И где эти все вшивые депутаты типа Олеся Дония которые с пеной у рта доказывали что украинцы до оружия еще не доросли?
Привітався )) Кацапідари відмітили зміну говнокомандувача у війні прильотом С300 по місту, побили домівки, потрощили інфраструктуру. Трохи потеплішало, йду працювати.
Добридень. Напруга 160в, бувало і 360. Літачки бамбять парами, урагани по одному бо дефіціт. А с 300 , то для крутих.
Так, електрика є. Згідно стану справ на світлинах, а там повний пдець, щонайменше 300, ймовірно й 200 повинні бути. Згідно повідомлення zeленоригопідарської влади - жить стало лучше, жить стало веселей.
Кацапідари почали бити посеред дня. Декілька годин тому ППО жахнуло у повітрі так, що я мало ся не всрав (( Годину тому прилетіло ближче до міста, хвиля прийшла як від прильоту..
У нас в районе пошли черные дни,в понедельник привезли одного бойца из под Бахмута и похоронили в райцентре, с соседней улицы мужик поехал на похороны так как с погибшим они в молодости в армию шли в 1990-ом вернулся и ночью умер сердце стало, в обед на похороны ходил и сегодня оттуда еще двух привезли земляков..
У нас на районi привозять 7 бiйцiв на тиждень...хоронять через день..i так на протязi 4х мiсяцiв.................................................
якийь прес спеціатєльний з оправкою? салют парні! сьогодні заглянув в тему "що це?" ,чи якось так і там камрад запитував шо за фігня ? а на фото колектор доїльного апарату Волга...і тут мене накрило...91й рік і толпа спудеїв на практиці в колгоспі..електрофак мав відпрацювати декілька днів на фермі і решту місяця на полі...не пам'ятаю шо там як склалось але ЗІФу (ЗооІнженерному Факультету) не хватало доярів...попросили допомогти на цілий міяць дояром а не на поле...ну я бігом і вийшов вперед а заодно виштовхав ще 3 друзяк...ті канєшно були в шоті від такої перспективи (правда потом поїли водярою що я їх витягнув )..вобщєм я був самий продвинутий з "добровольців": бачив живу корову (мати ветврач тож я з дитинства бував на фермі а підлітком навіть допомагав коли корови телились) - решта бачили корів на картинках..."дояри" ходили на ферму на 3 дойки: ранком в 5, в обід і вечером..дойка займала десь 2-2.5 години а решту дня ти вільний а польова ланка вкалувала цілий день на полі - приїзджали втомлені, в пилюці....ми до обіду встигали подоїти своїх корів, продати за пляшку трохи комбікорму місцевим , наловити і напекти на фермі голубів і устраювали сабантуї...решта як побачили як ми "трудимся" ломалулись до нас - а піздно - мєст нєт ...так і провів ту практику: доїв коров на різних системах доїльних апаратів (учбова база-ферма ЗІФу)... потім літом з 91 на 92й теж попав на практику...правда тоді зі всього курсу дояром вліз лише я ...мене офіційно прийняли на роботу і мої однокурсники ходили до мене і і нших доярок відробляти декілька днів на залік по ТППЖ (Технологія Проїзводстрва Продукції Животноводства)...отримував групу студентів і вони 3 дні під моїм керівництвом доїли корів...їм зараховувалась практика а мені за їхнє навчання платили пєньонзи...тоді я заробив собі на 1й свій заводський комп Поиск-1... осьо сьо для розуміння про доїльний апарат: #24628
ну по цивільному то було Факультет Електрифікації і Автоматизації Сільськогосподарського Виробництва...а по-простому - електрофак
Кажуть вагнери вже в Пологах. Була інфа, не знаю наскільки достовірна, що днями підари вже в Оріхів заходили. Вибили, але ж дзвіночок ((
Привітався )) Може шо було вночі, я не чув. Вчора ввечері пакував трохи замовлень, тепло одягнувся тож не змерз, але змерзли ноги.... Як о півночі ввімкнули електрику, пішов під душ зігрівся та заховався у ліжко. Така дивна прутня. Намагався познайомитись з жінкою, спочатку було неймовірно цікаво. А вчора зненацька геть зник інтерес. На ровному місті. І щоб щось трапилось, так ні. Добою раніше яб поскакав що коник на побачення. Вчора ввечері я вже не був певен, що мені це потрібно з нею взагалі. Що таке я відчув сказати не можу. В якийсь момент просто вимкнуло цікавість і тяжіння.
"А тоді я розкажу про те, як Оксана одного разу йому подзвонила й сказала, що більше не буде йому писати, бо в неї тепер є Адам, і в них сім'я, і буде син, а він, Павлик, нехай береже себе." ------------------------------------------------------------------ ЖИВИЙ – Що я колись розкажу про цю війну своїм онукам? – Оленка повернула до мене замурзане обличчя. – Коли я потім колись буду розказувати про цю війну своїм синьооким онукам, то обов'язково згадаю про Павлика. Історія замовчує про таких, як він. Потім згадають про політиків, які не втекли і виголошували хороші промови на міжнародній арені. Обов'язково й заслужено у підручниках історії згадають про генералів і кількох бойових командирів. А я розкажу про Павлика. Я надіюся, у мене колись будуть синьоокі внуки, і я буду тією прибацаною бабкою, яка не пектиме пиріжків, а куритиме одну за одною і казатиме своїй дочці в слухавку: "Анжела, нафіга мені вода, Анжела, я не відчиню тобі дверей, привези мені чилійського сухого червоного і камамберу, Анжела, бо я не відчиню тобі дверей!" Так от, колись у мене будуть таки синьоокі онуки, і вони мене запитають, хто переміг у тій довбаній війні. І я їм скажу, що в тій святій війні переміг той, хто переміг себе, той, хто воскрес. І це Павлик. Він не загинув, захищаючи рідну землю, він просто залишився живим тоді, коли помер. Я їм розкажу про Павлика, який жив у Харкові, писав коди для фармацевтичної компанії з Канади й любив Оксану. Це той Павлик, який 25 лютого просто виніс абсолютно німу і задерев'янілу Оксану зі своєї дворівневої квартири на Салтівці, взявши тільки документи, Оксаниного кота і Мавіка, якого купив для того, щоб знімати Оксану на Сиваші й Бакоті. Він віз Оксану до Львова і відпоював її гарячою водою, бо вона нічого не могла більше їсти. Ще він годував кота мисливськими ковбасками, які ще можна було купити на заправках, і боявся померти так, що у нього зводило пальці на ногах, але він всю дорогу розказував Оксані про Краків і про те, який там театр. Коли Оксана через тиждень у Львові у своєї тітки почала їсти, Павлик пішов до військкомату. Там подивилися на нього, на його бойовий досвід, записали його дані і сказали чекати дзвінка. Коли у Львів уперше прилетіло, Павлик зібрав Оксану, посадив її в автобус і відправив до Польщі, де її з котом чекала мама, яка там працювала й жила вже 15 років. Він знову пішов у військкомат, вистояв там чергу і, почувши, що треба далі чекати, повернувся до Оксаниної тітки. Тоді через знайомих знайомих знайшов вихід на командира одного із добровольчих батальйонів. Той погодився із ним зустрітися, і Павлик йому сказав: "У мене є Мавік, я вмію ним користуватися. Я купив собі всю спорягу ще на початку лютого, у мене є досвід походів у гори і я хочу вбивати. Візьміть мене на війну". Я буду розказувати своїм синьооким онукам про Павлика, хоч насправді я буду розказувати про війну. Розкажу про те, як Павлик два місяці вчився бути військовим, потім звільняв Харківщину, а потім Бахмут. Я розказуватиму про те, як він мерз і як він оплакував товаришів. Але основне, я розказуватиму їм про те, як Павлик при кожній нагоді дзвонив до Оксани, як він їй писав. Я розкажу про те, що він засинав в окопах, дивлячись на Оксанине фото. А тоді я розкажу про те, як Оксана одного разу йому подзвонила й сказала, що більше не буде йому писати, бо в неї тепер є Адам, і в них сім'я, і буде син, а він, Павлик, нехай береже себе. І тоді я буду довго своїм синьооким онукам розказувати, як Павлик помер всередині. Я розкажу їм, що він сів під деревом, поклав на коліна свого АК і довго на нього дивився. Я про цей Павликів погляд на калаша буду розказувати сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд, бо стільки часу він дивився на нього. Я буду розказувати про те, як чорніли сині Павликові очі, як пекло йому в горлі, як він ненавидів війну і себе у цій війні. І ще я розкажу, як до нього підійшов його командир через сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд після дзвінка Оксани. Я розкажу, як командир забрав із рук Павлика АК. Тільки я не розкажу, що казав Павликові командир. Може, навіть і нічого. Може, він дивився теж на той АК і йому пекло в горлі. Я не знаю, що він йому сказав. А що він міг сказати? Він воював давно, Павликів командир, а його дружина разом із сином на початку березня поїхала в Ростов. Що він міг сказати Павликові? Я тільки знаю точно, і я розкажу про це своїм синьооким онукам, що Павлик тоді помер. А мертвим воювати не можна, можна тільки живим. Мертвий Павлик нікого не врятує. Навіть себе. І коли через місяць після цього Оксаниного дзвінка він лежав трьохсотим під висоткою, я скажу своїм онукам, що я подумала. "Двохсотий", – подумала тоді я. Він навіть не наклав собі турнікет, бо він помер іще місяць тому, коли йому подзвонила Оксана. І коли я, перекривши його рану, тягнула його на собі до машини, він навіть не допомагав мені, бо він був мертвим уже місяць, а мертві не хочуть жити. Я розкажу своїм онукам, яка я тоді була сильна. Я казала тоді: "Ти не можеш так зі мною, ти не повинен так зробити, я не витримаю, оживай, сука, якого хера?! Ти потрібен мені, як дихати. Якщо ти тут здохнеш, я здохну разом із тобою, а якщо я здохну, хто буде витягувати всіх інших вас, здорових дядьків, куди ж ви без мене, а я без вас, а всі інші куди без нас усіх, слухай, я знаю, ти помер, але я жива, мені треба, щоб ти теж жив, щоб ти жив, жив, жив, живи, живи, живи, жи ви жи ви жи ви..." Так шепотіла я над мертвим уже місяць Павликом, якого поранив снайпер 20 хвилин тому. І я розкажу, як він дивився на мене, і його чорні вже місяць очі стали спочатку сірими, а потім такими, як сонячне зимове небо, на яке він дивився, коли я тягнула його до машини. Я розкажу своїм онукам із такими ж синіми очима, як воскрес Павлик, і як я воскресла з ним, а потім воскресала із кожним, кого я тягнула до машин. Ось як я розкажу своїм онукам про війну. Оленка обняла свої коліна, поклала на них підборіддя і замовчала. Я теж мовчала. А тоді вона усміхнулася, глянула на мене і весело сказала: – А потім зайде в кімнату дід моїх синьооких онуків, Павло Петрович, і скаже: "Скільки можна розказувати про одне й те ж? Їдьмо краще на море, я запущу нашого Мавіка-234, і ми знімемо круті кадри заходу сонця над Ласпі". (с) Ольга Криштопа #ольгакриштопа
Сьогодні Литва відзначає День Пам'яті захисників свободи. Остаточний розпад совка почалася з Литви. Литва перша з радянських республік оголосила про відновлення Незалежності 11 березня 1990 року. Радянський Союз намагався задушити Литву економічними санкціями. А у січні 1991 Михайло Горбачов вирішив повернути бунтівну Литву до складу СССР в силовий спосіб. На територію незалежної держави було введено радянські війська. На той час Литва ще не мала власної армії, тому голова парламетну Вітаутас Ланзберґіс закликав народ стати на захист незалежності країни. Радянські війська почали силове захоплення державних та громадських установ країни, комунікативних центрів засобів масової інформації. Вночі 13 січня 1991 почався штурм Вільнюської телевежі. Танки давили гусеницями неозброєних людей. Тоді загинуло 14 людей, більше тисячі було поранено, але беззбройні протестанти змогли відстояти незалежність своєї країни, виступивши проти спецназа "Альфа" і озброєної танками Радянської армії. На штурм парламенту Горбачьов так і не наважився, будівлю взяли в кільце 50000 протестувальників. Вільнюс був фактично відрізаний від світу, тому телерадіомовлення почали здійснювати з Каунаса. Так весь світ почув про черговий злочин совєцького союзу. Горбачов не наважився на анексію Литви, але і відмовідальність за криваві події вище керівництво союзу на себе не взяло. Горбачов цинічно збрехав, щр не віддавав наказу штурмувати телевежу Вільнюса. Типове російське "нас там нєт". В 2021 році президент Литви Гітанас Науседа нагородив 11 українців, які разом з литовцями відстоювали незалежність у січні 1991. Зараз маленька Литва є однією з країн, які найбільше підтримують Україну у збройному протистоянні з росією.(с)
