Ни чего там детально не описано, и описано быть не может. Одни гипотезы и предположения. Если принять их точку зрения, то на мемориалах должно быть имен больше,как минимум в 10 раз. По Никулину, весной, поле боя было укрыто трупами в три слоя; летние, осенние и зимние. Ни кто их не хоронил. В Ленинградской обл., до 60-х железнодорожные насыпи были белыми от человеческих костей.
Схоже, Ви тему не дуже читали. Добре, поясню у трьох словах: імена на похованнях писали у 60-х, інформацію брали з відправлених під час війни похоронок. При цьому, якщо похоронки не було, чи вона не дійшла (на окуповану територію, неправильна адреса...) то немає й імені на похованні. Пропалих безвісти не записували. По факту людина може бути записана на похованні, а насправді в полі чи в лісі лишилася, ім"я вказали, і все. Багато переплутано з населеними пунктами. Вказано в похоронці Іванівка Київської області, в Іванівці ім"я написали. Але не в потрібній, а в іншій, бо Іванівок в області три. Тому фактично поховані та увічнені на могилі - дуже нетотожні поняття.
Не совсем понятно. Как это соотносится с тем, что на мемориалах имен меньше чем фактически погибло? И на каких братских захоронениях (Мемориалах) можно захоронить 15 тыс.?
Наприклад: у селі в Київській області фактично загинуло 100 чоловік, усіх зібрали (теоретично), поховали. З них 30 призвані з територій, які на той час під окупацією. Похоронки туди не пішли. 10 записані в донесенні частини та похоронках, як пропалі безвісти, їх не увічнювали. 10 записали на поховання у сусідньому однойменному селі. По факту загиблих 100, а імен буде 50. А в сусідньому селі буде 10 зайвих імен. По факту ховали кого де, по городах та садках, полях і лісах. Потім, вже у 50-х, поховання укрупняли, збирали з округи в кілька могил. Тільки зібрали далеко не всіх.
Звідси ж, у похоронці написано: рядовий Петренко загинув та похований в с. Малий Букрин. По факту, поховали його після бою десь у яру, у воронці, якщо поховали. У 60-х ім"я з похоронки на братській могилі в селі написали. А Петренко так у яру й лишився.
"В ту войну по другому было не победить." Коли перемога гірша за поразку, то може вона взагалі не потрібна ... га ... ??? "И Дамбас можно взять только большой кровью и мобилизацией всей страны на общее дело Победы." Донбас це не лише території ... це сотні тисяч людей, серед котрих не менше половини упертих москалів, манкуртів, москофілів і ватанів ... у випадку нашої перемоги, що нам із ними робити ? Вирізати чи прийняти у свою громаду ... ? Вирізати нам світова спільнота не дозволить а прийняти їх у "сімю" не вийде, бо вони самі не захочуть - ненавидять вони ні України, ні Українців, ні Української мови ... то може спочатку варто добряче подумати що із тим "геморойом" нам робити ... ???
За тебе, друже, вже подумали. І ніхто питати в тебе не буде, що з тими даунбасянами робити.. Доведеться ще їм репарації виплачувати.
Ось як, описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі». Спойлер Найбільше щойно призваних у лави Червоної армії загинуло під час форсування Дніпра, коли людям, окрім німців приходилося боротися із водневою круговертю. Головний удар по ворогу в ставці було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німецькими військами. Саме цей неприступний плацдарм прийшлося штурмувати необстріляним і беззбройним воякам. Тодішні мобілізації і штурми досить яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках». Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра: «Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п`ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами». Кількість загиблих була такою, що не всіх вдавалося навіть похоронити по-людськи: «Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити», – писав Астафьєв. «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» Такі величезні жертви неозброєного люду були на совісті радянських воєнних командирів, які зверхньо ставилися до мобілізованих солдатів, не вважаючи їхнє життя цінним. Показовим у цьому плані є висловлювання заступника Верховного головнокомандувача Жукова на засіданні перед початком форсування Дніпра, свідком якого був офіцер з особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Ватутіна –Юрій Коваленко . На запитання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих, Жуков відповів: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!» Коли ж зайшла мова про озброєння призовників, цинізм маршала перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов – и из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!» Але заступник командувача 1-м Українським фронтом по тилу генерал Кулешов доповів, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Тоді командувач Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував послати до Москви в Ставку кур’єра, який би доповів обставини й попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвучала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». https://na-skryzhalyah.blogspot.com...PVJpF9jBVWt9-eyNUToPtKPa_yZHPKBX1q-1s0cpGW9RY
То оце мале жидівське гавно вирішує усе само за усю Українську Націю та увесь козацький рід ... ?! Та щоб йому пейси на яйцях повиростали ... !!! Воно напевно хоче бути подібним на одіозних х.їв Жукова та Ватутіна, котрі заволоділи Київом за рахунок жертв "чорної піхоти" ... ?! А це жиденя, вірніше їхній кутас, хоче прославитися "освободітієлієм" даунбаса за рахунок тих, хто навіки залишився там на полях боїв ... та такими діями він Донбас не від москалів звільняє а дарує даунбасівцям "нієзавісіємость" від України ... !!! ...
Із мережі фейсбук. ЧОРНА ПІХОТА – БИТВА ЗА ДНІПРО 3-6 листопада — кривавий апогей Битви за Дніпро. Ця операція в історії Другої світової війни була найкривавішою. Під час її проведення на догоду Йосифу Сталіну, що вимагав оволодіти столицею України до 26-ї річниці «великого жовтня», Жуков та Ватутін без докору сумління загубили сотні тисяч солдатських життів, а надто – так званої «чорної піхоти». Одразу після початку «визволення» території України, за ініціативою Ватутіна — якого прозвали "генерал-облава" - чоловіків практично усіх вікових груп мобілізували у військо — всього на території України було призвано близько 900 тисяч людей. Більшість з них загинула в першому бою, неозброєними, у цивільному одязі. Жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля". Фактично, це був геноцид. Хоча кулі були німецькими, але справжніми вбивцями були керівники Червоної армії. Вони виконували свою криваву задачу, створюючи перемогу для радянської імперії. Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, як бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшили! У вересні-жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за мінімальними підрахунками, загинуло 250–270 тисяч! Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Перед початком форсування Дніпра в селі Требухів пройшло засідання Військової ради штабу фронту. Спогади про нього збереглися завдяки офіцерові з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом Миколи Ватутіна Юрію Коваленко. Коли на цьому засіданні вирішувалося питання, у що одягнути і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи підготувати, навчити заряджати гвинтівку, майбутній «маршал Перемоги» Георгій Жуков заявив: Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут! Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и от заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!» На 4 годину ранку 6 листопада 1943 року Київ повністю визволили від нацистських військ. Завдання командування – визволити столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції – було виконане. Якою ціною, нікого не хвилювало. А тим часом, Київська наступальна операція 1943 року коштувала життя, за різними даними, від 417 до 800 тисячам червоноармійців. Для порівняння – німці в боях за Київ втратили, за даними істориків Олександра Лисенка й Івана Муковського, 15 тисяч вбитими та 26 тисяч пораненими. Надіслано від мого SM-G960F, використовуючи Tapatalk
Читал в немецких воспоминаниях. Пулеметчиков, после битвы за Киев, отправляли на реабилитацию, т.к. у многих реально "ехала крыша", после стольких сотен людей убитых ими в одном бою. Такого с ними не было за все годы войны.
Та ладно, в ПМВ тоже уезжали на дурку. Почему мы осуждаем методы ведения войны ркка и преклоняемся перед доблестью воинов, которые шли на верную смерть ради своей земли? Ведь это тоже самое, не?
А чому заволодіння Києва німецько-нацистським Вермахтом потрібно вважати ОКУПАЦІЄЮ а заволодіння Києва москало-комуняцькою РККА пропонують вважати ОСВОБОЖДІЄНІЄМ ... ??? Хіба це не те саме ... га ... ??? Хіба це не ОКУПАЦІЯ в обох випадках ?
