Чорні запорожці

Підхорунжий полку Чорних запорожців Микола Мезенцев.

 

Карліс Броже (1887–1941) – латиш, який командував полком Чорних Запорожців. Карліс Броже народився у Латвії. Був мобілізований до російської армії, в складі якої брав участь у Першій світовій війні. Під час навчання у школі прапорщиків був в одному взводі з Петром Дяченком – майбутнім командиром Кінного полку Чорних Запорожців. Доля звела друзів знову у липні 1919 році, коли хворий на тиф поручник Броже лікувався у Проскурові. Тут він був зарахований у склад полку, яким командував П. Дяченко, і служив у ньому до завершення боротьби за незалежність України. Карліс Броже спочатку виконував обов’язки старшини для доручень при командирі полку, а з січня 1920 р. очолив 2-й курінь Кінного полку Чорних Запорожців. Влітку 1920 р. у бою проти більшовиків під Бурштином Петро Дяченко отримав поранення. З 28 липня цього року, коли П. Дяченко перебував на лікуванні, Карліс Броже виконував за його відсутності обов’язки командира полку. Лише в грудні 1920 р., коли Армія УНР опинилася у таборах для інтернованих на території Польщі, Карліс Броже повернувся до Латвії. На своїй батьківщині Броже поступив на службу в поліцію. Коли в 1940 р. Латвія була окупована радянськими військами, Броже звільнився за власним бажанням, проте невдовзі був заарештований радянськими каральними органами. У наступному році Карліс Броже був розстріляний.

Ілюстрація - "Полковник Броже", малюнок В. Перебийноса, 1920р.

 

Лицар Залізного хреста Анатоль Бакало. Болбочанівець, чотовий ординарної чоти та бунчужний 1-го кінного полку Чорних запорожців, учасник Першого зимового походу, родич Петра Дяченка, командира полку Чорних запорожців. Поранений 18 травня 1920 р. у бою з котовцями під с. Кетроси.

Ось згадки про нього зі спогадів Петра Дяченка (Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. – Київ – Вінниця: в-во “Стікс”, 2010):
“Десь по півночі [9 червня 1919 р.] до штабу Чорного полку прибув ад’ютант полковника Болбочана поручник Корж із вісткою, що полковник Болбочан арештований... Засурмили «сполох», і по хвилині з цілим полком галопував до штабу 7-ї дивізії, щоб там отримати накази. У штабі, крім полковника [Юрія] Осмоловського, були присутні командири Мазепинського і Наливайківського полків. Я прохав командира дивізії дати дозвіл з полком іти на Чорний Острів, в якому містився уряд. (…) Не допомогли мої благання про наказ, що мені треба тільки моральної підтримки, а вже з полком на Чорному Острові я сам дам собі раду. Наказу так і не отримав. (…) Зі спущеними головами, мов із похорону, верталися Чорні до свого місця постою. Того ж таки дня від полку зажадали делегатів до штабу Головного отамана. Я призначив сотника Бугаріна, хорунжого [Бориса] Шевченка, бунчужних [Івана] Дубину та [Анатоля] Бакала. Всі щирі Болбочанівці. Делегацію прийняв сам Головний отаман, який по годинній розмові зумів переконати їх, що волосина з голови полковника Болбочана не впаде і що його арешт тимчасовий. Усе це Головний отаман підтвердив словом честі. Делегація мала жадати негайного звільнення, але повірила в обіцянки. (…) 25 лютого [1920 р.] о 4-й годині пополудню прибули ми до м. Добровеличківки. На шляху, що вів на Глодоси, на кару були виставлені мої ординарці. Коротка історія цих ординарців: тих, з ким командири сотень не давали собі ради, я брав до себе, в мене вже були шовкові, бо знали, як легко про усміх, та ще легше про кулю з мого пістоля. В бою – незамінні, а у спокійний час треба було твердої руки. Того дня виявилося, що чотовий ординарців А. Бакало навчився підробляти мій підпис і в той спосіб одержував спирт із нашого складу для батареї. Опівночі почулися стріли з боку застави. Сурмач заграв «на сполох». Заторохкотів кулемет у заставі, раптом усе стихло. Дві сотні, що першими прибули на майдан, галопом попровадив я до застави. Там довідався, що до них ніби під’їхали якісь повозки, на запитання «хто їде?» з них відповіли пострілами. Знаючи своїх ординарців, а ще краще свого Бакала – мого далекого кровного, наказав бігти при конях, аби показали, де повозки. Прогнавши в цей спосіб зо три кілометри, наказав вертатися на заставу та краще глядіти. (…)
Довідавшись про це (про загибель хорунжого Гриця Бурби 18 травня 1920 р. – Ред.), зібрав я решту полку і повів його в атаку, одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити. Ще два рази козаки на чолі зі мною кидались в атаку, але тіла не вдалося взяти. За третім разом, вже із самими ординарцями, біля самого тіла був поранений бунчужний [Анатоль] Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати мені тіло Бурби. Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам. Там же була поранена у груди моя кобила Марусина”.

 

Чорношличник Станіслав Оберківський. Воював у складі 1-го кінного полку Чорних запорожців. Закатований російськими окупантами у Вінниці в березні 1919 року. Фото зберіг та опублікував його командир старшина Армії УНР, уродженець Іркутська Людвіг Сідлецький ("Сава Крилач").

 

Володимир Римський-Корсаков, командир полку Чорних Запорожців з квітня 1918 по 17 січня 1919р.

 

Полк Чорних Запорожців на параді перед Симоном Петлюрою та командуванням армії УНР, після успішного завершення Зимового походу. 10 травня 1920р. поблизу Ямполя.

 

Невідомий Чорний Запорожець. Картина Юрія Магалевського(розмір 22х15). На звороті запис: "Ф.О. 8 штук автографів". Намальовано, очевидно, у 1921 році в Тарнові. Серед відомих на цей час Чорних Запорожців є лише один, якого можна ідентифікувати як Ф.О.: "Фатієв(Фатеїв) Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР" (Хрест №4. 124, повернувся в радянську Україну).

 

Досі не публікований спогад артилериста-чорношличника Дмитра Гонти, про останню велику перемогу полку Чорних запорожців, здобуту героїзмом двох гарматників.

Коли знова почалися військові дії з большевиками, після перемир’я у жовтні 1920р. Чорношличники дістали спільні військові завдання з козачою дивізією ос. Яковлева, яка входила в склад нашої армії. Українська Армія, не витримавши ворожого натиску, відходила на захід, за нею посувалися большевики, у їх запіллі йшла кінна дивізія ос. [Вадима] Яковліва, а з нею Чорні зі своєю кінною батареєю. Минаємо с. Нова Гута (тепер Хмельницької області. – Ред.), за селом ліс, а ним іде залізний шлях Проскурів-Жмеринка. Один з полків Яковліва з батареєю Чорних в авангарді. Як тілько вийшли з села ворог засипав нас кулеметним вогнем, полк розвертається в лаву, батарея дає стріл в напрямі ворога, хоть його ще не бачить. Ворог замовк, певно був якийсь роз’їзд ворожий. Чорні зліва попід ліском переходять поляну, через яку якраз проходить залізниця і скриваються з очей. З огляду на близкість залізниці, де несподівано може з’явитись ворожий панцирник, батарея лишається в долині. За хвилю дійсно сунеться большевицька «Черепаха»). Коли вона пройде поляну шириною на яких 100 метрів, сховається з наших очей, за ліском відкрите поле, а на нім Чорні! Жах! Перша гармата зривається з передка і огонь по прямому цільнику, по бронепотягу, віддаль три чверти…, решті гарматам наказ на ліво кругом, стати на критій позиції і також вогонь. Біля гармати лишається облуги під командою хор. [Дмитра] Головка (23-літнього уродженця містечка Рокитне на Київщині). Уже другим стрілом підбитий паротяг панцерника, який став без руху не дійшовши до середини поляни. Броневик відкриває урагановий вогонь по нашій гарматі, від вибуху ворожих стріл, полохаються коні, яких їздові не в силі опанувати, відходять гальопом до села, не видержують козацькі нерви ворожого вогню, ховаються по ровах, біля гармати залишається хор. Головко і наводчик [Віктор] Голямбовський. Зачався герць не на життя, а смерть, ворожий панцерник засипує нашу гармату з чотирьох гармат і з правого борту січуть 15 кулеметів, та цільні стріли наших героїв примушують ворога замовчати. Ще не встигла решта наших гармат стати на позицію, як «товаріші» почали утікати з броневика лишаючи його нам. Ситуацію урятували два герої. Чорні виконали своє завдання, набрали полонених, визволили багато наших козаків, які попали до большевицького полону. Крім того в наші руки дістався бронепоїзд «Красноармієць № 34» (більшовицькі панцерники мали наскрізну нумерацію) з 4-ма гарматами, 30 кулеметів. У нас обійшлось без жадних страт. Не мали ми змоги забрати панцирники, бо коли наші броневики відходили позривали за собою містки, а не було часу, тому мусіли його зірвати.

На зображені: схема знищеного Чорними запорожцями бронемайданчика більшовицького панцерника №34 «Красноармеец».