14-й БРО КиУР - ДОТ № 101

З Вашого коменту впав... на сраку... пане Олександр... старий ВИ бункерятник, як ВИ оце ось таки... просто уявляю, яка бункерокаша кишить в Ваших мізках після всіляких тих Ваших досліджень різноманітних "ліній Джугашвілі".
Пане Олександр... моя повага, але це № 104 з 14-ї киурщини... особиста конструкція эрзац-"їжака" - це кінець 90-х... вони ще й зараз стоять в музеї війни, а раніше їх використовували на Майдані ще в 2014-му.
А саме... чи не пізнали ВИ під цією залізною шапкою знайомого ВАМ..є. бункерятника...а...а..а?

 

Звісно впізнав))) Як казав один кіногерой, таких людей треба знати в лице )) Так а з такими "шапками" і поготів!!!!! (Класне фото) Я спершу смикнув що архівн... але вчасно зупинився.
ПС Але не бачу фактажа по спорудах - вони різні. Більше того. Це навіть не КИУР!!!! ЦЕ здаеться Полоцьк.

 

Пане Олександр, Це фото мною визначено 5 років тому. Це ЛеУР ДОТ з 18 батрайону № 1134 . На фото егеря 101 лпд . Сидячий німець носить егерське кепі (мютце). ДОТ цілий, тільки побитий з боку півночі - просто за розвалини ти прийняв сітку маскувального каркасу. В лорнети німець дивиться на південь туди де пішли штурмові групи зачистки у напрямку села. Справа річка Лядова видна в долині.

 

Сім із дев'яти ДОТів 14-го БРО фігурували в німецьких джерелах під умовним номером «103», проте кожен із семи бункерів мав свій додатковий індивідуальний німецький літерний індекс.
Протягом шести днів, з 3.8 по 9.8.41 р., саперами 2-ї роти 51-го ОШСБ з боями було придушено опір гарнізонів і захоплено ДОТи № 105, № 102, № 103, № 107 і № 108.
ДОТи № 104 і № 109 були залишені гарнізонами і відійшли зі своїми військами.
ДОТи № 102, № 103, № 108 і № 109 – повністю зруйновані внутрішнім підривом вщент.
ДОТи № 105, № 104 і № 107 – виведені з ладу і збереглися до наших днів.

ВИНЯТОК: ДОТи № 101 та № 106 були придушені та захоплені в бою саперами 195-го СБ 95-ї ПД і до звіту 51-го ОШСБ не входили.

Останнім зі споруд 14-го БРО, який наполегливо стримували просування 278-го піхотного полку та 2-ї роти 51-го окремого штурмового саперного батальйону до Києва,
був ДОТ № 108, але, найімовірніше,
у своєму звіті після закінчення боїв німецькі сапери переплутали його з ДОТом № 109, оскільки 108-й і 109-й зазначені як захоплені одночасно 8 серпня.
Бункер 103, що фігурує в німецьких документах і на мапі, насправді є КіУРівським ДОТ № 109, але на мапі з розвідданими до початку боїв він вказаний зовсім не там,
де був розташований насправді… схоже на те, що більшість об’єктів на мапі були позначені помилково з ймовірним припущенням.
Наслідків такого потужного вогню гармат батареї 150-мм важких гаубиць, які колись зосередили вогонь безпосередньо на ДОТ № 108,
особисто мені не довелося бачити ні поряд з одною зі споруд у районі південного сектора КиУР від річки Дніпро і до західної околиці села Юрівка.
ПРО ЦЕ... ТРОХИ ЗГОДОМ!!

Як могла щтурмоватися споруда № 109, якщо по звіту штабу САМИХ більшовиків вона була залишена гарнізоном до початку боєзіткнення 8.8.41 р.,
яка на мапах німецьких липневих мапах була позначена як "бункер 103"?

В свій час особисто самому довелося побуватись в кінці 70-х "всередині" 109-го, та дивом вилізти з його глибинних нутрощів, які могли стати на той момент... МОГИЛОЮ,
та можу впевненно заявити, що цей ДОТ... НЕ СТРІЛЯВ!

 

Для підтвердження моїх слів про обстріл ДОТу № 108 треба уточнення колишніх знахідок шановного Steiner 1992, а саме - уточнення місця знахідки німецьких 150-мм УФГ...
Цим місцем може бути, на мою думку, лише район протитанкового рову, де він круто повертає перед висотою з заходу на південь... чи як?



З приблизного місця розташування позиції 150-мм гаубиць sFH 18 до ДОТу № 108... це приблизно 2.8 км, що для дальності стрільби такого колібру в понад 13 км... це майже впритулок.
Стволи гармат, під час пострілу, мали бути підняті практично вертикально догори... відстань критично мала та і ціль мізерна по площі.
Але майстерність стрільби німецьких артилеристів вражає, завдячуючи професіоналізму корегувальника передової лінії.
Вогонь арти міг вестися в післяобідню пору 8 серпня... десь з 14.00 до 18.00.

 

Вітаю, поставив на карті 15см де був снаряд плюс ще там гільзи стальні траплялися.Це по ЛЕП де танковий рів піднімається на висоту.Зверху висоти напевно позиція 45 пушки ще була(+ штангель 38 року+ екстрактор гільз45), все всіяно бб і оф снарядами було.Ще дві гільзи простріляні 15см були знайдені навпроти 105 дота в бліндажі .

 

Також +/- координати розриву 107мм міни 50,2665518, 30,5909207

 

ВИБАЧАЮСЬ... колись це було заявлено... #20 ... СТИДОБА в особистих передчуттях, як виявляється це насправді... Deutsche Helden Gräber Friedhof in MALIN.



В розпачі обсипав голову попелом та сумішшю курячого гівна з тухлою тюлькою... смердить так, що в польоті мухи падають та лежачи ригають...
Є наміри пару раз гепнути кувалдою по яйцях... та не по курячих, а по своїх... але наслідки стримують.
За цей ганебний випадок... на місяць самозабанення.

 

Точні дані німецької розвідки липня 41-го (мапа зліва), але позначки на робочій мапі виявились хибними за рахунок зміщення даних на північ при нанесенні на мапу.
Все діло в тому, що на німецькій мапі позначено штриховкою повна вирубка лісу перед бункером 103, але місце вказано як територія Церковного півострову (Дачі Совнаркому).
Так от, старий щогловий сосновий ліс, який посадили монахи ще на початку 19-го століття, зберігся до початку 2000-х... потім почав засихати та його до тепер практично знищили.
Повна вирубка лісу провелася на початку війни від ДОТу № 101 в сторону Кончі-Озерної... з лівої сторони автотраси - в напрямку села Козине.
Все вищесказане підтверджую, бо це бачив своїми власними очима... навіть 101-й, до його перетворення в льох.
Тоді виходить: bunker 103 = ДОТ № 101, а bunker 102 = ДОТ № 109... а 109-й бою не вів, бо його гарнізон споруду залишив ще до початку його "штурму" 8.8.41... але про трохи ПІЗДніше.
Кровопивці дуже довго гризли та кололи гарнізон 108-го, що дало змогу гарнізону зі 109-го дриснути в розташування своїх військ в районі села Віта Литовська.

 

На КиУРівській мапі (справа) червоним пунктиром позначено зону вирубки рослинності в секторах обстрілу споруд 14-го БРО:
- фронтальна перед № 101; - фронтально-флангова перед № 109; фронтально-флангова навколо № 108.
Але треба зауважити, що в зоні були залишені рости деякі старі поодинокі сосни та дубки... можливо для маскування території, щоб вирубка не давили сильно в очі кровопивчім "ІКАРовичам".
Після того, як кровопивці захопили першу лінію БРО та Церковний півострів (3.8-5.8.41 р.), вони вийшли на "голу" прострілюючусь місцевість перед трьома ДОТами другої лінії БРО.
6.8-7.8.41 р. контратаки більшовиків, підтримані обстрілами артилерії та нальотами "крис" з бриючих висот... та часом йшли дощі, а в ніч з 7.8 на 8.8.41 р.... окопи протиборчих сторін залило.

 

6 СЕРПНЯ – СЕРЕДА, з району німецьких позицій – за 200 метрів на північ від ДОТу № 103 і до околиці лісу за 500 метрів на південь від висоти 100,5,
о 18.00 німці атакували розрізнені сили більшовиків і вийшли на «голу» місцевість, що прострілюється, вирубку перед лінією ДОТів № 109, № 108 і північніше № 107.
Після німецької атаки слідувала контратака більшовиків.
Оскільки місцевість бою являла собою суцільну низку висот і глибоких низин, – піщані пагорби різної висоти з низинами, порослими старими соснами,
молодим підліском і папоротями, зв'язок між німецькими підрозділами був значно ускладнений і незабаром обірвався.
Ситуація, що склалася, викликала замішання серед німецької піхоти, після чого командування полку віддало наказ про повернення підрозділів на старі позиції.
Бойовий день у середу тижня ніяких змін у розташуванні на місцевості нікому не дав, окрім чергових втрат убитими та пораненими у живій силі протиборчих сторін.
За залишеними слідами та знахідками в зоні боїв цього дня можливо зробити висновок, що вогнева активність стрілецької зброї з обох сторін була дуже слабкою –
німці сиділи в розрідженому ланцюзі поодиноких окопів, більшовики атакували незначними силами – без окопування, періодично ведучи вогонь і ховаючись за стовбурами старих сосен.
На мій погляд, обидві протиборчі сторони більше ніби інсценували якусь подобу бойових дій, а не вели бій із подальшими значними результатами у просуванні.
Частини 95-ї ПД, в цей час просувалися вище Києвської Гори, що в районі Лісники-Хотів, тому все більшовицьке "угрупування" в районі 14-го БРО "могло" потрапляти в оточення.
Німці вийшли в район с. Пирогів - 14-й БРО більшовики кинули, бо це було напівотечення з розстрілом з домінуючих висот західної сторони.

 

7 СЕРПНЯ – ЧЕТВЕР, більшовики знову, кілька разів за день, атакували німецькі позиції, але це не дало жодних результатів.
Весь день німці просиділи у своїх напіввикопаних осередках під артобстрілами та періодичними штурмовими нападами більшовицьких «крис», можливо,
часом до цього процесу могла долучатися артилерія Пінської флотилії, яка маневрувала по затоках Дніпра.
У районі німецької оборонної лінії траплялася досить велика рідкість для території КиУР – пошматовані уламки закрилків після штурмування авіаційними боєприпасами ЄРеС-82.
Більшовицькі «криси» налітали на низькій висоті, що в деяких випадках різні типи авіабомб не вибухали, вони зі специфічним гулом «гупання» заглиблювалися в пісчаний грунт –
вертлюг детонатора бомби не встигав викручуватися і приводити боєприпас у бойове положення.
З четвергового вечора почався сильний дощ, який тривав до післяобідньої пори наступного дня – окопи обох сторін перетворилися на земляні «корита»,
які були заповнені брудною водою з плаваючим лісовим сміттям.

 

Опитування старожилів села Козине від 20 березня 1997 року.

КОЛИНИЧЕНКО Наталія Харитонівна, 1918 р.н., вул. Леніна № 50:
«... Солдати в ДОТі билися довго й завзято, про це знали всі люди в селі. Під час окупації ми часто ходили пішки до Києва на базар і завжди проходили повз нього дорогою.
Стіни ДОТу, навколо амбразур, були дуже сильно побиті снарядами та кулями. Але найсильніше була побита стіна й амбразура, яка «дивилася» на дорогу в бік Мригів.
Уся місцевість була сильно порита воронками від бомб і снарядів, але найбільше їх було навколо ДОТу.
Пам'ятаю, що на підході до Дач Радміну, ліворуч від дороги, валялося в траві вздовж траншей і протитанкового рову дуже багато снарядів із жовтими блискучими гільзами.
Біля рову, вздовж обох боків дороги, стояли протитанкові їжаки, зварені із залізних рейок.

Одного разу, повертаючись із групою жінок із базару, мені довелося перечекати дощ у доті, а просто так ми туди не ходили — боялися мерців.
Мені добре запам'яталося, що бетонна підлога біля входу біля товстих залізних дверей була встелена соломою.
Серед неї були розкидані якісь клапті одягу та закривавлені бинти.
Далі всередину ми не пішли, бо там було темно і від страху ми перечікували дощ у вузькому бетонному коридорі біля входу в дот.
Усі стіни й стеля, де ми сиділи навпочіпки, були чорними від якоїсь кіптяви чи сажі. Більше я там ніколи не бувала.
Люди в селі розповідали, що солдатів у цьому ДОТі командири зачинили ззовні на навісний замок, а самі втекли до Києва.

Багато козинчанців бачили між ДОТом і протитанковим ровом німецьке солдатське кладовище, огороджене парканом із березових жердин.
Там було понад 50 хрестів з написами, повернутими в бік дороги.
Кладовище було доглянутим, але німці його кудись вивезли навесні 1942 року.
Після війни, десь приблизно наприкінці 50-х років, між дотом і дорогою з’явився 2-метровий зелений паркан.
Оскільки ДОТ стояв трохи нижче вершини висоти, його ще якийсь час було видно з дороги серед насаджень молодих молодих сосен.
У середині або наприкінці 60-х років ДОТ «зник», говорили, що «пани» засипали його землею та перетворили на льох».

 

БОДАРЕНКО Василь Левкович, 1927 р.н., вул. Леніна, 97:
«Про цілий Дот, що стоїть на території Дач Радміну, я багато чув із розповідей своїх старших друзів, товаришів та дорослих.
Ще в підлітковому віці ми неодноразово ходили туди з однолітками збирати всякий військовий мотлох – там його було хоч відбавляй.
До війни в Козині мешкав ГУБЕНКО Михайло на прізвисько – «КРИСА».
Розповідали, що ще під час Першої світової війни він побував у німецькому полоні і там непогано вивчив німецьку мову.
За характером це була замкнута і злопам'ятна людина, друзів у нього не було.
У нашому селі Губенка знали як дуже хорошого рибалку-професіонала, який міг виловити рибу навіть із відра для сміття.
Він з самого дитинства досконально вивчив усі Дніпровські протоки, затоки та озера на десятки кілометрів вгору і вниз за течією річки від села.
За рахунок рибальства годувалася вся його родина. Риби в ті часи тут було дуже багато і її тоді ловили цілий рік.

Коли село зайняли німці, жоден із мешканців Козине не евакуювався. Селяни займалися своїми повсякденними справами, хоча з боку Києва було чутно виразні звуки канонади бою.
Люди розповідали, що вся місцевість попереду ДОТу і ліворуч від дороги на Київ була сильно замінована більшовиками, які оборонялися.
Через це німці довго не могли взяти штурмом «дачний» ДОТ, а він надійно прикривав вогнем своїх кулеметів і дорогу, і підступи до висоти, на якій стояв.

ДОТ був побудований за 15-20 метрів праворуч від крутого пісчаного урвища річки Конча посеред вікового бору щоглових сосен.
15-метрове піщане урвище та берегову стрічку, під якими протікала річка, з вогневої точки не прострілювалися та навіть не могли проглядатися.
Мінні поля надійно прикривали підступи до більшовицького ДОТу попереду і праворуч, але саму річку замінувати було неможливо... лише її береги.
Німці незабаром зрозуміли, що більшовицький ДОТ не міг через висоту урвища, над яким він був побудований, прострілювати річку Конча, оскільки для його кулеметів тут був «мертвий» простір.
Знаючи фарватер річки та прибережну місцевість, можна було непомітно прослизнути... проплисти на човнах під урвищем у тил більшовицької оборони та вдарити оборонцям у спину.
Німцям був потрібен провідник із місцевих жителів, і незабаром вони його знайшли.

 

Якимось чином німці дізналися про «КРИСУ»-Губенка та про його досконале знання річкової місцевості в околицях села.
Можливо, цьому посприяло навіть його непогане знання німецької мови.
Але справжню правду про те, чому він вирішив співпрацювати з німцями, у селі ніхто не знає.
Зрештою, під примусом чи добровільно, але «КРИСА»-Губенко погодився провести німців у тил до ДОТу.
Однієї ночі «КРИСА» на своєму човні за кілька рейсів провів річкою німецький човновий штурмовий десант у тил до «дачного» ДОТу.
Рано-вранці німецька штурмова група непомітно підкралася до більшовицької вогневої точки і напала на неї з тилу.
Після запеклого бою ДОТ був узятий штурмом.
Кілька більшовицьких солдатів, що залишилися в живих, німці привезли до Козине, де на території старого лісництва вони тримали невелику групу військовополонених.
Поранених солдатів із ДОТу тримали окремо від решти полонених, і наступного дня їх кудись відвезли на критій машині.
У селі потім подейкували, що більшовиків у «дачному» ДОТі зачинили їхні ж командири на великий навісний замок і що в них було дуже мало патронів.

Десь восени 1942 року «КРИСА»-Губенко — переховував у Дніпровських плавнях свого сина від примусового вивезення молоді на роботи до Німеччини.
Зрадник був випадково вбитий на лузі неподалік від села, коли поліцаї, що приїхали з Києва, влаштували облаву на підлітків, які переховувалися в лугових лозах.
Все відбулося зовсім випадково.
Люди в селі шепотіли, що це «КРИСУ» Бог покарав за його зраду більшовицьких солдатів із «дачного» ДОТу.
На його похороні були присутні лише прямі родичі.

 

Німці захопили дот, але спочатку вони не змогли скористатися бруківкою на Київ, оскільки вона була дуже хитро замінована саперами бюільшовиків.
Після загибелі кількох солдатів-саперів німці змусили військовополонених займатися розмінуванням. Багато з них загинуло, але незабаром дорога та кювети були очищені від мін.
Але подалі в ліс і на висоти люди ще довго боялися заходити, оскільки міни там ніхто не прибирав.
Серед мінного поля ще довго лежали трупи загиблих у бою солдатів та військовополонених, що підірвалися.
Кілька чоловіків із села Безрадичі зазіхнули на гарне армійське взуття на трупах і, не зважаючи на знаки «MINEN!», пішли на мінне поле. Дійшли до трупів, роззули їх, але повертаючись до дороги, міни відірвали їм ноги.
Сморід трупів потроху став спадати лише до глибокої осені 1941 року.

До початку 50-х років на протилежному від ДОТу боці дороги стояли на обкопаних позиціях більшовицькі 45-мм протитанкові гармати без ствольних затворів.
Їх було штуки три або чотири, і одна серед них була розбита від влучання німецького снаряда або міни.
Чомусь у неї ствол був круто піднятий вгору.
На більшовицьких протитанкових позиціях було багато покинутих невикористаних артилерійських снарядів і відстріляних гільз.
Навколо місця бою траплялися трупи більшовиків, що розкладалися, які з часом були присипані землею на місцях їхньої загибелі.
Практично у всіх трупів було знято взуття – знімали його наші місцеві жителі.

 

Під час наступу більшовицьких військ восени 1943 року в районі старого насипу вузькоколійної залізниці навпроти дороги від сучасного санаторію «Жовтень»
впали три збиті літаки більшовиків: два штурмовики — «Іл-2» та зв’язковий біплан — «ПО-2». У цих місцях ми збирали шматки дюралюмінію та патрони різних калібрів.
Серед усякого металевого брухту, саме на місцях падіння більшовицьких штурмовиків, ми знаходили фрагменти вибілених на сонці людських кісток.
Напевно, екіпажі не змогли вистрибнути з підбитих літаків. (
Через юний вік цей факт нікого з нас так і не зворушив – ми були дуже молоді, та й смерть тоді дивилася на нас з кожного кутка.
Але через багато років... факт зпамянувся... після чого залишки кісток екіпажу зібрали по тому що знайшли - каплиця).
Жива людина навколо себе намагалася не помічати смерті»

 

ЧИЖЕНКО Марія Харитонівна, 1918 р.н., вул. Леніна, 103:
«Як мінували місцевість у районі бруківки біля протитанкового рову поруч із «дачним» ДОТом, я бачила на власні очі і навіть випадково довелося цьому сприяти.
Ще до початку бойових дій ми часто з жінками з села ходили до Києва, щоб продати на базарі вирощені на городах овочі та фрукти.
Усі люди розуміли, що настають важкі часи, і почали запасатися насамперед: сіллю, милом, свічками, сірниками та йодом.
Ходити до міста доводилося пішки, оскільки попутних машин тоді на дорозі було дуже мало, та й ті, що проїжджали повз нас, рідко зупинялися.
Все доводилося тягнути на своїх плечах, а це понад 15 кілометрів в один бік.

Одного разу ми з жінками підійшли до протитанкового рову біля Совміновських Дач, а там військові вже виставили пост.
Дорогу перегороджував смугастий шлагбаум, а по обидва боки було встановлено кілька рядів протитанкових їжаків.
Різновікові солдати вкопували в землю колоди, на які потім натягували колючий дріт.
Біля шлагбаума нашу групу жінок зупинив молодий командир привабливої зовнішності.
За спиною свого командира встали стіною ще четверо озброєних гвинтівками солдатів.
Командир наказав нам повертатися додому, оскільки більше по дорозі нікого без пропусків вони вже не пропускатимуть – тут починалася заборонена зона.
Наприкінці розмови він нас суворо попередив, щоб ніхто й не думав обходити дорогу стороною, оскільки там уже встановлені мінні поля, і вони тягнулися аж до хутора Мриги.

Мої подруги-односельчанки так і не змогли вмовити командира, щоб він нас пропустив дорогою до Києва.
Жінки розвернулися і, лаючись матом, пішли назад у село.
А особисто мені додому йти не можна було, бо того дня я несла на базар кілька випотрошених курячих тушок, і вони могли швидко зіпсуватися від липневої спеки.
Разом з усіма жінками я відійшла приблизно на півкілометра від протитанкового рову, а потім непомітно для всіх заглибилася ліворуч від дороги і лісом пішла на Київ.
На базарі все продала і до вечора я вже поверталася додому.