Жінки-бойовики в УПА

Тема у розділі 'Національні партизанські формування', створена користувачем Thorwald, 13 кві 2012.

  1. Кельт

    Кельт Major

    Рейтинг:
    3
    Відгуків:
    11
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    31
    Повідомлення:
    7.825
    Адреса:
    южные степи
    вопрос не по теме ...
    что делает "гвардия" на груди у бойца УПА ?
     
  2. Цікаві лоти

    1. 550 грн.
    2. Немецкие наушники - Kopfhörer Telefunken Deutschland (TFK), (Gesellschaft für drahtlose Telegraphie...
      1500 грн.
    3. 450 грн.
    4. З болота.Метал крепкий.На одному крипіжу навушників загнуті краї, на фото видно.
      200 грн.
    5. 150 грн.
  3. ВОРОН77

    ВОРОН77 Oberfeldwebel

    Повідомлення:
    457
    Адреса:
    Україна, рій Сіроманці Ворон
    Таких цяцьок у повстанців назбирувалось багато після боїв із різними "визволителями". Хлопці в більшості випадків просто хизувалися ( одягали для фото), але дехто одягав перед бойовим завдання для маскування.
     
    3 користувачам це сподобалось.
  4. Aйзенгавер

    Aйзенгавер Hauptmann

    Повідомлення:
    2.123
    Адреса:
    Ukraine

    То розвідниця СБ - "Лариса". (загинула в бою)
    [​IMG]
     
    4 користувачам це сподобалось.
  5. Lupus Vulgaris

    Lupus Vulgaris Stabsfeldwebel

    Повідомлення:
    2.616
    Адреса:
    Київ Україна
    У "Лариси" на поясі якась холодна зброя???
     
  6. Thorwald

    Thorwald Feldwebel

    Повідомлення:
    1.022
    Адреса:
    Київ
    дивне щось у неї на голові.

    а ножичок дійсно цікавий.
     
  7. Запорожець

    Запорожець Oberleutnant

    Рейтинг:
    3
    Відгуків:
    16
    Лоти
      на продажу:
    2
      продані:
    29
    Повідомлення:
    3.958
    Адреса:
    Київ
    Де ти там обмотки побачив?
    Це смуга з візерунком на вязаних вовняних гуцульських шкарпетках.

    А черевики як і чоботи носили, як саме знаєш що попало під руку. Обирати не доводилось..
     
    1 людині також подобається це.
  8. Chill

    Chill Stabsfeldwebel

    Повідомлення:
    1.203
    Адреса:
    Київ - Торонтівщина
    1 людині також подобається це.
  9. Ніколаускасс

    Ніколаускасс Leutnant

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    11
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    15
    Повідомлення:
    1.542
    Адреса:
    Кривий Ріг
    а що не так? ІМХО хустка пов"язана за тодішньою міською модою. на Заході на той час досить поширена
    от тобі навскидку приклади
     

    Images:

    26683855.brengrl2.jpg
    forty_232.jpg
    5 користувачам це сподобалось.
  10. Chill

    Chill Stabsfeldwebel

    Повідомлення:
    1.203
    Адреса:
    Київ - Торонтівщина
    Чомусь зовсім забувся за календар Літописа УПА за 2012 рік - а він присвячений жінкам в підпіллі та УПА. Якщо судити за сюжетами і одностроями, то десь 40% фоток жінок там можна віднести саме до УПА.
    http://litopysupa.com/main.php?pg=28
     
    5 користувачам це сподобалось.
  11. Raps

    Raps Schütze

    Повідомлення:
    7
    Адреса:
    Ukraine

    деяка інфа про цю жінку є тут http://kray.ridne.net/node/286
     
    1 людині також подобається це.
  12. Richtschutze

    Richtschutze Stabsfeldwebel

    Повідомлення:
    488
    Адреса:
    XIX. Wehrkreis
    Думаю, что по теме.
    Source.
    Если бабушка ещё жива, то может быть есть смысл её навестить?
    P.S. Немного обработал фото из статьи, кое-что можно прочесть.
     

    Images:

    477263_5.jpg
    2 користувачам це сподобалось.
  13. siromanets

    siromanets Moderator

    Повідомлення:
    1.944
    Не по темі. Проте хай буде.
     
  14. Aйзенгавер

    Aйзенгавер Hauptmann

    Повідомлення:
    2.123
    Адреса:
    Ukraine
    геройська жінка....
    [​IMG]
     

    Images:

    _4TXD-2cN5M[1].jpg
    Belfanio, ВОРОН77, Ніколаускасс та 4 іншим подобається це.
  15. Bilyk

    Bilyk Oberfeldwebel

    Повідомлення:
    333
    Адреса:
    Хмельницький, Україна
    Більш ранні фото цього місця.

    [​IMG][​IMG]
     

    Images:

    untitled125jy.jpg
    untitled137ly.jpg
    Belfanio, ВОРОН77, Ніколаускасс та 4 іншим подобається це.
  16. Aйзенгавер

    Aйзенгавер Hauptmann

    Повідомлення:
    2.123
    Адреса:
    Ukraine
    http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/11/123781/ - "Монета, Лада, Христя та інші. Українки - Лицарі орденів УПА"


    8ed0666-03---hanna-lypova1.jpg
     
    polititik, ВОРОН77, Chill та ще 1-му подобається це.
  17. Thorwald

    Thorwald Feldwebel

    Повідомлення:
    1.022
    Адреса:
    Київ
    дякую. цікаво
     
  18. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    4
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    5
    Повідомлення:
    6.158
    Адреса:
    Lemberg Distrikt Galizien
    все з цієї книжки
     

    Images:

    1.JPG
    2.JPG
    3.JPG
    4.JPG
  19. Запорожець

    Запорожець Oberleutnant

    Рейтинг:
    3
    Відгуків:
    16
    Лоти
      на продажу:
    2
      продані:
    29
    Повідомлення:
    3.958
    Адреса:
    Київ
    це не бойовики, а розвідниці та звязкові.

    А тут мова іде про жінок-бойовиків...
     
  20. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    4
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    5
    Повідомлення:
    6.158
    Адреса:
    Lemberg Distrikt Galizien
    куди тоді викласти цю інфу o_O
     
  21. Запорожець

    Запорожець Oberleutnant

    Рейтинг:
    3
    Відгуків:
    16
    Лоти
      на продажу:
    2
      продані:
    29
    Повідомлення:
    3.958
    Адреса:
    Київ
    Спогад Ярослави Романини-Левкович - "Марти", багаторічної підпільниці. учасниці жіночої сітки ОУН, УЧХ, медсестри. пізніше машиністки, працівниці технічної ланки:
    При цьому далі вона пише, що поверху однострою носила цивільний верхній одяг.
    А шинель та шапку-ушанку вдягала лише один раз, щоб замаскуватись під молодого хлопця (бо НКВД якщо дізнавалось, що в такому то терені є жінка-підпільниця, то відразу робила сильні облави та розшуки, розуміючи що десь там є технічна ланка, що виготовляє підпільну літературу).

    Тож маємо пряме підтвердження що для жінок також персонально шили однострої, до тогож навіть для санітарок та машиністок. А не тільки вони брали чужі лахи, щоб сфотографуватись, або припасовували однострої ворожих вояків до себе....

    п.с. Доречі, дуже цікаво вони називають один зі своїх копіровальних апарати - гутенбергівка. Хтось знає що то таке?
     
    Aйзенгавер та Lupus Vulgaris подобається це.
  22. Aйзенгавер

    Aйзенгавер Hauptmann

    Повідомлення:
    2.123
    Адреса:
    Ukraine
    Це простий друкарський верстат (названий так від імені Іогана Гутенберга - винахідника друкарства в середньовіччі)

    Ось фото гутенбергівки :

    y_ccbcfd12.jpg
     
    ArtBorsuk, CAM та Запорожець подобається це.
  23. Belfanio

    Belfanio Feldwebel

    Повідомлення:
    622
    Адреса:
    Киев, Украина
    Дозволю собі перепостити сюди матеріал, який учора отримав від своєї однієї доброї колєжанки. У зв"язку з Днем Зброї! Вона - гуцулка!

    Першоджерела статті я не маю, але все акуратно скопіював, включаючи фото головної героїні розповіді. прошу вибачити, якщо це буде "надлишкове цитування"! Отож, моя колєжанка з Верховини пише:

    "Сьогодні я була в гостях з привітаннями у справжньої, ідейної бойової подруги УПА Марії Кравчук. Тут прикладаю про неї статтю нашої місцевої журналістки "Верховинські вісті" Людмили Зузяк. (Знайдіть той ЧАС, прочитайте)

    Особистості

    Марія КРАВЧУК: «Українцям не вистачає патріотизму!»

    Марія Василівна Кравчук, що живе під найвищою у Верховині горою Пушкар, не лише героїня книжечки Геннадія Шкляра «На семи вітрах свіча» -- вона героїня нашої української історії. Ця красива душею і тілом, навіть у свої 85 років, жінка є живим свідком того, як дорого коштує українська свобода і якою ціною далася нам наша держава.
    Марія Василівна є символом відданості і вірності: чоловікові, синам, Україні, про патріотизм до якої вона говорить не фразами з мудрих книжок, а життям своїм і своєю душею. У ній приваблює все: вроджена чи набута інтелігентність, уміння спілкуватися з різними людьми, навіть тембр голосу, і найголовніше – очі: проникливі і глибокі, з-під темних брів, і водночас – обіймаючі все любов’ю…
    Привітавши Марію Василівну з такими чудовими літами, попросила розповісти про нелегке, але все-таки щасливе, життя.
    -- Ну, що розповідати?.. Я – корінна гуцулка, українка. Мої предки – горяни.
    Народилася 27 листопада 1926 року. В батьків, Василя і Марії Зуб’юків, я була єдиною дочкою. Вони дуже хотіли, щоби я ходила до школи. Коли закінчила шість класів польської школи у Жаб’ю, у 1939 році, розпочалася Російсько-Польська війна. У сьомий і восьмий клас я вже ходила, як прийшли совіти. При німцях українська організація відкрила школу, в якій здобували середню освіту ті, хто закінчив шостий, сьомий… клас. Там навчалася я кілька місяців, то було так похапцем зроблено, щоб всі отримали середню освіту.
    А після були повстанські часи. Коли організувалася радянська влада, мені випав льос бути секретарем сільської ради. На той час я вже була задіяна у підпільній організації ОУН, керівництво якої мені сказало, що може й варто піти на цю посаду, бо можна дещо бачити, чути… Але потім вирішили мене все-таки забрати у підпілля, бо в сільській раді я довго не протримаюся – все одно хтось виявить. І ось одного ранку, коли я на роботу в сільську раду не пішла, батьки, за порадою членів нашої підпільної організації – щоб їх не чіпали, пішли в НКВД і сказали, що вночі мене забрали бандерівці за те, що я працювала у сільській раді.
    Мама дуже сильно плакала за мною. Хоч би то було правда, що мене забрали бандерівці, чи хоч пішла добровільно – мамі було дуже важко, адже я пішла в невідоме. Це було восени 1944 року, здається 7 листопада.
    Дали мені підрайон. Я була підрайоновою організаційною провідницею. Бистрець, Дземброня, Зелене, Шибене – це був мій терен. Там підпільна діяльність була організована ще до мене. Кожна станична мала дівчат, яких змогла організувати, -- було багато всіх. Були й жіночки молоденькі, котрі ще не мали дітей. Мене познайомили зі станичними і ми почали працювати. Праця наша яка була? Станичні на моє прохання, чи то наказ був, збирали людей і ми приходили, розказували: навіщо це все, чому ми це робимо…? Також дівчата, коли проходили партизани: чи рій, чи чета, чи сотня – серед них були поранені, дівчата їх доглядали, чергували біля них, стояли на стійках – отак далеко від того місця, де ранені лежать, ходили і дивилися, чи не насувається облава совєтська. Ходили по хатах, люди із задоволенням давали вовну, яку дівчата пряли, в’язали рукавички для хлопців, носки, чи, як у нас кажуть, капчури; люди давали також полотно, з якого дівчата шили для хлопців білизну. Кожна станична командувала своїми дівчатами і мені подавала звіт, що зроблено. Адже повинен був бути запас. Коли через наш терен, чи через село Бистрець чи Дземброня… проходила група повстанців, рій, чи чета, чи, навіть, часом сотня відпочивала, повинні були бути хати, здебільшого високо в горах, хоча ці села й так розташовані в горах, в яких була підготовлена вода, ванна (ванни були дерев’яні і точно такої ж величини, як сучасні), щоб партизани могли помитися, переодягтися – в запасі завжди були калісони, сорочки, поміняти порвані рукавички. А після дівчата порвані рукавиці розплітали, розпорошували те все і перев’язували. Отже це все повинно було бути у кожному селі, у кожної станичної. На кожне село була одна станична, бо села невеликі були. Так діяла жіноча сітка, а була й чоловіча сітка, в якій здебільшого були задіяні старші чоловіки, котрі залишилися вдома. Вони робили цебри, ванни. Люди давали також сало, буженицю. Станичні все це зносили в одну хату, сало перетоплювали і виливали в бербениці, а потім кіньми носили туди, куди вже скаже старший районовий...
    -- А хто був старшим районовим?
    -- То були тільки псевдо. Нічийого імені я не знала, знала тільки псевдо. Наприклад, моє псевдо було «Буря».
    -- А чому вам дали таке псевдо?
    -- Не знаю, чому так вирішили, що я мала бути «Буря». Може, тому що чорна та ще й похмура?.. (Сміється). Станичні теж мали псевдо і всі ті дівчата, котрі були членами ОУН. Якщо якийсь наказ приходив, чи я давала наказ станичним і кур’єрки несли, то було написано псевдо – від кого і кому, щоб у випадку чого – не дізналися… Хоч після уже все знали – така була у них розвідка. Вони навіть вникали у довіру членів нашої організації. То ж були вишколені розвідники совєтські! Було всього… (зітхає).
    Ну, що далі? Оце так і велося. Нарешті навесні 1945 року, коли вже війна закінчилася, всі сили дали сюди, на заспокоєння руху опору, на знищення підпільної організації і взагалі УПА… Хоча надіялися, що Америка і Англія підуть далі на Совєтський Союз, що вони усі спільно цей Союз розіб’ють, але вийшло зовсім не так. Вийшло так, що разом уже довойовували і… – ця історія вже відома всім.
    Щоб не гинули даром повстанці – могли здаватися, завершувати свою боротьбу, але в душі, звісно, щоб жили Україною. Не продавати нікого і нічого…, хоч вони й так уже все знали.
    І вже почали здаватися… сотні. Три рої – це чета, три чети – це сотня. Сотня налічувала до 150 осіб. Підпільники не здавалися, ні районові, ні вище керівництво: одні – повтікали, одні – пострілялися, щоб не здатися, одних половили і вони одержали розстріл або великий строк. А я перед тим заслабла на тиф. Мабуть, хтось сказав, де я лежу, і мене забрали. Тоді вже ходили не совіти, а стрибки – ті самі, які були повстанцями: їх організували, довірили їм зброю і – ходіть, ловіть своїх!
    -- То це стрибки прийшли за вами?
    -- Прийшли і забрали. Я лежала в одній хаті під Кринтою. У ту хату, що була далеко в горах, серед лісу, я заповзла, коли вже не могла триматися на ногах. Була височезна температура. При цій хворобі взагалі мало хто виживав.
    Командиром стрибків був наш, із Ровеньки, Мітька його називали. Раніше, ще з-за Польщі, він разом з моїм батьком дараби сплавляли Черемошем, були напарниками, і великими товаришами. Ще тоді цей Мітька (а на той час у нас мало хто знав про комуністів чи цікавився, що робиться в Росії) був із комуністами в союзі, чи то в нього в генах щось таке було, що він і в Бога не вірив…, і був геть інший, ніж усі люди. Він дуже хвалив Росію і комуністів, казав, що там, за Києвом, дуже добре живуть люди, а Польща така-сяка. А люди наші здебільшого були неписьменні, нічого не читали, і не знали, що там, навпаки, з голоду мруть люди. Хоча Польща, звичайно, теж була не мама, а мачуха; але до голоду людей не доводили. Мій тато ніколи йому нічого не перечив, але прийде додому і каже нам з мамою: «Такий безбожник, про Росію завжди торанить, каже, що там так добре…». А коли прийшли перші совіти, коли Польщу розбили і поділилися з німцями: німці забрали польські землі, а українські – віддали совітам. Комуністи тепер всяке кажуть, але ж вони теж були з німцями, вели з ними всякі переговори, ділили з ними Україну разом, так що…
    Отже, цей Мітька був командиром стрибків, які були повстанцями, патріотами, але, щоби не попадати в тюрму, здалися і ловили наших людей. Правда, вони нікого не стріляли, бо як НКВД-исти і солдати совєтські по горах облави робили, то були дуже жорстокими: убивали, стріляли. Коли повстанці почали здаватися, то Мітька знав, що я жива і знав, що я там роблю. Одного дня вдосвіта, лиш почало світати, вони прийшли до тієї хати, де я лежала хвора. Господиня глянула у вікно – і в плач: «Стрибки тут!». А в мене температура, перед очима якісь мухи літають, і навіть страшно не було. Забігає цей Мітька, і аж руки розвів: «Буря» є!!!». Почав лаятися, чимось стукнув об стіну над моєю головою, кричить: «Вставай!». А я кліпаю очима і навіть не розумію, що з мене хочуть. Він витягнув з кишені градусник і дав господині, щоб поміряла мені температуру. Коли вийняли градусник, Мітька подивився і каже: «Сорок два!». Це чомусь я запам’ятала дуже добре. Жінка допомогла мені одягтися, взяли мене попід руки, бо ноги не служили, і звели, прямо таки стягнули, з тої гори. А в селі вже були мої дівчата, яких поарештували, вони, бідні, так дивляться на мене. Нас усіх повели в одну хату над рікою, де був їхній штаб, коли вони прийшли робити облави. Мене поставили на ліжко, я лежу: байдужа, ні страху, ні жалю, в голові каламутиться, і тільки пити хочеться, пити… І дівчинка домашня весь час мені то розводу носить, то води, і майже таки заливає, бо в мене руки трусяться, не можу тримати…

    (далі буде...)
     

    Images:

    07.jpg
    01.jpg
    02.jpg
    03.jpg
    04.jpg
    05.jpg
    06.jpg
  24. Belfanio

    Belfanio Feldwebel

    Повідомлення:
    622
    Адреса:
    Киев, Украина
    (продовження)

    "Наступного дня приїхали з району пропагандисти, газетярі. Беруть у дівчат інтерв’ю, чому ніби вони відмовляються від своєї діяльності. А я кажу дівчатам (ще живуть свідки і можуть це підтвердити): ви все складайте на мене, кажіть, що я вас заставляла, грозила вам зброєю, бо мені вже й так все одно, мені пощади не буде. Дівчат, правда, нічого й не питали, а подали все так, наче вони по-мирному від своєї діяльності відмовляються і засуджують це все. За таким самим сценарієм все відбувалося й в інших селах на моєму терені. А всі молоді дівчата з цих сіл були якщо не симпатиками, то таки членами ОУН.
    Тоді нас усіх на підводах повезли у райцентр. Один зі стрибків – Яцковський з Устерік, котрий згодом одружився з Параскою з Ровеньки, притримував мені голову, як ми їхали на підводі. Бо то страшний біль був у голові, віз тарабанить… і від болю я приходила до пам’яті і весь час просила пити. Коли підвода зупиниться, він побіжить до найближчої від дороги хати і принесе мені у склянці розводу.
    …А Мітька, правда, коли ще там, у селі я лежала, каже мені: «Марі! Ти мене чуєш? Ти мене розумієш?» Я кажу: «Розумію». А він тоді якось з криком так і наказовим тоном: «Шоб ти казала, шо ти написала заяву до мене, шо ти здаєшся. Бо як ти скажеш, шо ми тебе забрали, тебе будуть судити!». Я це запам’ятала, та й думаю: «Може, й справді, ще не засудять». Коли ми приїхали у Жаб’є, для дівчат ще зробили танці. А дівчата – молодці: жодна з них нічого ні на кого «не накапала». А мене, хвору, з НКВД, де допитували мене лежачи, повезли у лікарню, бо сказали, що зі мною нема що говорити, бо самі розумієте, як я виглядала. Там лежало багато арештованих хлопців, яких охороняли озброєні, щоб не повтікали. Нарешті я вже добре прийшла до пам’яті – нас гарно медсестри доглядали, давали уколи. Там, і крім арештованих, було дуже багато людей – всі хворіли на тиф і страшно помирали. До речі, і мій батько тоді помер на тиф у п’ятдесятичотирирічному віці.
    -- А ваші батьки знали, що ви у лікарні?
    -- Як тільки ми приїхали у Жаб’є, дружина Мітьки прибігла аж до нас додому і каже: «Вашу Марічку привезли!». Мабуть, Мітька їй розказав. І мама відразу ж прийшла до мене і в плач, адже не знає, що зі мною буде: чи помру від тифу, чи засудять?
    Слідчий приходив до мене ще й у лікарню і, коли мені стало ліпше, мене виписують, на моє здивування, додому. Цього я аж ніяк не сподівалася. Через три чи через чотири дні мене викликають знову в НКВД: там ніяк не могли зрозуміти, як мені, секретарю сільської ради, довірили такі обов’язки в ОУН. Хоча, здебільшого вони вже все знали і мені розказували про все те, що знаю я.
    Потім мене почали запрошувати різні організації, які діяли тоді у Жаб’ю, на роботу. І я вирішила піти працювати касиром на лісопильний завод, який знаходився там, де тепер районний лісгосп, щоб подалі від центру. Адже за мною почалася гонитва, звісно, що вони так не упустять: ми тобі пробачили, так що, давай, на нас працюй.
    Я у комсомол не хотіла вступати – уже це було занотовано. Потім перед якимись виборами чи що прийшли до нас на роботу агітатори, зібрали весь колектив і мені треба було про Сталіна сказати, а я відмовилася навідріз. Коли мене арештували, то все це мені вичитували.
    Отже мене почали все частіше, по два-три рази на тиждень викликати у МГБ після роботи. Я дуже переживала за маму, не могла їй переказати, чому запізнююся з роботи… Ну таке тяжке життя було, така каламоція! Викликають мене, змушують бути їхнім агентом, слухати хто що говорить… Хоч вони добре знали, що я цього не зроблю. Але мучили до послідку оцими викликами і допитами. Так що я вже навіть подумала: «Ліпше би вже арештували і дали вже, шо дали, бо у такій душемоталовці не можливо жити».
    Пригадую, одного вечора сиджу у хаті на припічку і так мені тяжко на душі. Я кажу мамі: «Завтра мене, мабуть, знову будуть викликати у МГБ, щоб ви не переживали». Такій молодій дівчині хіба від любові може бути так тяжко на душі, як мені бувало, а не від політичних справ.
    А ще я писала нашим дівчатам листи, яких арештували, коли я ще була у підпіллі. Я підбадьорювала дівчат, щоб вони вірили, що наше не пропало!.. А ті всі листи верталися у наше МГБ, адже там була цензура, а я, наївна, про це навіть не здогадувалася. І коли набрався стосик тих листів, мене й арештували. Перед тим ще викликав мене начальник МГБ і почав перебирати ті листи переді мною і каже: «Это ты писала?». Я дивлюся і думаю: «Аж тепер мені крапка» і кажу: «Я». Він бере такий дуже патріотичний і каже: «Читай!». А мені й так вже все одно і думаю: не покажу, що я тебе боюся! Взяла листа і читаю, наче з трибуни, з таким акцентом. А він підбігає – його заділо, що я не дрижу, не плачу – і як дасть мені по шиї, то мені аж свічки засвітилися в очах! Це був єдиний раз. Не буду хвалитися, що мене били, катували. І через кілька днів після того ціла група озброєних МГБ-істів прийшли на лісозавод, зробили обшук на роботі, на щастя, не знайшли літератури, яку я там переховувала (те приміщення, до речі, стоїть ще й досі), тоді зробили обшук вдома: перевернули все і в хаті, і в стайні…
    Ведуть мене, мама кричить, плаче, а я знизу, доки видно було нашу хату, кричу: «Мамо, не плачте, я завтра повернуся!», хоч і знаю, що так не буде. Зустрілися ми з мамою, яку через два роки після мене, у 1949, теж забрали і вивезли на Урал, більше, ніж через десять літ.
    …Мене кинули у підвал на Набережній і знову були допити, що я про кого можу сказати із тих, що вели підпільну боротьбу. А я кажу: «Ви й так уже все знаєте». Якась я від природи була така, що страху, особливо за себе, не мала зовсім. Нарешті настав кінець цим слідствам і мене повезли в Коломию, там зачитали вирок – десять років таборів, тоді повезли в Київ, а звідти – у Ленінград, тоді – у Вологду, і аж тоді – в Ухту. Там, у тайзі, ми працювали на лісоповалі і в сільському господарстві: цілими днями носили дерев’яними відрами фекалії з ям і підливали величезні лани капусти, так що у деяких дівчат руки повитягувалися з ключиць. Хоч які були голодні, та їсти не могли. Спали лише дві години на добу. Та найважче було терпіти блатняжок, які разом з нами жили у таборі і знущалися над нами, політичними в’язнями, а табірне начальство цього наче не помічало. Мусіли самі оборонятися, як тільки могли.
    Через два чи через три роки прийшов наказ відділити політичних від блатняжок і нас повезли у Воркуту. Нам здавалося, що ми в інший світ народилися, здавалося, що ми на волю потрапили, не зважаючи на те, що був суворий табірний режим: дозволялося лише дві посилки і два листи на рік. Правда, робочий день нам тоді зменшили – ми вже працювали лише десять годин. У Воркуті, де довгі полярні ночі, ми лупали замерзлу землю (було по два метри мерзлоти, а тоді синя і тягуча, як гума, глина) – будували залізну дорогу, тягали рейки, шпали, копали траншеї та ями глибочезні, в які забивали сваї під будинки. Але там було привітне ставлення один до одного, дружня підтримка і жодного грубого слова – були усі свої і всі за одне.
    -- Ваш чоловік був теж політичним в’язнем?
    -- По суті – так, хоча в нього була трохи інша історія. Засудили його на п’ятнадцять років.
    -- Ви були разом з ним в одному таборі?
    -- Та де! То були окремо жіночі і чоловічі табори. Хоча ми знаходили різні способи таємного спілкування через записки і листи. Почалася хрущовська відлига і у вихідні нас по черзі пускали у звільнення. Коли ми познайомилися, Андрій уже був на вільному поселенні і працював на шахті, неподалік від нашого табору. А я ще довгих два роки мусіла бути за колючим дротом.
    І ось нарешті настав довгоочікуваний день, коли я вийшла на волю. Андрій стрічав мене з маленьким букетиком блідих північних квітів. Невдовзі ми одружилися. Коли більш-менш влаштували свій побут, написали прохання, щоби дозволили моїй мамі переїхати з Уралу до нас у Воркуту. Бо п’ять років мені ще не можна було їхати додому. Я закінчила курси дозиметристів і працювала разом з Андрієм на шахті – заміряла рівень загазованості штреків. У нас народилися два сини – Ігорчик і Богданчик. Андрій мав великий талант до музики – який інструмент візьме до рук, на такому і грає. Вечорами ми любили співати українських і гуцульських пісень, яких я його навчила. Щастю нашому, здавалося, не було меж. Та воно тривало недовго – всього лише три роки. Андрій отримав у груди смертельний удар вагонетки, що зійшла з колії. Мені теж хотілося померти, але думка про моїх хлопчиків повертала мене до життя. Ігоркові було два роки і чотири місяці, а Богданчикові – всього лише десять місяців, як їхнього батька не стало. Через рік ми з мамою і дітьми переїхали у рідне Андрієве село Бистрик, що на Житомирщині, аби бути поближче до його могили. Там ми купили хату, там хлопці росли, вчилися. Чоловікова родина: і свекруха, і брати, дуже прихильно ставилася до нас. Я там почувалася, як серед своєї родини.
    -- А коли ви повернулися назад у Верховину?
    -- У 1992 році. Слава Богу, до того часу дожила і моя мама, померла на дев’яностому році, через чотири роки після того, як повернулася додому. До речі, хлопці дуже хотіли, щоб ми переїхали у Верховину, бо вони обидва навчалися і одружилися у Чернівцях."

    (закінчення буде...)
     
  25. Belfanio

    Belfanio Feldwebel

    Повідомлення:
    622
    Адреса:
    Киев, Украина
    (закінчення)

    "Нашу землю розібрали люди, так що ледве вдалося повернути оцей клаптик, де я тепер живу, хати не було, ні стайні – усе до підвалин розтягли. Добре кажуть, що «не так тії воріженьки, як добрії люди…». Лук’яненко вмішувався, щоби дали нам колишнього свого. Яка неправда: вороги забрали все, а свої не віддають. Я чула по радіо, що коли закінчився режим комуністичний у Румунії, то влада розшукувала людей, яких колись скривдили і забрали у них землю, і надсилала чи то в Америку, чи куди вже там вони виїхали, запит: чи вони вернуться? А якщо ні – то що робити з їхньою землею?
    Мені здається, що я би в житті не взяла ані клаптика чужої землі, тим більше знаючи, що з неї вигнали людей під дулом пістолета. Але, слава Богу, що хоч цей шматочок дали і що ми тут побудувалися.
    -- Розкажіть про своїх синів, онуків.
    -- Ігор – власник «Телерадіокомпанії «ІК», живе і працює у Києві, редагує всеукраїнський журнал «Гетьман»
    Богдан закінчив філологічний факультет, учителював і в Грамітному, і в Чернівцях. А перед самим розпадом Союзу його вигнали зі школи через те, що він вступив у Гельсінську спілку. Хлопці взагалі дуже широко займалися агітаційною діяльністю. Ігор тоді ще теж жив у Чернівцях. Першими, ще до того, як Україна стала незалежною, вивісили у Чернівцях синьо-жовтий прапор, пронісши його через місто. Я навіть не знаю, як їх оминув арешт.
    Потім, коли вчителям не виплачували заробітну плату, Богдан працював шість років на будівництві, щоби заробити кооперативну квартиру. Працював також у редакції газети «Час»…
    Богдан має трьох синів: Андрій, Тарас і Роман, а Ігор – двох доньок: Роксолану і Оксану. Андрій вже працює юристом, Тарас – інженером, а Роман ще вчиться на інженера. Роксолана здобула режисерський фах, а Оксана навчається на ін’язі у Києво-Могилянській академії.
    -- Дивлячись на нашу Україну з висоти прожитого і пережитого, що би хотіли сказати?
    -- Українцям не вистачає патріотизму. Хліба є вдосталь; одягу – уже навіть не знають у що одягатися; грошей на пиятику теж вистачає у всіх, бо якби були голодні, то думали би, де шматок хліба роздобути; матами уже завоняли всі вулиці. Я не вірю, коли хтось каже, що живе погано. Усім живеться значно ліпше, ніж було з-за Польщі, і з-за Союзу.
    А що стосується політики, то ще не перевелося на те, щоб було інакше. Але я вірю, що молодь, бо ж не всі п’ють і матюкаються, яка народилася у незалежній Україні, коли стане тридцятирічною візьме все у свої руки. А оце всяке, як казали у таборі: «сбор блатных и шайка нищих», пропитане уже отим комунізмом і Радянським Союзом. А якби при владі були ті, хто працював з-за Союзу до темної ночі на полі, а потім ще думав, як тих буряків накрасти, щоб діти могли завтра вранці, як вона піде знову на поле, натерти тих буряків гусям і курям, бо інакше не проживуть, а щоб не зловили, що ти крадеш буряки – мусіли ховатися від мотоциклістів, які об’їжджали поля серед ночі… (я знаю їхнє життя, бо я там жила, хоч і не робила в колгоспі)… падають між ті буряки і лежать, поки перевіряючі на мотоциклах не проїдуть. То якби ці люди були при владі, то вони би цінували Україну, цінували би нашу державу. А ті, що жили тоді добре, вони живуть і тепер добре, та ще й кажуть, що їм не добре. Оця суміш, наша нація так перемішалася при совітах, і є найбільшою нашою бідою, і це тягне нашу Україну у пропасть. Але я вірю, що ті всі хробаки, які точать Україну, пробачте мені, повиздихують. А молодь наша свідома, це я бачу по тих, що приходять до нашої греко-католицької церкви.
    А що стосується верховинців, то вони бойові люди. Завжди тримали високо голову, гордо, і міцно держали бартку в руках: і опришки, і повстанці. Пам’ятаймо: Україна – це ми, а ми – це Україна.
    Не зважаючи на все, я щаслива, що Україна таки є. Я бачу синьо-жовтий прапор, я бачу тризуб. Для мене це – все життя. А це все, що каламотиться, воно перекаламотиться. Все треба пережити, воно обов’язково минеться. Україна вже є! Вона вже буде!
    -- Незважаючи на те, що ви прожили таке важке життя, такі важкі, зовсім не жіночі, роботи виконували, синів самі виховували, ви досить гарно виглядаєте, як на свій вік. Завжди такі бадьорі…
    -- Ну, це важко сказати. Здоров’я, як воно є, то є, а як нема його, то нема. Від чого воно залежить найбільше, я й не знаю. Найбільше мені додає сили думка про те, що є наша держава Україна, що є тризуб, що є синьо-жовтий прапор, за який давали по двадцять п’ять років, у кого його знайшли.
    По-друге, труд – це великий друг. Якби ви знали, яка я вранці встаю слаба! Кожного ранку мушу накашлятися, щоби бронхи очистилися, у голові крутиться. Але я миюся холодною водою: до половини і від половини!
    -- Ну, я так собі й думала, що є у вас якийсь секрет!
    -- Тоді і настрій поліпшується, і в голові не так крутиться… Тоді одягаюся, молюся, невимовно Богу. Проходить багато часу – десь година, поки я воскрешаю себе до життя. А тоді я іду до своїх тваринок. Маю коровку і кури. Раніше була ще кізочка. Я кози дуже люблю і тримала їх не заради користі, а заради любові. Поросята мала, правда, цього року вже не купувала. Поки я три відра коровці принесу води, яка у ближчій криничці висохла, і я мушу ходити трохи далі по воду, то вже все розправиться: і руки, і ноги, і поясниця… А тоді ще двоє відер до хати – це ж така фізкультура! А якби хтось був біля мене та ще й такий, що мене жалів, то я би вже давно розслаблася. Хай Бог милує усіх від цього!

    Людмила Зузяк
    "
     
  26. Thorwald

    Thorwald Feldwebel

    Повідомлення:
    1.022
    Адреса:
    Київ
    Belfanio
    а яким чином цей матеріал стосується теми? про підпільниць матеріалів багато