Запорозька Січ-Юхима Божко

Еще кой-чего о Божко и Сечи уже из украинского источника (Р. Коваль "РЕНЕСАНС НАПЕРЕДОДНІ ТРАГЕДІЇ"):

"Проте, не всі розуміли значення відродження степового українського духу, який збив зі свого шляху не один народ чи ворожу оружну силу. Так, не раз лунали кпини на адресу отамана Запорозької Січі (пізніше Другої пішої дивізії Армії УНР) Юхима Божка за те, що він знаходився “під впли¬вом нав’язливої ідеї відновлення старожитної Запорізької Січі з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом” (Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. – Детройт, 1973. – С. 41). І лише одним рядком, мимохідь, визнавалося, що в бою козакам Божка не було рівних."

Кстати в том же источнике есть упоминание о том, что Божко разочаровался в Директории после ареста Болбочана, что и объясняет его дальнейшие действия в Проскурове
- Подібне становище зайняв й отаман Юхим Божко, командир Запорозької Січі, який сказав, що "полковник Болбочан був для нього єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи..."

 

В Жмеринке они делали жидовский погром.Где большевики потом долго это пропагандировали о жертвах революции.
О другом подобном не известно.Да наверное и не было.

Ну да, она и была Сечь полупартизанской.

 

В цьому й рiч.Оце "одним рядком" в усiх проскакувало критиканiВ.Значить таки воював,та воював добре!

Да для Божка вiн був авторитетом.

 

Глава из книги "Авантюристы Гражданской войны" В. Савченко - Казацкие атаманы Волох, Божко и Коцур:
http://militera.lib.ru/bio/savchenko/07.html

 

На рахунок Коцура.
Коли бував я в селi Суботовi , то при розмовi помiтив що мiсцевi надто пишаються коли їх звуть всi навколишнi "коцурями".
Та неодноразово чув,що в в 50 60-х роках старi люди бачили,як вiн приїжав на кладовище до родичiв.

 

В библиографической справке к "Холодному Яру", которая издавалась одноимённым историческим клубом, так значится что "человека похожего на Коцура" видели уже в 80-х.

 

Так я читав.Проте сiльськi дiди мене запевняли,що саме в 50 60-х роках

 

Харитина Пекарчук
Начальник Санiтарного потяга Запорозької Січі

Народилася вона в польській родині в м. Сімферополі 1 жовтня 1894 року. Її батьки – Антон і Марія Ізбицькі – мали велику земельну посілість. Дід по матері (Скальський) був польським повстанцем.
За власним визнанням Х. Пекарчук, початок її українізації поклали сезонні робітники в маєтку батька. Були це українські селяни, переважно з Полтавщини та Київщини. Ще дитиною Харитина страшенно любила, коли дівчата й хлопці співали українські пісні. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави – попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалась.
Закінчивши 6 класів сімферопольської гімназії, Харитина 1909 року одружилася з уродженцем Полтавщини Адріаном Книшенком. Жила при ньому, аж доки того в 1914 році не забрали на фронт.
1915 року в Сімферополі дівчина випадково зустрілася зі свідомим українцем із Полтавщини. В своїх спогадах вона називає його паном П. Б. Він дав їй багато українських книжок, у тому числі й “Кобзар” Тараса Шевченка. Ця книга зворушила її до глибини душі, посилила почуття симпатії до поневоленого українського народу.
Одразу після Лютневої революції 1917 року пан П. Б. із дружиною, Харитиною і ще кількома особами заснували сімферопольську “Просвіту”. Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, “боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали їх із праці”.
Попри перешкоди, “Просвіта” взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, що розташувалися в Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Улаштовувалися літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету (кримськотатарський комітет очолював доктор права Абдул Сайдамет). “Треба підкреслити, – зазначала Харитина Пекарчук, – що співпраця з татарами була якнайкраща”.
Юна українська активістка працювала в “Просвіті” до 14 січня 1918 року. Того дня у Сімферополі влаштували “страшну різню” збільшовичені севастопольські портові робітники. Довідавшись, що її хочуть арештувати, дівчина втекла на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили в Кременчуці.
Тіну щоночі викликали на допит і вимагали видати українців, яких знала. Ставили під стінку в пивниці і бахкали з пістолетів, імітуючи розстріл. В одну з ночей, коли її знову мали ставити під стінку, в місто увійшли союзні німецькі війська. Німці звільнили з ув’язнення всіх політичних арештантів.
У добу Української Держави Харитина працювала в Єлисаветграді друкаркою (в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів). Присягу на вірність гетьману скласти не захотіла.
Під час повстання в листопаді 1918 року вона пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці. В ті бурхливі часи довелось їй із рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків. В українській армії вона перебувала під іменем Тіни Книшенко.
Під час заколоту, який здійснили в Єлисаветграді робітники заводу Евольті та місцеві євреї-комуністи, Тіну разом із командиром полку й іншими старшинами арештували. “Довго, одначе, (я) не сиділа, – писала вона, – бо коли про арешт довідалися козаки, то розпочали заходи, щоб мене звільнити...”
Це їм вдалося. Недовго думаючи, Тіна кинулася визволяти товаришів – разом із бунчужним і ще кількома козаками вона роззброїла варту кавалерійської школи, в якій сиділи старшини, і звільнила їх. Знову влада перейшла до наших рук...
Під час відступу українських військ з Єлисаветграда на Помішну – Голту – Бірзулу Тіна Книшенко брала участь у багатьох боях. На станції Бірзула вона звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених та хворих. Отаман Янів запропонував їй взяти цю справу на себе – попри те, що в неї не було достатньої медичної кваліфікації, адже закінчила вона лише курси сестер-жалібниць. І Тіна мусила погодитися. Слід зазначити, що в її розпорядженні (як начальника санітарного потяга) не було жодного лікаря.
“Доводилось воювати за кожний вагон, – згадувала вона. – Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Тяжка то була праця, – не було медикаментів, перев’язочного матеріалу, фахового персоналу. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев’язки і обхід хворих.
Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців...”
Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка. Рішення про це ухвалила Козацька рада Запорозької Січі.
На станції Роздільна довелося козачці приймати під свою опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин. Врешті й сама занедужала на тиф. Але, попри високу температуру, мусила продовжувати працю.
Козаки завзято боронили станцію Роздільну, а українське командування в цей час провадило переговори з румунами про переїзд армії через територію їхньої держави. Нарешті домовилися.
Почали витягати потяги із запасних торів, а про санітарний, що складався з 25 вагонів, забули. Вже будучи в гарячці, Тіна кинулась до штабу, де їй пообіцяли, що потяг витягнуть на головну лінію і дадуть паротяг. Та даремно чекали поранені. І Тіна вдруге пішла до штабу, де заявила, що не в стані вже більше ходити і благати, бо в неї температура доходить 400. Пригрозила, що коли керівництво покине поранених і хворих, то вічна ганьба впаде на їхні голови. Це подіяло...
Як тільки санітарний потяг рушив, Тіна одразу втратила свідомість... Прийшла до пам’яті, коли санітар увійшов до переділу і сказав: “Христос воскрес!” Тоді вона довідалася, що санітарний потяг був під самим Кишиневом.
Одужавши, Тіна Книшенко наздогнала Запорозьку Січ і невдовзі опинилась із нею в Заліщиках.
Почався загальний наступ на більшовиків.
Козаки з боями вперто посувались вперед. Дійшли до Жмеринки. В усіх боях, що вела її частина, Тіна перебувала в першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.
У “Вільному Слові” в статті “Харитина Пекарчук...” один із її побратимів із Запорозької Січі писав: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити...”
19 жовтня 1919 року в бою проти денікінців під Тиманівкою козачку Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку...
Коли Запорозьку Січ проти волі козацтва розформували, Тіну приділили до Гуцульського полку морської піхоти, командиром якого був Ілля Сич. Невдовзі вона перейшла до 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР. 6 грудня 1919 року в складі Мазепинського полку Тіна Книшенко (Пекарчук) виступила в Зимовий похід. За цей похід вона була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста (ч. 1).

 

Вже після Зимового походу, який завершився з’єднанням із частинами 3-ї Залізної дивізії, Тіну тяжко контузило. Сталося це у травні 1920 р. під с. Вербка Ямпільського повіту. “Мене було послано з донесенням до штабу, – згадувала вона, – большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості...”
Після цього поранення ліва сторона її тіла ніби омертвіла...
У таборах для інтернованих займалася вишивкою. 1922 року разом зі своїм чоловіком – старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, з яким побралася ще 1919 року, – втекла з польського табору. Якийсь час працювали в Карпатах. Врешті в червні 1923 року дісталися Чехословаччини, уряд якої надзвичайно доброзичливо ставився до українських емігрантів.
Спершу працювала в “Українській хаті”, а 15 січня 1924 р. вступила на матуральні курси. Іспит за 6 класів реальної школи склала в Празі у травні 1924 року. Тоді ж її зарахували до Української господарської академії в Подєбрадах вільною слухачкою (тобто без стипендії). Закінчивши 3 березня 1925 р. матуральні курси, вона вже 5 березня просить Сенат УГА зарахувати її дійсною студенткою. На жаль, позитивної відповіді вона не дочекалася. А тут ще й лікарі виявили у неї туберкульоз легень і заборонили жити в Подєбрадах, клімат яких був несприятливий для хворих на сухоти. Тому вона змушена була залишити навчання.
В особовій справі Харитини Пекарчук, що збереглася в архіві Української господарської академії в Подєбрадах, є “Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук”. У ньому вона замовчує своє польське походження і весь час наголошує, що є православною українкою...
Харитина Пекарчук на еміграції вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями.
На схилі літ Харитина Пекарчук перебувала в будинку для літнього віку людей у Німеччині. На прохання редакції торонтського журналу “Дороговказ” (органу вояцької думки і чину) вона надіслала спогад про свою боротьбу в лавах української армії. Надрукували його під назвою “Моя служба Україні, як вояка”. Харитина Пекарчук у цій публікації скромно зазначає, що героїнею себе не вважає, “а все, що робила, то був молодечий запал і любов до українського народу”.

Р.Коваль.
Джерела:
Пекарчук Х. Моя служба Україні, як вояка // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1964. – Липень – жовтень. – Ч. 1 – 2 (19 – 20). – С. 10 – 13.
Особиста справа Харитини Пекарчук. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1718, арк. 1 – 20.
Харитина Пекарчук (спогад про жінку-героя). – Вільне слово. – № 6. – 1964. – 8 лютого. – С. 6, 7.

 

Генерал-хорунжий Всеволод Петрів залишив дуже цікаву та позитивну характеристику Юхима Божка. «З тих, хто не був приділений до частини прийшло чотирьох, з яких двох звернули на себе мою увагу: один з інтелігентним обличчям у козацькому одязі старого типу, без ніякої крикливої чванькуватости; - так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку ХУІІІ ст.: голена голова з оселедцем і зовсім непідхожий до цього одягу студентський значок».

У частині Петріва Божко взагалі виділявся серед козаків знанням великої кількості народних бувальщин про козаків, які постійно оповідав товариству завойовуючи авторитет

 

Еще одна версия от бывшего офицера армии УНР Панч П.И. (позднее писателя):

Сучасники про Д. І. Яворницького. – К., 2006.

 

Ну звiсно,що Панчу ще було писати в повернувшись до СРСР.
Тим паче мало цьому всьому вiри тому,що ця оказiя з булавою за розповiдi Яворницького перiодично з`являлась i з приводу Махна,один в один.

 

Так у Всеволода Петрова досить цiкавi спогади про нього.
Наприклад ще про такий випадок,що коли вони вже повернулись з Кримського походу та стояли в одному з сiл неподалiк Олександрiвська.То Божко ходив з своїм гуртом козакiв до Церкви та при читаннi Євангелiя,всi витягали шаблi на половину з пiхов по стародавньому запорозькому звичаю,чим дуже наполохували мiсцевих жiнок.

 

Всеволод Петрів в одній із заміток також згадував як свого часу певна група махнівських „молодців” перекочувала до „Запорізької Січі” батька кошового Божка, що свідчить про відомість його формування на сході України і завойований з допомогою козацької символіки авторитет.

 

Этой теме в Днепропетровском национальном университете в сборнике научных трудов была посвящен целая статья в 2007 г... могу скинуть...

определенные группы махновских молодцев в период с 1918 по 1921 гг. кочевали то к петлюровцам, то к красным, то к белым, а потом вообще к румынам, что, по всей видимости, свидетельствует об авторитете, "завоеванном с помощью казацкой символики" немного неудачный пример...

 

определенные группы махновских молодцев в период с 1918 по 1921 гг. кочевали то к петлюровцам, то к красным, то к белым, а потом вообще к румынам, что, по всей видимости, свидетельствует об авторитете, "завоеванном с помощью казацкой символики" немного неудачный пример...[/QUOTE]

Я не наполягаю саме на ролі козацької символіки, але важко припустити іще щось що могло б переманити махнівців до Божка саме в той час коли Махно успішно гримів на сіхідній Україні тай вольниці махнівці мали вдосталь і в свого батька. Напевно знову не обійшлося без харизми Божка.

 

Хочу доповнити певну інформацію про бойовий шлях.
Під час перебування Запорізької Січі в складі Південно-східної групи військ УНР в районі Балти козаки Божка успішно придушували більшовицькі виступи весною 1919. 9 березня після тривалих боїв Запорізька Січ очистила ст. Балту від місцевих більшовиків. Згодом січовики перемістилися в Бірзулу де приєднали до Січі не тільки кінні підрозділи Чорноморського коша, але також курінь Смерті, частини 5-ї дієвої дивізії та ін. В цей час Божко відстоював ідею прориву військ УНР на східну Україну, щоб підняти повстання на Запоріжчині. В умовах оточення Південно-східної групи та боротьби за командування нею Божко за намовою Волоха в Бірзулі провів спробу заарештувати штаб Східного фронту. Стримати Божка було нікому, оскільки командувач Янів відбув до Одеси на переговори з представниками Антанти. Запорізька Січ спробувала контратакувати більшовиків на підступах до Бірзули, але зазнала втрат і мусила відступити. Після цього на імпровізованій нараді командирів Січі він оголосив себе головнокомандуючим Південно-східної групи військ УНР. На ширшій нараді, що відбулася за участі представників найвищого командування підполковника В.Змієнка, полковника Є.Мєшковського, полковника Годило-Годлевського, генерала В.Зелінського, отамана І.Кобзи та ін. начальником штабу головнокомандуючого Божка було обрано підполковника В.Змієнка. Генерал В.Зелінський був відправлений до Румунії для переговорів про проходження військ УНР через її територію до Галичини. Цікавим є лист переданий Божком румунському королю Фердинанду І. «Військо Запорозької Січі в кількості 12 тисяч, низенько кланяється Вашій Величності і прохає, аби Ваша Величність розрішила і допомогла нашому війську проїхати через землю Вашої Величності на територію України – Галичини, де могло б з’єднатися з головними українськими силами і боротися проти російських большевиків. Запорізька Січ покладається на милість Вашої Величності і чекає дозволу і допомоги для здійснення зазначеної мети». Як бачимо козацького настрою дотримано і в офіційному документі, а війська УНР представленні саме як Запорізька Січ. Проте вже 5 березня за ініціативою полковника Є.Мєшковського Божка було визнано нелегітимним головнокомандуючим, а його військам наказано відбути на позиції коло Бірзули на що отаман без особливих суперечок погодився. В квітні козаки Божка билися на ст. Роздільна із загонами Григорьєва які рухалися до Бессарабії та сформованим на Полтавщині більшовиками полком ім. Т.Шевченка. Спочатку Запорізька Січ відбивала всі атаки супротивника, але 12 квітня під натиском григорьєвського верблюзького полку мусила залишити Роздільну. З усього видно, що майно Запорізької Січі було втрачене козаками разом з рештою озброєння усіх військ УНР які переходили через Румунію. В той час як вже в Галичині всі українські формування прибули в розпорядження українського командування лише Січ Божка затрималася в Тернополі до кінця травня не дуже кваплячись з об’єднанням з військами УНР.

М.Ковальчук Поразка й відступ Південного угруповання армії УНР до Румунії навесні 1919 р. Військово-історичний альманах 2008 ч.1.

 

Да все что угодно... начинать можно от разногласий с махновцами (из-за тех же еврейских погромов), а продолжить перечнем на полстраницы... как правило мотив таких поступков довольно банален, а не упирается в идеологию...

 

На цю тему сперечатись можна безкінечно не маючи остаточних даних, якщо хтось відкопає конкретну інформацію то ми виграємо усі, але це іще попереду.
Між іншим спомини того ж Петріва знайдені були і видані лише наполовину, а решту здається іще шукають

 

Козак Голота Чисельнiсть була близько тисячi багнетiв та шабель,мала гармати i 30 кулеметiв.До складу Сiчi входили бунчуковий,пiший,кiнний та панцерний куренi
Я трохи пізно долучився до обговорення, але дещо можну доповнити

В розписі дієвої армії УНР станом на 16 серпня 1919 р. про Запорізьку Січ Юхима Божка вона ж 2-га піша дивізія є наступна інформація: штаб на чолі з полковником Бондаренком (саме він 25.08.19 очолив дивізію) знаходився у місті Бар; 2-й, 3-й та 4-й курені разом налічували 1200 вояків, але 600 багнетів; кіннота – 200 вояків, 150 шабель; гарматна бригада – 4 гаубиці і 11 легких гармат; Гуцульський полк Морської піхоти очолюваний сотником Петром Сичем налічував 250 вояків, 200 багнетів; чисельність по запасному полку Запорозької Січі чомусь відсутня. Разом у дивізії було 1650 вояків, 800 багнетів, 150 шабель і відповідно 4 гаубиці та 11 гармат.

 

Наче було видано в Українi двi частини його спогадiв.Першу маю.а Другу нi.По який там перiод вона охоплює?

 

Видані Сергійчуком спомини Петріва напевно ті, що Ви маєте охоплюють період тільки по перемогу повстання Директорії проти Гетьмана. В передмові Сергійчук так і згадує, що повне видання іще попереду адже доведені вони були до 1921 р. Чи видані вони я не впевнений, бо друга книжка праць Петріва видана знову ж Сергійчуком пізніше влючає листування та невеликі статті генерал-хорунжого на різні військові теми.

Повертаючись до Божка виникає іще одне запитання. Сучасний військовий історик, к.і.н. Володимир Улянич у своїй статті про Запорізьку Січ на сайті Дніпропетровська пише, що Божко був підполковником 31 Олексіївського полку. Яка з версій є все таки вірною?

 

Так це вони.Саме по перемогу повстання.Ага значить то я бачив примiрник саме тої другої книжки з листуванням.

Можеш дати посилання.Я наче читав його пригадую.
Дивина.
Тинченко наприклад пише,що вiн був капiтаном 30 пiхотного Олексіївського полку.Але пише,що це за твердженням М.Середи.
А Роман Коваль,що був капiтаном 30-го Чугуївського полку.При цьому вiн посилався на спогади Леонiда Токайла-про збори якi органiзував Божко,щоб доповiсти про становище українцiв в РIА ,та про iсторичнi подiї.

 

Стаття за адресою http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=131

Вітаю зі Святою Покровою та днем українського козацтва

 

Героям слава!

П.С.
Так зрештою
Олексіївський чи Чугуївський?...
Якi думки?