Загиблі захисники України

Царства небесного, та землі їй пухом...Зпочивай з миром...
..........R.I.P..........

 

Вічна Пам'ять

 

2020 рік, попри «новорічно-різдвяне» перемир’я, оголошене 29 грудня, почався з надходження сумних звісток зі Сходу України. Вже 5 січня ми отримали інформацію про першу бойову втрату… За офіційними даними пресцентру ООС, у січні внаслідок бойових дій загинуло 11 українських воїнів. АрміяInform зібрали для вас імена, дати та історії про полеглих за нашу незалежність захисників. Згадаймо українських синів поіменно.

Сергій ДИЧЕК, старший солдат 130-го окремого розвідувального батальйону.

Сергій Олександрович Дичек народився 20 липня 1972 р. у місті Волочиськ Хмельницької області. На Сході боєць захищав нашу державу понад п’ять років. Загинув 5 січня внаслідок підриву вантажного автомобіля ГАЗ-66 на невідомому вибуховому пристрої (ймовірно протитанкова міна ТМ-62) в районі хутора Вільний на Луганщині.

Провести бійця в останню путь прийшло близько пів тисячі людей. «Декілька автобусів приїхало з побратимами. Спочатку в батьківському домі відбулася панахида за загиблим. Далі героя понесли на місцеве кладовище, де його і поховали», – розповіла координаторка центру допомоги учасникам АТО в Хмельницькій області Наталія Дзекар.

Сергію було 48 років. У нього залишилася дружина, двоє синів та старенька матір.

Сергій РАЦУН, старший солдат 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр»

Сергієві Петровичу було 43 роки. Він народився 28 жовтня 1976 року. Жив у місті Славута на Хмельниччині.

У 2014 році мобілізувався до лав 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, воював у Дебальцевому. У травні 2016-го приєднався до 93-ї бригади, брав участь у боях у Кримському, Новотроїцькому, а також біля Авдіївки, постійно подовжуючи контракт із ЗСУ. Торік брав участь у навчаннях Combined Resolve в Німеччині.

«9 січня він отримав кульове поранення у голову, яке виявилося несумісне з життям. Боєць перебував на бойовій позиції в окопі. Сергій був у засобах захисту, але, на жаль, вони не врятували», ‒ розповідають бойові побратими Сергія. – «Це невимовна втрата для нашої бригади і для країни в цілому».

Побратими пригадують Сергія як дуже веселу й оптимістичну людину. Він був товариським, жартівливим і ніколи не сумував. Дуже пишався донькою Софійкою, фото якої стояло на заставці смартфону. Також у Сергія залишилися мати й брат.

Микола ДОВЖЕНКО, старший солдат 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу

У п’ятницю, 10 січня, близько 23-ї години противник відкрив обстріл зі стрілецької зброї по наших позиціях, внаслідок цього старший солдат Микола Довженко зазнав тяжкого поранення. За кілька годин хлопець помер у лікарні.

Воїн народився 26 липня 1996 року в селі Цибулівка, Великомихайлівського району Одеської області. Вступив на військову службу за контрактом у травні 2017-го. У підрозділі був старшим стрільцем.

За інформацією із соціальної мережі, Микола був сиротою і в нього залишилася 5-місячна донька. «Співчуваємо рідним загиблого! Не пробачимо. Помстимося!» ‒ кажуть бойові побратими.

Олексій КУЧКІН, старший солдат 92-ї механізованої бригади ЗСУ

Старший солдат Кучкін загинув 15 січня поблизу Авдіївки на Донеччині від кулі снайпера. Ворог влучив бійцеві в голову. Його терміново евакуювали до шпиталю, проте врятувати медикам воїна не вдалося.

Олексію Кучкіну було всього 24 роки, він народився 22 березня 1995 року в Богодухівському районі Харківської області. Мешкав у Кам’янському Дніпропетровської області.

Контракт зі Збройними Силами підписав три роки тому. Служив у 92-й омбр на посаді стрільця. Місяць тому під час відпустки одружився і знову повернувся на передову. «Найвідповідальніша людина за час несення служби. Ми майже з самого початку разом, у нас різниця в терміні служби два місяці. Дуже працьовитий. І це жах, це трагедія. Я не знаю, як це описати», – поділився думками побратим загиблого Ростислав Копайло.

Ще один товариш Олексія, Володимир Кренов, розповів, що Олексій мріяв стати офіцером. Поховали воїна на Алеї Слави військового цвинтаря Соцміста в Кам’янському.

Ігор ХІМІЧУК, старший солдат 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців

Старший солдат Хімічук загинув у четвер, 16 січня, внаслідок ворожого обстрілу на Луганщині від кулі снайпера.

Звитяжець народився 7 червня 1990 року в місті Чуднів Житомирської області. Служив водієм відділення забезпечення Чуднівського РВК. Його відрядили до 72-ї омбр. Раніше служив у 81-й оамбр.

Коли у Чуднівській ОТГ дізнались про загибель молодого хлопця, оголосили триденну жалобу. Відповідне розпорядження від 17 січня опубліковане на сайті громади.

У 29-річного воїна залишились мати, дві сестри, дружина і маленький син.

Валерій ЗАКУСИЛО, старший солдат 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців

Валерій Васильович Закусило народився 27 жовтня 1987 року. Мешкав у селі Гуничі, Овруцького району Житомирщини. Закінчив автодорожній технікум. Служив у морській піхоті. Після підписання контракту із 72-ю омбр переїхав до Білої Церкви. Валерій загинув 18 січня від кульового поранення у голову внаслідок ворожого обстрілу в Попаснянському районі поблизу с. Новозванівка.

У полеглого бійця залишилися дружина і дві маленькі доньки.

Олександр СЛОБОДАНЮК, молодший сержант 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців

19 січня в районі проведення операції Об’єднаних сил під час виконання бойового завдання загинув Олександр Слободанюк.

На Різдво, 7 січня, Олександрові Вікторовичу виповнилося 48 років. Він народився у родині військових, яка переїхала з Владивостоку. Школу закінчив у місті Первомайськ Миколаївської області. Випускник Інституту внутрішніх справ. Загалом мав 20 років вислуги.

У воїна залишилися батьки, сестра, двоє дітей та двоє онуків.

Василь МУХА, молодший сержант 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя» 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади

У понеділок, 20 січня, внаслідок ворожого обстрілу в районі ООС загинув командир відділення 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя» 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, молодший сержант Василь Муха.

Василь Миколайович Муха – мешканць села Піски-Радьківські Борівського району на Харківщині. Молодший сержант був командиром відділення — командиром машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37-ї омпб «Запоріжжя» 56-ї омпбр.

Виховувався батьком. Коли почалася війна, працював будівельником на півночі Росії. Повернувся в Україну й пішов добровольцем до військкомату, хоча раніше в армії не служив. Служив за мобілізацією в 92-й омбр.

31-річний Василь Муха був розвідником, воював біля Катеринівки, Мар’їнки. Опанував саперну справу. Двічі подовжував контракт, щоби залишатися на передовій.

Останній контракт підписав 19 січня 2019 року, до його завершення залишалося 10 днів. У загиблого залишився батько.

«Тварі рашистські. Будьте прокляті. Ви вбили мого друга», – написав товариш Василя Мухи Юрій Немикін у фейсбуці.

Микола СОРОЧУК, старший солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗС

Старший солдат Сорочук загинув у середу, 22 січня, від кулі ворожого снайпера на взводному опорному пункті на Маріупольському напрямку.

Народився Микола 23 травня 1997 року в селищі Чорниж Волинської області. З 2000-го мешкав у селищі Лище Луцького району. За рік після закінчення школи пішов добровольцем на фронт.

«Сьогодні з життя пішов хлопець, якого я любила. Люблю. Сьогодні вночі він писав мені, що шкодує, що не зміг учора мене побачити й почути. А сьогодні зранку його вже нема. Я не вірю в це. Не вірю, що ніколи не почую цей голос більше У голові постійно його оце «Ластівонько», воно зі мною. Хай слово «мир» застрагяне вам у горлі й «вже не та війна» так само. Я хочу смерті тому снайперу, який це зробив. І він її отримає», – написала у фейсбуці подруга Миколи, волонтерка Ярина Чорногуз.

У бійця залишилася мати, сестра та кохана.

Антон ХОБА, старший сержант 13-го окремого мотопіхотного ботальону 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Старший сержант Хоба загинув 26 січня біля смт Північне, на Горлівському напрямку, від мінно-вибухової травми в результаті підриву на міні-пастці.

Народився у місті Шостка Сумської області. Антон був членом Шосткинського козацького товариства. У 2010 році закінчив Шосткинський профліцей. Працював на фірмі «Стандарт-2002», два роки перед війною — на заводі «Імпульс». У червні 2014-го підписав контракт із ЗСУ. Першу ротацію в АТО пройшов в районі Дебальцеве. У грудні виїхав у район ДАПу з групою добровольців полку. Із 15 грудня виконував завдання безпосередньо в Донецькому аеропорту.

Повернувшись із фронту, був активним учасником ГО «Братерство», брав участь в патріотичному вихованні молоді, зокрема, патріотичному таборі «Лицар честі імені Івана Євдокименка». Надалі проходив службу в 53-й омбр, виконував завдання біля Майорська на Донеччині. Останнім часом служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ імені гетьмана Івана Виговського.

У воїна залишилися батьки.

Євген ЩУРЕНКО, солдат 28-ї окремої механізованої бригади

Народився Євген Валерійович Щуренко 27 січня 1978 року в селі Лиски Калинівського району Одеської області. Мешкав у місті Кілія.

Загинув 26 січня о 7:15 внаслідок обстрілу поблизу міста Красногорівка. Бойову машину обстріляли з СПГ-9 з боку окупованої Старомихайлівки. Євген загинув на місці.

Один день не дожив воїн до свого 42-річчя. У нього залишилися дружина.

Вічна слава й світла пам’ять полеглим українським Героям!

 

..........R.I.P..........

 

........................

 

.........................................................

 

..................................

 

.......................................................................

 

..............................................

 

............................................................

Отправлено с моего SM-J200H через Tapatalk

 

....................................................................

 

............................................................................

 

Воин-ангел. Дмитрия Янченко убил минометный осколок.

За годы войны украинцы провели в последний путь не одного солдата. Многие из них отдали жизнь в борьбе за Дебальцево. Этот крупнейший железнодорожный узел стал финальной битвой для сотен военнослужащих ВСУ и добровольцев. Украинская армия была вынуждена отступить из Дебальцево с потерями, хотя это место могло стать плацдармом для наступления. Многие говорят о провальности операции, однако стоит учитывать, что при отходе ВСУ значительно вымотали войска соперника, который с 2015 года до сегодняшнего дня больше не решался на наступательные действия. В боях за этот населенный пункт погиб уроженец Броваров (Киевская область) Дмитрий Янченко. Парню было 25 лет.
3 февраля 2015 года спонтанно начался минометный обстрел. Бойцы ВСУ завтракали в столовой. Мины попали именно туда. Большинство военнослужащих вовремя с ориентировались и легли на пол. Однако Дмитрий решил найти укрытие надежней и побежал. Эта ошибка стола ему жизни. Один из осколков попал ему в голову. Дмитрий погиб на месте.
Жизнь до фронта у Дмитрия Янченко была сложная. Родители развелись, когда он был еще маленьким. Парень жил с мамой в однокомнатной квартире. Работать Дмитрий начал еще со старших классов школы. Был подсобником, подрабатывал на предприятии «Сапсан».
Близкие вспоминают Дмитрия, как доброго и работящего молодого человека. Он интересовался одеждой, хотел открыть свой магазин, но на это вечно не хватало сбережений.
Около парня всегда бегали дети, с которыми он находил общий язык. Однажды Дмитрий шокировал мать, заявив. что желает усыновить одного мальчика из детского дома. Но этого так и не произошло.
После смерти отца Дима перебрался в его квартиру, где жил вместе с теткой. В 2007 его призвали на срочную службу, где он получил основы тех знаний, которые пригодятся ему в будущем. Воинская часть располагалась недалеко от дома, в поселке Васильков, а позже его перевели в Бровары. После демобилизации устроился парень работать монтажником металлопластиковых окон.
Как многие патриоты, Дмитрий принимал активное участие в событиях Революции Достоинства. Он входил в самоорганизованные отряды, которые дежурили на блокпосту под Броварами, не пропуская в Киев "титушек", ехавших на подмогу своим в Киев. Там были первые дежурства, первые травмы и первые столкновения с вооруженным врагом. В этих столкновения Дмитрий уже тогда зарекомендовал себя как мужественный воин и получил позывной "Ангел". С началом войны ему пришло несколько повесток, однако мама прятала их от Дмитрия. Она знала, что парень тогда точно уйдет на фронт, а так у нее была надежда, что он все же останется дома. Удивляясь, почему его, как человека прошедшего срочную службу, не вызывают на фронт в военное время, Дмитрий пришел в военкомат сам. Его записали как добровольца в боевую бригаду. Так "Ангел" стал старшим механиком-гранатометчиком 2-ого объединенного полевого узла связи Генерального Штаба всего после 10 дней подготовки. Маме же он рассказывал, что он находится в Краматорске и служит просто поваром. О его пребывании в Дебальцево родные даже не догадывались. Будучи на фронте Дмитрий поддерживал связи с громадой Броваров, интересовался общественной жизнью. Один раз даже приехал сыграть в футбол с местной молодой командой аматоров. Дмитрий Янченко был на фронте год без двух месяцев. 10 февраля должен был уехать в отпуск домой, но приехал раньше в цинковом гробу. Смерть парня стала трагедией для Броваров. Хоронила добровольца вся громада населенного пункта. Его последний путь выложили цветами.
5 февраля 2015-го на Броварской Площади Свободы была организована церемония прощания. Памятник поставили сослуживцы "Ангела", а в городской совет были внесены предложения о переименовании одной из улиц в его честь.
Дмитрий был награжден медалями за мужество посмертно. Побратимы "Ангела" поддерживают его семью.

 

..................................................................

 

......................................

 

...................................................

 

..........................................................

 

............................................................................

 

..............................................

 

.........................................

 

................................................

 

.................................................................

Отправлено с моего SM-J200H через Tapatalk

 

.........................................................................

 

Военный медик Тарас Кончевич погиб на Донбассе, попав в засаду.

Война – вещь не справедливая. От пуль и снарядов врагов гибнут порой те, кто должен спасать жизни людей - медики ВСУ. 9 февраля в районе Дебальцево два экипажа медиков НГУ попали в засаду боевиков ДРГ. Автомобили "скорой помощи" были расстреляны сепаратистами из укрытия. В этом бою погиб начальник медицинского пункта стрелкового батальона 2-й отдельной Галицкой бригады Западного оперативно-территориального объединения Национальной Гвардии Украины капитан медицинской службы Тарас Кончевич
Родился Тарас 28 октября 1979 года в поселке городского типа Щирец Пустомытовского района Львовской области. Учился в общеобразовательной школе №1, которую закончил в 1996 г. (ныне эта школа носит имя Героя Украины Богдана Илькива). С раннего детства Тарас проявлял интерес к анатомии и никогда не боялся врачей. Казалось, выбор профессии был очевиден – Тарас станет врачом.
В 2001 году Тарас Кончевич закончил стоматологический факультет Львовского государственного медицинского университета имени Даниила Галицкого, а в 2003 году – интернатуру.
Далее началась практика. До 2009 года парень работал работал врачом-стоматологом в амбулатории общей практики семейной медицины села Оброшино Пустомытовского района Львовской области. Потом пошел на повышение - стал главным врачом амбулатории общей практики семейной медицины села Звенигород (Львовская область).
В годы войны врачей призывают на фронт из ними из первых, однако Тарас Кончевич решил мобилизоваться сам. 1 сентября 2014 г. добровольцем он вступил в ряды Национальной Гвардии Украины.
Военную службу проходил в стрелковом батальоне 2-й отдельной Галицкой бригады Западного оперативно-территориального объединения Национальной Гвардии Украины (военная часть 3002, базируется во Львове).
Тарас проходил работал как в медицинской части, так и выезжал непосредственно на фронт. У него было 2 ротации в зоне боевых действий на Донбассе. С 1 октября по 20 ноября 2014 г. и с 4 января 2015 г. Среди бойцов прославился веселым нравом и профессионализмом. Получил позывной «Дантист». Оказывал медицинскую помощь раненым бойцам во время боев за международный аэропорт «Донецк», за Дебальцево на 29-м и 31-м блокпостах. Его автомобиль можно было заметить на разных участках фронта. Команда Тараса была незаменима для побратимов. Свободное время боец любил проводить за чтением художественной и профессиональной литературы. Автомат был для Тараса больше частью образа, чем оружием. Его настоящим оружием были медицинские знания и перевязочный материал. 9 февраля 2015 г. случилась трагедия. Те, кто знал Тараса и его команду называют этот день “черным для медиков” и самой большой несправедливостью. Бригада врачей Национальной гвардии Украины в составе медицинского бронетранспортера и автомобиля выехала из Артемовска в направлении Дебальцево. Нужно было встретиться с экипажем ВСУ, с которым пропала связь и там могли быть пострадавшие. Возможно, где-то не сработала разведка, где-то не было достаточного прикрытия, однако случилось непоправимое.
Около 18:30 возле села Логвиново медицинский кортеж попал в засаду. Первый автомобиль, который двигался впереди, подорвался на мине. После этого начался обстрел из гранатометов, пулеметов и автоматов. Это ДРГ боевиков устроила засаду на медиков и расстреливала их из укрытия. Завязался плотный и неравный бой. Кремлевские наемники видели, что перед ними медики, но им было все равно, кого убивать. Медики попытались отстреливаться, но силы были не соизмеримы. Несмотря на опасность, Тарас Кончевич, который находился в медицинском бронетранспортере, выбежал на помощь раненым, которые были в автомобиле. По пути он был сражен вражеской пулей.
Капитан медицинской службы Кончевич погиб, так как подобает герою, спая жизнь других. Также в этой перестрелке были убиты Василий Задорожный, Дмитрий Лагунов и Максим Овчарук.
Тела долгое время не удалось забрать из-под плотного обстрела боевиков. Об обмене удалось договориться лишь 21 февраля. Тогда останки Тараса и других военнослужащих передали на Родину.
25 февраля 2015 г. Тарас Кончевич был похоронен с почестями на Лычаковском кладбище Львова.
“Два экипажа медиков, замечательных людей, друзей были позорно расстреляны врагом ...Спасибо за службу и отвагу. Работать с вами была честь. Буду помнить всегда”, - написала в ФБ военнослужащая Людмила Билека.