Волынская резня.

А хто забороняє вам спілкуватися "языком" ? Чи мо вас на роботу не приймають бо ви не говорите українською мовою ? Може вже досить писати всілякі нісенітниці .

 

Да,да- знаем, вплоть до 56 года.
Во первых правду стёрли. Могу напомнить кем Вы были... Кому то колет глаза. Во вторых- украинец Я и мы, то есть центр и восток.(в пункте первом было указано). А вы отходИте туда, откуда и пришли. Никто не заметит потери бойца. Даже рады будем мы, с Богом Параска! Толку мало. Правильно о вас сказал Задорнов, хоть он и шут.

 

Друже не портібно за центр так розписуватися . Особливо за Вінничину і Черкащину , це в нас на Кіровоградщині 50 на 50 . Так що скоріше це вас ніхто не згадає коли ваш териконовий край разом з Хайховом відійде до матушки Росії .

 

Ви не українець, ви хахол. Бо тільки хахол не любить Україну, не знає своєї мови, гаваріт па масковскі і молиться на Рассєю.

 

"...Во вторых- украинец Я..." -

НЕ ВІРЮ !!!
УКРАЇНЦІ РОЗМОВЛЯЮТЬ УКРАЇНСЬКОЮ !!!

 

Напишу ещё раз. Между Первой и Второй мировыми войнами украинская територия была поделена между четырьмя государствами- Советским Союзом, Польшей, Румынией и Чехословакией. Восточная и центральная часть Украины входила в состав СССР под названием Украинская Советская Социалистическая Республика.(УССР) Западная Украина- исторические регионы Волынь и Восточная Галиция входила в состав Польши. Северная Буковина и Южная Бессарабия были частями королевской Румынии. Закарпатский регион являлся частью Чехословакии.) Кто украинец??? . Шли бы вы откуда и пришли. Баба з возу- кобыле легче. У нас свои герои. Это герои Советского Союза- лётчики, танкисты, моряки, пехотинцы и просто простые ребята... Светлая память...

 

А йшли би ви нешановний з своїми хероями в .....Совєтський союз

 

Так, так, КАЦО, ти правий....
Ось злочини бандерівців в Аушвіці...

 

Я не буду больше дискутировать и что то доказывать. Хорош. Лимит вышел.

 

Баба з возу кобилі легше. Аж повітря чистіше стало

 

Пукайте и нюхайте между собой- своё не пахнет.)

 

Йдіть собі з Богом пукальщик, бо як ви казали "Лимит вышел."

 

Напомнило дупкина всё к жопе сводят.

 

Ой, почалися висери..!!!!!! Бандери аж шипіти начали...!!!!.як про геноцид заговорили!!!!! У вашому випадку, можете своєю історією дупу підтерти, як там мені хтось з бандер казав....!!!!!!!! Різати жінок, дітей, пиляти і забивати нагайками палити літніх..Стріляти в спину, палити хати, вбивати людей, які жили в мирі і спокої з сусідами і доречі не тільки українцями - то це нормально!??!??!? Навіть і читати не став!!!! Вашими методами вам у 40их вже відповіли!! Вам шо мало!? Ніколи ваш бандера шухевич та всі інші кляті безбожники-курви!!!! Ніколи вони героями не будуть!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

 

Міхал! Випий валеріанки! Чого так кричати? Я аж в сусідній темі почув.

 

З хроніки трагічного протистояння.

Громадськість України, – крім хіба що дуже нечисленних екстремістів, – розуміє важливість польсько-українського співробітництва. Саме тому всіх, хто думає про наше спільне майбутнє, серйозно занепокоїли плани урядових кіл сусідньої держави вшанувати пам’ять польських жертв міжнаціонального конфлікту на Волині без одночасного вшанування українців, вбитих польськими збройними формуваннями на тій же Волині, а також в Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Не може не турбувати й намір спорудити у Варшаві чисто реваншистський пам’ятник – у вигляді карти Волині з гербами міст і повітів цього українського краю. В той же час в Польщі не популяризуються і, по суті, замовчуються факти спільних антибільшовицьких акцій польського національного підпілля і УПА в перші післявоєнні роки.
Спроба використання подій часу війни, щоб спровокувати протистояння в наш час, особливо прикра, адже поляки й українці – народи, жертви яких у ті важкі роки були найбільшими. Втрати України, незадовго перед тим знекровленої голодомором і більшовицькими репресіями, внаслідок терору нацистських окупантів становили понад 5 млн. серед цивільного населення, 2,5 млн. українців загинуло на фронтах, сотні тисяч стали жертвами більшовицьких репресій у післявоєнні роки. Дуже великими були і втрати польського народу в Другій світовій війні – щонайменше 4 млн. цивільного населення і півмільйона вбитих на фронтах. До цього слід додати примусові депортації: понад 550 тис. українців з Польщі до УРСР, близько 150 тис на колишні німецькі землі, 800 тис. поляків з України до Польщі. Ці надзвичайно жорстокі депортації проведено із санкції або й за ініціативою держав-переможниць, як і втеча та вигнання з Польщі понад 12 млн. німецького цивільного населення, з якого понад 2 млн. загинуло, головно з голоду.
На тлі гігантських за масштабами злочинів щодо цілих народів кількість жертв територіально обмеженого польсько-українського збройного протистояння 1943–1944 рр. на західноукраїнських землях може видатись порівняно незначною. Але пам’ять про ці жертви також дуже болісна, до неї долучаються згадки про катування й знущання, почуття кривди сотень тисяч українців і поляків, депортованих зі своїх осель. На жаль, слушне обурення жорсткостями, яких припустилися обидві сторони, останнім часом використовується саме тими силами, які не бачать згубних наслідків ескалації напруги в польсько-українських взаєминах або свідомо прагнуть зашкодити співпраці сусідів.
Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. При цьому українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Протистояння з поляками в роки війни було спровоковане насамперед прагненням польської меншини зберегти владу Польщі на західноукраїнських землях.
Як відомо, впродовж попередніх століть польсько-українські взаємини не зводилися до боротьби. Взаємно корисним був обмін у царині культури. Попри те, що Україна мала безпосередні контакти з багатьма країнами, в багатьох ділянках Польща була для українців “вікном у Європу”, а польський національно-патріотичний визвольний рух мав вплив на формування ідеології українського самостійницького руху. Загострення польсько-українського протистояння в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. було пов’язане із ситуацією в Австро-Угорській монархії. Поляки в Східній Галичині, зокрема польські великі землевласники не хотіли втрачати свої панівні позиції, однак конституційний лад у державі уможливлював легальну боротьбу українського населення за національні права. Дальшому спалахові міжнаціонального конфлікту сприяли поразка Української Галицької Армії в польсько-українській війні 1918–1919 рр. і встановлення насильно, внаслідок цієї поразки, на території Західноукраїнської Народної Республіки польської влади, яку українське населення Галичини слушно вважало окупаційною. Так само негативно більшість українців поставилася до поширення панування Польщі на Волинь, де національний конфлікт ще тісніше, ніж у Галичині, поєднувався із соціальним: життєві інтереси зумовили ворожість безземельного і малоземельного українського селянства до привілейованих польських поміщиків та колоністів-осадників. Суперечності загострювалися внаслідок спрямованої на асиміляцію урядової політики і через зверхнє ставлення значної частини поляків – особливо з числа низового апарату влади – до загалу українців.
У Галичині символом антиукраїнського терору стала так звана пацифікація у вересні–жовтні 1930 р. Безправно застосувавши засаду колективної відповідальності, поліція та військо арештовували, нерідко жорстоко били українських діячів, в тому числі активістів легальних товариств, нищили майно читалень і кооперативних крамниць. У Холмщині апогеєм переслідування православних українців було нищення їхніх церков у 1938 р. Ця акція супроводжувалася знущаннями озброєних ватаг місцевих поляків над православними селянами, щоб насильно змусити їх перейти на католицизм. В деяких районах Волині “навертанням” на “польську віру” займалися військо і корпус прикордонників (“КОП”). Відомий польський політик Тадеуш Голувко заявляв свого часу, що на Волині “ситуація виглядає найгіршою, бо там українська свідомість прокидається із стихійною силою і, внаслідок безглуздих переслідувань і поборювання по-злочинному дурною і шовіністичною адміністрацією, формується під прапором ненависті до польського народу й держави”[1]. Це застереження пролунало ще в 1926 р., але протягом наступних років політика щодо українців стала ще більш брутальною. Саме напередодні війни були прийняті і почали втілюватися урядові програми прискорення примусової асиміляції українців Галичини, Холмщини, Волині.
Коли Західна Україна після змови Сталіна з Гітлером опинилася в 1939 р. під владою СРСР, це аж ніяк не сприяло владнанню міжнаціональних відносин. На словах говорилося про інтернаціоналізм, на практиці тодішні правителі дуже часто робили ставку на протиставлення націй, у різних обставинах надаючи перевагу одним або іншим. Особливо ж безсоромну політику взаємного нацьковування і розпалювання національної та расової ненависті проводили нацисти. Поширені на початку війни надії на те, що нові окупанти будуть доброзичливішими, ніж попередні, швидко виявилися ілюзорними. Щоправда, в Галичині і Холмщині українцям спершу надавалися певні привілеї порівняно з поляками, зокрема дозволено українські гімназії. Проте, приєднавши Східну Галичину до Генерального губернаторства, тобто до окупованих польських земель, арештувавши організаторів проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. акту відновлення державності України, здійснюючи політику репресій щодо національно свідомих діячів і жорстоко експлуатуючи ресурси краю, гітлерівці наштовхували проти себе більшість українців. У Західній Волині, як і у всьому “райхскомісаріаті Україна”, становище було ще набагато важчим, ніж у Галичині. На відміну від Галичини, у апараті райхскомісара України Еріха Коха, адміністраціях державних маєтків, лісництв, залізниці та інших адміністративних і господарчих структурах багато привілейованих позицій зайняли польські фахівці та фольксдойчі польського походження. Ситуацію загострило нищення цілих сіл нацистами, які намагалися зміцнити свою владу жорстоким терором. Коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, він включав і терористичні акти щодо тих поляків, яких українці вважали німецькими прислужниками. По-суті, це було справжнє повстання, яке лише з часом набуло організованих форм. Як доповідав до Лондона один з представників еміграційного уряду, вбивства колаборантів перекинулися на польські села і на поміщицькі маєтки, які належали державі, але управлялися поляками[2].
Збройний рух за визволення України під гаслом самостійності, а отже боротьби на два фронти – проти Берліна й Москви – підняла Українська Повстанська Армія вже в жовтні 1942 р., а в широких масштабах – з березня 1943 р. УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювали відновлення панування Польщі в Західній Україні, а польський еміграційний уряд, що діяв у Лондоні, навіть не захотів пообіцяти українцям автономії у післявоєнній Польщі, не кажучи вже про право на самовизначення[3]. До того ж польські збройні формування на Волині йшли на співпрацю не лише з німцями, що інколи допускали й українці, але й з червоними партизанами, яких українське підпілля вважало головним ворогом. Участь волинських поляків у червоній партизанці, в тому числі і в розвідувально-диверсійних загонах радянських спецслужб, почалася до загострення польсько-українського протистояння, отже вона була не наслідком цього загострення, а однією з його причин. На якомусь етапі керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути ворожі польські осередки з теренів, які мали стати їхньою операційною базою. Напади на польські села, вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі всіх інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни [4]. Хоч за великим рахунком її спровокували ті, хто зробив волинських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивствам невинних людей, катуванням і знущанням, виявам садизму й жорстокості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчинили, а не український народ і його збройні формування. Не можна забувати й того, що в умовах спричиненої окупацією деморалізації (нагадаймо винищення нацистами і їхніми прислужниками єврейського населення) значно зросла кримінальна злочинність. Повсякденним явищем стали чисто грабіжницькі напади на хати, хутори, села. Нерідко злочинці, які діяли на власну руку, називали себе українськими або польськими “партизанами”, а це провокувало відплатні акції з іншого боку. Безглуздо і несправедливо кожне вбивство українця приписувати “польським шовіністам”, а кожне вбивство поляка – “українським націоналістам”. Цивілізоване людство відмовляється від засади колективної відповідальності, яка служить розпалюванню міжнаціональної ненависті.
Коли польське населення Волині сконцентрувалося у великих укріплених базах, а німцями була створена замість української польська поліція, частими стали напади поліцаїв, а потім і бійців польського підпілля, зокрема підрозділів Армії Крайової, на українські села. Метою їх були реквізиції продуктів харчування і теплого одягу, часто відплата, бажання залякати противників, створення “операційного простору”. Жорстокими були як каральні експедиції з участю поліції, але з ініціативи нацистської окупаційної влади, так і ті терористичні, в тому числі “превентивні” та відплатні, акції, ініціаторами яких були поляки. Частою була і співпраця поліцаїв з польським збройним підпіллям, тероризували українське населення Волині також червоні партизани. З Волині протистояння перекинулось в Галичину, де в 1944 р. гинули поляки, які не виконували ультимативної вимоги покинути свої села і українці – жертви польських “відплат”. Вже в лютому 1943 р. польська Армія Крайова спалила українське село Стрільці Грубешівського повіту на Холмщині [5], започаткувавши ескалацію відплатних акцій. Вбивства населення українських сіл Холмщини, Надсяння і Лемківщини польськими збройними формуваннями, їхніми цивільними помічниками, а пізніше військом і поліцією “народної” (тобто підвладної комуністам) Польщі польські автори часто кваліфікують як “помсту за Волинь”. Останньою відплатною акцією стала операція “Вісла” – примусова депортація польським військом та спецслужбами українців на колишні німецькі землі. Поодинокими залишилися випадки співпраці УПА й польського національного підпілля і їхньої спільної боротьби проти НКВД і польського прорадянського режиму, але важливо, що такі випадки були [6].
В СРСР офіційна пропаганда приписувала терористичні акції щодо мирного населення Західної України виключно німецьким фашистам та “українським буржуазним націоналістам”, яких проголошували “прислужниками фашистів”. Крім родичів і сусідів жертв, донедавна майже нікому не було відомо, що й на Волині в 1943–1944 рр. відбувалися жорстокі розправи озброєних поляків з українським мирним населенням. Залишилися неопублікованими більшість спогадів про вбивства й катування місцевої людності, в тому числі старих чоловіків і жінок, інвалідів, дітей. В той же час у Польщі вже впродовж ряду років друкуються книги й статті, в яких у злочинах і виняткових жорстокостях звинувачують лише українців. Одним з перших авторів книг такого роду був вроцлавський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан. Поряд з описом жахливих подій, які він бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, цей автор дозволив собі і узагальнення, у слушності якого він, напевне, був переконаним: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою” [7]. Ці слова залюбки цитуються авторами публікованих великими тиражами текстів, які важко назвати інакше, як антиукраїнськими8 . Вірять у подібні й ще фантастичніші твердження також і авторитетні в польському суспільстві люди. Наприклад, Єжи Яніцькій, популярний свого часу тележурналіст і довголітній голова “Товариства любителів Львова і Львівської землі”, у своїй гарно виданій книжці про Львів написав після опису церкви Юра: “Останній перед Сліпим уніатський митрополит Андрей Шептицький (хоч народжений дочкою Фредра і брат геройського польського генерала) був владикою не тільки віруючих, але й цілого націоналістичного українського руху, ідеологом і духовним провідником ОУН і УПА, благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині9 . Після таких інформацій про характер вбивств у всіх селах і про те, хто їх благословляв, відповідно оцінювалася загальна кількість жертв. У передмові до публіцистичної книжки Едварда Пруса “Herosi spod znaku tryzuba”, виданої в 1985 р. накладом 50 тис. примірників, було сказано, що це документальна епітафія “для понад 500 тис. поляків, замордованих українськими фашистами у Східній Малопольщі”. У липні 1990 р. Польське Агентство Преси (ПАП) розіслало інформацію, відразу ж опубліковану багатьма газетами, про заяву з’їзду делегатів Товариства шанувальників Львова, який відбувся у Вроцлаві і затаврував “злочин геноциду, здійснений на кресовому * польському населенні українськими націоналістами з ОУН-УПА”. У заяві говорилося: “Підсумок цих злочинів вражає. Сотні спалених сіл, півмільйона замордованих поляків, півтора мільйона євреїв і не уточнена кількість русинів-українців, замордованих за допомогу, надану полякам або відмову взяти участь у злочині. Жертвами були передусім цивільні люди, головно старці, жінки й діти” 10 . Одночасно й далі популяризувалися в шовіністичній публіцистиці твердження, що в придушенні Варшавського повстання 1944 р. брала участь дивізія “Галичина” і що не німецькі нацисти, а українці вбили польських професорів у Львові в липні 1941 р., або, принаймні, спричинили їхню смерть. З часом у солідних наукових працях було доведено, що дивізія під час повстання була за сотні кілометрів від Варшави і що українці непричетні до знищення польської інтелігенції, і, врешті, що в 1943-1944 рр. у всій Західній Україні загинуло не 500 тисяч поляків, а принаймні у п’ять разів менше 11 . Не знаємо, чи нові усталення були розтиражовані ПАП та іншими ЗМІ таким чином, як це було з попередніми фальсифікаціями. Знаємо лише, що спопуляризована Е.Прусом і А.Корманом цифра “500 тисяч жертв”, ще й тепер інколи повторюється в польській публіцистиці 12 .
В Україні виданих масовими накладами антипольських книг практично не було і немає. Ніколи не було часописів на кшталт місячника “Na rubiezy” – органу “Товариства дослідження жертв українських націоналістів” * . Натомість у Польщі й тепер великими тиражами видають тексти, які утверджують давні стереотипи про українців як націю різунів 13 .
На щастя, поряд з бездумними поширеннями старих звинувачень, в сучасній Польщі з’явилися серйозні наукові публікації Р.Тожецького, Ґ.Мотики, Ґ.Мазура, А.Сови та інших авторів, які керувалися насамперед документами, а до свідчень сучасників подій підходили не лише з повагою, але й з критицизмом, без якого неможливе історичне дослідження. В 1995 р. на сторінках авторитетної варшавської “Ґазети виборчої” друкувалися дописи читачів під загальною назвою “Правда про Волинь”. Знаменно, що ряд авторів не повторювали поширених у польському суспільстві стереотипів, а висловлювали тверезі погляди про передвоєнну політику Польщі і політику польських політиків у роки війни як істотні причини трагедії, наводили факти про боротьбу УПА проти комуністичних режимів СРСР і Польщі 14 .

 

Чуєш хахол, йшов би ти звідси в Маскву своїм хазяям щось підтерти, бо в них папір закінчився

 

...ще можна поговорити про канадійську окупацію украінського Ванкувера...про Австралію, Аргентину та багато іншого... а я взагалі-то про украінців,які намагались просто сховати своіх родичів... іх за що? вони теж окупанти?

 

Героями они были в Советском Союзе,а сейчас никому не нужные.Вспоминать о них только к 9 мая-это кощунство.

 

да-блин!!! причем здесь ак? и ал можно притянуть и ,,вислу,, я о том что свои своих...

 

Ти ба, так воно не хахол а поляк, он на аватарі по польськи пише "Львів наш". І у профілі лозунг по польськи "Bądź jak Oni, nie podawaj wrogom dłoni!".
Он звідки ноги ростуть, от чого воно нас так ненавидить і розпинається тут. Це ж польська шовінюга, мабуть його діди були в Армії крайовій були і українців різали. Напевнок коли постить тут то співає "Єще польська не згінела"

 

Щож Ви,шановний,все так по-хамскі... вместо того, чтобы тарабанить(слово-стучать-не люблю) по клавиатуре,записались бы на курсы по изучению хорошего тона,правил поведения...

 

"...jeszcze polska nie zginęła ale zginąć musi, co nam niemcy nie zabrali, to zabioro rusi"

 

тю-ю-ю!!! так поляки ж браття по єдиній європі чи ми іх звідтіль виженемо(як з Волині)?

 

Я цього не робив і такі вчинки інших не схвалюю !!!
Але війна і взаємна ненависть передбачає й таку жорстокість !!!
Ховали своїх родичів і українці і поляки, різали своїх і українці і поляки... та в житті багато парадоксів.... солдати РККА (тоталітарна армія СРСР) воювала проти встановлення Незалежної України, а сьогодні вони ветерани-герої, а ті хто помирав із вигуком "Слава Україні" подаються як фашисти - хіба не парадокс ???