Вільне Козацтво

У січні 1918 р. було обрано Генеральну Раду Реєстрового Вільного Козацтва у складі: наказний отаман – Полтавець-Остряниця; генеральний писар – Кочубей, генеральний обозний – Тонковидий, генеральний суддя – М.Левицький, генеральні хорунжі – Луценко, Гризло та Шаповал, генеральні осавули – Шомовський, Шендрик та Кищанський.
Полтавець-Остряниця

Така людина як Іван Васильович завдяки своїй енергійності та активності не могла не привернути увагу і не потрапити у коло зору спецслужб Німеччини та Австро-Угорщини, війська яких згідно Брест-Литовського договору (1918 р.) зайняли територію України.

Так, сучасний дослідник В.Солдатенко, спираючись на архівні джерела, стверджує, що німецька військова контррозвідка у березні-квітні 1918 року «запропонувала відразу трьох претендентів – П.Скоропадського, І.Луценка та І.Полтавця-Остряницю», яких німецьке командування в Україні потенційно могло використати у своїх цілях на роль гетьмана після розгону Центральної Ради. «Полтавець – політичний авантюрист, готовий на всякі комбінації, якщо це принесе йому користь», - таким чином характеризують його тогочасні документи з архівів німецької військової контррозвідки.
29 квітня 1918 року у Києві полковник І.Полтавець-Остряниця на чолі охорони особисто супроводжує П.Скоропадського у приміщення цирку на Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому його було обрано гетьманом України.

У липні 1918 р. було видано "Статут українських козаків", проект якого підготував на той час генеральний писар гетьмана П.Скоропадського військовий старшина І.Полтавець-Остряниця.

За часів Гетьманату 29.04.–14.12.1918 р. – Генеральний писар Канцелярії Гетьмана. Цей період життя і діяльності Івана Полтавця-Остряниці в історичній літературі висвітлений дуже слабо. Так, у своїх спогадах командир корпусу Січових стрільців полковник Є. Коновалець згадував, що під час його переговорів з німецьким командуванням у листопаді 1918 року Іван Васильович Полтавець-Остряниця за наказом гетьмана без успіху намагався налагодити контакти з повстанськими військами Директорії.

Після зречення гетьманом П.Скоропадським влади у грудні 1918 року І.Полтавець-Остряниця виїхав у Німеччину. У 20-ті рр. був членом емігрантського руху, очолюваного П.Скоропадським. На еміграції між Павлом Скоропадським, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та його колишнім адептом виникла незгода у питанні організації та керівництва діяльністю цього руху. Проте остаточно їх шляхи розійшлися у 1932 році.

4 вересня 1920 року в Берліні була відновлена діяльність українського козацтва у формі Українського національного козачого товариства (УНАКОТО чи УНКТ) (з 1936 р. – Український Народний Козачий Рух – УНАКОР), на чолі якого став полковник Іван Полтавець-Остряниця. З березня 1921 року місцем перебування його штабу стало м. Мюнхен (Баварія).

Українське національне козаче товариство — громадська військово-патріотична організація козаків-націоналістів, яка діяла на еміграції. Отаман Іван Полтавець-Остряниця намагався згуртувати консервативні сили еміграції і очолити їх з метою відновлення незалежності України на засадах гетьманської авторитарної влади.

Пріоритетним напрямком діяльності УНКТ було відро*дження Української держави.

У своїй діяльності УНКТ використовувало традиційні козацькі організаційні фор*ми, принципи та цінності.

Для ідеології УНКТ були ха*рактерні певні тоталітарні риси:

військова диктатура;

превалювання державних інтересів над принципами сво*боди слова, приватної власності та персональних свобод.

Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, ви*ховання свідомих борців за волю України.

У 1923-24 рр. Українське національне козаче товариство видавало в Мюнхені свій друкований орган — ілюстрований місячник «Український козак».

Після виходу у 1920 році в еміграцію Уряду і Армії УНР Вільне козацтво продовжувало в Україні боротьбу проти радянської влади аж до 1923 року.
За свідченнями деяких джерел, у 1921 р. Іван Полтавець-Остряниця короткий час нелегально перебував в Україні, де керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру.

На чолі козацьких формувань стояли відомі українські військові діячі часів Визвольних змагань 1917-1921 рр. – адмірал В.Савченко-Більський, генерал І.Волошин, полковник П.Мінченко, отамани З.Дорошенко, Н.Тадіїв та ін. У козацькому русі було чимало і членів Організації Українських Націоналістів (ОУН). В той час організація включала вісім кошів: в Болгарії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Марокко, Польщі, Канаді і на Україні (Повстанський кіш).

Завдяки зусиллям І.Полтавця-Остряниці Українське національне козаче товариство було підпорядковано Всеукраїнській націонал-козацькій раді (ВУНКР), до якої входили представники різних кіл української еміграції.

Підступне вбивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року у Парижі радянським агентом С.Шварцбартом посилило боротьбу за лідерство в лавах українській еміграції.

Українське культурне об’єднання в Болгарії звернулося з відозвою до українському народу з пропозицією обрати полковника Івана Полтавця-Остраницю Гетьманом Самостійної Соборної України. В цьому зверненні підкреслювалося, що на чолі національного руху повинна стояти особистість, яка користується загальною довірою і авторитетом. І «єдиною такою особою в сучасний момент є відважний борець за українську державно-національну ідею, нащадок гетьмана України Яшка Остряниці, військовий отаман Українського козацтва полковник Іван Полтавець-Остряниця». На урочистому зібранні Українського об’єднання 4 липня 1926 года його вибрали гетьманом України та попросили його дати свою згоду. У липні 1926 року був виданий Універсал «До українського народу», в якому Іван Полтавець-Остряниця оголошував себе прямим наступником Головного Отамана, Гетьманом і Національним Вождем усієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорозьких. Полтавець-Остряниця був проголошений диктатором Української Народної Козацької Республіки. Після виходу цього універсалу значна частина прибічників Павла Скоропадського відійшла від УНКТ.

В той же час активність лідера УНАКОТО привертає увагу німецької, польської та радянської спецслужб. Відбувається помітне його зближення з німецькими колами.

23 травня 1935 року І.Полтавець-Остряниця звертається до А.Гітлера з листом, в якому виступає з пропозицією про готовність надання своєї організації в розпорядження Німеччини на умовах дотримання нею союзницьких щодо України вимог Брест-Литовського мирного договору.

На думку дослідника В.Косика саме ця заява голови УНАКОР стала приводом для засудження у квітні 1937 року польським судом у Луцьку групи з 44-х його однопартійців на чолі з І.Волошиним, за звинуваченням у державній зраді (Польщі – авт.). І хоча цей суд з самого початку і до кінця був інсценований польськими спецслужбами і мав явно виражений провокаційний характер, розповсюдження інформації у польській та міжнародній пресі про «фінансування» Берліном підривної діяльності організації І.Полтавця-Остряниці підірвало авторитет її лідера в українських еміграційних колах.



З 1936 року Українське національне козаче товариство отримує назву Український Народний Козачий Рух (УНАКОР) чи по іншому Українське Вільне Козацтво (Український Національний Козацький Рух – УНАКОР) – УВК УНАКОР. Очолював цю організацію отаман Іван Полтавець-Остряниця. Генеральним писарем був Іван Волошин-Берчак, а генеральним хорунжим – Бондаренко. Поряд з УВК УНАКОР діяли також: Еміграційний козачий союз Підкарпатської Русі та Козацький еміграційний центр «Вільне козацтво» у м. Празі (Чехія).

Полтавець-Остряниця намагався вплинути на керівництво Німеччини – лобіював українську самостійність, але у ході війни навіть обіцяна спочатку автономія України німцями підтверджена не була.

Про самовіддану працю Івана Полтавця-Остряниці Ф.Ніцше зазначив: «…на еміграції продовжував працю фанатичний подвижник гетьманської України Іван Полтавець-Остряниця, який, як колись задунайські козаки, розпочав творити козацтво на чужині: в Німеччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, навіть Марокко...».

 

Michael Kellog
RUSSIAN ROOTS OF NA ZISM
Wh ite Emigres and the Making of Nat ional So zialism, 1917–1945.
Cambridge University Press, 2005.
р. 255-265.



.......Бискупский был обеспокоен той степенью влияния, которую Полтавец-Остраница оказывал на Гитлера и Розенберга . С последними, в отличие от Бискупского, Полтавец-Oстряница продолжал поддерживать очень тесные отношения и после 1923 года. Его Национальная украинская казачья организация, которой он руководил из Мюнхена, сотрудничала с на цио нал-соц иалистической партией. В одном из отчетов тайной полиции Веймарской республики эта организация описывалась, как «украинский аналог народнического движения» (Völkisch) . В качестве символа своего союза Полтавец-Oстраница использовал украинский трезубец и свастику . Национальная украинская казачья организация получала субсидии от HСДАП, а партийная газета «Фелькишер Беобахтер» размещала на своих страницах объявления украинских на ционалистов .

Розенберг возлагал на сотрудничество с Полтавцом-Остраницей большие надежды. С 1926 года последний стал именовать себя «гетманом Украины». В 1927 году Pозенберг опубликовал работу «Будущий путь германской внешней политики» («Der Zu kunfts weg еiner Deutschen Aussenpolitik»). Эта книга вызвала особый интерес польской военной разведки, поскольку Pозенберг утверждал необходимость создания в будущем «союза между Киевом и Берлином при наличии общей границы». Этот союз «должен служить основой будущей народной и государственной политики Германии» .


В своей работе Pозенберг также подчеркнул необходимость использования этнического сепаратизма в Советском Союзе, особенно в Украине и на Кавказе, с целью свержения большевизма и ограничения могущества будущей России. Он отмечал важность Украины как ценного сырьевого источника, а также рынка сбыта немецких промышленных товаров. Эту точку зрения Pозенберг выработал еще в период своего нахождения в рядах «Ауфбау» в начале 1920-х годов .


Вскоре после того как Гитлер стал канцлером Германии, Полтавец-Остраница написал фюреру поздравительное письмо: «Украинское казачество поздравляет Вас и Ваше движение с победой». Он выразил уверенность, что украинские казаки [256] под его руководством будут сотрудничать с национальной Германией в борьбе против большевистской революции.Национал-социалистам уже давно известно, отмечал далее Полтавец, что «свобода Германии и ее жизненное пространство на Востоке связано со освобождением Украины и Кавказа. Это ослабит российскую панславистскую и ком мунистическую опасность. Необходимо создать подлинный союз со всеми национальными силами против России, против Польши и против Франции. Я, Ваше превосходительство, также полностью разделяю эту идею, равно как и все украинские казаки на Родине и в эмиграции. Я и впредь буду идти с Вами нога в ногу, шаг за шагом, преодолевая все трудности, с полной верой в победу».


После этого Полтавец-Остраница сделал еще более глубокий реверанс в сторону Гитлеровской Германии: «Мы надеемся не только за Вашу помощь, но и на Ваше покровительство, как гетман Украины Иван Maзепа надеялся на короля Швеции Карла XII в 1709 году». Далее Полтавец сообщал, что он прилагает к письму меморандум, в котором содержатся возможные варианты тесного военного, политического и экономического сотрудничества между правительством Гитлера и украинским казачеством. Полтавец-Oстраница закончил письмо патетическими словами: «Хайль Гитлер, и пусть Ваше знамя реет от Рейна до Кавказа!» . Таким образом, Полтавец пожелал распространениянационал-социализма далеко на восток.
Полтавец-Oстраница оказал существенное влияние на Национал-социалистический режим, который, в свою очередь, стремился использовать его украинское сепаратистское движение для разложения Советского Союза . Польская разведка в мае 1933 года приписывала Полтавцу большую роль, которую он якобы играл при новом правительстве Германии .

Летом 1933 года второй отдел французской военной разведки сообщал, что Национал-социалистическое руководство желает образования Украины, как сателлита Германии, что рассматривается как компенсация потерянных в результате Первой мировой войны заморских колоний . Pозенберг планирует создание прогерманской Украины, состоящей из территорий, в настоящее время принадлежащих Советскому Союзу и Польше. Он предоставил Полтавцу-Oстранице значительные полномочия по организации украинских эмигрантов, которые работают в этом направлении. Гитлер лично пригласил украинского казачьего лидера [257] переехать из Мюнхена в Берлин . Полтавец-Остраница выступает в качестве эксперта НСДАП в украинских вопросах. Он периодически делает доклады в ведомстве Pозенберга .
Весной–летом 1934 года Pозенберг активизировал свою поддержку украинским сепаратистам. С его подачи в апреле 1934 года Полтавец-Остраница направил своего представителя в японское посольство в Берлине, с целью согласования плана действий украинских казаков в СССР в случае начала войны Японии против Советского Союза .

Летом 1934 года Pозенберг выступил с приветственной речью на конференции украинских эмигрантов в Берлине. Он затронул вопрос о военной подготовке украинских изгнанников для использования в войне против Советского Союза. На этом мероприятии также присутствовали представители Люфтваффе и Вермахта. Впоследствии военная подготовка украинских эмигрантов проводилась в специальных лагерях в Берлине, в Венгрии и на Балканах .
Письмо Полтавца-Остраницы Гитлеру от 23 мая 1935 года указывает на тесное военное сотрудничество между на цистским режимом и Национальной украинской казачьей организацией. После того, как Гитлер расторгнул Версальский договор, восстановил призывную систему и начал строительство большой постоянной армии, Полтавец-Остраница предложил вооружить поддерживающих его казаков. Он подчеркивал: «Украинское казачество всегда боролось совместно с НСДАП против врагов ниционал-социалиистического мировоззрения». Он заверял: «Если Германию атакуют, то украинские казаки будут готовы вступить в борьбу в рядах немецкой армии. Все украинские казаки в Германии и за рубежом будут счастливы сражаться за Ваше превосходительство» .

Итак, Полтавец-Остраница не рассматривал на циональные украинские интересы в отрыве от интересов Гитлеровской Германии.

Вскоре после этого письма с обещаниями вооруженной поддержки всего украинского казачества, у Полтавца начались проблемы. Во-первых, он не мог похвастаться большим числом последователей в Германии, а, тем более, на Украине . Во-вторых, в конце 1935 года он был уличен в подделке письма Pозенберга [258] и фальсификации сообщений, якобы полученных от его агентов в СССР . Ведомство Pозенберга прекратило оказывать ему финансовую поддержку. На короткое время он был заключен в кон центрационный лагерь . Так Полтавец-Остраница стал изгоем.
Впрочем, уже в начале 1936 года он был реабилитирован. Отто фон Курзель (последний лидер «Ауфбау») обратился по поводу судьбы Полтавца к Шикеданцу. Последний пообещал возобновить финансовую помощь . В отчетах польской разведки в 1937 году вновь замелькали сообщения о полной поддержке Полтавца-Остраницы со стороны Pозенберга . Украинский казачий лидер продолжал работать на Национал-социалистическую партию, о чем свидетельствуют его подписи в финансовых ведомостях HСДАП от 1937 и 1938 гг. В декабре 1938 года французская разведка отмечала, что Pозенберг в сотрудничестве с Полтавцом-Остраницей планирует забросить на территорию Украины сепаратистов с целью ведения антибольшевистской пропаганды и совершения террористических актов . Итак, несмотря на подмоченную репутацию, Полтавец-Остраница продолжал играть известную роль в формировании внешнеполитической стратегии нацистов.
Когда удача отвернулась от Вермахта на Восточном фронте, Полтавец-Остраница продолжал поддерживать наращивание немецких военных усилий. В феврале 1943 года в письме Pозенбергу, он отметил верную службу казаков в германской армии. Он призвал своего бывшего товарища по «Ауфбау» к более широкому использованию этих «воинственных людей», которых в количестве более полутора миллионов солдат можно мобилизовать для «освобождения восточных территорий от боль -шевизма» . В апреле 1943 года Полтавец-Oостраница представил в министерство Pозенберга план создания после войны независимого казачьего государства. [265] Официальными языками этого государственного образования должны были стать немецкий, украинский и русский языки. Гитлер должен сам определить границы казачьей нации, но предпочтительно если таковые простирались бы от Восточной Польши до Уральских гор . Как и во время работы в «Ауфбау», Полтавец-Остраница стремился объединить казаков и Национал-социал истов.
10 ноября 1943 года Pозенберг и фельдмаршал Кейтель подписали воззвание к казакам, в которых они отдавали им должное за мужество в борьбе против большевизма. В документе подчеркивалось: «Германская армия нашла в казаках честных и верных союзников». Казакам, воевавшим на стороне Германии, были предоставлены особые привилегии в Третьем Peйxе и им было обещано создание автономного казачьего государства после окончания боевых действий на Восточном фронте . Однако к этому времени, в это мало кто верил.
Что касается Полтавца-Остраницы, то он закончил свою службу Третьему Рейху в Главном управлении расы и поселений SS, в Праге на заключительном этапе войны .....

 

не можу знайти де саме (певно, пропало після проблем із форумом), але про отамана Кобзу десь згадувалося і я обіцяв викласти згадку про нього...
ось:

 

Дуже вдячний!

Так воно пропало пiсля краху форума.






Кобза (Кобзов) Іван Іванович (29.07.1874 - кін. 1928) - командир полку Дієвої армії УНР. Народився у м. Павлоград. Закінчив 2 - класну сільську школу, навчався у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. У 1899 р. був покликаний до армії. Служив однорічником 2-го розряду у лейб-гвардії Санкт-Петербурзькому полку (Варшава). За поширення революційних ідей у 1901 р. потрапив на заслання. У 1904 - 1905 рр. добровольцем брав участь у Російсько-японській війні, одержав звання прапорщика запасу. Потому закінчив Єкатеринославське реальне училище (1906), електротехнікум, Московський комерційний інститут (1911), повернувся до Харкова, очолював електро-технічне підприємство з будівництва підйомників (ліфтів). У 1914 р. був мобілізований до армії, обіймав посаду начальника автоколони штабу 34-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії - прапорщик.
Один із ініціаторів українізації 34-го армійського корпусу та перетворення його на 1-й Український. У листопаді 1917 р. залишив корпус та виїхав на Харківщину формувати Вільне Козацтво. Навесні 1918 р. - отаман Вільного Козацтва Харківщини. Під час Гетьманату займався громадською діяльністю. У листопаді 1918 р., під час протигетьманського повстанням, утворив з прихильників Директорії Харківський Слобідський Кіш, який у середині грудня 1918 р. був переформований у Харківський Слобідський полк. Залишався командиром цього полку, який згодом увійшов до складу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР, до червня 1919 р., коли полк був розформований. Згодом виконував особисті доручення Головного Отамана С. Петлюри. У 1920 році був вибірним головою м. Кам'янець-Подільський.
У 1922 р. повернувся в Україну, до Харкова. Викладав у Технологічному інституті. 03.03.1928 р. був заарештований ГПУ (Гасударствєннає Палітічєскає Управлєніє), засланий на Соловки. Того ж року за невідомих обставин був убитий охоронцями табору.

Мііценко Ю. Про отамана Івана Кобзу//Тризуб. -Нью-Йорк. - 1966. - Ч. 41. - С. 13-14; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. -Ч. 54-55. - С. 38-39; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Вісті Комбатанта. - 1969. - Ч. 2. - С. 35; 'ДАСБУ - Фп. - Спр. 406. - Т. 10. - С. 93-94.

Ярослав Тинченко "Офіцерський корпус армії УНР"

 

Антін Андрійович Кущинський (14 лютого 1897, м. Лохвиця, Полтавська область — 22 травня 1992, м. Чикого, США) — нащадок давнього козацько-священичого роду, підполковник Армії УНР, Генеральний значковий УВК, один із організаторів Вільного Козацтва на Полтавщині, пізніший дорадник Гетьмана Павла Скоропадського, Військовий і Кошовий отаман УВК, редактор часопису «Українське Козацтво», письменник, історик та публіцист.









Антін Кущинський народився у м. Лохвиця (Полтавська область) 14 лютого 1897 р.

Після переїзду родини Кущинських до Кремечука, Антін закінчив Кременчуцьку реальну школу, а згодом і Київську військову школу імені князя Костянтина. Під час Першої світової війни він був начальником команди розвідки, а після третього поранення – начальником навчально команди 240-го Ваврського полку, пізнішне у чині штас-капітана став старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-тої пішої дивізії, на базі українізованих частин якої пізніше було створено Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика.

Після повернення на Полтавщину у грудні 1917 р. Антін Кущинський записався до Кременчуцької „летючої сотні” Вільного козацтва, а згодом став командиром сотні 47-го Кременчуцького полку.

Після 1921 р., коли Армія УНР остаточно відійшла за кордони України, проживав у Закарпатській Україні. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), захистив дисертацію на тему: «Лісові кооперативи в Карпатах». Працював учителем у школах сіл Кевелів (нині у складі с. Кваси) та Кваси (нині село Рахівського району Закарпатської обл.), де брав активну участь у діяльності товариства «Просвіта».

У березні 1939 р. як командир Гуцульського коша Карпатської Січі брав участь у боях з угорськими військами, захищаючи Карпатську Україну. У Рахові потрапив у полон, перебував у концентраційному таборі Варіо-Лопош в Угорщині. Завдяки клопотанню П.Скоропадського перед угорською владою за його долю був звільнений і переправлений до Відня, звідки переїжджає до Праги (Чехія).

У 1940-1945 рр. Кущинський працював адміністатором гетьманських видань на еміграції, був членом Вищого проводу Гетьманського Руху, очолював військову референтуру Гетьмана Павла Скоропадського на еміґрації.

У 1945 р. разом із дружиною виїхав до Німеччини. По завершенні війни підполковник Армії УНР Антін Кущинський перебував в таборі ДП в Міттенвальді (ФРН).

У 1948 р. на заклик полковника В.Дітеля та проф. Якова Моралевича, які за дорученням генерала В.Трутенка завітали в табір з метою відновлення діяльності УВК, знову вступив у ряди Українського Вільного Козацтва. Було створено станицю УВК. Станичним отаманом став генерал Палій-Неїло, його заступником – Антін Кущинський, а станичним писарем інж. Ів.Пояшник. Пізніше Кущинський емігрував до Франції.

Наприкінці 1940-х рр. емігрував до Парагваю. Був організатором Спілки української молоді в Парагваї, Уругваї та Аргентині. У 1958 р. переїхав до Чікаго (США), продовжив там свою діяльність як вихователь Спілки української молоді. Брав активну участь у церковному житті як член братства при соборі св. Володимира, з 1965 – голова братства. Був одним з ініціаторів та активних діячів відродження Українського Вільного Козацтва (УВК) в США, генеральним писарем УВК, з 1969 р. – член редакційної колегії та редактор журналу «Українське козацтво».

У 1971-73 рр. – Військовий отаман УВК.

У 1974-76 рр. – Кошовий отаман УВК та голова Генеральної булави УВК (м. Чикаго, США).

Автор історичних розвідок з минулого українського козацтва та розвідок і спогадів про діяльність Вільного козацтва в Україні доби української революції 1917-21 рр. та на еміграції: «Невмирущість та актуальність козацької ідеї» (1968), «Козацьке свято Покрови» (1968), «У 310-ту річницю козацької слави під Конотопом» (1969), «Гетьман Іван Мазепа і його державницькі ідеї» (1969), «Українське Вільне Козацтво в 1917-1918 роках» (1971), «Про українську мову в богослужбах Задунайських Січовиків» (1971), «“Літаюча” сотня УВК в Кременчуці» (1972), «Козацька слава Гетьмана Сагайдачного» (1973), «Ідеологічні й організаційні особливості УВК» (1973), «Спогад з 1917 року» (1974), «Два брати козацькі генерали» (1975), «Українська традиційна державницька сила» (1977), «Парамілітарність, єдність і соборність в Українському Вільному Козацтві» (1979).

Ідеологічні статті Кущинського, присвячені відродженню та плеканню козацької ідеї, друкувалися не тільки в часопису «Українське козацтво», а й у «Віснику», «Свободі», «Православному українці» й ін. виданнях української еміграції. Автор книжок з історії козацтва та гетьманського руху в Україні та в еміграції: «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» (Чикаго, 1968), «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського» (Чикаго, 1973), «Патріот і державний муж України» (Чикаго, 1974), а також збірника спогадів з часів Карпатської України «Закарпаття у боротьбі» (Буенос-Айрес, 1981).


Помер Антін Кущинський 22 травня 1992 р. у м. Чикаго, похований на цвинтарі Ельмунд.

 

30 грудня в Київі на Софіївській площі відбувся парад Вільного козацтва з околиць. В параді взяло участь 16 курінів: Курінь заводу Гретера, Курінь двірця Київ-I, Демієвський, Байковський, Печерський, Арсенальний, Кур. Двірця Київ-II, 3 Куріні Подільські, 2 Шулявські, 2 Лукіянівські, 2 Святошинські.


http://www.youtube.com/watch?v=pWo6HYk8eTU&feature=channel_video_title

 

Вільне Козацтво у Павлограді та на Січеславщині.

http://ruthenos.org.ua/HTML/Statti/vilnekozactvo.htm

 

http://www.youtube.com/watch?v=xBfMw-9zs_0

http://www.youtube.com/watch?v=AFgIym1bLDQ&feature=related


http://www.youtube.com/watch?v=mE9N_KUkPok&feature=related



http://www.youtube.com/watch?v=dTAXNqdyBTY&feature=related


http://www.youtube.com/watch?v=ruyPpdMOmnc&feature=related


http://www.youtube.com/watch?v=6HehRGlhCkU&feature=channel_video_title


http://www.youtube.com/watch?v=axuqZDYRkyU&feature=relmfu

 

Українське Вільне Козацтво
Ю. Тамарський





Юрій Тамарський (ліворуч), Іван Кедрин, Іван Цапко.

Українське Вільне Козацтво, як творчий вияв стихійного національного відродження, відновилося в 1917 році в Україні спонтанно. Ідея вільної і незалежної України не була твором українських романтиків в часи революції 1917 року, а була витвором і наслідком національного визвольного руху, коріння якого знаходимо в глибокій українській історії.
Стихійний рух Вільного Козацтва виник весною 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині і потім поширився в околицях Черкас, Білої Церкви, Умані, Канева, Остра, Ніжина, Катеринослава, Борзни й у самім Києві, де під проводом інженера Михайла Ковенка було зформовано 16 куренів Вільного Козацтва, які складалися переважно з робітничої молоді, студентів та середньошкільників. Вільне Козацтво було організоване і настав рішучий час остаточно та назавжди звільнитися від московського панування.
Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради легалізував Вільне Козацтво в суспільно-державній структурі України, як організацію національну народоправну, з правом на військові територіяльні формації з військовими та міліційними завданнями. Був утворений Департамент Вільного Козацтва в Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ з адміністративно-територіальним поділом та підпорядкуванням військових відділів Вільного Козацтва загальній українській військовій владі.
На початку січня 1918 року справи Вільного Козацтва були передані до Генерального Секретаріату Військових Справ.
У збройній боротьбі за відроджену Українську Державу — Українську Народну Республіку, Вільне Козацтво виконало взяті на себе зобов'язання. Докази цього є вписані і до Історії України 1917-1923 рр. та до Історії Українського Війська.
В Історії України 1917-1923 рр. (том перший) проф. Дмитро Дорошенко пише:
(стор, 221) — "...большевики готують Українській Народній Республіці удар в спину, вони скупчують своє військо на Волині, в Гомелі і Брянську, щоб іти походом на Україну. Отже український уряд мусів ужити своїх заходів для оборони і закликати на поміч армії Вільне Козацтво"
(279) — "...В критичний момент довелося шукати опори не у сердюцьких полках з голосними іменами гетьманів та національних діячів, а в добровольчих формаціях, перш за все у Вільному Козацтві"
(281) — „...вночі з 15 на 16 січня (старого ст.) сталися в Києві важні події: полк Сагайдачного станув на підмогу большевиків і захопив Арсенал. Вільне Козацтво окружило Арсенал, почалася стрілянина"
(285) — „...Щоб рятувати Київ, загрожений повстанням, довелося викликати до Києва відділ С. Петлюри. ... в ніч з 3 на 4 лютого спільними силами Вільних Козаків і Слобідського Коша здобуто штурмом Арсенал"
(283) — ,,...Команда рішила обороняти ст. Крути. Всього було юнкерів, студентів і гімназистів 250 чоловік та 100 гайдамаків і Вільних Козаків"
(372) — "...Коли в Києві було одержано ультиматут Ради Народних Комісарів, ген. секр. С. Петлюра, за порозумінням з радою Вільного Козацтва, наказав перевести мобілізацію Вільних Козаків, які мали ставати залогами по містах і важніших залізничних станціях".
Після державного перевороту й установлення Гетьманства, всі вільнокозацькі організації були скасовані й оголошені недійсними, також і довідки, видані за ними. Скасувавши й розформувавши Вільне Козацтво, Гетьман Павло Скоропадський сам позбавив себе права іменуватися Військовим Отаманом Вільного Козацтва в Чигирині (16-20 жовтня 1917 р.). Як Військовий Отаман Вільного Козацтва генерал Павло Скоропадський, на жаль, не виправдав свого високого й відповідального звання та положення у Вільному Козацтві, зокрема під час вибуху большевицького повстання в Києві, в січні 1918 року, коли підлеглі йому Вільні Козаки кривавилися у вуличних боях проти большевиків без належного військового фахового керівництва. Про цей період діяльности ген. Павла Скоропадського проф. Дмитро Дорошенко в Історії України 1917-1923 рр., Том другий, стор 28, пише:
,,...15 січня 1918 року в Києві вибухло большевицьке повстання. Тільки Вільне Козацтво виступило в обороні українського уряду, а всі інші військові частини, що були в Києві, або оповістили „нейтралітет", або просто перейшли на бік большевиків. Пробувши кілька днів у Києві, де йшли вуличні бої, П. П. Скоропадський покинув місто і удався пішки до Білої Церкви, щоб спробувати там набрати сил для оборони Києва. Але в Білій Церкві теж уже наступив розклад, большевицькі елементи брали гору й нічого тут зробити було не можна. Тоді П. П. Скоропадський подався до Звенигородки, осередку вільно-козацького руху... Побачивши, що й тут не можна зібрати покищо ніякої збройної сили, П. П. Скоропадський пустився назад в тяжку й небезпечну путь до Києва, щоб там узяти участь в боях... він добрався таки до Києва, але в Києві вже були большевики, і тут П. П. Скоропадському довелося переховуватися, аж доки не прийшли німці".
Фактом є те, що Звенигородщина проводила запеклі бої з большевиками й лишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади, в той час, як Військовий Отаман всього Вільного Козацтва ген. Павло Скоропадський переховувався в зайнятому большевиками Києві, аж доки не прийшли німці. Про цей період діяльности Вільного Козацтва на Звенигородщині записано в Історії Українського Війська на стор. 380 і 381:
„...Взимі 1917.-18. р. Вільне Козацтво починає у своїх повітах боротьбу з большевиками, ставлячи їм скрізь опір. У вільно-козацьких районах не погасало національне життя навіть і в часі московської окупації. І коли вже большевики зайняли було Київ, то Звенигородщина залишилася нездобутою твердинею аж до повороту української влади.
Проти большевиків виступило 20 тисяч озброєного Вільного Козацтва Звенигородщини й сусідніх повітів. Найкраще зорганізовані та озброєні були Київ, то Звенигородщина зализацький і калниболотський курені.
В тому часі приїздить на Звенигородщину пізніший український генерал, сам родом ізвідтіля, Юрко Тютюнник враз із кількома старшинами. Вони привезли зі собою з Києва вагон зброї й амуніції та взялися запроваджувати військовий лад у вільно-козацьких організаціях. Ю. Тютюнника вибрано кошовим отаманом Звенигородського коша й під його проводом Звенигородка стає організаційним військовим осередком об'єднаного Вільного Козацтва Київщини й Херсонщини.
В лютому 1918. р. Звенигородський кіш починає переводити боєві операції. Спершу роззбоює гарматні частини II. московського ґвардійського корпусу та відбирає дві тисячі коней і сідел від 6. і 7. драґунського полку. В районі залізничої стації Бірзула розгромлює геть-чисто, після цілоденного бою та з великими втратами, частини 18. збольшевиченої російської армії. В нічній атаці брали участь найкращі вільно-козацькі курені отаманів Бондаря, Водяного та Кульчицького, — з власною артилерією й кіннотою.
До повороту українського війська Вільне Козацтво сильно тримало територію, що сягала Дніпра та обхоплювала залізничі лінії: Знаменка—Помішна—Христинівка—Канів".

 

Про Вільне Козацтво за той же період писав в „Ізвєстіях ВЦІК" тодішній головнокомандувач московсько-большевицької армії, яка оперувала проти України, В. Антонов-Овсєєнко:
,,... Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустрінули ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобував собі фортецю в формі т. зв. „Вільного Козацтва". Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію". (Історія Українського Війська, стор. 381).
16-го жовтня 1918 р. гетьманським універсалом декларовано відновлення козацтва, але вже станового характеру. Уже були призначені кошові отамани, але до ніяких козацьких формувань не приступлено і до відновлення козацького стану не дійшло. Правда, формувався „Особливий Корпус", до якого приймалися лише „великорусские" офіцери, юнкери й підофіцери. Цей „Особливий Корпус", складений виключно з москалів, підлягав безпосередньо Гетьманові П.Скоропадському і до українського війська не належав.
Вільне Козацтво, нав'язуючи до традицій української козацької військовости, обстоювало принципи народоправства та вірність взятим на себе зобов'язанням, як організація національна й понадпартійна.
Вільне Козацтво продовжувало боротьбу проти большевиків в складі українських військ, зокрема на Лівобережжі в 1919 році, де приймав збройну участь Чернігівський Кіш Вільного Козацтва: багнетів 800, гармат 2. (Збірник „За Державність", стор 127, ген.-штабу полк. В. Савченко — „Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі").
„...В пізнішому часі в рр. 1919-23., люди виховані в організаціях Вільного Козацтва, творять нову силу в боротьбі за незалежність в формі великого селянського повстанського руху". (Історія Українського Війська, стор. 381).
Українському Вільному Козацтву довелося брати збройну участь в боротьбі проти большевиків і в другу світову війну, коли на своєму посту загинув Військовий Отаман УВК Іван Бірчак-Волошин. Тоді ж було зформовано декілька загонів УВК, командирами яких були: полковник П. Терещенко, сотник Йосип Шеретюк, сотник інж. Ів. Миколаєнко, полковник Андрій Долуд.
З нагоди 40-ліття Українського Вільного Козацтва, керманич ресорту Військових Справ, Викон. Органу УНРади, генерал Андрій Вовк, 3 листопада 1957 року писав до Військового Отамана УВК полковника Івана Цапка й до побратимів Українського Вільного Козацтва:
"...Не переоцінюймо московсько-большевицьку катівню, — вона не є такою непереможною, як її уявляє собі вільний західній світ.
Так само не обезцінюймо й нашого українського потенціялу. Лише його необхідно скондензувати й належно приготовити на відповідальну годину, яка неминуче прийде.
Лишім „ідеологічні" теревені на час дозвілля в суверенній незалежній Україні. . .
. . . Нашим завданням у ювілейну річницю припильнувати, щоби українська спільнота, на чужині перебуваюча, не втопилася в розкошах та вигодах вільного світу, не перетворилася — за висловом Т. Шевченка — в „капусту головату". Мусимо запалити всю українську спільноту почуттям обов'язку супроти Батьківщини, зміцнити її духово й морально, відродити дух нашої славної козацької давнини. Вірю, що УВК дасть конкретні приклади для виконання оцих наших чергових завдань. Сердечно вітаю все Побратимство УВК — Воля Україні!"...

 

І.Полтавець-Остряниця

 

Загін Вільного козацтва м. Новгорода-Сіверського. Квітень 1918 р.

 

Извините, но это ни в какие ворота.
Во-первых, эти слова приписаны Юрием Тютюнником в книге "Революційна стихія" Муравьеву, а вовсе не Антонову-Овсеенко.
Отсканированной книги Тютюнника у меня нет, а в том файле, который раздается на hurtom.com, это стр. 55.
Ссылка: http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=20647

Во-вторых, в монографии Лободаева об УВК есть такое замечание: "Віднайти відповідний номер газети "Ізвестія" нам не вдалося" (с. 197).
Вообще, знакомства с темой УВК надо начинать именно с этого фундаментального труда, где приведено множество документов.
В.М. Лободаєв. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр. — К.: Темпора, 2010.

 

Маю. Найкраще видання по темі. Кількість архівних матеріалів дійсно гідна.

 

Шановний allin777 виставив

 

Бондаренко Іван Омелянович (1893 — грудень 1918, Новомосковський повіт) — член УСДРП, у 1917 р. висунутий кандидатом УСДРП від «Просвіти» Новомосковська у депутати Українських Установчих Зборів. Проведенню виборів завадило збройне втручання у справи УНР радянської Росії. Належав до Вільного Козацтва. Ісаак Мазепа згадував: «Багато вільних козаків, як, наприклад, Іван Бондаренко, Микола Горобець та інші положили свої голови за волю України».
Влітку 1918 року до Катеринослава з Києва приїхав на доручення гетьманської влади полковник М. Омелянович-Павленко. Він мав сформувати козацький кіш на Катеринославщині.
Як згадував І. Мазепа, місцеві українські організації використали цю нагоду для того, щоб врятувати багатьох вільних козаків, які ще залишалися на волі (при гетьманській адміністрації було вжито заходів для ліквідації Катеринославської організації Вільного Козацтва ). Наслідком цього до Омеляновича-Павленка протягом короткого часу зголосилося коло 2000 робітників і селян з ближчих околиць Катеринослава. На чолі зголошених стояв Бондаренко, що в грудні 1918 року загинув у боях з більшовиками в Новомосковському повіті.



Микола Чабан, з книги "Діячі Січеславської "Просвіти"

 

Печатка кошового отамана Харьківського слобідського козацького полку Івана Кобзи

 

Повідомлення Ген Козачої Ради на закупівлю Хол.Зброї

 

На фейсбуці отаман УВК виставив фото .Підписав,що Іван Цапко,сказав що з альбому якогось. Але є сумніви.

 

http://auction.violity.com/3236913-vilni-kozaki-yuvilejna-propamyatna-kniga-1970-r

 

...

 

1 Ukrainische Kos. Div. auf dem Übungsplatz 08.04.1918

 

Це не вільне козацтво. Це муштра Синьожупанників у Володимирі-Волинському.
Світлини з тоїж серії де Ви і інші взяли.
Взагалі всі фото по Синьожупанниках я ось тут зібрав
https://muzejunr.io.ua/album713491_0