Вільне Козацтво

РОЛЯ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ

Від Редакції. В суботу, 9 вересня 1967 р. полк. Армії УНР Іван Цапко, отаман Українського Вільного Козацтва, виголосив доповідь у нью-йоркському Відділі ОбВУА, а в кілька годин пізніше, вночі з 9 на 10 вересня, помер у себе дома в Нью-Йорку на удар серця. Друкуємо цю його останню доповідь, яку, він сам перед відходом до дому з домівки Відділу ОбВУА у Нью-Йорку, передав нашому журналові, бувши його давнім співробітником. Ряди колишніх активних борців з доби Визвольної Війни зменшились знову на одного видатного старшину-громадянина.

Розвал царської імперії в революцію 1917 р. та подих волі збудили приспані козацькі мрії в серцях українців, як у військових частинах на російських фронтах, так і в запіллі. Багато було в Україні тих, хто ще не забув про минулі, славні діла своїх козацьких предків, а приспана козацька традиція, наперекір намаганням російської влади, ще з часів знесення старої Гетьманщини, Слобідського Козацтва й Запорожської Січі, з подихом наставшої волі та першими кроками до української державности — відродилась у Вільному Козацтві.
Це Козацтво названо було «вільним» тому, що з власної ініціятиви," без наказу якоїсь влади, творилося стихійно, за покликом серця та власного розуму.
Вибух революції в російській імперії приніс безладдя майже в усіх галузях життя України. Створена Українська Центральна Рада не мала подостатком сил, щоб унормувати хаос; ворог був іззовні та внутрі. Українізація військових частин на фронтах не давала бажаних наслідків, а до того ще й долучилася дезорганізація шляхів в Україну та спротив російської вищої команди й солдатських комітетів. Поставші в самому Києві українські військові частини були кволі і в кращому випадку, як не розкладались під впливом большевицької пропаганди, то часто ставали «невтральними», в Києві все ще було російське військове командування (командувач київської військової округи — полк. Оберучев).
І ось, у народних масах, спершу між селянством, виникає потреба творити свою допоміжну силу для боротьби проти анархії і безладдя. Маси з усіх прошарків народу стають на традиційний шлях своїх козацьких предків, що йшли колись до боротьби за волю для свого народу. Постає у Києві для плекання лицарських традицій козацький клюб ім. Гетьмана Полуботка під проводом адвоката, пор. Міхновського.
Одним з перших ініціаторів організації Вільного Козацтва був бунчужний Семен Гризло. Він походив зі старого козацького роду Звенигородщини. За прикладом зорганізованого ним В. К. на Звенигородщині, з'явилися станиці В. Козацтва по інших повітах Київщини, як теж на Полтавщині, Катеринославщині, Херсонщині, Волині, Поділлі, Чернігівщині та Слобожанщині. Тоді був чинним в УВК в Києві осаул І. Полтавець-Остряниця, в Одесі ширили ідеї Козаччини серед вояків українців полковий ветеринарний лікар д-р Луценко й суддя Сергій Шелухин. Там же, в Одесі, осаул Кубанського Війська В. Сахно-Устимович сформував у червні 1917 р. з Вільного Козацтва Гайдамацький полк, а в серпні й 2-ий Гайдамацький полк, та по всій Україні потворилися багато інших відділів В. К.
В той час уже існував створений у Києві Генеральний Військовий Комітет на чолі з Симоном Петлюрою, до якого провідники і організатори Вільного Козацтва зверталися за порадами. До лав Вільного Козацтва стають старшини і колишні фронтові вояки, а крім них ще й молодь, як селянська так і робітнича, студенти університету, службовці та учні старших кляс середніх шкіл. Так, — свідоме робітництво та службовці, пригадавши Козаччину, теж утворили відділи Вільного Козацтва під проводом полк. Гулого-Гуленка, артилерійського старшини Горобця та інших. В публікації д-ра Панаса Феденка «Історія Революції 1917 - 21 і Центральна Рада» стор. 20, читаємо: «Проти російсько-большевицького наступу на Україну виступила найсвідоміша частина українського робітництва, організована у відділах Вільного Козацтва... в Катеринославі... під проводом Гаврила й Миколи Горобців, в Донецькому басейні — на чолі з членом Центральної Ради Михайлом Малашком», отже тоді національний рух відродження козацтва захопив усі верстви населення України.
В лютневу революцію 1917 р. в Росії був скасований козацький стан, — як «сословіє», сила ж традиції української Козаччини у відродженій Українській Республіці — надала права громадянства Козацтву.
В Києві, в кінці вересня 1917 р. відбулася нарада преставників Вільного Козацтва Київщини та гайдамацьких частин з Одеси, де було постановлено скликати загальний з'їзд Вільного Козацтва в першій половині жовтня того ж року.
На Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва, до м. Чигирина прибуло до 300 умандатованих делегатів В. К. з усіх частин України, гості з Дону та делегація від Вільних Козаків Кубані на чолі з осаулом К. Бардіжом — усі з правом рішального голосу. Можна навести, як було це зафіксовано в праці проф. Дмитра Дорошенка «Історія України» 1917-1923 рр. 1-ий том: «Доба Центральної Ради», про події перед З'їздом В. К., на стор. 77: «Відрухом елементів порядку, законности й власности треба вважати стихійний рух т. зв. Вільного Козацтва. Цей рух виник ще весною 1917 р... У першій половині квітня відбувся повітовий з'їзд представників Вільного Козацтва. Тут було ухвалено постанови, що В.
К. організується для охорони порядку й ладу, для оборони здобутої волі, що воно є територіяльною військовою організацією, до якої приймаються незаплямлені карними вчинками громадяни не молодше 18 років віком, з виборною старшиною. Вже на початку літа 1917 р. Вільне Козацтво на Звенигородщині нараховувало тисячі своїх членів. На 2-му Всеукраїнському Військовому З'їзді, Звенигородське Вільне Козацтво мало своїх представників: Гриця Шаповала і Сергієнка»... А на стор. 151: «Великі дебати на з'їзді (16- 17 жовтня 1917 р., з'їзд губернських і повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині і Поділля) викликало питання про Вільне Козацтво. Багато комісарів виступало в його оборону, вважаючи що воно допомагає зберігати лад та спокій. Але були і такі, що казали, що роздавати зброю населенню небезпечно.. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20 при 5 що здержались — висловився проти козацтва». Але те побоювання було цілком неоправдане, бо Вільне Козацтво тоді не стояло за якусь монархію, лише прагнуло встановлення порядку, якого не встані були завести комісари, та враз із іншими нечисленними військовими частинами йшло до бою з ворогом за суверенність України, своєю кров'ю підтримують її уряд.
Згадані вище комісари ще засідали в Києві, як в Чигирині розпочався Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва. Цей з'їзд пройшов при надзвичайному піднесенні. Відповідних приміщень в Чигирині не було, наради відбулися на соборній площі. Навколо збудованої трибуни, застеленої кармазином, були згуртовані усі делегати, біля трибуни зайняли місце гості. Коли пробили в литаври на спогад запорозьких звичаїв, це означало початок наради, — на трибуну вийшли: Модест Левицький із Запорозьким малиновим прапором, д-р І. Луценко й кооператор В. Левицький з отаманськими бунчуком та булавою.
Промова д-ра Луценка була переривана вигуками «Слава!» й закінчив він її пропозицією вибрати Військового Отамана (Краєвого Отамана) та Генеральну Козацьку Раду. З'їзд хотів обрати на Отамана молодого осаула (Кубанського Війська) І. Полтавця - Остряницю, але він рішуче відмовився і поставив кандидатуру ген.-лейт. П. Скоропадського (тоді к-ра 1-го Українського Корпусу) на Військового Отамана, як теж на Почесного Військового Отамана проф. М. Грушевського, яких і вибрали одноголосно. Далі було обрано Наказним (заступником) Військового Отамана В. К. і Генеральним Писарем осаула І. Полтавця-Остряницю й до Генеральної Козацької Ради — д-ра Луценка, Кіщанського, Гризла, Кочубея та ін. Пізніше став Помічником Генерального писаря і начальником Генеральної канцелярії в Білій Церкві полк. Б. Палій-Неїло.
На цьому знаменному З'їзді була делегація з Кубані, де вперше за сотню років козацькі брати подали собі руки. Тоді рух В. К. перекинувся і на Кубаньщину. Ідею об'єднання козаків кубанців з братніми українськими козаками (бо всі ж були нащадками запорожців) через організацію Вільного Козацтва, добре розумів осаул Кубанського війська К. Бардіж, який на своєму Чорномор'ї розпочав організаційну працю. На підставі його заходів для створення Вільного Козацтва, — Кубанський Уряд асигнував кредит та дав право переводити добровільне вербування козацтва. Осаул К. Бардіж із синами, старшинами В. та Мик. Бардіжами та з іншими козаками зорганізували до 5,000 Вільних Козаків, що несли охорону залізниць від большевиків.
УЦРада і Генеральний Секретаріят, не зважаючи на спротив декого з тоді панівних соціялістичних кіл, урядово затвердили перший статут Вільного Козацтва з тим, що територіяльні військові формації підлягають загальній військовій владі, а тому, що Вільне Козацтво взялось брати участь ще й в утриманні порядку, при Секретаріяті Внутрішніх Справ було утворено окремий Департамент В. К. Про це затвердження так подає проф. Дм. Дорошенко в «Історії України» стор. 152: «Не зважаючи на постанову З'їзду Комісарів, Генеральний Секретаріят добачав у Вільному Козацтві один із засобів порятунку від анархії і вже кілька днів після з'їзду затвердив Статут В. К.»

 

Тогочасні урядові кола України кохалися ще в соціялістичних мріях, хотіли робити якусь «народню міліцію», — належно не дбаючії про дійсну військову силу, в той час, як до зубів озброєний ворог стояв на кордонах України та вів підривну діяльність і в середині. З огляду на загрозливий стан того часу, Військовий Отаман В. К. прохав уряд Центральної Ради про дозвіл зорганізувати 30,000-ий Корпус Вільного Козацтва з елементів національно свідомих. Але в кінці грудня 1917 р. прийшла відмовна відповідь, що — мовляв — і без цього є досить надійних сил для захисту й утримання ладу...
Все ж, треба признати, що загалом уряд Центральної Ради ставився до Вільного Козацтва прихильно, — доказів цьому було досить, — наведемо лише приклад: «Генеральний Писар Уряду О. Лотоцький на запит у Центральній Раді, яких заходів вживає влада, щоб припинити бешкети, відповів, що задля цього переводиться організація Вільного Козацтва...» (Дм. Дорошенко «Історія України» стор. 152). Для більш ясної уяви і пригадки про боротьбу, що почалася в періоді Центральної Ради, де брало чинну участь Вільне Козацтво, є багато свідчень учасників та історичні дані.
В січні 1918 р. столиця України — Київ переживала тривожні дні, большевики готувались до наступу в самому Києві. В Києві ж були розташовані такі українські частини-полки: Богданівський, Шевченківський, Богуна, Дорошенківський, потім Чорноморський курінь, Кінний полк Оборони України, полк Чехословацький, два Гайдамацькі полки і Вільне Козацтво (20 сотень). Але ці полки були вже розкладені большевицькою пропагандою. Покладатись на них не було можна і військовий міністр М. Порш мав повну рацію, коли казав, що в українського уряду — надія не так на військові частини, як на Вільне Козацтво. Отже, в критичний момент довелося шукати опори... насамперед у Вільному Козацтві, яке в Києві було під проводом отамана інж. Михайла Ковенка, призначеного на посаду коменданта міста Києва. Другою такою формацією був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України. За Отамана Коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ Симон Петлюра. Петлюрі було доручено боротися з большевиками на Лівобережжі і не допустити їх до Києва. Після відходу Гайдамацького Коша, в Києві з вірних Центральній Раді військових частин залишилися Вільні Козаки Отамана Ковенка, дві сотні Січових Стрільців і невеликі групи козаків із полків: Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна і відділів матросів Чорноморської Фльоти... Оце були ті українські сили, які витримали понад 10-тиденну большевицьку револьту в самому Києві та боротьбу з большевицькою армією, що прийшла на допомогу червоним з півночі.
Оборону Бахмачського залізничного вузла від наступаючого ворога з півночі було доручено невеликій збірній групі у складі: юнаків 1-ої Київської Військової Школи, сотні Помічного Студентського Куреня та Вільних Козаків. В героїчному бою під станцією Крути 30 січня 1918 р., стримуючи в 15 разів сильнішу большевицьку навалу, ця група своє завдання виконала, хоч і багато юнаків полягло там смертю хоробрих. В Києві ж продовжувалась боротьба з большевицькими бунтівниками і, «вніч з 3-го на 4-го лютого 1918 р. спільними силами Вільних Козаків і Слобідського Коша здобуто штурмом Арсенал. Коло 300 большевиків було вбито, стільки ж узято в полон» («Історія України» —- Дм. Дорошенка). Відомі теж славні акції Звенигородського Коша УВК, коли в лютому 1918 р. 20 тисяч Вільного Козацтва роззброює всю артилерію 2-го московського гвардійського корпусу й забирає військове майно та 2,000 коней із сідлами розігнаних в бою двох московських кавалерійських полків, що сунули на Україну. В районі залізн. станції Бірзула, Вільне Козацтво розгромлює після цілоденного бою і з великими втратами, частини 18 збольшевиченої російської армії (з Історії Українського Війська, стаття сотн. З. Стефаніва, стор. 380, 381). За цей саме час, про Українське Вільне Козацтво писав в «Ізвєстях ВЦИК» головнокомандуючий московсько-большевицької армії, що тоді оперувала проти України, В. Антонов-Овсєєнко таке: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустріли ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався в знаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобув собі фортецю в формі т. зв. «Вільного Козацтва». Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію», (Історія Українського Війська, стор. 381).
З бігом часу УВК творячи кадри, влилась до регулярної Української Армії, ті ж що не мали тієї змоги, пізніше робили збройний спротив москалям — червоним і білим, в повстанських загонах на Таращанщині, в Холодному Ярі, на Слобожанщині, Херсонщині та ін. На жаль і за Гетьманщини українського війська як би належало такій державі, — теж не було сформовано, в чім завинили не так німці, що були в Україні, як біло-московські генерали. До уложених ще за Ц. Р. «штатів» на 8 військових округ-корпусів все ж було утворено вищі штаби та кадри полків (старшинські кадри в більшості з росіян та малоросів) та сформовано Сердюцьку Дивізію для охорони Гетьмана. Залишилась теж Запорозька Дивізія (пізніше Корпус) та кілька дрібних відділів. Українців старшин з царського війська з часу війни, як «не кадрових» було наказом Військового Міністра Рогози (що незабаром опинився в російській добровольчій армії Денікіна), — звільнено з військової служби Україні. Це було великою помилкою на ті часи, бо ці національно свідомі, з боєвим досвідом українські старшини, замість того, щоб утворити кадри української армії того часу, в своїй більшості збільшили кадри незадоволених гетьманським режимом.
Після повстання проти Гетьмана та встановлення уряду Директорії УНР, Вільне Козацтво далі продовжувало боротьбу проти ворога. До українського війська входила й дивізія В. К. під назвою Запорозька Січ. Коли в листопаді 1920 року Дієва Армія УНР з боєм відійшла за кордон Батьківщини (була змушена до цього через зраду поляків) то з нею теж вийшла на еміграцію значна частина приналежних до УВК. Решта ж Вільного Козацтва, що залишилась в Україні, продовжувала далі на протязі років боротьбу з ворогом в різних повстанських загонах.
Вже в 2-гу св. війну, в порозумінні з представниками української громадсько-політичної верхівки та з колами УНР, — Українське Вільне Козацтво виступило проти ворога під керівництвом Військового Отамана І. Берчака-Волошина, який згинув смертю вояка в лісах Волині в 1942 році. В бурхливих воєнних часах заступив Отамана УВК старий запорожець ген.-полк. Мих. Омелянович-Павленко, який займався значною організаційною працею, та в надіях на краще «завтра» України формував нові військові частини УВК. У своїй відозві до побратимів старшин і козаків він повідомляв про призначення ним на командира Запорозького Загону полк. А. Долуда та інших старшин, закінчуючи заклик старими, невмирущими козацькими словами: «Надія на Бога, а лицарство наше!» Крім цієї формації були ще: 1-ий Козацький Загін під командою отам. П. Терещенка, Окремий Загін сотн. Й. Шеретюка та ін. Пізніше були відомості, що полк. І. Полтавець-Остряниця сформував Запорозьку Бригаду УВК на Катеринославщині. Ці частини увійшли до складу Української Національної Армії під командою ген. П. Шандрука, як теж спричинилися до врятування від Совєтів багатьох українських громадян в хаосі евакуації при відступі німецьких військ.
Поновний, масовий відхід з України нової еміграції значно підсилив лави УВК за кордонами Батьківщини, у вільному світі. Українське Вільне Козацтво нині гуртує у своїй організації українців і українок, цивільних і військовиків для загального об'єднання, щоб зберегти від розбиття, що його провокують елементи ворожі українській визвольній справі та запроданці.

 

Нині, вже в Золоте 50-річчя Відродження Українського Козацтва й Українських Збройних Сил, починаючи з 1917 року, як було на Батьківщині так і на чужині, УВК існує як організація, Статут (Правильник) якої побудований на історичних засадах українського народоправства і як таке, завжди стоїть на сторожі державно-політичних інтересів свого народу. Український козак може належати до політичних партій та груп не ворожих українській самостійності і державності, але Українське Вільне Козацтво в цілому не служить партіям чи особам, бо й не може бути у нас козаків лише республіканських, гетьманських, диктаторських або ще й якихось тощо. На всіх постах цивільних та військових, де тільки український козак може бути чинним, він завжди служив і має служити ідеї самостійної держави українського народу і самій державі, не зважаючи на її форму крім, природна річ, комуністичної чи іншої тоталітарної.
Для української нації є дуже цінними визначні особи, особливо нашої минувшини, але найціннішим має бути своя держава, своя воля і правда, за що і життя свого можна не шкодувати.
Тут згадаймо ще й той факт, що всі наші комбатантські організації можуть існувати лише до часу, коли живуть їхні члени ветерани, тоді, як УВК стративши навіть всіх своїх членів військовиків, може існувати далі, маючи й приймаючи все нових молодших побратимів, які врешті й донесуть у майбутню, Вільну Україну, ідею УВК.
В УВК, як в минулому були Почесні Козаки, так і нині такими є: ген.-полк. Олександер Загродський — одинокий, що живе між нами з вищих командирів відомого Зимового Походу Армії УНР; ген.-полк. Андрій Вовк; генштабу ген.-полк. Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії в час 2-ої світової війни і ген.-хор. о. мітрат д-р Василь Лаба, кол. капелян УГА і 1-ої УД УНА.
УВК не є «московською козачою організацією» чи прибудівкою якоїсь політичної групи або партії, про що ширять чутки явні й скриті вороги. Українське Вільне Козацтво це не є «державою», лише національною і частинно військовою організацією (парамілітарною), щоб бути твердою підпорою самостійній українській державній владі, щоб послідовно дотримувати вікових козацьких традицій, з яких і користала Козацька Доба та з яких відродилася в 1917 році.


1967 № 5-6
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/06/blog-post_11.html#links

 

Делегати Першого з'їзду Вільного козацтва у Чигирині. Жовтень 1917 року.


Делегати Першого з'їзду Вільного козацтва із Суботова у Чигирині. Жовтень 1917 року.



Перші організатори Вільного козацтва Никодим Смоктій (ліворуч) і Семен Гризло (праворуч). 1917 рік.


Наказний отаман Вільного козацтва-Іван Полтавець-Остряниця



Організатор Вільного козацтва на Кубані-Кіндрат Бардіж


Почесний Отаман Вільного козацтва Павло Скоропадський

 

Печатки Вiльного козацтва мiста Києва.

 

А этот господин к Украине имеет весьма посредственное отношение. Действительно он создавал отряды вольного казачества, но это были кубанские казаки и подчинялись они Кубанской Краевой Раде. Хотя политику Бардиж действительно проводил проукраинскую, но на выборах войскового атамана он потерпел поражение, казаки его не поддержали. Судьба Бардижа незавидна: он был расстрелян большевиками в марте 1918 г. По одной версии -на Кубани, по другой -в Грузии.

 

не можу не процитувати ще одного "очевидця" :
... До зреалізування такої думки взявся селянин с. Гусакова, Смоктій. Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав 35 років, високий, чорнявий, лагідної натури, та на життя дивився реально: освіту одержав в звенигородській двокласовій школі; багато читав. Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували.
До праці приступили зараз же в березні місяці. За якийсь тиждень, чи два, кожна волость у повіті мала свій зорганізований гурток. Нова організація прибрала назву Вільне Козацтво.
Смоктій персонально організував гусаківську волость. 3 його ініціативи в першій половині квітня відбувся повітовий з'їзд представників Вільного Козацтва. З'їзд зробив постанови:
Вільне Козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Воно є територіальною військовою організацією, в яку мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. Не приймаються до організації люди, ворожі до України, та люди покарані судом за кримінальні злочини. Всіма справами організації відають командири з радами козацької старшини. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників.
На цьому ж з'їзді вибрано кошового отамана Звенигородського Коша Вільного Козацтва. Смоктій та його товариші відмовилися від такої чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено переводити в життя постанови з'їзду; він же ж мав виробити норми «козацького» податку на організацію і подбати про здобуття зброї.
Гризло походив з селян м. Калниболота. Він мав неабиякий організаторський талант; дуже спритний, але малоосвічений, кар'єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом.
У волостях вибирали курінних; більше видатні з їх: гусаківської волості Смоктій, калниболотської — Гризло (він же кошовий), лисянської — Сорока, тарасівської — Шевченко, козацької — Шаповал. Курінні походили з місцевих селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал був старшою людиною, мав коло 60 років. Це був справжній тип запорожця; не любив старий байдики бити, його так і тягло на коня і до бою.
Після з'їзду організація пішла швидким темпом. Основою організації була сотня; вона набиралася з громадян одного села і не мала означеної кількості; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с. Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200 козаків. Сотні одної волості об'єднувалися в курінь. Курені в свою чергу складали кіш.
На Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі з'явилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці.
Говорив дід Шаповал:
— Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з'їзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева.
Буря оплесків була відповіддю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави.
Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував. 5-го липня зробив революційний виступ полк імені гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Генерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Києві наше військо б'ється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціативи вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама українська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали курені, що одержали наказ штабу коша пізніше. Цим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом.
Заслуговує на увагу, що про цей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська.
Скоро прийшло до конфлікту поміж звенигородською земською управою і штабом коша. Весь склад управи складався з українців, опріч одного Михальського. Михальський, хоч розумів, але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу позицію до Михальського і домагався його усунення зі складу управи. Земські збори невеликою більшістю відкинули домагання штабу. Причину цього потрібно шукати в особі Гризла, який не користувався авторитетом серед населення, але будучи спритною людиною, тримався на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше загострився. Справа дійшла до Києва. Для полагодження конфлікту з Києва був я висланий на місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори і з'їзд Вільного Козацтва.
Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаємнім відношенню реальних сил. Михальський був усунутий.
3 великою парадою стрінули козаки мене, як посланця Центральної Ради. Коло 2500 козаків, вишикуваних в каре, чекали на площі. На привіт:
— Здорові були, батьки! — розляглося:
— Доброго здоров'я, синку! Слава!!
То були справді батьки: велика більшість козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль — уся забрана на війну. Під звуки оркестру проходили сотні в білих штанях і солом'яних брилях перед посланцем уряду...

... Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меншостей в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ін. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціалістичної демократії була сила зробити це.
Українська демократія відносилася до організації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осені 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування цю силу. Проби звелися до вироблення статуту й агітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Губерніальний з'їзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соціал-революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим революційним установам. На думку з'їзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.
Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціалістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову організацію. 3 демократичних партій тільки партія соціалістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени цієї партії працювали в організаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ця партія не мала досить сили, щоб паралізувати негативні впливи на організацію інших політичних груп.
Праві кола відчули на собі силу нової організації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Агенти великої буржуазії провадили шалену агітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціальних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати класовою організацією. Вільне Козацтво, як організована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнянні до решти населення.
По ініціативі Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резиденції, м. Чигирині. На цей з'їзд не приїхали представники соціалістичної демократії, зате прибув генерал Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовності віддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена генеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до генеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Генерал Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї групи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику агітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський.
Як відносилося Звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій зв'язок з генералом Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про це, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.
На Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш знову мав своїх представників. В цей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Цей час застав Звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжжі; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісній натурі своїй не могло йти воно.
На початку зими 1917-18 року кількість Звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в своєму рідному повіті...

Більше тут Юрко Тютюнник. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

 

Интересно, это действительно было или басни?
А то что то сложилось впечатление, что штаб коша уж чересчур борзеть начал, возомнил о себе как об всеукраинской власти, хотя во второй части приведенного отрывка сказано, что серьезные дядьки снизошли к ВК аж осенью 17-го, а до этого их никто в х... не ставил...
Да и в эпизод о пушках как-то не вериться... зачем они "колхозникам" если вояк среди них почти не было...

 

Значит уже имеет отношение не посредственное.

А вообще по факту.То от Кубани в Чигрине была не малая делегация на 1-м сьезде.И именно есть версия,что по инициативе кубанских казаков вернувшихся с Чигрина Бардиж из сыновьями и занялся этим делом.

 

Было.Но Тютюнник конечно немного приукрасил.Но это событие место имело.Вообще вышла год назад отличная книга:"Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр"
Автор: Володимир Лободаєв"
Там про этот эпизод и многое другое все описано.На сегодня полнейшее иследование по ВК с массой архивных доков.


Насчет того,что штаб "борзеть начал".То да,у штаба Коша осенью начались великие амбиции и требования.

Ну а по поводу "колхозников"ппц.Что подразумевается под "колхозниками"?Селяни?Ну и?
Это в начале своего зарождения весной 17 года ВК состояло в основном из старшего поколения и молодежи не призывной.А осенью ВК в массе уже было из вовращавшихся с фронта солдат и офицеров РИА.
Кстати Полтавец-Остряница яркий пример колхозника.

 

Андрей, я, конечно, понимаю твою любовь к ВК, но:
1. я имел ввиду эпизод в июле 1917 г.
2. на тот период ВК - "состояло в основном из старшего поколения и молодежи не призывной" (с) - дедки и пацаны с вилами и берданками, с вкраплениями закосившей от армии интеллигенции... по этому меня и удивил эпизод с орудиями...нахрена козе боян??? да и сомневаюсь я, что эта, скажем так - группа перечисленной категории лиц, могла бы отбить у охраняемого воинского эшелона орудия...
3. я имел ввиду "борзоту" штаба коша на период, описываемого эпизода, а не осенью...
Так, что просьба - меньше эмоций, больше внимания и чувства юмора...

 

шоб було!
как зачем, оружие любое лишним не будет однозначно. а наличие/отсутствие спецов то дело такое.

 

Любовь здесь ни к чему,тем более моя.Эмоции в том числе.И с чувством юмора вроде хорошо .
Читаем книги и доки по ВК,вопросов не будет.

Опять таки по поводу "дедков" и "пацанов".

Читаем в инструкции по формированию ВК по Звенигородскому уезду от 1-го июня.

Конкретно там говорилось и :"вiйськовозобов`язаннi (новобранцi) та звiльненi з вiйська (на 2-3 мiсяця) могли рахуватися у Вiльному козацтву"

 

Верно.
К тому же с таким успехом можна говорить а зачем селянам было оружие в 1919 и 1920 году?
И именно село и начало его награмаждать еще с 1917.

 

Мои уважаемые друзья!

Как человек, имеющий военное образование, заявляю:

по п. 1 - вооружение требует определенных условий хранения и обслуживания, если орудие поставить в сарай и закидать сеном то о его работоспособности и надежности можно забыть.
по п. 2 - инструкция и реальная жизнь зачастую имеют мало общего.
по п. 3. - не нужно забывать, что в 1919 и 1920 оружия да и спецов было предостаточно, по этому некоторые повстанческие атаманы имели даже авиацию... но это не 1917 г...

 

1. А с чего заявления о сене с сараем вообще?Хто сказал.

2. Инструкция это была издана так как это часто имело место в формированиях ВК.

3. При ситуации в 1920 г.Ипри тех действияхх иззымании оружия у населения.Слова про сено с сараями как раз больше подходили к 1920 г.

 

1. а по твоему они пушки в боксы загнали, поставили караул, наладили техобслуживание и поставку ЗИП с боеприпасами? или может вместо памятника возле сельсовета поставили?
2. уже говорил - инструкция это одно, реалии несколько другое...
3. речь шла об июле 1917...

П.С. "заявления о сене с сараем вообще" сено с сараем - как вариант, а чего они еще бы с пушками сделали?

 

1.По моему их вообще нихто ни куда не заганял ,не прятал.В Звенигородке они к примеру просто стояли на узвозе и охранялись сотней ВК.

2.Инструкция и вышла из реалий.Я процитировал только лишь маленький кусочек из той иснтрукции из упоминавшегося уже мной Лободаева.


3.я в курсе.

 

Ладно, уговорил - почитаю...Есть эл. вариант???

 

Даже незнаю.У меня печатный.Поищу.

 

Вiльнi козаки з нiм.вояками.

 

Дiйсно.

А якi думки взагалi?

 

Іван Васильович Полтавець-Остряниця

(26.09.1890-1957) – народився у Суботові Чигиринського повіту Київської губ – нащадок козацького роду гетьмана України Яшка Остряниці, офіцер російської армії в роки Першої світової війни (1914-1918),
наказний отаман Вільного козацтва (1917-1920),
отаман Українського національного козачого товариства (1920-1936), Гетьман Самостійної Соборної України обраний у 1926 році, отаман Українського Вільного Козацтва (Українського Національного Козацького Руху (1936-1942), отаман Запорозької Бригади УВК Української Національної Армії (1942-1945).

Лютневу 1917 р. революцію Іван Полтавець-Остряниця зустрів у Петрограді, куди був відряджений до школи панцерних автомобілів. Активно включився до українського військового руху, за що мав неприємності від свого керівництва і вимушений був залишити російську столицю. В цей період остаточно сформувався політичний світогляд І.Полтавця-Остряниці – людини правих політичних поглядів з монархічним ухилом, що стояла на позиціях створення незалежної Української держави.

З поверненням в Україну, як досвідчений фронтовік-офіцер і патріот, активно включився до процесу створення української милітарної сили. Основою майбутньої української армії на думку І.Полтавця-Остряниці повинні були стати загони Вільного козацтва, які в цей період самочинно почали виникати в українських селах і містечках. Свою основну функцію ці формування вбачали в охороні краю від анархії, яка насувалася з фронту. Об’єднані спільним і вмілим керівництвом з єдиного центру, вони могли стати надійним захистом Української Центральної Ради від зазіхань більшовицької Росії.

Як діяча, що займався питанням організації козацького військового руху, його докооптували до складу Українського генерального військового комітету, який очолював С.Петлюра. Проте через свої самостійницькі погляди І.Полтавець-Остряниця так і не знайшов підтримки серед більшості його членів – представників українських соціалістичних партій вороже налаштованих до ідеї створення регулярного українського війська.

Найбільш повно організаторські здібності Івана Васильовича на цьому відповідальному пості проявились під час підготовки та проведення з’їзду Вільного козацтва, що відбувся 16-20 жовтня (3 - 7 жовтня за старим стилем) 1917 року в Чигирині. Історичне значення цього з'їзду полягало у тому, що саме на ньому відбулось остаточне організаційне оформлення Вільного козацтва як політичної та військової сили.

На початок жовтня 1917 року до Чигирина прибула тисяча делегатів, що представляли 60 тис. організованих членів Вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані. Із самого початку роботи з’їзду відчувався вплив самостійницьких партій.

П.Скоропадський стверджував, що саме І.Полтавець-Остряниця був безпосереднім організатором цього з’їзду, до останнього моменту приховуючи від соціалістичного керівництва Центральної Ради день його відкриття, щоб вони не встигли вплинути, або навіть зірвати його роботу.

Яків Водяний, делегат від Смілянщини, згадував, що у Чигирині «звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом «Остряниця».Полтавець-Остряниця

Відкриваючи з’їзд, І.Полтавець-Остряниця сформулював його завдання: планомірне творення козацької організації, яка, базуючись на принципах сучасного козацького устрою, переросла б у боєздатне національне військо. З’їзд прийняв «Статут» і «Програму» Вільного козацтва, в яких провідне місце посіли питання державотворення і розбудови національних Збройних Сил.

В останній день роботи з’їзду були проведені вибори керівництва Вільного козацтва – Генеральної козацької ради. З'їзд хотів обрати на Отамана молодого осаула (Кубанського Війська) І.Полтавця-Остряницю, але він відмовившись від запропонованої делегатами з’їзду високої посади отамана Вільного козацтва, несподівано висунув на неї кандидатуру командира 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, а почесним отаманом запропонував обрати Голову Української Центральної Ради професора М.Грушевського (1866-1934), після чого їх було вибрано одноголосно.

Цією своєю дією Іван Васильович з одного боку намагався використати популярність М.Грушевського і значно послабити негативний вплив Генерального секретаріату, очолюваного В.Винниченком, на процес організаційного оформлення Вільного козацтва як збройної військової формації українського народу, з іншого – це був перший далекоглядний крок до встановлення міцної влади в Україні в особі майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. У цій ситуації показовим є той факт, що їх виконавець не питав згоди на це ні у жодного з цих діячів, а з генералом П.Скоропадським на той момент не був навіть і знайомий.

Отже, підсумком роботи з’їзду стало обрання Генеральної ради Вільного козацтва. Отаманом усього Вільного козацтва України було обрано П.Скоропадського, наказним отаманом - І.Полтавця-Остряницю, генеральним писарем – В.Кочубея, генеральним обозним – Тонковида, генеральним суддею – М.Левицького, генеральними хорунжими - д-ра І.Луценко, С.Гризла і Шаповала, генеральними осавулами – Шомовського, Шендрика і Кіщанського та ін., у загальній кількості 12 осіб. Організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву.

Делегати з'їзду зверну*лися до населення із закликом озброюватися, рішуче бо*ротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, підтримувати республіканський демократичний федера*тивний устрій Росії на чолі із Тимчасовим урядом, ство*рювати у селах сотні, у волостях — курені, у повітах — полки, у губерніях — коші на чолі із сотниками, курінни*ми, полковниками, отаманами та іншою старшиною.

10 листопада (за старим стилем) 1917 року Іван Полтавець-Остряниця
з генеральною старшиною переїжджає до встановленого з’їздом місця постою Генеральної козацької ради – містечка Білої Церкви на Київщині. Велика завантаженість П.Скоропадського на той час своїми безпосередніми обов’язками у справі керування корпусом примушує Івана Васильовича безпосередньо взяти до своїх рук справу організації та керівництва Вільного козацтва в Україні.

Завдяки надзвичайній енергійності та організаційним здібностям наказного отамана в короткий термін у Білій Церкві була створена та утримувалась у боєздатному стані козача охоронна сотня, на кошти козаків функціонувала національна бібліотека. І.Полтавець-Остряниця налагодив та підтримував тісні зв’язки з козацькими отаманами та радами з інших місцевостей України, заохочував та допомагав їм у створенні нових козацьких формувань.

Багато зусиль Івана Полтавця-Остряниці та інших членів Генеральної козацької ради було спрямовано на неприпущення розладу у козацькому русі у зв’язку зі створенням Центральною Радою Департаменту Вільного козацтва на чолі з соціал-демократом П.Певним, який намагався переобрати на себе всю повноту влади над козацькими загонами.

Це призвело до загострення стосунків між Генеральною козацькою радою та керівниками Центральної Ради. Для розгону козацької ради Центральна Рада навіть вислала військові відділи, які 4 листопада 1917 року зазнали поразки у сутичці з козаками. В свою чергу Генеральна старшина Вільного козацтва пригрозила Центральній Раді, що в разі повторення її спроби роззброєння козацьких загонів, вона усіма силами вдарить по Києву.

У листопаді-грудні 1917 року частинам генерала П.Скоропадського вдалося стабілізувати ситуацію на Правобережжі, зупинивши просування збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу на Київ. П.Скоропадський та І.Полтавець-Остряниця вирішили скористатись цими сприятливими обставинами, і, спираючись на війська 1-го Українського корпусу та загони Вільного козацтва, здійснити спробу військового перевороту, підсумком якого повинно було стати усунення від влади Центральну Раду.

Для підготовки перевороту були проведені певні заходи: 10 листопада 1917 року відбувся з’їзд козацької старшини, який вимагав негайного проголошення незалежності України на чолі з гетьманом; 15 листопада П.Скоропадський відтягнув свій корпус на лінію Житомир-Вінниця-Жмеринка-Вапнярка; 16 листопада до Білої Церкви переїжджає штаб 1-го Українського корпусу.

У планах заколотників передбачалося, що П.Скоропадський має сконцентрувати свій корпус навколо Білої Церкви і поставити під свій контроль всі шляхи сполучення, які ведуть на Київ. Після цього планувалось в ультимативній формі вимагати від Центральної Ради передачі влади командувачу 1-го Українського корпусу.

17 листопада у Козятині відбулась нарада генерала П.Скоропадського з кошовими отаманами Вільного козацтва, на якій було вирішено всіма силами вдарити по збільшовизованих фронтових частинах, що просувались у тил. Передові загони Вільного козацтва після закінчення вдалої операції по роззброєнню більшовиків на ст. Вінниця, розвиваючи свій стратегічний успіх, 8 грудня 1917 року були вже на підступах до Києва.

Переворот планувалось завершити того ж дня. І.Полтавець-Остряниця навіть підготував текст промови П.Скоропадського, який той мав проголосити перед членами Центральної Ради. Проте, прибувши до Києва, генерал П.Скоропадський в останній момент відмовився від участі у заколоті, мотивуючи це тим, що його треба перенести на сприятливий час. Мабуть однією з вагомих причин тієї відмови майбутнього гетьмана було і значне перебільшення його помічником загальної чисельності та реальних бойових можливостей Вільних козаків, на допомогу яких розраховували заколотники.