Прочитал эту легендарную книгу, незаслуженно забытую, вот моя небольшая рецензия: http://obistproject.blogspot.com/2014/08/blog-post.html
Почитал вашу рецензию , захотелось ознакомится "вживую" с книгой , зашёл на Ozon http://www.ozon.ru/context/detail/id/3250793/#tab_comments , а там кто-то оставил такой отзыв - не по книге , а по её переводу : "... Ощущение не то, чтобы мистификации, но сознательной недоговорённости и искусственности не оставляет меня. С одной стороны, личность автора (вернее, его боевые заслуги) делают этот текст важным источником, с другой стороны .... а что мы узнаём? Такого, чего обычно ждёшь от дневника? Искренность, неподдельность и острота первого впечатления – вот достоинства, за которые прощаешь дневнику скупость текста, лапидарность. Здесь – всё наоборот. Впрочем, личность автора (вернее, его боевые заслуги) делают этот текст .... и т.д. Вот кто не подлежит снисхождению – это переводчики. Тем, кто считает, что всё равно всему, и "лейтенант", "поручик" и "центурион" - это синонимы, дальше можно не читать. В кайзеровской армии служат «ополченцы» и «стрелки», в апреле 15-го «свистят автоматные очереди», но немцы вооружены «ружьями». Ладно, когда «ружьё» брошено, а вот если его держит «унтер-офицер стрелковой службы»? Может, я слепой, но в названии «Infanterie-Regiment Nr.73 ((Fusilierregiment), не вижу слово «стрелковый», а вот переводчики видят. Стрелковая паранойя, какая-то. Патронник – уж не знаю, какого «ружья» можно разрядить, выпустив целую очередь! Кстати, «патронник» можно «выдернуть», а потом – опять «затолкнуть». При этом он щёлкает. Железный Крест может быть 1-й степени! «Бомбардировочная» эскадрилья Рихтгофена сбивает англичан в воздушных боях! Кстати, о англичанах – у них есть «старшие лейтенанты», и поделом им, не всё немцам страдать)))) По-моему, это не забавно, а стыдно..." У меня к вам вопрос , вы читали нормальный перевод ? И если да то где его можно купить !?
Ничего странного. Вы ж не в оригинале книгу читали. Скорее всего она была переведена на английский, а потом уже с него на русский, вот и получился "испорченный телефон". Те-же самые автоматные очереди скорее всего были винтовочными залпами, а "фузелеры" и пошли "ружей". Просто не стоит придираться к словам или надо научится читать на немецком....
90 % переводных книг издаваемых в РФ имеют "трудности перевода". С чем это связано и так все знают - гражданские переводчики садясь переводить военно-исторический текст зачастую незнаю ни терминологии, ни специфику, ни тем более историю описываемой эпохи, отсюда и печальные результаты. Лично я к этому уже привык и особо внимания не обращаю.
Не читал , после прочтения рецензии от Романа захотелось прочесть . Не придираться не получается всё таки 608 руб-15 $ и хочется качества по возможности. На немецком то читаю , но вот слов понимаю мало Подумал может на Украине есть издание , более качественно сделанное.
https://novayagazeta.eu/articles/2025/03/29/obraztsovyi-eskapist Спойлер: юнгер Андрей Сапожников, специально для «Новой газеты Европа» Эрнст Юнгер, 1997 год. Фото: Bruni Meya / akg-images / Scanpix / LETA Когда имя Эрнста Юнгера упоминается на русском языке, происходит это, как правило, в одном из двух противоположных контекстов. Или в интеллектуально-снобистском — где спорного мыслителя под минималистичными обложками печатает Ad Marginem, а издания вроде «Горького» и «Логоса» не слишком популярно эту продукцию анализируют; или же в людоедском — где «германским литературным кшатрием» восхищаются колумнисты газеты «Завтра» в компании с Прохановым и Прилепиным, нацболы пишут панегирики «непримиримому бойцу с системой», а Александр Дугин ссылается на юнгеровское эссе в статье под заголовком «Экзистенциальное обоснование СВО». За этим столкновением столичной богемы с красно-коричневыми, — подходящим арбитром в котором стал бы Владислав Сурков с томиком «Сердца искателя приключений» в кабинете на Старой площади», — читающая публика следит с недоумением. И закономерно делает вывод, что от Юнгера следует держаться подальше как от «интеллектуального фашиста». Так его однажды охарактеризовал Дмитрий Быков: «Он очень близок к интеллектуальному оправданию фашизма, а я не люблю интеллектуалов, которые стоят на таких резко консервативных позициях. Несимпатичен он мне». Но подобная оптика, как и грубое причисление Юнгера к кумирам продвинутых хипстеров или Z-идеологов, помещает в излишне примитивные рамки личность, которая интереснее всего раскрывается вовсе в отрыве от социополитических контекстов. Потому что главным талантом Эрнста Юнгера были не его ранние статьи в нацистской Völkischer Beobachter с призывами к сплочению вокруг НСДАП, а виртуозная отстраненность. Благодаря которой он проживет 102 года, станет одним из наиболее выдающихся стилистов немецкой литературы и почти не запачкается о вермахтовский мундир и симпатии Адольфа Гитлера. Иначе это качество можно описать как «немецкую шизофрению». В ней Юнгера обвиняли составители памфлета, который в конце 1960-х был выпущен тиражом в 30 тысяч экземпляров. «Лет через пятьдесят он, возможно, станет библиографической редкостью. В саду собирал горох для “супа с губчатыми клецками”. Вновь углубился в “Le Rade de la Meduse” Савиньи», — писал по этому поводу литератор в своих дневниках. Сейчас этот памфлет экспонируется в доме-музее Эрнста Юнгера и встречает гостей в одной из первых комнат, доступных для посещения, словно предмет гордости. Дом Юнгера в Вильфингене, 2012 год. Фото: Wikimedia (CC BY-SA 3.0) Его включение в экспозицию многое говорит о характере бывшего обитателя дома лесника в крохотном швабском городке Вильфинген, куда можно добраться только на автомобиле или велосипеде и где даже в 2025-м царит атмосфера идиллической изоляции от внешнего мира. Именно в ней Юнгер с 1951-го вплоть до самой смерти работал над дневниками и романами, коллекционировал жуков, экспериментировал с ЛСД вместе с его «отцом» Альбертом Хофманом (также прожившим 102 года) и принимал прочих любопытных гостей вроде Хорхе Луиса Борхеса, Франсуа Миттерана и Гельмута Коля. Последний считал Юнгера «одним из немногих ныне живущих великих писателей в нашей стране» и защищал его от нападок леволиберальных политиков и интеллектуалов, когда в 1982-м совет попечителей престижной премии Гёте решил присудить ее автору, который давно стал с прилагательным umstritten (дискуссионный, противоречивый) единым целым. «Нам безразлично, является ли Эрнст Юнгер хорошим или плохим писателем. Но он, несомненно, был идейным пионером фашизма и сторонником национал-социализма с головы до ног. Прославлял войну и открыто выступал против демократии. Он был и остается совершенно безнравственным человеком», — протестовали депутаты от партии «Зеленых». Безнравственность, приправленная эгоцентризмом и притупленным чувством эмпатии, — это категории, которые действительно пронизывают почти всё творческое наследие и биографию Юнгера; но поразительным образом составляющие его персональную харизму и то самое писательское величие, о котором рассуждал Коль. Дело в том, что с самого детства Эрнст Юнгер был «человеком с Луны» и будто бы на рефлекторном уровне отвергал порядки и принципы, согласно которым существовали его современники. Это может объяснить, почему ему приходилось менять школу 11 раз, почему он испытывал трудности в общении со сверстниками и почему по итогу нерадивый гимназист сбежал из дома, чтобы записаться во французский Иностранный легион. Из учебного лагеря в Алжире, откуда восемнадцатилетний Юнгер тоже попытается сбежать в Марокко, обратно в Германию он вернется лишь после вмешательства немецкого МИДа. Юнгер во время Первой мировой войны. Фото: Wikimedia И буквально через полгода отправится добровольцем на Первую мировую войну, где будет ранен 14 раз и откуда вернется с коллекцией записок и наблюдений, из которых впоследствии вырастет книга «В стальных грозах». Абсолютная концептуальная противоположность пацифистской элегии «На Западном фронте без перемен» Эриха Марии Ремарка, по Юнгеру, «тщеславного бонвивана с амбициями и без таланта». Иной характеристикой идеалиста Ремарка просто не мог наградить человек, кому война представлялась не катастрофой, а уникальной формой жизни. Законом природы, чар которого люди не в силах избежать или отрицать. «В борьбе, на войне, которая разрывает все договоренности человека, как сшитые лохмотья нищего, зверь как таинственное чудовище поднимается с глубины души. Там он вырывается вверх как всепожирающее пламя, как непреодолимое упоение, которое опьяняет массы, божество, восседающее над войсками», — писал Юнгер в работе 1926 года «Борьба как внутреннее переживание». Подобный милитаристский пафос, усиленный возвышенным, почти олимпийским слогом, звучал лейтмотивом всех текстов Юнгера веймарского периода. Именно тогда он создал себе репутацию umstritten-публициста и воспевателя войны и диктатуры, причем настолько даровитого, что его талантом в этом амплуа по-прежнему тихо восхищаются кремлевские пропагандисты. «Сколько молодых людей сгинули, начитавшись Эрнста Юнгера?» — вопрошала Кристина Потупчик в предисловии к одной из изданных ею книг. В прошлом году для «Новой газеты Европа» я уже занимался странным сопоставлением Юнгера с Сергеем Безруковым, и если расширить эту тенденцию на Потупчик, то ключевым «пропагандистским» различием между ранним Юнгером и издательницей редких книг можно назвать искренность. Несмотря на то, что в 1920-е идеолог консервативной революции оправдывал этот титул и с апломбом продвигал концепции тотальной мобилизации и диктатуры как необходимого условия для германского процветания, призывал к свержению парламентской демократии и сплочению правых сил вокруг НСДАП как единственной партии, которая готова к реальным политическим действиям, он всё равно оставался одиночкой. И рассуждая о возникновении на фронтах Первой мировой «человека новой, твердой как сталь породы», которому предназначалось стать двигателем антибуржуазных преобразований, Эрнст Юнгер совершенно не был готов участвовать в их претворении в жизнь и подстраиваться под генеральную линию партии. Потому что это был неисправимый индивидуалист и, в общем, анарх. Эту ролевую модель Юнгер раскроет в своем романе-эссе «Эвмесвиль» 1977-го года: анарх живет за пределами социальных установок, изгнав общество из себя и отказав ему в серьезном восприятии. «Анархом может быть кто угодно, даже крупный буржуа, который сидит за своим столом и признается: “Я соглашаюсь со всем этим, потому что мне так удобно”. Или тот, кто всё вокруг высмеивает. Но он не анархист, который хочет улучшить мир и совершает убийства. То есть не человек, идущий по обочине дороги, где его наверняка собьют. Кому выгодна вся эта история?» — говорил Юнгер в интервью Der Spiegel в 1982-м. Эрнст Юнгер в форме капитана пехотного полка, приблизительно 1940 год. Фото: Interfoto / Alamy / Vida Press Юнгеру, по всей видимости, мало что представлялось удобным, из-за чего и соглашаться с чем-либо он не спешил. Нет никаких сомнений, что, будучи фаворитом и Гитлера, — который получал от писателя дневники с дарственной подписью и даже предлагал встретиться лично, — и Йозефа Геббельса, считавшего «В стальных грозах» «евангелием войны», у Эрнста были блестящие шансы использовать нацистскую диктатуру в своих интересах и стать придворным интеллигентом калибра Альберта Шпеера. Вместо этого Юнгер вовсю критиковал НСДАП, отказываясь от членства в партии под предлогом, что «написать одну строфу более достойно, чем представлять 60 тысяч идиотов в парламенте», демонстративно вставал с почетного места во время выступления Геббельса до завершения, считая риторику оратора банальной, публиковался в леволиберальной газете Das Tage-Buch, отвергал антисемитизм и не признавал выборы, по результатам которых в 1933-м Юнгера избрали в лояльную нацистам Академию художеств. Недовольство автора политикой НСДАП при этом никогда не обретало форму открытой конфронтации, однако два раза Юнгер оказывался под серьезной угрозой ареста. Сперва в 1939-м, когда был опубликован роман «На мраморных утесах», — антиутопия о неотесанном деспоте, пользующемся культурным упадком для закрепления своей власти: Геббельс потребовал немедленного ареста Юнгера и его помещения в концлагерь, что, считается, не произошло только из-за личной протекции Гитлера. Затем же — в 1944-м: литератор был под следствием из-за подозрений в причастности к заговору 20 июля с целью убийства фюрера. Почти всю Вторую мировую войну Юнгер провел во Франции, где в чине гауптмана занимался цензурой писем и вел образ жизни денди-франкофила. Его дневники того периода «Излучения» изобилуют сценами из богемной среды оккупированного Парижа, шампанским и сервированными на льду устрицами. Тогда Юнгер сблизился с деятелями французского Сопротивления, которых предупреждал о надвигающихся депортациях, как цензор уничтожал письма, способные создать проблемы отправителям, помогал укрывать евреев и с отвращением выслушивал антисемитские речи Луи-Фердинанда Селина. Но никакого героизма в борьбе с гитлеровским режимом Юнгер, конечно, не проявлял — как и не вовлекался ни в какую борьбу вовсе. Его противостояние не нарушало границ той самой обочины, с которой непременно собьют идейного анархиста. «У некоторых людей были грязные руки, у некоторых — чистые, но у Юнгера не было рук вообще», — описывал Юнгера писатель Жан Кокто. «Конечно, все считают, что такой молодой человек должен был написать: “Я не хочу иметь с вами, свиньями, никаких дел”. Тогда молодой человек с радостью отправился бы на следующий день в концлагерь», — уже в 1980-е отвечал Юнгер своим критикам, обвинявшим его в недостаточно активном протесте против нацистской диктатуры. Ее же представители, в свою очередь, были разочарованы обратным — прочитав сборник сюрреалистических записок «Сердце искателя приключений» в 1929-м, Геббельс написал: «Жаль того Юнгера, чей “В стальных грозах” я только что перечитывал… За ним лежал кровавый опыт. Сегодня он отрезает себя от жизни, и поэтому его сочинения становятся просто литературными». Геббельс также жаловался, что с Юнгером совершенно невозможно работать, потому что он «невыносим» и «не способен стать частью чего-то». Эрнст Юнгер в Вильфингене, 1970 год. Фото: Bridgeman Images / Vida Press И ни одна из этих сторон не понимала, что то, от чего Юнгер «отрезал» себя литературными утопиями и частью чего не желал становиться, не казалось ему важным — и он сиюминутно бросал любые социальные начинания, как только они переставали соотноситься с его эстетским мироощущением. Которым буквально пропитаны страницы его дневников, впечатляющих вниманием к, например, сбору растений или походам по антикварным лавкам, но не отличающиеся особенным гуманизмом. Французский писатель Марсель Жуандо вспоминал Юнгера как любезного, но при этом крайне сдержанного, редко смеющегося человека афористического склада ума. Что объясняло его стремление к некоему хладнокровному поэтизму. В «Излучениях» есть поразительная сцена: в 1944-м году Юнгер наблюдает за бомбардировками Парижа с крыши отеля в центре города, наслаждаясь происходящим как спектаклем и держа в руке бокал бургундского с плавающей в нём клубникой. «Англичане думали, что я отправился в бункер, но они ошибались. Я не буду играть по их правилам… Это анарх. Это человек, которому совершенно наплевать на тех, кто хочет напугать людей там, наверху, или на тех, кто боится там, внизу», — комментировал Юнгер этот эпизод. Наплевать анарху, впрочем, и на всех остальных. В дневниках «Семьдесят минуло», например, феноменальную дендистскую отстраненность Юнгер демонстрирует в ходе своего путешествия по Италии в мае 1968 года, то есть в разгар ожесточенных студенческих протестов, которые искатель приключений будто бы не замечает. Читая в газете новость о том, что профессор Туринского университета перерезал себе вены и выбросился из окна, отчаявшись из-за оскорблений леворадикальных студентов, Юнгер заключает: «Собственно говоря, не трагедия, ибо конфликт можно было решить различными способами, например, проигнорировать; он мог бы даже быть обращен в шутку». Куда больше его интересует молодая итальянка с томиком Петрарки в римском автобусе: «Читательница, каких желают себе поэты: когда автобус останавливался, она нежными пальцами отбивала такт по спинке сидения». В парижских же дневниках имеется жуткая запись о приказе Юнгеру осуществить надзор за расстрелом дезертира, чего писатель сперва хотел избежать, сославшись на болезнь, однако любопытство всё же взяло верх. «Я видел много смертей, но ни одной — в заранее определенное для нее время. Как выглядит событие, грозящее ныне каждому из нас, отбрасывающее тень на всё наше существование? Как ведут себя в нём?» Такое мировоззрение вполне можно охарактеризовать как прожженный нарциссический цинизм, обесценивающий чужие страдания и переводящий их в плоскость эстетствующих наблюдений, но всё же это было бы не совсем корректно. Речь здесь идет скорее о радикальной скромности, обуславливающей то самое отсутствие рук, на которое указывал Кокто, и вызванное беспомощностью. В поздних романах Юнгера четко проявляется авторская озабоченность «титанизацией» мира, где развитие техники и инструментов господства обретает масштабы, неподконтрольные человеку и грозящие уничтожением личности как таковой. В романе «Гелиополь» этот нарратив переплетается с очарованностью главного героя старым миром: он, подобно Юнгеру в Париже, ходит по лавкам со старыми изысканными вещами, восхищается искусством книжного переплета, делает ботанические наблюдения и слушает рассказы друзей о счастье. «Счастье — это гармония, которую мы испытываем по отношению к окружающим нас вещам. Чем меньше и проще сами по себе эти вещи, тем чище и легче аккорд». Эрнст Юнгер, 1997 год. Фото: Bruni Meya / akg-images / Scanpix / LETA В чрезвычайно усложненном мире, к 2020-му достигшем антиутопического размаха романа «Стеклянные пчелы», исполнение подобного аккорда, кажется, тоже почти не требует рук, в противном случае рискующих запросто оказаться в грязи или крови; и будь Юнгер более деятелен и менее хитер, он, подобно Альберту Шпееру, вполне мог бы провести значительную часть жизни в застенках Шпандау, записывая мемуары на туалетной бумаге. Или же, как того желал Геббельс, всё же обнаружить себя в концлагере, от которого Юнгера отделяла пара обличительных заявлений в духе «я не хочу иметь с вами, свиньями, никаких дел». Юнгер же предпочел этому дендизм, коллекционирование жуков и общение с парижской богемой; и трудно винить его в желании наполнить свои дни красотой и эстетикой на фоне планетарной катастрофы, для сдерживания которой у Юнгера не хватало рук, но хватало смелости не поддаться коллективному помешательству и не стать гитлеровским цепным псом вроде Юлиуса Штрайхера. Жизнь Эрнста Юнгера — это пример того, как можно пройти через жестокие и антиаристократические времена, не изменяя своим идеалам и не жертвуя благополучием ради иллюзорных целей, вовремя «уходя в лес» и оставаясь уважаемым человеком и «великим писателем» даже в либеральной ФРГ. Веймарский прообраз которой Юнгер когда-то призывал насильственно уничтожить, а на старости лет просто желал, «чтобы эта развалюха прослужила хотя бы половину пути, пока я жив». «Я больше не принимаю участия в политике, я отхожу от нее. Мой мост между настоящим и будущим — медитация. Если бы вас сейчас не было рядом, я бы, наверное, медитировал», — говорил он интервьюеру Der Spiegel в 1982-м. Эта позиция, безусловно, umstritten в моральном отношении и является не чем иным, как дистиллированным эскапизмом, но если в нынешних декорациях у вас есть планы прожить до 102 лет, она достойна всяческого изучения. Тем более что процесс этот довольно увлекателен, а все основные произведения Юнгера давно изданы на русском языке.
https://zbruc.eu/node/123381 Спойлер: Юнгер і жуки. Гвинтівка гауптмана Ернста Юнґера Сергій ГЕРМАН Тож спершу була Lepidoptera: Ернст Юнґер почав колекціонувати жуків у віці 9 років і не полишав займатися цим упродовж усього свого життя, а воно було довгим – 102 роки. Війна, література, філософія прилетіли, умовно кажучи, згодом, услід за твердокрилими. Ця обставина може здатися чимось потішним, гідним хіба легкого подиву або поблажливої усмішки. Однак насправді вона є важливою для розуміння того, як формувався спосіб мислення Юнґера – одного з найпомітніших інтелектуалів Європи ХХ сторіччя. Колекціонування жуків та метеликів вимагає уміння зауважувати найнепримітніші деталі, аналізувати і систематизувати зібраний матеріал, мислити типологічно, тобто оперувати не індивідуумами, а типами, залишатись емоційно відстороненим від предмету своїх досліджень, хоч як ти його подивляєш. Ентомологія – це не лише про полювання з сачком на комах. Це і про спостереження за навколишнім світом у процесі спроб пояснити, що ти в ньому робиш. Не менше, ніж колекціонування жуків, а може й більше, Ернст любив пригоди. У сімнадцять років він втік з батьківського дому (родина Юнґерів на той час мешкала в Ребурґу поблизу Ганновера) до Франції, де вступив у Іноземний легіон і невдовзі опинився на вишколі в Алжирі. Однак його мрією було не зажити слави легіонера, а пізнати дивовижні краї: зійти на Кіліманджаро, обстежити екваторіальну Африку. Згодом він напише: «Мою увагу привертав не увесь континент, а лише той його широкий відтинок, який перетинає екватор, власне тропічна Африка зі своїми неймовірними лісами, з могутніми потоками, зі своїми тваринами і людьми, які перебувають здаля від звичних шляхів. Виявляється, ще існують нетрі, де ніколи не ступала нога людини; знати про це було великим щастям для мене». Збираючись на Кіліманджаро, він мріяв поповнити свою колекцію жуком Carabidae з родини Anthia – справжнього хижака саван. Тому постановив втекти з алжирського вишкільного табору і податися до Танзанії. Дістатись туди Ернсту не вдалось – його затримали. СЗЧ в Іноземному легіоні вважалось великою провиною, і Ернст не уникнув би найсуворішого покарання, якби у конфлікт не втрутився німецький консул в Алжирі, до якого через МЗС Німечччини звернувся батько Ернста з проханням посприяти поверненню сина домів. Французи вирішили не загострювати відносини з німцями через якогось шмаркача і дали дозвіл на звільнення Юнґера з Іноземного легіону. Утім, мрія Ернста про справжні пригоди збулась: невдовзі почалася Велика війна, і вже 1 серпня 1914 року він зголосився в армію добровольцем. Його приписали до піхотного полку імені принца Альбрехта в Ганновері, який одразу після Різдва був відправлений на Західний фронт у район французької Шампані. Замилування далекими незвіданими землями у Юнґера з роками не зникне, романтика й анархічна вдача дивним чином поєднуватимуться з холодним розрахунком і залізною самодисципліною (sic!) майбутнього командира штурмової роти, останнього кавалера найвищої військової нагороди часів кайзерівської Німеччини – ордену «Pour la mérite», запровадженої королем Фрідріхом Великим 1740 року (за іронією долі назва цієї відзнаки була французькою: Фрідріха виховувала гувернантка-француженка мадам де Руколь, тож французьку він знав не гірше за німецьку, а в молодості – краще. Більшість своїх праць король Пруссії написав французькою). Вертаючи до Юнґерової Африки: вона була для нього «чудовою анархією життя, в дикій своїй природі сповненою глибоко трагічним сенсом». І ще: «Нехай замислюють у Німеччині, що їм заманеться, аби лише Африку не чіпали. Бо ж повинна залишитись у світі країна, де можна пересуватись, не наштовхуючись на кожному кроці на кам'яну казарму…» І йшлося йому в даному випадку не про африканські колонії Німеччини, за які, серед іншого, світові імперії розв'язали Велику війну. Думав він у той час радше про жука Scarabaeidae… Про те, що відбувалося з Ернстом Юнґером упродовж наступних чотирьох років, добре відомо з книги «У сталевих грозах. Зі щоденника командира штурмової групи». У переліку його літературного та філософського доробку обсягом 22 томи (не враховуючи епістолярної спадщини), «Грози…» значаться першим літературним твором. Написаний він був на основі нотаток, які Юнґер вів упродовж усієї війни, і виданий 1920 року вже як цілісний літературний текст у жанрі «польового» репортажу. Видання було здійснене невеликим накладом коштом автора (грошима допоміг батько Ернста). Замовником публікації книги виступив такий собі Роберт Меєр – чоловік близький до автора, позаяк працював у Юнґерів… садівником. Наступне видання здійснила чи то друкарня, чи то видавництво E.S. Mittler & Sohn. Загалом «Грози…» налічують 12 редакцій (остання 1978 року), а загальний наклад книги сягає, напевно, шестизначних чисел. Власне щоденники (1800 сторінок записів) побачили світ щойно 2010 року. Юнґер пройшов практично через усю Першу світову. 30 грудня 1914 року з Ганновера молодим рекрутом, який рвався на війну, його скерували на Західний фронт до місця розташування 73-го стрілецького полку в селі Оренвіль у Шампані. У серпні 1918-го лейтенанта Юнґера винесли важко пораненим з поля бою в околицях села Фаврель провінції Артуа на північному сході Франції, після чого на фронт він вже не повернувся. Зрештою, до закінчення війни залишалось якихось два з половиною місяці, може трохи більше. «Грози…» – це репортаж з місць боїв першої зі світових воєн. Action у репортажі, згідно з вимогами жанру, є домінуючим. Однак нехай навіть написаний дуже вправно, то все-одно залишатиметься журналістикою, якщо автор не зробить спроби вийти за рамки описовості. У цьому сенсі нічого особливого у стилістиці «У сталевих грозах» не знайдеш, за винятком хіба одного: поєднання відстороненості автора з препаруванням його внутрішнього стану в найкритичніші миті. Відстороненість не передбачає звірянь автора у тому, як він ставиться до об'єкта своїх спостережень. Нехай оцінка описаного залишається прерогативою читача. Однак, спостерігаючи за жуком, думки Юнґера-колекціонера час до часу відволікаються, і він бачить перед собою не лише твердокрилу комаху, наділену природою досконалими функціональними спроможностями, а саме життя, що його у процесі еволюції сотворило цього жука сильним, пристосованим до боротьби за виживання. Scarabaeidae з родини Anthia не боїться атакувати першим. Юнґер-автор пише про відвагу стисло, беземоційно, ніби лише для того, аби нагадати (боронь Боже повчати), що живій людині притаманний страх, але воїн, виплавлений у горнилі битви, черпає з ляку силу. Переступивши через неї, він опиняється в іншому вимірі: у подиву гідному стані спроможності здійснити неможливе, коли ніхто і ніщо не здатні позбавити його відчуття байдужості до смерті, бо вона, смерть, насправді є початком нового буття – до блиску відшкрябаного від бруду, що прикипів до нього за життя земного. У «Грозах…» географія Юнґерових фронтових пригод описана детально, з акцентом на ключові епізоди його біографії того періоду. Ось він першого дня на фронті у складі 9-ї роти 73-го стрілецького полку: «Ми сиділи у наданій нам під житло школі і снідали. Раптом поблизу прогриміло кілька глухих струсів, а з усіх будинків до сільської брами кинулись солдати. Ми вчинили за їх прикладом, самі до пуття не розуміючи навіщо. І знову над нами почулося якесь дивне лопотіння, що потонуло в оглушливому тріску. Я ще здивувався, що люди навколо скулюються на бігу, ніби від якоїсь страшної загрози. Усе це видавалось мені ледь не сміховинним; приблизно так реагуєш, коли споглядаєш за людьми, які роблять щось тобі до кінця незбагненне. Відразу по тому на безлюдній вулиці з'явилися темні групки, несучи у плащ-палатках чи на схрещених руках якісь чорні клунки. З якимось дивовижно гнітким відчуттям неспроможності я витріщився на залиту кров'ю постать з химерно переламаною ногою, що вільно теліпалася при тілі… Це було так загадково, так знеособлено. Так, що навіть якось і не думалось про ворога, цю таємничу, підступну істоту десь там вдалині. Ця подія, що не вкладалася у жоден дотеперішній досвід, справила таке сильне відчуття, що збагнути пов'язаності коштувало неабияких зусиль. То була якась моторошна з'ява серед ясного дня». Невдовзі його полк приписали до 111-ї піхотної дивізії, у складі якої Юнґер воював до кінця війни. У квітні 1915 року, з метою дезорієнтувати противника, полк перекинули на північне крило фронту в район села Тронвіль. Неподалік проходив кордон між Німеччиною і Францією, символом якого тепер був потрощений французький прикордонний стовпчик. Вечорами Юнґер з товаришами не відмовляли собі у «тужливому задоволенні» пішки прогулятись до рідної землі, де гармати не ревіли і звідки війна наразі бачилася як щось абстрактне, а відповідно не надто небезпечне заняття. Однак Юнґер вже бачив смерть. Вона не лякала: вигляд трупів, порозриваних людських тіл, ще донедавна сповнених жагучим бажання жити, викликали у ньому неприємне відчуття дисгармонії, але аж ніяк не страху. Як він сам зізнається, то була відвага недосвідченості. Перше бойове хрещення, коли його рота опинилася на передовій і зазнала перших втрат, недосвідчений солдат сприйняв радше з цікавістю. Опинившись під щільним вогнем ворожої артилерії, він «…уважно роззирався за цілями, які могли б слугувати мішенню для цих снарядів, ніяк не здогадуючись, що це, властиво, по нас уже стріляли з усіх сил». У міжчасі снаряд, уламок якого невдовзі мав поцілити у його ліве стегно, вже везли на позицію французької артилерії під Лез Паржем, і акурат 24 квітня 1915 року заладували в далекобійну гармату, щоб здійснити залп по німецькій піхоті. Сильний удар повалив Юнґера на землю. Отямившись і перебуваючи у психомоторному стані, тобто не дуже розуміючи, що власне трапилося, він скинув з себе ранець і кинувся бігти. «Я мчав, мов оскаженілий кінь, крізь густий підлісок, через дороги та галявини, аж поки не впав непритомний в якомусь ліску біля Великої траншеї». Санітари випадково натрапили на нього вже у сутінках. Переконавшись, що той живий, підняли і рушили з ним до санітарного бліндажа. Наступного ранку, коли рядового Юнґера доправляли до еваку, черговий уламок снаряду зі свистом продірявив парусину нош, на яких його несли... Це було перше поранення. Перше з сімох, хоча влучань трапилось значно більше: кульових, від уламків снарядів, від шрапнелі, від гранат. Вкупі з вхідними і вихідними отворами на його тілі після війни залишилося двадцять рубців. Рани на Юнґерові гоїлися швидко. Того першого разу його виписали зі шпиталю через два тижні, після чого він за порадою батька записався на курси молодшого командного складу і через два місяці був номінований на фенрих-хорунжого – кандидата в лейтенанти. На календарі значився вересень 1915 року. 27 листопада цього ж року став офіцером. Після Шампані на нього чекали битви у Фландрії, на Соммі, на Аррасі, при Камбрі, і під сам кінець – під Фавреєм у французькій провінції Артуа. Там командир роти лейтенант Юнґер відчув брак «могутнього натиску Великої битви, її шумкого зухвальства». Його переповнювало відчуття знеособленості, ніби «сам за собою спостерігав у бінокль». Уперше за всю війну він чув «сичання маленьких куль, так ніби вони свистіли повз якийсь неживий предмет. Краєвид набув скляної прозорості». Лейтенант Юнґер власне перестрибував через якусь траншею, коли його, мов дикого птаха на льоту, пронизав пекельний удар у груди. «Ось нарешті надійшла моя черга. Одночасно з усвідомленням потрапляння я відчув, як цей постріл влучив у саме моє єство… Мене пройняв неймовірний подив, що ось зараз усе має скінчитися, але цей подив був дуже радісний». Щоб мати більш-менш повне уявлення про те, як Юнґер воював на полях Першої світової, прочитати «У сталевих грозах» недостатньо, хоча ця книга, безумовно, є важливою для всієї його творчості. Рівень оцінки залежить від того, кого ми шукаємо у Юнґерові: шукача пригод, письменника, філософа, візіонера чи відстороненого від зовнішнього світу колекціонера жуків з вежі зі слонової кістки. Та у будь-якому разі варто переглянути його листи до родини того періоду, тобто 1914–1918 років. У них є багато важливих деталей, які ані у «Грозах…», ані в інших його текстах не згадуються – хоча незрозуміло, з яких причин. Ось витримки з деяких з них. У спогадах – тим паче тих, які можуть бути опублікованими, – пишуть не про все. Про все можна довідатись радше з листів, які колись були невід'ємною частиною загальнолюдської культури, незалежно від походження чи освіти їхніх авторів. Листи вкладались у конверти, на конвертах писалась адреса – і їх вкидали в поштові скриньки. І, мабуть, не існувало нічого щемливішого, аніж очікування відповіді, коли ритуал повторювався: конверт, видіставання листа, і трема, перш ніж прочитаєш перші рядки. У цьому сенсі щоденник не замінить листів. Щоденник – фіксація подій, лист – звіряння у сокровенному. Особисте завжди цінніше за публічне, надто коли письменнику доводиться тримати в руках гвинтівку. Однак епістолярний жанр, так виглядає, зник, як чорнила у магазинах з канцелярськими товарами. У такому разі багато чого вкрай важливого зникне разом з конвертом, якого вже ніхто не заклеюватиме язиком. Отже, важливо, щоб письменник не лише вів щоденник, а й писав листи. Хай і у цифрі, якщо так вже склалося. 9.ІІІ.15 Любі батьки! Як Ваші справи? Ви вже чули про величезні подвиги нашого полку? Як каже С.М., жоден інший полк на Східному та Західному фронтах не проявив такого героїзму. Батьки Брінкманна пишуть мені, що їхній син загубився, а Вале тим часом спокійно сидить собі в Брюсселі. Я не думаю, що ця війна затягнеться ще на два роки; щойно потеплішає, ми здійснимо наступ, як Блюхер. 11.ІІІ.15 Любі батьки! Дякую за посилки та 10 марок! Зараз у нас холодно, може, навіть холодніше, ніж у січні, ми замерзаємо на наших солом’яних матрацах. Із розмов я дізнався, що наш полк має скоро висуватися на місце 74-го, це досить непогані, хіба що трохи небезпечніші окопні позиції. Хоча тепер ніби кажуть, що це неправда. Ще ми думаємо, що на П’ятдесятницю вогонь буде призупинено. Як мені розповіли приятелі з 2-го полку, окопи на передовій переповнені трупами загиблих, до того ж було розстріляно ще 500 полонених англійців. Думаю, що мені ще випаде нагода взяти участь у битві, з якої би сторони не почався наступ. Що війна триватиме тільки два роки, як писав тато, мені не віриться. Рекрути 95-го року народження, які добре себе показали, уже на фронті. Так що навряд чи ми скоро побачимо мир, і тато з його рушницею теж може опинитися в окопах: він уже був би там, якби його призвали. 20.ІІІ.15 Любі батьки! Дякую за книжки, які Ви надіслали. У нас усе без змін, ми залишаємося тут трохи довше; подейкують, що нас навіть відправлять до Росії. Мої товариші встигли взяти Перт, отримали Залізні Хрести; з наших курсів троє повернулося назад у полк – і їм нічого не було. На війні, виявляється, теж можна хотіти на війну. Це звучить смішно, але всі хочуть назад в окопи. 29.IV.15 Любі батьки! Швидше за все Ви вже отримали мою телеграму. Я надіслав її на випадок, якщо Ви раптово отримаєте повідомлення з полку, що я зник безвісти або навіть помер. Зі мною все добре; мені знову якось по-дурному щастить. Ми спробували під щільним вогнем прорватися через ліс до укріплень Комбре. Я стояв із одним сержантом в укритті, аж раптом праворуч і ліворуч загриміло, і нас почало кидати на всі боки від вибухових хвиль. Нарешті я відчув удар та помітив, що мене поранило в ліве стегно, бо з нього у чобіт стікала кров. Я ще зміг дістатися до бліндажа санітарів, там мене перев’язали, а наступного дня я вже сидів у потязі, який приїхав прямо до Гайдельберга. Потім я зауважив, що уламок гранати пройшов через шкіряний гаманець у мене на поясі, якби його не було – він пройшов би до кістки. Ваш бінокль я ретельно бережу, а ось револьвер десь загубився. 13.Х.15 Любі батьки! Гроші я отримав, дякую… У мене до Вас лише одне прохання. Не могли б Ви вислати мені маленький фотоапарат… А ще я дуже хотів би виписувати номер ентомологічного журналу, щоб залишатися в курсі того, що відбувається в науці. Як справи вдома? Будь ласка, подбайте про двох моїх найбільших жуків! З листів до рідних також довідуємось, що зі службою в Ернста виникали проблеми, про що «У сталевих грозах» автор не згадує. 4 серпня 1917 він пише братові Фрідріху, що «через чвари», про які нещодавно довідався, вирішив перейти до авіації і вже подав рапорт. Командування, однак, не поспішало відпускати досвідченого бойового офіцера. 5 лютого у листі до Фрідріха він знову згадує про авіацію: «Любий Фріце! Тут все як зазвичай, лише сильно дошкуляє солдатчина. Коли я вже не можу терпіти, то хочеться забути про службу в піхоті та хоч раз поглянути на це згори. Авіація, я маю на увазі винищувачі, має свої чесноти, особливо якщо комусь так бракує свободи та подвигів, як бракує мені. До речі, це одна з моїх максим: те, що ми завжди наділені свободою, поки смерть скріплює цю угоду як третя сторона. Тому я почуваюся добре між цими межами». В іншому листі він зізнається братові, що утнув дурницю, намагаючись розібрати англійську гранату, за що поплатився відірваною фалангою на вказівному пальці – вже другою на цій війні. У «Грозах…» натомість упоминає лише, як намагався розібрати схожий на ліхтарик «дивний маленький пристрій», який насправді виявився гранатою без запобіжника, і що «досі здригається» від цього спогаду. 31 липня 1918, незадовго перед останнім пораненням, яке теоретично мало бути смертельним (наскрізне кульове через груди і легеню), він пише, зокрема, таке: «Любий Фріце! Після кількох ризикованих моментів я зараз знову в безпеці та спокої сиджу в гарному лісовому бівуаку. Він розташований біля одного з сіл поблизу Артуа, тут поруч є доволі густі зарослі та вода. Вечорами я купаюся в тіні високих тополь. Настрій у мене хороший, я заспокоївся, у дечому навіть вгамувався і тепер усім задоволений. Це мій старий біль, те, що мене приваблює кожне місце, де я не залишуся надовго. Можливо, смерть – це те, де зібрані всі ці місця?» Ернст любив Фрідріха. Той був на три роки молодшим за нього, але жодного менторства щодо нього Ернст ніколи не припускав, що видно з їхнього листування. Як і старший брат, Фріц з благословення батька пішов воювати і потрапив на фронт на той самий відтинок у Фландрії, на якому оперував полк Ернста. Можна припустити, що ця обставина врятувала Фрідріху життя. Одного дня, практично під час бою, Ернст, який командував 8-ю ротою, раптом почув від когось з офіцерів, що неподалік у напівзруйнованому бліндажі начебто лежить його поранений брат. Узявши зі собою кількох бійців, Ернст притьмом кинувся до того місця і справді серед гори вбитих і поранених побачив Фрідріха – той майже не рухався. Як згодом з'ясувалося, в нього влучили дві кулі: одна пробила легеню, друга роздробила праве плече. Треба було негайно забирати брата звідси, поки в ньому ще жевріло життя. Хоч у цій ситуації кожен боєць був на вагу золота, лейтенант Юнґер наказав трьом бійцям винести Фрідріха до найближчого санітарного бліндажа. Його підняли, загорнули у якісь лахи і «сумовита процесія рушила». Ернст проводжав її поглядом. Він бачив, як «погойдується ноша, пробираючись крізь ліс земляних фонтанів заввишки з церковну вежу, що їх здіймали снаряди». При кожному ударі лейтенант Юнґер здригався, аж поки ті троє і нерухомий четвертий не розчинилася у випарах битви. У «Грозах…» він напише: «Я почував себе заступником матері й водночас відповідальним перед нею за долю брата». Фрідріх вижив. За мужність, виявлену в боях у Фландрії, його нагородили Залізним Хрестом. При всій несхожості темпераментів братів, духовно вони були близькими. Зовні незворушний, та всередині експресивний Ернст, і дещо меланхолійний, заглиблений у себе Фрідріх. Перший – уособлення «духу, що тіло рве до бою», другий – неквапливий мислитель, поет. При цьому обидва – уважні спостерігачі за епохою, в якій їм випало жити, за світом, що їх оточує, філософи. Жуки цікавили і старшого, і молодшого. І Африка теж. Після важкого поранення Фрідріх на фронт вже не повернувся. Як і Ернст, який дивом вижив з таким самим пораненням у легеню. Зрештою, обидва після війни ще кілька років служили офіцерами в рейхсвері, водночас займаючись політичною публіцистикою в дусі ідей «консервативної революції» чи радше «нового націоналізму» як антитезі бюргерському лібералізму Веймарської республіки, нав’язаному Німеччині Версалем. Батьківщину Юнґера принизили, і він не бажав з цим миритися, йому в жоден спосіб не імпонувала парламентська демократія. Згідно з його баченням, німецьку державу слід було формувати як національну, соціальну, мілітарну та автократичну. У цьому його погляди на той час збігалися з націонал-соціалістами. Тим часом Ернст Юнґер дебютує як письменник. 1920-го видає книгу «У сталевих грозах», яка робить його відомим. Через два роки у світ виходить філософський трактат «Війна як внутрішнє переживання». 1924/25-го з’являється «Перелісок 125 (З хроніки окопної війни 1918-го)», а услід за ним – короткий роман «Вогонь і кров: маленький уривок великої битви», який він подарує Гітлеру з ex dono «Національному вождю. 9 січня 1926 року». Той, хто пройшов через війну, має право писати про неї. Навіть якщо воював при штабі. Писати папери теж потрібно, як же без цього, і картина війни з вікна штабу теж може бути по-своєму цікавою. І польові кухні з поварами на війні потрібні, та багато чого іншого. Бачив, пережив, залишився в живих – пиши, якщо відчуваєш таку потребу. Єдине, що слід мати на увазі, – то це усвідомлення нетотожності уміння воювати умінню добре писати. З війною, як це не дивно, простіше: побував на ній – то хто може дорікнути тобі у тому, що ти взявся написати про те, чого не пережив? З літературою складніше. Їй залежить на іншому: маєш ти талант письменника чи ні. Поза тим – більше нічого. Ернст Юнґер талант мав. Юнґерова проза першої половини 20-х є достатньо зрілою, написаною людиною, якій належать слова: «Нас виховала війна, і ми залишимося воїнами, допоки живі. Хоча війна і померла, хоча поля битв покинуті та прокляті, ніби камери тортур або шибениці, усе ж дух війни закарбувався всередині її підданих і ніколи не звільнить їх зі служби… Утім, не лише нашим батьком є війна, але й нашою дитиною. Ми породили її, вона – нас». У цих текстах вже присутній стиль письма Юнґера: стриманий, без натяку на патос, і водночас проваджений вправно схованою емоційністю, без якої вони були б просто репортажами. Можливо, в «Лейтенанті Штурмі» авторові подекуди зраджує манера писати «без знаків оклику». Характеризуючи свого протагоніста, він пише з погано замаскованим замилуванням: «У бою він був хоробрим, але не від надміру ентузіазму і не з принципу, а керуючись лише витонченим почуттям гонору, коли найменший натяк на боягузтво відкидається з огидою як щось нечисте… Зовні він виглядав безстороннім і витонченим, цей тридцятилітній денді, чиїм єдиним устремлінням була елегантність». Однак такі пасажі – радше винятки з правила, аніж власне правило. В усьому іншому… Література закінчується там, де починається дрібнотемʼя. Війна ж як тема апріорі не може опинитися в цьому кластері. Згідно з Юнґером, вона завжди залишатиметься величною – батальною панорамою, що її спостерігає Валькірія, ширяючи над зораним вирвами полем битви, над яким ще не розвіялися дими смертельних спустошень. Однак описовість без спроб вийти на розважання про суть смерті та життя, між якими опиняється на війні людина, залишить текст на рівні репортажу. Нічого катастрофічного у цьому, зрештою, немає. Просто в такому разі вестимемо мову про журналістику, а не про літературу, в якій сильний текст ніби пишеться таємним чорнилом, що майже непомітно проступає між, здавалося б, нічим особливо не примітними рядками. Той спеціальний атрамент власне й робить твір художнім. Філософія починала цікавити Юнґера не менше, ніж література. Його першим філософським трактатом був нарис «Боротьба як внутрішнє переживання», у вступі до якого він, зокрема, пише: «Носії війни та її створіння, люди, чиє життя мало привести до війни і через неї пішло новим шляхом, сьогодні опинилися перед новими цілями» (курсив авт.). «Новий шлях», «нові цілі», назви розділів нарису – «Кров», «Жах», «Пацифізм», «Відвага», «Про ворога», далі за текстом. «Будь-яка техніка – це лише машини, лише щось випадкове; це сліпе та позбавлене волі знаряддя, натомість саме людина втілює свою волю вбивати у грозах з вибухівки, заліза та криці».
