За порадою одного форумчанина та справжнього патріота та за для відновлення історичної справедливості я написав цю невеличку статтю за реальними спогадами свого дідуся. Можливо комусь буде цікаво? «Наші партизани». (Зі спогадів мого дідуся)У мальовничій місцевості на Тернопільщині поміж горами розкинулось моє село, через всю місцину протікає розлога річка, яка мов вуж звивається між горами та ділить село на дві половини. Подія про яку я хочу розповісти трапилась на початку березня 1946р., як тільки настала відлига та скресла крига на річці Серет. Я навіть і не підозрював, що на подвір’ї якому пройшло моє дитинство в нелегкі для України часи національно – визвольної боротьби, була добре замаскована криївка, чи як кажуть у нас схрон. Там було добре облаштовано два місця для відпочинку та короткочасного перебування партизан(повстанців УПА). Цікаво те, що по цей день про цю криївку(боївку) ніхто в селі не знає, і я дізнався зовсім випадково від свого діда, якому було на той час 16-ть років. Він дуже не хотів розповідати мені ці сторінки своєї історії - настільки глибоко вкоренився страх перед НКВД. Під час війни у сусідній хаті в 50-ти метрах від схрону, прямо посеред села була німецька комендатура, й одразу в повоєнні роки регулярні облави карального загону НКВД, під командування безжалісного лейтенанта Мєдвєдєва так і не змогли його виявити. У схроні регулярно перебувало два повстанці, одного звали Микола, а другого Славко, що був поранений в ногу. Псевдо їх не знали, так як вони були місцеві. Приходили до схрону вони виключно на ніч, щоб відпочити. Але одного разу пішовши з досвіту хлопці так і не повернулись на нічліг. Зі слів мого діда, на річці якраз зійшла крига і можна було зловити трохи риби, то вони пішли на кінець села, що десь з кілометр від схрону до хатини в який пекли на плиті та їли почищені від луски карасі. Можна тільки уявити, що це була за їжа без солі та жиру та ще й печена просто на голій плиті? Хатина була цілком безпечна, так що хлопці абсолютно впевнені в своїй безпеці, спустились зі стріху поїсти рибки. Славко прихопив з собою свій ППС, а Микола вирішив не брати до низу ППШ, бо він був з дисковим магазином і аж занадто важкий, тож він взяв лише старенький наган. Ніщо не передвіщало біди, і саме в той момент коли хлопці насолоджувались печеними карасями, двері зі скрипом відчинилися і на порозі з’явився облавник. Збентежений такими непроханими гостями поранений Славко, схопивши ППС та виштовхнувши спантеличеного облавника на двір, так що той повалився на землю, і повстанець безперешкодно побіг до фіртки, але інший нквдист який стояв за дверима скосив його автоматною чергою. І Славкове тіло бездиханно впало на фіртку з повислим на руці автоматом. Скориставшись метушнею, стріляниною та відчиненими дверима, Микола не гаячи часу забіг за хату і чимдуж побіг через городи. Пробігши так декількасот метрів його перестрів знайомий чоловік та запропонував сховатися у нього на стріху. Микола довго не думаючи та не вагаючись, перестрибнув через пліт і по драбині видерся на гору. Цей же “добродій”, який вмовляв Миколу залишитись у нього, одразу пішов до контори та за винагороду замельдував його нкаведистам. Пройшло не багато часу, як у дворі цього зрадника з’явились облавники і почали підніматися драбиною, але Микола вирішив, будь що живим до рук москалів не датися. Відстрілявши весь боєкомплект, Микола останню кулю зі словами: - “Слава Україні!” пустив собі у скроню. Все село з жалем дивилось на те, як побитих повстанців повезли на фірі до райцентру, а після формальностей викинули у якусь діру в землі і навіть не загорнули. На цій сумній ноті можна було би і закінчити цю розповідь якби не один цікавий момент. Десь за тиждень повертаючись з базару, що у містечку Тлусте, це десь біля 10-ти кілометрів через гори та придбавши порося на “зароблені” від продажу повстанців гроші, запроданець із задоволеним виглядом прямував додому. Цим шляхом на той час йшло досить багато люду, розтягнувшись вздовж всієї дороги. Раптом з гущавини лісу, повз який проходив зрадник, навперейми вийшов гарно одягнений статний вояк УПА з МП-40 на плечі у бойовій поготові. Запримітивши вояка, настрій запроданця різко змінився, так як він добре знав, що це по нього йдуть. Він став несамовито кричати: - “Люди не лишайте мене, бо мене заб’ють!”, але люди добре усвідомлюючи, що його вчинок не може залишитись безкарним та відступивши від нього на кілька кроків, зробили вільне місце для пострілу. Вояк здійснив постріл з автомата довгою чергою і бездиханне тіло зрадника повалилось на чорну землю. А коли очевидці цієї події, повертаючись з базару прийшли до села то побачили догораючу хату запроданця. Ось така була справедлива помста партизан за своїх вояків. Слава Україні! Героям Слава!
Пізнувато побачив. Судячи з опису це Більче- Золоте. Лисівці відпадають, бо Мєдведєв- з Борщівського НКВС. У березні 46 вояків УПА (не партизанів ) вже не було- були або поранені у тайниках-госпіталях, або бувші вояки. які влилися в збройне підпілля ОУН. Мені цю історію розповідав вже давно покійний тесть- житель Більча-Золотого.
