Українські юнацькі протилітунські формації / Ukrainian Flakhelfer.

Spasibo za detal'nuju infu! Mne imelos' v vidu pagony - dobrovolets, Oberhelfer, no chto znachat rombiki na pagonah? Kandidat na kakieto starshynskie kursy?

 

У помощников Люфтваффе было всего 2 звания:

1. Хельфер - чистый погон со светло-синим кантом;

2. Оберхельфер - 1 полоска из серебрянного галуна поперек основания погона.

А по поводу звездочки я уже написал.

Цитирую: "В нашем конкретном случае, член Flieger-HJ был переведен на службу в Люфтваффе в качестве Хельфера в звании HJ-Oberkameradschaftsfuehrer".

Знаки различия HJ-Oberkameradschaftsfuehrer - 1 звездочка и 1 полоска из серебрянного галуна поперек основания погона.

 

Izvini, ja srazu ne dognal. Spasibo bol'shoje!

 

Не за что!

 

Re: Помощники ПВО

Только не "команды применения", а "Мобилизационные команды" (Kriegseinsatzkommando).

 

Вот статья из журнала "Однострiй", может кому-то пригодится.

 

Окончание.

 

в пості № 64 фото 1 і 2 не розгортаються
в пості № 65 фото 3 - це УПА...

до речі, в мене були номери "Однострою" в електронному варіанті скачані з нету, але полетіли разом з компом може хтось має або знає, де можна скачати?

 

Вот отдельно фото 1 и 2.
http://yfrog.com/1a91250001j
http://yfrog.com/j537114410j

 

Junaky odiagnuti v Luftovs'ki uniformy (zamis' junats'kyh), na odnomu pilotka z Luftomym orlom

 

Mav vchora nagodu zalizty v veterans'kyj arhiv!! More foto Galychyna, DUN i trohy Junakiv. Os' pershyh dva foto:

1. Molytva - zvernit' uvagu na narukavnu lentu "Junak" - jiji nosiat' vsi junaky. Takozh vydno interjer baraku Junakiv - bilia bakiv z gazmaskamy stojat' sholomy.

 

2. Parad Junakiv u Lvovi, z pravoji storony marsherujut' Junaky, z livoju Junachky. Z zadi vydno tserkvu Sv. Elysavety.



Chleny Luftwaffe i Hitler Jugend v golovi protsesii:

 

гарні фото... раніше не бачив...

відомо, де це відбувається?

 

фото - бомба

 

Нажаль не знаю де проводится молитва. Судячи по тому що в бараках шоломи і газбаки - скоріше це польова молитва на становищах.

Костя - ето второй раз что мне попадаєтся фото с ношени ем таких лент. Попитаюсь на неделе еще порится в архивах.

 

Zverny uvagu na foto Nr.3 - tam dejaki junaky odiagnuti v kamufliazh Dot-44.

 

Класс! Раньше не видел

 

Думаю буде цікавіше оглянути скани з оригіналів:

Odyn z Junakiv v kamufljazhi Dot-44:


Pohoron kamerada. Junak po seredyni stratyv oko i nosyt' povjazku:


Garni Arijs'ki typazhi:

 

в темі http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=9&t=5178&start=0 було пару посилань, а ще можна запитати в шановного п. Едітора (він редактор журналу був і в нього воно має бути)

 

В УКРАЇНСЬКОМУ ЮНАЦТВІ В ДАЛЕКУ ДОРОГУ...
Володимир Габа

Ще малим хлопцем я мріяв стати вояком. Коли я був у першій клясі в Журавці Долішній, радо приглядався вправам польського війська. Ходив я до польської школи й виховувався там в польському дусі, тому хотів я вступити до польської молодечої організації «Гарцеже», але тому, що я був «ґрецко-католіцкеґо обжондку» мені заборонили до неї вступити.

Пізніше в 1940 р. вивчав я «воєнні уроки» в українській мові та навіть був кандидатом до ленінградської академії ім. Фрунзе. У рідній Судовій Вишні нагороджено мене було також медалею за відвагу, але вона мені не припала до серця, бо вже тоді я знав на пам'ять «Десять заповідей українського націоналіста».

Щойно ЗО червня 1941 р. став для мене радісним днем. Тоді зі Львова прийшли накази брати в руки зброю і боронити свою справу. Старші від мене юнаки носили кріси на плечах і синьо-жовті опаски на рукавах та лазили по розбитих совєтських танках. Проте мені дивно було, що наші «вояки» ходили без мундирів. Мабуть, прийдеться мені служити у війську без мундирів, — думав собі я. Але для них та «війна» скінчилася трагічно, й тільки темні ліси прийняли тих безіменних бійців, а я тим часом пішов до Львова, де записався до технічно-ремісничої школи залізничників.

У Львові мав я нагоду бачити різне військо: німецьке, італійське, угорське та еспанське. Але все таки бажалось побачити своє українське військо й те сповнилось, як почали набирати добровільців до Української Дивізії. То трохи наганяло страху полякам, головно тим, що стали фольксдойчами, бо буде кому обороняти українців.

А у Львові тих фольксдойчів було найбільше з Зимної Води, й багато їх служило на залізниці та було пострахом для українського населення. Ніколи не забуду, як наші хлопці з Камінобродів, Мшани чи Цунева зводили тоді «порахунки» з тими залізничниками.

Ми «мікруси» дуже добре знали Львів, головно залізничну станцію, бо ми кожного дня їздили потягом до школи й верталися додому. Тому ми нераз ставали в пригоді українським робітникам, які втікали з роботи в Німеччині на Східню Україну, коли станція була обставлена німецькою польовою жандармерією. Ми наших робітників виводили на тягаровий двірець та саджали на потяги, які мчали на Київ.

Для мене четвертий перон був, як рідне подвір'я. Користаючи із квитка учня, я кожного ранку там висідав і кожного вечора там всідав до потягу серед півтисячної маси робітників, спекулянтів та Бог зна кого. Там також я заробляв трохи, помагаючи німцям нести їх клунки до вагонів.

Рік 1944 був повний жахливих несподіванок: напади партизанів, грабіжників та й заломлення східнього фронту. Кожний боявся за завтра й сам себе питав: «Що буде?» Такого страху досить було нам кільком «мікрусам» із Судової Вишні, тому ми рішилися брати зброю в руки та йти у світ. Старші із поміж нас могли іти до Дивізії, а ми молодші рішили зголоситися до українського дивізійного юнацтва.

У перший понеділок після Зелених Свят кількох нас зібралося на станції у Судовій Вишні, не кажучи нікому вдома, що ми задумали, та всіли на т. зв. «Краківський потяг». Ніхто нас особливо не супроводжав, хоч мене відпроваджував мій кузин зі Львова, який гостював у нас в той час. Я обняв його на прощання і сказав, що може ніколи ми вже не побачимось. Замість сліз, я побачив на його обличчі захоплення. «Ти йдеш може до Дивізії?» — він мене спитав. Я коротко відповів йому й попрямував до потягу. Хлопці стояли гуртом і вагалися. Я запримітив збоку кілька вагонів переїжджаючого потягу, який став набирати воду. Вони були прикрашені синьо-жовтим прапором та на них було написане «Через Львів до Києва». Я сказав до своїх товаришів: «Чи ми гірші за них?» — та показав на ці вагони. Це були дивізійники з поліційних полків. Цим ми додали собі відваги й всіли до спізненого «Краківського».

Між тими, що пішли за моїм прикладом, були мої товариші Осип Тиндик, Степан Лемець, Петро Лаба, та малий Степан Рак. Коли потяг вже мав рушати, дивимось біжить за нами Смейко Петро з Довгомостиськ. Він завжди любив спізнятися до школи і тепер також спізнився, але без надуми прилучився до нашого гуртка. Ця наша спільна постанова негайно нас ще тісніше пов'язала, що бачилося на кожного лиці.

До школи з нами їздив також один поляк, який хоронився під українською покришкою. Він, почувши, куди ми вибираємося, просив, щоб і його прийняти до нашої «кумпанії». Ми, очевидно, не хотіли, бо він поляк, але врешті й його прийняли, але перед тим загрозили йому, що як він нас зрадить, то йому буде... Він хотів рвати свою виказку-«кенкарту», бо там була літера «П» і його зрадила б при наборі, але ми йому в цьому перешкодили, кажучи, що ще його не прийняли.

Потяг був спізнений на півтора години й ми прибули до Львова на год. 9.30 ранку. Негайно ми пішли військовим кроком вулицями міста. По дорозі нас дехто із знайомих товаришів пізнав і казав, що зголосить дирекції школи, що ми пішли на «батярку». Але вони від нас чули звичайно львівську відповідь...

Ідемо попри костел Єлисавети, вулицею Леона Сапіги, потім серед каштанів на Потоцького й стаємо перед брамою, яку сторожать два українські вояки. Стаємо оподалік і приглядаємося їм. У нас збуджується гордість. Ні таки краще із крісом, як з пильником в руках. Набираємо відваги й ідемо до брами.

— Стій! Куди йдете? — впав запит від вартового.

— Як звичайно, туди, куди й ти, — відповів я спокійно.

— Почекайте хвилину, — відповів вартовий і впустив нас на подвір'я.

За хвилину коло нас з'явився високий старшина, з жовтим левиком на рукаві й запровадив нас до канцелярії. Нам стало душно, не так внаслідок тепла, як хвилювання. Усе тут відбувалося коротко, по-військовому. Короткі запити та реєстрація.

— Козаки, а не хлопаки ви є, — сказав до нас цей старшина й ми чули, як наші серця наповнялись гордістю.

Потім він нас представив якомусь німецькому старшині, який подав кожному руку й пробував щось говорити. Проте нічого путнього не виходило. Тоді він почав нас частувати цигарками, але, ми малі й несміливі хлопці відмовлялися їх брати, хоч багато серед нас уже курило. Потім він почастував нас шоколадою, яку кожний прийняв. Німець та український старшина вийшли на балькон і почали щось довго між собою говорити. Під час їх розмови я мав більше часу розглянутися і виглянув через вікно. На подвір'ї сиділо може зі сто молодих юнаків, силою зловлених, а коло цих дітей товпилися їхні матері з клунками та скромними харчами, з надією, що може вдасться їм вирвати своїх дітей із цього незавидного становища.

Була пізня обідова година. Ми були голодні, бо ніхто з собою, крім «канапок», не мав багато харчів. Ми попросили піти ще до своїх рідних у Львові, щоб пообідати та з ними попрощатися. Німець, хоч нерадо, все таки погодився, і ми розбрилися по львівських вулицях із перепустками, важними до 6-ої години.

Я трохи перекусив у своєї тети й скоро попрощався з нею і вийшов на місто. По дорозі зустрінув я вуйка, з яким також перекинувся кілька слів та попрощався. Мої ноги мене автоматично повели до св. Юра. Хоча була це пообідова пора, в соборі було багато людей, переважно старших жінок, які щиро молилися, часто обливаюгися сльозами. Я також щиро помолився і повернувся на Потоцького.
Під будинком стояла готова до від'їзду машина, а біля неї товпилися матері й голосили за своїми дітьми. Ніхто на них не звертав уваги й нас повсаджували на неї і завезли десь близько Кракеданів до темних касарень. Там ми отримали по одному військовому коцові й порції харчів. Потім нас привезли під Оперний театр, де долучили нас до групи юнаків, переважно з Самбірщини й Дрогобиччини. Це були майже всі гімназійні учні. Трохи стало веселіше на душі, коли при звуках оркестри ми машерували Городецькою вулицею до головного двірця. Зустрічні люди тільки сумно дивилися в наш бік, а жінки обтирали сльози з лиця. На станції було багато народу, прощали нас представники Українського Комітету.

Входимо військовим входом на станцію. По дорозі нашу групу, добре відому місцевим «баншуцам», зупиняють і перевіряють перепустки. Цим залізничним поліцаям не хочеться вірити, що ще вчора вони нас ганяли по перонах, а сьогодні вони нам розступаються і роблять вільну дорогу. З них дехто таки попрощався з нами сердечно, бажаючи щастя. Всідаємо до поспішного потягу, що мчить на Краків, Бресляв, Берлін. Поки поїзд рушив, багато було біля поїзду наших знайомих і рідних. Мій другий вуйко підбіг до вікна й хотів щось сказати на прощання, коли мене впізнав, але потяг уже рушив. У далеку дорогу. У невідоме... З нашого вагону вилітала пісня, сумна й тужлива. Наповняла вона кожного груди тугою за рідним і, змішуючися із монотонним стукотом коліс потягу, залишалася позаду, немов не хотіла залишати рідної землі.

Прощавай село моє рідне, прощавай Україно,
Прощавай саде зелененький, прощавай дівчино...
Співай, співай, соловейку в лузі на калині,
Не журися дівчинонько, козак на чужині...


ЗАМІСТЬ КНИЖКИ — «ГІНЛЕҐЕН»!

Переїжджаючи через рідні околиці, які я докладно знав, Городок Ягайлонський та Судову Вишню, ми махали постійно руками з вікон, щоб бодай в такий спосіб попрощатися з своїми рідними. Між Заріччям і Загородами постать жінки несла ліхтарню до рампи. Я у сумерку пізнав паню Ракову, приятельку моєї сім'ї. Тут Ясьо Демський також викинув свою «кеннкарту» із запискою до своїх батьків, куди він подівся. Можна легко собі уявити їхнє здивування, коли вони знайшли того листа.

Братія сиділа мовчки. Дехто їв свою консерву, а дехто таки тихо плакав. Ми не знали, куди нас везуть. Коли я спитався нашого старшого супровідника-дивізійника, куди їдемо, він відповів: «Сину, лягай на лікоть і відпочивай. Завтра будеш знати, де ти приїдеш». Мене чомусь огорнув страх. Мені здавалося, що зараз наш потяг зірвуть у повітря польські партизани, які в тому часі почали досить сильно діяти.


Під вечір другого дня ми приїхали до міста Тропав на Чехах. Пересіли ми на інший поїзд і після двогодинної їзди прибули врешті до нашого місця призначення — містечка Гульштин, крайс Ратібор.

 

Нас зустрів старший віком німецький СС обершарфюрер і крикнув: «Ахтунґ! Ді Україніше СС Зіґлінґе антретен! Ім Ґляйхшріт марш!» Між юнаками погулося: «Найто шлячок трапить! Як тут нас витають?» Майже ніхто між нами по-німецьки не знає, а до нас говорять цією мовою. «Де ж українські старшини?» — питався дехто.

Нас негайно завели без церемонії до канцелярії касарень за містечком, де нас розділили на рої і чоти та видали муштрову уніформу. Ми вишнівці якось потрапили до однієї кімнати й першу ніч ніхто не збирався йти спати. Братія гостилася, чим мала, та весело вигукувала: «На продаж «Львівські Вісті»! На продаж макаґіґі! Довго це не тривало, бо до нашої кімнати влетів старий обершарфюрер і з піною на устах зверещав: «Руге! — Тихо! Спати, бо перед вами день, якого ви ніколи не забудете»

І дійсно, ми не забули того першого дня вишколу. Хто на свисток не встав, того ведро зимної води збудило. Декого з коцами викинули підстаршини на підлогу. А пізніше військова муштра.
Перший тиждень був найважчий. Але за цей короткий час помітна була велика зміна. Юнаки випростувалися, ноги автоматично виконували накази — хлопці гартувалися. Ми співали багато національних пісень, але деякі були німцями заборонені, особливо повстанські, яких найбільше знали юнаки з Радехівщини. Наші підстаршини, головно німці з України, не дуже прихильно ставилися до нас «западніков». Дехто отримував пачки з дому, а до юнака Фуксі приїхала мати у відвідини. Тоді нас заставили усіх співати веселих пісень.

Ми також розважалися у грі в футбол, але після кількох змагань той спорт був заборонений, бо декілька юнаків закінчили матч з побитими ногами. Дехто з юнаків навіть навмисне підставляв ногу, щоб йому її потовкти, бо тоді він йшов до шпиталю і оминав тяжкої муштри.

Найгірше було те, що за похибки одного «оферми» мусіли терпіти усі, й це часом неприємно відбивалося на такій «жертві». Важкі були марші у повному виряді, з газмасками на голові. До того ще треба було співати. Деякі хитруни підпихали собі камінці під газмаски, але хитрі підстаршини негайно їх впізнавали, бо голос їх при співі лунав зовсім інакше, як із газмаски. Під час одного із таких маршів, кількох юнаків, які вибилися із сил, забрали карети швидкого поготівля.
У той час привезли до нас нових юнаків, переважно зі Львівщини. Велика радість нас вишенців огорнула, коли ми зустріли ще шістьох наших товаришів зі школи. Вони нас ледве впізнали. Більшість між ними була насильно вивезена.

Вояцьке життя на вишколі нудне. Кожний старався якось собі його розвеселити. Відважніші навіть вилазили попід дроти до міста, щоб зустрітися із місцевими дівчатами. Коли когось з них спіймала жандармерія, то від тоді кілька днів сидів на хлібі й водичці, так що «романси» швидко повивівали цим хлопцям з голови.

Із 1-ої чоти один хлопець мав усього забагато й раз у люті вдарив німецького старшину в лице. Його негайно арештовано й мали його відвезти до карного полку. Але, на щастя, вищий старшина летунства тільки прочитав нам усім прилюдно «лекцію» й пояснив, що кожного чекає за таке свавілля. Цього юнака залишено між нами, але зате перенесено було того старшину із нашої частини.

По якомусь часі ми виявили, що між нами були й польські юнаки. Очевидно, ми обурилися й про це довідалася команда табору. Проте, ті польські хлопці дуже хотіли залишитися між нами. Німці врешті виділили їх на збірці, а від українців зажадали, щоб ми голосуванням вирішили їхню долю, чи мають вони з нами залишитися, чи будуть перенесені до інших частин. Ми таки погодилися затримати їх між собою на загальне задоволення.
На кінець вишколу приїхав до наас з візитою з Берліна комендант усіх юнаків Нікель. Ми усі поїхали потягом до Тропав. Нам здавалося, що ми приїхали до Львова, бо багато будинків були прикрашені українськими прапорами та дивізійними левами. Крім наших прапорів були ще російські, естонські та усіх інших народів. Нас на станції привітала оркестра німецьких «Гітлерюґенд» і ми під її звуки помашерували під міську ратушу. Туди також прийшли юнаки з інших національностей з довколишніх таборів. Це був день нашої присяги. День був гарячий і багато дітей вмлівало. Нікель привітав усіх, але від українців нікого не було. Як нам казали з наших представників ніхто не міг приїхати через бомбардування Львова, який фактично вже був в большевицьких руках. По-українськи читав промову якийсь старшина з Власовської Армії.
Після тієї церемонії ми відмаршували на велику спортову площу, де вже можна було трохи відідхнути. Там нас розподіляли до окремих частин протилетунської оборони у різні міста: Лінц, Відень, Берлін і т. д.

Ми вишенці, крім одного юнака, якось втрималися у одній групі, яку призначили до Найзе-Стефансдорфу.


ОСТАННІ ДНІ ВІЙНИ

Перебування у бараках Стефансдорфу було для нас дійсним відпочинком після рекрутського вишколу. Крім вивчення типів літаків та легких вправ, ми нічого більше не робили. У суботи й неділі ми виходили поза бараки й відшукували українців. Українські робітники у Найсе нас гостинно приймали, хоча самі скромно жили. Часто нас на вулицях зупиняли німецькі старшини і розпитували, хто ми такі. Декому це військове діло таки «вдарило до голови», і вони купували по крамницях різні військові медалі й пагони й з ними робили собі фотографії у місцевого фотографа, очевидно за тютюн чи цигарки, бо він не хотів їх робити за гроші.

Східній фронт відступав і ми останній раз бачили рідні землі на німецьких воєнних новинах у кіні. Тут ми також останній раз отримали листи від рідних.

У кантині ми співали своїх народних пісень, а один юнак з Полтави грав на фортепіяні. Коли це почули німецькі старшини, вони після кожної веері заставляли нас співати. Тут також був перший між нами дезертир.


Богдан Стефанишин http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2011/01/blog-post_19.html#links

 

Re: Ответ: Українські юнацькі протилітунські формації (СС юнацтво)

ось вона

 

Re: Ответ: Українські юнацькі протилітунські формації (СС юнацтво)

Ще тут є в .fb2; .epub; .mobi.

 

колись перезнімав статтю по темі і здається викладав, але збій все похєрив, тож переглядаючи фото знайшов знову і хочу викласти ще раз