Українська еміграція

Іван Васильович Полтавець-Остряниця - ад'ютант гетьмана Павла Скоропадського. Генеральний писар Української Держави (1918р.), дружина Олена і їх біографічні дані. Світлини еміграційного періоду з архіву ЗУНР у Римі.

 

Борис Бутенко - міністр шляхів сполучень Української Держави (1918р). Світлина еміграційного періоду з архіву ЗУНР у Римі.

 

Про заклик до старшин і стрільців табору Щипйорно не плямувати честь українського війська ганебними вчинками. З Наказу Групі інтернованих військ УНР. 19 лютого 1922р.

 

Український ілюстрований літературний і популярно-науковий двотижневик «Наш Світ» за 1925 рік. Журнал виходив у м. Варшава, редактор В. Островський.

Стаття з журналу за 1925 р. під назвою «Гуцульщина». На першій сторінці бачимо гуцулку Марію Кречунєк «Чукутиха», фото якої всього через шість років здобуде гран-прі на міжнародній виставці в Парижі під назвою «Стара гуцулка». Народилася 26 квітня 1836 року у с. Ясенів-Горішній. «Чукутиха була дуже вродлива. Навіть у 100 років... До останніх днів найгарніше в околиці одягалася. На голові закручувала кучері, прикрашала зачіску живими квітами. Мала прекрасний голос. І до того всього – феноменальну пам'ять. Весілля на Гуцульщині гуляли три дні. То могла три доби співати пісень, і ні одна не повторювалася», – каже дослідник Іван Зеленчук із Верховини, якому вдалося віднайти онуків і правнуків Чукутихи. Про героїню фото відомо також, що вона народилася в Ясенові Горішньому Верховинського району. А прізвисько своє перейняла від чоловіка – Йосипа Полєка, якого кликали Чукут, що означало для гуцулів "замкнений у собі", "скритний". Марія заробляла на життя піснями на весіллях. Переповідають, що могла три доби співати пісні та жодного разу не повторитися. У 1925-ому Чукутиху із люлькою сфотографував військовий фотограф Микола Сеньковський. Походив із Полтавщини, але цікавився гуцулами і одним із перших зробив серію фотографій про їхній побут та обряди. Відкрив у Коломиї фотомайстерню, виготовляв листівки із краєвидами Карпат, фотографував місцеві села. Свої роботи поширював у Європі. Світлина “Стара гуцулка” належить до збірки фотографій із назвою “Гуцульські типи”. Померла Марія Кречунєк у першій половині 1930-их, у Верхньому Ясенові збереглась її могила (згідно статті сайту «Локальна історія»).

 

Шотландія. 1976 рік.

 

1. Історик Наталія Полонська-Василенко та її чоловік Олександр Моргун. Німеччина. 1954 рік.
2. Наталія Полонської-Василенко з головою Організації українських жінок Ольгою Павловською і головою Союзу українок Америки Оленою Лотоцькою. 1954 рік.
3.Наталія Полонська-Василенко з чоловіком Олександром Моргуном та з головою Організації українських жінок Ольгою Павловською і головою Союзу українок Америки Оленою Лотоцькою. 1954 рік.

 

Аматорський гурток ''Просвіти'' в Аргентині.

 

Фото зроблене у Варшаві у березні 1928 року. На світлині - цвіт української інтелігенції, священики, лікарі, юристи, педагоги, громадські діячі, посли і сенатори до Сейму. Іван Заваликут зробив сумний підпис - девʼятнадцять із тридцяти трьох осіб на фото зазнали репресій та переслідування під час пацифікації - «Деякі з них були суджені, а деякі вивезені до концентраційного табору в Березі Картуській(др. Д. Левицький, Паліїв, Целевич і др.)». Непроста доля Івана Заваликута - пройшов полон як військовополонений у татарському місті Бугульма, втік та воював в УГА, пережив більшовицький арешт в Одесі. Після звільнення працював адвокатом в Копиченцях на Тернопільщині, активіст «Рідної Школи», входив до наглядової ради «Українбанку». Від Українського Національно-демократичного Обʼєднання двічі обирався послом до польського сейму. Згодом, у 1939 році виїхав до Німеччини. В 1950 році емігрував до Сполучених Штатів, жив у м. Сиракузи, штат Нью Йорк.

 

Павло Шандрук (в центрі) серед військових і цивільних українців емігрантів у таборі №10. В третьому ряді другий праворуч - підполковник Олександр Петлюра, брат Головного Отамана Симона Петлюри.

 

Генерал-хорунжий Павло Шандрук. 1977р.

 

Оксана Євтух, уродженка Галичини, обрана "королевою" на одному з карнавалів. Венесуела. 1955 рік.

 

Очільник Армії УНР під час Першого Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко з дружиною. Фото з журналу "Пу-Гу", який видавався у Німеччині після ІІ світової війни.

 

З архіву Українського Національного Музею. Жінки в Українській Повстанській Армії.

Фото, ймовірно, зі стендів першої виставки УНМ, що відбулася у грудні 1954 року. Фото зроблені Степаном Голяшем (псевдо «Мар») під час визвольних змагань 1945-47 роки. На першому фото: стоять Анна Черешньовська «Тетяна», Надія Партикевич «Марійка», сидять (зліва) Ярослава Мороз «Марта» і санітарка «Пчілка». Молоді, усміхнені із полумʼяними серцями, їх доля складеться по-різному. Дуже скоро, після переходу в Україну, тобто в місто Перемишль, потрапили у засідку - «Марійка» і «Марта» пішли з «Мотрею» на звʼязок до «Святослави». Щастя, що вони не зайшли до неї всі разом. Спершу пішла сама «Мотря», натомість "Марта" і "Марійка" залишилися на перемиському ринку. Коли "Мотря" не повернулася, вони швидко відійшли і виїхали з Перемишля. Мотрю після майже чотирьох років у польських вʼязницях, передали москалям. У слідчій тюрмі КДБ в Києві її чекали допити та вирок - 12 років таборів у Сибіру. На волю вийшла аж у 1958р. Трагічна смерть «Святослави», її тримали разом із маленькою дитиною у домашнім арешті. Знали, що це звʼязковий пункт і сюди хтось прийде. «Святослава» психічно не витримала цієї ситуації. Використала момент, підбігла до вікна і кинулася на бруківку. Подібно, не загинула на місці, померла в шпиталі. Її дитину віддали польський сімʼї з Ряшева.

 

Учні та викладачі "Рідної Школи" у Аргентині. 1950-ті.

 

Українська родина у США. 1950-1960рр.

 

Фото родини Китастих - популяризаторів української музики в світі. Григорій, Іван та Петро. Світлина 1949 року в одному з таборів переміщених осіб у Німеччині. Незабаром вони переїдуть до США, де створять знамениту капелу бандуристів.

 

Рідна сестра Лесі Українки - Ізидора Косач-Борисова. Нью-Йорк. 1979р.

 

Видатний український хореограф-емігрант, батько українського танцю в екзилі Василь Авраменко.

Народився 22 березня 1895р. в Стеблеві на Черкащині. Ще маленьким хлопчиком залишився сиротою, з 9 років почав працювати на шахті на Луганщині. Згодом разом із братами виїхав на заробітки до Владивостока, там отримав диплом народного вчителя. У роки Першої світової війни був призваний до війська та пройшов школу прапорщиків. У спогадах “На хвилях революційних років” Авраменко згадував про участь у національно-визвольних змаганнях та доленосну зустріч із Симоном Петлюрою, яка відбулася в Мінську в 1917 році. За порадою Петлюри в 1918 році Авраменко вступив до Музично-драматичної школи імені М. Лисенка в Києві, де відвідував лекції та практичні заняття у Василя Костева-Верховинця, видатного хореографа і дослідника українського народного танцю. Вплив на формування майбутнього мистця справив і видатний український режисер Микола Садовський. У його театральній трупі Авраменко отримав початковий акторський досвід.

У 1921 році, після поразки УНР, Авраменко потрапив до табору для інтернованих вояків у Каліші (Польща), де заснував свою першу танцювальну школу та Товариство відродження українського танцю. З 1925 року починається новий етап життя та творчої діяльності Авраменка — у Канаді та США. За різними джерелами, він створив в Америці від 50 до понад 70 українських танцювальних шкіл. У 1931 р. відбувся концерт в Метрополітен-опера в Нью Йорку за участі 500 танцюристів зі шкіл Василя Авраменка й мішаного хору кількістю 100 осіб. У 1930-ті роки він часто виступав разом із хором Олександра Кошиця. А в 1947 р. видатний хореограф видав підручник «Українські національні танки, музика і стрій». Талант Авраменка проявився не лише в хореографії, але й в кіно. Він заснував власну кіностудію в Нью Йорку і виступив як сценарист, режисер і продюсер стрічок «Наталка Полтавка» (1937), «Запорожець за Дунаєм» (1939) та ін. У жанрі кіно він зміг якнайповніше реалізувати природу свого різнобічного таланту, прагнення синтезувати танець, драматичний театр, спів, декорації, кіноефекти. Його виступи відбувалися під жовто-блакитними прапорами, а останньою волею мистця було поховати його у вільній Україні. Авраменко помер у 1981 році. Його заповіт виконали після відновлення Україною Незалежності, в 1993р. Прах “батька українського танцю” було перевезено до рідного Стеблева й поховано на місцевому кладовищі.


1. Василь Авраменко в сценічному образі Довбуша. Вінніпег. Канада. 1928р.
2. Василь Авраменко у сценічному образі Гонти. Торонто. Канада. 1926р.

 

Газета, яка виходила у Тухолі в таборі інтернованих вояків УГА. 1920 рік.

 

Колись православні українці по всьому світу збирали гроші на будову храму УАПЦ у Парижі. Але він так і не був побудований. Ця грамота була надана за пожертву колишньому члену Центральної Ради від Холмщини Тимошу Олесіюку.

 

Календар Зеленого Клину на 1921 рік. Виданий у Владивостоці Секретаріатом Української Далекосхідної Крайової Ради.

 

Привітання Українського Пластового Уладу для митрополита Андрея Шептицького з нагоди іменин. Львів. 1929р.

 

Посвідка члена Союзу Українських Ветеранів Всеволода Соколовського. Воював у Армії УНР. Після ІІ світової війни жив у США. Його неповнолітній брат Андрій брав участь і загинув у бою під Крутами.