Скрыть объявление
Гость, а вы уже пробовали что-то продавать или покупать на нашем аукционе?

Українці в міжвоєнній Польщі

Тема в разделе "Другие страны", создана пользователем Norman2, 8 июл 2013.

  1. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    2
    Отзывов:
    4
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    5
    Сообщения:
    6.124
    Адрес:
    Lemberg Distrikt Galizien
    Можливо!!!
     
  2. Интересные лоты

    Интересные лоты

    1. В продаже макет массо-габаритный револьвера системы Нагана 1923 года. Оригинал!!! Все на одном номер...
      9975 грн.
    2. укрпочта + 10 грн обратка по запросу
      550 грн.
    3. тяжелый.на закрутке.латунь...
      400 грн.
    4. укрпочта+ 30 грн
      100 грн.
    5. 990 грн.
    6. Оригинал, отбита ручка, можно отреставрировать,
      650 грн.
    7. рубашки с гранаты РГД 33
      30 грн.
    8. 3200 грн.
    9. Ствол новодел приварений, личина новодел, щочки новодел, обойма муляж, затвор працює, щолчка немає.,...
      5000 грн.
    10. на ручке есть сколы текстолита.. см...фото.
      1960 грн.
  3. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    А ось як колись виглядали наші бабусі:

    Тенденції Осінньої львівської моди 1937 року.

    Питання моди завжди займало важливе місце у житті людей. Зокрема, питання модних новинок в одязі. У будь-якому столітті, не залежно від віку, власного стилю та уподобань жінки намагаються бути у курсі найсвіжіших модних силуетів та форм. Не виключенням були й наші бабусі, а стежити за останніми модними тенденціями їм допомагали тогочасні жіночі журнали.

    Щоб краще зрозуміти які фасони, тканини та кольори були у тренді майже 80 років тому, пропонуємо ознайомитися із модними новинками осені 1937 р., надрукованими у популярному виданні «Нова Хата»

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    http://photo-lviv.in.ua/tendentsiji-osinnoji-lvivskoji-mody-1937-roku/
     
    slawuta5, Che69, Суер*Выер и 2 другим нравится это.
  4. Schtorch

    Schtorch Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    5
    Отзывов:
    172
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    335
    Сообщения:
    2.476
    Адрес:
    Захід
    Така традиція поширена на Тернопільщині. Є географічна прив'язка до фото. Яке село?
     
  5. Бубній

    Бубній Stabsgefreiter

    Сообщения:
    293
    Цікаві фото і матеріли, дякую.
     
    Frundsberg нравится это.
  6. Galicien Nazar

    Galicien Nazar Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    2
    Отзывов:
    8
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    15
    Сообщения:
    665
    Адрес:
    Галичина
    З вашого дозволу опублікую свою світлину. с.Словіта, Золочівський р-н, Львівська обл. 30-рр. Якесь свято , фото нажаль не підписано. По фото чітко видно портрети Івана Франка і Лесі Українки.
     

    Изображения:

    Изображение 001_1.jpg
    siromanets и Norman2 нравится это.
  7. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    Галицький кросворд, 30-ті роки + етикетка від прального порошку (реконструкторам на замітку)
     

    Изображения:

    scan historical_Page_3.jpg
    scan historical_Page_4.jpg
    Lupus Vulgaris и Frundsberg нравится это.
  8. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    2
    Отзывов:
    4
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    5
    Сообщения:
    6.124
    Адрес:
    Lemberg Distrikt Galizien
    image.jpeg
     
    рональд нравится это.
  9. Teodor Pauli

    Teodor Pauli Leutnant

    Рейтинг:
    4
    Отзывов:
    49
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    106
    Сообщения:
    1.284
    Адрес:
    Львів

    Изображения:

    image.jpg
    slawuta5, siromanets и Schtorch нравится это.
  10. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    Останню книжку дуже рекомендую, навіть містить бібліографію тогочасних газети і журналів які згадували польскі збродні проти українців.
     
  11. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    Операція "Колонізація" Польське осадництво на західноукраїнських землях

    17 грудня 1920 року польський сейм ухвалив закон "Про надання землі солдатам Війська Польського". Таким чином польська влада вирішила виконати свою обіцянку, дану воякам кілька місяців тому, під час війни з більшовиками, коли Варшава опинилася під загрозою захоплення. Та тільки реалізовувати цю обіцянку уряд заходився на українських землях… Підтримка "співвітчизників" Звичайно, польський сейм керувався не лише турботою про вояків. Влада Другої Речі Посполитої прагнула закріпитися на нещодавно захоплених територіях, до яких належали західна Волинь і східна Галичина. А для цього потрібно було збільшити частку польського населення в регіоні. Саме тому на українських землях і розпочалося так зване осадництво — створення польських поселень з селян і колишніх військових. Питання з землею польська влада вирішила дуже просто. По-перше, у власність держави перейшли земельні угіддя, що після кількох років війни лишилися без господарів (наприклад, на Волині це були землі, що належали членам династії Романових і перебували у державній власності за часів Російської імперії). По-друге, у липні 1920 року було ухвалено закон про аграрну реформу. Згідно з ним встановлювалася гранична норма для землеволодінь, що у східних (тобто західноукраїнських і західнобілоруських) воєводствах становила 400 га. Угіддя, що перевищували норму, підлягали викупу та парцеляції. Держава всіляко сприяла осадникам, особливо військовим. Право на безплатне отримання землі мали солдати, які відзначилися в боях, і добровольці, які брали участь у бойових діях. Решта колишніх вояків отримувала землю на виплат і мала розплатитися за неї впродовж 30 років. Виплачувати дозволялося не відразу, а за п'ять років після набуття права власності. Крім того, Міністерство сільського господарства і державного майна отримало 2 млрд. марок для надання кредитів осадникам — як у готівці, так і у вигляді сільгоспінвентарю та збіжжя. Також поселенці могли отримувати кредити на пільгових умовах — у Державному сільськогосподарському банку, кооперативних касах і приватних банках. Особи, які отримали землю безплатно, мали право на отримання будівельних матеріалів (до 80 кубометрів на одне господарство) та інвентарю з військового майна. Максимальний розмір земельних ділянок осадників мав становити 45 гектарів. Державна опіка осадництва тривала до самого кінця 1930-х рр. 20 серпня 1925 року було ухвалено новий закон про аграрну реформу, згідно з яким Друга Річ Посполита мала протягом найближчих 10 років щорічно виділяти 200 тис. га державних і приватних земель для здійснення земельної реформи. У східних воєводствах цю землю давали насамперед польським переселенцям, які або отримували її безоплатно (окремі категорії військових), або ж купували на пільгових умовах. Оскільки далеко не всі осадники мали достатній досвід у сільському господарстві, міністерство земельної реформи створило інститут сільськогосподарських інструкторів, які мали надавати колоністам кваліфіковану допомогу у веденні господарства. Будівництво колодязя в осаді Ветеранувка, 1930 р Але створити з осадників високоефективних господарів і форпост польського впливу в регіоні так і не вийшло. Розрекламовані державою пільги часто заохочували переселенців не до ведення господарства, а до торгівлі землею. Тож за першої-ліпшої можливості частина осадників намагалася продати отримані або придбані ділянки тому, хто за них добре заплатить — у тому числі й…українським селянам. Так, наприклад, на Самбірщині за період 1919–1934 рр. українські селяни, беручи позички в українських фінансових установах, скупили чверть господарств польських осадників, отримавши у власність 18500 га землі. При цьому платили вони за цінами, вищими від ринкових. Часом на поверхню випливали й випадки відвертої спекуляції. Наприклад, у селі Гаї Бережанського повіту за період 1924–1933 рр. за спекулятивними цінами позбулося земельних ділянок сім осадників, серед яких були генерал, майор, суддя, два промисловці і лише один професійний землероб. Відчутного удару по осадниках завдала економічна криза 1929–1933 рр. Прибуваючи до Західної України, колоністи намагалися скупити якомога більше землі й масово влізали в борги, сподіваючись, що "розкрутяться" і віддадуть позичені гроші. З 1919-го до 1935 року з оборотного фонду Державного сільськогосподарського банку цивільні осадники Львівського, Тернопільського, Станіславського і Волинського воєводств отримали 46 млн 213 тис. злотих, тобто в середньому більш як 2000 злотих на одне господарство. Далеко не всі із цих людей змогли погасити заборгованість іще до кризи. Так, у травні 1932 року на з'їзді старост у Тернополі представник окружного земельного управління повідомляв, що 4% осадників мали борги, що перевищували вартість їхніх господарств, 6% заборгували на рівні повної вартості господарства, 30% — половину вартості господарств, 35% — від 30 до 50% вартості, і лише 5% мали незначні борги. Обплутані боргами колоністи викручувалися як могли — здавали землю в оренду, займалися домашніми промислами, шукали роботу в промисловості. Якщо ж і це не допомагало, то просто продавали свої ділянки й виїздили. Ця обставина не могла не турбувати польський уряд, і він усіляко намагався допомогти "співвітчизникам". Так, у Тернопільському воєводстві діяли християнські каси безвідсоткового кредиту і Фонд допомоги при відділенні Державного сільськогосподарського банку, в якому акумулювалися кошти для викупу господарств, що опинилися під загрозою продажу, і фінансової підтримки зубожілих осадників. Малопольське аграрне товариство розробило програму опіки над осадниками, що передбачала будівництво мережі крамниць, складських приміщень, молочарень для збуту сільськогосподарської продукції, а також пошук коштів для будівництва шкіл, костьолів та народних будинків (більш як половина осадників не мала можливості відвідувати такі заклади, бо за місцем проживання їх просто не було). Що ж до самих боргів, то до 1936 року Державний сільськогосподарський банк списав з осадників половину їхньої заборгованості. Виплату решти суми відстрочили на 55 років, а відсоткову ставку знизили з 8 до 4,5% річних. Акт на право власності на землю, 1922 р. "На нашій, не своїй землі…" З перших днів польська колонізація викликала обурення в місцевого населення. Селянство, яке сподівалося, що аграрна реформа дасть йому можливість збільшити свої господарства, ворожо поставилося до новоприбулих. Підпали поселень, напади на колоністів та польських урядовців були звичною картиною на початку 1920-х рр. У краї, де ще не так давно завершилася війна, населення мало на руках чимало зброї і готове було нею скористатися. У квітні 1921 року в Надвірнянському та Косівському повітах Станіславщини озброєний загін селян перешкоджав розподілу землі між польськими осадниками. У Золочівському повіті Тернопільщини восени того ж року озброєні селяни нищили польське майно та комунікації. Кількість заворушень не меншала, і уряд вдався до радикальних кроків. Міністерство внутрішніх справ звернулося з циркулярним листом до інспектора 6-ї армії у Львові Станіслава Галлера, який у жовтні 1922 року видав наказ, що дозволяв військовим підрозділам розстрілювати на місці спійманих на гарячому селян і "на вогонь з будь-якого села негайно відповідати вогнем, вдарити на нього так, якби воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці". Але опір тривав і наступного року — на території західноукраїнських земель було зафіксовано 551 підпал. Протести відбувалися й у стінах польського сейму, де після виборів 1922 року з'явилися й представники від українців. 29 липня 1924 року сенатор Маринович, виступаючи у стінах сенату, розкритикував аграрну реформу і звернувся до міністра земельної реформи з проханням надати статистику, скільки землі з передбаченої реформою кількості "потрапило до рук українського і білоруського селянина, бо урядова статистика не дає у цій справі ніяких відомостей. В повітових урядах земельних йому завсіди відмовляється під позором, що він бідний і не посідає ані ріллі ані коня, а отже не зможе управляти ріллею. Іншому кажуть, що тому що має вже морг землі і коня, не може рахувати на землю, бо землю мусять дістати такі, котрі землі не мають". Не меншу критику викликав в українських депутатів сейму і закон про аграрну реформу 1925 року. Посол Степан Маківка, виступаючи під час обговорення проекту закону в червні, назвав реформу куркульською, заявивши: "Такий поділ землі, яким 15 міл. людей засуджуємо на нужду, каже, що треба вжити не півзасобів, а засобів радикальних. Чи уряд прийшов з таким законом? Ні, закон, який ми тут розглядаємо, можна назвати: маєш, хлопе, закон, але земля буде наша". Втім, оскільки українські парламентарі не становили у сеймі більшості, їхня думка мало кого цікавила, і закон таки ухвалили. Ставлення осадників до місцевого населення було різним. Польська дослідниця Яніна Стобняк-Смогожевська, яка вивчала військове осадництво на теренах Другої Речі Посполитої, наводить нечисленні приклади, коли питання стосунків з місцевими порушувалося на з'їздах Союзу осадників — громадської організації, що об'єднувала військових колоністів. Так, у грудні 1927 року, перед місцевими виборами, на VI загальному з'їзді Союзу ухвалено заяву про те, що осадники "і далі будуть співпрацювати разом з населенням інших національностей у соціально-економічній сфері та у місцевому самоврядуванні, і ця співпраця буде лояльною по відношенню до польської держави". За рік до того, у листопаді 1926-го, схожу заяву — про необхідність зважати на етнічні потреби українців — зробила політична комісія V з'їзду. Наводить дослідниця приклади приязних стосунків і на місцевому рівні. Так, 1928 року в осаді Пелча у Дубенському повіті осадники святкували 10-річчя незалежності Польщі спільно з українськими селянами з навколишніх сіл. А на будівництві у 1934–1936 рр. осадницького костелу в Рівненському повіті працювали й українські селяни, які перед освяченням храму принесли дарунок у вигляді двох свічників. Ще один цікавий випадок згадується в газеті "Діло" від 6 квітня 1938 року. Критикуючи кампанію так званої ревіндикації (акція примусового навернення православних Польщі до католицької віри, що здійснювалася в 1937–1938 рр.) і переконуючи читачів, що це лише безглузде розпалювання ворожнечі між українцями й поляками, автор статті згадує процес селянина з с. Чаруків, де "один осадник, боронячи невинного нашого селянина, навіть почув із польських уст: "Може й ви належите до ОУН?" Втім, конфліктів між осадниками та місцевими теж вистачало. Український дослідник Василь Смолей наводить різні подібні випадки. Наприклад, у травні 1927 року група польських колоністів, проїжджаючи біля села Глиняни Золочівського повіту на Тернопільщині після святкування річниці польської конституції 3 травня, у патріотичному пориві напала на двір українського селянина, внаслідок чого з обох сторін було поранено кільканадцять осіб. У серпні 1928 року в селі Вишгородок Кременецького повіту на Волині близько 300 осадників спробували захопити православну церкву і перетворити її на костел. Піднявши серед ночі священика, вони вимагали від нього видати церковні ключі. На порятунок церкви й священика піднялося все село і якби не втручання поліції, то напевне дійшло б до кривавого побоїща. Значок Спілки осадників. Пацифікація в Галичині 1930 року ще більше загострила стосунки між українцями й поляками. Особливо часто траплялися побиття членів "Союзу стрільців" — польської парамілітарної організації, скандал навколо якої нещодавно спалахнув у Львові. З українського боку у бійках брала участь молодь, яка входила до аналогічної української організації "Сокіл". 1931 року на Тернопільщині й Львівщині такі випадки траплялися у Збаразькому, Бродівському, Борщівському, Теребовлянському, Заліщицькому повітах. Що ж до Волинського воєводства, то тут у липні 1932 року спалахнуло селянське повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському та Луцькому повітах. Під гарячу руку розлючених селян потрапили й поміщики, і польські урядовці, й осадники. На придушення повстання уряд кинув військові підрозділи. У другій половині 1930-х рр. з'явилася така форма опору, як антиколонізаційні віча, на яких ухвалювали резолюції з протестами проти подальшого проведення колонізації. Так, наприклад, 30 листопада 1936 року в Зборові зібрання, на якому були присутні 500 осіб (селяни, інтелігенція, духовенство) ухвалило резолюцію, в якій вимагало проводити парцеляцію землі на користь українців, створити Український парцеляційний банк і перестати виділяти дотації на військову й цивільну колонізацію. Аналогічні збори відбулися у Сервирах, Білоголовах і Білківцях на Тернопільщині. У Львові в жовтні 1936 року з ініціативи Українського національно-демократичного об'єднання відбулися збори представників українських громадських організацій, де було ухвалено резолюцію з недвозначним натяком польській владі: "При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі". Фінал Крапку в історії польського осадництва на Західній Україні поставила радянська влада. Взявши регіон під контроль у вересні 1939 року, більшовики не збиралися миритися з існуванням поселень, створених їхніми противниками. Спочатку НКВС обмежувався обшуками й арештами в осадах — чекісти добре розуміли, яку небезпеку для них становлять колишні військові. А 10 лютого 1940 року розпочалася масова депортація військових осадників. Осадники та їхні родини мали покинути все нерухоме майно, господарський інвентар та худобу. Останню партію колоністів вивезли до Сибіру за два дні до нападу Німеччини — 20 червня 1941 року. Ті ж, кого не встигли депортувати, залишилися в охопленому війною краї до вересня 1944 року, коли все польське населення Західної України внаслідок так званого обміну населенням (з прикордонних польських земель до УРСР переселяли українців) опинилося на колишніх німецьких землях, приєднаних до Польщі. Так почалося осадництво на "західних кресах". Але це вже інша, польська історія…

    Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/HISTORY/operaci...adnictvo-na-zahidnoukrayinskih-zemlyah-_.html
     
    ArtBorsuk, siromanets и Frundsberg нравится это.
  12. Schtorch

    Schtorch Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    5
    Отзывов:
    172
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    335
    Сообщения:
    2.476
    Адрес:
    Захід
    На старому цвинтарі в Добровлянах (Заліщицький р-н) натрапив на таку могилу. Вона значно більша за інші. Похований - жертва польських катів. Все написано на хресті
     

    Изображения:

    20170217_120835.jpg
    20170217_120908.jpg
    20170217_120920.jpg
    siromanets, Norman2 и Frundsberg нравится это.
  13. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    Українські студентські корпорації в Польщі
    Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №27, 2016-07-03

    Перебуваючи за кордоном у 1920–1930 рр., українці не полишали надії повернутися на Батьківщину, готувались як в ідеологічному плані, так і фізично до боротьби за власну державу. Не останню роль у підготовці молоді до відновлення української держави відігравали студентські корпорації. Саме вони чи не найбільше вплинули на національний рух.

    [​IMG]
    Члени української студентської корпорації «Сян» (Краків), 1928 р. У другому ряді сидять члени управи. Фото з архіву

    У міжвоєнне двадцятиліття близько тисячі українських студентів навчалося в Польщі. Українські студентські громади виконували роль об’єднавчого фактора в студентському середовищі та надавали всебічну допомогу своїм членам. З появою в ІІ пол. 1920-х рр. корпорацій український студентський рух набуває ідеологічного забарвлення. Корпорації виникли на противагу аполітичним студентським громадам – як вияв національних прагнень української молоді. Хоча поштовх їх появі надав загальноєвропейський студентський корпоративний рух, однак українські корпорації не стали «блідою» копією польських чи німецьких організацій, а створили власну самобутню субкультуру.

    Мета, завдання, структура
    Що ж собою представляли українські корпорації? Були це ідеологічні студентські товариства з обмеженою кількістю членів для плекання патріотизму, відваги й дисципліни своїх членів. На першому місці стояло патріотичне виховання молоді, особлива увага приділялася ідеологічній складовій. Ось у статуті познанської корпорації «Чорноморе» зазначено: «Корпорація є ор-ганізацією виховною на засадах кар-ності та ієрархії, братерства і товариського такту, а заразом є організацією ідеологічною, бо прийняла одну ідеологію, її узнала за свою і на її принципах виховуємо своїх членів». В об’єктиві діяльності корпорацій перебували студенти, яким відводилася роль рушійної сили нації: «через оздоровлення і оживлення відносин серед нас самих як Корпорацій, через духовний вплив на місцеві низові організації маємо впливати на кращий розвій і осягнення нашого студентства», – говорилось у відозві управи корпорації «Чорноморе» у Ґданську. Кожна корпорація мала власні барви на одязі й гасло.
    Міцність корпорацій полягала в особливостях організації і відносинах між її членами, що базувалась на ієрархії та карності. У дійсні члени – лицарі – обирали людей, що пройшли певний випробний термін (близько року), побувши т.зв. «новиками». Новиком міг стати будь-який студент вищого навчального закладу української національності, який написав відповідну заяву. Порадником і провідником новика був призначений лицар – «дядько». Всі новики підлягали одному лицареві – т.зв. «старшому лицарю», котрий ними опікувався, роздавав завдання, пояснював статут і правильники та готував до переходу в лицарі. Щоб приєднатися до лицарів, новик мав виконати ряд вимог, а саме: бути присутнім на зборах товариства, проявляти зацікавлення та обізнаність у громадських справах, розумітися на тогочасних українських ідеологічних течіях, продемонструвати знання рідної історії, статуту, правильника та кодексу честі корпорації. Отримавши одноголосну згоду лицарів, новак ставав повноправним членом організацій – комілітоном (побратим, соратник).
    Духовним та організаційним центром корпорації був стяг лицарів, який вибирав з-поміж себе управу з трьох членів: референт внутрішніх справ, референт зовнішніх справ та секретар. Лицар, постійно поповнюючи свої теоретичні знання у вибраній або призначеній йому ділянці, мав знайти їм застосування на практиці.
    У корпораціях співпрацювало водночас кілька поколінь. Ті члени, що закінчили навчання в університетах, не відходили від справ, а входили до т.зв. «Старої хати». У деяких корпораціях (наприклад, «Чорноморе») були ще члени-репрезентанти, або іншими словами – «духовні наставники», серед них Юрій Липа з Познані, Іван Мірчук з Праги, Євген Чехович з Варшави та інші.
    Корпорації діяли леґально, але частина зборів проходила таємно. Щотижня відбувалися віча (збори), на яких вирішували поточні справи, зачитували й обговорювали реферати. Особлива увага приділялася відзначенню національних та релігійних свят й організуванню вечорів. Протягом року відбувались, крім віч корпорації, також збори лицарів, управи, новиків, улаштовувалися врочисті прогулянки, святкові збори, спортивні змагання.
    Поточні справи, зокрема надання звання лицаря, розглядало і виконувало віче лицарів. Воно було єдине компетентне у зміні й доповненні статутів, звичаїв та правильників. Важливіші зміни у статуті й ідеології вимагали згоди «Старої хати» і засновників корпорації. Крім того, віче лицарів було найвищою судовою інстанцією і вирішувало непорозуміння між комілітонами. Протягом року загалом організовано близько 20 віч корпорацій.

    «Чорноморе»
    Першу українську студентську корпорацію «Запороже» засновано 1898 р. у Чернівцях, а 1912 р. тут постає друга подібна організація – «Чорноморе». Отак центром зародження українського студентського корпоративного руху стає Буковина.
    У 1920–1930 рр. корпоративні традиції в українському студентському середовищі отримали продовження за кордоном. У Вільному місті Данциґ (сучасний Ґданськ) 1924 р. українські студенти заснували корпорацію «Чорноморе». Тоді же у Данциґу з’являється ще одна українська студентська корпорація – «Галич», а наступного року – «Зарево».
    Ґданська корпорація «Чорноморе» з девізом: «Честь! Україна! Товариськість!» зайняла провідне місце в українському студентському корпоративному житті. Мета товариства – «великодержавний і національний характер соборної Української Держави, – а завдання, – збереження позитивних державотворчих традицій, поборювання в собі і в інших українського анархізму та хаосу, витворення психологічного й фізичного типу громадянина, здібного до творчої праці в побудові держави, а також як передумову одностайності – плекання товариськості». Відповідно до цих постулатів діяло не тільки «Чорноморе», а й інші українські студентські корпорації. На чолі ґданської організації «Чорноморе» в різний час були Зенон Кохановський, Володимир Бачинський та інші. Зовнішніми відзнаками «Чорноморя» був чорно-блакитно-чорний стяг і вбрання такого ж кольору. Корпорація у 1920-ті рр. видавала власний часопис «Чорноморе», у 1930-ті виходив друком журнал «Корпораційна трибуна».

    Члени «Чорноморя» у Ґданську відзначали національні та релігійні свята, дбали про розвиток спорту й популяризували українську культуру серед іноземної спільноти. Точну важко встановити чисельність корпорантів, але за загальними підрахунками вона коливалася в межах 40–70 чоловік у різні роки. Загалом кожна корпорація щороку нараховувала близько 40 членів. Така невелика чисельність пояснюється особливими правилами вступу та закритістю організації.
    У ІІ пол. 1920-х рр. у Варшаві (1928 р.), Кракові (1928 р.), Познані (1927 р.) і Львові (1928 р.) були утворені корпорації «Чорноморе», що увійшли до Союзу українських студентських братніх корпорацій «Чорноморе» (травень 1928 р.) під керівництвом ґданської організації.
    Структура та основні форми діяльності «чорноморських» корпорацій були схожі. Ось як, наприклад, згадував про познанське «Чорноморе» комілітон Теодор Мацьків: «Ми сходилися раз в п’ятницю і неділю на дискусії в ресторані на Кантака вулиці в середмісті Познаня. Там відбувалися відчити і засідання корпорації або самого виділу, полагоджувалися справи… Корпорація „Чорноморе” мала достатній вплив на студентів у Познані. Всі її члени були карні, послушні, добре вчилися, не марнували студій і часу та стали взірцем для інших студентів, а ім’я корпорації „Чорноморе” стало відоме в Польщі і за границею…»
    За тим же принципом діяла і варшавська організація «Чорноморе», головним ідейним натхненником якої був Євген Чехович. Єдине, на що варто звернути увагу, так це на видавничу діяльність. Протягом 1928–1929 рр. у Варшаві виходив журнал «Чорноморе», який став продовженням ґданського часопису під тією самою назвою. А 1933 р. Є. Чехович редаґував також часопис «Корпораційна трибуна» – додаток до празького видання «Студентський вісник». Того ж року львівсько-варшавське видавництво «Чорноморе» видало «Український студентський календар».
    Крім «Чорноморя», великий вплив серед українського студентства мали корпорації «Запороже», що так само, як і «Чорноморе», утворили братній союз. Структура, принципи праці, ідеологічна складова всіх українських студентських корпорацій були схожі. Головне їхнє завдання полягало у вихованні фізично здорового, ідеологічно свідо-мого українця-патріота, готового в будь-який момент стати до боротьби за власну державу. Більшість українських студентських корпорацій діяли до початку ІІ Світової війни.
    Українські корпорації були невід’єм-ною складовою європейського студентського руху з характерними україн-ськими національними рисами. Заснування та діяльність корпорацій як ідеологічних організацій засвідчило нерозривний зв’язок студентства з іншими українськими групами за кордоном. Вони стали основою для українського націоналістичного руху ХХ ст. Переживши воєнне лихоліття, українські студентські корпорації відродилися на теренах Західної Європи та за океаном.■

    http://www.nasze-slowo.pl/українські-студентські-корпорації-в/
     
  14. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    Студентство на варті націоналістичної ідеології
    Автор Олена Гуменюк
    [​IMG]
    Українська корпорація Чорноморе, Краків 1931 р.

    Цього тижня (17 листопада) відзначається міжнародний день студента. В даному контексті варто більше уваги приділити студентам-емігрантам, які протягом 1920 – 1930-х років відстоювали ідею української незалежності, презентували українську націю серед іноземної спільноти та долучались до боротьби за відновлення власної держави.

    Українська міжвоєнна еміграція в країнах Європи була представлена колишніми військовими армій Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), громадськими та політичними діячами, культурно-освітньою інтелігенцією тощо. Студенти становили значну частину емігрантів. Найбільше студентів перебувало в країнах Центрально-Східної Європи (Чехословаччина, Польща, Австрія, Німеччина).

    Окреме місце серед українських студентських організацій посідали корпорації, що являли собою студентські об’єднання для плекання патріотизму, відваги й дисципліни.

    Перші студентські корпорації були утворені в Німеччині в 1815 р. Саме 12 червня 1815 р. в німецькому місті Єна засновано першу студентську корпорацію Burschenschaftз девізом: «Ehre, Freiheit, Vaterland!» («Честь, Свобода, Вітчизна!»). Німецькі корпорації зазнали ряду змін та реорганізацій. З часом в життя буршеншафтів почав вкорінюватися щораз більший деморалізуючий чинник. Місце старого девізу зайняв новий «Wein, WeibundGesang!» («Вино, Жінка й Пісня!»). Такий стан справ в німецьких корпораціях призвів до презирливого відношення до них з боку більшої частини студентства та громадськості. Але після Першої світової війни повстають нові корпорації, які відновлюють початкові традиції.

    Українські студентські корпорації з’являються наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і найбільшого поширення набули на території західноукраїнських земель. Члени українських корпорацій дотримувались первинних принципів корпорантського руху, який найповніше уособлював девіз: «Честь, Свобода, Вітчизна!».

    Після Першої світової війни та національно-визвольних змагань українські студентські корпорації отримали подальший свій розвиток на еміграції. Саме протягом міжвоєнного періоду сформувались їх основні ідеологічні положення. Центром зародження і поширення корпорантського руху серед українських студентів-емігрантів вважається Данциг (сучасний Гданськ, Польща). В Данцигу в 1924 р була утворена одна з найбільших корпорацій міжвоєнного студентства – «Чорноморе», там же в 1924 р. студенти заснували корпорацію «Галич», а наступного року – «Зарево». В Польщі також були засновані та діяли наприкінці 1920-х – протягом 1930-х рр. корпорації в Варшаві, Кракові та Познані. В Німеччині найбільшого розповсюдження український студентський корпорантський рух отримав в Берліні. В Чехословаччині є дані про заснування та діяльність корпорації «Зарево» в Празі.

    10 лютого 1924 р. було засноване Товариство українських студентів високої технічної школи в Данцигу «Чорноморе» з девізом: «Честь, Україна, Товариськість!». Своєюідеологією товариство визначило великодержавний і національний характер соборної Української Держави, а завданнями: збереження позитивних державотворчих традицій, поборювання в собі і в інших українського анархізму та хаосу, витворення психологічного й фізичного типу громадянина, здібного до творчої праці в побудові держави, а також як передумову одностайності – плекання товариськості.

    Говорячи про політичний світогляд корпорацій, можна помітити, що, по суті, відкидались світогляди інтернаціоналістичні (соціалістичний і комуністичний), а натомість велося ознайомлення членів корпорацій з націоналістичними і гетьмансько-монархічними положеннями.

    Основна мета діяльності членів організації полягала в готовності служінню українському народу, плеканні душі, честі і тіла. Гаслом корпорацій було: «через оздоровлення і оживлення відносин серед нас самих як Корпорацій, через духовний вплив на місцеві низові організації маємо впливати на кращий розвій і осягнення нашого студентства».

    Українські студентські корпорації являли собою симбіоз європейських традицій студентського руху з українським ідеологічним наповненням. Надзвичайно важливою була діяльність корпорацій, спрямована на представлення не тільки студентів, а й усієї української міжвоєнної еміграції в міжнародній сфері.

    Діяльність українських студентських корпорацій на еміграції відігравала важливе значення в справі пропаганди не тільки здобутків студентів, а й всієї української еміграції на міжнародній арені. Корпорації були невід’ємною складовою європейського студентського руху з характерним українським ідеологічним наповненням. Заснування та діяльність корпорацій як ідеологічних організацій, засвідчило нерозривний зв'язок студентства з іншими групами української еміграції.

    http://ukrnationalism.com/publications/887-studentstvo-na-varti-natsionalistychnoi-ideolohii.html
     
    siromanets нравится это.
  15. Schtorch

    Schtorch Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    5
    Отзывов:
    172
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    335
    Сообщения:
    2.476
    Адрес:
    Захід
    Для дослідників даної теми буде цікава книга проф. Нестора Мизака "Сурма кликала до бою". У книзі подано матеріали, які друкувалися на сторінках газети "Сурма", органу підпільної Української Військової Організації, що діяла на території українських земель , окупованих Польщею у міжвоєнний період
     

    Изображения:

    20161203_224128.jpg
    20161203_224137.jpg
    20161203_224147.jpg
    20161203_224218.jpg
    20161203_224230.jpg
    20161203_224247.jpg
    Norman2 нравится это.
  16. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    А тепер саме цікавіше по темі студентський корпорацій - фотоілюстрації! По одностроях, геральдиці, шаблях і традиціях, українські корпорації були ідентичними своїм німецьким і австрійським побратимам.

    chornomore 1 a.jpg

    chornomore 1 b.jpg chornomore 11.jpg chornomore.jpg chornomore4.jpg chornomore5.jpg chornomore9.jpg
     
  17. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.769
    Адрес:
    СотоНатовск
    chornomore 12.jpg chornomore 13.jpg chornomore 14.jpg chornomore2.jpg chornomore3.jpg chornomore6.jpg chornomore7.jpg chornomore8.jpg chornomore10.jpg
     
    Schtorch и рональд нравится это.
  18. Teodor Pauli

    Teodor Pauli Leutnant

    Рейтинг:
    4
    Отзывов:
    49
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    106
    Сообщения:
    1.284
    Адрес:
    Львів
    Последнее редактирование: 1 июн 2017
    Norman2 и Schtorch нравится это.
  19. Teodor Pauli

    Teodor Pauli Leutnant

    Рейтинг:
    4
    Отзывов:
    49
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    106
    Сообщения:
    1.284
    Адрес:
    Львів
    Польський терор у Карпатській Україні, 1938–1939 рр.
    [​IMG]
    На угорсько-польському кордоні група польських і мадярських офіцерів сфотографувалась над тілами вбитих січовиків. Татарський перевал, кін. березня, 1939 р. (архів Степана Росохи)




    У міжвоєнний період Польща та Угорщина вважали Чехословацьку республіку штучно створеною державою без міцних історичних традицій та підвалин для існування. У зв’язку з цим на момент Мюнхенської кризи 1938 р. вони, як і Німеччина, прагнули її ліквідації. Особливо зацікавлені обидві держави були у Підкарпатській Русі. Зокрема, створення української автономної одиниці у складі ЧСР загрожувало Польщі посиленням відцентрових тенденцій та активізацією українського визвольного руху на західноукраїнських землях, що входили до її складу.

    5 жовтня 1938 р. у Варшаві угорський та польський керівники МЗС І. Чакі та Ю. Бек попередньо домовились про співпрацю своїх держав у проведенні спільної саботажно-диверсійної операції на території Підкарпатської Русі для якнайшвидшого приєднання краю до складу Угорщини і встановлення спільного польсько-угорського кордону в Карпатах.

    Диверсійна операція польської та угорської армій на Закарпатті передбачала дестабілізацію суспільно-політичного та військового становища в краї, послаблення влади автономного уряду А. Волошина (сформованого 26 жовтня 1938 р.), його міжнародну ізоляцію, здійснення провокацій для повстання місцевого населення, підготовку ґрунту для перерозподілу території краю і відновлення тисячолітнього міждержавного кордону. Другі відділи польського Головного та угорського Генерального штабів координували між собою засилання на територію Підкарпатської Русі диверсійних і терористичних груп. Останні здійснювали акти саботажу, пошкоджували лінії комунікації (мости, пошту, телеграф, телефон, залізницю, автошляхи, лінії електропередачі) та урядові будівлі, вбивали представників місцевих органів влади, чехословацьких жандармів, прикордонників, військових, займалися антиукраїнською пропагандою та підготовкою ґрунту для прилучення території краю до Угорщини.



    [​IMG]
    Будинок чехо-словацької прикордонної варти, пошкоджений внаслідок диверсії польських терористів поблизу м. Мукачево, 1939 р.


    На північній ділянці кордону з 7 жовтня до 25 листопада 1938 р. тривала польська диверсійна операція 2-го відділу польського Головного штабу проти Карпатської України під кодовою назвою «Лом», якою керували начальник 2-ї експозитури майор Е. Харашкевіч та його заступник майор Ф. Анкерштайн. Штаб оперативної групи знаходився у м. Львові при командуванні 6-го військового округу. До складу групи «Лом» входили дві диверсійні підгрупи: «Розлуч» та «Стрий», а також дві партизанські підгрупи: «Новий» (Стрий) та «Адам» (Сянки). У спеціально організованому вишкільному таборі в Розлучі було підготовлено 7 груп («кампаній») польських диверсантів по 80 осіб у кожній, що складалися зі спеціалістів підривної, саботажної та диверсійної роботи, резервістів польської армії, добровольців зі складу польських парамілітарних організацій («Стрілецький Союз», «Федерація союзів захисту Вітчизни», «Бойова організація Заолжя» тощо).

    Для вербування волонтерів до складу польських диверсійних підрозділів був утворений спеціальний «Комітет опіки захисників Вітчизни». Було сформовано 17 партизанських груп («ватаг») по 15-30 осіб у кожній, згодом реорганізованих у «партії» (роти). Загалом у проведенні польської диверсійної акції на Закарпатті взяли участь понад 1 тис. осіб [1]. До неї була залучена низка урядових та військових відомств Польщі – державна поліція, прикордонна служба, Корпус охорони прикордоння (КОП), армійські частини (VI (Львів) та X (Перемишль) корпуси Війська польського), військова розвідка та контррозвідка, дипломатичні представництва Речі Посполитої у Празі та Ужгороді (з листопада 1938 р. у Севлюші).

    Певний час Будапешт намагався схилити Варшаву до тимчасово введення своїх регулярних військ (йшлося про 3-4 корпуси) на територію Підкарпатської Русі в разі початку угорської інвазії, запланованої на середину листопада 1938 р., задля підтримки операції із захоплення краю і встановлення спільного кордону в Карпатах. Однак польський міністр закордонних справ Ю. Бек дипломатично заявив, що відсутні «політичні переваги», які б змусили Польщу до військового втручання в Карпатську Україну [2].

    Під час першої фази акції «Лом» польські диверсанти провели близько 20 акцій, тоді як в часі другої, що розпочалася 14 листопада і тривала до 25-27 листопада 1938 р., – 38 [3]. Найбільшою з них став напад 21-22 листопада 1938 р. двох загонів підгрупи «Новий» (170 бійців) на Торунь та Плислоп, який хоча і мав характер короткої масивної атаки, приніс незначний успіх, оскільки захисники були підготовлені до атаки. Польська сторона сподівалася, що акція відбудеться паралельно з початком вторгнення угорських військ у Карпатську Україну, призначеним на 20 листопада 1938 р., однак через тиск з боку Берліна та Риму був відкладена [4]. Несподіваний розвиток подій та згортання Будапештом 23 листопада 1938 р. своєї диверсійно-саботажної акції на Підкарпатській Русі змусили Варшаву призупинити акцію «Лом» за наказом генерала В. Лянґнера від 25 листопада 1938 р. та розпочати її ліквідацію. Несподіваний маневр Будапешта означав, що угорський союзник поступився Третьому Рейху у питанні встановлення спільного кордону з Польщею.



    [​IMG]
    Пошта у Торуні, пошкоджена польськими диверсантами. Оглядає Іван Рогач (кадр із фільму «Україна в огні», 1939 р.)


    За польськими даними, в часі реалізації диверсійної акції «Лом» на території північних округів Підкарпатської Русі у жовтні-листопаді 1938 р. диверсанти знищили або пошкодили 1 залізничний та 12 автошляхових мостів, 1 греблю, телефонний комутатор і будинок пошти, телефонні лінії у 27 місцях, вбили 23 особи, поранили 15 осіб, захопили у полон 20 осіб [5]. За чеськими даними, у результаті польських диверсійних атак загалом загинуло 2 жандармів, 2 співробітників фінансової служби та 2 лісничих, поранено 6 осіб, у полон потрапило 20 осіб (жандарми, солдати та митники) [6].

    Попри планомірність і систематичність у здійсненні випадів диверсійних груп на територію Закарпаття, акція не була результативною. У період автономії Карпатської України тут так і не вибухнуло проугорське повстання, на яке сподівалися у Варшаві та Будапешті, розраховуючи, що воно стане приводом для початку введення угорських військ на територію краю.

    Після офіційного згортання операції «Лом» польська сторона не збиралася змиритися із наявним станом справ, оскільки вважала небезпечним зростання українського національного руху на Підкарпатській Русі для своєї територіальної цілісності.

    Ще у листопаді 1938 р. у 2-му відділі Головного штабу був розроблений новий проект диверсійного плану проти Підкарпатської Русі, в якому наголошувалося на загрозі посилення проукраїнських тенденцій та зростанні впливу уряду А. Волошина у краї. Однак детально розроблений у Варшаві план диверсії і терору в Карпатській Україні, головним промоутером якого виступала польська дипломатія, дуже занепокоєна посиленням українського національного руху на Підкарпатській Русі, не зустрів підтримки з боку Угорщини, територіальні апетити якої на той час стримувалися Берліном. 24 лютого 1939 р. Будапешт приєднався до Антикомінтернівського пакту з Німеччиною, Італією та Японією, чим остаточно зробив свій зовнішньополітичний вибір на користь союзу із країнами Вісі.

    Масштаби планування та наполегливість Польщі у реалізації своїх задумів свідчить про серйозність намірів Варшави щодо придушення українського національно-визвольного руху на Підкарпатській Русі та намагання перешкодити його поширенню на підконтрольні їй українські етнічні землі Галичини, Волині та Закерзоння. Під час зустрічі у Варшаві 25-27 січня 1939 р. міністра закордонних справ Третього Рейху Й. Ріббентропа зі своїм візаві Ю. Беком, останній заявив, що коли ситуація на Підкарпатській Русі буде загрожувати безпеці Польщі, тоді польська влада знайде спосіб, аби покласти край тут всім починанням [7].



    [​IMG]
    Угорські жандарми ведуть колону полонених січовиків для передачі польській стороні. Околиці с. Ясіня, кін. березня, 1939 р. (архів Степана Росохи, Торонто)


    Початок вторгнення угорської армії у Карпатську Україну 14 березня 1939 р. у момент дезінтеграції ЧСР виявився приємною несподіванкою для Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

    Після початку бойових дій на Закарпатті польська сторона вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах з метою не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових втікачів. Проти ночі 15 березня 1939 р. за наказом інспектора польських збройних сил маршала Е. Ридз-Сміґлого було створено польську оперативну групу під командуванням генерала М. Борути-Спєховича, яка мала не пропустити перехід відділів Карпатської Січі на територію Галичини, та у разі необхідності провести пацифікаційну акцію проти місцевого населення у прикордонній смузі. Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України координували будапештський та варшавський військові аташе [8].

    Загальну оцінку підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України з польської сторони дав генерал К. Фабрици у донесенні на адресу Головного штабу Війська польського 17 березня 1939 р.: «Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація» [9].

    Водночас схожі сигнали про необхідність покінчити з «українським питанням» на Закарпатті надходили від польських дипломатичних представників. Зокрема, 18 березня 1939 р. новий польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинський відправив у Варшаву депешу, в якій пропонував розв’язання «української проблеми» в краї під угорською окупацією: «…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції. «Чистка» повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття «українець» повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи».



    [​IMG]
    Угорсько-польська комісія після розстрілу полонених галичан-січовиків на Татарському (Яблунецькому) перевалі, кін. березня, 1939 р. (архів Степана Росохи, Торонто)


    На думку польського історика Д. Домбровського, цей документ однозначно свідчить про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш різких заходів стосовно членів ОУН, які брали участь у подіях в Карпатській Україні. Окрім цього, у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення самосудів у перші дні війни з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат [10]. Такі факти також засвідчує інший польський дослідник М. Дєщинський. За його даними, підрозділи польської прикордонної служби (КОП) затримали на карпатських перевалах 38 січовиків і відправили їх до концентраційного табору в Березу Картузьку, а решту піддавали екзекуціям [11].

    Угорські жандарми та військові під час проведення кривого слідства над полоненими карпатськими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України користувалися послугами польських агентів і детективів з метою виявлення серед них галичан, вихідців із Польщі, та подальшої передачі їх польській стороні, про що, зокрема, згадували інші ув’язнені [12].

    За даними українського історика В. Худанича, 17 березня 1939 р. полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7-8 колон по 70-80 осіб відконвоювали із таборів у Кривій та Тячеві до Верецького перевалу. Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам, які у двох місцях за 1,5-2 км від лінії кордону над селами с. Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500-600 галичан-січовиків. Цей факт, зокрема, засвідчив очевидець подій Іван Гетроці, який у 1939 р. був директором Верб’язької школи [13].



    [​IMG]
    Угорські офіцери та військовослужбовець КОП над тілами розстріляних січовиків. Татарський перевал, кін. березня, 1939 р. (архів Степана Росохи, Торонто)


    Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу глибокої долини. Староста с. Нова Ростока Юрій Голянич отримав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання стрільців. За даними мешканця с. Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків. Пізніше І. Джугля разом з батьком виявили ще два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком [14].

    Мешканка с. Верб’яж Ганна Коробинець юною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнені як у військовий однострій, так і в цивільне, без ременів і шнурівок. Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан «мазури», тобто поляки [15]. Ще один мешканець цього села Михайло Матолі запам’ятав крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно кулемета. Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого капоніру. Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хрест, а за часів незалежності України розповіді місцевих жителів допомогли віднайти поховання січовиків [16].



    [​IMG]
    Угорські гонведи разом з цивільним мадяром та польським офіцером КОП (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня, кін. березня, 1939 р. (архів Степана Росохи, Торонто)


    Комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» у 2008–2011 рр. провело ексгумацій ні роботи, внаслідок яких було віднайдено залишки 10 трупів січовиків поблизу с. Верб'яж і 7 поблизу с. Лази. На останніх виявлено кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета [17]. Однак археологам поки що не вдалося підтвердити масовість розстрілів на Верецькому перевалі. Очевидно, що це буде важко зробити, зважаючи на те, що погано прикриті землею людські залишки після танення снігу навесні 1939 р. порозтягали лісові звірі.

    З мемуарних джерел також відомо, що польські прикордонники та угорські солдати, жандарми і терористи на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіня 23 березня 1939 р. розстріляли групу галичан з 30 осіб [18, 19, 20].

    Наприкінці квітня 1939 р. на Ужоцькому перевалі польські військові розстріляли ще 60 січовиків, яких угорці привели з концтабору Вор’юлопош до кордону з Польщею. Цей факт занотував у своєму щоденнику В. Ґренджа-Донський: «Цього самого дня [21 квітня] відправили мадяри з концентраційного табору групу галичан до Польщі – біля 60 людей. На границі в Ужку передали полякам. Поляки цих нещасників ще на очах мадярських вояків почали масакрувати і вели під один беріг, де вже ждали їх польські кулемети. Про це нам розказав мадярський вояк родом із Семигорода, один-одинокий, що відносився до нас людяно» [21].

    Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами і терористами у березні-квітні 1939 р., варто трактувати як військові злочини. Угорські та польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованими учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни (18 жовтня 1907 року).

    Список використаних джерел та літератури

    Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею



    Військовий злочин поляків проти українців в 1939 році

    http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=8&t=9470&sid=beab78d69856d20e4119bc40ca056db1
     
    Последнее редактирование: 12 июл 2017
    Galicien Nazar и Артурчик нравится это.
  20. Мирон Тарнавський

    Мирон Тарнавський Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    2
    Отзывов:
    7
    Лоты
      на продаже:
    0
      проданные:
    14
    Сообщения:
    2.633
    Адрес:
    Україна
    Так краще
     

    Изображения:

    Гавалєшка Юрій.jpg
    Дівчина серед хлопців.jpg
    Невідомий козак Чорноморя.jpg

Поделиться этой страницей