Украинские пилоты в Люфтваффе / Ukranians in the Luftwaffe.

Это украинские помощники Люфтваффе и ПВО. Суть такова: большинство жителей Украины очень хорошо помнили зверства комиссаров. И потому — в отличие от нынешнего времени — с бо́льшей охотой находили понимание с немецков властью, чем с коммунистами. Особенно на Галичине: там было более развито гражданское общество, бизнес, отношения найма и прочая, а к советской России (т.е. СССР) отношение было крайне враждебным из-за террора 39-40хх годов. Лев означает "Дистрикт Галичина". Почему флаг вверх ногами — потому что этими подразделениями официальное правительство УНР (в изгнании) занималось. Вот статья, но она немного тенденциозна. Другой не нашел пока.

http://varjag-2007.livejournal.com/1078982.html

 

http://reibert.info/threads/Українські-юнацькі-протилітунські-формації-ukrainian-flakhelfer.28269/

 

Ось такий піджак продаєтся. Коли щиток був нашитий, сказати трудно, але в любому випадку, виложу тут.

 

Ром, а ты много пилотов видел в звании рядового?

 

Да нету птичек на петличках. Скорее униформа плохая, но с восточниками и не такое увидиш. К примеру видел пиджак без петличек, но с птицой просто так не воротнике. Фиг его знает.

 

Ось таке фото з музею в Бережанах.

Пілоти українці.
Обидва місцеві.

 

Аааааааа!!!! Уууууууу! Але ти мене порадовав!!!!!!!! На них червоні петлички - це Зенітчики. Судячи по свисткам в кишенях - наставники. Цілком можливо що служили в ЛФ але їх закликали бути наставниками для Укр. Юнаків (якраз теж зенітки), або можливо що це і є старші Юнаки, яких після атестування направляли до різних шкіл ЛФ - тому вони і в повні уніформі.

 

Чи хтось може мені помогти перекласти що тут написано? Має пряме відношення до українців в Люфтваффе:

 

Тут написано: " 1944 Hauptsammellager Eger-Major Lashweig (?) bei der Verlesung der Verpflichtungsformel"
Hauptmann Prihbsch.

 

Дуже дякую Андрію! Маю надію що за кілька днів вас всіх порадую

П.С. А що таке Гауптзамельлагер (Головний відбірчий лагер?) і Ферпфлістунггформел?

 

З того що переклав - Головний збірочний лагер в Єгері, майор Ляшвайг під час складення присяги.

 

хауптзаммельлагер - это крупный сборный пункт, Егер это город в Чехии, Судеты и называется теперь по чешски Хеб

Eger - Cheb

 

Ну що хлопці, готові на бомбу? Ось вона сьогодні до мене приземлилася Унікальні кадри українських добровольців в Люфтваффе - складання присяги української зенітної частини в головному збірному лагері ЛВ в місті Єгері, 1944.

1. Майор Ляшвайг зачитує присягу. Зверніть увагу на стіл з великим прапором з тризубом в ромбі - такий прапор уживався українськими летунськими частинами і юнаками.



2. Командир здає звіт. Якщо я добре бачу - на ньому пагони для Східних доброволців в ЛВ - видно вертикальну смужку на пагоні.



3. Добровольці. На передньому плані видно офіцерів, деякі з них вже нагороджені з відзнаками, можливо що дехто з них є німцям.

 

на другому фото, позаду СС юнаки?

 

На останньому фото перші три декоровані унтери - німці і є.

 

Саме так. Єгер був також місцем зібрання багатьох Юнаків. В якомусь моменті там провели спільний парад українсько-білорусько-російських юнаків.

 

Доречі, чи може хтось помогти мені розібрати що тут пише? Це підпис одного з фото?

 

Перепощую фото від Запорожця - Сидоренко Микола Дмитрович, бувший поліцейський з ГГ.

 

Микола Горб, українець, пілот-інструктор Месершміта, ранга лейтенант. Навчався в летунські школі в Києві у 1941, один з тих українців що були залучені в ВПС РОА, де служив скоріше за все в 5-і учбово-тренувальномі ескадрилі (мала 2 Месершміта Бф-109) https://reibert.info/threads/russkie-piloty-v-ljuftvaffe-russians-in-the-luftwaffe.1285/page-11

 

28 Листопада, 1944

НАШІ ОРЛИ
Спогад з першого курсу пропагандистів УВВ



Я познайомився з ними в одному з прифронтових міст на курсах укра їнських пропагандистів. їхня бойова вдача, мужність, сила волі й скром ність' з першого дня завоювала мої симпатії. Не любили вони говорити про себе багато, але дещо згадали. Бомби у ... воду Летілй понад просторами України, колись такої чарівної й прекрасної, нині знедоленої, сплюндрованої катами. Руїни великих міст і місте чок, далі зруйновані села. Недогорілі хатки й клуні убогих селян, як при види, як німі свідки варварства большевизму. З літака все було, як на до лоні. Ето наші так далі чосу немцам, після довгої мовчанки обізвався водій машини. Лейтенант Песиголовець жадібно затягнувся „цигаркою й зітхнув, нічо го не відповівши. Думав про покла дене на нього завдання. Мусів бом бити місто Кремінчук своє рідне місто, де народився і провів свою найкращу пору юности. Кремінчук! Там він зростав, ходив до школи, ко хав. Там залишилась його рідня старенька посивіла матуся, брати, сестри. І тепер він мусить їх бом бити. Коли перелітали Дніпро вдари ли німецькі зенітки, лишаючи навко ло літака шорні плями, які швидко танули. Ось і місто. ҐЦось кольнуло в серце. Лейтенант схилився на борт літака. Ударив рукою себе в груди. Але відчув тільки біль руки.шдряи нувши об ордени, що завішали йому половину грудей. - Ні, чорта з два, не купите мене ними брязкальцями, не кину я страшну смерть на голови своїх бра тів. тихо сам до себе промовив він. Повертай назад, грізно нака зав своєму літунові, Куда? здивувався той, здесь же бомбіть. Говорю тобі, назад? ссрдпто повторив лейтенант, давай на Дніпро, де мости. Машина описала коло, набрала ви соту і, раптом відокремившись під ескадрилі, повернула назад. А коли долетіли над Дніпро, лейтенант на тиснув на важіль, і бомби, мов стрі ли, посипались у воду. Відтоді : лейтенант Песиголовець’ жадної бомби не кинув на голови своїх земляків. Завжди, хитро ма невруючи, кидав їх на безлюдні сте пи, яруги, ліси, кидав туди, де не зоставляли вони після себе крива вих слідів та моря людських сліз. Останній рейс Але прийшов край, розпові дає мій приятель. Якось я летів у черговий «сталінський рейс», бом бити місто Білгород. Відкрили гура ганний вогонь зенітки. Чомусь я ні коли їх не лякався і тепер хотів по глузувати з них. Зробив, коло над містом. Десятки чорних плям оточи ли машину. Я пішов у піке і знов набрав висоту, але-вже не для себе... Клятий гарматень розірвався просто в моїй кабіні і сильно поранив ме не в ноги. Загорівся літак, і я об палив собі лице. Все ж знайшов си ли використати свого легкоспада. Мій літак горів, каменем йадаючи додолу. Коли я опритомнів, ще довго не міг отямитись, де я. Підійшла сестра в білім халаті.' Мені подали через перекладача, що я в німецькому шпиталі і що мені нема чого боятись. Присутні німці, засміявшись, з’я сували мені, що після вилікування відпустять додому. Нарешті зустрівся з матір’ю. Рідна старенька плакала з радости й не вірила своїм очам, бачучи мене жи вим і здоровим. Не зважаючи на те, що я ще відчуваю біль від скалки в нозі, я знову спішу на бій, але вже на священний бій щ -своїми


справжніми ворогами жидо-больпге виками. У вихорі війни я знов загубив усе своє найдорожче рідний край, сім’ю. Але я цілком певний, що ско ро знайду все це. Вже скоро-скоро й ми, українські літуни, поведем бойо ві машини над Україною. Тернистим шляхом Ляйтенантові Володимиру Стреку нов! всього 23 роки. Родом він з Ку бані: цим завжди пишається, адже він кубанський козак! Він справді має всі особливості того удатного ко зака, що звик своє життя ставити па карту. Після закінчення десятирічки, за наказом наркомату оборони, він, як і всі його товариші, мусіли йти до військових шкіл. А що він змалку кохався в літунстві, то охоче пішов до відповідної школи в Челябінську, що готувала літунів і командирів. Наполегливо вцився Володимир. Жа дібно’. потирали руки жидки-викла дачі й усякі верховоди «техніческой часті», бачачи, яку цінну жертву зможуть кинути на криваву бійню за благо Сталіна. Але жидівським підлабузникам, всякій московоській наволочі, що че кали похвал і нагород, такий по вий товариш зразу ж не сподобався, бо він' ставав їм на перешкоді своїми здібностями й мужністю. І войн шу кали нагоди зіпхнути його з дороги. І ось одного пам’ятного дня виклика ють Володимира в особливий відділ і заявляють, що за невиконання зав дань його передають на суд, де при суджують йому 8 років каторги. Ка торгу «с‘ добродушія совєтської вла сті» замінюють йому штрафним ба таліоном, і він знову на фронті, але вже, як звичайний червоноармієць. —» Але тоді я вперше задумався, розповідає він, над усією лукавою підлістю совєтської пропаганди. Уночі разом із кількома своїми друзями він тікає через фронт до німців. Начиню свої бомби всією своєю ненавистю й злобою, що. накипіли на серці, і понесу їх на голови катів большевиків закінчив свого розпо відь ляйтенант літунства Визвольно го Українського Війська Володимир Строкун. Жадної аварії Ляйтенант-інжеиер Петро Шендрик служить у німецькім літунстві ще з 1941 року. Його Життєвий шлях по дібний до шляху двох попередніх друзів, подібний до шляху всієї української колишньої совєтської молоді, що порвала з большевизмом і знайшла своє призначення в рядах тих, хто йде проти Сталіна і його по плічників-жидів, хто готовий відда ти і життя, аби тільки визволити від пут Москви свою найдорожчу Укра їну. Не хочу нічим хвалитися, каже ляйтенант Шендрик, можу сказати тільки те, що жаден мій літак, приготовлений мною і моїми хлопцями до налету протягом усієї моєї праці, ще не зазнав жадної ава рії. За неньку Україну Ось. вони зі мною всі три друзі, три орли, три побратими. Як мужньо й гарно виглядають вони в німецькій уніформі офіцера! А як мріють вони про те, коли покажуться в нашій українській!... Вони горді з того, що призначили себе в ряди Українсько го Визвольного Війська; що на лівій руці у них нашивка з нашого націо нальною емблемою, з нашим бойо вим тризубом. Ми й життя віддамо за нашу неньку-Україну, але вирвемо її з кайданів Москви, їхні слова. І віриться, що такі козаки зроб лять усе, чого прагне наш ккрід. Ад же це ж у їхніх жилах тече, вічно хвилюється й кличе до подвигів не покірна запорізька кров... До них приєднаються сотні й тисячі подіб-, них безіменних героїв, що прикра сять нашу історію невмирущого сла вою, що піднесуть наші жовто-бла китні прапори в неосяжну височінь назустріч нашій волі. І вірю я, що скоро зустрінуся з ни ми вже не на чужині, а в себе дома, в Україні. і До скорого побачення, рідні друзі! Слава Україні! М. Васильчук, доброволець

 

2 Грудня, 1944

МІЙ ШЛЯХ
Лист до побратимів



Життєпис українського літуна


Народився я 24 травня 1911 р. в українській родині, в невеликому ,селі Кривуші, Кіремекчуцького пові ту, Полтавської области. Батько пра цював, обіймаючи невелику посаду, мати господарювала дома. Пам’я таю себе з 6-7 років: пригадую, як у 1917 р. батько повернувся поране ний з армії. Незабаром ми переїхали з сеЗіа до діда, ,що мешкав у приго роді Кременчука, коло самого Дніп ра. Тяжкі роки після революції пере жіІваЛй, як і всі, так-сяк-перебиваю чись. 1921 рік... Голод... Я іду до ху тора Бёргуйи за 35 кілометрів від Кременчука до хазяїна ,в пастухй. ТаМ пробув я Два ройй, поки ие ЯокрафаЛй трбій ейрави з ігойа'г йоМ НЁП’у. Навертаюсь додому. БатВ ко працює на різних роботах; мене влаштували Вчитися', в початковій шкоЛі. ЖйВСться нашій ррдййі Весь ■мг тя.імлі. бачу, що батькові прихо дйтЬея с-Утужінй: тб Йбтб ЗвіяьняготВ З йоісаДИ, то він н.е має права ■ голосу по суті бйравй лише за те, що, він українець, ненавидить яйідів 1 має власну хату. Змучений тяжкйМй пе режиВаїйіцяМй, Вій еанёдужаВ і йіСяя Важкої хвороби в 1927 р. ііОмер. Починається Моє' самостійне жит тя; йёйёгке було воно. Залишав ся лише рік до закінчення семи річки, йле жіітй нема на що . Дово диться ітй йа рбботУ_ ДВірийкоМ на 5 жйдівсккйіх. Дворів. І разом вчуся. Це Дає можливість Через рік, тобто' 19-28 р., окШЧйТи семирічку. Я давно Мріяв після закінчення, школи всту пити До технікуму, але не прийняли,


бр батько Ма® класну і ату. Тоді , я ста® працювати чорноробом у каме нярні В тим, щоб одночасно вчитися на вечірньому робітничому факульте ті.->3а деякий час ,я дістаю кваліфі кацію тесляра. В 1930 році мені по щастило нарешті вступити до техні куму зв’язку В Харкові. Закінчивши ного, я повернувся, щоб працювати техніком зв’язку на батьківщині, в Кременчуці. Восени 1933 року мене призивають в червону армію; спочат ку я був рядовим, потім молодшим командиром. В. 1937 р. скінчив літуп ськб-штуріманську школу. Під час йаРЧаїййй в цій Школі 'йрнйшлбсь баЩр пёрёЖйтй; саме в цей кас ПКВД заарештувало, чоловіка моєї сестри, Шйкй 80, те, Що він був ко лись офіцер царської армії й украї-, іїеЦЬ. В I§&7, р9Ці його розстріляли, тоді зй Таки НШЗД .зкарейітувало мо го меншого брата. Я кожного дня че кав, що мене звільнять із військової школй, а потім теж заарештують. ЖйТй їв такому чеканні було неймо вірно тяжко: Не хбтілбсь' ні вчитися, Ні іііраЦйватй... ІІрбте якимсь чудом це лихо мене обминуло. Після закін чення військової ШКОЛИ я потрапив до Харкова; там я служив за своїм фахом як літун «. Незабаром почалася війна з Поль шею. Я взяв у ній участь. Далі уЧасть у фінській кампанії. Нарешті в 1041 році віййа з Німеччиною. За участь у боях був нагороджений ор деном «Червоно! Зірки» Та медалею «За оборойу Ленінграду». За весь час війни з Німеччиною раз-у-раз цово- Дйлось бачити, як багато наших'лю дей Тире за чужу їм большевгіцьк.у


справу. ,Я на власні очі бачив, що посилаючи советських людей на фронт, жиди не воюють, а ейдять да леко в запіллі,. Займаючи 'добре за безпечувані військові та громадські посади. б На душі у цепе було цілком інше я не хотів класти свое життя за большевик!®, ставлення яких до моєї батьківщини, України, для‘мене бу ло цілком ясне. Але червона про-, паґанда діяла активно, большевйки . на весь СССР кричали, що Німці • кати, що вони розправляються з мир ним населенням, люто знущаються з військових, коли ті попадають їм в руки живими. Радіо щодня розпо відало про Те, як німці 'виколюють їм очі це мимоволі впливало на віть на людей, у яких до большеви ков у глибині душі була відраза. Після Тривалою перепочинку 5; липня 1943 р. відновились воєнні дії Йід Білгородом. У великому україн ськбііу селі Вільшаній, де ми стоя ли, вранці оголошено тривогу. Почи не готь ся знову бойові -вилети. Знову па очах гиїйуть Молоді товариші. За що вони гинуть? За ідо віддають своє молоде життя? Чи не за те ; , іцоб Ми після війни залй-шйлись каліка ми, а жидіїв'ство но-стафому панува ло? Такі думки' не дають спокою. Але нбма з ким едверто порОзмовля-. ти, немає з ким поділитися своїми . сумнівами: скрізь повно аґен тів, НКВД. Проте дуМкй-думкаМй, а треба виконувати накази, бо я офіцер, я вояк. * І от надійшов день, коли доля Моя гостро змінилася. Надвечір того дня відбувався мій останній політ на со вєтському літаку. Отже іду викоиу- я вати наказ!.. В голові одна думка: якщо потрапиш до полону, німці за катують!..' КраШе вже загинуТи в 'бою, ніж бути замордованим у йолойі!.. Найколб рбйрйвй. Отрі ляііііііа зеніток нё вгаває. Ран


том щось тріснуло. Мене в кабіні немов обпекло. ■ Почуваю,. по мені щось потекло. Кабіна повна диму.' Почався надзвичайно сильний зеніт ний вогонь. Ба.чу смерть в очах. Літак загорівся. Мене починає лиза ти полум’я. Я вже загорівся; але ще ейджу в літаку кілька секунд. Га рячково рішбю; Що робити? Зго ріти разом з літаком, чіі Стрибати на ворожу'територію, де теж Чекає неминуча смерть? Наважуюсь стри бати. Якщо попаду в полон прий му смерть як офіцер!.. • Вилажу з літака, а полум’я вже об гортає, немов цілуючи. Аж осц ось одірвався від літака, парашут роз крився, але на мені горить комбіне зон. Інсннкїивио намагався -ЙОГО по тушити. Земля півидко 'наближаєть ся... Чую галас... Багато людей бі жить до мене. Ледве приземгівся, як мене вхопили міцні руки незнайо мих у зеленій уніформі. Німці зрозумів я. Перше, що я -почув, це: —' Пан, війна капут! Я, не зрозу мівши, крикнув: —Розстрілюй швид ше! Під’їхав капітан, який трохи говорив но російськії.. Я, постоявши кілька хвилин, сів, бо не мав уже сили держатись. Тіло болить, - почу ваю,- що в чоботах кров. Мене ,поса дили в авто й повезли до намету «Червоного-'Хреста». Там зробили Пе рев’язку. Потім відвезли до Невели кого шпиталю, де й поклали. За кілька хвилин я вже зовсім. збезси лів; виявилось, що'я тяжко поране ний у ноти і дуже обгорів. . Проте я знайшов сили, Щоб сказа ти 4 перекладачеві: Навіщо лікувати? Однаково роз стріляєте. краще вже зразу, щоб я не мучився. . Чую- відповідь: і Нікого ми не розстрілюємо. Це пропаганда вашйх большевицьких комісарів. Не ти перший не ти ос танній, що попадаєш до полону!...


Я з недовір’ям подивився на ньо го. Мені було байдуже, я почував се бе розбитим, дуже боліли поранені ноти, я ослаб. За Мене дуже дбав німецький ка пітан. Він по 10 разів на день захо див до мене, питав про моє здоров’я і. взагалі поставйвся до мене з вели кою увагою. Я дуже вдячний йому: як офіцери ми були вороги, але оскільки я'був поранений, він піклу вався мною, як цього вимагає щи ра гуманність. За два дні я потрапив до шпита лю в Харкові. Відношення було над звичайно гарне. Я спершу ніяк не розумів: вчора я був ворот, а сього дні лікують!.... Всі 'мої уявлення со „вєтськото офіцера перевернулися. Як це? —, фашисти і не катують... А нам же комісари казали, що нас ро зірвуть на -шматки! Починаю розу міти, що тут є звичайна больше вицька брехня. Пригадую, вплинув на хід моїх ду мок і такий випадок. Лежу в палаті. Приходять до мене наші, українсь кі дівчата, .питають, звідки я... 1 ' Я зрадів, почав із цікавістю розпиту вати, як вони живуть при німпяг, І тут почув, що жити їй стало дале ко краще, ніж було за. жидівського панування, Хоч тепер і війна. • Пролежавши місяць, у Харкові, я потрапив до щоитдлю в Кам’янсько му; тут теж на-кожному кроці від чував я надзвичайно гарне ставлен ня. Тут лежало в палаті 15 чоловік. Нас дуже часто бдвідували пред ставники німецького командування. Майже через 2 місяці перевелй ме не до літунськото -Табору, де я про довжував лікуватися, бо ще .цілком не видужав. Мені весь час дуже хотілося поба читися з матір’ю. І ця мрія моя здійснюється. Через знайомих пере даю листа, пишучи, що я у полоні


і поранений. До мене. приїздить ма ти, і мені улаштовують зустріч. Пе ред! мною моя старенька матуся. Во на з березня 1941 року не бачила мене і не знала, чи я живий. Погос тювавши кілька день у таборі, мати повернулася додому, а я незабаром потрапив у табір до Кіровограду (Єлисаветграду). Підчас • перебувай:' ня в таборі я бачив,' як німецьке командування дбало за наше здоро в’я і за добре проводження вільного часу. І тільки тут, в полоні, де можна було вільно розмовляти і почутії правду, я дізнався як слід про всю брехню,- якою нам туманили голови 25 років. І коли мері 1 довелося пізніше Поїз дити йб Німеччині, ,! я побачив, як живе німецький народ, то мені ста ло важко навіть згадувати про те, як жили наші люди. Я побачив: усе те, що там тлума чили 25 -років, була суцільна брех ня. Кожен наш селянин, подивив 1 Пійсь, як живе німецький селянин, сказав біт, що він радий буїв би жи ти за такого, як казали нам, «тяж кого фашистського режиму», тіль ки б вирватися з. раю. яким єселян •ське-життя в Совєтському Союзі. Побачившись з деякими людьми, іцо були великими командирами за собєтських часів і які сиділи в 1917 році по концтаборах Сибіру та Да лекої Півночі, я добре Зррзумів, що жидо-болыпевики нищать наши?/ кращих людей навмисне, щоб самим утриматись при владі. З і/алих років мені .прийилась, як кажуть, • самому виходити в люди, і Ліа цім шляху мені, совєтському ук раїнцеві, скрізь-ставили палки в ко леса. А тим -часом жиди мали змогу жити і вчитися.,Лише пізніше Я зро зумів; що це робиться через те, що жидівство пркше влади і намагаєть ся її'за собою. забезпечити. За все те горб, що його.накоїли нашому


народові жидо-болмйевики, я пови нен мститися ДО КІНЦЯ життя. Взнавшій про великий рух нашого українського народу • проти жидо болыйевизму, я вступив до лав доб ровольчих військ УВВ, щоб разом із німецькою армією громити жйдо большевизм. Мені довелося попрацювати в оД 1 ній бойовій - ескадриллі проти боль шевнцших партизантськиїг банд на Сході. Уже ставши добровольцем УВВ, я зробив 31 бойовий ВИЛІТ; ни щачи ці банди. Тепер 4іене надіслали На Україн ські Курей Пропагандистів, щоб я опанував деякі знання, потрібні ме-' ні. і почув про те, його я ніколи Не чув, ЖИВУ Ни в сОвєтським раю, бо большевизм нищив нашу культуру, дущйв нашу думку. По закінченні -Курсів МИ знову роз’їхалися по 'своїх частинах; будет мо працюкати разо-м з нашими зем 1 ляка-ми. Наше завдання разом з нійець коіо ЛІрмією повалити Жйдо-бОЛьше 1 бизм, повернутись на ріДну Україну і будувати обоє життя. так, щоб наш народ жив бёз : колхозно го пОнево 1 лёНня. Ми хочемо в союзі з Нійеччк ною зробити наш народ щаслйвйм. На це ми маємо право: ми багато 1 мільйонові!й народ, народ працездат ний і тадановктий. , Багато синів України разомV німецьким військом борються із спільним ворогом 'большевизмом. Ми маємо одну мету розгромити ворога; І ми це зро,- бимо- Тільки потрібно більше дис ципліни. більше самовідданости. Не будемо шкодувати,„ копм це потрібно, і свого життя для - остаточної пере моги. Українські добровольці! Несіть вперед свій прапор! Покажіть усво: му світові, що ми є . добрі воякйІ Згадаймо своїх прадідів, згадаймо, що ми діти козацького роду! Вперед до перемоги! П. К. П.

 

...

 

Точно він? Бо ось фото, також з підписом, що це Сапрун, але людина зовсім інша.

 

На жаль фото не моє, але ось такий супер-чіткий знимок. Зверніть увагу на колір петличок - це пілот.

 

Серед списку асів Люфтваффе можна зустріти декілька явно українських прізвищ. Перед усім це Leo Suschko(16 перемог) та Roman Painczyk (Роман П'янчук?) з 8-ма перемогами. Буду вдячний за будь яку інформацію по цим та іншим пілотам-асам Люфтваффе українського походження.