Старые фотографии(сафари в Карпатах).

Ау,ловці-краєзнавці,коли порадуєте чимось новим-стареньким? Зповагою.

 

Не зовсім фотографії але стаття варта уваги
Мисливці Карпат відновлюють загублені традиції




"Карпати у любому відношенні на європейському континенті є унікальними з точки зору полювання і мисливства. Західна Європа дуже скоро втратила фауну і диких звірів як об’єкт полювання. Це вже десь із середніх віків у них почало пропадати. Карпати, вони, як казав Ольбрахт, - "Африка у центрі Європи". До середини 20-го століття - це мисливські "ревіри" або угіддя західноєвропейських держав", - розповів кандидат біологічних наук і мисливствознавець Людвіг Потіш. Він припускає що саме втрата Західною Європою власної дикої фауни перетворила Карпати на особливий об’єкт інтересу дослідників, мисливствознавців і авторів, що пишуть про природу:

Втрачено дуже багато. Останнім часом у нас дійсно увійшло в традицію те, що коли вбивають якусь тваринку, то вже перехрестяться, і шапку перед нею зніме, стане на коліно. Якщо це в дубовому лісі, то дубову гілочку обмажуть об кров і поставлять у капелюха мисливцю. Вже є шана до того звіра.
Володимир Машура
"У журналах до Другої світової війни – це "Міслівост", "Половнік", потім "Карпаті Водас" – це єдиний закарпатський журнал, який описував полювання у Карпатах – доктор Фенцик був його головний редактор. Чеський професор Карлового університету Іржі Комарек написав книгу "Лові в Карпатох". Він описував… Ми звикли про Кенію читати, про сафарі, а він написав книгу "Лові в Карпатох". Унікальний у фізико-кліматичному аспекті регіон – він благодатний для крупних ссавців, серед яких чільне місце на ловах посідав бурий ведмідь і карпатський олень. Ну, з птахів – глухар".

Особливості карпатського полювання

Полювання у горах справді відрізняється від полювання на рівнинній частині України. Якщо трофеями українських мисливців є переважно польова дичина: фазани, куріпки, зайці чи водоплавна – як-от качки, то у Карпатах все по-іншому. Тут полюють на великого звіра.

Десь ми йдемо до того, щоби робити трофейну оцінку цих трофеїв, але мисливці ще бояться десь представити ті трофеї. Бояться, що воно може десь пропасти. Треба час, щоб люди могли зрозуміти, що полювання має бути трофейне, а не м’ясне.
Олександр Вайс
"Особливість полювання саме на Закарпатті, як гірське полювання. Знаєте, що були великі снігопади, і щільність копитних тварин у нас сильно-сильно упала. Дуже сильний антропогенний вплив на мисливські угіддя. Дуже багато людей ходить за грибами, за ягодами у мисливські угіддя і це наносить шкоди, тому що олень це благородний звір, який любить, по простому кажучи, тишу", - розповів голова Українського товариства мисливців та рибалок у Закарпатській області Олександр Вайс.

Хоч мисливці і скаржаться на те що, мовляв, полювання зараз вже не таке, як було раніше, однак, звіра у лісах не меншає. Бо як свідчить мисливець із багаторічним досвідом Василь Велеган, саме ті, хто у сезон б’є звіра з рушниці, у міжсезоння піклується про види, на які має намір полювати.

"Полювання – це третій вже розділ. Перше – це охорона і відтворення навколишньої фауни, а вже потім – регуляція. Полювання – це дуже мала кількість роботи, чим займаються мисливці. Дуже мала. Сезон ділиться всього лише з другої неділі августа до 31 грудня. Весь інший час іде підкормка, будівництво, трудоучасть так звана. В нас люди небагаті і практично все, що ми робимо, люди роблять самі за свої кошти. Самі вирощують на своїх ділянках ту же кукурудзу, той же топінамбур, щоб можна було чимось кормити. Самі завозимо ту сіль", - вважає Василь Велеган.

Тому звинувачення у знищенні природи закарпатські мисливці рішуче відкидають. Навпаки, називають себе першими серед її охоронців. І наголошують, що полювання стрімко перетворюється зі способу добування м’яса на частину культури, спосіб спілкування із природою. Закарпатські товариства мисливців, яких є зараз дев’ять, відновлюють забуті ритуали, звичаї і повертаються до витоків мисливства.

Нові ритуали і мотиви

Керівник управління мисливства і лісового господарства Закарпатської ОДА Володимир Машурарозповів:"Це, як правило, угорці. Вони мають більше зв’язків з мисливцями з Угорщини, вони бачать ті традиції, як були, і які збереглися, ті ритуали, які відбувалися під час полювання, то були запроваджені німцями".



Багато мисливських традицій в Україні були втрачені у радянські часи. Леонід Брежнєв на архівному фото ТАСС.
"Останнім часом у нас дійсно увійшло в традицію те, що коли вбивають якусь тваринку, то вже перехрестяться, і шапку перед нею зніме, стане на коліно. Якщо це в дубовому лісі, то дубову гілочку обмажуть об кров і поставлять у капелюха мисливцю. Вже є шана до того звіра. Кожен мисливець хоче знати, де сидить фазан. І кожен мисливець хоче мати трофей. Золоті роги з оленя, золоті роги з косулі, золотий череп вовка. Це ті роги, які виставляються на виставку і на виставці отримують необхідну кількість балів, наприклад в оленя – 210 балів. Якщо він отримає 210 балів по міжнародній системі оцінки трофея, то він золотий."

Підтримує у цьому свого колегу і голова УТМР Закарпаття Олександр Вайс: "Десь ми йдемо до того, щоби робити трофейну оцінку цих трофеїв, але мисливці ще бояться десь представити ті трофеї. Бояться, що воно може десь пропасти. Треба час, щоб люди могли зрозуміти, що полювання має бути трофейне, а не м’ясне".

При цьому фахівець наголошує, що мисливство в Україні все ще недосконале законодавчо. Зміни у цьому напрямку допомогли б відтворювати природні ресурси, у тому числі і карпатських гір.

Мені чим подобається мисливство і рибальство, що там ні риба, ні дичина не знає, хто на неї полює. Прокурор, доктор, суддя, чи робітник чи муляр чи штукатур – там абсолютно по цимбалам. І слово"мисливець" для мене асоціюється із мисленням. І страшно не люблю слово "охотнік". Бо охота це для мене ніби похоть якась. І "мисливець" я більше поважаю слово, ніж "охота".
Людвіг Потіш
"У тій же Америці кошти держава бере із збільшення податків на товари мисливсько-рибальського призначення. Я не знаю, скільки там процентів, але там продається один патрон, і вкладено в його вартість не знаю скільки, 10 центів, чи 50 центів і ці кошти перераховуються на охорону відтворення".

Ця сама недосконалість у законах часом ставить у глухий кут не лише мисливців, але й природознавців, і тут трапляються навіть курйози.

"Слово "мисливець" для мене асоціюється із мисленням..."

"Це досить скритний такий народ. Може розказувати масу байок всяких, але не про себе. Я коли збирав для дисертації своєї матеріал – я чотири роки контактував із мисливцями, щоби вони почали мені давати інформацію про птахів, яких бачили. І там такі парадокси є, що ти собі не уявляєш. Вони тобі приносять впольовану качку – ця качка відноситься до Червоної книги. Тоді постає питання: як науковцю використати цей матеріал, щоби він не був протизаконним. І тоді у своїх публікаціях пишеш: "знайшли мертвою", або "знайшли збитою машиною. І тоді по закону ніхто не відповідає за то", - розповідає кандидат біологічних наук Людвіг Потіш.

Олександр Вайс же скаржиться що Європейські організації, які фінансують природоохоронні проекти в Україні теж не завжди логічні у своїх діях: "Вовків добувати вже не можна. Що роблять вовки в лісах, то страшно подумати. Людей рвуть, з’їдають, собак. Є такі села, тут, у Березнянському районі, де за зиму 118 собак забрали з дворів".

Однак закарпатські любителі полювання не нудьгують, навіть коли закон не дозволяє їм брати у руки рушницю. Володимир Машура розповідає: "У нас уже було проведено декілька чемпіонатів України по імітації реву оленя. Це теж гарна традиція. Причому ми брали участь у Європі в Кубку Святого Губертуса, що проводиться в Геделеві".

"Мені чим подобається мисливство і рибальство, що там ні риба, ні дичина не знає, хто на неї полює. Прокурор, доктор, суддя, чи робітник чи муляр чи штукатур – там абсолютно по цимбалам. І слово "мисливець" для мене асоціюється із мисленням. І страшно не люблю слово "охотнік". Бо охота це для мене ніби похоть якась. І "мисливець" я більше поважаю слово, ніж "охота".

 

Приветствую.Вот такая подвеска была в наборе фамильных украшений баронессы Фон Захер https://reibert.info/threads/portret-miniatjura.687510/#post-7323092

 

Переслали еще пару фоток из поместья "Чонок".Жаль,что качество низкое,но выбирать не приходится...

 

Ритуали та обряди гуцульських мисливців


У даній статті ми поговоримо про мисливство Українських Карпат, а саме якими ритуалами та обрядами володіли гуцульські мисливці, як полювали на велику та малу здобич, як виглядали гуцульські рушниці, чи справді гуцули "стріляли гадюками" та які замовляння над ними проговорювались? Усе це дізнаєтеся із нашого матеріалу про вірування мисливців Карпат. Одним з господарських занять українців було мисливство. Це заняття, поряд із збиральництвом та рибальством, є найдавнішим в історії людства. Проте, як справедливо зазначив польський етнолог пер. пол. ХХ ст. Казимир Мошинський, серед слов’янських народів мисливство ніколи не було головним господарським заняттям. Тому що у період формування цих народів, серед них й українського, головними господарськими заняттями населення, з яких вони сформувалися, уже були рільництво та скотарство [1]. Мисливство у слов’ян завжди мало лише допоміжне значення у системі господарювання. Незважаючи на це, мисливство протягом тривалого періоду посідало доволі вагоме місце у господарстві українського народу. За його допомогою українці захищали власні поля, городи, поголів’я худоби та птиці від завдання їм шкоди з боку тих чи інших диких звірів. Воно було також джерелом м’ясної їжі, отримання інших цінних продуктів. Поступове освоєння українцями незаселених земель, розорювання все більших площ призвело, як і в більшості інших регіонів земної кулі, до значного зниження кількості диких звірів і, як наслідок, до суттєвого занепаду мисливства серед населення. Однак у багатьох етнографічних районах України воно зберігалося до сер. ХХ ст. Землями, на яких традиційне мисливство у др.пол.ХІХ— пер.пол.ХХст. мало найбільше поширення, були етнографічний Поліський регіон та Українські Карпати, на теренах яких розташовані три етнографічні райони — Бойківщина, Гуцульщина та Лемківщина. Причина широкого застосування українцями Полісся та Карпат у др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст. традиційного мисливства криється у географічних умовах земель, на яких вони проживали. Ці землі містили значні площі важкодоступних територій, які вкривали великі масиви лісів. Наслідком цього було багатство дикої фауни. Саме це зумовило значне розповсюдження традиційного мисливства у зазначений період в Українських Карпатах та Поліссі. Кожне традиційне господарське заняття було обов’язково поєднаним з різноманітними ритуалами, обрядами, повір’ями тощо. Підкреслимо, що в цілому будь-яке явище матеріальної культури народу було нерозривно пов’язане із його духовною культурою. Традиційне мисливство у цьому відношенні не складало винятку. Кожен мисливець приділяв велику увагу виконанню певних обрядів, які, згідно з народними віруваннями, повинні були принести йому успіх під час здійснення полювання, незмінно дотримувався ряду повір’їв тощо. Ритуали і обряди мисливців Карпат Зупинимось на ритуалах, обрядах та окремих повір’ях мисливців Українських Карпат др.пол.ХІХ?— пер. пол. ХХ ст. Усі вони були пов’язані з рушницею — головною зброєю тодішніх мисливців при застосуванні ними активної форми полювання. Зазначимо, що рушниці в окресленому періоді були найчастіше саморобними. Мисливські ритуали та обряди мали два призначення — забезпечення успіху під час полювання (влучності та смертельності для звірів пострілу з рушниці) і встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», здійснюваних недоброзичливими мисливцями. Виконання мисливцем деяких обрядів, згідно з народними віруваннями, забезпечувало водночас досягнення обох зазначених цілей. В українській етнологічній науці мисливським віруванням у цілому було приділено небагато уваги. На поч. ХХ ст. етнограф Володимир Шухевич у своїй монографії «Гуцульщина» вперше широко розглянув це питання. Проте у його праці практично міститься лише переказ зібраних автором польових даних. Відсутні узагальнення або ж систематизація [2]. Дещо пізніше етнограф Петро Шекерик-Доників також навів різноманітні обряди та повір’я мисливців Гуцульщини, подавши їх опис у художній формі в творі «Дідо Иванчік» [3]. Обидві зазначені праці стали головними писемними джерелами при написанні нашої розвідки. Цінні джерельні дані, використані у статті, містяться також у творах деяких польських етнографів пер. пол. ХХ ст. [4]. У др. пол. ХХ ст. вивчення мисливських вірувань на українських землях практично повністю зупинилися. Лише після проголошення незалежності України, у 1990-х рр., вийшла стаття дослідника Григорія Аркушина про мисливські повір’я Західного Полісся. Ця розвідка не містить узагальнюючого матеріалу. У ній опубліковано цінні польові відомості, зібрані автором протягом декількох років. Головною метою статті Г. Аркушин назвав фіксацію і, як наслідок, збереження для науки мисливських повір’їв, а також викликання зацікавленості у їхньому зборі та дослідженні [5]. Важливим джерелом для нашої розвідки стали також зібрані польові матеріали [6]. Обряди з гадюкою Значна кількість мисливських обрядів, метою яких було забезпечення успішності полювання та встановлення оберегу над рушницею, була пов’язаною із гадюкою. Так, напр. ХІХ ст. для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб «її нїхто не урік», мисливці застосовували наступний засіб: брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі [7]. Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу (почувши вистріл, недоброзичливий «стрілець» міг «збавити» рушницю чарами), горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту проти завдання їй магічної шкоди з боку мисливця, який чув звук пострілу з неї. Тепер уже недоброзичливому мисливцеві потрібно було взяти рушницю в руки для того, щоб за допомогою чарів зробити її непридатною для використання [8]. Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів [9]. Вважалося, що рушниця не підведе (можливо також, що її буде неможливо зробити непридатною для використання за допомогою чарів) того мисливця, який у її приклад закладе жало гадюки [10]. Для того, щоб рушниця «не підвела» мисливця, він намагався застрілити гадюку в свято Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) [11]. Цей день був пов’язаний з різними народними віруваннями, що стосувалися гадюк. Зокрема, загальноукраїнським було уявлення, згідно з яким на свято Воздвиження Чесного Хреста гадюки відповзають до вирію — міфічного теплого краю. У зв’язку з цим людям (серед них й мисливцям) було вкрай небезпечно іти у це свято в ліс [12]. Ю. Шнайдер зафіксував розповідь гуцулів про мисливця, якого у це свято «змії» забрали до своєї схованки, щось говорили до нього та примушували його лизати «гадючий камінь». Лише навесні цього чоловіка відпустили на волю. «Мисливець у цей день до лісу не піде», — закінчує переказ оповіді згаданий дослідник [13]. Схоже оповідання було поширеним на Київщині. На цьому терені дорослі, розказуючи дітям про те, що гадюки у свято Воздвиження Чесного Хреста заповзають у велику яму і лижуть у ній «гадючий камінь», оповідали їм історію про дівчинку, яка, пішовши у зазначене свято в ліс, потрапила, подібно до згадуваного мисливця, у полон до гадюк [14]. У згадуваному творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік» міститься інформація про те, що мисливці голіруч (що викликає сумнів) ловили гадюк та ящірок протягом року від свята Благовіщення (7 квітня) до свята Воздвиження Чесного Хреста. Засушені гадюки та ящірки, голови гадюк, «ліновишшя» («ліновишшя» — шкіра змії, яку вона скидає навесні. — в. Р.) [15] зберігали у спеціальній «тобівці» («тобівка» — невелика шкіряна сумка. — в. Р.) [16]. У день Головосік (11 вересня), який, згідно з твердженням автора, був найбільшим мисливським святом на Гуцульщині, мисливці, після виконання певних, описаних обрядів, спалювали усе це на вогнищі з «глогу» («гліг» — глід колючий Crataegus oxyacantha. — в. Р.) [17]. Це вогнище розпалювали від «ошкалька громовиці» («ошкальок громовиці» — скіпка з дерева, у яке вдарила блискавка. — в. Р.) [18]. З самого ж «ошкалька громовиці» вогонь добували за допомогою тертя, отримуючи так звану «живу ватру», що, за народними уявленнями, мала особливу магічну силу. Після затухання ватри попелом з неї чистили рушницю [19]. Описаний ритуал мав, очевидно, насамперед охоронну функцію. Тобто, виконуючи його, мисливці прагнули встановити оберіг над рушницею проти дії на неї «злих чарів» від інших мисливців. Гадюк та ящірок у творі названо «писланцями, помичниками та слугами ничістої сили, шо то в особах гаді та єшєрок ними орудуєт злий дух» [20]. Спалювання їх на вогнищі, згідно з віруваннями мисливців, приводило до смерті тих мольфарів, які певним чином здійснювали якісь злі чари за їх допомогою та не наклали при цьому на себе магічної «оборони» [21]. У день Головосік біля цієї ж ватри мисливці вкидали гадючі жала у дула рушниць та пістолетів, примовляючи, щоб вони були «в стріліню такі острі, єк гадєчі жєльця» [22]. «Ліновишшями» протирали рушниці, пістолети, пастки на звірів (підкреслимо, що це єдиний з відомих нам обрядів, який частково стосувався пасивної форми мисливства) та роги для пороху, говорячи, щоб їх «ни держєло все ничісте насланє й злагода (злі чари — в. Р.), єк ни держитси ліновишшє гаді» [23]. Гуцули стріляли гадюками? Уявлення, пов’язані з гадюкою, були досить сталими. Про це свідчать, зокрема, наступні розповіді старожилів зі с.Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.: «[…] Ше Яків Мувів, в нас мисливець був, він ше польський був, ти й казали, шо він купив рушницю і дотів шукав так, шо загнав у ствол гадюку. Та й відси вистрілив. Ну, а рушницю вурвало! Та й він собі відпиляв, та й ходив, то сміялися з него «Півтаранка» [24]. «[…] Казали мижи людьми […], єкшо її [гадю-ку] зловити, забити в ствол одним кінцем […] та й стрілити […], кажут, шо то добре. […]. А може ро-зірвати [дуло] […]» [25]. Наведена інформація свідчить про те, що спроби вистрелити гадюкою з рушниці траплялися, ймовірно, приблизно у сер. ХХ ст. Зазначимо, що етнографи кін. ХІХ — поч. ХХ ст. цього обряду не зафіксували. Лише польський дослідник Тадеуш Северин у статті, виданій у 1932 р., згадує про його існування на Поліссі та Волині [26]. Отже, можливо, він виник десь приблизно у цей час. Якщо це справді так, то у цьому випадку ми констатуємо факт появи нового обряду, пов’язаного з віруванням у можливість забезпечення здійснення успішних пострілів з рушниці шляхом виконання певних обрядодій, у яких необхідно було використовувати гадюку. Зауважимо, що наведеного обряду могло насправді й не бути, оскільки виникають сумніви стосовно того, чи вистрілити гадюкою справді можливо. Щоправда, про ідентичний обряд розповідали також респонденти з Полісся [27]. Проте, ці розповіді ще не слугують достатнім підтвердженням його практикування серед мисливців. Питання реального існування цього обряду, однак, не має дуже вагомого значення. Розповіді про нього насамперед свідчать про сталість уявлення, згідно з яким за допомогою певних обрядів з використанням гадюки мисливці забезпечували собі успішність на полюванні. Окремі мисливські повір’я, пов’язані з гадюкою, збереглися до сьогодні. Подібною до матеріалу, який подав Ю. Шнайдер, є наступна, зафіксована нами, оповідь мисливця-старожила: «[…] Треба в змії витєгнути язичок, в приклад задовбати і попадаєш так шо є. […]. Таке чув ше недавно, шо говорили […] звір йде на рушницу» [28]. Уявлення про те, що завдяки виконанню певних обрядів, пов’язаних з гадюкою, можна надати влучності та сили пострілу з рушниці, були поширені у багатьох етнографічних регіонах України. Так, подрібнену на шматочки шкіру вужа додавали до набою на Волині [29]. На Поліссі з нової рушниці перший раз стріляли у вужа чи гадюку [30]. У цьому ж регіоні вистрілювали гадюкою та вужем з рушниці, яка погано стріляла або «живила» (лише ранила) звіра [31]. Вистрілювали вужа, коли рушниця «живила» і на Волині [32]. Про те, що мисливці стріляли гадюкою, згадує відомий український письменник пер. пол. ХХ ст. Остап Вишня [33]. Порівнявши його опис з наведеними фактами, стає зрозуміло, що прозаїк послуговувався не лише своєю фантазією, а й певними реаліями. З цього випливає, що вірування, пов’язані з гадюкою, були поширені також на теренах Київщини або Слобожанщини (можливо і в обох районах) — землях, де жив Остап Вишня. Серед мисливців Українських Карпат було поширеним уявлення, що є рушниці так «залагоджені», що їх начебто вже ніхто не міг за допомогою чарів зробити непридатними для використання: «[…] Зброю так залагоджували, шо її ніхто не міг зіпсувати, наприклад, ніякий чародій. Якшо один зробив, шо вона повинна стріляти, то інший вже не може зробити, шоб вона не вистрілила… Навіть в мене була одна така рушниця, я продав її в гори…» [34]; «…Був тот кріс (кременева рушниця – в. Р.) так залагожений, шо ніхто ни годен був його ні зба-вити, ні замовити» [35]. Якщо обряди, пов’язані з гадюкою, мисливці нерідко практикували, щоб успішно полювати та водночас встановлювали оберіг над рушницею проти спроб завдання їй шкоди за допомогою чарів недоброзичливими мисливцями, то наступний мисливський ритуал мав виключно охоронну функцію. Мисливець здійснював його тоді, коли у нього хтось вкрав порох, завдяки чому міг зробити його рушницю непридатною для використання. «…Аби сего не дїждав» він набирав до схід сонця воду з дев’яти криниць. Кожного разу він зачерпував її дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зворотній бік «нї 9, нї 8… нї 2, нї один» (можливо, рахували дев’ять раз по черзі: то в спадаючому порядку від дев’яти, то в зростаючому до дев’яти) 36]. Після цього у такій воді варили дев’ять шматочків глоду, «свербигузки» («свербигузка» — шипшина Rosa canina. —в. Р.) [37] та ожини (Rubus caesius). Варили їх на ватрі, розкладеній з дев’яти «кавалків» глоду. Далі у цій воді «гасили ватру» — кидали у воду дев’ять вугликів глоду, рахуючи у зворотному порядку. Воду вливали в рушницю, яку після цього клали на ніч біля кочерги. Зранку воду виливали зі зброї «за сонцем» (очевидно, на схід). Після цього рушницю заряджали та стріляли. Зробивши вистріл, дуло одразу ж закривали рукою. Через хвилину руку нюхали. Якщо від неї не було чути димом (запах від руки визначався мисливцями, очевидно, дуже суб’єктивно), то весь ритуал здійснювали знову, повторюючи його доти, доки від руки не було чути відповідного запаху [38]. Обряд з гасінням ватри Інший ритуал, пов’язаний із «гасінням ватри», здійснювали у день Головосік. Протягом цього дня мисливці нічого не їли. Вранці до схід сонця на галявині у лісі мисливець складав на одне місце свої мисливські знаряддя (рушниці, пастки, порохівниці). Він тричі обходив галявину, ідучи «назістріть» (назустріч. — в. Р.) [39] сонцю, із уже згадуваним запаленим «ошкальком громовиці», з якого було видобуто вогонь за допомогою тертя. Потім він набирав з дев’ятьох джерел воду аналогічним до набирання води з криниць способом. Цією водою мисливець «відгашував ватру». Кидав у воду вуглики з вогнища дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зворотному порядку (або, можливо, почергово у спадаючому та зростаючому). Вогнище складалося з глоду і розпалювалося від «ошкальку громовиці». Головний герой твору П. Шекерика-Доникова «відгашував ватру» правою рукою, а в лівій тримав «гушемку иванского зіля, градєний чєпелик, громовицу тріску тай гадєчу пацирку» («гушемка иванского зіля» — очевидно, пучок зілля, зібраного на свято Івана Купала; «градєний чєпелик» — ножик, що ним відвертали град; «громовица тріска» — скіпка з дерева, у яке вдарила блискавка; «гадєча пацирка» — намистина жінки, яка вміла замовляти від укусу гадюк або мала владу над ними. Відомий карпатський знахар Михайло Нечай застосовував у своїй мольфарській практиці камінь, продутий зміями - "гадюча пацирка") [40]. Після цього, вмочуючи іванське зілля у воду, мисливець кропив галявину, на якій горіло вогнище, обходячи її навколо. Це встановлювало оберіг над галявиною від нечистої сили. Після кроплення іванське зілля спалювали на ватрі. Далі мисливець здійснював уже описані нами обряди, пов’язані з гадюкою, а також робив рухи, що символізували побиття нечистої сили, та голосно кричав на неї. Завдяки здійсненню цього ритуалу мисливські знаряддя уже начебто не могли бути зіпсовані чарами інших мисливців протягом цілого року [41]. Описаний ритуал мав насамперед охоронну функцію. Проте, один з його описаних обрядів, був, як ми це бачили, чітко спрямований на забезпечення успішності під час полювання. У с.Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. автор зафіксував ритуал, у якому також здійснювали «гасіння ватри»: «Шоби рушниця добре стріляла […] треба взя-ти глоду […]. Кладе той глід на вогонь до тих пор, шоби той глід згорав на ватерці, і потому бере з того вуглики […] ватри гасити […]. Рано, до схід сонця, набирає води, потому ті вуглики кидає в воду і рахує від дев’єть: дев’єть, вісім, сім… До одного дійшло це і на цим кінчаєси. Дев’єть раз він тото зробив, потому ше раз дев’єть […] З того кришиться так шоби виходило на одного один вуглик. То ше навіть тої води треба брати іти дес до струмка, де добре. Набираєте води, і це в тій воді, навіть до схід сонця бажано… Цеї води треба, рано помив, ввечер зробив, помив рушницю тим, але треба хапати зразу, бо сильно бере ї’ ржавчи-на з цього. То треба його махом сушити. Ну і так дают посохнути, потому завтра рано стараються іти на польованя» [42]. Ці уривчасті спогади респондента дають змогу дійти висновку, що у сер. ХХ ст. на Гуцульщині ще побутували ритуали, подібні до тих, які зафіксували В. Шухевич та П. Шекерик-Доників. Зазначимо, що старожил розповів, начебто описаний ним ритуал застосовували до рушниці, яка була зроблена непридатною для використання чарами інших мисливців [43]. Тобто, ритуал мав на меті нівелювання завданої рушниці шкоди. Ми припускаємо, що респондент міг помилитися стосовно мети обряду, однак, можливо, деякі ритуали могли практикувати як з метою охорони рушниці, так і з метою повернення «зачарованій» рушниці придатності для використання. В наступному обряді мисливці практикували для того, щоб під час вистрілу «пушка не розносила шроту» [44]. Тобто, очевидно, щоб дробини влучали близько одна біля одної, а не розліталися, і, як наслідок, звір отримував важчі рани. З цією метою мисливець відламував невелику тріску з викопаної труни. Цю тріску, за певну оплату, паламар клав у церкві під престіл, на якому відправлялося Богослужіння. Тріска мала там знаходитися протягом дванадцяти Богослужінь. У ті дні, коли в церкві відправлялися Богослужіння, мисливець, окрім сніданку, нічого не їв. Після відправи у церкві дванадцяти Богослужінь він забирав тріску і протягом трьох вечорів говорив над нею по три рази наступну примівку: «Як сї не розсипали тоти кістки, що у тобі були, як єс їх затримала у собі, так аби сї тримав шріт з моєї пушки при купі». Далі він цю тріску клав між дробинами [45]. Отже, і у цьому обряді бачимо поєднання обрядодії, яка своїми коріннями сягає язичницьких вірувань з елементами християнства. В. Шухевич розповів, що мисливці носили у церкву на дев’ять Богослужінь кулю, щоб вона у майбутньому завдала звірові важку рану [46]. Про те, що гуцульські мисливці освячували кулі до рушниць, зазначив Р. Кайндль [47]. Вони вірили, що у ведмедя можливо влучити лише освяченою кулею [48]. Окрім куль, мисливці освячували також рушниці. Так, певний мисливець зі с. Гринява (сучасний Верховинський р-н Івано-Франківської обл.), приблизно напр. ХІХ — на поч. ХХ ст., освячував свою рушницю кожного Великодня [49]. Отже, поданий матеріал дає змогу класифікувати мисливські обряди, виконання яких мало своєю метою забезпечення здійснення влучного пострілу з рушниці та встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», що їх здійснювали недоброзичливі мисливці: Мисливські обряди, у яких мисливці використовували гадюку. Мисливські обряди, під час яких відбувалося «відгашування ватри». Мисливські обряди, у яких спелись тісно елементи язичництва і християнства (двовір'я) Порівняно широке розповсюдження на території України обрядів, що відносяться до першої групи, вказує на те, що вірування у магічну здатність здійснення обрядів, пов’язаних із гадюкою, покращити силу та влучність пострілу з рушниці, а також забезпечити їй непіддатливість до спроб завдання шкоди «злими чарами», було давнім на українських землях. Давність цього вірування підтверджується також сталістю цих практик. Можливо, до появи вогнепальної зброї обряди з гадюкою, згідно з народним віруванням, забезпечували мисливцям успіш не полювання та захищали їх. З поширенням рушниць вони, до певної міри змінившись, повністю перейшли на цей вид зброї. Цілком імовірно, що в обрядах мисливців, пов’язаних із гадюкою, була присутня імітативна магія. Керуючись принципом «подібне викликає подібне», мисливці намагалися завдяки виконанню обрядів максимально уподібнити постріл з рушниці до укусу гадюки, зробити його смертельним для тварини. Це наглядно показують як подані гуцульські примівки, так і слова респондентів з Полісся: «Усаді адючина у ствол і вистріль, то буде стрілять, як змєя» [52]. Ця магія могла мати дуже глибокі коріння у традиційних віруваннях. Оскільки центральне місце у ній посідає гадюка, спробуймо з’ясувати, якими були українські народні уявлення про неї. Джерела показують, що ці уявлення були доволі неоднозначними. Так, Р. Кайндль згадує гуцульську легенду про гадюк, які, врятувавши ковчег, спасли людський рід [53]. Гуцули вірили, що гадюки кусають тих людей, які працюють у свято [54]. З цього бачимо, що до гадюк ставилися позитивно. Водночас чимало свідчень вказує на вкрай негативне народне ставлення до них. Ми уже згадували, що гадюк ототожнювали з нечистою силою у творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік», у якому автор намагався відтворити народні уявлення. Про ототожнення гадюк із «злими духами» згадує Григорій Купченко [55]. Встановлення оберегу від нечистої сили, на нашу думку, становить основу другої групи обрядів. Головними стихіями, що їх мисливці використовували при здійсненні цих обрядів, були вода та вогонь. В обрядах мисливці використовували глід, шипшину, ожину. Найбільш важливе значення мав глід, з якого розпалювали вогнище та вуглинками якого «гасили ватру». Очевидно, у цих обрядах маємо цінне свідчення використання глоду в українських народних віруваннях як оберегу проти нечистої сили. Збереження, у досліджуваний нами період, великої кількості обрядів, метою яких було забезпечення успішності на полюванні та охорона рушниці, пов’язане, насамперед, із архаїчністю мисливства. Ве-дення полювання протягом багатьох століть залишалося в Українських Карпатах абсолютно незмінним. Мисливці у др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст. полювали тими ж методами, що й їх далекі предки. Це зумовило консервацію багатьох обрядів. Навіть з поширенням вогнепальної зброї ці обряди не зникли, а, пристосувавшись до неї, продовжували жити. Як і в інших сферах народної діяльності, вірування, з яких походили описані обряди, стерлися з народної пам’яті.

 

Приветствую.Камрад Juvchuk,благодарю за столь обширный и глубокий материал ,посвященный охоте.Просматривая фотки в этом посте,обратил внимание,на схожесть и украшение оружия жителей Карпатского региона и североамериканских индейцев...

 

Вітаю! не Ви один цю схожість бачите!

 

Недоторкані дикі землі – так часто говорили про Закарпаття у минулому. І мова йшла, звісно, не лише про прекрасні гірські краєвиди для споглядання, але й про багату фауну. У гірських річках можна було порибалити, а в лісах і долинах – пополювати на диких тварин (зайців, кабанів, лисиць, оленів, вовків, ведмедів) і птицю (фазанів, куріпок, качок).

Австро-угорська аристократія довгий час розглядала територію Закарпаття як незмінне місце для такого дозвілля. Графи Шенборни часто полювали довкола свого мисливського палацу, у т. ч. на околицях Синяка; ерцгерцог Рудольф – неподалік Кобилецької Поляни та Великого Бичкова, а в с. Луг мав свій мисливський палац (про нього ми нещодавно писали на нашій сторінці).

Загалом, полювання та риболовля – атрибути минулих століть. Вони були настільки популярними, що друком виходили окремі газети, присвячені цій темі (напр., «Vadász-és verseny-lap» виходила з 1857 по 1919 р. ). На її сторінках читачів систематично інформували про популяцію диких тварин і птиці на Закарпатті, особливості організації мисливства, отримання дозволів.

Мисливство і рибальство були важливими атракціями при курортних комплексах краю (напр., Кобилецькій Поляні, Синяку, Неліпині, Вишкові). Відпочиваючі із задоволенням приймали такі пропозиції. Для цього необхідно було отримати дозвіл у місцевих єгерів, а за окрему плату надавалось спорядження й організовувався супровід.

Перед вами фото відомого церковного діяча та педагога Я. Блашковича (з книги «Blaskovich emlékkönyv», укл. G. Móró Csilla), котрий у 1911 р. відпочивав у відомому на той час Вишківському замковому купелі та вполював ведмедя. За його спогадами, на околицях курорту зграї вовків були настільки багаточисельними, що без остраху нападали на пасовищах на стада свійських тварин, а відпочиваючі допомагали місцевим селянам впоратися із такою загрозою.
Інформацію про популяцію тварин у різних місцях систематично подавалась у пресі й туристичних путівниках. Скрін із путівника 1939 р. додаємо

 

Danke, gerr Juvchuk.

 

Приветствую,уважаемые посетители данной темы.Из темных углов, ближних к баронскому поместью селянских хат, появляются разные бытовые предметы,растащенные взбунтовавшимися крестьянами в далеком 1919 году.
На фото-часть праздничного сервиза.За сотню лет праздничный белый фарфор не потемнел,а позолота не истерлась...Выкраденная посуда была надежно припрятана: сначала от хозяев и чешских ,и венгерских жандармов ,потом и от советов...
Посуда чешская,за исключением английского чайничка в левом углу.

 

Садибу баронеси розбили осінью 1944р.-перед самим приходом руських.Історію свого краю треба знати.

 

Я уже Ваши глубокие знания по гладкосвольному оружию марок ИЖ и ТОЗ видел: " Такі приціли в ГДР встановлювалися на Иж34 і Тоз27 для руських офіцерів-мисливців для охот із вишок."https://reibert.info/threads/opticheskij-pricel.1188242/#post-13138709

Вы,большой "знаток всего" ,что-то слашали о бунте 1919 года в селах Березники,Керецьки,под предводительством Пулы(не путать с Пулей)против семьи австрийских баронов Захеров?..
А вообще-то прошу не мусорить в чужой теме,а создать свою и там "блистать" познаниями во всей красе...

 

В одному із польських архівів знайшли світлини полювання 1920-х років біля Поморянського замку.

Поморянський замок розташований у селищі Поморяни Золочівського району Львівської області, повідомляють "Фотографії старого Львова".

Замок є пам'яткою архітектури державного значення. Можливий архітектор замку – Шарль Бенуа, проте це достеменно не відомо.

Перша згадка про появу замку в Поморянах відноситься до 1497 року.

На фото показали полювання біля замку.

 

На території Галичини функції державного управління під час Першої Світової війни перейняла на себе воєнна адміністрація. Практичну реалізацію державної влади у Галичині у 1915 році здійснював головний комендант польової армії, архикнязь Фридрик, який діяв відповідно до повноважень, які було йому передано цивільною владою Австро-Угорщини.

Для врегулювання обігу вогнепальної зброї, яка в тому числі використовувалась для проведення полювання, були призупинені дії законів, що врегульовували порядок обігу зброї та порядок проведення полювання на території Галичини у передвоєнний час. Так, 29.11.1915 року видано Розпорядження командуючого армією «Про видачу дозволів на носіння зброї». Воно діяло на території Галичини, яка знаходилась під окупацією Австро-Угорської армії. Пунктом 1 було затверджено зразок (бланк) дозволу на зброю.

На відміну від цивільного закону Галичини, коли дозвіл на зброю видавали цивільні органи державної виконавчої влади (старости), відповідно до розпорядження ця функція перейшла до окружної воєнної комендатури. Особливістю було й те, що головним показником, за яким приймали рішення про видачу дозволу на зброю, була благонадійність, а комендатурі надавали право без пояснень у будь-який час відібрати виданий дозвіл. Як і у попередньому законодавстві передбачалось, що у бланк дозволу на зброю повинна бути вклеєна фотографія. Більше того, передбачалось, що власник дозволу повинен підписатись на вклеєній на дозволі фотографії, а комендант затвердити підпис печаткою.

Посвідчення на зброю було дійсне лише на один вид зброї. На відміну від дозволів на зброю, дія яких поширювалась на всю територію держави, відповідно до цього розпорядження зона дії дозволу поширювалась лише на певну територію, визначену у дозволі. Також воєнний комендант мав повноваження видавати дозволи на зброю лише на один рік. Повноваження видачі дозволів на довший термін мав виключно генерал-губернатор. Передбачалось, що при носінні зброї особа повинна мати дозвіл на зброю, а порушники цього розпорядження підлягали штрафу – 1000 крон або ув’язненню на термін до трьох місяців. Розпорядження набирало дію після його оголошення. Слід відмітити, що дозволи на право носіння та зберігання зброї видавала й окупаційна влада на території Української держави. Посвідчення заповнювали двома мовами – українською та німецькою.

Розпорядження від 29.11.1915 року «Про проведення полювання» відмінило на окупованих територіях дію Галицького мисливського закону від 1907 року. По аналогії з видачею дозволів на носіння зброї мисливські посвідчення видавались особам, які викликали довіру. Його видавали лише на один календарний рік, вартість посвідчення становила 10 крон. Слід відмітити, що у попередньому цивільному законі найдовший термін видачі посвідчення становив три роки, а вартість річного становила також 10 крон.

Якщо плата за видані мисливські посвідчення відповідно до Мисливського закону йшла у бюджет держави, то відповідно до розпорядження від 1915 року вона поступала у бюджет, який використовували виключно на благодійні цілі. Було встановлено новий зразок бланку посвідчення. На відміну від попереднього зразка у ньому не передбачалось фото. У мисливське посвідчення вписували такі дані: термін та територія дії документу, прізвище та ім’я, професія, віровизнання, вік, місце проживання, дозвіл на зброю. Посвідчення підписував власник посвідчення та військовий комендант. Також у посвідченні містився додаток, в якому вказували дозволені терміни полювання на окремо визначений вид дичини.



Бланк посвідчення мисливця



Для забезпечення належної охорони дичини мисливські господарства повинні були утримувати мисливських охоронців. Для належного забезпечення їх діяльності на керівництво воєнної комендатури покладались функції видачі «Посвідчення (сертифікату) мисливського охоронця». Таку видачу проводили конкретно визначеним особам за поданням державного лісового управління. Також проводили певну перевірку щодо лояльності осіб до чинної влади. Це посвідчення надавало право мисливському охоронцю полювати також на території, яку він охороняв.

На відміну від мисливського посвідчення у «Посвідченні (сертифікаті) мисливського охоронця» увага приділялась опису зовнішності мисливського охоронця, так як на відміну від дозволу на зброю у цьому посвідченні фотографія не була передбачена: вказували прізвище, ім’я, посаду, місце роботи, віровизнання, вік, опис обличчя, волосся, очей, губ, носа, особливості будови тіла. Були визначені також терміни добування дичини залежно від їх видів: на лося заборонено полювати з 1 січня по 1вересня (8 місяців), оленя – з 1 січня по 1 серпня (7 місяців), повна заборона на самців козуль (12 місяців), зайців – з 1 лютого по 1 листопада (8 місяців), водних та болотних птахів – з 15 травня по 1 липня (2,5 місяці).

У порівнянні з попереднім Мисливським законом Галичини, який припинив свою дію, констатуємо, що аналогічно 8 місяців складав охоронний термін на зайця, з 2 до 2,5 місяці збільшився термін заборони полювання на водних та болотних птахів. Повністю заборонили полювати на самців козуль, тоді як у попередньому Мисливському законі охоронний термін складав лише 2,5 місяців. Лише на оленя було зменшено охоронний термін з 9 до 7 місяців. За порушення цих вимог передбачався штраф – дві тисячі крон або арешт (шість місяців). Мисливські посвідчення, які були видані попередньою владою, були дійсні до 31 грудня 1915 року.

Відповідно до окупаційного Розпорядження воєнного коменданта, яке діяло у галузі мисливства Галичини протягом 1916-1918 р.р., для контролю за полюванням була запроваджена воєнна жандармерія, яка не мала права полювати. Також була заборонена торгівля дичиною. Колективні полювання проходили лише з дозволу воєнного коменданта. На повітових комендантів покладався обов’язок збирати інформацію про місце перебування дичини на території повіту. При завдаванні значних збитків сільгоспвиробникам органи державної влади були зобов’язані організувати полювання на хижі та шкідливі види дичини. Всю добуту на цих полюваннях дичину (олень, кабан, козуля) слід було продати у лікарню по ціні 2. 50 крон за 1 кг, при чому мисливські трофеї і хутро хижаків становили власність мисливця, який їх добув.

Суспільні конфлікти та війни загострюють питання забезпечення населення продуктами харчування. У вирішенні цього питання зростає регулююча роль органів державної влади. То ж відповідно до Розпорядження від 29.11.1915 року «Про охорону сільськогосподарських тварин» було заборонено забивати телят, корів до четвертого отелу і корів польської червоної породи, які не ідентифіковані ветеринарним лікарем як ялові; биків, волів, які мають менше шести корінних зубів, свиней вагою менше 100 кг, тварин, які мають явні симптоми вагітності.



Гвинтівка системи Манліхер зразок 1888 року



Вимушений забій тварин дозволявся виключно за дозволом ветеринарного лікаря. Все ж у випадку, якщо власник тварини вирішив її продати, то право на її купівлі мала воєнна комендатура. Для досягнення товарної кондиції тварину за угодою передавали селянину, який її догодовував.

Хоча й австрійською окупаційною владою вживались заходи щодо законодавчого забезпечення обігу зброї, ведення мисливського господарства та полювання, воєнні дії вносили свої корективи. За свідченнями очевидців, на віддалі 60 кілометрів від ліній фронту було знищено всіх копитних мисливських тварини.

З особливим завзяттям полювало козацтво та сибірські полки, які в основному і складались з людей, які вміли полювати на своїй батьківщині. За свідченням тогочасного керівника мисливського господарства у Долинському повіті Яна Марцинківа, росіяни так хотіли полювати, що обшукували помешкання місцевих на предмет капканів, і за найменшої підозри навіть зривали підлоги.Додаток до розпорядження «С» Терміни заборонені до полювання

До винищення дичини у Карпатах були причетні як російські, так і австрійські війська, які полювали із застосуванням автоматичної зброї. Лише на Сколівщині під час перебування військових у 1914-1915 роках було добуто 3 тис. оленів та 1 тис. козуль. Тогочасні свідки стверджували, що бачили, як російські козаки, які були вправними мисливцями, везли у Сколе на кухню 20 возів добутих оленів.

На Коломийщині російські солдати не лише повністю перейшли на харчування дичиною, але й рештки перепродували місцевому населенню. Проте не лише воєнні дії негативно впливали на стан популяції дичини. Не залишилось мисливських охоронців, щоб охороняти дичину на території, де не проходили воєнні дії, так як у 1914 р. практично вся лісова та мисливська охорона була мобілізована до війська. Внаслідок відсутності мисливської охорони не лише набуло великих масштабів браконьєрство, але й значно розмножились хижаки.

Слід відмітити й варті для наслідування приклади гуманного ставлення до тварин і під час війни. Зокрема, у Станиславові мисливське товариства спільно з владою та Червоним хрестом вплинуло на військових австрійської армії, щоб вони не полювали.



Мисливські експонати представлені на Першій міжнародній мисливській виставці у Відні у 1910 році з мисливського господарства Сколе



Негативний вплив війни позначився і на гуманітарному аспекті розвитку мисливства Галичини. Так, під час окупації російськими військами Львова у 1914 році російська влада заборонила діяльність Галицького мисливського товариства. Завдяки переєстрації часопису як приватного видання він продовжував виходити і під час війни, але підпадав під військову цензуру.

Отже, у частині державного управління мисливським господарством та полювання окупаційна влада приділяла велику увагу визначенню кола осіб, яким видавали мисливські посвідчення та дозволи на зброю. Вирішальну роль відігравала лояльність осіб до окупаційної влади. Дія дозволів поширювалась на окремий регіон, а термін дії зменшувався до одного року. При втраті довіри до особи у неї можна було конфіскувати видані документи без пояснень.

 

Вітаю пане Juvchuk,але на фото карабін М95.
Манліхер М88 виглядає трохи інакше:

 

Так у статті було.

 

У період воєн,що ПСВ,що ДСВ, різко падала кількісь крупної мисливської дичини,зате значно зростала чисельність хижаків,особливо у зоні бойових дій...Правда через років 10-ть популяції,оленів,кабанів,козулі відновлювалися з приростом.Старі мисливці розповідали,що олениці приводили по двоє теляток,кози котили навіть по троє козенят,а про кабанів,то вже і не казали.Матінка-Природа сама допомагала заповнити "білі плями"...

 

Вітаю завсідників даної теми.Розміщую старе фото однієї з житлових споруд у садибі "Чонок" австрійських баронів фон Захер...

 

Приветствую.В сети выложили фото баронессы Захер-Шенберг (Дiтфурт) Луиза Дональдовна. Першого мужа звали Franz Dietrich Moritz Freiherr von Ditfurth, а второго György Sacher.

 

Спасибо.Данное фото выложено камрадом unter2 на стр.1 в посте 5 данной темы.С ув.

 

То Ви на правах ТС можете стерти мій пост.

 

Не дай Бог,камерад Juvchuk.Нашей с Вами теме не помешает любое дублирование...Главная идея-сохранить крупицы истории ...Но пару постов здесь есть таких,что для читателей и для меня не интересны...Но,к сожалению или на счастье,я не знаю как от них избавиться(даже на правах ТС)...

 

Молодой барон:
Baron Franz Dietrich Friedrich Doland Moriz Friedrich von Ditfurth
Рождение: 08 декабря 1911 Vienna, Vienna, Austria (Австрия)
Смерть: 02 февраля 1994 Wien, Wien, Austria (Австрия)
https://www.geni.com/people/Franz-Dietrich-MORITZ-Freiherr-von-Ditfurth/6000000020758340934
Особая благодарность за предоставленную информацию камраду
Bangalor
https://reibert.info/threads/foto-oficera-s-damoj.1204022/

 

Еще больше информации о семье баронов,которые есть на фотографиях из данной темы:https://podorozhuy.com.ua/2020/06/0...7w9YCVPfNK3kaFbWoHoaJsmnSVlkU2-tvd6jOPfkzT8Uw
Большая благодарность мукачевскому блогеру Виктору Стыничу()