Старые фотографии(сафари в Карпатах).

Бравый гуцул с незаменимым Манлихером!

 

Будівництво мисливського будинку 1938-1939 роки

 

У нас то називалось "трачка": всі 60-і і початок 70-х мій батько провів зверху на колоді...

 

Ваш батько мав добре місце,бо тирса(пиловина) в очі та за комір не сипалася.Думаю,що то було не просто так,а зате,що був добрий спеціаліст.З пов.

 

Тато мав сильні руки і ноги, щоб втриматись весь час на колоді. Та і напевне його напарнику при рості 2.10 наверху було б не дуже зручно. В чому батько був спеціаліст, то це гострити пили - йому весь час приносили, аж доки міг тримати напильник в руках.

 

Вот такой соусник из сервиза усадьбы барона фон Загер появился в собрании приятеля.Удивительно,как такое хрупкое изделие без потерь дожило до наших дней?..

 

HAAS & CZJZEK (Bohemia) - ca 1905 - 1945

 

Румунські Карпати

 

Приветствую.Камрад Juvchuk,рад увидеть что-то новое в теме.Это тоже все Карпатский регион?..Если есть по ним информация,поделитесь пожалуйста.С ув.

 

Файні трофеї,файні рушниці,а особливо Манліхер-Шенауер малого калібру.

 

Ка

Регіон Карпатський однозначно. Румунські карпати. Та і трофеї оленя благородного якраз карпатська популяція, яка має від європейця основну відміність по одному надочному відростку на рогах.

 

"Під золотим оленем": як європейські князі, графи, лорди і керівники Третього Рейху полювали на Гуцульщині

Сто років тому ліси Гуцульщини були повні звіриною й приваблювали титулованих мисливців з різних куточків Європи. Тут полювали графи, лорди й князі знаних європейських династій. Якось після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Йоан Ліхтенштайн сказав: "Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії". На Гуцульщині в молоді роки полював Герман Герінг, згодом "наці номер два", найближчий соратник Гітлера, і губернатор дистрикту Галичина, групенфюрер СС Отто Вехтер.
Гуцули допомогли архикнязю Оттону вполювати оленя, 1905 р.


В околицях Яремче Станіславівського воєводства готелі й пансіонати зовсім не випадково мали у назві слово "олень" – "Під оленем", "Під золотим оленем". Олень зображений на печатці Кліматичної комісії курорту Яремче. На високій скелі над Прутом в Яремчі височіла скульптура оленя. Вишиті фігурки оленя красувалися на вуставках святкових сорочок гуцулок. Чоловіки металевим зображенням голови оленя прикрашали крисані-капелюхи, пасував його витиснутий на шкірі профіль і на широких гуцульських чересах-поясах, і тобівках-сумках.

Гуцули вірили, що олень на своїх рогах виносить сонце з потойбічного світу, і зображали його на писанках. Крислаті роги прикрашали мало не кожну гуцульську оселю. Благородний олень був символом мисливського багатства Карпат. Полювати звіра сюди приїжджали аристократи з усієї Європи.

Лісові масиви околиць Яремчі Надвірнянського повіту в кінці XIX – початку XX століття славились заповідними лісами і багатими ловецькими теренами. Тут здобували оленів, ведмедів, диких кабанів, глухарів-готурів в репрезентаційних ловах гості надлісництв чи власників ловецьких угідь.

Один з галицьких часописів вже в 1899 році відзначав, що гуцульські ліси Надвірнянщини щороку давали державі 700 000 корон чистого прибутку. Одночасно вони стали місцем полювання вищої державної знаті. Тут, зокрема, полював князь Ліхтенштайн, архикнязь Оттон, граф Сильва Тауроцца. Останній протягом тижня вбив чотирнадцять оленів, а архикнязь Оттон – трьох ведмедів.

Як правило, сезон полювання на лісового красеня оленя розпочинався восени, в другій половині вересня, під час розпалу риковиська. Це період парування оленів – гін, який триває майже місяць. Олень рикає в цей час, щоби відстрашити суперника. Щоб привабити тварин до ревіру – мисливського терену, їм дають сіль у сільниках, починаючи з весни, та залишають взимку сіно в годівницях. Також доглядають за насадженнями зимових прилук, де ростуть ожина, лоза, ялівець, явір, ясень, горобина, які споживають в холодну пору року олені.

Мисливські угіддя спустошувалися в силу багатьох причин і в першу чергу через браконьєрів. За часів Австро-Угорщини проти них вживали суворих заходів. 16 травня 1902 року газета "Діло" в своїй хроніці відзначала, що в Яремчі арештували кількох браконьєрів, які займалися крадіжкою звірини в державних лісах. Регулювалося (частково відстрілювалося) поголів’я лісових хижаків – рисей і вовків, які нападали насамперед на оленят.

Газета "Кур’єр Станіславовський" 26 вересня 1900 року повідомляла, що на Гуцульщині почався мисливський сезон, а в микуличинських лісах граф Ернест Йонас застрелив вісімнадцятилітнього оленя. Такі трофеї намагались сфотографувати. І ми бачимо на одній зі світлин микуличинських селян, які допомагали вполювати велетенського оленя для знатного гостя.

В 1905 році "Кур’єр Станіславовський" писав, що в горах Надвірнянщини протягом двох тижнів йде полювання за участю графа Потоцького та князя Ліхтенштайна. До них в останній день вересня долучився архикнязь цісарської родини Оттон зі своєю свитою. Знать полювала в основному на диких кабанів. До речі, кажуть, що назва населеного пункту "Ворохта" в перекладі з санскриту означає "місце, де водяться вепри".

Князь Йоан Ліхтенштайн III з 1894 року отримав право на полювання та рибальство у Східних Бескидах. За його кошти в Поляниці Поповичівській біля Татарова спорудили чудову дерев’яну церкву в гуцульському стилі. 26 квітня 1901 року один з галицьких часописів повідомляв, що в селі Поляниці Поповичівській виставлено на ліцитацію маєток колись заможного гуцула Івана Гуля. Його придбав князь Ліхтенштайн за 60 000 корон. До мисливського господарства князя належали ліси в Дорі, Микуличині, Поляниці, Татарові та Ворохті.

Палац князя Ліхтенштейна мав вигляд швейцарського шале і був розташований на відстані чотирьох кілометрів від центру Татарова. В палаці була багата колекція мисливських трофеїв. Тут можна було оглянути роги оленів та козуль, розкішні шкіри рисей, вовків, ведмедів, опудала птахів. Гостей дивували роги велетенського оленя, якого ще 1904 року здобув англійський лорд під час полювання на схилі гори Костриці. Вони важили 14 кілограмів і мали довжину 105 сантиметрів.

В угіддях князя Ліхтенштайна під час осіннього ловецького сезону гості-мисливці добували 12-20 великих оленів. Вони забирали собі оленячі роги, а шкіри віддавали князеві, м’ясо ж, як правило, роздавали місцевому населенню. Після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Ліхтенштейн сказав: "Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії".

В жовтні 1908 року "Кур’єр Станіславовський" повідомляв, що протягом тижня в лісах біля села Татарова полювала віденська аристократія, в тому числі архикнязівна та князі Ліхтенштайни.

22-23 квітня 1912 року в Микуличині полював на готурів (глухарів) архикнязь Карло Франц Йосиф Габсбург. Токовиська глухарів в Карпатах – це захопливе видовище. Птахи видають набір характерних звуків, що переходить у "шліфування" і завершується своєрідним звуком "корком", що асоціюється з відкриттям пляшки. Якщо появляється готка-курка, глухарі з чудовим оперенням, розпушеним віялом хвоста розпочинають своєрідний шлюбний танець. В цей момент птахи не реагують на наближення мисливця.

В міжвоєнному періоді в дільниці Кам’янка села Дора мав свою віллу з шпильчастим дахом професор Львівської політехніки, згодом в 1927 – 30 рр. – прем’єр-міністр Польщі Казимир Бартль (1882 – 1941). Він також ходив на полювання, але… без рушниці. Тільки для того, щоб помилуватися токовиськом глухарів навесні та риковиськом оленів восени.

У 20 – 30-х рр. XX ст. в Станіславівському воєводстві діяло 33 мисливських товариства, одне з них – у Яремчі – "Гірське мисливське товариство" верхньої долини Пруту. До товариства входили, як правило, лісничі, лікарі, підприємці, урядовці, офіцери прикордонної служби. На значку члена товариства було зображено голову оленя на фоні смерекових гілок з написом "Гірське товариство мисливське в Яремчі".

В Микуличині в міжвоєнному періоді в надлісництві було орендовано два мисливських ревіри (угіддя), і орендатори своїми коштами утримували єгерів – М. Мироняка і Ю. Варцаб’юка. Власники-поляки приїздили в Микуличин з численними гостями тільки на полювання на оленів і диких кабанів.
"Не зловиш звіра, поки не вивчиш звички його життя", – стверджував авторитетний гуцул-мисливець. Великим знавцем поведінки тварин і, звичайно, блискучим мисливцем був ворохтянець Василь Проданюк (на фото з впольованою риссю, 60-ті рр). Він працював з 1922 року в мисливському господарстві "Арджелужа" графа Ламбута, котрий орендував близько п’яти тисяч гектарів ворохтянських лісів, а це – урочища Лабєска, Кукул, Кострича та Озірний. Тут титуловані мисливці полювали на оленів, диких кабанів, вовків, лисиць, рисей, ведмедів, сарн (козуль).

Син відомого мисливця, Михайло Васильович Проданюк, розповідав, що у Ворохту на полювання приїздив… Герман Герінг, тоді, ще в 1918 році, німецький льотчик, лейтенант, про що свідчила фотографія. Згодом вона врятувала сім’ю мисливців в період окупації від розстрілу. Герман на той час вже був другим після Гітлера керівником Третього Рейху, президентом Рейхстагу і рейхсмаршалом. З приходом радянської влади дружина пана Василя, потерпаючи за життя родини, спалила світлину.

У Ворохті в міжвоєнному періоді мав свою віллу граф Грабовський, безжалісний мисливець, який володів значними площами довколишніх лісів. В 1925 році він застрелив місцевого юнака, Юрія Пітиляка, несправедливо звинувативши його у браконьєрстві. Ось як це описав письменник Степан Пушик в своєму творі "Перо золотого птаха": "До Ворохти Грабовські прибули з Київщини. Утікали від революції, як звір утікає в темні нетрі від мисливської кулі. Уряд Пілсудського змилосердився над панами і в обозі колоністів відправив їх у Карпати. Капітан Грабовський заволодів лісами та полонинами, що розкинулись по горах Магурі, Ребровачу, Кичері, Фореску… Коло церкви виріс його будинок. Снайперська гвинтівка, що досі стріляла в червоноармійців, знадобилась тепер для полювання, бо ліси карпатські багаті на звірину. Капітан Грабовський мав звичку рано-вранці оглядати свої ліси. Не раз бачив оленя, серну, лиса чи навіть ведмедя. Юру Петиляка помітив на Магурі-зрубі… Його гвинтівка була вивіреною. Знав, що Юра Петиляк вже не зведеться на ноги. Вмирав юнак на Магурі влітку 1925 року. Пан з Ворохти втік до Львова, бо гуцули робили засідки на нього. Смерть за смерть, кров за кров, зуб за зуб – це закон гір".

Але граф врятувався, підкупив суд і свідків. Родинний склеп Грабовських у Ворохті в радянські часи був зрівняний з землею, а син – Грабовський Лешек (1884 р. н.) – був арештований як агент іноземної розвідки. Загинув 07.11.1941 р. під час слідства, місце поховання невідоме. Микола Санкович склав співанку про Пітиляка Юру (однак стверджував, що це слова Мочерняків):

…Грабовського не судили –
Він мав фарашіців.
Підписали ’му моральність,
Що він був рабшіцом.

Сумна пісня написана на гуцульському діалекті. Тут "фарашіци" – неправдиві свідки, "рабшіц" – браконьєр.

Ловецькі терени Ворохти облюбував під час окупації і губернатор дистрикту Галичина, відомий діяч НСДАП, групенфюрер СС Отто Густав Вехтер. Він наказав переробити інтер’єр Учительської Оселі, власність Товариства Взаємної Помочі Українського Учительства, під мисливський будинок. На той час, в 1942 році, там розміщувалася місцева школа.

За свідченням місцевих жителів, школу перемістили у великий будинок біля залізничного вокзалу, а в ремонт Учительської Оселі вклали 250 000 злотих.

Як згадував на еміграції колишній директор ворохтянської школи Степан Салик, для реконструкції залучено майстрів-різьбярів з Річки і Жаб’є. Одного разу, коли ці роботи добігали до кінця, шкільний сторож, який мав пильнувати і доглядати будинок, запросив С. Салика оглянути "кляси" – «…Не хотілось і очам вірити. Те, що я тоді побачив, це щось, наче як у казці… Просторі спальні, а їх стіни, сволоки світились інкрустаціями. Простора колишня їдальня, перемінена на ловецьку кімнату, – обвішана рогами кріслатих оленів. Стіни обвішані шкурами ведмедів, диків та рисів – повно голів оленів, ведмедів, диків і інших карпатських звірів. Побудовано теж і ватрани… Спальня губернатора була нагорі. Ліжка і вся обстановка, як нічні столики, стояки на лямпи, свічники, крісла, б’юрко і стіни, все інкрустоване – світилось, наче виложене брилянтами. Ліжка застелені ліжниками, а долівка килимами…" Звичайно, при важкій ситуації на фронті мисливським будинком ніхто не користав, а по завершенні війни Оселя згоріла.

Не припинився відстріл оленів і в радянські часи. Свідченням цього є численні ліцензії, видані під егідою Міністерства лісового господарства, головним управлінням мисливського господарства, завірені печатками Ворохтянського лісокомбінату. Наприклад, ліцензія на відстріл оленя №000158, видана 10 листопада 1977 року.

Нині згадані колишні ловецькі ревіри є територією Карпатського національного природного парку, де ведеться значна природоохоронна робота, зокрема для збереження і примноження карпатського красеня оленя. Полювання на популяцію оленя благородного суворо заборонено і карається законом.

 

Переводчик показывает: гонт--schindeln... Кажется понятно,откуда ноги растут...Это ж исковерканное нашими предками слово шынгли...
Это же относится к местному слову лутра(укр. драбина,лазиво)---leiter
Д-да...Многим полезным словам и предметам научили нас немцы-колонисты..,но тем не менее отношения между немчурой и автохтонами складывались совсем непоросто,а порой и трагически.....
А сколько других слов переселенцев чехов,болгар,австрийцев,итальянцев и других пополнили наш закарпатский лексикон?...Думаю,что от этого никто не пострадал,язык имеет свойство развиваться...

 

Файний трофей .І файна охота-якщо мисливець і білій сорочці із застьобнутим комірцем...

 

При чем здесь "комірці"?...Если уж обращать внимание-то на изящные ружья ,бескурковку и курковку, с прямой ложевой шейкой.Кажется такой тип шейки называют английским.

 

*Панська охота*-дорогі рушниці.А хай би він у нас із застьобнутим комірцем у білій сорочці виходив 25-30км зворами

 

Оригинальный,породистый гуцул(ариец) с двустволкой и обутый в ботинки с кожаными гамашами (крагами)?..
Камрад,если есть любая,дополнительная информация,поделитесь пожалуйста. С уважением.

 

Дав барон файні кряги і рушницю своєму єгерьові(жалів його ноги).Непросто двухстволка-а бельгійка або французька системе Лефоше.

 

При чому тут барон???Що у кожного гуцула із зброєю був свій персональний барон?

 

Найшов на просторах інтернета.

 

Большое спасибо victor gugo,но эти фотки приведены в постах ##1,5 данной темы.С ув.

 

КАРПАТСЬКЕ САФАРІ. ЯК ПОЛЮВАЛИ НА ГАЛИЧИНІ 100 РОКІВ ТОМУ. ФОТО
Ще з княжих часів лови та полювання були улюбленою розвагою заможних людей.

НІМЕЦЬКИЙ ІМПЕРАТОР ВІЛЬГЕЛЬМ II (ДЖЕРЕЛО: ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА)

Попри складну еволюцію мисливства та демократизацію суспільства, це заняття дотепер зберігає стійкі ознаки елітності. Таким воно було на Галичині і за часів Австро-Угорської імперії, і за Польщі, коли приймалися перші мисливські закони, створювалися перші мисливські спілки та господарства. Тогочасна спеціалізована преса із пафосом писала про здобутки на полюванні владної еліти.



Німецький імператор Вільгельм II

Скажімо, у «Ловці Польському» повідомлялося, що останній кайзер Німеччини Вільгельм ІІ добув у 1908 році 126 оленів-самців, 9 оленів-самиць, 7 ланей, 88 лисиць, а в загальному за ціле своє життя – 1783 оленів-самців, 86 оленів-самиць, 1644 ланей, 2941 великого дикого кабана, 316 малих диких кабанів, 3 ведмедів, 9 лосів, 4 зубрів, 17951 зайця, 5 борсуків (всього – 61913 голів дичини).



Франц Йосиф І. 1880 рік.

Достойним мисливцем свого часу був австрійський цісар Франц Йосиф I, який, відповідно до поданого реєстру, з дня свого приходу на трон у 1848 році і до кінця 1899 року добув 2490 оленів, 204 ланей, 441 козулю, 1536 диких кабанів, 7249 зайців, 224 лисиць, 771 глухаря і тетерука,16970 фазанів, 896 вальдшнепів, 8321 куріпок, 1404 диких качок, 1343 різної дичини (всього – 48345 голів дичини). Придворні хронікери підрахували, що він за все своє життя уполював у лісах Галичини 55 тисяч одиниць різної дичини.

Галичина у той час приваблювала найзнаменитіших та найбагатших мисливців. Про це свідчить існування в околицях Болехова відомого на всю Європу музею мисливських трофеїв, який, щоправда, був пограбований під час Першої світової війни. Велика кількість добутої дичини свідчила про значну кількість мисливських тварин (у порівнянні з теперішнім часом). Досить сказати, що Франц Йосиф I добув майже у два рази більше оленів, ніж на сьогодні нараховується у цілій Івано-Франківській області.

Мисливський палац Ліхтенштейна

Серед європейських багатіїв, які приїжджали на галицьке сафарі, був князь Ян Ліхтенштейн. З 1894 року він орендував право полювання та рибальства у Східних Бескидах. Його мисливський палац з господарськими приміщеннями для худоби, коней, собак був розташований поблизу залізниці Делятин – Ясіня, на відстані 4 км від залізничної станції Татарів. Головний управитель п. Вінтер контролював велике мисливське господарство, до якого належали державні ліси у Дорі, Микуличині, Татарові та Ворохті. За спогадами очевидців, цей палац мав вигляд швейцарського шале. Для потреб гостей були три спальні, ванни, душі, вигоди – на найвищому рівні. Будинок був прикрашений у місцевому стилі. Гості користувалися ліжниками місцевого виробництва (з Кут) для ночівлі в горах під час риковиська та токовищ глухарів.



Станція Татарів, фото 2014 року

Найгарнішою окрасою палацу були мисливські трофеї з оленячих та козулячих рогів, ведмежих, рисячих і вовчих шкір, опудала птахів. Із найліпших рогів (16 парогів і більше) виготовлялися гіпсові муляжі, які були зроблені так професійно, що їх не можна було відрізнити від оригіналу. Найкращими в цій колекції були роги-муляжі оленя, якого 1904 р. відстріляв англійський лорд під час полювання на схилі гори Костриці. Це були роги-«двадцятка» довжиною 105 см та розмахом 108 см, що важили 14 кг.



Прем’єр-міністр Польщі Вандав Єнджеєвич на полюванні в долині Рафайловця

В одній з кімнат було опудало орла, який ще пташеням був приручений, вільно ходив господарством, але пізніше почав нападати на домашню птицю, за що був відстріляний. Палац прикрашала велика колекція фотографій і картин мисливської тематики.

На території маєтку був великий олень Ганс, якого врятувала від вовка і на носилках принесла до мисливського палацу лісова охорона. Ріст його рогів через завдану вовком рану був запізнілим. Олень був ручним і ласкавим, давав можливість себе погладити. У жовтні 1905 р. його у супроводі двох наглядачів перевезено з Татарова до королівського вольєра у Мадриді як подарунок для князя Альфонса від князя Я. Ліхтенштейна. Іспанський король хотів шляхом схрещення олениць з карпатським оленем ушляхетнити іспанську расу оленів.

Карпатський олень

Князь Ліхтенштейн орендував у держави право полювання та риболовлі на площі, яка сягала декількох тисяч морґів лісів і полонин. Річна сума оренди становила 48 тис. кор. і ще стільки ж складала сума на утримання охорони, будівлі доріг і мисливських стежок, а також кошти на будівлю колиб, організацію полювань восени під час риковиська, які тривали біля двох тижнів або й довше, залежно від погоди, а також навесні на токовищах глухарів, які тривали цілий тиждень.

В гостях у князя

На осіннє полювання на оленя до Татарова з’їжджалася група з 12-16 відомих мисливців, серед яких часто були представники монарших європейських родин. Кожен з гостей їхав до Татарова разом зі своєю власною службою і мисливцями, тому кількість гостей князя Яна Ліхтенштейна сягала іноді декількох десятків осіб. Мисливська група ділилася на декілька частин, які під час риковиська полювали окремо. Кожен гість збирав свій табір і відправлявся на декілька днів на обумовлену частину мисливських угідь, де обслуга вже декілька днів спостерігала за риковиськом. Після полювання у визначений день всі групи з’їжджалися до мисливського палацу.

У мисливських угіддях князя нараховувалося 72 колиби, збудовані з кругляків смереки. Біля деяких колиб були підсобні прибудови для ночівлі обслуги мисливця, а де їх не було – обслуга спала біля вогнища надворі. Кожну групу супроводжувала одна людина з лісової служби, яка добре знала територію і вислухувала перед тим оленів на риковиську. Залежно від краси добутого оленя і від щедрості мисливця єгер цього ревіру отримував від 50 до 100, іноді 200 кор. нагороди.

До місця полювання мисливці йшли пішки до ближніх ревірів або їхали кіньми до дальших частин мисливських угідь. Кожна група була достатньо великою: декілька десятків селян, гайових, обслуга пана, коні з їжею, одягом тощо. Залежно від чисельності мисливців і мисливських груп, до полювання залучалося 100-200 гуцулів. За роботу кожен з них отримував 4 кор. та їжу.

Після добування оленя мисливець забирав собі оленячі роги, шкіру віддавав князю Ліхтенштейну, а м’ясо четвертувалося і роздавалось місцевому населенню. Лише у деяких випадках свіжу полядвицю доставляли на стіл князю. Під час осінніх риковиськ у господарстві добувалося 12-20 оленів, причому відстрілювалися лише великі особини (від 10 парогів на рогах).

Президентське полювання

Часто у Галичині з метою полювання перебував президент Речі Посполитої, професор Ігнацій Мосціцький. Знаючи його любов до мисливства, адміністрація державних лісів організовувала для глави держави полювання на ведмедя у непролазних карпатських ревірах (мисливських угіддях) на території Львівської дирекції лісів.



3-й Президент Польщі Ігнацій Мосьціцький

Зустріч з карпатським ведмедем була у той час, як і тепер, великою рідкістю, тому організатори полювання попередньо вивчали ситуацію щодо популяції ведмедів. 14 грудня 1932 року таке полювання відбулося у надлісництві Ілемня (Долинський повіт), де чисельність ведмедів була найбільшою.

На полювання президент разом з помічниками прибув літаком на аеродром у Львові, звідки автомобілем виїхав у напрямку Долини. До вечора він прибув до Ілемні, де переночував у приміщенні надлісництва. Про те, для кого організовувалося полювання, ніхто не знав, тому здивування надлісничого, коли він побачив самого президента, не мало меж.



Карпатський ведмідь

Після сніданку президент вузькоколійкою виїхав вдень подивитися на місце полювання, щоб ознайомитися з умовами відстрілу. На краю поляни «Волоска» було влаштовано спеціальну мисливську вежу, біля якої для приманки виставлено труп коня. Вибір місця був вдалим – вже на третій день прийшли два ведмеді. Вони наїлися досхочу, з’ївши під час нічних відвідин майже пів коня. Цікавим було те, що вони ніколи не їли разом – півночі їв один, а півночі – інший. Однак умови відстрілу виявилися несприятливими, оскільки ночі були дуже темними. Було прийнято рішення дочекатися «повного місяця». За цей час один ведмідь заліг ситий у барлогу, а інший все ще приходив – доїдати.

У визначений день, після обіду, президент знову виїхав на місце полювання. Першим же пострілом він смертельно поранив ведмедя. Але, зважаючи на небезпеку, пошуки раненого звіра вночі не проводилися. Тільки вранці наступного дня лісничий телефоном із гаївки відрапортував, що ведмідь, поцілений президентом, лежить недалеко від місця пострілу.

Розваги аристократів

Мізунські рівери, якими на початку ХХ століття завідував Антін Яворський, були одними з найбільших у Австрії і користувалися великою популярністю серед мисливської еліти. Зокрема, упродовж 12 років у цю місцевість постійно приїжджали князі Леопольд Сальватор і Август Сасько-Коборшевський-Гутайський зі своїми свитами.



Ерцгерцог Леопольд Сальватор Габсбург-Тоскана. 1905

У 1906 році архикнязь Сальватор прибув у Мізунь разом з товариством, до якого входили князь А. Сасько-Коборшевський, барон А. Гіесл фон Гіслінген, комендант Тереазуанської воєнної академії Вінер-Неустадт, барон О. Надхерний, полковник Ейслего та інші поважні гості. Полювання розпочалося 24 вересня і тривало без перерви (за винятком неділь) до 6 жовтня. Хоча Карпати вважалися важкою для полювання територією, загалом на площі 50 тис. морґів лісів було добуто 23 оленів (2 – «вісімки», 9 – «десяток», 6 – «дванадцяток» і 2 – «шістнадцятки»). Його цісарська високість Сальватор сам добув сім оленів, з чого був несказанно задоволений та не шкодував слів для похвали. Крім Мізуня, князь Л. Сальватор з товариством пробули ще 8 днів у Сколівському господарстві, де відстріляли ще 9 оленів. Загалом на Галичині це товариство добуло 32 оленів.



Церква в Старому Мізуні, фото 1930-их років

Треба сказати, що саме в ті часи почала розроблятися і вдосконалюватися специфічна аристократична мисливська етика. В одному з найбільших тогочасних мисливських товариств з презирством ставилися до мисливців, які проводили полювання лише з метою добування м’яса. Вони вважали, що такі особи недостойні носити звання мисливця.

 

Приветствую.И снова,после длительной паузы,тему оживил камрад Juvchuk...Респект и уважение за интересный,развернутый материал и классные фотографии о сафари в Карпатах.От себя лично и от читателей и участников данной темы хочется выразить Саше наше,самое глубокое признание.Без Juvchukа нам ни туды и ни сюды.