Старые фотографии(сафари в Карпатах).

И сейчас есть любители охоты с экзотическим оружием,а около сотни лет тому назад все могло быть...К сожалению,по этой фотографии разрешение не позволяет рассмотреть ружье в мельчайших подробностях,но белая полоска под стволами таки очень напоминает шомпол.

 

Как по мне - обычная горизонтАльная курковая (перелОмочная) двустволка.
("белая полоска" - блик/отсвет на правом стволе)
З.Ы. там хорошо видно выступ коробки, и по затылку - положение стволов.

 

А от у второго - нарезной магазинный (охотничий) штуцер (Маннлихер-Шенауэр или скорее - Маузер)...

 

Таки по розповідях старих мисливців, в той час Манліхери і Маузера були популярні. В деяких мисливців вони є і до сьогодні.

 

Ось і інформація до декотрих фото.

“Під золотим оленем”: як європейські князі, графи, лорди і керівники Третього Рейху полювали на Гуцульщині”. Статтю опублікувало інтернет-видання «КУРС» ще 16 липня 2014 року, але мисливцям та поціновувачам історії полювання та мисливства буде безперечно цікаво.

Сто років тому ліси Гуцульщини були повні звіриною й приваблювали титулованих мисливців з різних куточків Європи. Тут полювали графи, лорди й князі знаних європейських династій. Якось після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Йоан Ліхтенштайн сказав: “Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії”. На Гуцульщині в молоді роки полював Герман Герінг, згодом “наці номер два”, найближчий соратник Гітлера, і губернатор дистрикту Галичина, групенфюрер СС Отто Вехтер.

В околицях Яремче Станіславівського воєводства готелі й пансіонати зовсім не випадково мали у назві слово “олень” – “Під оленем”, “Під золотим оленем”. Олень зображений на печатці Кліматичної комісії курорту Яремче. На високій скелі над Прутом в Яремчі височіла скульптура оленя. Вишиті фігурки оленя красувалися на вуставках святкових сорочок гуцулок. Чоловіки металевим зображенням голови оленя прикрашали крисані-капелюхи, пасував його витиснутий на шкірі профіль і на широких гуцульських чересах-поясах, і тобівках-сумках.
Гуцули вірили, що олень на своїх рогах виносить сонце з потойбічного світу, і зображали його на писанках. Крислаті роги прикрашали мало не кожну гуцульську оселю. Благородний олень був символом мисливського багатства Карпат. Полювати звіра сюди приїжджали аристократи з усієї Європи.
Лісові масиви околиць Яремчі Надвірнянського повіту в кінці XIX – початку XX століття славились заповідними лісами і багатими ловецькими теренами. Тут здобували оленів, ведмедів, диких кабанів, глухарів-готурів в репрезентаційних ловах гості надлісництв чи власників ловецьких угідь.
Один з галицьких часописів вже в 1899 році відзначав, що гуцульські ліси Надвірнянщини щороку давали державі 700 000 корон чистого прибутку. Одночасно вони стали місцем полювання вищої державної знаті. Тут, зокрема, полював князь Ліхтенштайн, архикнязь Оттон, граф Сильва Тауроцца. Останній протягом тижня вбив чотирнадцять оленів, а архикнязь Оттон – трьох ведмедів.
Як правило, сезон полювання на лісового красеня оленя розпочинався восени, в другій половині вересня, під час розпалу риковиська. Це період парування оленів – гін, який триває майже місяць. Олень рикає в цей час, щоби відстрашити суперника. Щоб привабити тварин до ревіру – мисливського терену, їм дають сіль у сільниках, починаючи з весни, та залишають взимку сіно в годівницях. Також доглядають за насадженнями зимових прилук, де ростуть ожина, лоза, ялівець, явір, ясень, горобина, які споживають в холодну пору року олені.
Мисливські угіддя спустошувалися в силу багатьох причин і в першу чергу через браконьєрів. За часів Австро-Угорщини проти них вживали суворих заходів. 16 травня 1902 року газета “Діло” в своїй хроніці відзначала, що в Яремчі арештували кількох браконьєрів, які займалися крадіжкою звірини в державних лісах. Регулювалося (частково відстрілювалося) поголів’я лісових хижаків – рисей і вовків, які нападали насамперед на оленят.
Газета “Кур’єр Станіславовський” 26 вересня 1900 року повідомляла, що на Гуцульщині почався мисливський сезон, а в микуличинських лісах граф Ернест Йонас застрелив вісімнадцятилітнього оленя. Такі трофеї намагались сфотографувати. І ми бачимо на одній зі світлин микуличинських селян, які допомагали вполювати велетенського оленя для знатного гостя.
В 1905 році “Кур’єр Станіславовський” писав, що в горах Надвірнянщини протягом двох тижнів йде полювання за участю графа Потоцького та князя Ліхтенштайна. До них в останній день вересня долучився архикнязь цісарської родини Оттон зі своєю свитою. Знать полювала в основному на диких кабанів. До речі, кажуть, що назва населеного пункту “Ворохта” в перекладі з санскриту означає “місце, де водяться вепри”.
Князь Йоан Ліхтенштайн III з 1894 року отримав право на полювання та рибальство у Східних Бескидах. За його кошти в Поляниці Поповичівській біля Татарова спорудили чудову дерев’яну церкву в гуцульському стилі. 26 квітня 1901 року один з галицьких часописів повідомляв, що в селі Поляниці Поповичівській виставлено на ліцитацію маєток колись заможного гуцула Івана Гуля. Його придбав князь Ліхтенштайн за 60 000 корон. До мисливського господарства князя належали ліси в Дорі, Микуличині, Поляниці, Татарові та Ворохті.
Палац князя Ліхтенштейна мав вигляд швейцарського шале і був розташований на відстані чотирьох кілометрів від центру Татарова. В палаці була багата колекція мисливських трофеїв. Тут можна було оглянути роги оленів та козуль, розкішні шкіри рисей, вовків, ведмедів, опудала птахів. Гостей дивували роги велетенського оленя, якого ще 1904 року здобув англійський лорд під час полювання на схилі гори Костриці. Вони важили 14 кілограмів і мали довжину 105 сантиметрів.
В угіддях князя Ліхтенштайна під час осіннього ловецького сезону гості-мисливці добували 12-20 великих оленів. Вони забирали собі оленячі роги, а шкіри віддавали князеві, м’ясо ж, як правило, роздавали місцевому населенню. Після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Ліхтенштейн сказав: “Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії”.
В жовтні 1908 року “Кур’єр Станіславовський” повідомляв, що протягом тижня в лісах біля села Татарова полювала віденська аристократія, в тому числі архикнязівна та князі Ліхтенштайни.
22-23 квітня 1912 року в Микуличині полював на готурів (глухарів) архикнязь Карло Франц Йосиф Габсбург. Токовиська глухарів в Карпатах – це захопливе видовище. Птахи видають набір характерних звуків, що переходить у “шліфування” і завершується своєрідним звуком “корком”, що асоціюється з відкриттям пляшки. Якщо появляється готка-курка, глухарі з чудовим оперенням, розпушеним віялом хвоста розпочинають своєрідний шлюбний танець. В цей момент птахи не реагують на наближення мисливця.
В міжвоєнному періоді в дільниці Кам’янка села Дора мав свою віллу з шпильчастим дахом професор Львівської політехніки, згодом в 1927 – 30 рр. – прем’єр-міністр Польщі Казимир Бартль (1882 – 1941). Він також ходив на полювання, але… без рушниці. Тільки для того, щоб помилуватися токовиськом глухарів навесні та риковиськом оленів восени.
У 20 – 30-х рр. XX ст. в Станіславівському воєводстві діяло 33 мисливських товариства, одне з них – у Яремчі – “Гірське мисливське товариство” верхньої долини Пруту. До товариства входили, як правило, лісничі, лікарі, підприємці, урядовці, офіцери прикордонної служби. На значку члена товариства було зображено голову оленя на фоні смерекових гілок з написом “Гірське товариство мисливське в Яремчі”.
В Микуличині в міжвоєнному періоді в надлісництві було орендовано два мисливських ревіри (угіддя), і орендатори своїми коштами утримували єгерів – М. Мироняка і Ю. Варцаб’юка. Власники-поляки приїздили в Микуличин з численними гостями тільки на полювання на оленів і диких кабанів.
“Не зловиш звіра, поки не вивчиш звички його життя”, – стверджував авторитетний гуцул-мисливець. Великим знавцем поведінки тварин і, звичайно, блискучим мисливцем був ворохтянець Василь Проданюк (на фото з впольованою риссю, 60-ті рр). Він працював з 1922 року в мисливському господарстві “Арджелужа” графа Ламбута, котрий орендував близько п’яти тисяч гектарів ворохтянських лісів, а це – урочища Лабєска, Кукул, Кострича та Озірний. Тут титуловані мисливці полювали на оленів, диких кабанів, вовків, лисиць, рисей, ведмедів, сарн (козуль).
Син відомого мисливця, Михайло Васильович Проданюк, розповідав, що у Ворохту на полювання приїздив… Герман Герінг, тоді, ще в 1918 році, німецький льотчик, лейтенант, про що свідчила фотографія. Згодом вона врятувала сім’ю мисливців в період окупації від розстрілу. Герман на той час вже був другим після Гітлера керівником Третього Рейху, президентом Рейхстагу і рейхсмаршалом. З приходом радянської влади дружина пана Василя, потерпаючи за життя родини, спалила світлину.

У Ворохті в міжвоєнному періоді мав свою віллу граф Грабовський, безжалісний мисливець, який володів значними площами довколишніх лісів. В 1925 році він застрелив місцевого юнака, Юрія Пітиляка, несправедливо звинувативши його у браконьєрстві. Ось як це описав письменник Степан Пушик в своєму творі “Перо золотого птаха”: “До Ворохти Грабовські прибули з Київщини. Утікали від революції, як звір утікає в темні нетрі від мисливської кулі. Уряд Пілсудського змилосердився над панами і в обозі колоністів відправив їх у Карпати. Капітан Грабовський заволодів лісами та полонинами, що розкинулись по горах Магурі, Ребровачу, Кичері, Фореску… Коло церкви виріс його будинок. Снайперська гвинтівка, що досі стріляла в червоноармійців, знадобилась тепер для полювання, бо ліси карпатські багаті на звірину. Капітан Грабовський мав звичку рано-вранці оглядати свої ліси. Не раз бачив оленя, серну, лиса чи навіть ведмедя. Юру Петиляка помітив на Магурі-зрубі… Його гвинтівка була вивіреною. Знав, що Юра Петиляк вже не зведеться на ноги. Вмирав юнак на Магурі влітку 1925 року. Пан з Ворохти втік до Львова, бо гуцули робили засідки на нього. Смерть за смерть, кров за кров, зуб за зуб – це закон гір”.
Але граф врятувався, підкупив суд і свідків. Родинний склеп Грабовських у Ворохті в радянські часи був зрівняний з землею, а син – Грабовський Лешек (1884 р. н.) – був арештований як агент іноземної розвідки. Загинув 07.11.1941 р. під час слідства, місце поховання невідоме. Микола Санкович склав співанку про Пітиляка Юру (однак стверджував, що це слова Мочерняків):

…Грабовського не судили –
Він мав фарашіців.
Підписали ’му моральність,
Що він був рабшіцом.

Сумна пісня написана на гуцульському діалекті. Тут “фарашіци” – неправдиві свідки, “рабшіц” – браконьєр.
Ловецькі терени Ворохти облюбував під час окупації і губернатор дистрикту Галичина, відомий діяч НСДАП, групенфюрер СС Отто Густав Вехтер. Він наказав переробити інтер’єр Учительської Оселі, власність Товариства Взаємної Помочі Українського Учительства, під мисливський будинок. На той час, в 1942 році, там розміщувалася місцева школа.
За свідченням місцевих жителів, школу перемістили у великий будинок біля залізничного вокзалу, а в ремонт Учительської Оселі вклали 250 000 злотих.
Як згадував на еміграції колишній директор ворохтянської школи Степан Салик, для реконструкції залучено майстрів-різьбярів з Річки і Жаб’є. Одного разу, коли ці роботи добігали до кінця, шкільний сторож, який мав пильнувати і доглядати будинок, запросив С. Салика оглянути “кляси” – «…Не хотілось і очам вірити. Те, що я тоді побачив, це щось, наче як у казці… Просторі спальні, а їх стіни, сволоки світились інкрустаціями. Простора колишня їдальня, перемінена на ловецьку кімнату, – обвішана рогами кріслатих оленів. Стіни обвішані шкурами ведмедів, диків та рисів – повно голів оленів, ведмедів, диків і інших карпатських звірів. Побудовано теж і ватрани… Спальня губернатора була нагорі. Ліжка і вся обстановка, як нічні столики, стояки на лямпи, свічники, крісла, б’юрко і стіни, все інкрустоване – світилось, наче виложене брилянтами. Ліжка застелені ліжниками, а долівка килимами…” Звичайно, при важкій ситуації на фронті мисливським будинком ніхто не користав, а по завершенні війни Оселя згоріла.

Не припинився відстріл оленів і в радянські часи. Свідченням цього є численні ліцензії, видані під егідою Міністерства лісового господарства, головним управлінням мисливського господарства, завірені печатками Ворохтянського лісокомбінату. Наприклад, ліцензія на відстріл оленя №000158, видана 10 листопада 1977 року.
Нині згадані колишні ловецькі ревіри є територією Карпатського національного природного парку, де ведеться значна природоохоронна робота, зокрема для збереження і примноження карпатського красеня оленя. Полювання на популяцію оленя благородного суворо заборонено і карається законом

 

І ще фото

 

Хто вже 100 років тому ходив на полювання із капсульними рушницями? У нас у Карпатах на постріл дається декілька секунд,а інколи і невстигаєш зробити той постріл... В той час у всіх уже були австрійські і німецькі двійки.А у панів і графів карабіни Манліхери і Маузери різних калібрів.

 

Пан Juvchuk правдиво і реалістично описав охоту і закони тих часів.За це Вам, як у нас кажуть, ** клебаня долі*. А саме більше зло фауні Карпат принесли в 80роки так звані промислові ліцензії лісокомбінатів. Тоді лісників заставляли ходити на охоту як на роботу.А м*ясо відправляли у контору лісокомбінатів,де за копійки його роздавали своїм нібито *працівникам*-конторським панчукам.

 

На рахунок промислових на всі 100% підтримую.

 

Да,"перекосы" в то время,конечно,были,но и зверя в нашей местности было в разы больше.Особенно это относится к оленю благородному.Мясо продавали не только конторским "панчукам",а и всем рабочим ЛК через торговую точку ОРСа, по цене говядины:где-то от 1.90 до 3.60 руб./кг.
Самым большим вредом для охотничьих видов животного мира, по-моему, стал армейский карабин СКС и ему подобное оружие:сравнительно слабый патрон,большая скорострельность плюс китайские магазины(обоймы)на 20 и более патронов.Результатом стало массовое истребление копытных,множество погибших и не добранных охотниками подранков,как результат-значительное уменьшение популяций копытных. Это мое субъективное мнение,но если все-таки примут решение о запрете использования такого оружия на охоте,поддержу полностью.

 

Виходить легенди таки мають під собою основу - чув схожу історію, лише мова йшла не про Герінга, а про Бормана. А втім, хто його знає - був один міг бути і інший.
До речі мисливські стежки того періоду непогано збереглися до нашого часу. Інколи дивно як їх прокладали на таких крутих схилах, де і на ногах непросто втриматись.

 

Про Герінга, як мисливця завзятого, є історія.Історики кажуть , Герінга. що Жукова Сталін понизив у чині за те, що забрав усю колекцію мисливьких рушниць Герінга.А Борман усе аціювався як *тучний боров*.Куда йому до охоти.Мій покійний батько. всіх хто перевищував у вазі, називав тільки Борманами.

 

Уважаемый "однофамилец",Bandera2 , потрудитесь перевести свой исторический(хочется сказать истерический...)пост на общепонятный человеческий язык,пожалуйста.
Разделите:мухи к мухам,а черви в землю...Не вам комментировать вышеперечисленные исторические личности и засорять интересную прикладную тему своими "опохмельными" историческими рассуждениями.Найдите себе другой "мюнхенский" пивной кабак и подходящую аудиторию.

 

Учи історію *Академік*. Жукова зразу після Перемоги у 2 Світовій війні Сталін понизив і перевів Жукова командующим Одеським ВО. А рушницю-одну із екземплярів колекції Герінга ,Жуков подарив своєму водію. Вона виставлялась на буржуйських торгах за 150 000 доларів.

 

Цитата:

Ловецький закон 1871 року забороняв полювати не лише на чужому, але й на своєму ґрунті, якщо він був меншим за 200 моргів. Тож Галичина у той час приваблювала найзнаменитіших і найбагатших мисливців.

Серед європейських багатіїв, які приїздили на галицьке сафарі, був князь Ян Ліхтенштейн, який орендував право полювання та рибальства у Східних Бескидах. Його мисливський палац з господарськими приміщеннями для худоби, коней і собак був розташований поблизу залізниці Делятин–Ясіня, на відстані 4 км від станції Татарів.

Кузен цісаря Франца Йосифа архикнязь Леопольд Сальватор полюбляв полювати у Сколівських Бескидах, зокрема, у Мізуні. Під час однієї з таких мисливських виправ (тривалістю у два тижні) він зі своїми друзями-аристократами добув аж 23 олені, зокрема, від влучних пострілів самого архикнязя полягло 7 рогатих красенів. Не дивно, що в околицях Болехова саме тоді створили відомий на цілу Європу музей мисливських трофеїв (на жаль, розграбований під час Першої світової війни).

 

Ось ще накопав

 

Спасибо большое,герр Juvchuk,но крайние справа:верхняя и две в нижнем ряду уже в этой теме есть.Если есть коментарии к приведенному фотоматериалу-ждем с нетерпением.С уважением.

 

П'яте у верхньому ряду має побічний стосунок до теми - на фото лісники. По першій і другій ( ведмеді в УПА) на форумі була ціла теми, де ламались списи - живий чи мертвий ведмідь на фото.

 

Страшненькие такие...лесники.Такие знали жути на браконьеров нагнать ,в отличие от нынешней гослесоохраны.

 

Нормальні . Була б окрема тема скинув б дещо із того, що маю. Є і "крутіші".

 

Проблем нет.Откройте свою тему или киньте сюда.Сафари в Карпатах редко без лесников обходились ,да и сейчас сильно все не поменялось.
Против свежего материала,думаю,камрады не проголосуют. С ув.

 

А фото інтересні-Закарпаття,Прикарпаття і Буковина.

 

Спасибо,что несведущим регион правильно определили,"друже" єтнограф-демограф-географ,а главное-де-ма-гог!

 

Гуцул-лісник.