Російсько-Українська війна. Новини

А это тоже оружие,только на него внимания не обращают.
Это на много страшнее мин и снарядов ,на красные подписи смотрите.
И никто с этим не борется.
И не надо писать ,что они там BBC смотрят с Нot Birdа!
Не смешите меня,они украинский выучить не могут,не то что английский.

 

ЗУ-23-2 достает до 2500 метров,странно что вообще по вашим позициям попали,чем больше высота тем больше рассеивание.

 

З 2014 року загинуло 2,818 військових, з яких за три місяці 2016-го – 88 осіб. Про це стало відомо з відповіді на запит користувача «Доступу до правди».

Згідно з інформацією Генпрокуратури, у 2013-му загинуло 7 військовослужбовців, у 2014 – 1,600, у 2015 – 1,130, за три місяці 2016 року – 88 осіб.

Щодо загиблих серед працівників органів внутрішніх справ, то у 2013 обліковано 23 особи, у 2014 – 77, у 2015 – 42, за три місяці 2016 року – 1 особа.

Також Генпрокуратура зазначила, що формування офіційної звітності розпочато з 1 січня 2013 року.

Разом з тим, Генпрокуратура повідомила, що у діючій звітності органів прокуратури не передбачено виокремлення відомостей про кількість загиблих військовозобов’язаних осіб та причину їхньої смерті (бойова, небойова, самогубство, нещасний випадок, нестатутні відносини).

Інформація була надана відповідно до звітності за формою «Єдиний звіт про кримінальні правопорушення».
Як раніше повідомляв «Доступ до правди», бойові втрати ЗСУ в АТО у 2014 році становили 1,194 військових, у 2015 – 756, у 2016 – 32. Разом з тим, небойові втрати ЗСУ становили у 2014 році 249 осіб , у 2015 – 465, у 2016 – 50.
https://dostup.pravda.com.ua/news/p...-viiskovosluzhbovtsiv-ta-120-pravookhorontsiv

 

Велике переслідування. Українці в російському полоні.

У російському полоні перебувають 25 українців, яким інкримінують скоєння важких злочинів. Утім, міжнародні правозахисні організації досі не визнали їх політв’язнями
Спочатку росіянам потрібно було показати бандерівців із Криму: з’явилися справи Миколи Карпюка та Олега Сенцова. Причому перший став уособленням російських страхів, адже був одним із лідерів УНА — УНСО й «Правого сектору». Коли ж на Сході почалися активні бойові дії, російська пропаганда потребувала карателів-військових. Так виникла справа Надії Савченко. Водночас переслідування українців розгорнулося й за іншими напрямами. Зокрема за шпигунство. Один із прикладів — історія Юрія Солошенка. Він найстарший з ув’язнених на території РФ за політичними мотивами українців: за ґратами йому виповнилося 73 роки. Чоловіка затримали на Київському вокзалі в Москві 2014-го під час ділової поїздки.

Спойлер

Велике переслідування. Українці в російському полоні
У російському полоні перебувають 25 українців, яким інкримінують скоєння важких злочинів. Утім, міжнародні правозахисні організації досі не визнали їх політв’язнями



Велике переслідування. Українці в російському полоні
Спочатку росіянам потрібно було показати бандерівців із Криму: з’явилися справи Миколи Карпюка та Олега Сенцова. Причому перший став уособленням російських страхів, адже був одним із лідерів УНА — УНСО й «Правого сектору». Коли ж на Сході почалися активні бойові дії, російська пропаганда потребувала карателів-військових. Так виникла справа Надії Савченко. Водночас переслідування українців розгорнулося й за іншими напрямами. Зокрема за шпигунство. Один із прикладів — історія Юрія Солошенка. Він найстарший з ув’язнених на території РФ за політичними мотивами українців: за ґратами йому виповнилося 73 роки. Чоловіка затримали на Київському вокзалі в Москві 2014-го під час ділової поїздки.

Окремо варто згадати й про кримських татар. Так, у 2015-му «влада» анексованого півострова взялася переслідувати активістів через релігійні погляди. Наприклад, у січні затримали начебто членів організації «Хізб ут-Тахрір» Руслана Зейтулаєва, Нурі Прімова та Рустема Ваітова. Їх звинуватили у створенні цієї організації та участі в ній. Вона, як відомо, заборонена в РФ через «екстремізм». Водночас у країнах Заходу такою не вважається. Адвокат затриманих наголошує, що під час обшуків не знайшли жодного доказу, який міг би свідчити про причетність цих людей до «Хізб ут-Тахріру».

Читайте також: Світ про Україну: Справа Савченко — нова форма цькування України

Свого часу Тиждень писав про 11 полонених українців у РФ (див. № 23/2015). Відтоді кількість осіб, арештованих за політичними мотивами, пов’язаними з Україною, збільшилася. Сьогодні в російському полоні, за даними Центру громадянських свобод, перебувають 25 осіб. За більш ніж
півтора року вдалося звільнити двох. А дві «великі справи» проти українців приросли ще кількома.

Призначені на роль «карателів»

Перша й, певно, найвідоміша широкому загалу — «велика українська справа». Вона пов’язана з «карателямі й фашистами», як їх уявляє середньостатистичний російський обиватель, а фігурують у ній українці, яких звинувачують у причетності до «каральних батальйонів», масових убивств і незаконних методів ведення війни. Серед них Надія Савченко та Сергій Литвинов. Їхні біографії, як і обставини затримання, різняться кардинально. Савченко, добровольця батальйону «Айдар», захопили в полон 17 червня 2014-го поблизу селища Металіст у Луганській області. Впродовж семи днів тримали в полоні, після чого незаконно переправили до Росії. Від початку її намагалися звинуватити в причетності до загибелі російських журналістів Іґоря Корнелюка та Антона Волошина (потрапили того самого дня під обстріл поблизу Луганська). А в кінцевій редакції звинуватили в пособництві в убивстві, пособництві в замаху на вбивство, скоєне за мотивами політичної ненависті. На додачу українській військовій інкримінують незаконний перетин кордону РФ. 22 березня її засудили до 22 років позбавлення волі. І ще 30 тис. руб. штрафу за перетин кордону.
Історія Литвинова дещо інша. Простий житель Станично-Луганського району. Закінчив лише сім класів середньої школи, працював на місцевого підприємця й виконував господарські роботи.

За свідченнями односельчан, мав проблеми з розвитком, через що не був військовозобов’язаним. 12 серпня 2014-го поїхав у лікарню в Ростовській області до стоматолога, оскільки українські медзаклади були недоступні через бойові дії. 21 серпня невідомі вивезли його до місцевого відділення УБОЗ, а вже 29-го Литвинова звинуватили в «геноциді російськомовного населення на південному сході України». За версією слідства, різноробочий убив 39 чоловіків, 1 дівчинку, зґвалтував і позбавив життя 8 жінок. Усе це він нібито вчиняв як доброволець батальйону «Дніпро-1» за наказом керівництва та безпосередньо Ігоря Коломойського, який навіть «привозив» бійцям гроші. Утім, завдяки старанням адвоката Віктора Паршуткіна та українських консулів справа розвалилася. Виявилося, що імена потерпілих та їхні адреси вигадані, а сам Литвинов плутався у свідченнях. Тож слідчі відмовилися передавати справу до суду. Натомість відкрили нову, за якою жителя Луганщини звинуватили в пограбуванні громадянина РФ. Нібито разом із українськими військовими він напав на жителя Ростовської області, який мав будинок в Україні, побив його і вкрав два автомобілі, за що може дістати 12 років позбавлення волі. Проте, як виявилося, за одними номерами «вкрадене» авто зняли з обліку, а друге числиться як викрадене. Окрім того, «пограбованого» в Україні востаннє бачили наприкінці 2013-го. Нині за цим епізодом триває суд. Утім, історія може давати підстави для стриманого оптимізму, оскільки Литвинов є чи не єдиним українцем, який має реальні шанси на повернення додому через явні проблеми з доказовою базою.

Справа «Хізб ут-Тахрір» з’явилася в Криму відносно недавно — близько року тому. За нею можна засудити будь-якого кримського татарина, який дотримується релігійних норм і звичаїв

Друга, але не менш важлива — «велика кавказька справа», пов’язана з «участю» українців у війнах у Чечні, зокрема в Першій чеченській. Найвідоміші фігуранти — Станіслав Клих і Микола Карпюк. Їм інкримінують нібито вбивства російських військових та активну участь у бойових діях на території президентського палацу в Грозному, площі Мінутка та залізничному вокзалі. Слідство переконує, що українці разом із пособниками змогли вбити 30 військових і 13 поранили. Клиха затримали в серпні 2014-го в Орлі під час поїздки до дівчини, Карпюка — у березні того самого року в Брянській області. Останній разом із В’ячеславом Фурсою мав начебто їхати від «Правого сектору» до Москви на зустріч із «керівництвом РФ». 20 березня Карпюка звинуватили в участі в чеченських подіях.

Сама справа ґрунтується на свідченнях лише однієї людини — Олександра Малофєєва, який, за версією слідства, також брав участь у зіткненнях із російськими військовими в Чечні. Після нібито повернення в Україну він вчинив кілька розбійних нападів і був засуджений. Коли ж звільнився, перебрався до Новосибірської області до своєї матері. І вже там його засудили за нові злочини ще на 23 роки.

Адвокат Марина Дубровіна припускає, що на Малофєєва чинили тиск, оскільки той є наркозалежним. Можна припустити, саме через це «свідок» заявив, що у війні в Чечні брали участь Дмитро Ярош, Олег та Андрій Тягнибоки й прем’єр Арсеній Яценюк. Як зазначають правозахисники, протоколи допиту Малофєєва почали з’являтися у справі в 2014-му паралельно із затриманням Клиха та Карпюка. До цього ж моменту прізвища затриманих українців у справі не фігурували, хоча її порушили 1997-го. Ще один аргумент, який може свідчити про явну фабрикацію доказів: жоден із членів УНА — УНСО не впізнав у Малофєєві учасника руху. Самі ж Клих із Карпюком зазначають, що не могли фізично перебувати в Чечні в 1994–1995 роках, оскільки Станіслав навчався в університеті Шевченка, а Микола доглядав хвору матір.

Після появи у справі незалежних адвокатів Клих і Карпюк заявили про тортури: їх катували струмом, душили, били, позбавляли сну, води та їжі, застосовували психотропні речовини. Після таких знущань Микола навіть намагався вкоротити собі віку, але йому завадили конвоїри. Обидва в’язні написали заяви про тортури до ЄСПЛ. Наразі триває суд у Грозному. Хлопцям загрожує від 15 років до довічного позбавлення волі.

«Шпигуни» та «екстремісти»

Третя, відносно нова категорія — «шпигунство». Тут щонайменше троє затриманих, найвідомішим із яких є згаданий вище Солошенко. Він упродовж 20 років працював у військовій сфері й керував полтавським заводом «Знамя», який після розпаду СРСР існував завдяки російським замовленням для оборонки. Після 2010-го підприємство закрили, Юрій вийшов на пенсію, проте й далі підтримував контакти з партнерами по бізнесу. Після затримання впродовж 10 місяців до нього намагався пробитися консул, але йому відмовляли. Під час слідства Солошенко наполягав на своїй невинуватості, навіть писав листи до генпрокурора Юрія Чайки та прохання про помилування на ім’я Владіміра Путіна. Проте на суді визнав провину й заявив, що не збирається оскаржувати вирок. Дістав шість років позбавлення волі.

Читайте також: Бранці Кремля. Як українці стають політв'язнями в РФ

Четверта і, певно, найбільша група справ — кримські. Умовно їх можна розподілити на дві підгрупи: політичну та релігійну. Під першу потрапляють Сенцов, Кольченко, Афанасьєв та Чірній. Їм інкримінували тероризм і терористичні акти й засудили до позбавлення волі строком від 7 до 20 років. Сюди ж належить так звана справа 26 лютого, за якою проходить заступник голови Меджлісу Ахтем Чийгоз. Його обвинувачують в організації «масових заворушень» 26 лютого 2014-го біля будівлі парламенту Криму. Тоді проукраїнським активістам протистояли прибічники партії «Русское единство», очолюваної Сергієм Аксьоновим. Унаслідок тисняви загинуло двоє людей, десятки дістали тілесні ушкодження. Чийгозу ж загрожують 15 років позбавлення волі.

Друга — так звана справа «Хізб ут-Тахрір». З’явилася в Криму відносно недавно — близько року тому. За нею, наголошують у Центрі громадянських свобод, можна засудити будь-якого кримського татарина, який дотримується релігійних норм і звичаїв, що, як припускають правозахисники, у майбутньому може стати нормою для окупованого півострова. Нині «релігією» займаються в Севастополі та Сімферополі. Так, нещодавно сімферопольський суд арештував чотирьох кримських татар, затриманих після обшуків 12 лютого.

«Можна припустити, що ще з часів України існують списки «взятих на олівець». Вочевидь, зараз їх відпрацьовують. Наскільки відомо, справи проти активістів шиють феесбешники, які раніше займалися цими самими людьми в структурі СБУ. Але такі релігійні справи — загальноросійська тенденція. Там ці затримання з 2000-х. Людей пакують десятками, просто в Україні за цим не стежимо. В Уфі зараз затримано 20 мусульман. У Москві — 20 мусульман. І частково цей російський репресивний конвеєр уже розгорнули в Криму, що , зокрема, пов’язано з кримським контекстом, бажанням притиснути кримських татар, показати, хто тут хазяїн», — припускає Марія Томак, журналіст Центру громадянських свобод.

Загалом можна назвати прізвища лише двох українців, яким за ці два роки поталанило повернутися з російських тюрем в Україну. Це колишні студенти Богдан Яричевський та Юрій Яценко. Свого часу їх затримали в Курській області. Після цього хлопців піддали тортурам, змушували зізнатися в шпигунстві й диверсійній діяльності. Щоб спекатися ФСБ, вони порізали собі вени. Врешті Яричевського за кілька місяців відпустили в Україну, а Яценка засудили до двох років колонії-поселення за зберігання мисливського пороху. Згодом строк покарання зменшили до дев’яти місяців, зарахувавши цей термін у час перебування в слідчих ізоляторах.

Зовсім скоро Україні варто очікувати низки рішень щодо інших в’язнів. Вирок в оптимістичній справі Литвинова, за оцінкою правозахисників, може бути вже в першій половині квітня. У справі Карпюка та Клиха — приблизно до кінця квітня, оскільки там лишилися виступ захисту, дебати й вирок. Щодо кримських татар ситуація складніша. Так чи інакше затриманих «терористів» мають переправити до Росії, де й почнеться сам процес. Коли точно це станеться, достеменно не відомо.

Що ж до можливих обмінів полонених українців правозахисники розводять руками. Кажуть, якщо із Савченко, Сенцовим, Клихом ситуації зрозумілі, то що робити з татарами — невідомо, оскільки для них півострів став абсолютом.

«У того самого затриманого кримчанина Алі Асанова четверо дітей і величезна родина. Вони фермери. Там старенькі батьки, які поклали життя на те, щоб повернутися до Криму. І вони кажуть, що їх звідти тільки вперед ногами винесуть. Або знову депортують. І як цих людей обмінювати, на яких умовах? Їх треба з родиною забирати й на материковій Україні влаштовувати, але навряд чи держава візьме на себе таку відповідальність. А гарантувати безпеку в Криму неможливо. Тим паче там є загроза початку масових репресій, якщо заборонять Меджліс. Це велика небезпека для кримських татар», — наголошує Томак.

Політв’язні чи ні?

Політв’язнями полонених українців наразі визнала лише російська правозахисна організація «Меморіал». Жодна міжнародна структура не виступила з аналогічною ініціативою. Як наголошують українські правозахисники, термін «політв’язень» означає, що людина була журналістом, правозахисником або чинила ненасильницький опір. У тій самій Amnesty International про розвиток ситуації в курсі, але навіть Сенцова не визнають «політичним», оскільки не певні до кінця, що він не вдавався до насилля. Щодо випадку із Савченко взагалі говорити не варто. Адже вона військова. Водночас організація вимагала «пропорційної кваліфікації» їхніх дій. Оскільки у випадку з тим самим Афанасьєвим, який у Криму підпалив двері організації «Русское единство», справу можна було б кваліфікувати як хуліганство, а не тероризм. Крім того, Amnesty виступала із заявами щодо застосування тортур до українських в’язнів у РФ.

Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

Також щодо бранців Кремля були резолюції Європарламенту, польського Сейму, заява від чеських депутатів. Під час наступної сесії ПАРЄ мають голосувати резолюцію щодо цього питання.

Якщо говорити про шанси на обмін, то ситуація неоднозначна. Свого часу український Мін’юст звернувся до РФ із проханням передати Сенцова, Кольченка, Афанасьєва та Солошенка на Батьківщину для відбування покарання. Прізвищ могло бути більше, проте ситуацію ускладнює бюрократія. Адже з проханням про фактичну екстрадицію мають звернутися і родичі, і сам засуджений. Зважаючи на те що це правовий шлях вирішення ситуації, навіть після повернення українці мають і надалі відбувати покарання. А звільнити їх може лише суд. Таким чином, це означатиме, що Україна визнає вироки, винесені російською Фемідою. Українське МЗС також розглядало варіанти щодо обміну в’язнів через механізм помилування. Міністр Павло Клімкін навіть обіцяв порушити це питання під час зустрічі в «нормандському форматі». Втім, наскільки це питання розглядали поки що важко сказати. Єдине — не варто серйозно сприймати заяви людей, які займаються обмінами в «ЛНР/ДНР» і обіцяють за місяць-два повернути Савченко й Сенцова.

«Люди, які займаються обміном на рівні «ЛНР/ДНР» і заявляють, що можуть поміняти Надю або Сенцова, — це не серйозно. Обмін може відбутися тільки на найвищому рівні — президентських адміністрацій. Бо навіть СБУ цією темою не займається. Її парафія — заручники «ЛНР/ДНР». І допомога зі збором свідчень про в’язнів Кремля. А переговори — це МЗС і АП», — резюмувала Томак.

http://tyzhden.ua/Society/161421

 

Не відчувши на власній шкурі, що таке полон, важко зрозуміти всю глибину цього жахіття. Більшість українців, як і держава загалом, усе ще мало уявляє масштаби трагедії, з якою довелося зіткнутися.

За офіційними даними, у полоні окупантів залишаються 123 українці, з них третина цивільні. Ще 690 вважаються зниклими безвісти, і цілком можливо, що частина з них іще живі. У точності озвучених цифр можна і треба сумніватися, бо з бардаком, який бачимо в усіх без винятку державних органах включно з тими, що займаються обміном полонених, на інше сподіватися не варто. Зрештою, заявлена кількість звільнених — 3,2 тис. осіб — теж навряд чи точна. Справжнього моніторингу ніхто не робив, принаймні попервах, коли ситуація нагадувала радше взаємовигідний неконтрольований бартер людей і трупів.

Попри наявність і постійне тасування певних цифр, такого поняття, як полонені, в Україні офіційно не існує. Немає війни, а отже, і полонених — є лише заручники в терористів, незаконно позбавлені волі особи. Цей нюанс дуже важливий, адже кидає свою тінь на всі пов’язані із цим процеси: утримання, надання медичної та іншої допомоги, звільнення та реабілітації.

Спойлер

«Страшнішим за смерть є її очікування»
Не відчувши на власній шкурі, що таке полон, важко зрозуміти всю глибину цього жахіття. Більшість українців, як і держава загалом, усе ще мало уявляє масштаби трагедії, з якою довелося зіткнутися


«Український тиждень»

«Страшнішим за смерть є її очікування»
Слова, винесені в заголовок тексту, належать українцеві з Донбасу Сергієві, який був у полоні терористів, дивом зумів утекти й вибратися з родиною з окупованих територій. До камери смертників він потрапив за доносами своїх земляків, яких не влаштовувала його проукраїнська позиція, відтак пройшов усі кола пекла, був свідком катувань та розстрілів співкамерників, а водночас об’єктом торгу ласих до грошей садистів. Таких, як він, багато...

Полон. Це страшне слово, не так давно вдершись у нашу дійсність, уже встигло набути цілком конкретної некнижної страшної суті. «Муки від нестачі води, спека й сморід не були такими жахливими, як усвідомлення того, що в будь-який момент відчиняться двері й прийдуть убивці, — каже Сергій. — Усе, ти вже не володієш своєю долею! Можна скільки завгодно стискати кулаки, тримати себе в руках силою волі, але від тебе нічого вже не залежить. Відчуття таке, нібито під ногами розкрилася безодня, жах невідомості здавлює серце й підштовхує благати про пощаду».

(Військово)полонені без війни

За офіційними даними, у полоні окупантів залишаються 123 українці, з них третина цивільні. Ще 690 вважаються зниклими безвісти, і цілком можливо, що частина з них іще живі. У точності озвучених цифр можна і треба сумніватися, бо з бардаком, який бачимо в усіх без винятку державних органах включно з тими, що займаються обміном полонених, на інше сподіватися не варто. Зрештою, заявлена кількість звільнених — 3,2 тис. осіб — теж навряд чи точна. Справжнього моніторингу ніхто не робив, принаймні попервах, коли ситуація нагадувала радше взаємовигідний неконтрольований бартер людей і трупів.

Попри наявність і постійне тасування певних цифр, такого поняття, як полонені, в Україні офіційно не існує. Немає війни, а отже, і полонених — є лише заручники в терористів, незаконно позбавлені волі особи. Цей нюанс дуже важливий, адже кидає свою тінь на всі пов’язані із цим процеси: утримання, надання медичної та іншої допомоги, звільнення та реабілітації.

Читайте також: Після полону

Опинитися в полоні з початком конфлікту на Донбасі міг майже кожен, кому довелося там мешкати чи випадково перебувати. Для цього не конче було братися до зброї та їхати захищати Батьківщину. Як розповідає Тижню Сергій, приводів могло бути безліч. У 2014 році склалась обстановка загальної підозрілості. Патрулі хапали на вулиці всіх, хто без паспорта. А він мав бути з місцевою реєстрацією. Всі приїжджі автоматично потрапляли до кола підозрюваних у шпигунстві й опинялись у підвалах. Якщо не було документів, давали годину, щоб родичі їх привезли. Тоді покарання обмежувалося тижнем-двома копання шанців. Цих людей тримали окремо й згодом відпускали. Та, якщо паперів ніхто не надавав, це зразу вважали доказом диверсійної діяльності й затриманих відправляли на «розмінування», використовуючи як живий мінний трал. Живих майже не залишалося. Поранених та скалічених добивали на місці... «Мені особисто кілька разів погрожували таким розмінуванням», — каже Сергій.

такого поняття, як полонені, в Україні офіційно не існує. Немає війни, а отже, і полонених — є лише заручники в терористів, незаконно позбавлені волі особи

Звісно, потенційними полоненими були журналісти, члени чи керівники всіх без винятку, окрім УПЦ МП, релігійних громад та організацій, ті, хто раніше виявляв патріотичну позицію, брав участь у проукраїнських мітингах або негативно відгукувався про «ДНР-ЛНР». На таких обов’язково писали доноси й забирали їх просто з дому чи місця праці. Шансів вижити в цих заручників було 50 на 50 залежно від настрою катів та вбивць і спритності тих, хто намагався витягнути їх із полону.

Третя численна категорія — місцеві підприємці. Їхні будинки грабували, влаштовуючи там бази, а самих господарів кидали в підвал, вимагаючи викупу. Хто хотів жити, платив. Такса коливалася в еквіваленті 1 млн грн у твердій валюті. За Сергія також вимагали грошей. Знаючи, що його родичі за кордоном мають непогані статки, хотіли $400 тис., потім збили ціну до $100 тис., але чоловікові пощастило втекти. Каже, не вірить, що відпустили б, навіть якби рідня передала кошти. Коли бранцеві показали доноси на нього й він запитав навіщо, то почув запевнення, що живим усе одно звідти не вийде.

Опинялися в казематах і цілком лояльні до терористів громадяни, схоплені на якихось дріб’язкових кримінальних проступках. Їхня доля, як розповідає Сергій, могла бути зовсім непередбачуваною. Якось він став свідком допиту хлопця, що попався на крадіжці мобільного телефону: у процесі дізнання того забили до смерті.

Найбільшу і, звісно, особливу категорію полонених становлять захисники Української держави: бійці добровольчих батальйонів, солдати ЗСУ, працівники спецслужб та волонтери. У кожного своя історія, і цих історій тисячі. Безумовно, наймасовіші втрати були під час численних бойових сутичок, виходу з Іловайського котла, боїв за Савур-могилу чи Дебальцівського відступу. Чимало тих, хто опинився в лабетах ворога, можуть цілком завдячувати своїми поламаними долями непрофесійності або, що вже гріха таїти, зраді власного керівництва. Десь не прийшло обіцяне підкріплення, десь не спрацювала арта, десь у найвідповідальніший момент зламалася техніка, десь пролунав наказ без підготовки та належної розвідки кудись висуватися чи щось атакувати… Абсурду й загадок вистачає. Волонтери розповідають, що перед сумнозвісним парадом полонених у Донецьку групу наших військових було відправлено на підсилення одного з блокпостів на лінії зіткнення. Коли вони туди приїхали, блокпост виявився пустим, без жодних слідів бою, а з тилу їх накрили чеченці. Потім цих нещасних провели парадом і показали по ТБ, та не це найболючіше. Коли полонених били, то натякали, що їх здали свої. І ця версія, на жаль, може бути правдою, твердять волонтери. Може й не бути, але дізнатися, як сталося насправді, складно.

Читайте також: Спогади на волю

«На підвалі»

У полоні терористів уже більш ніж 19 місяців перебуває полковник розвідки Іван Без’язиков. Його історія — яскравий приклад безглуздя або відвертого непрофесіоналізму військового керівництва, про зраду поки що промовчимо. Без’язиков потрапив у полон поблизу села Степанівка Донецької області. Його відправили до бойовиків, щоб забрати поранених і вбитих. Існує припущення, що офіцера «злили». А якщо й ні, то явно не подумали, відправляючи керівника розвідки в лапи ворога. Утім, дальша епопея з його звільненням усе-таки наштовхує на думку, що версія про зраду й про чиєсь небажання, щоб він повернувся, небезпідставна. Надто багато зусиль спрямовано на компрометацію та очорнення полковника, котрий, як свідчать ті, хто зустрічався з ним у катівнях терористів, тримається на «відмінно» та ще й підбадьорює побратимів.
Нерідко причини полону такі безглузді, що в них майже не хочеться вірити. Десь помилилися дорогою, десь не спрацював GPS, хтось попався здуру, а хтось навіть через пиятику. За два роки війни траплялося різне, але знову-таки не це найстрашніше. Оскільки наші полонені де-юре вважаються заручниками, на них не поширюється міжнародне право, а тому те, чи виживуть вони й чи повернуться додому, залежить виключно від доброї волі та людяності ворога. Ну ще від рівня його жадібності й продажності.

Умови утримування заручників-полонених важко назвати людськими. Більшість зазнає жорстоких допитів, побиття або просто знущань. Нерідко людей змушують працювати на важких шкідливих роботах, довший час утримують у непристосованих приміщеннях, позбавляючи можливості задовольняти звичайні потреби, а на знак покарання позбавляють їжі, води, не надають найнеобхіднішої медичної допомоги. Волинянин Роман Лановий, який потрапив у полон біля Савур-могили і провів у неволі понад місяць, каже, що ставлення до українських полонених спочатку було неоднозначне. Часто доволі скотиняче, хоча траплялось і багато людей, які намагалися полегшити становище бранців.

Спершу солдат опинився в лапах кадировців. Ті відразу кинулися всіх бити, відібрали взуття, але заступився російський офіцер. Наказав не чіпати, бо полонені потрібні живими. Як виявилося, бійців готували до спілкування з журналістами. Картинка вийшла неабияка. Пропагандисти показали нещасних босих та обдертих українських солдатів, яким добрі конвоїри з «ДНР» дарують новий одяг і черевики. Потім після параду всі ці обновки, звісно, заберуть, давши взамін якесь лахміття, але то вже буде потім. Як пригадує Роман, спочатку їхню групу кинули в підвал донецького СБУ, але згодом перевели в архів. Там були залізні стелажі, що мали служити за нари. «Ми стелили картонки, щоб не спати на залізі, під голову клали папки. Лише згодом, коли приїхали якісь репортери й обурилися побаченим, нам виділили трохи гуманітарної допомоги. Годували двічі на день: маленьке горнятко каші й кусок хліба. У туалет водили по 10–20 осіб тричі на день і двічі вночі. Митися не давали, хіба що лице й руки. Почнеш мити ноги — можеш бути покараний за затримку. Нас було 200, тож це займало багато часу. Кілька разів відпроваджували в душ, але перестали. Милися тільки на роботі. Там спочатку була хороша завскладу, яка й рушник давала, й підгодовувала. Коли вона звільнилась і прийшла інша, все припинилося. М’яса солдатам не давати, рушника не давати, хай миються де хочуть. Власне, на роботу й ходили, щоб привести себе до ладу чи зателефонувати додому. Від неї можна було відмовитись, але висидіти в приміщенні, набитому двома сотнями людей, яке не провітрюється багато днів, вкрай непросто».

Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

Іноді бойовики виявляли людяність. Наприклад, ті, що повернулися з українського полону і впізнали хлопця з батальйону «Донбас», який надавав їм там медичну допомогу, змусили перевести його в кімнату до солдатів ЗСУ, де були кращі умови. Із добровольців ПС та батальйону «Донбас» знущалися найбільше. Також добряче перепадало артилеристам і мінометникам. Серед охоронців теж різні були. Траплялися нормальні, котрі добре ставилися, навіть давали подзвонити рідним і відмовлялися брати за це гроші. А були такі, що знущалися. Хоча особливо й не катували. Лише на початку. Але це, мабуть, така традиція. Спочатку всіх б’ють, а потім як вийде.

Звісно, становище полонених за два роки війни зазнало помітних змін. Ті, кого нині звільняють, кажуть, що умови покращилися, людей не катують і харчування більш-менш нормальне. Але така ситуація не всюди й не завжди. Є волонтери, які домовляються й передають бранцям якісь харчі, речі, цигарки. Але найчастіше адресатам мало що із цього перепадає. Є складнощі з медичною допомогою. Місцеві лікарі часто не хочуть або й не можуть надавати її належним чином. Роман Лановий пригадує, як один із хлопців, що пережив контузію, звернувся до медика зі скаргою на постійний головний біль. Той відповів, що зараз відріже голову й нічого не болітиме. Іншого разу бійцеві з Херсона, у якого була зламана нога, дуже халтурно наклали гіпс. І лише коли медики з ОБСЄ зчинили скандал, йому повторно склали ногу й він почав одужувати. Втім, не бракує і протилежних свідчень. Місцева медсестра як могла допомагала в усіх потребах полоненим, постійно приносила ліки і, коли одному з них на параді пошкодили нирку й він тиждень мочився кров’ю, на прохання українського фельдшера дістала дефіцитні антибіотики, тож хлопця
вдалося виходити.

Іще один важливий момент, який стосується медичної допомоги полоненим, — це документація. Сепаратистські довідки в Україні не діють, довести після повернення, що ти зазнав контузії чи іншої біди, непросто. Потрібна домовленість про можливість приїзду бодай зрідка незалежних лікарів, які проведуть діагностику й забезпечать медикаментами. У «Червоного Хреста» начебто є таке право, але його лікарів на окуповані території часто не допускають.

Спершу, коли на Донбасі панував хаос і всі процеси, пов’язані з життям та смертю, залежали від волі численних отаманів і комбатів терористів, усе мало вигляд цинічно спрощений. Полоненого могли вбити, залишити для обміну з безпосереднім противником через лінію зіткнення чи використовувати для торгу з рідними. Звичайно, домовлятися про рівноцінний обмін і тоді було важко. Як твердять волонтери, з найбільшими труднощами витягували снайперів, артилеристів та добровольців із батальйонів «Айдар» і «Донбас». А бійці ДУКу чи інших націоналістичних організацій узагалі майже не мали шансів. Їх очікував або розстріл, або катування і все-таки розстріл, тому вони рідко здавалися живими, воліючи ліпше підірватися останньою гранатою. Згодом ситуація дещо покращилася. Такого масового вбивства по той бік фронту вже не спостерігається, але водночас дуже ускладнилася можливість звільнення. Домовитися по телефону про обмін чи навіть викуп майже нереально. Обмін полонених із часом набрав обертів великого бізнесу. Причому досить часто, за свідченнями волонтерів, і з нашого боку траплялися випадки непорядності переговірників, вимагання грошей нібито на адвокатів та посередників. Але, відколи процес переріс у велику політику й відбувається на найвищому рівні, усе взагалі вкуталося пеленою таємниць, недомовок та брехні. У якийсь момент питання обміну зависло в повітрі, й він надовго припинився. Зацікавлені сторони не раз анонсували чергову спробу, але завжди щось заважало. У зриві домовленостей обидві вони звинувачували одна одну, втім, виявити, хто насправді винен і на якому етапі стається збій,
доволі проблематично.

У переговірних лабіринтах

Як твердять безпосередньо причетні до цього люди, причина тут і в політиці, і часто в дивних та незрозумілих процедурах з українського боку. А простіше кажучи, у неорганізованості й безвідповідальності системи. У якийсь момент обмін одного на одного перестав влаштовувати бойовиків. Вони почали протискати ідею амністії, записану в мінських домовленостях. Українську сторону це, природно, не задовольняло, але й змінювати пропорції на одного до двох чи до трьох також довго не хотіли. Бувають випадки, коли терористи вимагають видати їм конкретних осіб, а не всіх підряд, але ці люди за прикрим збігом обставин або ще не пройшли відповідної процедури із судами й не можуть бути виміняні, або просто не знайдені. Схожі історії відбуваються й по той бік. Кожна зі сторін намагається викрутити ситуацію на власну користь, виміняти якусь важливу для себе персону за когось незначного. Українські перемовники часто нарікають, що їхні списки не беруть до уваги (мовляв, «таких у нас немає» або «вони не хочуть повертатися додому»), зате пропонують тих, кого не шукають і ніхто не знає. Але такі ігри та взаємна недовіра тільки ускладнюють і гальмують процес. Полонені в самопроголошених «республіках», яким вдається іноді виходити на зв’язок, кажуть, що найбільша проблема і причина хаосу — це безсистемність роботи обмінювачів. Не сформовані й відповідно не дотримуються якісь базові принципи, що мали б уже вималюватися за такий довгий час. Абсолютно незрозумілі алгоритм і критерії складання списків та вибору кандидатів на обмін. Як наслідок — процвітає корупція, причому по обидва боки.

Родичі полонених часто нарікають на непрофесійність СБУ. Там, мовляв, оперують даними, які надають їм самі сім’ї або ж волонтери, чи просто використовують неперевірену інформацію. Одна з найбільших проблем — ніхто ні за що, по суті, не відповідає. Відповідальні постійно змінюються. Дзвониш одному — він уже не займається, другому — той лише ознайомлюється із ситуацією. Усе йде по колу й без результату. Зате, коли родичі починають шуміти, спецслужбовці дуже ображаються. Не лізьте, мовляв, у процес, ми працюємо. Почекайте. Тільки часто виявляється, що, поки не здіймеш ґвалту, справа не зрушить із місця. «Я ставлю під сумнів роботу наших спеців, — каже дружина одного з полонених. — За весь час не бачила там поступу й бажання працювати. Приїздиш у СБУ — усі з таким поважним виглядом пропускають тебе через купу пристроїв, що пікають, забирають паспорт, виписують перепустку за два дні до приїзду, оглядають зусібіч, а в таких питаннях нічого не можуть зробити. Я не хочу їх образити. Ми ніколи раніше не воювали, не знали, що таке війна, але за стільки часу вже можна було якось мобілізуватись».

Читайте також: Звільнити рядового…

Є ще один момент, що дуже важливий, але про нього мало говорять. Військове керівництво нерідко, послуговуючись якоюсь своєю логікою або з метою приховання власної непрофесійності, видає тих, хто потрапив у полон, за дезертирів, і це неабияк впливає на справу обміну. Понад те, повернувшись із пекла, ті люди опиняються в лабетах уже власного правосуддя й мусять доводити, що ні в чому не винні. Таких випадків чимало. Бюрократична військова машина так і не змінилася, й історії про те, що на живих приходять похоронки, а дружинам звільнених полонених телефонують і кажуть, що нібито справи їхніх чоловіків у розробці й над їх звільненням держава працює, на жаль, не байки. Щоб уникнути таких речей і якось упорядкувати ситуацію, очевидно, треба не лише централізувати зусилля та інформацію, а й змусити людей, котрі цим займаються, хоч якось регулярно звітувати, і не лише скупими цифрами, а й тим, що зроблено. Конче потрібен певний центр, до якого люди зверталися б зі своєю бідою і який забезпечував би дотримання прозорих та зрозумілих принципів.

Звісно, ми усвідомлюємо, кажуть бранці й ті, хто вже повернувся з полону, що не все залежить від нашої сторони, але все залежне від неї має бути зроблено. Звільняти треба всіх, тільки процес не повинен бути хаотичним. Треба хоч якось вибудовувати пріоритети, дотримуватися їх і суворо контролювати процес обміну. Ті, хто захищав інтереси країни, повинні бути для неї на першому місці. Військових треба міняти на військових, а особа волонтера мусить бути підтверджена його колегами. Якщо йдеться про цивільних, то їх теж треба обмінювати адекватно. Врешті, й армійські частини та керівництво повинні брати в цих процесах безпосередню участь. Саме на них має лежати відповідальність за долю кожного солдата, вони повинні сприяти обмінові бійців, звітувати про виконану роботу й бути зацікавленими у впливі на потрібні структури. Дуже часто ніхто там навіть не ворушиться.

І найважливіше. Як твердять причетні, обміни після довгої перерви відновилися завдяки міжнародному тиску. Але й забуксували вони через надмірну політизацію. Питання полонених треба вилучити з мінських домовленостей. Щойно його знімають, як воно перестає бути предметом політичного торгу, а відтак має шанс помалу вирішитися. Україна повинна різкіше вимагати звільнення своїх людей. Заяви із запевненнями, мовляв, усіх витягнемо й нікого не залишимо, на жаль, не завжди підкріплені діями. Ми чекаємо, що вороги нам зателефонують, покладаємося на їхні добру волю та пропозиції, ведемося на вибрики, і вони з превеликим задоволенням користуються нашою безхребетністю, постійно диктуючи умови. Понад те, дозволяють собі погрожувати розстрілами
наших полонених.

http://tyzhden.ua/Society/161408

 

А внутри фка......

 

Магний даже не нужен - серебрянка с серой горит здорово и дает 1500 градусов при горении.

 

За минувшие сутки боевики 29 раз открывали огонь по позициям украинских военнослужащих в секторе "Мариуполь".

19 раз была обстреляна Марьинка, 3 раза - Новотроицкое, 2 раза - Тарамчук, по 1 разу Водяное, Широкино, Красногоровка и Новомихайловка.
Боевики 4 раза применили 82-мм минометы и 1 раз - 120-мм минометы. Из них были обстреляны позиции в Красногоровке, Водяном, Тарамчуке и Новотроицком.
Украинские военные в ответ 7 раз открывали огонь.

 

Украинские волонтеры за собранные народом деньги, завершили модернизацию всех 12,7-мм пулеметов ДШК в 128-й бригаде.

сообщает волонтер Роман Доник- Пулеметный парк (калибром 12,7) 128 бригады полностью модернизирован новыми комплектами. Обучение расчетов закончено. Третья партия обученных пулеметчиков приступила к работе. Дальше только повышение уровня на работе с оптикой. В принципе, подтверждается опыт предыдущих месяцев. Абсолютное незнание матчасти, как оружия, так и баллистики боеприпасов. Людей просто никогда и никто не учил работать с этими пулеметами. Литературы не было. Инструкторов и подавно. Встречающиеся самородки исключение. Но имеется хорошая мотивация и желание учиться. Абсолютно все бойцы заинтересованны. Равнодушных и «отбывающих» номер не было. Глаза «горят» у всех. Это первый наш опыт переоборудования и обучения на базе бригады. До этого все больше была индивидуальная работа», пишет он на своей странице в ФБ.



http://warfare.com.ua/2016/04/25/polnyy-farsh-volontery-moderniziro/