Скрыть объявление
Гость, а вы уже пробовали что-то продавать или покупать на нашем аукционе?

Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

Тема в разделе "Добровольцы в Вермахте", создана пользователем BATV1, 13 сен 2011.

  1. BATV1

    BATV1 Модератор

    Сообщения:
    4.637
    Адрес:
    КиЇв,Україна
    Протипанцерна бригада «Вільна Україна» — військова частина Української Національної Армії. Створена з ініціативи Ф'юрунґ-Гавмтамту 22 лютого 1945 року в порозумінні з генералом Павлом Шандруком.
    Кадровою основою бригади стали українці-пожежники з Берліну. З поміж них було відібрано 500 чоловік для формування майбутнього куреня бригади. Формувати її викликали полковника Генерального Штабу УНА Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого 1945 прибув до Берліна, разом зі своїм ад'ютантом поручником В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число колишніх підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого 1945 полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити. До УНА зголосились всі 500 чоловік. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей. Дяченко відібрав своїх земляків — полтавців з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й по інших відділах.

    25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берліну до міста Німека, за сорок кілометрів на захід од Берліна на дальше формування й вишкіл.

    12 квітня 1945 бригада мала такий склад:

    Командир бригади — полковник Дяченко
    ад'ютант — поручник Юрків

    командир 1-го куреня — сотник Фурс

    командир 1-шої сотні — хорунжий Гончарук

    командир 2-ої сотні — хорунжий Максименко

    командир 3-ої сотні — хорунжий Дмитренко старшина для доручень — сотник Арсенів

    командир 2-го куреня — пор. Гладич старшина для доручень — хорунжий Матківський

    командир 4-ої сотні — Кириленко

    командир 5-ої сотні — (невідомий)

    командир 6-ої сотні — Федоренко

    командир 3-го куреня- поручник Старовійт

    командир вогневого куреня — (невідомий)

    командир мотосотні — хорунжий Іваненко

    господарчий відділ — хорунжий Яременко

    чота жандармів — сотник Сокальський

    чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок-українок.

    http://lib.galiciadivision.com/burtyk/r07.html

    http://chornoshlychnyk.at.ua/publ/protipancerna_briada_quotvilna_ukrajinaquot_chastina_1/1-1-0-28
     
    4 пользователям это понравилось.
  2. Интересные лоты

    Интересные лоты

    1. 1 грн.
    2. Деталь подавателя.
      1 грн.
    3. затвор в непоганому стані все по фото обломана задня частина екстрактора передня добра
      1000 грн.
    4. 75 грн.
    5. одним лотом
      300 грн.
    6. Предлагаю лот в котором 3 сухпая с меню 1. 2. 4. Сухпай с подогревом. Срок годности до ноября 2020....
      450 грн.
    7. Ножны штыка бучер. кожа толстая-форму держит. Пружины держат отлично.Макет штыка-не продается. Перес...
      1200 грн.
    8. Не бу, но и не идеальное состояние: есть сбитая краска
      30 грн.
    9. все на фото все мои настольные медали на продаже https://reibert.info/auction-history/auctions?type=...
      4800 грн.
    10. Ещё послужит. Как я разобрался, то в рукоятке изначально предусмотрено наличие уплотнителя из резины...
      50 грн.
  3. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    415683801.jpg


    Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник



    a6643be-016.jpg

    Петро Дяченко -Отаман Першого Кiнного Українського полку Чорних Запорожцiв ДА УНР


    67694-2--.jpg
    командир лінійного ескадрону 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади “Сувалки”

    i_141.jpg
    Похорон Петра ДЯЧЕНКА. Йдуть Павло ШАНДРУК із дружиною, Данилом ЛИМАРЕНКОМ та Борисом БАРВІНСЬКИМ

    i_144.jpg
    Петро ДЯЧЕНКО в домовині. 28 квітня 1965 р.


    450px-Mohyla-Petro-Dyachenko.jpg

    Могила Петра Дяченка на Баунд-Бруку,США.Робота бюста його однополчанина пiд час ПВЗ Валентина Сiм`янцiва,козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського пішого полку, бунчужного 3-ї сотні («Богданівської») полку Чорних запорожців. сотника Армії УНР.Уродженця Харкiвщини.
     
    oberkatze, BATV1, lera_upa и ещё 1-му нравится это.
  4. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Протипанцерна бригада "Вільна Україна"




    i_023.jpg
    Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник





    Протипанцерна бригада була однією з частин Української національної армії. її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу СС Фюрунґс-Гавптамту в порозумінні з генералом П. Шандруком.

    Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи складалися на 85 % з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полковника генерального штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-м українським пішим полком. [Петро Дяченко] 21 лютого прибув до Берліна разом зі своїм ад'ютантом поручником [Володимиром] Гладичем. Серед пожежників виявилося доволі багато підстаршин із совєтської армії, натомість старшин майже не було.

    22 лютого полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного із протипожежних відділів. На площі вишикувалися понад 500 пожежників. У короткій промові полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української національної армії проти червоних москалів, виступити… Як на команду виступили всі 500 людей. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей. Тими щасливцями були краяни полковника Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й в інших відділах. Усі мали вже досить німців (німці вже всім далися взнаки. — Ред.), і всі хотіли служити у власній армії.

    25 лютого 1945 р. відділ у 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна, на подальше формування і вишкіл. Тут і було сформовано 1-й курінь бригади у складі 3-х мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої — 21 особа. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Таку організацію накинули німці на взір їхніх протипанцерних частин, і [була вона] подібна до організації парашутних відділів.

    З першого-таки дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.

    Майже з першого дня навчань відчувалася потреба про роблення з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхніх програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого командира, а він їх…

    Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких взялися формувати 2-й курінь.

    1-й курінь мав на озброєнні штурмові кріси, на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, і [його вояки] були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два важкі кулемети, мінометники — два міномети.

    28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня на спеціальне запрошення приїхали бандуристи [Григорія] Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади сподобався марш "Україна", і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова:
    Бий до останнього свого набою,
    За Україну поляж головою!

    Перед виїздом генерал Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так наче за неповну неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо…

    Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалася вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, спостерігаючи за муштрою сотні. От бачите: для свого — самі недотягнення, а чужий не має слів признання (не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення. -Ред.).

    З квітня 1945 р. бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту, до міста Ґляц (тепер м. Клодзко у Польщі. — Ред.). Під час переїзду до штабу бригади прикомандировано німців — капітана і двох підстарший, які зі свого приділу (купе. — Ред.) у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини із Праги, яких надсилав генерал [Павло] Шандрук, — переважно старі емігранти, — від полковника Дацька — із совєтської армії та масово — протипожежники з Берліна.

    У Ґляцу, як і в Німеку, курені вишколювалися за програмою, складеною полковником Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф [Гіацинт] фон Штрахвіц, якому, власне, підлягали всі такі бригади. Генерал Штрахвіц знайшов наш вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сотню (для якої невдовзі прислав мотоцикли) і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило із Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти — після пару навіть не форсованих вправ хворіли, і їх доводилося відсилати назад. З молодняка 16–17 років вибиралися сильніші фізично, а решту — до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка із Праги сформовано 3-й курінь. Бригада в той час налічувала до 2000 людей.

    12 квітня бригада мала такий склад: командир бригади — полковник Дяченко, ад'ютант — поручник Юрків, командир 1-го куреня — сотник Фурс, командир 1-ї сотні — хорунжий [Володимир] Гончарук, командир 2-ї сотні — хорунжий Максименко, командир 3-ї — хорунжий Дмитренко, старшина для доручень — сотник Арсенів, командир 2-го куреня — поручник [Володимир] Гладич, старшина для доручень — хорунжий Матківський, командир 4-ї сотні — Кириленко, командир 5-ї сотні — невідомий, командир 6-ї сотні — Федоренко, командир 3-го куреня — поручник Старовійт, командир вогневого куреня — не подано, командир мотосотні — хорунжий Іваненко, господарчий відділ — хорунжий Яременко, чота жандармів — сотник Сокальський, чота санітарна — німець-лікар і 6 сестер-українок.

    Начальником штабу призначено поручника [Василя] Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

    Майже 100 % бригади складалися з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. Як правило, вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, наприклад: до 1-ї сотні належали Миргородці, до 2-ї — Лубенці, 3-тя сотня — Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки із земляків, але й дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю і кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна у стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали як заслужені. Звідти й народилась віра у своїх командирів.

    Особливо добре був дібраний 1-й курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучилися до бригади в районі Ґляца.

    15 квітня бригаду зібрано по тривозі, завантажено у три ешелони та відправлено на фронт. У першому транспорті від'їхали штаб бригади, 1-й курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена (серболужицьке місто Будишин. -Ред.), транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом командира бригади 1-й курінь прямо з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за перші висоти. Відомості були, що Бавцен оточено, але він борониться.
     
    BATV1, igor1989 и Frundsberg нравится это.
  5. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше, вже на фронті, - й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

    Завданням бригади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла до складу корпусу "Герман Ґерінґ". Упродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із сусідами. Бригада двома куренями зайняла становища, 3-й був у резерві. Ворог тримався пасивно, і тільки час від часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бригади.

    17 квітня бригада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцена і пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-й сотні УПА (неофіційна назва. -Ред.), мотопатрулям і 2-й сотні. Його виконав патруль 2-ї сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадила двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто.

    Тут уже почався клопіт із "сотнею УПА", яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за будь-яку ціну не встрявати в бій. На перший раз дарувалось, із попередженням, що як ще щось подібне повториться, то буде без суду розстріляний… Бідний хлопчина, бо опинився в ситуації без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати…

    22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу командира куреня сотника Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, вагон з тютюном.

    23 квітня бригада двома своїми куренями, долаючи незначний спротив ворога, просунулася на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден — Бавцен. Як і раніше, висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

    У наступі патрулі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав командир бригади, який наказав взяти живого… Кинуто дві сльозоточивих гранати — не допомогло, душився без повітря, але відповідав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, що цей герой був грузином за національністю: всі груди в орденах — від "Леніна" до "Слави" включно.

    27 квітня патрулі, вислані попереднього дня, доповіли, що на передпіллі — великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцена на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами.



    На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бригади та з власної ініціативи наказав наступ 2-й і 3-й сотням. Наступ цей заламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ї сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ю годиною від штабу бригади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

    Командир бригади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм "фольскваґеном" бічними дорогами і полями дістався до штабу. Зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (до бригади вже було приділено дві німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад ЗО забитих, ворог почав відступати, густо застелюючи поле трупами.


    По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бригади наказав перейти в наступ 5-й і 6-й сотням, який провадив особисто поручник Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватися. Майже тоді ж, із власної ініціативи, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то й сорочками, які червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і командири червоних стріляти у своїх людей, але всі були знищені ними.

    До 11-ї години вранці бригада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, командира дивізії полковника Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, з 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

    Повністю розбито 19-й піший полк 7-ї польської дивізії, у складі якої -25 — 30 % неполяків, і командний склад від командира сотні й вище — не-поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли до складу бригади.

    Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон стала неможливість відвороту. Патрулі й частина 1-ї сотні, що лишилися на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливості відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на опанцерених автах), які значною мірою спричинилися до розбиття 7-го полку (або йдеться про 19-й полк, або про 7-му дивізію. -Ред.).

    Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу бригади командир [парашутно-танкового] корпусу [Терман Ґерінг" Вільгельм Шмальц] і особисто причепив командирові бригади Залізний хрест, наказавши подати список старшин і козаків для відзначень.

    Командир корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами. Його цікавила частина, яка на 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Завдяки йому невдовзі бригада була злюзована (замінена. — Ред.) і відійшла за Ельбу, що хоч частково нас урятувало. Багато допоміг нами сфабрикований наказ від генерала Шандрука, аби бригада йшла на злуку з 1-ю дивізією.

    Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий у польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі.
     
    BATV1 и Frundsberg нравится это.
  6. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Надійшов командир бригади і заговорив з ним польською — відповів російською, польської мови майже не знав. Запропонував йому горшку, а знаючи, що совєти не визнають чарок, налляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще півсклянки. А тепер хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав у ногах і три в ребрах.

    Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які зовсім не мали важкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим командиром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полковника Дяченка "а якби я до вас попав у полон?" [відповів]:

    — Краще не будемо про це говорити…

    Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилати до німців. У бригаді розпочався рух, вогневий курінь нарешті має зброю, дістали коні. 2-й курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певності і минув страх перед большевиками. Гірше від цього стало німцям, бо не було ночі без випадку, на оклик "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною… Відтинок бригади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух у районі бригади.

    2 травня з наказу корпусу бригада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на визначену лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї "УПА", яка, як видно виконуючи накази свого провідника, дезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16 км від штабу бригади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, командир бригади боронив командира сотні перед німцями, які жадали віддати його під суд, який, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за своє діло.

    5 травня командира бригади було викликано до штабу корпусу, в якому командир, "наш" старший пан, поінформував, що на його особисте прохання командувач фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на з'єднання з дивізією "Галичина". Бригада в той час була частково моторизована, вогневий курінь — на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.

    Вечором бригаду злюзувала (змінила. -Ред.) німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалася гарматна підготовка, і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт у напрямку на Прагу.

    По цілонічному маршу і по пару годинах відпочинку бригада рушила далі, аби вийти на захід до ріки Ельби. В пополудневих годинах налетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені, багато коней побито.

    7 травня у вечірніх годинах бригада осягнула лінію Ельби в районі Тетчена. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патрулі шукати в тому районі переправи. В Чехах — повстання: обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ у руках чеських повстанців. Бригада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі командир бригади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Йти зі зброєю як можна довго.

    Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомо, що бригаду оточено.

    На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і моторизована піхота. Командира бригади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, відтято від бригади.

    Від німців ми довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилася бригада, майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з них половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці…

    На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом, зі спеціальною вартою, — то провадили наших або калмиків (калмики теж воювали на боці Вермахту. — Ред.). Залишалося вночі бездоріжжям пробиратися на захід.

    Нарешті границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Уночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25–30 % стану бригади знайшлися на тилах американців, решта дісталася до совєтської неволі або згинула.

    За своє коротке існування (неповних три місяці) бригада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом вдалося би усунути, але все покривали молодечий запал і жертовність. Вишколювались і билися за Україну. Представлені до нагородження німецькими Залізними хрестами в більшості відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Хотіли носити свої відзнаки, а не чужі.

    Не хотіли вірити, що по 30-літнім існуванню Української армії не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користувались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ї дивізії, яка невдовзі видасть підручник служби польової та муштрової.

    Доводилось у штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю соромно було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.


    Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). -1972. — Ч. 4 (60). — С. 8
     
    BATV1, Frundsberg и lera_upa нравится это.
  7. DerSS

    DerSS Oberfeldwebel

    Сообщения:
    2.238
    Адрес:
    Москва
    Cтранно что игноруются мемуары самого командующего УНА генерала Павло Шандрука "Сила доблестi" (Iвано-Фанкiвськ, "Лiлея-НВ" 2008) стр 169
    "Там я негайно органiзував збiрний пункт для 2-ї Українсьскої дивiзiї, що спочатку називалася "Українська протитанкова бригада"

    Там же
    "Полковник Дяченко взявся до роботи iз завзяттям, i за два тижнi бригада перетворилася на справжню бойову одиницю."

    Странно что искажется казалось бы доступная информация:
    Іван Буртик
    Тернистий шлях другої дивізії УНА
    http://lib.rus.ec/b/280487/read#t15
    "28 березня 1945, бриґаду відвідав ген. Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні."

    после искажения информация выглядит так:
    "28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні."

    Кстати текст присяги:
    "Я присягаю Всемогущому Боговi на Його Святiй Євангелiї i Його Животворящому Хрестi, що, не шкодуючи свого життя i здоров'я
    буду завжди i всюди боротися зi зброєю в руках пiд Українським Нацiональним Прапором за мiй народ i мою Батькiвщину - Україну. Свiдомий великої вiдповiдальности, як вояк Української Нацiональної Армiї. я присягаю виконувати всi накази моїх командирiв слухняно й беззастережно, тримати всi службовi накази в таємницi. То нехай допоможе менi в цьому Бог i Пречиста Мати"

    а теперь факты
    Бригада создается 22 февраля 1945 года.
    12 марта 1945 года Розенберг признал факт создания Украинского Национального Комитета.
    15 марта Шандрук назначен командующим Украинской Национальной Армией.

    Точной даты создания УНА к сожалению мне найти не удалось. Но если Шандрук был назначен приказом №8 командующим УНА, значит было и семь приказов предыдущих.
    Опять таки создание УНА закреплено в Декларации УНК от 17 марта 1945 года.

    Бригада прибыла на фронт 12 апреля 1945 года.
    15 апреля 1945 года бригада вступила в бой.

    Выводы:
    1) Бригаду формировали и обучали с 22 февраля по 12 апреля 1945 года = менее 1,5 месяцев
    2) Через три дня бригада брошена в бой.
    3) Моральный дух солдат был высок, раз недообученная часть вела успешные боевые действия на незнакомой местности.
    4) Командный состав части был отличным.

    П.С. прошу прощения за возможные опечатки, набираю в темноте.
     
    4 пользователям это понравилось.
  8. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Выше это все писал сам П.Дяченко-тоесть "Протипанцерна бригада "Вільна Україна",что и было опубликовано в Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). -1972. — Ч. 4 (60). — С. 8
     
  9. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.665
    Адрес:
    СотоНатовск
    Dorechi - jakyj tse odnostrij na komandyri? Foto z Wojska Polskogo?

    [​IMG]
     
    1 человеку нравится это.
  10. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Так певно.
     
  11. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    Дещо про бригаду "Вільна Україна"


    Володимир ГОНЧАРУК,

    командир 1-ї сотні протипанцерної бригади "Вільна Україна"


    Ця військова формація під командою полковника Петра Дяченка називалась "1-ша Українська протипанцирна танкова бригада "Вільна Україна". Багато відомостей про цю бригаду немає, тому що більшість її бійців не змогли переправитись через річку Ельбу і попали в більшовицький полон. Автор цієї статті був ад'ютантом бриґади, хоч мав тільки ступінь поручника. Про цю бригаду є коротка згадка у книжці [Тараса] Бульби-Боровця "Армія без держави".

    Бригада "родилася" в Берліні в місяці лютому 1945 року. Добровольців до бриґади не бракувало, бо більшовики наближались до Берліна, через що багато робітників з України масово голосились у ряди бриґади.

    В місті Радеберґ біля Дрездена зібрались рештки українських частин, і незабаром їх відіслано до Дрездена, де замість до української армії попали до РОА генерала [Андрія] Власова. За порадою деяких німецьких старшин ми приготували списки українських вояків (320 осіб) і вдались до Берліну, де мав би перебувати штаб УНА.

    Добираючись до готелю "Кант", відкриваю двері й бачу багато цивільних, що мене дуже занепокоїло. Дижурний старшина, також у цивільному одягу, зголосив мене до генерала [Павла] Шандрука. Відкривають мені двері, і я бачу за столом "цивільного" генерала, котрому я зголосив приїзд 320 вояків. Генерал просив вибачення, що немає однострою, і заявив, що однострої скоро будуть пошиті, що й сталося. Незабаром принесли нам перекуску, і я дістав від генерала Шандрука признання та похвалу за проведену акцію.

    Нас примістили в бараках, в околиці Берлін-Ґрінав (Рудоверштрассе). До штабу я заходив досить часто, у штабі було гамірно, та найголоснішим був отаман Бульба. У штабі я довідався про створення Українського національного комітету та що генерал Шандрук очолює цей Комітет.

    Одного дня до наших бараків прибуло кілька наших старшин, усіх вояків вистроїли перед бараками, один із старшин прочитав нам Деклярацію Національного комітету, а потім ми склали присягу на вірність Україні. Після цього сформовано з нас дві групи: до першої отаман Бульба підібрав своїх хлопців, і ця група від'їхала на Судети. З тою групою поїхав і сотник Сачківський. Друга група творила бриґаду полковника Дяченка, її відіслано до міста Ґляц на Шленську. Ми розмістились у модерних, дуже чистих касарнях. Тут і народився штаб бригади: начальником штабу був поручник Царинник, колишній старшина Червоної армії; ад'ютантом був поручник Юрків із колишньої УГА; був ще штабовий писар і жінка-машиністка. Там і не могли обійтись без мого знання німецької мови.

    Скоро бригада начисляла 1200 бійців. До бригади приділено двох старшин у ранзі майора. Майор із Вермахта був дуже аґресивний і пробував якнайскорше вислати бриґаду на фронт. СС-старшина, більш людяний, радить Дяченкові не спішити на фронт, але нав'язати контакт з дивізією "Галичина". З дивізією тримали зв'язок через кур'єрів; генерал Шандрук також не радить спішитися на фронт.

    Внаслідок критичної ситуації на фронтах бриґаду таки кинено у бої. Озброєні тільки в легку зброю, ідемо поїздом у напрямі міста Бауцен, де й попадаємо під обстріл більшовиків, котрі вже вспіли зайняти Бауцен. Ми скоро пішли в протинаступ, здобули від більшовиків місто, але потерпіли великі втрати. Саме тоді полковник Дяченко назначує мене ад'ютантом бриґади, а поручника Юркова — начальником обозу. Обоз нам був тоді необхідним, бо іншого транспорту ми не мали. Вози та коні здобули ми від червоних, а навіть від німців, калмиків та узбеків, котрі вже не хотіли воювати. Тоді ми мали великий запас харчів, цигарок і горілки. Незабаром нас посилають здобувати Ґерлітц-Льобау, акцією командував славний Отто Скорцені. Акція закінчилася дуже успішно, ми здобули багато зброї і взяли багато полонених.

    На другий день після цієї акції приїхав до нас німецький генерал [командир парашутно-танкового корпусу "Герман Герінг" Вільгельм Шмальц] і відзначив полковника Дяченка Залізним хрестом, а про успіх бриґади згадано у спеціяльному повідомленні. Нас знову післали на відпочинок, та ми з нього не скористали, бо проголошено капітуляцію.

    Червоні далі бомбардували нас і перешкоджали в переправі через Ельбу. Полковник Дяченко дав наказ бриґаді триматися разом, а сам зі мною, шофером і приятелькою Оленою їде легковою машиною в напрямі Тешен-Боденбах, щоби знайти місце переправи цілої бриґади. їхали ми цілу ніч і доїхали до міста Ауссіґ. У місті вже є чеська поліція, чехи ставляться до нас дуже ввічливо і радять нам лишатися на Чехах. Даємо чехам у дарунок кілька автоматів і ґранат і від'їздимо далі на захід. У місті дуже багато німецького війська та зброї. Скоро голосники в місті повідомляють, що до міста входять московські танки. Велика паніка. Ми втікаємо з міста так далеко, як можна було. Пакуємо харчі в наплечники і рушаємо в ліс. У лісі повно вояків. Заходять у ліс і червоноармійці за воєнними трофеями. Тоді полковник Дяченко попрощався зі своїм Залізним хрестом і пістолею.

    В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, раненого в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун, показав їм румунський документ із фотографією. Чехи нас відпустили, тільки радили мандрувати дорогою, а не лісом, бо там стріляють. Ми пішли просто дорогою, і я повчав Заблоцького, що ми обидва румуни та що я знаю російську мову. На дорозі ми зустріли п'ятьох червоноармійців на роверах, котрі говорили по-українському. Ми почастували їх цигарками, а на прощання один із них сказав нам:

    — Йдіть щасливо в путь, може, ще колись разом битимемо Сталіна.

    Незадовго ми натрапили на одного "остарбайтера", котрий нас ограбував. Ідемо далі, а там на возі сидить молоденький солдатик з автоматом і кричить до мене:

    — Штіфель, камерад! — і показує на мої чоботи. Я відповідаю йому по-українськи:

    — Бери чоботи у німця, а не у свого земляка!

    Це помогло, й чоботи були врятовані. Коли солдатик від'їхав, я зняв чоботи і взув старі черевики, одягнув цивільні штани та сорочку, а всі військові речі вложив у наплечник.

    Перед нами видно якесь місто, німці туди не йдуть, бо при вході стоять озброєні "остарбайтери" і кілька чеських поліцистів, обшукують за зброєю і всіх ограбовують до сорочки. Мене знова врятували румунські документи, чеські поліцисти відправили нас на команду. На команді Заблоцькому зробили перев'язку, нагодували нас і почали нам виповняти папери на поворот у Румунію. Я попросив чехів, щоби мені й Заблоцькому виставили квитки до німецького Ваймару, де на мене чекає мій брат, а раненим Заблоцьким я мушу опікуватися.

    Довго допитував нас обидвох чеський комісар, потім виставив нам документи до Ваймара. Це діялося в місті Біліна. Приїхали ми вночі до міста Хемцін, і по дорозі я знищив усі військові документи. На другий день вранці дозволено всім виходити з вагонів, і на станції голосник безнастанно голосив, щоб росіяни, українці, поляки та інші верталися додому. Інформували також, з якої станції відходять поїзди на Київ, Варшаву і т. д. Заблоцький намовляв мене вертатись додому, бо йому дуже докучала рука. Не знаю, що робити, аж несподівано підходить до нас якась дуже обідрана людина та каже нам: "Ходіть зі мною!" Придивляюсь і пізнаю сотника полевоїжандармерії нашої бригади Сокальського. Каже, що він тут уже кілька днів, живе в розбитому домі в підвалі, де є багато картоплі. Ми подалися за ним і в хаті застали ще одного стрільця нашої частини — Кравченка.

    Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місцевість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед собою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх полонених реєстрували.

    Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник каже нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чиновникові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. Привезли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кілька разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.

    З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поручника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для переміщених осіб, тобто втікачів із СССР. — Ред.), я віднайшов сотника Сокальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайголовів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогонку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.

    Через мого доброго приятеля і приятеля генерала Шандрука я мав зустріч з генералом в одному з мюнхенських ресторанів. Генерал Шандрук дуже радів, як довідався від мене, що поручник Стрийський живе в Білеффелді; Стрийський був у штабі генерала Шандрука, й саме йому генерал доручив вивезти з Берліна військовий архів та інші цінні речі. На жаль, Стрийський не міг вивезти нічого з Берліна.


    Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1988. — Ч. 5–6 (157–158). -С.64–6
     
    2 пользователям это понравилось.
  12. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків

    Володимир ГЛАДИЧ, майор,

    командир 2-го куреня і начальник штабу потипанцерної бригади "Вільна Україна"

    hladycz.jpg



    До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

    Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення.

    В ч. 4–5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Редакції, поміщений на стор. 89, про те, що Окрема Протипанцерна Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування.

    Я, як б[увший] Начальник Штабу тієї Бригади, вияснюю:

    Бригаду було сформовано з полонених українців, б. вояків совєтської армії, та з допоміжних поліційних батальйонів. Приймалося виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було до 80 % придніпрянців.

    Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

    Під час організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) періодів Бригаду підпорядковано виключно Командуючому УНА генералові. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

    Генерал П. Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

    Етат (бюджет. -Ред.) Бригади уклав полк. П. Дяченко, а затвердив його ген. П. Шандрук.

    Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої протипанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, санітарних, господарських та інших частин, разом біля 3900 осіб.

    8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на вірність українському народові і українській державі. Під час промови до Бригади Генерал П. Шандрук підкреслив, що, мовляв, честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Під час того святкування гостювала у нас Капеля Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом маєстра Гр. Китастого.

    Присягу перевів о. Митрат Ф. Білецький.

    При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного разу з ген. П. Шандруком приїжджав до Бригади німецький полковник Л. Вольф, щоб перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі до Бригади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

    Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб Окремої Протипанцерної Бригади УНА", і тому мені здавалося, що кожному старшині зі стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії!

    Бригада перенесла свої справоздання до Штабу УНА, і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах у Штабі УНА.

    Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до Групи Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо — до Панцерного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

    Так само під час перебування Бригади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою.

    А дальше, 27 квітня 45 р., Бригаду було введено в тяжкі бої на Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше перекинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії імені Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон, добуваючи маси зброї та різного воєнного добра, проломивши фронт і просуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німецькі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

    Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати, і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом, приступили до будування нових оборонних становищ. Полковник Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу, і якраз в час його неприсутносте проголошено капітуляцію Німеччини.

    Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

    Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислинутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60 % знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна, і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими і вбитими. При тому вже тут багато вояків зникло; перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення.

    В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все, що нам залишилось) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини-розбитки добились туди вже о 8-ій годині ранку, то всі мости вже були обставлені большевиками. Ми є в окруженні!

    Скрившись у глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову), і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

    Багатьох большевики виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінги" (перевірки. -Ред.). Включилися активно в роботу Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах військовими референтами та інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Протипанцерної Бригади виїхали до Австралії, Аргентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

    Під час часу перебування Бригади в резерві Панцерного Корпусу Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала Шандрука перейменувати Бригаду на 2-гу Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірнього апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченку використати всі можливості і не втягатися в бій та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але, на жаль, такої можливости не було.

    Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2-гу УД УНА, дальше його підготовляємо, і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який у 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Бавнд-Брук і складаємо Йому наш салют!

    Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2-ю УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2-й УД УНА тим, чим вона насправді була.


    Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1971. — Ч. 5 (55). -С. 73–76.
     
    3 пользователям это понравилось.
  13. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    На свіжу могилу В. Гладича


    Іван БУРТИК

    Сумна вістка, мов чорний ворон, облетіла всі громади, що 4 вересня цього року (1993 р. -Ред.) в ранніх годинах відійшов у вічність довголітній голова Об'єднання 2-ї Дивізії УНА св. п. Володимир Гладич. Ще одна втрата, ще одна опущена стійка, якої не легко буде заступити.
    Через свою скромну вдачу, мабуть, небагато людей знало, скільки труду та пожертв поклав Покійний для побудови та збереження української ідентичности в боротьбі нашого народу за незалежність. Хоч він діждався дня Волі рідного краю, та все ж не судилося йому побачити наші національні прапори в столиці Києві та у Львові, за які він змагався ціле життя.
    Вже від юних літ заповіти та ідеї ОУН були його наснагою і моттом через цілий його трудолюбний шлях, аж до самої смерти. З першим приходом більшовиків він подався на Захід, де по короткому часі в похідних групах під командою Романа Шухевича повертається в Україну, щоб принести українському народові сподівану волю. Замість волі за антинімецьку діяльність потрапляє в мадярську тюрму, з якої по довшому часі чудом дістався на волю. Пізніше, за посередництвом організаційного зв'язку, покійний вступив у ряди протипанцерної бригади "Вільна Україна" під командуванням ген. П. Дяченка, який призначив його своїм ад'ютантом, а пізніше шефом штабу. Тут він запізнався і одружився з Дорою, яка залишилася вірною супругою, а пізніше й опікункою аж до самого кінця його життя. Напередодні закінчення війни, коли вся Европа вірила, що її кінець буде початком нового конфлікту між двома ідеологічно ворожими потугами світу, а з тим прийде нова потреба знову захищати інтереси свого народу, за кордонами нашої батьківщини було понад два мільйони українського вояцтва та цивільної молоді…
    12 березня 1945 р. осягнено від німців автономію Української Держави, право творити свій уряд та армію. Голова новоствореного Українського Національного Комітету та рівночасно головнокомандуючий Українською Національною Армією ген. — поручник П. Шандрук з початком березня вже переназвав бригаду "Вільна Україна" на 2-гу Дивізію УНА під командою ген. П. Дяченка, а покійний майор став шефом штабу. На цім відповідальнім пості, як пише в своїх споминах ген. П. Шандрук, покійний вив'язався суперлятивно (найкраще. -Ред.).
    Всі намагання ген. Шандрука вдержати довше 2-гу Дивізію в запіллю були даремні, бо зараз після святочної присяги 28 березня на прапор та вірність Україні, вже в початках квітня, 1-шу бригаду під командою ген. П. Дяченка було відправлено на Східній фронт під Бавцен, а 2-гу бригаду під командою майора Пітелея — на Бранденбург. Згадую про це тому, що наші історики ще й досі не спромоглися заповнити порожні сторінки цього розділу нашої історії. Про долю не тільки декількох тисяч вояків 2-ї Дивізії, але також і десятків тисяч нашого вояцтва з різних формацій, а саме: УВВ, Бригади [Павла] Терещенка, наших юнаків у протилетунській обороні, нашого вояцтва в формаціях генерала Власова та різних німецьких частинах, розділених на чоти, сотні, батальйони, а в інших випадках полки. Хтось із наших істориків повинен взятися за дослідження і вивести долю цих вояків на денне світло.
    В боях під Бавценом виказав велике знання техніки та стратегії і майор Володимир Гладич, вславившись признаним геройством. Згодом, після розбиття більшовицької Костюшківської Дивізії, здобуто багато трофеїв та реманенту, а разом з тим і велике число полонених, з яких майже сотня зголосилась добровільно в ряди 2-ї Дивізії. Недовго по цій перемозі на Дивізію прийшла велика поразка.
    Тиснену великим з'єднаннями маршала Конєва, 2-гу Дивізію УНА було розбито. Після того вояки малими відділами пробивалися з ворожого запілля 100 кілометрів до ріки Ельби, щоб дістатися на Захід. Між тими щасливцями був також майор Гладич.
    2-га Дивізія зброї не склала. Декотрі її частини після поразки були порозкидувані, й вона не мала вже змоги бодай частиною перейти в аліянтський полон. Уцілілі вояки 2-ї Дивізії УНА старалися перейти на цивільний статус. Жити було важко, помочі не було не тільки від чужих, але і свої люди не хотіли дати притулку.
    Були важкі, сірі еміграційні початки. Згодом майор В. Гладич став на пості в терені організаційного ОУН. Він створює в таборах ДП молодечі організації, допомагає творити школи та організовує допомогу воякам УПА в Україні.
    З переїздом до Америки, крім важкої праці та родинних обов'язків, його діяльність у громадській праці ще більше зростає. Згодом при Станиці 1-ї Дивізії УНА в Нюарку він стає співзасновником та кількаразовим головою Дивізійної Капелі Бандуристів.
    В 1971 році, з великими перешкодами, він зорганізував 7 станицю 2-ї Дивізії УНА. На цьому пості він пробув аж до 1991 року, а З'їзд іменував його першим почесним головою Об'єднання — на все його життя.
    Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком.
    Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя.
    Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, сивоволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє прийшли прощати свого незабутнього друга.
    Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Дивізії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади.
    Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та пошаною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі.
    Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка.


    Свобода. -1993. - 4 лютого. — Ч. 23.
     
  14. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    1
    Отзывов:
    3
    Лоты
      на продаже:
    1
      проданные:
    4
    Сообщения:
    6.049
    Адрес:
    Lemberg Distrikt Galizien
    Хтось володіє інформацією по Володимирові Пітулею,може хоча б 1 фото !?
     
  15. kirov

    kirov Stabsfeldwebel

    мало що... тут про нього вели мову, але нічого особливого - http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=8&t=8524
     
  16. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    1
    Отзывов:
    3
    Лоты
      на продаже:
    1
      проданные:
    4
    Сообщения:
    6.049
    Адрес:
    Lemberg Distrikt Galizien
    Спогадів по даній темі обмаль
    От знайшов деякі раджу прочитати ВСІМ хто цікавиться!!!!!!!!!!!!!!!!!!
     

    Изображения:

    1.jpg
    2.jpg
  17. kirov

    kirov Stabsfeldwebel

    див. пост № 10:)
     
    1 человеку нравится это.
  18. Frundsberg

    Frundsberg Oberst

    Рейтинг:
    1
    Отзывов:
    3
    Лоты
      на продаже:
    1
      проданные:
    4
    Сообщения:
    6.049
    Адрес:
    Lemberg Distrikt Galizien
    Книжка
     

    Изображения:

    IMG_3296.jpg
  19. Козак Голота

    Козак Голота Leutnant

    Сообщения:
    1.552
    Адрес:
    Харків
    ТРАГІЧНА ДОЛЯ ДРУГОЇ ДИВІЗІЇ УНА

    ннн.JPG
    До історії УНА
    Іван БУРТИК
    Минуло 68 років від закінчення Другої світової війни, яка найбільше забрала жертв саме з бездержавного українського народу. Проте у виданнях сучасних українських істориків майже немає згадки про трагічну долю близько 7000 українського вояцтва 2-ої дивізії Української Національної Армії (УНА), а також понад 3 000 козацтва, яких англійці передали більшовикам в Австрії.

    Коли Німеччина програвала війну, створено „Комітет освобождєнія народов Росії”, до якого мали входити всі народи СРСР. Тогочасні українські політики запротестували проти української участи в
    цьому проєкті і запропонували створити Український національний комітет. Переговори тривали понад п’ять місяців. Під кінець дозвіл одержано.

    Комітет очолив генерал Павло Шандрук, призначений командувачем УНА. Німецький уряд погодився на всі запропоновані комітетом дев’ять точок, включно з найважливішою, що усі німецькі збройні сили повинні звільнити українських вояків до УНА. На жаль, їх не тільки не звільнили, але подекуди переконували зголошуватись до Російської
    визвольної армії. Проте вояки, довідавшись про створення УНА, зголошувались до військових касарень у Німеку, де відбувався вишкіл першої бриґади під командою генерала Петра Дяченка.

    Райхміністер Альфред Розенберґ підписав 12 березня 1945 року деклярацію про визнання Українського національного комітету і УНА, яку прочитав у Берліні 15 березня міністер Стінґрахт. Друга бриґада під командою майора Пітутеля, близько 4000 вояків, оселилась у Бранденбурґу та сусідніх селах. У кінцевому результаті обидві бриґади мали близько 7000 українського вояцтва. Інші відділи та козачий полк не встигли з’єднатися з дивізією

    Перша бриґада П. Дяченка прийняла бої за місто Бавден з польською дивізією, що воювала на боці СРСР. Бриґада перемогла, але з великими втратами. Війна закінчилася. Вояки малими групами добивались через ворожу територію до ріки Лаби (Ельба). Небагатьом пощастило дійти до Ельби, бо радянські застави вбивали їх або висилали на Сибір. У 2005 році я ще зустрів двох ветеранів у Караґанді. Решта недобитків переховувалися в різних країнах.

    Нелегкою була доля другої бриґади, оточеної у Бранденбурґу. Вона боронилася 12 днів у вуличних боях. Харчів уже не було, місто було знищене, воду брали з річки. Рятувала всіх чоколяда з радянського панцерного поїзда. 7 травня відступаючі відділи прорвали облогу і здесяткована бриґада рушила у напрямку Ельби.

    Але 8 травня есесівці оточили зголоднілих вояків і змусили їх до атаки у смузі лісу, щоб відбити у червоних село, в якому було захоплено німецького генерала з дружиною. Запалені запальними бомбами сосни створили справжне пекло на землі. У вогні люди з боку червоних кричали: „Не стріляйте! Ми українці!”. Це були цивільні люди, вигнані більшовиками на фронтові лінії. Небагатьом пощастило пережити ці п’ять кілометрів до вимріяної Ельби. Так 9 травня, пополудні, ця бриґада закінчила Другу світову війну.

    Ми повинні пам’ятати трагічну долю 2-ої УД УНА. Без Другої дивізії не було б УНА. 1-ша УД відступила з фронту й опинилася у полоні армії західних альянтів. Вдалося зберегти її від репатріяції до СРСР. 2-ою дивізією ніхто не опікувався. П. Дяченко з дружиною по великих трудах добрався до Америки. Вони похоронені на українському цвинтарі у Савт-Бавнд-Бруці, Нью-Джерзі.

    УНА ще раз показала світові, що українське вояцтво було завжди готове боротися за волю й незалежність для свого народу.



    http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2013/09/blog-post_8.html
     
  20. Дмитрий Федорович

    Дмитрий Федорович Schütze

    Сообщения:
    13
    В начале 1943 года, после неудач немецкой армии на восточном фронте, немцы, забыв свою установку, что "восточная проблема может и будет решена только и исключительно немецкой кровью", начали задействовать в борьбе с большевизмом народы Восточной Европы и создавать из них отдельные военные единицы в рамках войск СС. Инициатором создания отдельной украинской дивизии был губернатор Галичины Отто Вехтер, который хотел таким способом заставить немцев пересмотреть отношение к украинскому народу. По началу Гиммлер запретил в Дивизии слова "Украина", "украинец". Дивизию назвали "Галичина" (14-я гренадерская дивизия СС), а солдат начали называть "галычанами". 19 апреля 1945 года дивизия была переименована в "Первую Украинскую Дивизию". Командовал дивизией немецкий генерал Фрайтаг, но формально он подчинялся генералу Шандруку, который возглавил созданный украинский комитет ( на подобии русского власовского "Комитета Освобождения Народов России"). Шандрук, ярый противник большевиков еще с времен первой русско-украинской войны 1917-1918гг. и "зимних походов", поставил цель перед собой перевести Дивизию в Украинскую Национальную Армию и продолжать борьбу с большевиками. Также им была предпринята попытка создать 2-ю Украинскую дивизию, командиром которой был назначен полковник Петр Дяченко. 28 марта 1945 года состоялась присяга 1900 ее бойцов в Нимеку под Берлином. О дивизии "Галичина" имею много информации, а вот о 2-ой Украинской Дивизии практически никакой информации нет. Кто-то что-то о ней может рассказать? Понимаю. что полностью ее не успели сформировать, но все же, какие были успехи в этом направлении.
     
  21. Toten fur Wotan

    Toten fur Wotan Stabsgefreiter

    Сообщения:
    188
    Адрес:
    Україна
    изначально бригада називалась протипанцерна бригада Вільна Україна,командиром был П.Дяченко...после создания в 1945 г. УНА...ее включили в состав армии
     
  22. Toten fur Wotan

    Toten fur Wotan Stabsgefreiter

    Сообщения:
    188
    Адрес:
    Україна
    в книге П.Дяченка "Чорні запорожці" в конце книги много воспоминаний и его и его бойцов про бригаду Вільна Україна
     
  23. Сірий

    Сірий Oberschütze

    Сообщения:
    16
    Адрес:
    м.Луцьк Україна
    Полковник Петро Дяченко керує вишколом бійців УЛС

     
    oberkatze, Unbekanntersoldat Ua, siromanets и ещё 1-му нравится это.
  24. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.665
    Адрес:
    СотоНатовск
    ВАУ! Це просто одні з най унікальніших кадрів що я коли небудь бачив! По перше - це вперше що ми бачимо Дяченка в нім. однострої. Всі фото що ми маємо є або з Визвольних Змагань або з його служби в Войску Польским. По друге - цікаво чи це фото УЛС чи вже кадри з формування Протипанцерної Бригади?
     
    oberkatze нравится это.
  25. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.665
    Адрес:
    СотоНатовск
    І ще раз по цих унікальних кадрах. Знято для кіножурналу Протектораю Бомен і Марен "Протекторатський Тиждневик" ( Protektorátní týdeník )
    1944 - нр.2. Кілька кадрів які вважаю цікавими:

    1. Сам Дяченко. Стандартна уніформа Вермахту, хохенабцайшен, майорські погони, стрічка від медалі (не відомо чи ЕК чи Остволькер).

    2. По кадрах видно що деякі старшини носили повну обшиву, а деякі не повну - нпр. той що стоїть в кадрі з Дяченком - без петличок.

    3. Видно що група мала на озброєнні найсучаснішу зборю - Штурмгевери. Факт що їх тренують з панцерфаустами і що багато хто має насадки для маузерів щоб стріляти гранатами - наводить на думку що можливо це початки формування панцерягерської бригади.

    4. Нарукавний щиток. Mені здається що це варіант Бевошного щитка УВВ. Через пагану якість відео, темно-зелена частина зливається з одностроєм, але голубий з жовтим зливаються разом. Там де помітив, виглядає на контури тризуба.

    ULS - 2nd UNA.JPG
     
    Камча, oberkatze, Unbekanntersoldat Ua и ещё 1-му нравится это.
  26. Norman2

    Norman2 General-major

    Сообщения:
    7.665
    Адрес:
    СотоНатовск
    Повний випуск:

     
    Камча, oberkatze, Meldekopf и ещё 1-му нравится это.

Поделиться этой страницей