Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р.

Агент ВУЧК-ОГПУ под псевдонимом "Агент № 103", кроме него в ближайшем окружении Тютюнника был еще один "чекист" - подполковник Добротворский Й.М.

В отношении подготовки 2-го Зимнего похода чекисты получили информацию из ППШ как минимум из 4-х источников - Заярный и Добротворский, а также агенты "Сотник" и "Карин" (фамилии пока неизвестны).
Вообще странной организацией был этот ППШ, после Тютюнника и начальник разведки ППШ подполковник Очеретько М.М. с ОГПУ сотрудничал...

 

о нем. у нас (см откуда я) "краєзнавці" считаю временем его смерти 1922 год. + потом его братья продолжали некоторое время.

 

а не http://ru.wikipedia.org/wiki/Даниленко-Карин,_Сергей_Тарасович

 

Это он. Дело было на Елисаветградщине... Любопытно, то что "Карин" был подведен Новицкому другим агентом ВУЧК "Петренко" (возм. настоящая фамилия Харченко), который был внедрен в повстанком раньше.
Из воспоминаний "Карина":

"Сотник" - бывший офицер ДА УНР, повстанец, завербован органами ВУЧК на Украине и отправлен с поручением одного из повстанческих атаманов в ППШ...

 

Ось ще стосовно "Каріна" .Вибрав з розділу про нього з Коваля "За волю і честь" саме те,що стосується його роботи на підрив ППШ та повстанства УНР.




".......Поштовхом до розробки секретної операції з проникнення в повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.
Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним іменем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.
Вже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка б добре володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...
Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...
6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.
У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.
У зазначеному районі проти ночі 17 вересня 1921 р. Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Каріна з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.
Весь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубичі, що біля Житомира, дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у Генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив вперше в житті.
...........................


У Рівному, в експозитурі, Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.
Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя (мав) довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука.
До розмови прислухалася й поручник панна Кудельська – жінка “років 26-ти, низенька, блондинка, обличчя довгасте, бліде, очі великі, блакитні, погляд пронизливий, перенісся тонке, ніс товстий, зачіска з проділом на ліву сторону, волосся м’яке, стрижене”.
Всі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами. Прізвища інших співробітників чекіст не запам’ятав.
У Рівному, в контррозвідці, Карін довідався, що генерал-хорунжий Нельговський на чолі загону в півсотні старшин, добре озброєних, має переправитися у Україну в район Коростеня. У випадку повстання проти більшовиків загін мав об’єднати “все повстанство в цьому районі”.
Переходити кордон Нельговський збирався через Сторожів, де у вчителя Петра Адамовича зберігалися запаси вибухових речовин і зброї. Зі Сторожева Нельговський планував йти на село Цвілі. Всю цю інформацію Каріну вибалакали ті, хто мав бути найбільш обачним.
У Рівному Василь Нельговський очікував провідника від Звягельського повстанського комітету, керівні осередки якого знаходилися в Ємільчині та Мокляках. Ним виявився житель с. Мокляки Стах, помічник начальника 9-го району сотника Ярощука. І зі Стахом зустрівся Карін. Той був високого зросту, “блондин, ніс гострий, довгий, із горбочком, вуса білі, великі, губи надуті, погляд безглуздий”...
Нарешті єлисаветградський чекіст отримав документи на проїзд до Львова. Виїхав о 23 годині разом з Віктором Янишевським і польським розвідником. У дорозі за ними встановили стеження. Жандарми навіть затримали повію, з якою випадково розбалакався Карін.
У Львові Сергій Даниленко одразу пішов до Польського генерального штабу, що розміщався на Підзамчі в колишньому санаторії “Кисельки”. Тут у кількох кімнатах багатіли мріями старшини повстансько-партизанського штабу. Та спочатку Каріна відіслали в експозитуру на вулицю Полянського, буд. 1 (проти парку Келінського) до капітана Галайди. Карін так змалював Галайду: “Середнього росту, худий, голений блондин, кирпатий, рябий, сині штани, сіра галицька куртка, пальто сіре”. Капітан зареєстрував відвідувача і запропонував заповнити анкету – таку ж саму, як й у Рівному в контррозвідці.
Далі Каріна передали сотнику Голоті (“Високий брюнет, галичанин, років 24, червонощокий, губи тонкі, рум’яні, очі карі, ніс довгий, гострий”). Той вислухав доповідь “єлисаветградського підпільника”, але не поцікавився, відколи посланець став членом організації, яка його послала. Та ще й обмовився, що начальником Уманського повстанського району є (Петро) Дерещук.
Після цього Сергія Каріна прийняв керівник агентурної секції ППШ сотник Михайло Михайлик (“середнього росту, худий, брюнет, голений, симпатичне обличчя, років 29”). Вислухавши доповідь, Михайлик запитав про чисельність людей, зброї, з ким налагоджено зв’язок. Розпитував також про політику комуністів, економічний стан країни і Красної армії, її обмундирування, де розташовані військові частини, який настрій у червоноармійців. Допитувався про роботу в совєтських установах: які ставки, який пайок, яке ставлення до начальства. Запитав: “Чи зможемо цього разу перемогти комуністів?”
Після цієї розмови Сергія відправили в Генеральний штаб на Кисельки до Юрка Тютюнника. Генерал-хорунжий прийняв посланця “у присутності цілої президії”... Тютюнника Карін запам’ятав таким: “Повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному світлі погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько 40 (насправді тридцять. – Ред.)”.
Начальника дефензиви полковника Митрофана Очеретька чекіст змалював так: “Середнього росту, брюнет, років 30, із бородою та вусами, погляд приємний, добрий, одягнений у синій костюм, у жовті канти, у чоботях”.
Сотник Заярний (до слова сказати, також сексот ЧК, про що напевно Карін не знав) справив на посланця отамана Новицького негативне враження (“зросту низького, обличчя надуте, незадоволені сірі очі, повний, кульгав на одну ногу, праву, голений, років 25”).
Значно симпатичнішим виявився генерал-хорунжий Василь Нельговський: “Середнього зросту, ставний, у чорному костюмі, френч відкритий, біла сорочка з краваткою, шатен, голений, вуса англійські, очі темно-сірі, ніс прямий, вираз обличчя симпатичний, років близько 45”.
Було тут і чимало інших осіб, серед яких Карін знав тільки Михайла Михайлика, бо напередодні вже бачився з ним. Цьому товариству посланець Єлисаветградського повстанкому і зробив детальну доповідь. Потім почалося обговорення. Каріна здивувало, що в його присутності “відкрито говорили про отамана Новицького як про боягуза” та людину, на яку не варто покладатися.
Далі чекіст почув критичні зауваги на адресу уряду УНР...
“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”
“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...

 

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...
Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.


Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.
Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.
Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.
І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...
Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.
Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.
Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”. Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.
“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”
Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.
Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.
Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.
Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.
А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”
Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.
Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.
Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.
Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...
Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.
“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.
Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.
“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”
Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..
Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.
Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...

Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...

За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...

 

У Львові Карін став свідком арешту якогось єврея. Коли його привели в контррозвідку, “один із Петлюрівців, відомих на Україні (як) “Ангел”, указав, що він бачив затриманого у Віниці як співробітника Чека. Почалося слідство, не знаю, чи велося воно, чи ні, – писав Карін-Даниленко, – але факт той, що затриманого били залізом у груди, встромляли під нігті голки... Це робили старшини-інтелігенти...”
Свої враження про перебування в ППШ Карін сформулював так: “Петлюра і Тютюнник є співробітниками Польського Генерального Штабу, їхня робота явно проводиться під прапором Польського Генерального Штабу... Всі гроші видає тільки Польський поручик; фабрикація і постачання фіктивними документами цілком у руках Польського поручика... Самої назви Петлюрівського чи... іншого штабу, відмінного від Польського, не існує – штаб тільки Польський. Говорять, що це потрібно для мирного договору (між поляками і Росією). Тютюнник у прокламаціях (відозвах) пише “Начальник Штабу”, але фактично такого немає. Тютюнник у Петлюрівській роботі представляється трохи диктатором. Сам же Петлюра живе в Тарнові на квартирі, яку охороняють польські жандарми...”
Про українських старшин, які працювали у штабі, Карін писав: “Живуть у жахливих умовах, брудні, обірвані, напівголодні, одержують по 250 марок добових, у той час як прожитковий мінімум 700 – 1000 марок. Один із них, Катеринославець, – продовжував Карін, – у розмові про уряд Петлюри і його роботу сказав між іншим: “То чи знаєте Ви, чим займається наш уряд? У нас ще немає території, а вони роблять призначення, де хто буде яким комісаром. Ці призначенці тепер б’ються один з одним, відвойовуючи кращі містечка, влаштовуючи один проти іншого всілякі інтриги. Міністерство залізничних доріг займається тим, що, сидячи, думає, як би перебудувати в Україні залізниці... (на) вузькоколійки для сполучення безпосередньо Київ – Варшава...”
Під час розмов у Львові “з петлюрівськими старшинами” чекіст не раз чув “нотки роздратування проти... всього”. Вони говорили: “Якби комуністи не розстріляли би нас, то ми б усі повернулися на Україну”.

Одержавши від Тютюнника наказ отаману Новицькому, Карін вирушив в Україну... Під час бесіди в Корці з начальником пункту експозитури сотником Клембовським (у присутності помічника начальника Новоград-Волинського району Стаха) Каріну вдалося встановити, що явочні квартири начальника цього району сотника Ярощука знаходяться у селах Мокляки і Ємільчине...

Вже в Мокляках, розмовляючи з панотцем, Карін довідався, що той безпосередньо зв’язаний із повстанським комітетом району “і добре інформований... представниками від різних Повстанкомів”, що відпочивають у нього перед переходом кордону чи після.
Священик казав, “що якби Повстанські організації скрізь були в такій боєздатності, як у їхньому районі, то за вдало налагодженого зв’язку можна було б впродовж трьох днів підняти повстання по всій Україні, комуністів можна було б впродовж тижня стерти в порошок. За його словами, кожне село може дати до 100 озброєних кавалеристів, тільки без сідел. Нехай тільки, мовляв, прогримить клич”.
Та клич “прогримів”, коли вже було пізно. Коли Карін і каріни зробили вже свою каїнову справу...
Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко окреслив так:
– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського з с. Дубичі, який організував мережу інформаторів;
– повідомив в Особливий відділ №7 прикордонних військ, що у Новограді-Волинському, про повстанський комітет у цьому районі на чолі з сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;
– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ №7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);
– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу №7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;
– довідався про існування організації, начальником якої є Березняк, а членами – Королько, Коваленко, Гуржос та інші, зв’язатися з якою можна через Володимира Новицького.
– одержав у Генеральному штабі наказ для Новицького, явки, паролі тощо.

Слід сказати, що завдяки Каріну та іншим сексотам (сотнику Георгієві Заярному /агент “121”/, помічнику начальника ППШ полковнику Добротворському, агенту Нестеренку, підполковнику Снігіріву, сотнику Петрові Жидківському, полковнику Ємельянову, дружині особистого секретаря Симона Петлюри та іншим) було потоплено в крові частини Української повстанської армії Другого зимового походу...
Інформації від більшовицьких шпигунів про похід повстанської армії в Україну було так багато, що ВУЧК засумнівалась у достовірності агентурних даних, мовляв, це може бути дезінформація з боку ППШ...
“Що ж стосується мого висновку і погляду на подальшу розробку, – завершував свій звіт Сергій Карін, – то в наших інтересах ліквідувати якнайбільше організацій цілком, поки ж давати свободу дій у роботі організацій, цим ми за допомогою зв’язків можемо бути в курсі всього повстанського руху в Україні. В такий спосіб можна буде вибирати найзручніші шляхи боротьби з ворогом Революції і мирного будівництва Пролетарських Держав...”

Карін з’ясував керівництву ЧК важливі подробиці діяльності Єлисаветградського повстанкому Володимира Новицького. Виявилося, що до його складу входило аж 14 чоловік (серед них два сексоти – Карін і Петренко). Крім Єлисаветградщини, повстанський комітет охоплював частину Звенигородського і Первомайського повітів. У його розпорядженні було до 150 озброєних осіб, ручний кулемет, 10 коней, 5 сідел.
Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”).
Внаслідок інформацій Каріна в Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК. Так принаймні стверджував начальник 3-го відділення Особливого відділу ВУЧК. Він висловив сподівання, що зусилля чекістів не пропадуть марно і Єлисаветградська підпільна організація буде розгромлена...
Надії чекіста не обманули. Ба більше, фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розбиття Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими підпільниками... Були розгромлені й інші повстанкоми, на яких дав інформацію Карін.
Каріна ж за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...
1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.
І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”
Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...
Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник мимоволі замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і безпечними, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...
Які висновки з цієї історії? Порушення елементарних правил конспірації посадовими особами ППШ та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій) призвели до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв...
І знову згадую отамана Орла (Якова Гальчевського)... Недаремно він не довіряв повстансько-партизанському штабу Юрка Тютюнника, тому й наказував своїм посланцям оминати його десятою дорогою, а йти прямо до Петлюри...
Кілька слів про подальшу долю Сергія Каріна-Даниленка. Вже наприкінці 1921 року його інфільтрували в українську підпільну організацію, яка існувала в Київській школі червоних старшин. Працював він і на підрив Української військової організації.
А у 1931 – 1934 роках шпигун знову проник у центри політичної еміграції та виконав низку важливих завдань... "

 

Сегодня нашлись такие сведения:

У січні–лютому 1922 р. Червоною армією і ВУЧК... була повністю ліквідована банда Орлика... також повністю знищена банда Іванова (120 шабель), що довгий час діяла в Криворізькому повіті... і Олександрійському повіті... Дуже пошарпаною була банда Заболотного... її отаман був захоплений у полон. Серйозного удару зазнали банди, що зосереджувалися в районі Холодного Яру.

О.О. Кучер. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921–1923 рр. — Х., 1971. — С. 150.

 

до речі, може хтось зустрічав якусь інфу про повстанську діяльність Михайла Пухальського? (див. тут (пост № 63) - http://reibert.info/forum/showthread.php?t=120196&page=2 )

я запитував на рахунок нього в М. Ковальчука, але безрезультатно (відповів, що, наче, десь зустрічалося таке прізвище, але конкретики пригадати не зміг)...

 

Да біографія цікава. Геройський чоловік! А так міг і в махновцях бути...

 

Катеринославський Повстанський Кіш - це ж, ніби, не махновське формування (?)

 

Це я висказав лише припущення. Отамани Коша Трифон Гладченко і Михайло Малашко були певний час в союзі з Махном. А у повстанців дуже часто було так в 1919 р,що переходили по декілька разів із загону в загін.

ось учора до речі тільки про цей союз мова була: пост № 267 http://reibert.info/forum/showthread.php?p=2711686#post2711686

 

а, тоді зрозуміло...

 

Звідси - http://joanerges.livejournal.com/1481492.html

Куди потрапило звідси - http://reibert.info/forum/showpost.php?p=2609816&postcount=176

 

Селянські рухи напередодні Голодомору

Роман Коваль
Ренесанс напередодні трагедії
Київ. Діокор. 2003

Масові виступи селян почалися в Київській окрузі, а також Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій, Волинській... У квітні 1929 р. Запорізький окружний відділ ҐПУ повідомив про повстання в м. Гуляй-Полі, в якому взяло участь 800 осіб... 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи... У травні 1929 р. під час проведення т. зв. землевпорядкування вибухнули заворушення в с. Володіївці Могилів-Подільської округи... 4 травня 1929 р. почалося повстання в с. Тернівці Шевченківської округи під час спроби міліції заарештовувати місцевого священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулося масове заворушення в.с. Ротмістрівці. В с. Березівці Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву... На початку травня 1929 р. сутички під час антирелігійних демонстрацій відбулися в с. Нова Прага Зінов'ївської округи... 16 травня стався масовий виступ селян у Старобільську на Донеччині, а на початку червня - в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков...
Видно, вістки про повстання в Україні перетнули кордони і подали надію українській еміграції. Олександр Шульгін у своїй книзі "Без території" (Париж, 1934) навів такий спогад: "Є. Х. Чикаленко, що мав прикрість передбачити в добу розквіту державності її падіння, тепер (1929 р.) серед біди і немощів, на смертному ложі сидючи, говорив із блискучими очима: "Україна воскресла. Зусилля наші не пропали марно!"
На початку 1930 р. козацько-селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: "Геть СРСР!", "Геть радвладу!", "Геть комуністів!", "Хай живе вільна Україна, геть СОЗи й комуни!", "Колгосп - це стара панщина. Найкраще - це зробити повстання, знищити радянську владу", "Звільнимо Україну від московської влади. Хай живе Україна! Хай живуть захисники ваші!", "Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо... Не хочемо крові послєдньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить..." (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/. - Вінниця: Логос, 1997).
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ҐПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнецівському та Петропавлівському районах "зорганізувалася банда близько 30 осіб, яка згодом зросла до 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками... Гасло банди: "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!" Цим загоном було вчинено низку нападів на села згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Мар'ївка, Путятине, Тернівка, Богданівка, хутори Осадчий, Нова Дача)". Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для ліквідації повстанського загону було виділено оперативну групу від окружного ҐПУ з 15 осіб та три озброєних загони міліції у складі 230 бійців. Повстанський загін вступив у нерівний бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, був розпорошений... Подібний повстанський загін організувався на початку квітня на межі Лубенської та Прилуцької округ чисельністю в 30 осіб. Було вчинено нальоти на ст. Драбове та с. Переросле. Загін був ліквідований силами ҐПУ...
Мали місце виступи селян у с. Корделівці Калинівського району, що на Вінниччині, у Шаргороді (до 1500 осіб), у селах Слобода, Травна, Клекотина, Заячівка, Копистирин, Михайлівка Мурафського району, в самій Мурафі.
Придушенням селянських заворушень керував особисто голова ҐПУ УСРР В. Балицький. У спецзведенні від 13 березня 1930 р. він зазначав, що "становище в Тульчинській окрузі, де останніми днями відзначалося безперервне загострення масових виступів, характеризується погіршенням обстановки. В цілому ряді пунктів констатується розвиток повстанських тенденцій. Масові виступи носять гострий характер і проходять під яскраво вираженими контрреволюційними гаслами" (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/ - Вінниця: Логос, 1997).
У Тульчинській окрузі навесні 1930 р. чекісти зафіксували 147 селянських виступів. Було розгромлено десятки сільрад. Найбільше поширився повстанський рух у Бершадському, Джуринському та Ободівському районах. Гасла повстання: "Геть радянську владу!", "Хай живе самостійна Україна!"
В Грабівцях селяни організували кінний загін у 15 козаків... У с. Козинцях Тростянецького району під натиском селян розбігся комуністичний актив села. Озброєні повстанці вчинили напад на комуністичний загін.
Аналогічною ситуація була у Брацлавському районі, де повстали села Чуків, Зятківці, Мачуха, Скрицьке, Самчинці... "Особливо гостре становище склалося в с. Баланівці та Поташній Бершадського району, де місцеві органи влади були ліквідовані, члени рад та організацій КНС втекли, партійці та комсомольці перебували в лісі. За даними окружного відділу ҐПУ, все населення озброєне вилами, лопатами, сокирами й іншими знаряддями. На околицях виставлено стежі. Натовпи селян у декілька сот осіб співають "Ще не вмерла Україна". За агентурними даними ҐПУ, в цьому районі велася підготовка до повстання, зокрема наступу на районний центр Бершадь... У зведенні відзначалося, що учасники заворушень об'єднуються, посилають гінців до сусідніх сіл. Гострий характер мав виступ в с. Гарячівці М'ястківського району, де "натовп у 1000 - 2000 осіб чинить опір прибулому до села загону, якому доводиться відступати з такої причини: попереду натовпу йдуть жінки і діти, які кидаються під ноги коням" (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/. - Вінниця: Логос, 1997).
19 березня 1930 р. секретар Тульчинського окружного партійного комітету М. Оскерко доповідав у ЦК про тривожний стан Тульчинської округи: повстанці розгромили й ліквідували 62 сільради, з них переобрано 12, у восьми селах обрано старшин... Зафіксовано 8 випадків збройних сутичок (Гарячківка, Вільшанка, Баланівка та ін.). Було зареєстровано дві "банди" повстанців. Один із загонів, який діяв у Гарячківці, вів бої з військовим підрозділом, але змушений був відступити... Показовими були гасла повстанців: "Геть радянську владу", "Дайте другу державу!", "Самостійну Україну!"
Не стояв осторонь і Чечельницький район... В околицях с. Метанівки діяв повстанський загін у 40 - 45 чоловік... Збройні сутички з окупантами були в с. Верхівці Ободівського району... Довкола повстанських сіл рилися окопи... Збройний опір військовим загонам було вчинено в М'ястківському районі біля сіл Гарячківки та Вільшанки... З с. Баланівки Бершадського району до лісу "пішло 500 чоловік, озброєних вилами й сокирами"... В с. Конаші Ободівського району було відслужено панахиду по радянській владі...
За підрахунками ҐПУ в період між 20 лютим та 2 квітнем 1930 р. в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як збройні повстання (Тульчинська та Одеська округи). Повстанські загони діяли в Бердичівській, Харківській, Роменській, Тульчинській і Шепетівській округах - всього не менше 18 збройних відділів (Зінченко А. Весна 1930 року. Українське селянство: "Геть комуністів! Дайте нам волю!" // Українське слово. - Київ, 2000. - Ч. 13).

 

Махно!Должен входить в список величайших полководцев истории.

 

Звернення Українського окружного повстанського комітету Полтавщини
(лютий 1920 року).

До комуністів України.
Ми, повстанці, звертаємось до вас, як до своїх братів із запитаннями від щирого серця, чи довго між нами буде ця ворожнеча, чи довго ще будемо лити свою братню кров? Ми – люди і повинні зговоритись не зброєю, а словом. Вже три роки тягнеться громадянська війна і весь час степи України обливаються кров'ю наших братів. Як з одного боку, так і з другого боку кажеться: за волю і братерство, але не з кожного боку це однаково розуміється.
Ми, повстанці, розуміємо так: ми боремося за волю свого краю і народу і не бажаємо ярма чужинців. Ми є нарід і в своїй хаті ми самі збудуємо лад без іншої допомоги і вказівок. А ви такі ж українці, як і ми, наслухавшись красних словечок чужинців, будь-то жид чи кацап, забули про свій нарід.
От ви кажете, що боретесь за землю і волю, то цю волю мають лише окремі особи, а не весь нарід. Ви зараз у ярмі. Раніш було ярмо царя та пана, а тепер ярмо жида та кацапа. І ви і прибічники за ці три роки не зрозуміли, яке ганебне діло ви творите. За вашою допомогою весь скарб ваших братів, про яких ви забули, відправляєте кудись, а нарід лишається з обіцянками.
Невже ми, об'єднавшись, не зможемо без чужої допомоги утворити у своїй хаті лад, який продиктує сам нарід.
Схаменіться, протягніть свою братню руку нам, ми протягнем свою вам. Нам ваше життя не потрібне. Ми не бажаємо крові. Ми хочемо чесно і об'єднано йти до загальної мети, яка з'ясовується словами батька Тараса Шевченка: "В своїй хаті своя правда, і сила і воля".
Не гайте часу, бо буде пізно.
Український окружний повстанський комітет Полтавщини.

ДАПО, ф.Р-3872, оп.І, спр.529, арк.ІІ.

 

Листівка одного з повстанських загонів, яка розповсюджувалася на Полтавщині влітку 1920 року.

Громадяни України!
Бідний український люде, до тебе підкрадаються твої віковічні вороги – москалі. Вони ще за часів царів скували кандалами твою волю, а під час сучасної великої революції, коли й ти, як усі народи бувшої Росії, скинув ярмо, - москалі і тепер з нашими перевертнями і недолюдками хочуть тебе одурить і закувати в тяжкі кайдани неволі. Під великим червоним прапором волі і братерства на Україну сунуть розбещені московські орди військових розбишак, які знущаються над нашим селянином, які грабують його майно, які забирають у нього весь його пожиток – хліб. Під величезною ідеєю комунізму вони творять ганебне діло визискувачів. А ви, селяни, мовчки гнете свою шию і схиляєте безпорадно голову на груди.
Селяни України, не падайте духом! Вище підійміть голову угору. За тебе Бог, бо діло твоє праве. Закопуй свій хліб у землю. Не давай його своїм ворогам – москалям. Хто сильний духом, кому мила вільна Україна, хто не кат своєму краєві, хто гірко плаче над неволею свого любого краю і народу, - то бери зброю і вставай за волю соціальної України. До зброї за рідний край! Прокльони грабіжникам своїм і чужим. Хай живе соціалістична незалежна Народна Українська Республіка!
Слава неньці Україні!

ДАП0, ф.Р-3872, оп.І, спр.529, арк.І4.

 

Антипольское восстание на Западной Украине, август 1920 г.

 

Re: Сили повстанцiв на кiнець 1920 року.

Да,именно все так и было-чего только стоит пулеметный полк китайцев у Якира,а "интернационалист" Белла Кун-так вааще-"русский пацан"-садист,а латышские стрелки-личная гвардия Ленина...трудовой народ победил,говорите?Кхе!)По-настоящему трудовой народ поверил лозунгам большевиков о земле и воле...за что в последствии горько поплатился

 

Re: Сили повстанцiв на кiнець 1920 року.

Фастівський отаман Іван Гайовий-Грисюк. Нечіткий скан книжного фото. Але на кращому варіанті фото, можна розгледіти озброєння отамана.В руках у нього пістолет "Кольт1911", на поясі багато прикрашена шабля (можливо, козацьких часів). Поряд лежить австрійський карабін "Манліхер".

 

Так шабля точно часів Війська Запорозького.
А отаман був бойвим дуже.
Між іншим він теж загинув 9 лютого 1923 р. при спробі вирватися від "Діда Лук"яна" з холодноярцями.

 

Декілька років тому, в Фастівському районі, отаману Гайовому поставили пам"ятник.
Взагалі, фотографій отаманів збереглось мало, а якісних -- і того менше.

 

Подзабыли тему...
Антипольское восстание весной 1920 г.:

 

...