Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р.

Документ, о месторасположении повстанческих отрядов, попавший в руки чекистов...:

 

Бачу новi прiзвища чимало.

 

ИЗ РАПОРТА НАЧАЛЬНИКА ТЫЛА ПАВЛОГРАДСКОГО
УЧАСТКА НАЧАЛЬНИКУ ТЫЛА ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ ГУБЕРНИИ О ПРОВИДЕННОЙ КАРАТЕЛЬНОЙ ОПЕРАЦИИ В с. ЗНАМЕНКА

17 нюня 1920 г.
Экстренно.
Секретно.

...Согласно Вашей телеграммы за № 104, для применения репрессий к жителям с. Знаменки мною 14 июня 1920 г. был выслан отряд и 3 батлатдив** в количестве 390 штыков при 2 пулеметах и 1 орудии. Командиру отряда были даны следующие задачи:

1) Предъявить требование о выдаче всех махновцев и зачинщиков вооруженного сопротивления 5 июня и сдачи всего оружия;

2) На всё село положить контрибуцию в размере с каждого среднезажиточного дома 3000 руб. и кулаческого 10000 руб. Указанную сумму перевести на продовольствие и скот;

3) Взять заложников не менее 10% всего населения, не исключая женщин...

Отряд в Знаменку прибыл на рассвете 15 июня, где и было предъявлено жителям вышеозначенное требование, для чего было дано 2 часа сроку и после третьего предупреждения о сдаче оружия таковое выполнено не было, а послышались выстрелы с северной стороны Знаменки, тогда был открыт по Знаменке артиллерийский огонь, выпущено 20 снарядов, сожжено 30 домов, расстреляно 10 человек, взято 301 человек заложников в возрасте от 15 до 75 лет. отобрано 150 голов рогатого скота, 1500 пудов зерна и 81 лошадь, после чего отряд, не выполнив данной ему задачи, полностью возвратился в Павлоград 16 июня в 4 часа...



С подлинным верно: нач. тылуезда Павлоградского ***

1'ДДО. ф. П-В. Оп. 1. Д. Ж Л. 3. Заверенная копия. Машинопись.

** батальйон латышской дивизии

*** подпись неразборчиво

 

Це та сама Знам'янка що нині залізнична станція? Є ще що-небудь по центральній України (Черкащина/Кіровоградщина)?

 

Нi це село сучасного Павлоградського району,Днiпропетровскої областi.
Є чимало.Зрештою тут також викладалось дещо по Черкащинi та Кiровоградщинi вже.

 

Записка повстанського штабу

«Кируючому Цибулівською групою.

Повідомляю, що коли буде чути гарматну стрілянину з боку Михайлівки, то не бійтесь, то будуть стріляти наші в голові з отаманом нашого полку.
Гармат буде дві, котрі привизли Штиль і Блакитний.
Як буде потреба в руських набоях, то сообщіть, вишлим, мається ідин ящик, котрий тілько, що одержаний нами від отамана нашого полку.

Нач. штабу (підпис, який починається на «Смут...», осавул (підпис).

30 серпня 1920 р.».

Державний архів СБУ, слідча справа 446/7971, архів 1136, т.2 (особиста справа Мефодія Голика-Залізняка), арк.16. Документ знайшов Р.Коваль.





Вiдозва повстанцiв Чорного лiсу Єлисаветградщини

Браты-Украины, ридні по духу и крові... Идите навстречу нам, Вашим же братам, котрі борються за освобождєніє от насілія проклятой жидовской Великоросской авантюры... Не верьте, браты, кровопийцам, котрі под маркой советов пришли грабить нашу великую родную Украину. Пролитая кровь нами невинная кровь требует полной победы... Пора скинуть ярмо кацапщины...
Долой насильников с Украины. Да вздравствует Украинская Народная Республика... Да вздравствует украинская национальная армия...
Всі честні козаки, котрим дорога наша Родина, до зброї...
Да поможет нам господь сделать нам великое наше дело. Слава! Слава!
Слава! Слава! Слава! Слава! Слава Украине. Слава козакам.

ДА СБУ, арх.№1136, сл. спр. 446/7971, арк.17-18 зв.

 

Наказ № 160 Партизансько Повстанського Штабу УНР отаману Брові від 6 травня 1921 року.

 

Події національно-визвольних змагань у 1921 році на Лозівшині.

Повстанець Хома Гринь.

науковий співробітник Забута 0. В.

Національно-визвольним змаганням на Лозівшині у ХХст. присвячена робота В. Труша \1.\.Вона досить повно розкриває це питання наскільки це можливо за наявних джерел. Дана розвідка доповняє її маловідомими даними про повстанський рух у 1921 році на Лозівщині і зокрема, про повстанського отамана Хому Гриня.
В цілому 1921 рік був характерний для Лозівщини , як і загалом по Україні , діями окремих повстанських загонів різної чисельності. Виходячи з документів - це були "отряды петлюровской организации" \2. \. Це були повстанські загони , що підтримували Українську Директорію на чолі з С. Петлюрою.

Особливо активно діяли повстанці в травні 1921 року \5;6.\.За свідченнями документів бронепоїзд N 110 у 18-ій годині 12 травня 1921 року мав бій з повстанським загоном чисельністю до 500 табель при 12 кулеметах на ст.Орілька.Загін перейшов після бою в Самійлівську волость. Керівники невідомі. Цього ж дня був зайнятий повстанцями під керівництвом Щуся хутір Лісовський Ссучасна Лозова) в кількості 300 тачанок \6.\.Тут загін розділився на три частини , перша зайняла с. Артільне,а інші направились на ст.Сахновщина.
13 травня 1921 року у 13-ій годині с.Артільне , центр волості, було захоплене повстанським загоном під керівництвом бувшого волвоєнкома Сволосного військового комісара) Хоми Гриня.Повстанці знищили у волосному правлінні папери,телефони і під тиском Червоної армії змушені були відступити в напрямку Орільки \6.\.Тут були обстріляні з "червоного" бронепоїзда, пізніше виступили в напрямку с.Миколаївка Ново-Івановської волості, де зупинилися на ночівлю \5.\.0 третій годині ночі 14 травня повстанці виступили в напрямку ст.Самойлівка,де і оперували.

Хто ж були ці повстанці чи "бандити", як указано в документах? Очолював повстанців Хома Гринь.Сьгодні ми дуже мало знаємо про цю людину. З документів відомо,що він був у свій час військовим комісаром Артільської волості. Те,що людина займала таку посаду свідчить про те, що він був ідейним революціонером, скоріш за все, комуністом. Але пізніше, з певних причин , можливо через утиски селян червоноармійцями, продрозкладки та інше усвідомив хибність свого шляху і став на бік повстанців, очоливши доволі великий загін із 300 вершників, 30 тачанок, 13 кулеметів \6.\. Звичайно,ці дані можуть бути перебільшені наляканим керівництвом червоної міліції м. Лозова. Але те, що людина обласкана радянською владою стає проти неї говорить про багато.Хто ж він був? Скоріш за все це був місцевий житель, адже прізвище "Гринь" і зараз зустрічається на Лозівшині, зокрема в с. Ново-Іванівка та інш. Він володів певним військовим дослідом,мабуть в минулому був червоним командиром чи партизаном,бо займав посаду волвоєнкома,тому і очолив доволі великий повстанський загін.
Оперував він на території Самойлівської ,Ново-Іванівської Артільської. Вірогідно , що загін в більшості складався з місцевого населення. Повстанці робили наскоки на радянські органи управління, знищували телеграфний зв'язок,реквізували майно партійних функціонеров і міліції.Тобто вели партизанську війну , що було в цілому характерно для 1921 року і типово для громадянської війни останнього періоду. Вірогідно , що повстанський загін Хоми Гриня підтримував зв'язок з іншими повстанськими загонами на території Павлоградського уїзду і координував з ними свої дії. Чисельність загону різниться від 300 до 500 вершників \6. \. Це може свідчити лише про погану розвідку рядянських органів влади.

Окрім повстанського загону Хоми Гриня на території Лозівщини оперував повстанський загін Окуратова - 300 вершників,17-20 кулеметів. На жаль, про цього керівника повстанців нам невідомо.
Отже ,дослідивши наявні документи,виявили свідчення про маловідомі події національно-визвольної боротьби періоду Громадянської війни і її учасників,що певній мірі розкриває "білі" плями і в деякій мірі доповнює роботу В. Труша. Дана розвідка показує, що у 1921 році на Лозівщині відбувалися активні бойові дії повстанських загонів УНР проти яких радянська влада застосовувала навіть бронепоїзди. Питання національно-визвольних змагань періоду Громадянської війни на Лозівщині та її особистостей ще потребують подальшого дослідження.

Використані література та джерела:

1. Труш В. Національно-визвольний рух на Лозівщині у XX ст. Панютино,2004р. - 20с.
2. Державний архів Дніпропетровської обл. Ф. 67. , ОП. 1 , Д. 1 С. 59.
3. Державний архів Дніпропетровської обл. Ф. 67. , ОП. 1.,Д. 1. , С. 112.
4. Державний архів Дніпропетровської обл. Ф. 3312. , ОП. 1. , Д. 23. , С. 117.
5. Державний архів Дніпропетровської обл. Ф. Р-67, ОП. І. Д. 2. , С. 148.
6. Державний архів Дніпропетровської обл. Ф. Р-67, ОП. І. Д. 2. , С. 149.

 

Re: Сили повстанцiв на кiнець 1920 року.

Вышла его новая книга "Атаманщина",на днях видел в книжном магазине.Довольно увесистая.Но еще не купил.

 

Дьяків Сава Федорович (ор. 1890, с. Янівка Ставянської вол. Київського пов., тепер Київської обл.. – 01.1920, с. Мирівка). Отаман Вільного козацтва с. Стави, повстанський отаман (1919). До 1917 р. служив на Чорноморському флоті, де взяв участь в українських організаціях. Мічман. “...Це людина дуже щира до праці... дуже завзятий до боротьби козак” як свідчив отаман 2-ї Селянської повстанської дивізії Марко Шляховий. Розбитий денікінцями у січні 1920 року. Білогвардійці розстріляли його, а потім за ноги повісили.

 

Добрый день.

Ни у кого случайно нет книги 1996 года "Героїзм і трагедія Холодного Яру", под общей редакцией Романа Коваля? Тираж этого сборника документов и прочих материалов — всего 1000 экземпляров, так что его трудно найти.

Я заказывал книгу в Киеве, в библиотеке Вернадского (шифр ВА570660), но не записал одну важную вещь, теперь не знаю, как поправить дело.

В Вернадке, кстати, в отделе зарубежной украиники (здание рядом с КНУ) есть воспоминания повстанцев Михаила Дорошенко ("Стежками холодноярськими") и Ивана Лютого-Лютенко ("Вогонь з Холодного Яру").

 

Доброго дня.

Ну самі ж розумієте книга вже рідкісна.Придбати наврядчи вийде.
Спробуйте вийти на пряму до Романа Коваля.

"Стежками холодноярськими" М.Дорошенка якось доводилося переглядати досить швидко,проте не читав. Цікаво,що там Юрій Горліс Горський відомий у нього там під псевдо як "Горлиця" саме так його наче б то чорнолісці і називали,а не "Залізняк" .

 

Re: Сили повстанцiв на кiнець 1920 року.

Будет мне подарок на новый год
А вот кое-что о ней...- http://odessa.kp.ua/daily/171211/316226/

 

и себе заказал

 

Re: Сили повстанцiв на кiнець 1920 року.

И я заказал.Но придет только под рождество.

 

прийшло, проглянув - ІМХО "не фонтан" версія "Авантюрістов гражданской" со свістєлкамі і пєрдєлкамі.
+ нема нормальної вичитки тексту - неправильне написання населених пунктів, граматичні помилки, відсутність ілюстрацій (навіть портретів персоналій нема). тож моя думка - купувати якщо зовсім нема куди гроші дівати.

 

От тобі й на!А я вже заздалегідь слиною давився на ту книгу(((Де ж ви,пане-брате, раніше були???Ну,та вже нехай-буде до комплекту решті книг Савченка.

 

цікавий збірник документів по темі:

Повстанський рух 20-х - 30-х pp. XX ст. на Сумщині/ Упорядн. Г. Іванущенко. – Суми: ФОП Наталуха А. С., 2011. - Т. 1. – 340 с.

завантажити можна тут - http://www.ukrcenter.com/Література...ьких-рух-20-х--30-х-рр-XX-ст-на-Сумщині-Том-1

 

В 1-м номере журнала "Военная история" за 2011 есть любопытная статья по этой теме (да и по другим касательно ГВ в Украине ):
http://reibert.info/forum/showthread.php?t=219724

 

Отаман Гончар-про нього в темі нічого не було
"4 квітня 1919 року один із таких повстанських загонів під проводом отамана Гончара увірвався в Білу Церкву з наміром знищити невеликий гарнізон і захопити зброю.Тоді ж було убито військового комісара міста А.Гординського...Але загін був витіснений з міста,а 7 квітня під Бояркою розгромлений регулярними частинами Червоної Армії.Був убитий і отаман." Книга "Біла Церква-шлях крізь віки"[/B
В.Іванців в своїй статті "Перша "Просвіта" Поросся пише,що цей "Отаман-інтелігент,голова Мотовилівської "Просвіти""

 

Інфа не вірна.Після розбиття загону весною він не загинув і не припинив боротьби.Вів боротьбу до серпня 1919 р.,до часу підходу об"єднаних Армій на Київ. А загинув він у 1921 році у Харкові.Був поміщений у тюрму на Холодну Гору,вдалося втекти але в перестрілці був убитий.

Так у 1919 р. більшовики розграбували і спалили його “Просвіту”. Гончар за цим дуже шкодував,і це певно теж послужило однією з причин його виступу.З розпуки не знаходив собі місця.Він сам зазначав про червоних :

“ інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”

 

http://borova.org/?page_id=1832 Тут знайшов трохи про нього
Козак Голота-а фото його немає часом?

 

Ось .

 

Мотовилівський отаман Бурлака

Якщо я почну з тези, що не українська національна ідея, а російські більшовики змусили керівників Центральної Ради стати на шлях державного будівництва, ви, радше за все, не повірите.
Та історичні факти достатньо промовисті… Ось один із них: орган урядової партії соціалістів-революціонерів, до якої належав Михайло Грушевський, “Народна Воля” ще за кілька днів до проголошення 4-го Універсалу патетично сповіщав, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”. Буквально того ж тижня ця сама газета вже писала протилежне: мовляв, самостійність – це гасло соціалістів-революціонерів і найбільшими його ворогами є пани.
Чи могли керівні кола з таким гопсанням замість мислення “просвіщати” народ, вести його за собою?
Хто ж у часи Національної революції взяв на себе роль української еліти?

Якось у розмові з Іваном Липою митрополит Андрей Шептицький висловив таку думку: “В Німеччині, та і в багатьох інших народів, селяни – дійсно нижча верства… У нас, українців, це не якась аналогія до класу “дурних Міхелів”: ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершили такої селекції, вибору кращих, здібніших одиниць (як українське село)”. Це свідчення навів у своїй книзі “Призначення України” Юрій Липа. Висловив він і власне переконання, що “в сучасних українців границі еліти й селянства не дуже виразні”. Тобто і Юрій Липа, і Андрей Шептицький дійшли висновку, що саме українське селянство вилонює з себе еліту і, властиво, є нею.
Цю тезу хочу підтвердити на прикладі одного з отаманів Гайдамацького краю – “людини визвольного руху… людини твердого характеру, випробуваної долі… гарячої віри у свою справу” – мотовилівського отамана Бурлаки – Овсія Івановича Гончара.
Народився він 1888 року в с. Панській Мотовилівці, неподалік Києва.
Овсій Гончар – людина шляхетної вдачі і чистих помислів – головним вважав поширення освіти серед селянства. Тому часто збирав сільську молодь, читав лекції з історії України, повертаючи українцям історичну пам’ять.
“Овсій Іванович, – писав у “Записках повстанця” глеваський отаман Кармелюк (справжнє його прізвище Марко Шляховий), – дуже любив свій скривджений нарід і багацько віддавав для нього, не жаліючи ні здоров’я, ні життя свого”. “Як Овсій приходив на сходку, – оповідав односельчанин Федір Дубровський, – і розказував, як треба жити, щоб українці вільні були, то так розказував, що всі люди плакали”.
Не дивно, що у 1917 р. Овсія Гончара, авторитет якого серед селян був надзвичайно високим, обрали головою Васильківської повітової земельної управи.
Розумів він і значення оружної сили українського народу: не дивно, що одним із перших взявся творити відділи Вільного козацтва. Селяни, в жилах яких ще не прохолола гаряча кров Гайдамаччини, охоче відгукувались на заклик організовувати загони самозахисту українців.
Окрім того, Овсій Гончар заснував у своїй хаті “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, закупив книжки. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”.
Селяни вважали Овсія Івановича мудрим і добрим чоловіком, який піклується про їхнє майбутнє – щоб ніким не були поневоленими. Отаман Кармалюк дав таку характеристику Овсію Гончару: “Надзвичайно розумний і чесний… неймовірно холоднокровний”, завжди спокійний і усміхнений.
Дружина Гончара, Марія Клименко, була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою – закінчила гімназію.
У 1919 р. більшовики розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, забрали худобу і майже все придане Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Особливо шкодував Овсій за книжками. З розпуки не знаходив собі місця, все думав, як поквитатися з окупантами. З ними, як він сам зазначав, “інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”.
Овсій Гончар почав агітувати селян до виступу проти російських окупантів. Разом з отаманами Зеленим і Кармелюком він став одним із організаторів Васильківського повстання: в ніч на 28 березня 1919 року, підірвавши більшовицький потяг та зруйнувавши колію на Сорочому Броді, отаман Бурлака разом із козаками довколишніх сіл заволодів станцією Мотовилівкою.
Та вже на ранок 28 березня 300 матросів увірвалися на станцію. Почалася кривава вакханалія. Бурлака змушений був відступити. Поповнивши свій загін козаками із сіл Мар’янівки, Гребінки та Соловінки, він повів наступ на Білу Церкву. Увійшовши до міста, утримував його цілу добу. Та, не маючи ефективного зв’язку, Бурлака просто не знав, що робити далі. Через те його козацтво й розійшлося. Деяких із них більшовики повиловлювали та порозстрілювали. Попалили червоні і повсталі села, та й саму Мотовилівку не минули пожежі.
Незабаром отаман знову зібрав козаків… До повстання приєдналися селяни Барахт, Глевахи, Руликіва, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл. Знову було відбито Мотовилівку і Васильків. Повстанці розпочали наступ на Київ. Дійшли до Глевахи, за яку точився особливо запеклий бій.
Із перемінним успіхом отаман Бурлака продовжував відчайдушну боротьбу до літа 1919 року, аж доки не підійшла об’єднана Українська армія. 8-а галицька бригада за допомогою місцевих козаків-повстанців вибила ворога з Василькова, Глевахи, Боярки і, врешті, 30 серпня увійшла до Києва…
“В цій боротьбі, – зазначав згодом Дмитро Донцов у “Підставах нашої політики”, – український селянин показав ті риси, які конче потрібні нації, що хоче бути незалежною: здорову ксенофобію, оправдане недовір’я до всякого чужинця і протиставлення розслаблюючому “інтернаціоналізмові” наших соціал-геростатів. Із селянством виходить в нас на арену клас не москвофільський, як наша інтелігенція.., (а) верства, готова всякими способами боронити свої права…”
Якою разючою була відмінність між державотворчим українським селом та протидержавними малоросійськими керівними колами, демонструє свідчення видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського. В “Листах до братів-хліборобів” він писав: “Боротьба за створення української держави… була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже. Під гаслом осміхування самостійництва, як “буржуазного балакунства”, пройшов увесь період ідейної підготовки до національної революції в кінці ХIХ і початку ХХ століть. Під гаслом найгострішого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народу, пройшов увесь перший, найбільше гарячий, найбільше творчий період діяльності Центральної Ради… Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних… себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа…”

 

То хіба дивно, що за кілька днів перед проголошенням української державності 4-м Універсалом в органі урядової партії соціалістів-революціонерів “Народна воля” стверджувалося, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”?
*Справді, український феномен 1917-го полягав у тому, що не провід, а т. зв. темні – насправді козацькі чи покозачені – маси виявили пасіонарність, саме вони прагли революційної творчості, саме вони були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах російської імперії величну українську державність.
Це історичний факт: Українська держава творилася “знизу”, народом, а не владою. Навіть всупереч їй.
Так, українські отамани не закінчували петербурзьких і московських – “єго імпєраторского вєлічєства” – академій. Їхньою вищою школою, як правило, була школа прапорщиків. Гадаю, що відсутність у їхніх біографіях академій сприяла: войовничі інстинкти захисників рідного краю не були замулені петербурзькими віровченнями, московська повінь облуди не затопила їх, як, наприклад, чужолюбну, занадто вчену малоросійську інтелігенцію, яка хотіла лише одного – бути посередником між російською державою і українським народом. Слід сказати, що міській інтелігенції українського походження була відведена роль колаборантів, які б допомагали тримати український народ у російській тюрмі народів…
І абсолютно слушно зауважував наш великий національний мислитель В’ячеслав Липинський, що соціалістична інтелігенція стала на шлях творення Української держави не тому, що раптом відчула “непереможне бажання мас мати свою державу”, а тому, що зрозуміла, що “Росія большевицька не захотіла з ними як із репрезентантами української нації, говорити”.
І час було втрачено. А з ним – і епоху, коли український народ міг стати державним. Безголів’я (безголов’я) міської малоросійської “еліти” і стало, на мій погляд, головною причиною поразки Національної революції…
До речі, це безголів’я було очевидним ще тоді, в добу Центральної Ради. Показовою є стаття-заклик лікаря Сергія Коломійцева 20 березня 1918 р. в “Новій Раді”. Закликаючи створити пам’ятник героям Крут і жертвуючи на його побудову 100 карбованців, він писав не лише про “нещадне звірство віковічних гнобителів із Півночі”, але й про “безголов’я нинішніх вершителів долі України в судьбові часи її існування”.
Так що смерть Лесі Українки напередодні Першої світової війни та Івана Франка напередодні Лютневої революції катастрофічно позначилися на результатах Національно-визвольних змагань, в які ми увійшли без національних лідерів загальнонаціонального масштабу.
До речі, селянство не лише першим “відчуло непереможне бажання мати свою державу”, але й до останнього її обороняло: повстанський рух – хай не такий могутній, як у 1919-му – 1920-му – тривав до кінця 1920-х років…

Багато отаманів тоді загинуло смертю героїв, хтось емігрував, хтось продовжував боротьбу у підпіллі.
Змушений був перейти в підпілля й отаман Бурлака. Розлучався він зі своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка – Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком – Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово.
Тут якраз нагрянув каральний відділ червоних – місцевий єврей доніс, що отаман удома. Та Бурлака зумів вискочити з оточення. Тоді червоні спересердя арештували його вагітну дружину. Її запроторили до Лук’янівської в’язниці, де протримали близько місяця. Там, у Лук’янівці, у неї народилася дівчинка. На другий день після народження дитини, 10 жовтня 1920 р., більшовики вигнали з тюрми обох – і матір, і немовля.
Коли Марія повернулася з в’язниці, довідалася, що чоловіка таки арештували і вивезли у Харків, на Холодну Гору.
Виконавши його останню волю (назвала дочку Галиною і закликала на хрестини визначених кумів), Марія поїхала до Харкова дізнатись про долю чоловіка. Та натрапила на афериста і, врешті, повернулась ні з чим – роздягнена та в старих шкарбанах...
Товариш отамана, Федір Прохорович Дубровський, 1898 р. нар., стверджував, що Овсію Гончару поталанило втекти з в’язниці на Холодній Горі. Та все ж незабаром він ніби був убитий у перестрілці…

Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми, як у дочки “ворога народу”, згодом усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів та української мови. В 1968 р. її хотіли, як відмінника освіти, представити до державної нагороди – вже й журналісти та фотокореспонтенти зі столиці приїжджали. Та раптом все загальмувалося. Директор пояснив: “Ви знаєте, нічого не вийде з нагородою – у вас заплямована біографія”.
Галина Овсіївна нині живе у с. Боровій, що коло ст. Мотовилівки, має дочку – Наталку Михайлівну Дубровську, яка також здобула вищу освіту. Наталка Михайлівна в 1973 р. народила дочку Юлію. Юлія Вальчук продовжила сімейну традицію, пустивши у світ також дівчинку. Праправнучку отамана назвали тепер вже родинним ім’ям – Галя.
Пам’ять по собі у навколишніх селах отаман Бурлака залишив добру. Старші люди згадували його добрим словом навіть донедавна. Казали, що “ця людина хотіла добра нам, а ми не розуміли”.

Колись, у дні Визвольних змагань, київський “Студентський вісник” писав: “Прекраснодушні апелі (тобто звернення за порадою чи підтримкою. – Р. К.) до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чорту у вічі”.
Не думаю, що й занадто радикальною була позиція Дмитра Донцова, який вважав, що “конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби – з перспективою знищення однієї сторони або другої як політичного чинника східної Європи”. Це, до речі, добре розуміли українські селяни, а ще більше відчули на своїй шкурі – і в добу Національної революції, і під час трьох голодоморів...

Тому вкрай прикро, коли чуєш сьогодні звинувачення у несусвітніх гріхах на адресу селян-повстанців і, зокрема, організаторів козацтва – отаманів. Адже бездумна рука піднімається на легендарних лицарів. Незаперечних авторитетів серед українського населення.
Та таким явищем, як українська отаманія, кожна нація безмежно пишалася б. І увічнювала б їхній подвиг у бестселерах, кінофільмах, телесеріалах… Адже вибухова стихія свідчить про глибинні життєві сили нації!
У нас же у святці заносять імена руїнників Української держави. Маю на увазі не тільки більшовиків із темної півночі, але й наш пустоцвіт – малоросійських демократів-соціалістів.
Так і згадуєш пророчі слова одного з лицарів Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років Євгена Коновальця: “З соціалістами держави не збудуєш!”
Вічна пам’ять шляхетному лицарю України Овсію Івановичу Гончару – мотовилівському отаманові Бурлаці – та його побратимам!

Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю.
К.: Видавництво “Діокор”, 2001