Персоналії

Пушкелин, хорунжий Армії УНР, старшина конвою командарма Михайла Омеляновича-Павленка, хорунжий дивізії “Галичина”.

Народився 28 травня 1895р. в м. Срібне, Прилуцького пов., Полтавської губернії. Навчався в Київському комерційному інституті. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. В Російській імператорській армії з 1916р. Учасник Першої Світової війни. В Армії УНР з листопада 1918 року. 15 жовтня 1920р. призначений у ранзі хорунжого на посаду молодшого старшини конвою командувача Дієвої Армії УНР, командир четвертого збірного куреня конвою. У листопаді 1920р., в складі Армії УНР, перейшов на західний берег Збруча та був інтернований на території, підконтрольній полякам. Станом на 20 серпня 1921р. перебував у таборі інтернованих м. Петраків, Польща. Станом на лютий 1922р. був прилічений до 5-ої Херсонської дивізії та перебував на інтернуванні в Польщі. Станом на 1 жовтня 1922р. служив командиром чоти 5-го кінного полку 5-ої Херсонської дивізії та перебував у таборі інтернованих в Щипйорно. У списках особового складу куреня проти Пушкеліна М. В. прізвища примітка: «Безтермінова відпустка». Під час Другої Світової служив хорунжим в дивизії «Галичина». Після закінчення війни емігрував до США. Помер в 1962 році й похований на цвинтарі Св. Матвія в Баффало (США).

 

Змієнко Всеволод Юхимович (16.10.1886 – 30.10.1938) – генерал-хорунжий Армії УНР. Українець, православний. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1907), Миколаївську академію Генерального штабу (1913). Після закінчення академії служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса) для здобуття ротного командного цензу. У складі полку вирушив на фронт. У бою 26.08.1914 р. був поранений у груди (за багнетну атаку у цьому бою 10.11.1915 р. був нагорожениний Георгіївською зброєю). Після одужання — молодший ад'ютант штабу 60-ї піхотної дивізії. З 31.08.1915 р. – старший ад'ютант штабу 39-го армійського корпусу. З 14.06.1917 р. – начальник штабу 83-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії – підполковник.

З 20.12.1917 р. – начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. –військовий комендант Одеси. Учасник боїв з більшовиками в Одесі. З 15.03.1918 р. – голова військового відділу Головного комітету Херсонщини, Таврії та Кагеринославщини. З квітня 1918 р. – голова демобілізаційного комітету на Херсонщині. Згодом – помічник: губернського коменданта Херсонщини. З 13.12.1918 р. – начальник: штабу 3-го Херсонського корпусу. Учасник боїв проти російських добровольців (16.12.1918). З 10.02.1919 р. – в. о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 3 03.1919 р. – командувач Східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 06–07.1919 р. – голова комісії з ліквідації справ Східного фронту. З липня 1919 р. – начальник штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 01.12.1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 08.02.1920 р. – начальник штабу 1-ї (з 21.03.1920 р. – 6-ї Січової) дивізії, що формувалася у фортеці Брест-Литовський з вояків Дієвої армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.041920 р був підвищений до рангу полковника 3 1921 р. – генерал- хорунжий.

З березня 1927 р. – начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. Помер та похований у Варшаві, на Вольському цвинтарі.

29 липня 2024 року Президент України присвоїв 142-му навчально-тренувальному центру Сил спеціальних операцій Збройних сил України почесне найменування «імені генерал-хорунжого Всеволода Змієнка».

 

Петро Барановський. Начальник канцелярії та голова редакційно-термінологічної частини Культурно-освітньої управи Генерального штабу Армії УНР (1919), в. о. Державного інспектора Окремого корпусу кордонної охорони (10.1919), член управи Тарнівського відділу Українського Червоного Хреста, випускник Української господарської академії в Подєбрадах (1931), інженер-економіст. Народився 22 серпня 1888р., в с. Балаклії, тепер Смілянського р-ну Черкаської обл.

 

Мефодій Довбня – хорунжий 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (07.1917), сотник Армії УНР. Народився Мефодій на хуторі Арсенівка Монастирської волості Брацлавського повіту Подільської губернії. Закінчив Першу реальну школу (Вінниця, 1908 – 1915) та Костянтинівське військове училище (1916). Перейшов до новосформованого 1-го українського полку (07.1917 – 09.1918). Навчався на фізико-математичному факультеті Київського українського державного університету (осінь 1918). Інтернований до т. Стшалково, де перебував принаймні до травня 1922 року. “Спогад” написав 14 листопада 1922 року. 1928 року переїхав з родиною до Польщі. Захистивши дипломну роботу “з успіхом дуже добрим”, здобув фах інженера-лісівника (11.06.1927). Жив у Білостоці, де і помер, залишивши дружину з двома дітьми.

 

Сергій Дельвіг - начальник артилерії Гайдамацького коша Слобідської України, інспектор артилерії, голова військової делегації до Польщі, голова Надзвичайної військової місії в Румунії, делегат Головного Отамана Армії УНР у Франції, член Вищої військової ради; військове звання – генерал-полковник Армії УНР.

 

Петро Єрошевич - Генерального штабу генерал-поручик Армії УНР, командир 12-ї пішої дивізії, начальник 2-го Подільського корпусу Армії УД, командир 1-ї Волинскої піхотної дивізії, начальник тилового забезпечення Армії УНР, Генеральний інспектор Армії.

 

Сергій Дубовий — хорунжий Армії УНР, рідний брат Івана Костянтиновича Дубового, полковника Армії УНР. Народився 18 липня 1897р. в с.Галиця. У квітні 1918 р. виїхав до м. Слов’янська і вступив в 5-ту сотню 2-го пішого Запорозького полку Петра Болбочана. Станом на березень 1925 р. проживав у м. Ла-Рошелі (Франція) на узбережжі Атлантичного океану.

 

Микола Вяземцев - начальник залоги Кам'янця-Подільського (1918), помічник начальника 3-ї Залізної дивізії, полковник Армії УНР. Походив з дворян Катеринославської губернії. Закінчив 7-класну Харківську класичну гімназію, 1-й курс Харківського ветеринарного інституту. 26 жовтня 1885 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду, служив у 63-му піхотному резервному батальйоні. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1889), вийшов підпрапорщиком до 63-го піхотного резервного батальйону. З 8 грудня 1889 р. - підпоручик 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). 5 серпня 1905 р. був приділений до 129-го піхотного Бессарабського полку. 16 червня 1906 р. знов повернувся до 45-го піхотного Азовського полку. Учасник Першої світової війни: помічник командира 45-го полку. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (10 листопада 1915 р, за бій 12 грудня 1914 р.), Георгіївською зброєю (10 листопада 1915). У 1917 р. - командир 419-го піхотного Аткарського полку. Останнє звання у російській армії - полковник. У 1918 р. - командир 9-го (з 18 вересня 1918 р - 8-го) пішого Подільського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 24 березня 1920 р. - помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У 1920-30-х рр. жив на еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.

 

Олександр Волосевия — полковник Армії УНР. Походив із лічних почесних громадян Подільської губернії. Закінчив Тиврівське духовне училище. На військову службу вступив на початку Першої світової війни однорічником 2-го розряду до 27-го пішого запасного батальйону. Закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків (19 серпня 1915), був призначений у розпорядження начальника 3-ї маршової запасної бригади у Вінниці. У 1915—1917 рр. служив у 64-му піхотному Казанському полку 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25 вересня 1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. Восени 1917 р. 6-й армійський корпус був українізований та перейменований на 2-й Січовий Запорізький. З кінця серпня 1919 р — начальник штабу 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник штабу Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З жовтня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Лицар ордену Залізного Хреста. У 1920-1930-х рр. жив у Рівному. Після окупації Волині радянськими військами, 27 вересня 1939 р. був заарештований НКВС. 8 березня 1941 р. засуджений до 10 років позбавлення волі. Помер в ув'язненні в ПечорЛАГу 29 липня 1943р.

 

Юрко Гаврун - козак 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи Армії УНР, учасник 1-ї Олімпіади українських студентів у ЧСР (Прага, 20 – 23.10.1924; 1-ше місце “зі скоку з тичкою”).

 

Василь Сухенко — підполковник Армії УНР. Народився в с. Усівка на Київщині. Закінчив Переяславську гімназію і Київський політехнічний інститут. З початком Першої світової війни навчався у школі прапорщиків та Гатчинській авіаційній школі, звідки вийшов у званні льотчика-дозорця. Брав участь у бойових діях. Від березня 1918 р. служив у Армії Української Народної Республіки, мав звання сотника й обіймав різні посади в штабі авіації. У січні 1919 року Василь Сухенко був військовим льотчиком Полтавського авіаційного дивізіону Повітряного флоту УНР. У травні того ж року увійшов до складу української військово-технічної місії, яка займалася закупівлею озброєння і літаків у Відні, Берліні та Празі. У 1920 році повернувся в Армію УНР, був зарахований льотчиком-дозорцем у 1-у Запорізьку авіаційну ескадрилью, а в жовтні був призначений комендантом групи 1-ї летунської франко-польської групи в м. Бидгощ (Польща). З 1920 року Василь Сухенко перебував у еміграції в Польщі, куди у 1925 році забрав свою родину. Працював інженером-електриком, навчався у Вищій Політехніці у Відні. У 1930-х роках перебрався з родиною до Франції, де обіймав керівні посади на різних промислових підприємствах. Пізніше мешкав у Німеччині. Урядом УНР в екзилі був підвищений до підполковника. Помер Василь Сухенко у 1985 році в Німеччині.

 

25 лютого 1887 р. народився Василь Чабанывський — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). Народився на Полтавщині. Закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище (1912), два курси Військової академії Генерального штабу (випуск 1918, вже при більшовиках). Останнє звання у російській армії — капітан. 30.07.1918 р. прибув з Радянської Росії у розпорядження українського Генерального штабу Української Держави. З 01.10.1918 р. — старший осавул штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 15.12.1918 р —помічник начальника розвідчого відділу штабу Лівобережного фронту військ Директорії. З 25.01.1919 р. — начальник оперативного відділу штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 18.05.1919 р. — ота-ман-квартирмейстер штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 0706.1919 р. до 30.06.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 01.08.1919 р. до 25.08.1919 р. — т. в. о. начальника штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р. захворів на тиф, через хворобу лишився у м. Мирополі. З 18.04.1920 р — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. З 04.05.1920 р — начальник штабу столичної комендатури у м. Вінниця. З 25.06.1920 р. — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. З 04.08.1920 р. — у розпорядженні начальника штабу Армії УНР. З 08.08.1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З 15.09.1920 р. — начальник штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. З 05.10.1920 р. — підполковник.З 30.09.1922 р. — начальник управи навчання війська Головного управління Генерального штабу УНР. З 1928 р. служив контрактовим офіцером польської армії у 27-му піхотному полку (Ченстохова). З 1939 р. — у 81-му піхотному полку (Гродно). Останнє звання у польській армії — майор. Брав участь у Німецько-польській війні: у вересні 1939 р. очолював батальйон 2-го Гродненського полку, захищав Львів. 22.09.1939 р., перед вступом радянських військ до Львова з дозволу польського командування виїхав з міста та дістався до Варшави, де з'явився у розпорядження уряду УНР в екзилі. У 1943 р. був одним із ініціаторів створення у складі вермахту Українського визвольного війська. З 1945 р. — в еміграції у Німеччині, з 1950 р. — у Чикаго.

 

17 серпня 1897 р. народився Андріан Марущенко-Богдановський - ад'ютант кінного Лубенського ім. Максима Залізняка полку, підполковник Армії УНР, лицар ордену Залізного Хреста. Доброволець Першої світової війни. Був тричі поранений, за військові заслуги нагороджений сімома орденами, дослужився до звання прапорщика, Під час Української революції – хорунжий полку імені Наливайка (1917), молодший старшина Гайдамацького коша Слобідської України (1918), помічник командира 1-го кінного Лубенського полку Дієвої армії УНР (1919). Взяв участь у Першому Зимовому поході. Пізніше – ад’ютант командира і начальник штабу 1-ї бригади Окремої кінної дивізії (1920-1921). У 23 роки став підполковником. «Тиф косив своє «жниво» серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікіна, – писав у спогадах Андріан Марущенко-Богдановський про перебування Армії УНР у «трикутнику смерті» в листопаді 1919-го. – Треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти від рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах… Терен перебування армії щогодини зменшувався… Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплічники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян і робітників… Тільки незначний відсоток стояв на твердому ґрунті «битися за Україну, битися до загину». І відзначав високий моральний дух 2-го кінного Переяславського полку, в якому командував збірною сотнею і прикривав залишки армії в упертих ар’єргардних боях: «вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранні старшини одноголосно постановили: «Смерть фізична приємніша, ніж моральна». І вирушили у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії. В еміграції мешкав у Польщі. Навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, закінчив Гірничо-ливарну академію в Кракові. Працював на вугільних копальнях. Автор «Матеріалів до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку». Помер у 1940-му в Польщі від сухот.

 

Олексій Астаф’єв (Олелько Остапура-Степовий) — голова шкільної управи Армії УНР, генеральний хорунжий армії Української Держави, повстанський отаман. Народився 25 серпня 1867р. Закінчив 2-й московський кадетський корпус, Миколаївське артилерійське училище і Миколаївську інженерну академію. Згодом викладав в Одеському і Чугуївському піхотних юнкерських та 2-му Київському військовому училищах. Олексій Астаф’єв був активним учасником українського національного життя в російській імперії. Протягом восьми років він грав у театральній трупі Марка Кропивницького, а згодом організував власну трупу. Олексій Астаф’єв (Олелько Остапура) гуртував навколо себе патріотичну молодь Харківщини, був близьким до середовища Миколи Міхновського.

У 1917 році полковник Астаф’єв долучився до будівництва української армії. Наприкінці року був призначений начальником відділу військово-навчальних закладів Військового міністерства Української Народної Республіки. Брав участь у боях проти більшовицьких повстанців у Києві. У березні 1918 року очолив Головну шкільну управу Армії УНР, згодом – Армії Української Держави. З серпня 1918 року перебував у резерві Головного штабу, був підвищений у званні до генерального хорунжого. Після зміни влади знову очолив Головну шкільну управу, а в січні 1919 року був призначений аташе в Туреччині. З серпня 1919 року був старшиною для доручень 2-го помічника Військового міністра УНР. Упродовж осені 1919 року займався формуванням Інженерної школи старшин, а в грудні 1919 року виїхав до рідного Чугуєва. Ймовірно, під псевдонімом «Степовий» (який Олексій Астаф’єв носив ще у театральній трупі, а згодом хотів додати до офіційного прізвища) протягом 1920–1923 років на чолі повстанських загонів боровся проти більшовицької влади на Харківщині та загинув у боях з чекістами.

На фото: Олексій Астаф'єв (Остапура-Степовий) та командир київського Вільного Козацтва, комендант Києва Михайло Ковенко (в центрі) на параді на Софійській площі. 12 січня 1918р.