Персоналії

1. Володимир Сінклер - Генерального штабу генерал-поручник Армії Української Держави і Армії УНР.
2. Генерал-хорунжий Віктор Кущ - начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
3. Микола Шаповал - командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку, в 1919 році командуючий Правобережним фронтом Армії УНР.
4. Полковник Марко Безручко на параді українських військ у Києві в 1920р.
5. Всеволод Змієнко - полковник Армії УНР. Останнє звання генерал-хорунжий (в еміграції).
6. Василь Тютюнник - полковник генерального штабу Армії УНР. Фото 1919р.
7. Сергій Чорний - полковник Армії УНР, командир батареї Гайдамацького коша Слобідської України (1918), учасник Зимового походу, лицар Залізного хреста, командир Подільської групи УПА Юрка Тютюнника під час Листопадового рейду.
8. Варфоломій Євтимович - підполковник Армії УНР, командир сотні 1-ї Української військової школи ім. Б.Хмельницького, старшина для доручень штабу Запорозької групи, офіцер дивізії «Галичина». Український військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст. Член Управи Українського військово-історичного товариства у Польщі.
9. Олександр Вишнівський - полковник Армії УНР, командир 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії, генерал-поручник в еміграції.
10. Роман Дашкевич — полковник Армії УНР, один із засновників української артилерії, чиє ім'я присвоєно 26-ій артилерійській бригаді ЗСУ.

 

1. Борис Магеровський - полковник Армії УНР; організатор 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Учасник найбільших боїв Армії УНР на російських фронтах.
2. Володимир Савченко - полковник Армії УНР.
3. Василь Чабанівський - полковник, начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії.
4. Полковник Юхим Мацак - начальник штабу 9-ї пішої бригади 3-ї Залізної дивізії.
5. Євген Коновалець - український державний, військовий та політичний діяч, полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (1927), засновник та перший голова ОУН (з 1929 по 1938), один із ідеологів українського націоналізму.
6. Андрій Долуд - полковник Армії УНР, начальник штабу Зимового походу, організатор УВВ, генерал-хорунжий (в еміграції).
7. Юрій Отмарштейн - Генерального штабу полковник Армії УНР.
8. Федір Паньківський - полковник Армії УНР.
9. Олександр Удовиченко - начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
10. Підполковник Армії УНР Кедровський.

 

1. Юрій Загородній - командир сотні 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
2. Іван Чмола - полковник Київських Січових Стрільців, осавул Товариства Українських Січових Стрільців у Львові, командант організованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, один із засновників пластового руху в Галичині.
3. Сергій Сидоренко - підполковник, командир сотні у складі кінного дивізіону 2-ї пішої дивізії «Запорізька Січ» Армії УНР.
4. Тиміш Шкарупа -повстанський отаман, підполковник Армії УНР, кавалер повного Георгіївського банту та ордену Святого Георгія, на службі в дивізії "Галичина".
5. Лев Шанковський - підпоручник Армії УНР.
6. Сотник Іван Цапко - командир Старобільського партизанського кінного полку, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, вчений-картограф, член Української вільної академії наук.
7. Микола Сціборський - сотник Армії УНР, старшина 2-ї сотні 1-го Лубенського ім. М. Залізняка полку, провідник Легії українських націоналістів, діяч УВО, співтворець ОУН, теоретик українського націоналізму, автор праці «Націократія».
8. Хорунжий Віктор Чекірда. 1923р.
9. Михайло Чабарик - підхорунжий польової жандармерії. 21.09.1920р.
10. Йосип Зілинський - хорунжий 1-го Лубенського полку ім. Максима Залізняка.

 

1. Володимир Панаретов - хорунжий 1-го Лубенського полку ім. Максима Залізняка.
2. Іван Гончаренко - сотник Армії УНР.
3. Михайло Шило - сотник 3-ї сотні 1-го Лубенського полку ім. Максима Залізняка.
4. Василь Шкляр (Скляр) - підполковник Армії УНР, директор Департаменту політичної інформації МВС.
5. Павло Андрійович Вержбицький - полковник Армії УНР.
6. Олекса Костюченко - старшина штабу Армії УНР. 23.08.1920р.
7. Олександр Петлюра - полковник Армії УНР, хорольський повітовий комісар (12-28 квітня 1918), рідний брат Головного Отамана УНР Симона Петлюри.
8. Олександр Доценко - Підполковник Армії УНР у діаспорі. З 15 грудня 1918 р. - старшина для доручень при Головному Отамані С. Петлюрі. У 1919—1922рр. осавул, особистий ад'ютант Петлюри.
9. Віктор Малець (Мальцев) - чотовий 1-ї сотні 2-го Запорозького полку, командир 4-го Запорозького полку ім. І. Богуна, командир Запорозької запасної бригади, інженер-технолог, секретар Української генеральної ради комбатантів (06.1941), начальник 2-ї резервної бригади УНА (03.1945), полковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”, генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції).
10. Василь Филонович - підполковник Армії УНР.

 

1. Оникій Богун — начальник господарчої частини 2-го Запорізького полку, завідуючий полковою кореспонденцією, старшина для доручень начальника штабу Армії УНР.
2. Омелян Курковський - підполковник армії УНР (1894 - 1961). У 1920 році - начальник Могилів-Подільського повітового жандармського відділу.
3. Йосип Біденко — український отаман, підполковник Армії УНР.
4. Іван Несходовський — старшина кінного партизанського загону ім. Кармелюка, сотник кулеметної частини старшинського ім. гетьмана Скоропадського полку, вартовий начальник охорони Експедиції заготівлі державних паперів уряду УНР, сотник армії Української Держави та Армії УНР.
5. Віктор Балабан (Болобан) — сотник артилерії Запорозької дивізії Армії УНР.
6. М. Тонкошкур - поручник 17-ї стрілецької бригади 6-ї стрілецької дивізії в першому однострої дивізії.
7. Остап Луцький - в 1918 році ад’ютант архикнязя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), пізніше старшина з особливих доручень при штабі Головного Отамана Симона Петлюри. Фото не раніше 1919 року.
8. Дмитро Стопкевич - підполковник Армії УНР, командир 1-ї Одеської охоронної сотні. Учасник боїв в Одесі проти більшовиків та польсько-французького десанту Антанти. Автор спогаду “Бій в Одесі 18 грудня 1918”.
9. Михайло Поготовко - український авіатор, підполковник Армії УНР. Один з ініціаторів створення Українського Визвольного Війська.
10. Іван Вислоцький - хорунжий Корпусу СС. Біла Церква. 30 жовтня 1918р.

 

1. Костянтин Вротновський-Сивошапка - полковник Армії УНР, голова Української військової ветеринарної управи, член Центральної Ради.
2. Іван Шура-Бура - підполковник Армії УНР.
3. Борис Монкевич - сотник Армії УНР, автор низки спогадів про героїчні операції Армії УНР.
4. Борис Шевченко - командир 1-ї сотні полку Чорних запорожців, учасник Зимового походу, лицар Залізного хреста.
5. Микола Любимець - підполковник Армії УНР, командир 2-ї бригади Окремої Кінної дивізії.
6. Павло Горячий (Гарячий) - сотник 6-ї Січової стрілецької дивізії. Фото приблизно 1920-21рр.
7. Архип Кмета - командир 4-го полку Січових Стрільців.
8. Сотник Дієвої Армії УНР Шевчук.
9. Лесь Долинський - Сотник Корпусу Січових Стрільців.
10. Кость Бабенко - сотник Армії УНР.

 

1. Гнат Порохівський - полковник Армії УНР.
2. Полковник Іван Дубовий - командир 2-го Запоріжського полку, згодом командир 7-мої Запоріжської дивізії.
3. Осип Колодницький - хорунжий Армії УНР.
4. Валентин Сім'янцев - сотник Армії УНР, козак полку Чорних запорожців, учасник Зимового походу.
5. Олекса Сім'янцев - поручник полку Чорних запорожців.
6. Степан Самійленко - підполковник Армії УНР.
7. Андрій Гулий-Гуленко - повстанський отаман та командир 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР, в однострої полковника. 1921р.
8. Олександр Загродський - полковник, командир 1-го Запорізького ім. П. Дорошенка полку та 2-ї Волинської дивізії.
9. Дмитро Переверзів - полковник Армії УНР, начальник постачання 1-ї Запорізької бригади.
10. Болеслав Залевський - командир сотні 1-го пластунського куреня Окремої Запорозької бригади, командир 2-го куреня Богданівського полку.

 

1. Кость Смовський - полковник Армії УНР, генерал-хорунжий в еміграції.
2. Василь Прохода - начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, підполковник Армії УНР, історик, науковець і публіцист, історіограф дивізії сірожупанників.
3. Христина Сушко в уніформі лікаря 6-ї Січової Стрілецької дивізії. 1920р.
4. Роман Сушко - курінний Січових Стрільців.
5. Михайло Турок - сотник Січових Стрільців Армії УНР.
6. Федь Черник - вояк Українських Січових Стрільців, сотник Січових Стрільців. Загинув у бою під Мотовилівкою. Похований на Аскольдовій горі у Києві.
7. Любомир Савойка - четар Січових Стрільців.
8. Дмитро Купчак - хорунжий Січових Стрільців, козак кінного полку ім. К. Гордієнка, що був в складі Кримської групи підполковника Петра Болбочана. Мелітополь, весна 1918 року.
9. Іван Калинович - сотник Армії УНР.
10. Осип Думін (Думин) - сотник УСС і Армії У.Н.Р., військовий діяч УВО, письменник. Псевдо: "Антін Крезуб".

 

1. Трифон Янів - Командувач Південно-східної групи Армії УНР. Фото не раніше квітня 1919р.
2. Олександр Козубський - командир бронепотягу Південно-Східної групи Армії УНР. Фото не раніше квітня 1919р.
3. Олександр Натієв - Генерал-хорунжий. Командир Запорозького корпусу.
4. Микола Вергелес під час параду 19 грудня 1918р. в Києві. Командував Лубенським кінним полком Армії УНР (з листопада 1918р. по березень 1919р).
5. Андрій Вовк - сотник Армії УНР.
6. Юхим Божко - отаман 2-ї пішої дивізії "Запорозька Січ". 17 квітня 1919 року в Заліщиках.
7. Никифор Авраменко - сотник Армії УНР.
8. Віктор Дяченко - курінний полку Чорних запорожців, підполковник Армії УНР, брат командира полку Петра Дяченка.
9. Петро Дяченко - командир кінного полку Чорних запорожців. Фото 1921-22 рр. в таборі для інтернованих.
10. Леонід Перфецький - художник-баталіст, сотник Армії УНР, воєнний кореспондент дивізії "Галичина".

 

1. Костянтин Петер - сотник Армії УНР.
2. Олександр Єгоров - сотник, командир 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону.
3. Омелян Кантемір - сотник Буковинського Куреня, 3-ї Стрілецької дивізії Армії УНР.
4. Олександр (Олекса) Ліневський - сотник 3-го Гайдамацького полку. Весна 1918р.
5. Микола Лозовик – голова Бойової управи 1-ї Козацько-Стрілецької (Сірожупанної) дивізії.
6. Григорій Сиротенко - один із організаторів синьожупанників та їх представник при німецькому командуванні. Березень 1918 року.
7. Епіфаній Камінський - козак 2-го українського повстанського корпусу отамана Юрка Тютюнника.
8. Гончарів - сотник кінного дивізіону 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців). 1918р.
9. Римаренко (Ромаренко, Лимаренко) Олександр - полковник кінного дивізіону 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців). 1918р.
10. Іван Білобородько - поручник Армії УНР, лицар Хреста Симона Петлюри.

 

1. Семен Лощенко – герой Крут, в 1918 році – старшина Богданівського полку.
2. Левко Лукасевич - студент доброволець допоміжного куреня Січових Стрільців, учасник бою під Крутами, автор спогадів. Лютий 1918 року.
3. Микола Кравець - Січовий Стрілець, який служив в Гордієнківському полку.
4. Іван Забудський - курінний Богданівського полку.
5. Гриць Хоменко - козак 4-ї Київської дивізії, розвідник.
6. Леонід Мосендз. фото з анкети Українського громадського комітету в Чехословацькій республіці. 1922р.
7. Андрій - козак Армії УНР.
8. Запорожець Марко із Проскурова.
9. Семен Могила - бунчужний Армії УНР, учасник бою під Крутами, розвідник.
10. Порфирій Силенко-Кравець - козак Лубенського сердюцького кінно-козачого полку Армії УНР.

 

Теодор Рожанковський працював заступником судді та був депутатом Галицького сейму від Української Національної Демократичної Партії. Входив до складу «Українського соймового клубу». Та коли розпочалася війна проти росії, він очолив Легіон Українських Січових Стрільців – добровольче формування українців австро-угорської армії. Теодор Рожанковський увійшов до складу Української Бойової Управи. Він виступив проти рішення негайно перекинути непідготовлених і погано озброєних стрільців проти російських військ, за що був усунений від командування Легіоном.

Надалі Теодор Рожанковський командував сотнею січових стрільців, виконував обов’язки командира Коша УСС, а потім став заступником командира Коша. Він здійснював підготовку поповнень для Легіону та займався культурно-просвітницькою роботою. Під час боротьби Західно-Української Народної Республіки за незалежність Теодор Рожанковський очолював Станиславівську військову округу (1918—1919) та був військовим аташе української місії в Празі (1919—1920). Пізніше працював адвокатом у Львові, а після Другої світової війни емігрував у США.

Як писала газета "Свобода" за 20 лютого 1965 року: "Своє 90-річчя відзначав в родинному гурті, у домі свого сина, відомого лікаря д-ра Ярослава Рожанковського у Вігокені під Ню-Йорком. Не вважаючи на свій поважний вік радник Теодор Рожанковський втішається повною свіжістю і бистротою ума та живо цікавиться всіма українськими громадськими справами".

Прожив 95 років. Помер 12 квітня 1970 року у Вігокені (Weehawken), штат Нью-Джерсі.

 

12 квітня 1980 р. помер Оверко Гончаренко - сотник Армії УНР, командир українських частин у бою під Крутами, соратник Міхновського та Болбачана, палкий українізатор Харківського військового юнкерського училища, командир 1-ї ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацької військової школи, у у 28-річному віці був призначений прикривати Київ від більшовицького наступу з Чернігівського напрямку, здійснив успішну операцію на станції Крути, зробив усе можливе, щоб затримати та положити якомога більше сил ворога. Затим викладав у Юнацькій військовій школі в Станіславові. Очолював канцелярію Симона Петлюри. Коли більшовики окупували Україну, Гончаренко, як і багато вояків УНР, перебував у таборі для інтернованих неподалік Перемишля. Надалі проживав у Галичині, де працював в українській кооперації.

У Другій світовій війні – старшина 1-ї української дивізії УНА (14-та гренадерська дивізія СС «Галичина»). Згадує ветеран дивізії Володимир Малкош:
«У 1943 році 53-річний полковник зголосився добровольцем до дивізії "Галичина" як один із перших старшин Армії УНР. Командування дивізії оберігало Гончаренка, зважаючи на його поважний вік та попередні бойові заслуги. Здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку. Полковник пройшов із Дивізією всіма воєнними дорогами. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям».

Уряд УНР на еміграції удостоїв Гончаренка звання полковника. Після війни Гончаренко опікувався пораненими українцями у військових шпиталях. Збирав для них продукти, одяг, цигарки. Згодом – в Італії, Британії – займався організацією допомоги колишнім воякам – інвалідам та хворим. Створив у Великій Британії Союз українців та Фонд допомоги ветеранам.

Полковник УНР Оверко Гончаренко зберігав, як найдорожче, бойові нагороди: Хрест Симона Петлюри та Воєнний Хрест УНР.
З 1952 р. він вже перебував на еміграції в США, де організував «Братство колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА».

Помер 12 квітня 1980 р. на дев'яностому році життя й похований на українському цвинтарі Петра і Павла в м. Парма (штат Огайо).

В 2015 р. у Броварах на Київщині на честь Оверка Гончаренка названо вулицю.

«Гончаренко провів свій життєвий шлях, допомагаючи другим порадою чи ділом, виявляючи порозуміння, а своїм оптимізмом та військовою професіональністю може вважатися зразком українського громадянина-військового» (із некролога).

 

Лев Шанковський — вояк УГА, підпоручник Армії УНР, співзасновник УГВР, український історик, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

«Ми за всяку ціну мусимо створити власну збройну силу, яка була б потрібною гарантією для виборення й закріплення державности. Легковаження власної армії, яке було в минулому, не може повторитися». (Лев Шанковський. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. С. 256-257).

Народився Лев у Дулібах біля Стрия на Львівщині. Належав до пластового гуртка “Пугачі”в Стрию, псевдо “Куньо”. Під час Визвольних Змагань 1917-21 служив в УГА та Армії УНР. У 1919-20 брав участь у Зимовому поході Армії УНР. У 1920-30 роках навчався у Львові та Варшаві, працював учителем у середніх школах. У роки Другої світової війни 1939-1945 – учасник руху Опору. З 1943-в Українській повстанській армії. У 1943-1944 співпрацював у референтурі зовнішніх зв’язків. У січні 1944 обраний головою ініціативної комісії для створення Української головної визвольної ради. У липні 1944 взяв участь в установчих зборах УГВР. Був членом делегації на переговорах з румунською армією у Кишиневі. У післявоєнний період – член Закордонного представництва УГВР у Німеччині і США.
У середині 1950-их років мешкав у Філадельфії (США). У 1957-1961—співробітник українського аналітично-видавничого центру “Пролог”, редактор журналу “Prologue” у Нью-Йорку та в 1968-1976 – газети “Америка”. Останні роки життя присвятив науковій діяльності як історик українського війська.

Автор праць: “УПА та її підпільна література” (1952), “УПА” (у виданні “Історія українського війська”, 1953), “Похідні групи ОУН” (1958), “Українська повстанська Армія в боротьбі за державність” (1958), “Українська галицька армія” (1974). В Україні побачили світ його праці “УПА проти гітлерівської Німеччини” (1991) та перероблений розділ “УПА” для другого тому “Історії українського війська” (1996).

Помер 25 квітня 1995 р. у Філадельфії.

 

Валентин Сім'янцев – сотник Армії УНР, учасник Зимового походу, скульптор, автор спогадів.

З добрим конем зростає певність себе, казав він, “а з нею – і повага” в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день. Так стверджував Валентин Сім'янцев, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.
Народився Валентин в 1899 році в слободі Великий Бурлук (тепер райцентр Харківської обл.). Військовий, інженер-гідротехнік, скульптор; козак кінної сотні Богданівського пішого полку та 3-ї кінної сотні Першого кінного Чорних запорожців полку Запорозької дивізії.
В українській армії від 1918 року; служив у війську за часів Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Основна служба пройшла в 2-й чоті кінної сотні Богданівського пішого полку Запорозької дивізії та полку Чорних запорожців. Учасник Зимового походу. (При переході полку через Холодний Яр, у селі Матвіївка, Валентин забув чи згубив свої цивільні документи, які опинилися згодом у Юрія Горліс-Горського. Саме з документами на ім'я "В. Сім'янцева" Юрій підпільно влаштовувався у Кам'янську червону міліцію). Лицар ордена Залізного хреста.

Навчався в Спільній юнацькій школі Армії УНР (1921–1923 рр.). 1923 року нелегально перейшов кордон до ЧСР. Закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті (1924) та Українську господарську академію в Подєбрадах, 20 серпня 1929 р.
У 30-х роках у Чехії він працював у різних фірмах на роботах, пов’язаних із будівництвом водоканалів і каналізацій. Врешті здобув добру репутацію, тим більше що мав прекрасну рекомендацію професора Яна Граского, найавторитетнішого фахівця у цій галузі в усій країні...

На лацкан костюма Валентин завжди надягав орден Залізного хреста Армії УНР, де б він не йшов. Зауваживши це, чехи допитувались дуже часто. Одного разу співробітник Сім'янцева інженер Севера , несподівано зробивши щигля під хрест, легковажно кинув:
– А це що за цяцька?
“Я вже й сам не знаю, як то сталося, – розповідав пізніше Валентин Сімянцев. – Афект – ніяк інакше... Севера (ще) не відтягнув своєї руки від хрестика, як я його рукою стукнув по дверцятах авта. Повернувся і пішов. Від тої події я ніколи не сів із ним за один стіл у ресторані, як бували спільні обіди по комісіях. Не їздив із ним в одному переділі потягу, вважав, що, коли він хоче миру, має прийти до мене”.
Чи треба пояснювати, чому так вчинив слобожанський козак?
Хрест це була його певно найбільша цінність у житті. В людини в якої забрано і його Батьківщину і його родину.
Хрест за Зимовий похід Армії УНР. "Тоді - коли кулі співали в Україні..".

Потім в еміграції коли губилися бойові побратими, а надії були розбиті цей Хрест для багатьох козаків Армії УНР грів душу. Коли постала Карпатська Україна 1939 року Валентин Сімянцев, як і багато інших козаків і старшин Армії УНР, вирушив до Хуста – столиці Карпатської України, щоб запропонувати свої сили, знання й уміння в обороні рідної землі. Їхню групу очолив інженер Синявський. З 1949 року у еміграції в США. В еміграції Сім'янцев часто зустрічався з Михайлом Омеляновичем-Павленком, командармом Зимового походу. На його прохання почав писати спогади про той похід. Як талановитий скульптор став автором погруддя на могилу командира Чорних запорожців Петра Дяченка.

Помер Валентин Cім'янцев 15 лютого 1992 року у місті Філадельфія, США. Похований на Українському православному кладовищі св. Андрія в Баунд-Бруці (Нью-Джерсі, США).

“І чим би я виправдав своє життя, – писав уже на еміграції (через 40 років після подій) Валентин Сім'янцев, – коли б добра доля не дала мені того козакування”.

 

Олександр Іванович Удовиченко — отаман 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, генерал-полковник Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі, представник розвідки УНР у Франції.

 

Петро Шекерик-Доників — письменник, етнограф, політик, організатор січового руху в Косівському повіті, учасник Визвольних Змагань, організатор осередку товариства «Січ» у Кам'янці-Подільському. Народився 1 травня (20 квітня) 1889р.

Він народився там, де бистрі ріки розбивають береги, примхливі зорі легко витанцьовують аркан. Він народився там, де перелесник закохує у себе мавок, даруючи їм квіти – едельвейси й дивні ружі. Тут, де живуть славні й горді підпирачі українського неба – Карпати. Гуцульщина. Він написав перший і поки що єдиний гуцульський роман, остання сторінка датована – 20 квітня 1940 р. Майже через місяць (3 тижні) після написання своєї головної книги, його разом з сином заарештувала радянські перевертні. Сину вдалося втекти, а він з часом просто зник… Коли їх забрали, то його дружина наказала всім, щоб його рукописи було негайно спалено. А сама, головну його книгу закопала у землю. Кілька разів вона міняла схованку і заповіла дочці, щоб берегла, аби потім весь світ міг прочитати «Діда Иванчіка» — cправжній, гуцульський роман.

Якби Петра Шекерика-Дониківа не існувало, то таку постать вартувало б вигадати й знімати про неї фільми: він прожив недовге, але дуже насичене життя, сповнене працею на благо рідної Гуцульщини й України, війнами, окупаціями і натхненною творчістю.
Петро Шекерик-Доників прийшов на світ 20 квітня (за ст.ст.) 1889 року в селі Голови на гуцульській Верховині. Він закінчив лише початкову, 4-річну школу, але наполегливість у самоосвіті допомогла йому стати авторитетом у громаді, війтом, послом (депутатом) до польського Сейму, а в майбутньому – ще й найвидатнішим гуцульським письменником. Був знайомий з Михайлом Коцюбинським (їх познайомив Володимир Гнатюк), допомагав йому разом з Лукою Гарматієм вивчати життя гуцулів, збирати матеріали для написання роману «Тіні забутих предків».

До громадських справ Шекерик-Доників не був байдужим ще з юних літ – наприклад, під час військової служби у Коломийському піхотному полку виборов для солдат право спілкуватися українською мовою. Пізніше його доля була тісно пов’язаною з армією й боротьбою за Україну: він служив на полях Першої світової, бився з більшовиками й денікінцями в складі українських підрозділів, організовував набір добровольців до Легіону Українських Січових Стрільців.
Політична кар’єра Шекерика-Дониківа теж була яскравою. Він був активним членом Української Радикальної партії, делегатом Української національної ради від ЗУНР, був делегатом від Гуцульщини на Святі Злуки в Києві 22 січня 1919 року, де справив величезне враження, коли виступив проти партійних сварок і за українську державність. Вражений був і він, коли військова варта ставала перед ним на "струнко": «Я йшов у червонім сердаці, в рогатій гуцульській шапці та довгій, сивій мантлі на опашки. Вже по дорозі не знали, за кого мене вважати в сьому строю… а один пост із "Охорони Гол[овного] Отамана" назвав мене конзулем у пурпурі та станув позір».
26 жовтня 1919 року організував осередок товариства «Січ» у Кам'янці-Подільському. У 1919 році гостював у себе та допомагав Вільгельмові Габсбургу (Василеві Вишиваному) під час його перебування в Карпатах, де його переслідувала румунська влада.
6 червня 1919 року був заарештований румунами. 6 вересня 1919 року його випустили, і Петро Шекерик-Доників повернувся на Гуцульщину, звідки потім виїхав на Східну Україну, де брав участь у боротьбі з денікінцями та більшовиками.
У травні 1920 р. заснував осередок товариства «Січ» у місті Вінниці. Провів підготовку щодо організації 50 «Січей» у колишній Подільській губернії. Влітку 1920 року поїхав на Закарпаття, де піклувався долею гуцулів-утікачів з-під польського гніту. У 1921 році повернувся до Жаб'я, де намагався відродити січовий рух.

Впродовж 1920-30-х років Петро Шекерик-Доників продовжував підтримувати дружні стосунки з Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Антоном Крушельницьким, Андрієм Чайковським.
Петро Шекерик-Доників переймався не тільки «великою» політикою й столичними справами, а й активно працював на розвиток рідної Гуцульщини. Він доклав зусиль для боротьби з неписьменністю серед гуцулів, організовував роботу місцевої «Просвіти» й хат-читалень, власним коштом утримував школу в присілку, відновив «Касу відродження Гуцульщини», збирав етнографічні матеріали, допомагав становленню гуцульського театру.
Пізніше, повернувшись на Гуцульщину, став війтом Жаб’я (нині – Верховина). На посаді війта йому теж вдалося чимало зробити: було побудовано Рільничу школу, де гуцулам викладали передові методи господарювання, зведено велетенський (4 поверхи, 5 відділів!) Регіональний краєзнавчий музей Гуцульщини. До слова, саме за сприяння Шекерика-Дониківа на горі Піп Іван було споруджено обсерваторію «Білий слон», яка й донині є туристичним магнітом українських Карпат.
В 1928–1930 роках навіть став послом (депутатом) польського Сейму. У спогадах сучасників згадується, що на засідання до Варшави він завжди їздив у гуцульському народному строї.
З початком Другої світової війни й окупацією Західної України Петра Шекерика-Дониківа разом із сином заарештовує совєтська влада. 11 жовтня 1940 року письменника засуджують до 8-річного ув’язнення за антирадянську діяльність. На цьому його сліди губляться…
Нині Петра Шекерика-Дониківа пам’ятають не тільки як діяльного патріота й політика, а передусім як видатного письменника. А історія його шляху до читача варта окремої пригодницької книжки чи й цілого фільму. Бо magnum opus письменника – роман «Дідо Иванчік» – пережив війни й окупації у сховку, дочекався незалежної України й був опублікований тільки в 2007 році.

Письменник закінчив цей роман усього за місяць до арешту – в квітні 1940 року. Написаний на гуцульському діалекті, «Дідо Иванчік» представляє читачеві широку панораму гуцульського життя, міфології й вірувань української Верховини.
Без сумніву, це найважливіший і найвидатніший текст про Гуцульщину. Звісно, не такий відомий, як «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського (до речі, Шекерик допомагав автору збирати матеріал для цієї книжки), але є всі підстави сподіватися, що з часом про діда Иванчіка довідаються значно більше українців.

Бо маємо нарешті повний текст (віднайдено розділи, що раніше вважалися втраченими) роману, який автентичною гуцульською говіркою записано в форматі аудіо-книги, а брустурівське видавництво Discursus за підтримки Українського культурного фонду готує до видання, в тому числі й у зручному електронному форматі, книжку-білінгву «Дідо Иванчік», переклад (чи доречніше сказати – адаптацію) якої на сучасну українську мову здійснив письменник, виходець із Гуцульщини Іван Андрусяк.
Сьогодні можна констатувати: совєти позбавили життя видатного гуцульського письменника, але їм не вдалося знищити пам’ять про нього. І тепер, через 80 років після смерті автора, видатний епічний роман «Дідо Иванчік» іде до свого читача в найсучасніших форматах.

1. Петро Шекерик-Доників.
2. Гуцульський театр, 1910-ті роки. Шекерик-Доників перший зліва в середньому ряду.
3. Косарі. Шекерик-Доників перший зліва.
4. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
5. Архикнязь Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) та Петро Шекерик-Доників. 1919р.
6. Делегат Української Національної Ради ЗУНР Андрій Шміґельський (сидить посередині), Петро Шекерик-Доників (крайній праворуч). 1919р.
7. Павло Богацький – отаман Коша Охорони республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР і Петро Шекерик-Доників. 1919р.
8. Петро Шекерик-Доників (крайній ліворуч), Василь Вишиваний (посередині). 1919р.
9. Петро Шекерик-Доників (посередині). 1919р.
10. Петро Шекерик-Доників і невідомий. 1919р.
11. Петро Шекерик-Доників із фотографом і етнографом-аматором Mieczysław Cholewa. День гір. Місто Санок. 1936р.
12. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
13. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
14. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
15. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
16. Петро Шекерик-Доників. 1919р.
17. Петро Шекерик-Доників по центру. Жаб'є. 1934р.
18. Петро Шекерик-Доників, невідомий, Яків Невестюк, Станіслав Вінценз та Михайло Поздановський біля приміщення Рільничої школи у Жаб’є.
19. Петро Шекерик-Доників по центру в гуцульському строї. 1930-ті роки.

 

Олександр Шаповал — командир (1-го)4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку, в 1919 році командуючий Правобережним фронтом Армії УНР. Свою діяльність в українському військовому русі Олександр Шаповал почав одразу після Лютневої революції 1917 року. Вже в травні він був ад’ютантом 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, а у січні 1918-го став його командиром. Приймав участь в обороні Києва 1918 року у ході Першої україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 2-ї Богданівської сотні 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Невдовзі в Житомирі при розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду (пізніше — дивізію) став командиром новоствореного 3-го Запорозького пішого полку ім. Богдана Хмельницького, який у квітні було перейменовано на 4-й, на чолі якого взяв участь у всіх визначних подіях 1918 року: березневому наступі на Київ, походах на Харків та Донбас у складі Слов'янської групи В. Сікевича.

Начальник Окремої Запорізької дивізії Олександр Натаїв так характеризував Шаповала: «своим умом, энергией, знанием боевого дела, выдающейся храбростью и тактом вполне заслуживает должности к-ра Сердюцкого полка».

Тим не менше, після гетьманського перевороту, нова влада усунула його з посади командира Богданівського полку - останній офіцерський ступінь підпоручника в російській армії, тобто офіцерська компетентність, вважалися недостатніми для командира полку. Богданівські старшини влаштували урочистий прощальний обід своєму командирові, якого дуже любили й поважали. У листопаді 1918 року Шаповал приєднався до Протигетьманського повстання і очолив резервні війська Армії УНР. Наприкінці грудня став головнокомандувачем Холмсько-Галицького фронту, а 13 березня 1919 року – тимчасовим виконувачем обов'язків Наказного Отамана та Військового Міністра УНР (до травня 1919 р.). Після цього служив у Генеральному штабі Армії УНР. За політичними переконаннями в часи Визвольних Змагань належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, проте вже на еміграції перейшов в табір гетьманців (цікавий виверт долі).

У 1920-х рр., після поразки Української революції, жив у Чехо-Словаччині, завідував бібліотекою Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова. У 1921 році підвищений до звання генерал-хорунжого. Від 1930 р. – проживав в Чикаго (США). Обіймав посаду «наказного отамана» Гетьманської Січі і редактора її друкованого органу — журналу «Січ». Був призначений референтом авіації Союзу Гетьманців-державників у Північній Америці. Помер 13 травня 1972 року. Похований у Річмонді (США).

 

Антон Ярмак — хорунжий 6-ї Стрілецької дивізії, на службі з 1917 по 1924 рік, випускник Спільної Юнацької Школи (15.08.1923), спеціальність — кіннота. Брав участь в обороні Замостя. Служив разом з братом Петром.
Після польсько-більшовицької війни Антон Ярмак перебував у таборі для інтернованих спочатку в Олександрові Куявському, потім у Щипьорно біля Каліша (1920-21). В 1921 році — учасник Листопадового рейду Армії УНР.

З 1926 року розпочав службу у польській армії. Варто зазначити, що за угодою між урядом Республіки Польща та керівництвом УНР в екзилі, у збройних силах Польщі служили близько чотирьох десятків українських старшин-контрактників. 12 з них закінчили польські офіцерські школи. Кандидати були відібрані серед понад 4000 старшин Армії УНР інтернованих у Польщі, що пройшли численні українські та польські кваліфікаційні комісії. З 1929 року підпоручик у 70-му піхотному полку в Плешеві. Потім служив у 42-му піхотному полку в Білостоці (1933-37). З 1937 року служив у 34-му піхотному полку в Білій Підлясці. Kонтрактний поручник Війська польського. Брав участь у Другій світовій війні і потрапив у полон до німців у 1939 році.

У 1945-46 роках служив у польських частинах армії США, був інструктором американських гвардійських формувань (GCTC of US ARMY) у Франції. У 1946 році повернувся до Польщі, спочатку до Плешева, а з 1948 року і до смерті жив із родиною у Вроцлаві.
Працював у «Книжковому домі» у відділі російської та україномовної літератури. У 1950-х роках зазнав утисків з боку служб безпеки ПНР (арешти, допити — працювати за кваліфікацією почав лише з 1960-х років).

Коріння роду походять із давніх кубанських та запорізьких козацьких родів. Батько — Тимофій Степан Ярмак. Мати — Мотря Трояк. Брат — Петро Ярмак, випускник політехнічного інституту в Новочеркаську, сотник 6-ї стрілецької дивізії; службу закінчив у чині підполковника Армії УНР; лицар Хреста українського козацтва, Хреста Відродження в пам'ять 60-ліття Армії УНР, Xреста Симона Петлюри (№84) та Воєнного хреста УНР. Крім того Ярмак отримав почесну медаль «Польща своєму захиснику» / "Polska Swemu Obrońcy" (1928 р.). Сім'я: дружина Яніна, троє дітей — Вітольд (1930 р.н.), Ірена (1933 р.н.), Даніела (1936 р.н.)

 

Павло Пилипович Антоненко (1887 р. н.) – член Вільного Козацтва у Глодосах. Учасник боїв за станцій Адабаш та Новоукраїнка (1918р.). У 1919р. приєднався до Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. Улітку 1920р. служив у складі куреня Низових запорожців. У листопаді 1920р. разом з українським військом відійшов на підконтрольну полякам територію. У 1922р. повернувся у рідні Глодоси. За матеріалами ДПУ піддавав критиці соціально-економічні експерименти влади у галузі сільського господарства. Виступав з ініціативою перейменування колгоспу імені «Леніна» на честь «Шевченка». Підтримував тісний зв'язок з колишніми вояками Армії УНР та розвідниками Дем’яном Берещенком та Олексою Дигасом. 8 лютого 1929р. заарештований Зінов’євським окружним відділом ДПУ. У 1930р. засуджений до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

 

Семен Зубко народився 1891 року в м-ку Глодоси (тепер Новоукраїнського району Кіровоградської області). У 1918р. захищав Україну як вільний козак – брав участь в обороні Глодос від банд червоних. 1919-го спільно з Фотієм Мелешком приєднався до військ Армії УНР. Воював проти білих та червоних російських окупантів.

У 1920р., за інформацією співробітників ДПУ, спільно з Армією УНР відступив на територію Польщі, однак згодом повернувся до рідного містечка. У 1928 – 1929рр. виступав із систематичною критикою “колективізації”, фактично пограбування українського села.

8 червня 1929р. заарештований. 24 січня 1930р. засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконано 26 лютого 1930 року.

 

Михайло Шарик. Народився 24 жовтня 1901 року в с. Денисів (нині Тернопільського району, Тернопільська область). Записався добровольцем до Української Галицької Армії. З 5 листопада 1918р. кулеметник 1-го Подільського полку ім. Симона Петлюри в Тернополі та 1-ї бойової летунської сотні Українського летунського полку УГА від 2 грудня 1918р. Пізніше, 1918-1920p. — підстаршина летунства УГА і Армії УНР (від листопада 1920р. - кулеметник-десятник у м. Одеса). Після закінчення українсько-більшовицької війни повернувся на рідні терени, став членом УВО. До 1926 року проживав у селі Почапинці. З 1926р. в Канаді, громадський діяч, голова Крайової Управи Українського Національного Об'єднання (1958-1962рр.) і Головної Управи Стрілецької Громади (1971-1972рр.). Автор спогадів «Діти війни» (1956р.), «З віддалі 50 літ», «Важкими шляхами Канади» (1969-71рр.), збірка поезій «Розсипані перли». Похований у Сент Кетерінс(Канада).

 

Отаман Холодного Яру і Чорного лісу Денис Гупало, народився в квітні 1897 р. в селі Єлизаветградка Херсонської губернії. Загинув 9 лютого 1923 року, м. Київ, Лук'янівська в'язниця.

Історія віднайдення його світлини:

В «Інформбюлетені» за 30 квітня та 14 травня 1999 року було опубліковано матеріал Романа Коваля про легендарного отамана Чорного Лісу Дениса Гупала. Були поміщені світлини братів, тільки його фотографії віднайти на той час не вдалося. І от тепер це вдалося онукові Івана, молодшого брата Дениса, — Володимиру Ємченку. Йому її передав наймолодший брат Дениса — Михайло. До цього фотографія зберігалася в історичному музеї Жовтневої революції Києві. Як світлина туди потрапила — невідомо.
Цінність фотографії в тому, що вороги описували Дениса як широкоплечого козарлюгу з довгим оселедцем, а на світлині ми бачимо юнака з розумними, добрими карими очима, перед яким стелилося велике майбутнє. Він мав неабиякі акторські здібності. В особі Дениса Україна втратила, можливо, ще одного Садовського чи Кропивиицького. Хліборобський син, вихований в релігійній родині; його батьки, свято сповідуючи Божу заповідь «Не убий!», не схвалювали намір сина брати участь у збройній боротьбі за визволення України. Тільки безмірне знущания «новой власти» над українськими людьми, особливо селянами, змусило Дениса взяти до рук зброю, стати на захист рідної землі В його тата, Мойсея Лукича «власть» тричі відбирала оброблену родючу землю і давала натомість непридатні пустирі, де він знову і знову викорчовував кущі, коріння. Два рази справжні бандити, а не лицарі визвольної боротьби, кидали в хату гранати, викрикуючи «давай деньги!». Під час першого нападу Мойсей Лукич ночував в стайні біля корови (чекали теля) з доброю рушницею, а коли побачив біля вікон бандитів, котрі кидали гранати, взяв рушницю, прицілився, проте так і не вистрілив, оскільки, як віруюча людина, не захотів брати гріха на душу. В тому ж 1918 році навідалися бандити й друге, але цього разу вдома був Денис: скочивши на коня, він сам розігнав велику банду, знищивши багатьох з них. Таким, відчайдушно-хоробрим, він був і в останньому бою, коли в лютневі дні 1923 року група Холодноярських отаманів та їx побратими вчинили відчайдушну спробу вирватися на волю з Лук'янівської в'язниці в Києві... Загинули всі 38 чоловік. Пораненим кат України Фріновський особисто в сараї для дров відрубував голови. Ось так трагічно скінчилося молоде життя справжнього українця-патріота Дениса Гупала. Вічна слава Героям Холодноярської Республіки!

Тамара Гупало, член «Просвіти», ОУН.

 

Федір Тимченко - старшина Сердюцького полку ім. І. Богуна, командуючий військами адміністративного району Чернигівщини в січні 1918 року, військовий комендант Одеси, повітовий комендант Херсону, отаман Дніпровського козачого загону та начальник 2-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР.

Про нього не знайдете довідки у Вікіпедії. У друкованих довідках є далекий від правди рік його народження. Різні імена по-батькові. Йому досі приписують одразу дві «зради» – під Крутами у 1918 році і у Луцьку в 1919 році, хоч їх спростували ще його сучасники. Більшовики називали його генералом, а у нашій історіографії він досі підполковник.
Федору Тимченку приписують, що народився він у 1868 році. Тобто станом на 1918 рік , під Крутами, мав би мати 50 років… Однак із відомих його світлин періоду визвольних змагань видно, що мав близько 30 років. А Василь Прохода у своїх спогадах так і пише, що отаман Тимченко у 1919 році "в свої тридцять років мав для поважности русяву бороду".

Досі в українських енциклопедичних довідках його називають Августовичем і Васильовичем. Однак російські архіви чітко фіксують його як Феодота Іустиновича. Тобто батько його називався – Устимом (Юстином або Устином). При цьому в одному із документів генштабу Армії УНР він записаний як Августович і там таки зазначено, що народився він на Київщині.
Коли саме і в якому населеному пункті народився Тимченко, яку освіту і де здобував ми досі не знаємо. Відомо лише, що під час Першої світової війни Федір (Феодот) Тимченко служив підпоручником у 51-му Литовському полку, місцем постійного базування якого був Сімферополь.

Напередодні революцій, у лютому 1917 року, Тимченко став георгієвським кавалером. Отримав золоту георгієвську зброю "За хоробрість". У ніч на 22 липня 1916 року "под ожесточенным неприятельським" вогнем переправив 5-ту роту свого полку через річку Серет у районі села Чистопади (донедавна це був Зборівський район Тернопільської області). "Самоотверженно бросился вперед" і подолавши ряди дротяних загороджень, захопив багнетним ударом частину окопів противника на північному схилі висоти "363". Цими своїми діями допоміг іншим ротам захопити дану укріплену позицію.

Своєю георгієвською відзакою пишався. Носив її з гордістю і під час української визвольної війни. Вона присутня на двох із трьох відомих світлин Тимченка – маленький білий хрест на однострої. У подальши боях на Зборівщині, вже як поручник, отримав поранення поблизу села Беримівці. У картці пораненого зафіксовано, що на той час був неодруженим. Окрім георгієвської зброї мав також й інші військові відзначення. Ще 25 липня 1916 року – здобув Орден Св. Анни IV ступеня (Аннінську нагородну зброю), а у революційний 1917 рік – 13 травня – отримав Орден Св. Станіслава ІІІ ступеня (цей золотий хрест носив і в українській армії).

Останнє своє відзначення в російській армії отримував ще в якості поручника. Але, згідно з довідником історика Ярослава Тинченка, найвищий ступінь у російській армії у Тимченка був штабс-капітан. Отримав його, очевидно, вже влітку-восени 1917 р. У ряді інших довідок зазначаєтсья, що став полковником, але це явно є вигадкою. Для недопущення збройного захоплення Центральною Радою влади в Києві російська військова влада восени 1917 року концентрувала в столиці України вірні імперії військові частини. Серед них був і полк георгіївських кавалерів, в якому служив теж Тимченко. Згідно з даними збірника "За державність" (Варшава, 1938), він був начальником постачання цього полку. Українська влада докладала зусиль, щоб нейтралізувати георгіївців. За дорученнями Генерального Військового Секретаріату козаки 1-го запасного полку (згодом – ім. Петра Дорошенка) "старалися освідомити "Ґеорґієвців" і почали українську агітацію серед них, аби перетягнути на свій бік, або розкласти цю частину".

За спогадами Анатоля Тарнавського уся українська праця серед полку георгіїських кавалерів здійснювалась через одного з офіцерів цього полку – Федора Тимченка. "Це була важка праця, але крок за кроком вона посувалася наперед". Попри опір росіян, їхню контрагітацію та репресії, в кінці вересня 1917 року георгіївський полк освідомлено настільки, що він вирішив підпорядкуватись Центральній Раді. Звісно, що в цьому чи не найбільша заслуга була саме Тимченка. "Під проводом старшин Дорошенківського полку – згадував А.Тарнавський – 26 жовтня полк в повному складі, за винятком росіян, вирушив з [своїх] касарень на Миколаївську вулицю до будинку цирку, де в цей час відбувалося засідання Третього Всеукраїнського З'їзду Військових Депутатів".

До сучасної вулиці Городецького (раніше звалась Миколаївською), яка виводить на Майдан Незалежності, георгіївці прийшли з полковим оркестром попереду. Військовий з'їзд одноголосно затвердив рішення полку. Залунало: "Слава Богунівцям!" (саме таку назву отримав новий український полк). Після повернення до касарень полк вигнав із свого складу усіх росіян (офіцерів і рядових). Не допомогли і заклики, що "Із одного котьолка в окопах кашу елі". Командиром полку призначено осаула Михайла Секрета, а його адютантом — сотника Тимченка. Сам Тимченко згодом згадував ті події так: "…довелось мені привести до Київа "1-й особий георгієвський полк", знаний і ще "дєтіщем Корнілова", та схилити розгорнений "георгієвський прапор" перед представниками українського народу – членами названого [військового] з'їзду і сказати їм "хто ми такі і чиї ми діти"….".

Згідно із свідченнями Тимченка полк георгіївських кавалерів було перейменовано в "1-й Сердюцкий Юрьєвський імені полковника Богуна полк". Це формулювання є важливим, бо полк часто називають то "Юрївським" (Георгієвським), то "ім. Богуна". Ці терміни використовувались паралалеьно, бо були частиною довшої назви. Тимченко згадував теж, що отримав наказ від Генерального Військового Секретаріату про доповнення полку кільканадцятьма старшинами із Дорошенківського полку. Першим серед них був поручник Володимир Оскілко – майбутній командувач Північної групи військ Директорії.

Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року в Києві сформовано 1-шу сердюцьку дивізію. До її складу увійшли полки: 1-й ім. Б.Хмельнцького, 2-й ім. П.Полуботка, 3-й ім. П.Дорошенка і 4-й ім. І.Богуна (Юріївський). Уже 30 листопада (13 грудня) дивізія відзначилась – успішно роззброїла більшовицькі війська в Києві і відправила їх в Росію. У грудні 1917 року Тимченка призначено губерніальним військовим комісаром Чернігівщини. Завдання – організовувати спротив населення вторгненню більшовицьких військ Муравйова, які наступали двома колонами – Ремньов через Чернігівщину, а Єгоров через Харківщину і Полтавщину. Юнак першої української військової школи Михайло Михайлик згадує, як Тимченко очолив збройну боротьбу на своїй ділянці фронту. Коли 25 грудня військова школа прибула із Києва на Чернігівщину, то командування бойовими операціями здійснював її начальник – Демян Носенко. Він швидко розібрався у ситуації і почав засипати столицю телеграмами. "Але… [в Києві] – писав Михайло Михайлик – боялися, щоб Носенко не пішов, не дай Біг, воювати саму московську столицю. Людина темпераментна, Носенко перейшов від просьб до загроз і лайки, і внаслідок цього, його усунено зі становища. На його місце прибув штабс-капітан Федір Тимченко". Доповнює і уточнює інформацію Михайлика командир бою під Крутами Аверкій Гончаренко. Старший курс військової школи виїхав на фронт 8 грудня 1917 р. Носенко адміністративно підпорядковувався сотнику (капітану) Тимченку, який провадив військово-адміністративну справу на Чернігівщині. "Сотник Тимченко не мав ніякого війська – писав Гончаренко – і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи [Носенка делегувати йому] старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка".

Окрім того, що Носенко завалював Київ телеграмами, у нього виник непотрібний конфлікт із Тимченком. Суть його, за спогадами Гончаренка, полягала в тому, що: "з одного боку був сотник Носенко, генерального штабу і начальник [військової] школи, а з другого – сотник Тимченко, протегований політичною партією як командуючий військами адміністративного району Чернігівщини".
Про цей конфлікт варто відзначити два нюанси. Гончаренко твердив, що "Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений". А Василь Филонович згодом додав: "сотник [Носенко] таки зрадив, але то сталося вже пізніше і не під Кругами, а в іншому місці він перейшов на бік білих москалів".

Коли 23 грудня (5 січня 1918 р.) на фронт в Бахмач із військовою школою прибув сотник Аверкій Гончаренко, то у нього із Тимченком відбулась аналогічна дискусія, як і з Носенком. Гончаренко мав призначення стати комендантом оборони Бахмача. Але цього разу непорозуміння вдалось уникнути: "Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам" (Гончаренко). Збереглось повідомлення Тимченка (підписане "Тимошенко"), як командуючого військами Чернігівського штабу, від 3 (16) січня із Бахмача. Наступного ж дня його опубулікував офіціоз УСДРП "Робітнича газета", редагований Володимиром Винниченком:

"[Наказано] виїхать панцерному потягові зі ст. Бахмач в напрямку Чесноково, Дочь й по свому шляху виявлять й обеззброювать большевиків. Вислана розвідка залізничного полку. Для забезпеки Бахмача вислано на Ворожбу отряди із Баєва. Почались операції о 7 год. ранку 3 січня. З Городні, Дочі і Глухова їдуть на хутір Михайлівський з ст. Ворожби большевики". У цьому ж повідомленні Тимченко зазначив, що делегація Шевченківського куріня (той самий, до якого він змушений буде від'їхати на переговори напередодні бою під Крутами) "заключила перемирря до 2 годин дня 3 січня". Поруч в тій же газеті стояло ще два важливі повідомлення. Що 4 (17) січня в Борзні вже очікувався прихід більшовиків. А на Хуторі Михайлівському 2 січня хорунжий Павлюк мав бій із більшовиками, у якому втратив 11 козаків. Останній прохав допомоги у командира Дорошенківського куреня, бо якщо не буде підмоги, то із своєю сотнею буде змушений відступити.
У своїх спогадах Тимченко написав і кілька слів про перші дні січня 1918 року. У Бахмач "де я в той час стояв на чолі Юрьївського полку", прибув Володимир Оскілко. "Кілька бойових завдань, виконаних Оскілко з розкладаючими ся від большевизму відділами, яскраво свідчили про великі військові здібности молодого старшини".

На допомогу Тимченку приїхав не лише Оскілко. Приїхали добровольцями, наприклад, артилеристи Семен Лощенко і Микола Ярців – саме вони невдовзі забезпечуватимуть артпідтримку в бою під Крутами. У своєму дослідженні того періоду Степан Цап згадує, якими силами оперував станом на 13 січня "командуючий відтинком" Тимченко (мова йде про увесь Чернігівський фронт):
а) Штабс-капітан Тимченко, 8 старшин і близько 300 вояків;
б) Сотник (капітан) Микола Ярців з 3 старшинами і 2 однорічниками;
в) Глухівське (в оригіналі Глушівське) Вільне Козацтво, що складалося з офіцерів ріжного роду зброї, студентів та кадетів до 45 людей.

"Тимченко поінформував присутніх, – пише про той день Степан Цап – що становище стає все гіршим і гіршим, що Полтава вже в руках большевиків, які зі значними силами під командуванням полковника Муравйова посуваються далі через Ічню. Сили большевиків поповнювались також з кожним днем місцевими комуністичними боївками...". Довелось відступати під Крути... Після втрати Полтави Юрій Капкан склав із себе повноваження командувача військами на протибільшовицькому фронті. Ці функції військовий міністр Микола Порш поклав на командувача київського військового округу Миколу Шинкаря, який у свою чергу призначив командувачем збройними силами на Чернігівщині підосавула Федора Тимченка, старшину Сердюцького полку ім. І. Богуна.
Ще в ніч з 14 на 15 (27 на 28) січня, за свідченнями Степана Цапа, стало відомо, що на Чернігівщину повертається Військова юнацька школа, а з нею приїздить теж сотня Студентського куреня. Відзначимо, що у нарисі про Крути Цап плутає Носенка, який раніше відбув з фронту, із знову прибулим на фронт разом з військовою школою Аверкієм Гончаренком (останній не пояснює у своїх спогадах, що робив між 24 грудня і 25 січня). Нариси Цапа про ті дні важливі. Бо він відзначає, що командування військовими операціями знову перейшло від Тимченка до командира пішого куреня 1-ї Української військової школи Аверкія Гончаренка:

"Тимченко стискав руку Ярцеву і Лощенкові (за вдалу вилазку із Крут на Пліски. – Ю.Ю.), ті відповідали: "Це за невдалий напад на Ічню"... Всі разом пішли з доповіддю до прибулого зі школою генштабу сотника Носенка (насправді Гончаренка. – Ю.Ю.), який перебрав командування відтинком фронту від Тимченка". Тимченко, відповідно, від'їхав з-під Крут організовувати запілля (тил). Гончаренко зафіксував, що ще 27 січня "штаб сотника Тимченка раннім ранком від'їхав у напрямі Ніжина, де стояв полк імени Шевченка, щоб з цим полком приїхати нам на поміч". Тимченку було чим займатись – полк Шевченка не лише бунтував, а вже довший час провадив розкладову роботу із місцевим населенням. Лише у розпал бою під Крутами Гончаренко згадав про Тимченка: "Омельченко ранений (командир сотні студентського куреня. – Ю.Ю.)… вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин".

Цап подає, коли о 10-11 годині ранку "ворожі кулі вже дзижчали на станції Крути", то штаб Гончаренка (в оригіналі вказано: Носенка) "відійшов яких 1-2 кілометри за станцію Крути". Це важлива деталь, адже саме від'їзд потягу їз станції у спогадах учасників і подальшій публіцистиці трактувалась, як зрада командирів. Згодом Монкевич, який у січні 1918 року воював з більшовиками у Києві, напише свій відомий нарис про Крути. Цей текст майже одразу почали сприймати як спогад, але написавний він був із переказів, почутих від учасників бою. І містив таку тезу: "ніхто не звернув уваги, що штабний поїзд утік зі станції [Крути], а разом з поїздом – сотник Тимченко". Посилаючись на Монкевича "зраду" зафіксував і авторитетний історик Дмитро Дорошенко. У першому томі своєї "Історії України" (Ужгород, 1932) він написав: "Як тільки почався бій, поїзд, де сидів штаб [студентського] куріня — сотники Тимченко і Богаєвський, — ганебно утік зі станції до Києва. На щастя, ніхто цього не помітив, і це не відбилося на діях юнаків, які сміливо боронили свої позиції".

Саме з цих двох джерел, базованих на чутках, почала культивуватись в публіцистиці (і навіть в наступних спогадах учасників бою) помилкова теза про "зраду" під Крутами. Хоча Тимченко, ані не очолював Студентського куреня, ані не міг втекти з поля бою, бо ще раніше із своїм штабом відбув до Ніжина. Безпосередній командир бою під Крутами Гончаренко у 1938 р. написав з приводу цієї "зради": "Справою командування військами Чернігівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час військовий суд, але до кінця справа не дійшла через повстання проти гетьмана в 1918 .". І далі: "обвинувачення… [цих двох старшин] передчасне і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого кол. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав, як зрадників, в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського".

Після другої світової війни українська громадськість провела розслідування трагедії під Крутами. Зробила це Комісія для встановлення фактів і дат з періоду Визвольних Змагань, створена при ВУАН у США на чолі із проф. Яковом Зозулею – ветераном Армії УНР.
Комісія опитала учасників бою під Крутами (у США їх на той час було більше 10 осіб) шляхом особистих розмов і надсилання відповідних анкет. Таким чином, встановлено факт, який сформулював колишній прем'єр-міністр УНР Борис Мартос:
"Сотник Тимченко був чернігівським військовим комісаром і до Студентського Куреня не належав. Він разом зі своїм помічником, підпоручиком Богаєвським, ще до початку бою [Під Крутами] від'їхав до Ніжина, щоб, як губерніяльний комісар, переконати Шевченківський Полк, який там стояв, щоб він виступив на фронт". А далі Мартос зафіксував ще одну дуже важливу деталь: "Полк відмовився, зате Тимченко прислав із Ніжина вагон набоїв, про що Д. Дорошенко [у Історії України] не згадує".

Тимченко продовжував боротьбу із більшовиками й після бою під Крутами. 17(30) січня закріпився на станції Бобрик – це вже під Броварами поблизу Києва. Там до нього підійшов на допомогу із столиці Гайдамацький кіш Слобідської України. Літописець гайдамаків зафіксував: "Кіш 17 [січня] злучився на ст. Бобрик з загоном Тимченка, який через брак набоїв відходив, маючи всієї боєздатної зброї дві трьохдюймові гармати на платформі в хвості потягу. Кіш… розгорнув фронт, виставив гармати і ждав на ворога. Але 19-го прийнято депешу з наказом іти всім для порятунку Київа. Все військо з Бобрику негайно рушило". У 1918 році в друкарні українського Генерального штабу, коштом Військово-Наукового Вістника вийшла брошура "Позбавлення України від большовиків: Пам'яти загинувших під Крутами". Там по-військовому сухо, але дуже змістовно, описується підсумок боїв за Чернігівщину в січні того ж року: "На гарячий поклик захистити молоду Україну відкликнулось також багато офіцерів… Що торкається одряду Тимченка, то сей одряд майже ввесь поліг смертю хоробрих при зустрічі з армією Ремньова, яка значно переважала своєю кількістю, біля м. Бахмача та під ст. Крути".

Літописець гайдамаків Петлюри коротко згадує й участь Тимченка та його козаків в боях за Київ у січні 1918 року: "Запоріжський курінь і козаки Тимченка, переїхавши в поїздах через залізничний міст [понад Дніпром і] повели наступ на [станцію] Київ-2. А червоні гайдамаки… ударили просто на Печерськ". Коли весною 1918 року Україну було звільнено від більшовицької окупації Тимченко був скерований до Одеси – військовим комендантом міста. Цю його посаду фіксують різні джерела. Але, очевидно, саме він 26 березня був призначений комендантом не Одеси, а одеського повіту.

"Після першої большевицької навали – пише Монкевич – і в дальших періодах визвольної боротьби сотник Тимченко відомий як отаман Тимченко і займає високі військові посади. За часів Центральної Ради він був командантом м. Одеси. Після гетьманського перевороту його призначено Херсонським повітовим командантом, але пізніше звільнено з цієї посади". Історик Ярослав Тинченко трактує тезу "після гетьманського перевороту" так, що Тимченко херсонським повітовим комендантом став у травні 1918 року. А також пише, що незабаром був звільнений з цієї посади у зв'язку з розслідуванням обставин бою під Крутами. Нагадаю, що вище у фрагменті спогаду Гончаренка відзначено – справа військового суду над Тимченком була перервана повстанням проти гетьмана Скоропадського.
Історик Олександр Колянчук пише, що при Скоропадському Тимченко став віце-міністром військових справ і очолював делегацію на переговорах з проводом Донського війська в Ростові-на-Дону. Цю ж інформацію подають Микола Литвин та К. Науменко в "Довіднику з історії України", уточняючи лише, що у військовому міністерстві виконував обов'язки другого заступника міністра з господарсько-технічних справ. Збірник "За державність" (ч. 9) у підписі до світлини Тимченка подає, що після Одеси – за гетьмана – він працював у відділі Міністерства Внутрішніх Справ, а далі: "Організатор повстанського загону в Канівщині. Командуючий 1-ою Дніпровською дивізією. Отаман для доручень при Військовому міністерстві за Директорії".

"В час повстання Директорії (у листопаді-грудні 1918 р. – Ю.Ю.) – він [Тимченко] одержує Дніпровську дивізію, яка формувалася в районі от. [Данила Терпила-]Зеленого. На чолі цієї дивізії він перший увійшов до Київа, після його капітуляції" (Б. Монкевич).
Ярослав Тинченко відзначає, що під час протигетьманського повстання Тимченко одним із перших зголосився до розпорядження Директорії. 24 листопада став отаманом Дніпровського козачого загону (згодом — 2-гої Дніпровської дивізії) військ Директорії. А з початку січня 1919 р. був у розпорядженні Військового міністра УНР Олександра Грекова, відтак – Наказного отамана УНР Олександра Осецького.

При підготовці цієї публікації в ЦДАВО вдалось відшукати унікальну інформацію, яка стосується перших тижнів Директорії. Виявляється у тодішній столиці України – Вінниці – спеціальна урядова Слідча Комісія докладно вивчила справу Тимченка і винеслав наступний вирок, який опублікувала у місцевій пресі 15 березня 1919 р.: "Сим подається до відома ширшого загалу, що... праця отамана Тимченка цілком і завжди відповідала інтересам та добробутові Народу УНР. Його боєві заслуги, відомі майже всім залишають за ним назву справжнього національного героя та козацького лицаря".

Ця ж Головна Слідча Комісія Директорії висловила від себе й уряду УНР "великий жаль з приводу майже місячного безвинного ув'язнення отамана дивізії Федора Тимченка". Того ж дня також повідомлено, що наказом Особливого коменданта Вінниці і околиць від 12 березня "Отамана Тимченко на власне прохання з посади Начальника залоги [столиці] звільняється", а на місце його призначаєтсья полк. Аркас. На початку квітня 1919 року Тимченко призначається командиром однієї із двох новостворюваних дивізій (розгортались із сірожупанної дивізії) в складі Холмської групи УНР на Волині. Командувач групи Осецький вірив, що армія легко домобілізує 10000 вояків. Історик Микола Литвин відзначає, що тільки завдяки працьовитості начальників дивізій підполковника Віктора Абази та отамана Тимченка вдалось частково здійснити план реорганізації.

2-га Сірожупанна дивізія під командуванням Тимченка включала три стрілецькі та кінні полки, кінну сотню та гарматну батарею. Разом це було всього лиш 750 багнетів, 65 шабель і 2 гармати. "Дивізія" уже 11 квітня стала фротом проти поляків на майже 30-кілометровій лінії Локачі – Ворочин (піденний захід сучасної Волинської обл.). 14 травня 1919 року розпочався по всьому фронту польський наступ дивізій генерала Галлера, підготовлених у Франції для боротьби із більшовиками. Майже 20000-не польське угрупування проти обох "розгорнутих" сірожупанних "дивізій" у 1110 багнетів. Шансів у Тимченка не було.

Деякі сучасні історики приписали "Луцьку катастрофу" Армії УНР чомусь саме Тимченку. Але учасник і дослідних тих подій Василь Прохода у своєму нарисі, вивіреному іншими сірожупанниками, чітко пише, що лише з прибуттям до Луцька Тимченка було оперативно організовано оборону міста. Два штурми міста принесли полякам 20 загиблих. Саме Тимченко спробував домовитись із командиром польської дивізії, щоб українці вийшли із міста зі зброєю (для подальшої боротьби із більшовиками). Але очікуючий тріумфу польський генерал відкинув цю пропозицію. За твердженням історика Литвина, генерал Осецький віддав наказ скласти зброю. 120 старшин і 600 козаків потрапили в полон, включно із Осецьким, Абазою і Тимченком.

За спогадами Проходи поляки дарували Тимченку, Абазі й ряду інших старшин свободу. Взявши лише "підписку з дотриманням слова чести, що вони будуть льояльними до Польщі". Написав він це вже після Другої світвої війни, коли ширились чутки про "змову" українських старшин з поляками. Однак, наприклад, поручник Іван Зварич не довіряв цим чуткам, бо сидів із Абазою разом у таборі для інтернованих у Вадорвицях і Ланцуті. 10 вересня 1919 року Тимченко повернувся із польського полону. В укладеному того ж місяця у Кам'янці-Подільському списку співробітників Головного управління Генштабу він зазначений в складі Інспекторського відділу та старшин резерву. Саме тут Федір поданий з іменем по-батькові Августович. А місцем народження вказана Київщина.

Посвідку про перебування Тимченка в польському полоні, яка готувалась у вересні Головним управлінням Генштабу на певний час затримано за наказом начштабу: "ніяких посвідок отаману Тимченку не видавати до особливого розпорядження".
Але вже 8 жовтня її таки видано із доданим реченням: "за час полону ніякими коштами не задовольнявся". Тоді ж отаман Тимченко отримав припис із пропозицією відбути розпорядження Штабу Дієвої Армії УНР для призначення на відповідну посаду.
Дивно читати про те, що Тимченко і Абаза підозрювались головними винуватцями "Луцької катастрофи", які начебто уклали таємну угоду з поляками. Адже той же Прохода у найдокладнішому до сьогодні нарисі про сірожупанників, вивіреному бойовими побратимами і опублікованому у 1927 році взагалі не згадував про будь-яку їх причетність до катастрофи (поразку пояснював політичними обставинами, без звинувачень кого-небудь).

При цьому колишній царський генерал отаман Олександр Осецький, який віддав наказ про складення зброї в Луцьку, хоч і потрапив у полон до поляків у Луцьку, але менш як через місяць після "катастрофи" знову "прославився": затвердив вирок про розстріл Болбочана (у той час як Тимченко все літо був у польскому полоні). А в квітні 1920 року Осецький, повернувшись з місії до Італії, став головним представником Петлюри при Пілсудському.

29 серпня 1920 року Петлюра видав наказ, яким категорично скасовувались усі військові підвищення, надані у 1918-1920 рр. Тиким чином, за твердженням історика Тинченка, із колишніх отаманів ранг генерал-хорунжого отримав лаше Олександр Шаповал. Навіть отамани Євген Коновалець і Андрій Мельник стали полковниками. А отаман Федір Тимченко – підполковником.

Тим не менше у списку старшин Штабу і частин 4 Київської стрілецької, укладеному у вересні 1920 року, Тимченко зафіксований, як приряджений до штабу цієї дивізії генерал-хорунжий. При цьому список відкриває колишній отаман Юрій Тютюнник, який записаний, як полковник. Так само полковниками зазначені й інші інші майбутні генерали Армії УНР, наприклад, Андрій Вовк і Василь Нельговський. Борис Монкевич у 1929 році написав, що Тимченко був інтернованим у польських таборах Домб'є і Шипйорно (тепер мікрорайон м. Каліш). Олександр Колянчук зазначає, що після інтернування Армії УНР Тимченко перебував в Тарнові. У своїх спогадах Тимченка згадує і Юрій Тютюнник, коли описує візит до Варшави в березні 1921 року. Тимченко звів його із колишніми великими землевласниками з України для протибільшовицької праці – Михайлом Ханенком, поляками Здіславом Грохольським, Станіславом Горватом та ін. З політичною програмою цих майбутніх організаторів "Союзу Хліборобів України" Тютюнник не зійшовся, але відзначав їхні потужні зв'язки та вплив на Пілсудського. "Я вже збирався виїзжати з Варшави, як раптом до мене заходить Тимченко, якого я знав за особистого ворога Петлюри… – писав Тютюнник у своїй радянській брошурі "З поляками проти України" – Тимченко мав контакт із монархістами, давав, розумієтся, за гроші, ріжні інформації Польському генштабові і окремо французам".

Важливий документ знайдено Русланою Давидюк у Держархіві Рівненської області (Ф. 30, оп. 18, спр. 1043, арк. 7 зв.). Згідно з ним генерал-хорунжий Федір Тимченко у першій половині 1920-х рр. мешкав у Рівненському повіті – село Милостів, гміна Дядьковичі. Певний час співпрацював із своїм бойовим побратимом В. Оскілком, а згодом підтримував контакти із Українським національним козачим товариством (УНАКОТО). Пам'ятали про Тимченка і більшовики. 25 березня 1921 року сексот Марк Турбілов доповідав у Київський відділ "Закордоту" ЦК КП(б)У, що в селах Двірець (біля Сарн) і Басовий Кут (тепер частина м. Рівного) діє таємна антирадянська організція. На чолі з отаманом Голубом, генералом Тимченко та іншими старшинами, які підтримуються поляками. Радянський агент, по суті, був провокаторм і намагався "вивести" підпільників на радянську Україну, що частково йому вдалось, але не з Тимченком. Газета "Більшовик" (Київ) від 5 листопада 1924 року теж згадала Тимченка, як генерала. Як одного із 2000 петлюрівських вояків, які після ліквідації таборів інтернованих працювали робочою силою на польських поміщиків (обшарників) Волині. По маєтках, на цукроварнях, гуральнях, тартаках і так далі.

"Коло Рівного в селі – писала більшовицька газета – мешкав з своєю жінкою, яка служила гмінним лікарем, один українець, генерал Тимченко. Йому [польский] генеральний штаб запропонував взяти команду над бандами проти Рад (повстанчими загонами проти соєвтів. – Ю.Ю.). Він одмовився. А на третій день в його помешкання влетіла поліція, зробила трус і заарештувала Тимченка, як небезпечного більшовика".

Помер Федір Тимченко не відсвяткувавши і 40 років. Хворів на туберкульоз, лікувався. Монкевич у червні 1931 р. написав: "Помер в шпиталі, на Горішнім Шлеску (у Верхній Сілезії. – Ю.Ю.)". Редакція збірника "За державність", ч. 9 (Варшава, 1938), під фото Тимченка зафіксувала: "Помер на сухоти у Закопанім в 1926 році". Закопане – це відомий польський курорт в підніжжі Татр, а Верхня Сілезія – поруч.

Сучасний історик О. Колянчук у своїй книзі "Увічнення нескорених" (Львів, 2003) уточнив час і місце смерті генерал-хорунжого Федора Тимченка: "Перебував у протитуберкульозному санаторії Армії УНР в Закопаному, де й помер у 1927 р." (серед джерел є посилання на число 11-12 "Вістей УЦК" за 1927 р.). Водночас місце смерті подається, як "Закопане-Каліш".

Сайт "Імена самостійної України" вказує дату смерті, як 27 травня 1930 р., а місцем смерті лікарню в неіснуючому місті Горішній Шлезьк. Місце поховання Тимченка невідоме досі.

Автор: Юрій Юзич, історик, голова Крайової Пластової Ради, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

 

Микола Валігродський – четар 1-ї Гірської бригади УГА, єдиної гірської бригади в Галицькій армії. Командував бригадою отаман Василь Черський.

Народився 15 травня 1896 року в селянській родині в с. Верхняківці біля Борщева на Тернопільщині. У 1915 році був мобілізований цісарською владою та потрапив на фронт Першої світової. Коли і де розпочав службу в УГА – невідомо. У 1919 році 1-ша Гірська бригада була інтернована в чеському місті Німецьке Яблонне. У квітні 1921 року дивізію перемістили в табір у м. Йозефів. Після того, як у жовтні 1923 року було вирішено згорнути табір, Микола вирішив залишитися в Чехословаччині. 16 квітня 1926 року він повідомляв, що працював в районній адміністрації в Младі Болеславі. Одружився у серпні 1928 року, у шлюбі було дві доньки. В січні 1932 року отримав право на проживання в Костомлатах в Нимбурку. І лише в січні 1934 року став громадянином Чехословаччини. Помер 8 січня 1971 року в Костомлатах, де і похований.

На фото: Микола Валігродський у Німецькому Яблонному. Друга половина 1919р.