Персоналії

Віктор Цимбал народився 16 квітня 1901 р. (за іншими даними 18 квітня 1902 р.) у с. Ступична Звенигородського повіту на Київщині. Батьки його походили з Черкас і обоє були вчителями початкових і середніх шкіл. У 1917 р. він вступив до Другої української гімназії ім. Кирило-Методіївського братства у Києві. Як учень гімназії належав до Студентського Куреня, частина якого потім брала участь в бою під Крутами. Після поразки Гетьманату Скоропадського, Віктор Цимбал опинився в Кам’янці-Подільському, де за порадою С. Петлюри вступив до Старшинської Школи. У відділі вояків із студентів цієї школи, брав участь у Визвольних Змаганнях.

Його дружина, Тетяна, стверджує, що Віктор Цимбал, разом з Армією УНР пішов на інтернацію до Польщі. Став автором мистецької серії «Типи інтернованих» для газети «Українська Трибуна» (1921-1922 рр). З таборів виїхав на навчання до Чехії і замешкав у Празі. Навчався в Українській студії пластичного мистецтва і чеській Державній високій мистецько-промисловій школі, що їх з успіхом скінчив у 1928 р. Того ж року Віктор залишив Прагу та виїхав до Аргентині. На новому місці відкрив власну мистецьку школу. Що ж до заробітків – ветеран українського війська знайшов себе у рекламному бізнесі – малював плакати, афіші, буклети. Однак у рекламі Віктор не міг знайти розради, хоч це ремесло й приносило непогані гроші, – він присвятив чимало часу іконопису для храмів УАПЦ.
Цимбал належав до політичного табору гетьманців. Разом із херсонцем Андрієм Білопольським (приїхав до Аргентини у 1924 р.) був чільним діячем гетьманського руху в Аргентині. Кілька років очолював аргентинський Союз українських гетьманців-державників (СУГД). Ця організація видавала певний час часопис «Плуг і меч», а згодом «Перелом». Серед іншого, він готував ілюстрації для цих видань.

Цимбал був не єдиним гетьманцем Аргентини з числа колишніх вояків Армії УНР. Козак 6-ї Стрілецької дивізії Степан Чередниченко також став співзасновником СУГД в Аргентині. Двічі ранений у боях з ворогами України він, зрештою як і Віктор Цимбал, з повагою ставився до Симона Петлюри, Михайла Омеляновича-Павленка та інших провідних діячів УНР, – однак вважав єдино правильною формою існування майбутньої самостійної України – гетьманат. До речі, Чередниченко у 1919 р. встиг повоювати у складі 9-го Стрілецького полку 3-ї Залізної дивізії, де у той час служив Іван Ухів, з яким вже у 1930-х роках йому довелось неодноразово перетинатися в Аргентині.

Саме завдяки Віктору Цимбалу в Буенос-Айресі з’явилась перша українська школа, приміщення для якої досить тривалий час він винаймав за власний кошт і навіть повністю оплачував сніданки для учнів. Дружина Тетяна працювала у цій школі вчителем початкових класів. У 1938 р. подружжя Цимбалів переїхало до містечка Віжа Бажестер, де придбало невеликий будинок на 3 кімнати. Переїзд був зумовлений потребами Віктора: підірване у таборах інтернованих та перших роках еміграції здоров’я вимагало свіжого повітря та відпочинку. Мешкаючи у заміському будинку Цимбал продовжив працювати у рекламному бізнесі, а практично весь вільний час віддав мистецтву: створював іконостаси для православних церков, писав картини, облаштовував декорації для українських театральних вистав. У цей час Віктор не лише творив, але й жертвував великі суми на потреби українських організацій Аргентини.

У 1955-1960 рр. розпочався масовий виїзд українських емігрантів з Аргентини до США. Серед тих, хто вирішив їхати до Північної Америки були й Віктор Цимбал із дружиною. У 1960 р. Цимбали переселилися до США. Проводжала родину ціла українська громада Буенос-Айреса та околиць – прощались у будинку «Просвіти». Прибувши до США Цимбали зупинились у Нью-Йорку, однак невдовзі переїхали до Детройту, де Віктор встиг прожити насичене мистецьке життя, яке обірвалось 28 травня 1968 р. Віктор Цимбал, як і перший чоловік Тетяни Михайлівської-Цимбал Іван Ухів похований на цвинтарі Святого Андрія Первозваного у м. Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

1. Віктор Цимбал.
2. Віктор Цимбал (центр) серед вояків Армії УНР.
3. Віктор Цимбал (другий ліворуч у першому ряду) у таборі Вадовіце. 1921р.
4. Віктор Цимбал (перший ліворуч) у Мистецько-Промисловій школі в Празі. За спиною В. Цимбала стоїть митець Юрій Вовк. 1926р.

 

Іван Ухів служив в Армії УНР у ранзі підпоручника. Його історія типова для тисяч козаків та старшин Армії УНР. Іван Мокійович народився 24 червня 1897 р. у сім’ї подільських селян Мокія та Мотрі (дівоче прізвище Луценко). Зростав у с. Брониця Подільської губернії. Скінчив технічне училище у Києві, а з початком Першої світової війни – школу прапорщиків. В Армії УНР з 1918 р. Учасник вуличних боїв у Києві з більшовиками. Воював у 9-му Стрілецькому полку 3-ї Залізної дивізії під командою Павла Шандрука. Важко поранений у бою за Вапнярку. У листопаді 1920 р., разом із дружиною Тетяною (також уродженка Поділля), опиняється на інтернуванні в Румунії. Спершу, маючи надію на швидке повернення до України, вони мешкали неподалік україно-румунського кордону.

У селі Грозинці (тепер Хотинського району Чернівецької області) Іван влаштовується на посаду управителя місцевого маєтку. Він швидко знайшов роботу і для своєї дружини Тетяни, яку через знайомого-українця влаштував вчителькою початкових класів до сусіднього села Бочківці. У школі викладали двома мовами: румунською та українською, однак Тетяна зайнялась вихованням дітей саме в українському дусі.
У 1922 р. році румунська адміністрація посилила контроль над українцями, що мешкали у прикордонній смузі. Іван з Тетяною вирішили їхати з Румунії: через Бухарест до Гамбургу. У Гамбурзі сім’я Ухових вирішила пливти до Канади, однак знайомий українець переконав молоду пару вирушити до Аргентини.

Мовляв, так дешевше. Старим кораблем «Кап Кастільо» (який потанув за 2 роки після подорожі Ухових) пара попрямувала до берегів Аргентини. Подорож тривала 28 днів і 9 липня 1923 р. родина УНРівських емігрантів зійшла на аргентинський берег. Вже за три дні Іван та Тетяна опинились в Буенос-Айресі, де прожили наступних 37 років.
Тетяна влаштувалась працювати на фабрику м’ясних консервів «Свіфт». Іван довший час не міг знайти роботу і виконував роль хатнього робітника у себе вдома (у житлі, яке винаймали за гроші Тетяни). Лише на другий рік по приїзді в Аргентину Іван потрапив на хорошу роботу – ремонтником військових кораблів.

Тут, в передмісті Буенос-Айреса (містечко Беріссо), Іван Ухів познайомився з колишнім вояком УГА Іваном Кривим (десятник 2-ї скорострільної сотні 2-ї бригади, уродженець с. Ласківці Теребовлянського повіту), разом з яким вони стали надзвичайно активними та впливовими діячами місцевого товариства «Просвіта» та й цілої української громади.

Не зважаючи на те, що подружжя Ухових були співзасновниками «Просвіти» в Буенос-Айресі, проте у 1926 р. вони відійшли від організації. Справа в тому, що пані Тетяна разом з чоловіком виявила бажання поставити «Марусю Богуславку», а кошти від продажу квитків відправити у Париж на оплату адвоката, який мав представляти інтереси вбитого Головного Отамана у суді над Шварцбартом. Проте, галицька більшість у «Просвіті» гостро запротестувала: «Петлюра продав Галичину і нема чого його боронити». Відтак Ухови на кілька років відходять від «Просвіти».

Вже за два роки образа забулась – галицькі українці не лише «пробачили Петлюру», але й брали активну участь у його вшануванні. У цій історії треба окремо відзначити Івана Кривого, який показав себе не лише як прихильника тісної співпраці наддніпрянських українців з галицькими, але і як мудрого політика. Під час «галицького демаршу», який активно підтримали українські ліваки з членів «Просвіти», Кривий використав для «розгрому большевиків» – здав таємній поліцій списки з іменами українських комуністів. Все скінчилось масовими арештами для совєтофілів.

У 1924 р. Іван став співзасновником першої в Буенос-Айресі громади УАПЦ. В Аргентині він був відзначений Хрестом Симона Петлюри (№1584). За серійним номером відзнаки можна зробити припущення, що пан Ухів був нагороджений у 1937 р. вже перебуваючи у Південній Америці. Відзнаку, найбільш ймовірно, йому вислали поштою з Канади, а вручили вже побратими по зброї в Аргентині.

Пані Тетяна згадувала, що умови в Беріссо були не надто сприятливі для громадської роботи: українські емігранти працювали на дуже важких роботах і не мали належних умов для відпочинку. На вихідних люди банально відсипались. Однак і в таких обставинах східноукраїнська політична еміграція, яка складала практично непомітний відсоток у структурі загальної української еміграції, здійснювала колосальний вплив на українське життя в Аргентині та Південній Америці загалом.

Вже на схилі літ Іван виїхав до США, де вдруге одружився. З дружиною Анною мешкав у Санта Барбарі, де й помер на 77 році життя. Похований на цвинтарі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі.


1. Підпоручник Армії УНР Іван Ухів зі своїм джурою Василем Галущаком.
2. Іван Ухів з дружиною в перший рік приїзду до Аргентини.
3. Могила Івана Ухіва та його другої дружини Анни на цвинтарі Святого Андрія Первозванного, м. Баунд-Брук(США).

 

Павло Горячий(Гарячий) — сотник 1-ї сотні куреня ім. Я. Кармелюка. Після поразки Визвольних Змагань Павло пребував у польських таборах інтернованих, а з весни 1920 року – командував кінною сотнею 6-ої Січової дивізії полковника Марка Безручка. Як колишній сотник Армії УНР Павло Гарячий у міжвоєнний період підтримував зв’язок з родиною генерала Павла Шандрука в селі Борсуки (нині Лановецький район). Був, зокрема, хрещеним батьком племінника генерала Ярослава Шандрука. Павло Гарячий повернувся з фронту до Кременця пізньої осені 1941р., а вже наступного року працював викладачем у Лісовій школі в Білокриниці. На початку 1943 року мешканці Кременецького повіту дали збройну відсіч німецьким окупантам. Згодом боївка ОУН(М) визволила в’язнів із Дубенської, а боївка ОУН(Б) – з Кременецької в’язниці. Німецька окупаційна влада в Кременці відреагувала на напад миттєво – заарештувала й невдовзі розстріляла 12 українців, зокрема Павла Гарячого – заступника директора Лісової школи в Білокриниці, доктора Петра Рощинського і його дружину Ганну, кооператора Йосипа Жиглевича, заступника директора банку Юрія Черкавського і Віру Лебедівську, а також кількох поляків на чолі із священником Іваніцкім. Жандарми навіть не звернули уваги, що Павло Гарячий був перекладачем німецької військової частини під час наступу на Схід у 1941 році й мав відзнаку за поранення. В лютому 1943 року німці “не встигли” встановити, що у Лісовій школі він керував підпільною коміркою ОУН(М), а під час навчальних екскурсій до лісу викладав учням тактику піхотного бою. Павло Гарячий, як і належить сотнику Армії УНР, загинув у бою, бо розумів, що живим із Кременецької в’язниці не вийде. Зі свідчень очевидців – в’язнів М. Микулича і А. Туницького, Павло повалив німця-охоронця на землю й вирвав у нього з рук зброю. На жаль, автомат МП-40 затявся й інші охоронці розстріляли сотника П. Гарячого. 13 січня 1943р. йому виповнилося 50 років.

1. Павло Горячий - сотник 1-ї сотні куреня ім. Яна Кармелюка. Умань. Зима-весна 1919р.
2. Павло Горячий - сотник 1-ї сотні куреня ім. Яна Кармелюка. Умань. Зима-весна 1919р.
3. Павло Горячий - сотник 6-ї Січової стрілецької дивізії. Фото 1920-21 рр.
4. Любов Горяча-Бацуца - сестра милосердя Армії УНР, колишня дружина сотника Армії УНР Павла Горячого.
5. Українські емігранти. Ліворуч Любов Горяча-Бацуца, праворуч – Делотій. Шалет(Франція). 1960-ті роки.
6. Французький генерал Вейган вітає на урочистому прийнятті Любов Горячу-Бацуцу – учасницю битви в Замості (Польща).

 

Олександр Шаповал — командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку, в 1919 році командуючий Правобережним фронтом Армії УНР. Народився 26 лютого 1888р. на хуторі Писарщина (Максимівці) Пирятинського повіту (Полтавщина) в селянській сім'ї. Підпоручик російської армії. Після Лютневої революції 1917 року взяв участь в українському військовому русі. У травні 1917 р. вже був ад’ютантом 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, а у січні 1918 р. став його командиром. Брав участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 2-ї Богданівської сотні 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Невдовзі в Житомирі при розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду став командиром новоствореного 3-го Запорозького пішого полку ім. Богдана Хмельницького, який у квітні було перейменовано на 4-й, на чолі якого взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Донецькому поході 1918 року Армії УНР. Після Гетьманського перевороту 1918 року залишився на посаді і отримав звання значкового. Приєднався до Протигетьманського повстання 1918 року і у листопаді очолив резервні війська Армії УНР, 28.12.1918 став головнокомандувачем Холмсько-Галицького фронту, а 13.03.1919 – тимчасовим виконувачем обов'язків Наказного Отамана та Військового Міністра УНР (до травня 1919 р.). Після цього служив у Генеральному штабі Армії УНР. За політичними переконаннями в часи Визвольних Змагань належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, проте вже на еміграції перейшов в табір гетьманців (цікавий виверт долі). У 1920-х рр., після поразки Української революції, жив у Чехо-Словаччині, завідував бібліотекою Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова. У 1921 році підвищений до звання генерал-хорунжого. Від 1930 р. – проживав в Чикаго (США). Обіймав посаду «наказного отамана» Гетьманської Січі і редактора її друкованого органу — журналу «Січ». Був призначений референтом авіації Союзу Гетьманців-державників у Північній Америці. Помер 13 травня 1972 року. Похований у Річмонді (США).

1. Олександр Шаповал в однострої Армії УНР.
2. Олександр Шаповал - комендант Запорізького полку ім. Б. Хмельницького в 1918р.
3. Отаман Олександр Шаповал (31) із своїм штабом серед старшин Галицької Армії та місцевого активу. Золочів, січень 1919р. Польська розвідка згодом масово розтиражувала цю світлину, а позначені особи – переслідувались.
4. Олександр Шаповал, фото 1920-х років.
5. Олександр Шаповал в січовій уніформі з гербом USA на кашкеті. Фото 1932 року.
6. Олександр Шаповал. 1958р.

 

Олекса Костюченко — сотник Армії УНР, ад’ютант інспекторської частини 6-ї Січової стрілецької дивізії. Народився Олексій 29 лютого 1892 р. в слободі Іванівці, передмісті Харкова, в родині міщанина з міста Кременчука Полтавської губернії — Павла Ісайовича Костюченка. Олекcій Павлович у документах і спогадах, запам’ятався скоріше, як старшина штабу Армії УНР.

Я народився у місті Харкові (Це варто вважати за ототожнення. Cтаном на 1892 рік слобода Іванівка ще не входила в адміністративні межі міста Харкова. — прим. В. Р.) в 1892 році. Мій батько, Павло Ісайович, в цей час працював рахівником на Південній залізниці, мати домогосподарка. З 1899 по 1901 роки я навчався, а згодом закінчив підготовчу освіту, і вступив до реальної школи в місті Харкові. З 1901 по 1909 роки я навчався у Харківській реальній школі… У 1909 році я вступив до Харківського технологічного інституту (тепер «НТУ ХПІ») на механічний факультет, де навчався до 1911 року. У 1911 році я перейшов на хімічний факультет, де навчався до 1914 року. 30 липня 1914 року мене призвали на навчання до військової школи з підготовки прапорщиків по пришвидшеному курсу. Військову школу в Чугуєві я закінчив у грудні 1914 року, в ранзі прапорщика. Після закінчення військової школи мене розподілили до міста Ярославля у 211 батальйон молодшим офіцером. Через деякий час мене призначили начальником учбової команди…

У березні 1915 року мене перевели на посаду командира роти 211 запасного полку, а в серпні 1915 року підвищили в ранзі до підпоручника. У 211 запасному полку в місті Ярославлі я був до 18 грудня 1916 року, а згодом мене відправили на Північний фронт у 149 Чорноморський полк до міста Риги на посаду молодшого офіцера 7 роти, де я пробув до лютого 1917 року. Під час формування частин 3-ої черги мене перевели на посаду командира роти в 731 Комаровський полк. У складі 2-ї роти 731 полку я перебував до відправки на фронт за Двінськ (тепер м. Даугавпілс, Латвія. — прим. В. Р.), на ділянку озера Свенте, де я і пробув до квітня 1917 року. У квітні 1917 року мене призначили командиром маршового батальйону з перепідготовки рекрутів біля Двінської фортеці, де я і пробув до кінця квітня 1917 року. У травні 1917 року мене призначили на посаду начальника протихімічної оборони дивізії, де я і прослужив до кінця листопада 1917 року. У листопаді 1917 року мене відпустили в чергову відпустку на один місяць. Відпустку я проводив у місті Харкові і на фронт більше не повертався. У листопаді 1917 року в м. Харкові я зареєструвався у військового коменданта Центральної Ради і перебував вдома до лютого 1918 року. У лютому 1918 року, під час встановлення радянської влади в Україні, за наказом військового комісара, всі військові, старші 25-річного віку, були звільнені, відповідно, звільнили і мене. Я знаходився вдома в м. Харкові до вересня 1918 року. У вересні 1918 року я зголосився добровольцем у армію Скоропадського. Мене перевели до дивізійної школи підхорунжих (школа прапорщиків) інструктором по хімії, топографії. У ранзі поручника я служив у згаданій школі до повстання військ проти гетьмана Скоропадського. Під час повстання 17 листопада 1918 року я виступав проти армії Скоропадського на боці Петлюри, і коли гетьмана Скоропадського скинули, на чолі армії став Петлюра. В армії “УНР” військ Петлюри я служив у корпусі (коші) козацьких військ Харківщини на посаді ад’ютанта Харківського козацького полку (Харківського Слобідського полку). Там я прослужив лише місяць, а згодом мене перевели на посаду ад’ютанта штабу Харківського Козацького Корпусу (О. К. має на увазі Харківський Слобідський Кіш. Тут Олексій Павлович умисно прибрехав, тому що його призначили не ад’ютантом, а Начальником Штабу Харківського Слобідського Коша).
Згодом, після повстання проти Скоропадського, німці запропонували штабу Козацького Корпусу виїхати за межі міста Харкова. Штаб корпусу виїхав за 25 кілометрів від міста Харкова й розквартирувався у селі Високопіллі (тепер Харківська область, Богодухівський район). Коли Червона армія наступала на місто Харків у січні 1919 року, я зі штабом Козацького Корпусу виїхав у місто Кременчук: там Корпус ніс вартову службу, а пізніше в районах станцій Бобринської (тепер Імені Тараса Шевченка, Черкаського району, Черкаської област), Тального, Христинівки, Ладижина, Вапнярки, Слободки і м. Тирасполя. 17 квітня, з наступом Червоної армії на місто Тираспіль, я зі штабом Харківського Корпусу перейшов річку Дністер біля Тирасполя і разом з залишками Харківського Корпусу вирушив до Галичини.

У травні 1919 року ми прибули на Галичину до міста Заліщики, звідки нас зі штабом корпусу перевели в село під містом Збаражем (Галичина), де ми реорганізовувались. У середині травня 1919 року я захворів і був направлений на лікування до міста Тернополя. На лікуванні в тернопільському шпиталі я знаходився до середини червня 1919 року. У червні 1919 року місто Тернопіль було зайняте польськими військами. Галицька армія під командуванням Омеляновича-Павленка також наступала на місто Тернопіль і зайняла його. Зі шпиталю я вийшов у кінці червня 1919 року, коли Тернопіль був зайнятий Галицькою армією. За наказом, усі українці з колишньої підросійської частини України, повинні були повернутись до себе на Батьківщину. У кінці червня 1919 року я виїхав до міста Кам’янця-Подільського для лікування на 3 місяці. Через 3 місяці після завершення лікування, військова комісія визнала мене непридатним до стройової служби, згодом мене призначили на посаду кресляра, в управління військових комунікацій армії Петлюри до міста Жмеринки. На посаді кресляра в місті Жмеринці я працював до жовтня 1919 року, а згодом виїхав у службове відрядження до Кам’янця-Подільського і залишався там, тому що Червона армія у цей час наступала на Жмеринку та Кам’янець-Подільський.
Згодом, під час наступу польської армії, місто Кам’янець-Подільський взяли польські війська і я потрапив у полон до поляків. 24 грудня 1919 року мене, як військовополоненого, вивезли до Польщі, в табір Домб’є біля Кракова. У таборі військовополонених Домб’є я був до середини січня 1920 року. Згодом мене перевели в інший табір військовополонених — Ланьцут, недалеко від міста Жешув (Ряшів). У лютому 1920 року з військовополонених почали формувати військові частини і я потрапив до 6-ї дивізії армії Петлюри. Там я служив на посаді старшини хімічної служби дивізії в Брест-Литовській фортеці. З наступом польської армії на місто Київ у кінці квітня 1920 року, 6-ту дивізію петлюрівської армії разом із польськими військами перевели до міста Бердичева для доукомплектації.
Ми перебували в Бердичеві до 5 травня 1920 року, і коли польські війська зайняли м. Київ, 6-ту дивізію перевели до Києва. У місті Києві мене призначили ад’ютантом штабу 6-ї дивізії по інспекторській частині. 6-та дивізія армії Петлюри знаходилась у м. Києві до 6 червня 1920 року, і з наступом Червоної армії на місто Київ, 6-та дивізія разом із 3-ю польською армією відступила через Полісся до міста Замостя, на захід, у колишню Люблінську губернію. У серпні 1920 року польська армія перейшла в контрнаступ, і 6-ту дивізію перевели до складу армії “УНР” до міста Нижніва на Галичині (ймовірно село Нижнів, Івано-Франківської області)… У місті Нижневі я був всього 2 дні, тому що 6-та дивізія пішла в контрнаступ, і з боями дійшла до м. Бара, а інспекторська частина, де я був, знаходилась у селі Ялтушкові. З наступом Червоної армії 6-та дивізія відступила назад і 21 листопада 1920 року перейшла річку Збруч та потрапила на територію Польщі, де нас інтернували та відправили до таборів. Я потрапив до табору Александрів, біля Варшави. Я прибув туди 16 грудня 1920 року і знаходився у таборі Александрові до весни 1922 року, а весною 1922 року мене перевели до табору Щипйорно, біля міста Каліш, де я пробув до 21 жовтня 1923 року. У кінці жовтня 1923 року мене звільнили з табору полонених…, і 1 листопада 1923 року я прибув до Чехословаччини в місто Подєбради та вступив до Української сільськогосподарської академії на лісовий факультет агрономічного відділу. 10 квітня 1928 року я захистив дипломну працю і отримав звання інженера агронома.
Після закінчення сільськогосподарської академії в м. Подєбрадах 10 квітня 1928 року за фахом інженер агроном селекціонер — у серпні 1928 року, у зв’язку з запитом до академії фірми «Товариство селекції сільськогосподарських культур», з проханням надіслати інженера селекціонера для роботи, я вирушив до Польщі. У серпні 1928 року я приїхав на адресу вказаної фірми до села Казімежа-Вельки Келецького воєводства Пінчувського повіту. У цій фірмі я працював до березня 1931 року керівником селекційної станції біля с. Казімежа. У березні 1931 року мене скоротили по роботі в фірмі, і я вирушив до міста Львова шукати собі нову роботу. З осені 1931 року я потрапив на тимчасову роботу до поміщика Кальби (фольварк Кальби) в селі Мозолівка, Підгаєцького повіту Львівського воєводства, де працював на посаді виконуючого обов’язки власника садиби до березня 1932 року.

З березня 1932 року я влаштувався на іншу роботу до фірми власника Терпиляка, яка мала назву «розплідник фруктових дерев і насінного господарства» в селі Залукві Підгаєцького повіту Львівського воєводства, де працював на посаді помічника керівника господарства. З березня 1933 року я працював у згаданій фірмі в селі Залукві, біля міста Галича Станіславського воєводства, в головному маєтку Терпиляка на посаді керівника селекційного відділу фірми Терпиляка до приходу Червоної армії на Західну Україну восени 1939 року. Після націоналізації господарства Терпиляка, я залишився працювати там само, в радгоспі, який мав назву «Залуквянський державний плодорозсадник», на посаді агронома селекціонера до дня арешту… Служба в Армії УНР У кінці 1917 року я отримав чергову відпустку в старій армії, де я служив на той час у ранзі поручника, і приїхав додому в м. Харків, де була влада “Центральної ради”. Перебуваючи вдома до серпня 1918 року, 25 серпня я зголосився добровольцем до 42 Валківського полку гетьмана в ранзі значкового (поручника). У цьому полку я перебував лише декілька днів, згодом мене перевели на посаду інструктора до школи підхорунжих (підпрапорщиків), де я прослужив до 17 листопада 1918 року… після повстання проти гетьмана, я вступив до “Кошу Військ Козацьких Харківщини”, де мене призначили на посаду ад’ютанта полку. Приблизно в кінці листопада 1918 року за наказом німецького командування, яке на той час знаходилось у м. Харкові, нам було запропоновано залишити місто і відійти на 25 кілометрів, тобто, до села Високопілля. 25 грудня 1918 року за наказом командуючого фронтом Лівобережної України полковника Болбочана першочергово ми підійшли до Люботина, а згодом через р. Мерчик до села Чутове. У селі Чутове ми перебували близько двох-трьох днів, а згодом, 17-18 січня 1919 року нас відправили до м. Полтави. У Полтаві ми пробули всього один день, а звідти переїхали до м. Кременчука, нас залишили там для несення гарнізонної служби. По завершенню 3-х днів, із Кременчука через Знам’янку, Єлисаветград (тепер місто Кропивницький. — прим. В. Р.) нас відправили на станцію Бобринську. Після двох діб перебування на станції Бобринській, під тиском червоних частин ми були змушені відступити до Тирасполя. 17 квітня 1919 року Червона армія продовжувала свій наступ на нас, і ми були змушені перейти румунський кордон та опинились у Бендерах. Приблизно між Бендерами і Кишиневом нас обеззброїли та в такому вигляді відправили до Тирасполя. Пробувши там близько 2-х днів, 20 травня 1919 року нас відправили до одного містечка під Збаражем, де ми привели себе до ладу і почали наступ проти Червоної армії в напрямку Вишгородка. Не беручи участі в боях з червоними частинами, я захворів і мене направили в шпиталь до м. Тернополя, де я знаходився більше місяця. Коли мене виписали зі шпиталю, я деякий час знаходився у м. Тернополі, тобто до опублікування наказу диктатора Західної Області Української Народної Республіки Петрушевича про те, що всі військові українці, які прибули з України, забов’язані залишити межі Галичини і виїхати за р. Збруч. У кінці червня 1919 року я, виконуючи цей наказ, виїхав з м. Тернополя до м. Кам’янця-Подільського і, прибувши до військового начальника, отримав від нього відпустку на 3 місяці для профілактики свого здоров’я. Нікуди не виїжджаючи, я пробув у м. Кам’янці-Подільському приблизно до кінця вересня 1919 року, а згодом, коли я прибув на медичну комісію, мене визнали придатним до нестройової служби і призначили до Управління Військових Комунікацій на посаду кресляра. Пробувши в цьому управлінні приблизно до жовтня 1919 року, мене перевели в Управління Ремонту Військ до м. Кам’янця-Подільського, де я і пробув до зайняття міста поляками. Перебуваючи в місті разом з поляками ще деякий час, останні почали нас інтернувати, і мене спільно з групою людей, близько трьохсот, відправили до Польщі в табір для інтернованих, який знаходився у Домб’є біля м. Кракова.

Приблизно в середині січня 1920 року нас перевели до табору Ланьцут, який знаходився на лінії Краків – Львів. У лютому 1920 року з інтернованих почали формувати частини. Рядових і офіцерів із частин, які на той час вже існували, розподілили туди ж, а з решти, куди потрапив і я, сформували 6-ту стрілецьку дивізію. Формувати згадану дивізію уряд УНР доручив полковнику генерального штабу Безручку. Для остаточного формування нашу дивізію перевели до Брест-Литовської фортеці. У кінці квітня 1920 року, коли польська армія перейшла в наступ на Україну, нас також відправили до м. Бердичева. Після того, як 3-тя польська армія увійшла до м. Києва, а в 3-тю армію входила і наша 6-та дивізія, нас також перевели туди. Пробувши в м. Києві близько місяця, ми були змушені, під тиском червоних частин, разом із поляками залишити Київ і вирушили в напрямку Ігнатполя, де й прийняли перший бій із Червоною армією. У подальшому, під тиском червоних частин, ми були змушені відступити до Замостя, де мали серйозне зіткнення з червоними частинами. З Замостя ешелонами нас відправили до Станіславова, де знаходилися частини армії УНР. Приблизно у вересні 1920 року, за наказом командуючого армією УНР Омеляновича-Павленка старшого, частини армії УНР перейшли в наступ проти червоних частин у напрямку Монастириська – Переволоки. Приблизно на початку листопада 1920 року успішний наступ частин Червоної армії змусив частини армії УНР з боєм відступати за річку Збруч. 21 листопада 1920 року частини армії УНР, перейшовши річку Збруч, були інтерновані польським урядом. Спочатку мене призначили начальником хімічної оборони дивізії, а вже згодом, під час нашого відступу з м. Києва, мене перевели на посаду ад’ютанта інспекторської частини в ранзі капітана. Командиром 42 Валківського полку був полковник П’янов-Куркін. У подальшому він залишив полк і нібито долучився до білої армії. Командиром 6-ї стрілецької дивізії був генерал-хорунжий (майор) Марко Безручко. Після інтернування армії УНР поляками, тобто 21 листопада 1920 року і по 1924 рік, він знаходився в таборах для інтернованих у Щипйорні… Підготовка до Другого Зимового походу Весною 1921 року частина інтернованої армії УНР, зокрема і 6-та стрілецька дивізія, перебували в таборі Александрові, к/ Польщі. Якось у таборі з’явився старшина 4-ї Київської дивізії армії УНР Галайда (Поляков), і у зв’язку з цим я помітив у таборі певне пожвавлення. Я звернувся до ад’ютанта штабу 6-ї дивізії Гудивіла з питанням пояснти мені причину такого пожвавлення. На це Гудивіл відповів, що Галайда, який приїхав до табору за завданням генерала Тютюнника, вербує бажаючих вступити до повстанської армії останнього. Галайдою були завербовані полковник Олексіїв, поручник Турок і сотник Самутін, які згодом вирушили до міста Львова, де в той час мешкав Тютюнник. Тютюнник збирав цю повстанську армію для того, щоб за її допомогою можна було скинути Рад. владу в Україні. Хоча в таборі й не казали з якою метою Олексіїв, Самутін, Турок зустрічались з Тютюнником, але всім було зрозуміло, що вони вирушили туди, тобто до Львова, для отримання інструкцій щодо підготовки повстання на території Радянської України. У таборі ширились чутки про те, що Олексіїв, Турок і Самутін за завданням Тютюнника вирушили на територію Радянської України. Від кого надходили дані щодо їхнього виїзду до України і з якою метою я сказати не можу. Приблизно в кінці 1922 або на початку 1923 року, коли 6-ту дивізію перевели в табір Щипйорно, в ньому з’явився і Самутін. Олексіїва і Турка я більше ніколи не бачив. На питання оточуючих, де він так довго був відсутній, Самутін відповідав, що був на території Радянської України, і нікому не казав, що саме він там робив.

Кого ще і з якими завданнями перекинули в Україну мені невідомо. Знаю лише, що спільно з Олексіївим, Турком і Самутіним, у Львів до генерала Тютюнника вирушило дуже багато командного складу і рядових вояків 4-ї Київської стрілецької дивізії. Що вони робили у Львові, я сказати не можу. Під час мого перебування у Варшаві, якось до Безручка заходив колишній капітан армії УНР Шевченко Володимир. З Шевченко Володимиром я познайомився у таборі для інтернованих у Каліші. Згодом, ми разом вчились у сільськогосподарській академії в Подєбрадах, що в Чехословаччині. Шевченко розповідав мені, що родом він із Харківської губернії, до революції він начебто вчився у сільськогосподарському інституті. Згодом він долучився до армії УНР, до 3-ї Залізної дивізії, якою командував генерал-хорунжий Удовиченко. У Харкові, як далі розповідав Шевченко, в нього залишилась мати (ім’я й ім’я по батькові не знаю), яка нібито мешкає в с. Пісочині. Приблизно в 1938 році, коли я був у Варшаві, я зустрів там Шевченка Володимира. У самому розпалі нашої розмови я запитав, де він працює, на що отримав відповідь, що працює він у генерала Сальського, де приводить до ладу якісь архіви. Більше нічого про свою роботу у генерала Сальського Шевченко не казав. У 1939 році на початку січня, на різдвяні свята, я приїхав погостювати до свого доброго друга генерала Безручка, який на той час проживав у м. Варшаві за адресою: вулиця Опочевська №54. На другий день після мого приїзду прийшов Шевченко Володимир і запросив мене до себе в гості. Приблизно 9-10 січня я завітав до Шевченка, який на той час мешкав за адресою: вулиця Вікторська № 21, де також мешкали його жінка (імені не пам’ятаю) і її сестра (також не пам’ятаю ім’я та ім’я по батькові). Перебуваючи у квартирі Шевченка, в одній із книжкових шаф я помітив безліч папок, які він зберігав у них. На моє питання, що це таке, Шевченко розповів мені наступне: “Там безліч радянських газет, з яких я, за завданням генерала Сальського, роблю всілякі нотатки по питаннях, які цікавлять його найбільше.” Обмежившись цією відповіддю, я більше нічого не питав у Шевченка. Я пробув у нього близько години, поспілкувавшись на побутові теми, ми розійшлись. До вересня 1930 року Шевченко перебував у Подєбрадах, де завершував навчання у Сільськогосподарській академії. У вересні 1930 року він переїхав на проживання до Варшави. Заявляю слідству з усією відвертістю, що про діяльність Шевченка, окрім фактів, які я перелічив, мені більше нічого невідомо.

Новими формами боротьби з більшовиками для української еміграції, зокрема і верхівки УНР, я вважав наступне: уряд УНР часто виступав у Лізі Націй з протестами щодо тих подій, які відбувалися в Радянській Україні. Нібито про голод у 1931-32 рр (Костюченко вказав невірні роки. Мова йде про Голодомор 1932-1933 рр.)., на договори, які СРСР укладав з іншими державами і які мали деяке відношення до України. Я виїжджав до Львова і Перемишля. У Львові я був у кінці жовтня, а згодом, на початку і в кінці листопада 1939 року. У кінці жовтня того ж року я поїхав зі Львова до Перемишля. Не буду приховувати, що наступ Червоної армії був для мене несподіваним і шокував мене. Після 20 років перебування в еміграції я не був впевнений у тому, що моє минуле буде забуте, і що я зможу працювати, тому і вагався. У мене часто виникала думка: чи варто мені залишатися на місці або знову тікати за кордон Радянського Союзу, як це зробили інші емігранти… З такими ваганнями в кінці жовтня 1939 року я поїхав до Львова. У Львові я зайшов до товариства “Сільгосподар”, де працювало багато українських емігрантів, маючи за мету отримати пораду від будь-кого з них. Там я нікого не застав, виявилось, що більшість емігрантів, які працювали в “Сільгосподарі”, втекли. У той же день я зустрівся зі своїм старим знайомим, теж емігрантом, колишнім петлюрівцем Савчуком Федором. У розмові з ним про ситуацію, яка склалася, я висловив думку про свій намір тікати за кордон. Савчук мою точку зору не підтримав і порадив зробити як він та залишитись на місці, мотивуючи це небажанням знову опинитись у статусі емігранта, знову блукати чужою землею. Савчук не переконав мене, і я вирішив спробувати емігрувати за кордон. З цим наміром я вирушив зі Львова до Перемишля, де, за чутками, можна було легко перетнути кордон, придбавши для цього фіктивні документи. Обстановка, яку я застав у Перемишлі, мене вразила. Там я побачив тисячі біженців з-за Сяна, які заповнили залізничні станції і прилеглі до них вулиці. Вражений цією атмосферою я не наважився тікати і повернувся до с. Залукви. Під час перебування у Залукві, мене, як не дивно, не полишала думка про втечу за кордон. Ці мої настрої ще більше посилились, коли я дізнався, що українська націоналістична інтелігенція продовжує тікати. Також на мене дуже гнітюче подіяли організаційні катаклізми, які виникли із встановленням радянської влади, які я розглядав з точки зору моїх антирадянських переконань. З такими думками на початку листопада 1939 року я знову виїхав до Львова, для того, щоб знову порадитись із Савчуком. Із Савчуком і його жінкою я мав тривалу розмову, в процесі якої вони знову переконували мене відкинути думку про втечу, заявивши при цьому, що мають твердий намір залишитись у Львові. І після цієї моєї розмови із Савчуком я все ж таки не прийняв твердого рішення, а повернувся назад до Залукви з тим, щоб спостерігати за подальшим розвитком подій. Невпевненість у своєму майбутньому і подвійність моїх настроїв, які склалися в результаті розмов із Савчуком, нервували мене. Далі залишатись на перехресті я не міг. Через це в листопаді того ж року я знову завітав до Савчука у Львів. Остання моя розмова з ним, з тим, хто беззастережно вирішив залишитись у Львові, переконала мене остаточно відмовитись від можливої втечі. Я прийняв тверде рішення: підтримати думку Савчука і повернувся до Залукви.

Під час зустрічей з зав. ділянкою Залуквянського Держплодорозсадника в с.Комарові Терпиляком Петром Михайловичем ( ім’я по батькові не точно) влітку 1940 року, він багаторазово казав мені, що його добрий знайомий, мешканець с.Крилоса Галицького району, активний учасник “ОУН” на псевдо КРИВИЙ. Він періодично зникає з села і начебто ходить за кордон. Припускаю, що саме КРИВОГО керівництво повстанської організації могло використовувати, як зв’язкового.
Можливо, що учасником повстанської організації і зв’язковим може бути молода людина 25 років, мешканець с. Залукви Галицького району — Пилипонько Олексій (ім’я не точно). Останнього неодноразово заарештовувала польська влада за належність до “ОУН”. У минулому активний діяч “Просвіти”. З встановленням радвлади в Західних областях України Пилипонько іноді для чогось заходив до контори радгоспу с. Залукви в той час, коли ніякого відношення до радгоспу він не мав. Припускаю, що це було пов’язано з тим, що в конторі радгоспу працював бухгалтером учасник повстанської організації Мацкевич. Під час розмови з Мацкевичем у жовтні 1940 року про керівництво повстанською організацією у Галицькому районі мені стало відомо, що у кожному селі, де існує повстанське формування, є свій уповноважений від “ОУН”, на якого покладена відповідальність за організаційну повстанську роботу у відповідному селі, і тільки він один знає всіх учасників повстанського формування особисто. Таким уповноваженим “ОУН” у селі Залукві є Мацкевич Семен. На початку 1940 року при зустрічі з Терпиляком Петром, останній розповів мені, що відступаючі польські частини кинули багато зброї на дорозі Галич-Станіславів у районі с. Крилоса і що цю зброю підібрала та заховала місцева молодь. Зібрана таким чином зброя скоріш за все закопана в прилеглому до дороги лісі в дерев’яних ящиках, зроблених з дощок, викрадених зі школи, яку будували в той час у с. Крилосі. Звідки про це було відомо Терпеляку Петру і хто ховав зброю, він мені не казав. Терпиляк Петро Михайлович — племінник Терпиляка Андрія Миколайовича, який працює у радгоспі с. Залукви, заарештований у листопаді 1940 року і відправлений до м. Станіславова в УНКВС. Розмова була ініційована у зв’язку з тим, що по ночах у селах дуже часто було чути стрілянину, яку відкривали невідомі особи. Про належність Терпиляка до повстанської або іншої контрреволюційної організації мені невідомо. Про свою участь у повстанській організації я йому не казав. Присягаюсь, що розмова з Терпиляком виникла між нами саме через стрілянину вночі.

Дуже важко правильно завершити будь-яку біографічну довідку про Олексія Павловича Костюченка, тому що життя його обривається у прямому сенсі раптово, а з ним обриваються і всі документальні згадки, в яких би було вказано про його подальшу долю. Побратими по службі в українській армії припускали різні варіанти його загибелі. Петро Василіїв, наприклад, написав, що тюрму, в якій перебував Костюченко, при відступі збомбардували більшовики, а душпастир 6-ї Січової стрілецької дивізії Петро Білон взагалі зазначив, що Олексія Павловича розстріляли в Харкові. Але навіть у 1948 році радянська репресивна машина намагалась його знайти, бо у документах з карної справи значилося: ”Зник безвісти під час етапування.” Правда десь посередині, і те, що карна справа Костюченка надійшла до міста Тюмені швидше за самого ув’язненого, це факт, а сам Олексій Павлович зник безвісти. Насправді в історії Костюченка немає нічого особливого. На той час його можна було б прирівняти до будь-кого з військових або цивільних людей, молоді роки яких припали на самий розпал Української революції і Визвольних змагань 1917-1921 рр. Лише фінал цієї історії видався нетиповим: Костюченку не пощастило, він потрапив у пазурі радянського репресивного апарату перед самісіньким нападом рейху на більшовиків, тому тепер виходить так, що нам дійсно нікуди покласти квіти на згадку про нього. Важливість його особистої історії полягає у тому, що, звісно, як це не дивно, ми можемо провести певні паралелі, порівнюючи нашу сучасність і наше тяжке минуле, бо Костюченко — це кожен з нас, кожен, хто воює та хто загинув, хто в полоні та хто з полону вже ніколи не повернеться, цивільний громадянин або військовий. Все тотожно, бо ворог залишився одним і тим самим.
А ще Олекса Костюченко — український військовик, про якого забули на батьківщині. Нехай ці cлова будуть замість квітів, а пам’ять про Олексу Костюченка живе вічно.

1. Олекса Костюченко під час служби в Російській імператорській армії. Підпис на звороті ''г. Ярославль. 7 мая 1915 г.''.
2. Олекса Костюченко, старшина штабу Армії УНР. Підпис на звороті ''23.08.1920 р.''.
3. Олекса Костюченко під час навчання у Харківському технологічному інституті імператора Олександра ІІІ.
4. Олекса Костюченко, старшина штабу Армії УНР. Підпис на звороті ''14 червня 1921 р. м. Тарнів.''.
5. Леонід Волохов, Архип Кмета, В’ячеслав Прокопович, Олекса Костюченко, Євген Маланюк. Підпис на звороті ''Редакція часопису “Український Сурмач”. Квітень 1926''.
6. Олекса Костюченко, ад'ютант штабу 6-ї Січової дивізії.
7. Олекса Костюченко.
8. Олекса Костюченко.
9. Лист Андрія Терпиляка до Олекси Костюченка.
10. "Кримінальна" справа Олекси Костюченко,.
11. Довідка про надходження "кримінальної" справи на Олексу Костюченко з Тюмені в Свердловськ.
12. Навіть у 1963 році радянська влада не втрачала надії знайти Костюченка. Джерело Архів УСБУ в Івано-Франківській області.

 

Олександр Петлюра — полковник Армії УНР, хорольський повітовий комісар (12-28 квітня 1918р.), рідний брат Головного Отамана УНР Симона Петлюри. Олександр був молодшим братом Симона Петлюри, голови Директорії Української Народної Республіки та Головного Отамана УНР. Народився 29 серпня 1888р. у Полтаві, у сім'ї міщан, і був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр. Батько володів невеликим візницьким підприємством, що складалося з п'яти-шести пар коней, і так заробляв на утримання родини, мати займалася домашнім хазяйством та вихованням дітей.

Закінчив 4-класну Полтавську духовну семінарію. На продовження навчання у духовному закладі батькам Олександра бракувало коштів. З початком Першої світової війни був мобілізований однорічником до 34-го піхотного Сєвського полку. Служив у 436-й пішій дружині. Закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків (липень 1915р.), служив помічником курсового офіцера цієї школи. З 2 лютого 1916р. — молодший офіцер 27-го запасного піхотного полку. З 6 квітня 1917р. — 399-го піхотного Нікопольського полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 29 червня 1917р. — командир сотні 1-го Українського запасного козацького полку (згодом — полк ім. Дорошенка) військ Директорії. З 15 листопада 1917р. — командир куреня Дорошенківського полку. Коли наприкінці 1917 року внаслідок суперечок у Центральній Раді й Генеральному Секретаріаті дійшло до розбіжностей думок (головно стосовно організації української армії й ставлення до центральних держав), прихильник переговорів із державами Антанти генеральний секретар військових справ Симон Петлюра подав у відставку. Це безпосередньо вплинуло на кар'єру Олександра. Як брата опозиціонера, його за наказом командувача І Українського Корпусу генерала Павла Скоропадського демобілізували. Попри демобілізацію Олександр не відмовився від військової служби і на братове запрошення в січні 1918р. поїхав у Слобідську Україну, де Симон розпочав організацію козацьких добровольчих відділів. 25 січня 1918р. виїхав до Шостки, де очолював таємну бойову повстанську організацію. Із таким відділом під кінець січня 1918 року вирушив визволяти захоплений більшовиками Київ. 10 березня 1918р. офіційно демобілізувався з армії.

12 квітня 1918р. став урядовим комісаром міста і району Хорол на Полтавщині. Він недовго був на цій посаді, бо вже 28 квітня 1918р. генерал Павло Скоропадський ліквідував республіку, закликаючи до монархічного Гетьманату Української держави. Попри критичне ставлення до монархізму, Олександр повернувся до військової служби. Гетьман Скоропадський був одним із прихильників створення Збройних Сил України, тож були потрібні офіцерські кадри. У серпні 1918 року Олександра підвищили до поручника. Але повністю можливості військової служби відкрилися перед ним після повалення гетьмана Скоропадського і повернення Української Народної Республіки.

17 лютого 1919р. знову був мобілізований, перебував у резерві старшин штабу Дієвої армії УНР. З 20 березня 1919 р. — полковник (за посадою) для доручень штабу Правобережного фронту. З 1 квітня 1919 р. — полковник (за посадою) для доручень штабу Гуцульського Коша. З 20 травня 1919р. — старшина для зв'язку штабу Дієвої армії УНР у 16-му пішому загоні (згодом — 3-й дивізії, незабаром перейменованій у Залізну). 15 листопада 1919р. був відряджений Головним Отаманом УНР за кордон. З січня 1920р. — булавний старшина для доручень Головного Отамана УНР. З 14 травня 1920р. — командир Етапного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

У жовтні 1920 року після підписання Польською республікою мирних угод у Ризі українські війська вирішили самостійно продовжувати боротьбу. Олександр Петлюра служив у складі головних сил (7 і 9 бригади) під командуванням полковника Павла Шандрука. Після поразки військ УНР разом із III дивізією перейшов Збруч і став інтернованим у Польській республіці.

З 1923р. жив в еміграції у Польській республіці. З 1928р. під прізвищем Хорольський служив контрактовим офіцером польської армії у 1-му піхотному полку у Вільно. Останнє звання у польській армії — майор. Після вступу литовських військ до Вільно, у вересні 1939р., був інтернований у Литві. У 1940р. звільнений з полону за нез'ясованих обставин. У 1941–1944рр. разом з Єфремом Скрипником працював редактором газети «Волинь», що виходила у Рівному. У 1944р. виїхав до Західної Європи, у 1950р. — до Канади. Помер і похований в Торонто на цвинтарі «Проспект».

1. Олександр Петлюра - підполковник 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР.
2. Сотник Олександр Петлюра.
3. Олександр Петлюра (Хорольський) в уніформі Війська польського.
4. Олександр Петлюра в еміграції.
5. Некролог на смерть О. Петлюри в часописі «Український комбатант».

 

Іван Рубчак народився 07.03.1874р. у м. Калуш на Івано-Франківщині. Співак-бас, актор, чоловік актриси Катерини Рубчакової, батько актрис Ярослави, Ольги і Надії Рубчаківних, тесть режисера і актора Гната Юри. Вже в шкільні роки співав у калуському хорі та брав участь в аматорських виставах. Закінчив польську гімназію в Станіславі. Акторську працю розпочав у трупі театру товариства «Руська Бесіда» у Львові (1894-1914), при якому у музично-драматичній школі навчався співу у М. Косака. Згодом грав у трупах «Тернопільських театральних вечорниць», Нового львівського театру, Театру Начальної команди УГА, Театру ЧУГА, театрів Галичини та Карпатської України (1921-1939). З приходом перших більшовиків в Українському драматичному театрі ім. Л. Українки (Львів; 1939-1941), за німецької окупації – Львівському оперному театрі (1941-1944), за других більшовиків – театрі ім. М. Заньковецької (1944-1952). Депутат Народних зборів Західної України (1939), Заслужений артист УРСР (1945), лауреат Сталінської премії (1950). Помер у Львові 1952р.

 

Бунчужна Катерина Забілло - ймовірно наймолодша дівчина-сержант в історії українського війська. У 15 років пішла воювати на фронт, противлячись волі батьків, які хотіли видати її заміж за нелюбого підстаркуватого чоловіка. Досі про Катерину в українських енциклопедіях було лише кілька речень. І не було світлини. Як і належало дружині українського розвідника, який працював щонайменше із чотирма розвідками – дружніми та ворожими.

У Енциклопедії Українознавства, виданій пластовим видавництвом "Молоде життя" у 1957 році, про цю українську ветеранку була максимально коротка довідка: "Забілло Катерина (1900-1943), уроджена Бабич, дружина сотн. Миколи Забілло. Під час визвольних змагань 1917-1918 рр. бунчужна полку кінноти Армії УНР. Померла в Еміграції в Царгороді". Енциклопедія української діяспори (Київ, 1995) до вже відомої довідки додала лише, що народилась Катерина "в Заславі на Житомирщині", а також, що "з 1928 року – член Української Громади в Туреччині"… При підготовці цього тексту мені вдалось знайти некролог Катерини у жіночому часописі "Наше життя". А також – у коломийському журналі "Жіноча доля" – короткі автобіографічні тези, досі не введені в науковий обіг. Народилась Катерина 4 грудня 1900 року "у місті Гом[е]лі на Великій Україні", в родині Книшенко-Бабич – подано у некролозі. У автобіографічних даних – опублікованих ще за її життя – вказувалось, що походила із родини Бабичів (без згадки про Книшенків). А теж – ще інше місце народження: "в м. Мстиславі на В. Україні". Мстислав – це тепер центр Могилівської області Білорусі. У 1918 році Могилівщина, хто не знає, просилась про приєднання до Української держави… У автобіграфічній довідці також уточнювалось, що невдовзі після народження дитини "в звʼязку зі службовими справами, Бабичі переїхали до міста Гомеля". Відтак можна ствердити, що місцем народження Катерини Забілло був не Заслав (тепер Із'яслав на Хмельниччині) та не Гомель. А місто Мстислав. Батько дитини був військовим, мати – артисткою. Із 1909 року Катря почала навчатися в жіночій гімназії Гомеля. "Вже в той час мати її своїми виступами на сцені, як аматорки, в українських п'єсах пробудила в своїй коханій доньці любов до всього українського...". З початком Першої світової війни влітку 1914 року "Багато знайомих, а також і брат" пішли на фронт. "Перші ранені.. Перші герої... Усе це відбивалось на нервовій та вражливій дівчині Катерині". На початку 1915 року до Гомеля на відпустку із фронту приїхав рідний брат Катерини – офіцер піхоти. "В той самий час до неї, ще такої молодої, засватався якийсь підстаркуватий дідич, і Катерина чуючи, що родичі її схиляються в бік вигідного "молодого", рішає свою долю... виїжджає нишком з братом на фронт, куди прибуває переодягненою за хлопчика...".

Неповнолітні діти в основних арміях Першої світової війни були нормальною практикою. Тоді ще не було Конвенції захисту прав дітей, яка з'явилась лише після Другої світової війни. Неповнолітні офіційно отримували георгіївські, вікторіанські та залізні хрести відповідно від московського царя, британського короля чи німецького імператора. Пропаганда активно й позитивно висвітлювала такі практики, що заохочувало інших дітей втікати з домів на фронт. "В перших лініях шанців молодий охотник – Кость (таке чолові ім'я взяла собі Катерина) проходить справжню військову науку. Своїм хистом "він", звертає на себе увагу і помалу йде в гору по службовій драбині. В 1916 році вона вже десятником (старшим солдатом) кулеметної сотні та ще й з двома "Юріями" (4-го та 3-го степеня). Довелось їй в цей час бути також і двічі раненою". Верифікувати отримання "Юріїв", тобто Георгіївських хрестів, наразі складно, бо невідомо під яким прізвищем воював "Кость". Але теоретично така можливість у той час була… Дівчина приїздить на певний час до дому, "родичі простили їй її вчинок, бачучи в ній героїню". Знову відбуває на фронт, південно-східний, тобто в Україну. Так і не досягнувши повноліття, несподівано для свого полку, виходить заміж за поручника драгунів Василя Петрова. Відтак переходить служити в кінноту. Під час революції 1917 року Катерина, разом із чоловіком, вступає до українського війська. Саме з цього періоду збережена її світлина у військовому однострої – із кокардою Арихстратига Михаїла та тризубом. "Чоловік формує кінну сотню в котрій його жінка вже сповняє службу в ролі бунчужного (вахмайстра)... Перші сутички з ворогом. Паню Катерину сильно контужено, а її чоловіка ранено. Після відїжджають вони до Варшави, далі до Кракова, а потім переїжджають до Одеси, занятої французами, де обоє бажають поладнати деякі власні родинні справи. Але до своїх дістатися не пощастило".

Відрізана від українських військ подружня пара врешті-решт потрапляє до Туреччини. Василя кладуть до французького шпиталю, Катерина потрапляє в табір для інтернованих "Селіміє" у Стамбулі, де змінює військовий одяг на жіночий. Чоловіка, разом із шпиталем, переводять до Болгарії… Поїхати разом не було можливості. Згодом дізнається, що чоловік помер і похований у Болгарії. У 1920-х роках Катерина вдруге виходить заміж – за майбутнього очільника Української Громади в Стамбулі сотника Миколу Забілло "з яким покинула Україну, втікаючи перед большевиками у Туреччину". Другий чоловік був таємним співробітником розвідки УНР, контактував також із турецькою, московською та американською розвідками (життєпис його досі належно не досліджений). У подружжя, на початку 1930-х років народився син Петрусь. Ще неповнолітнім він став напівсиротою. Його мама Катерина померла від раку 23 жовтня 1943 року. Похована на Грецькому православному цвинтарі Шишлі в Стамбулі (могилу віднайдено зусиллям Українського культурного товариства в Стамбулі і особисто Алії Усенової).

Український жіночий журнал "Наше життя" в листопаді 1944 року писав: "Доперва тапер дійшла у Америку вістка, що минулої осени в Туреччині померла Катерина Забілло, активна українська громадянка та відома патріотка…. У Туреччині прожила решту життя на живих зв'язках з українськими жіночими організаціями у краю, журналістичній праці та активности в українських товариствах".

 

Омелян Курковський(1894 - 1961). Підполковник армії УНР. У 1920 році - начальник Могилів-Подільського повітового жандармського відділу.

 

Дубовий Іван Костянтинович. Полковник Армії УНР. Народився 19 грудня 1894р. у с. Галиця Ніжинського повіту Чернігівської губернії в родині Костянтина Миколайовича Дубового та його дружини Марії Андріївни. Закінчив Ніжинське комерційне училище, Миколаївське інженерне училище (14 травня 1915), вийшов прапорщиком у розпорядження штабу XI РІА. З 28 травня 191 р. служив у 1-й роті 22-го саперного батальйону. Під час Першої світової війни отримав орден Святого Георгія IV ступеня - за бій 28 травня-2 червня 1916р. під с. Гайворонка. Штабс-капітан з 17 вересня 1917р.

З 9 лютого 1918р. - командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918р. - командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом - Армії Української Держави. З 17 листопада 1918р., після протигетьманського повстання, - комендант Харкова. З грудня 1918р. - командир 2-го Запорізького, а потім - 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 13 квітня 1919р. - командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 16 квітня 1919р. повів залишки запорожців через Румунію на з'єднання з основними частинами Армії УНР. З кінця травня 1919р. - командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922рр. - командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

В еміграції, як кращий з краших, багато років очолював «Товариство Запорожців» та Союз лицарів Залізного Хреста. Помер 27 грудня 1956р. Поховали Івана Дубового на заході Франції поблизу міста Ля Рошель. Поруч біля нього, в родинному гробівці, похована його дружина.

 

Михайло Поготовко - льотчик 1-го Українського авіаційного загону, підполковник Армії УНР, один з ініціаторів створення Українського Визвольного Війська. Загинув 31 березня 1944р. від кулі бойовика Армії Крайової.

«На історичному вже українському кладовищі варшавської Волі виросла ще одна свіжа могила. У квітня ц. р., варшавська українська колонія відпровадила на місце вічного спочинку свого Голову Комітету, підполковника Михайла Поготовка. У похороні взяло участь усе місцеве українське духовенство на чолі з Митрополитом Луцьким Полікарпом. Похоронний обряд відбувся 2 квітня в Соборі на Празі, де виголосили прощальні cлова: архієпископ Палладій і полк. П. Крижанівський. На другий день, 3 квітня, труну перевезено на Польське кладовище, де сформувався величавий похід. Над могилою промовили: представник влади др. Шен, представник Центрального Комітету др. Сопуляк, заступник покійного в Комітеті, полк. Л. Крижанівський. На свіжу могилу зложено багато квітів і вінків, серед них від родини, варшавського губернатора, митрополита Діонисія, архієпископа Палададія, комбатантів, духовенства, шкіл, братства і ін.

Михайло Поготовко народився 21 листопада 1891 року на Великій Україні. По закінченні середньої школи в Полтаві, вступає у Київський Комерційний Інститут, після чого йде у військову школу, яку скінчає як підпоручник.
Світову війну відбуває як фрон товий старшина і літун й від часу утворення Української Армії від разу стає в її ряди, спочатку як літун у Першім Отряді Запорозького Корпусу, потім (за часів Геть манату) в Летунськім Відділі по Охороні. У дальшій службі в Українськім Війську стає юрисконсультом Повітряної Фльоти, Начальником Персонального Відділу Повітряної Фльоти, Помічником Начальника Військово-Польової Жандармерії й вже в 1920 р. Начальником Віськово-Польової Жандармерії.
Перебувши всі злидні таборів, перед війною працює від 1927 р. у Варшаві фізично, не занедбуючи ширшої діяльности, гуртуючи біля себе давніх військовнків-українців та стоячи близько до рухів студентської молоді.
Від початку повставання українських комітетів, стає до праці й як Провідник Варшавського Допомогового Комітету від 3-го березня 1940-го року потрапив дволітньою наполегливою діяльністю, надати ритм ділової організації цьому Комітетові та згуртувати в його клітинах майже все, сильно зрізничковане, варшавське українське громадянство. Особливою опікою Покійного користувалася шкільна молодь, яка тепер має у Варшаві дві школи, отримувала літні колонії, відживлення й под.
Ставши на чолі своїх давніх товаришів зброї, полковник Поготовко засновує Варшавський Союз Українських Комбатантів, який дав багато своїх членів у ряди Галицьких СС. Дивізії, „якої Покійний був Уповноваженим на Варшавську Округу. Підполковник Поготовко, як справжній вояк, завжди говорив, що тепер, у війні, не час нам на політику (в гіршому розумінні), а треба збройного чину. Був Він щирим прихильником ідеї УВВ та зокрема «Українського Добровольця». Вірний син Православної Церкви. Покійний багато спричинився її розвиткові, чого зовнішнім проявом було п’ять єпископів, що взяли участь у похороні та багато духовенства, на чолі з митрополитом Діонісієм у числі приятелів біля гробу Покійного. Полковник Поготовко, як правди во суспільна людина, був дужесу ворий до себе у виконуванні своїх обов’язків. Не злякавшись погроз, він до кінця лишався на пості й впав 31 березня ц. р., пробитий шіснадцятьома кулями польсько большевицьких убивників за сто лом свого урядового кабінету. Вічна Йому Пам’ять!»

Газета „Український доброволець“. — №51, 6 травня 1944р.

 

Борис Монкевич - сотник Армії УНР. Народився 6 квітня 1896р. у с. Баговиця (нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області). До 1910р. жив у Кам'янці-Подільському, а згодом переїхав до свого дядька в Одесу. 1915р. закінчив там реальну школу, а наступного року — Одеську військову школу. В 1916—1917рр. прапорщик РІА Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни. У 1917р. - хорунжий вже українського 1-го Гайдамацького куреня в Одесі. З січня 1918р. служив у полку ім. Сагайдачного в Києві, брав участь у вуличних боях у січні 1918р. проти московсько-більшовицьких заколотників, пізніше вступив до 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької бригади, формував 4-ий Запорізький полк ім. Богдана Хмельницького Армії УНР . З 08.11.1920р. - ад'ютант начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.

У листопаді 1920р. Монкевича разом з іншими інтерновано поляками в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). 1921р. йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Після відкриття в Подєбрадах Української господарської академії, у якій навчалися переважно вояки Армії УНР, Монкевич змінив навчальний заклад. У червні 1924р. він звернувся до керівництва академії з проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Проте, як свідчать джерела, Борису Монкевичу відмовили у вступі до академії, оскільки його «особисту справу» було розпочато 27 червня, а завершено вже 14 липня 1924р.. Під час перебування в Польщі Борис Монкевич написав низку спогадів. Перша відома його публікація з'явилась у «Календарі Червоної Калини на 1923р.». Називалась вона «Крути: з давно пережитого». Наступні відомі публікації виходять уже 1927р. в журналі «Табор», що видавався у Варшаві, - «Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)» та «Піонери Українського війська». 1928р. у Львові виходить його надзвичайно цінна книга «Слідами новітніх запорожців…». У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, в яких брали участь запорожці Петра Болбочана.

У 1929р. Борис Монкевич видає нову книгу - «Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців». Крім цього, Монкевич опублікував статті: «Бій під Крутами», «Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918р.», «Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)», «Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918р.», «Організація регулярної армії Української Держави 1918р.», «Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)», «З останніх днів боротьби». Жив в еміграції у Канаді. Помер 7 лютого 1971р., похований у м. Монреаль (Канада) на цвинтарі Mount Royal Cemetery.

Товариш Бориса Монкевича Степан Цап-Канівець пригадував: «Треба сказати, що він визначався колись силою волі, подиву гідною сміливістю, ясністю думки, неустрашимістю перед небезпекою і палкою любов’ю до Батьківщини... Переконливість, безстрашність навіть перед сильними різнобарвними персонами. Перед лицемірами й фальсифікаторами історичної нашої правди, перед псевдонауковцями. Говорив і писав завжди правду, відверто про те, про що інші жахалися навіть подумати».
Сам Борис Монкевич в своїй книзі «Похід Болбочана на Крим» (1956) писав: «Як Центральна Рада, так і нова влада не знали, що міць держави полягає в національно-свідомім і патріотично настроєнім війську. А запоріжський корпус заховував в собі багато можливостей.
Центральна Рада рахувала, що демократичній республиці військо непотрібне, її спасе в хвилю небезпеки сам «народ» зорганізований у народню міліцію. Нова влада, нехтуючи національну свідомість, рахувала, що міць армії полягає в людях фахових, з вищою освітою і високих рангах. Але ні одна ні друга влада не догадувалася, що вони мали таку велику і могучу силу, як запоріжський корпус, якого патріотизм був імпульсом до великих чинів».

1. Борис Монкевич.
2. Борис Монкевич - хорунжий ім. Б. Хмельницького полку. Серпень 1918р.
3. Борис Монкевич. 1920-ті роки.
4. Борис Монкевич на з'їзді членів Українського воєнно-історичного товариства. Варшава. Осінь 1934 року.
5. Книга авторства Бориса Монкевича.
6. Книга авторства Бориса Монкевича.
7. Могила Бориса Монкевича.

 

Дмитро Купчак - хорунжий Січових Стрільців, козак кінного полку ім. К. Гордієнка, що був в складі Кримської групи підполковника Петра Болбочана. Мелітополь, весна 1918 року.

 

Василь Бень - старшина Армії УНР, ад'ютант Симона Петлюри, директор єдиної в Польщі державної української школи ім. Маркіяна Шашкевича. Народився 10 квітня (29 березня) 1885р. в селянській родині в с. Ременів (тепер Кам’яно-Буського району Львівської області), жителі якого завжди стояли в обороні своїх національних прав. Село дало чимало вояків до УСС, УГА та УПА. Василь Бень закінчив львівську гімназію та філософський факультет Віденського університету. Вже до Першої світової війни вчителював. Як і всі члени його родини, він знався з Андреєм Шептицьким. Зустрічі з митрополитом неабияк впливали на формування світогляду молодого вчителя. Як старшину резерви його покликали до австро-угорського війська. 1914 року фельдфебель Бень у 19-му Ландверному полку вчив військової грамоти двадцятитрьохрічного Євгена Коновальця, призваного до армії напередодні Світової війни. У час військової завірюхи тисячі галичан, а серед них і Бень опинилися в російському полоні. Після Лютневої революції 1917 року Василеві вдається дістатися Києва. Тут зустрів свого земляка Романа Сушка, Євгена Коновальця, Івана Ющишина, які вже почали творити Галицько-Буковинський курінь. 1918 року Василя Беня, як людину з певним військовим досвідом та знавця кількох європейських мов, Симон Петлюра призначив своїм ад’ютантом, перекладачем і старшиною для особливих доручень. Так, під час переговорів з поляками, Василь Бень у складі української делегації зустрічався з Юзефом Пілсудським.
Допомагав Бень і родині Симона Петлюри.

Зберігся лист Головного отамана до дочки Лесі, яка у своїх листах до батька цікавилася долею Василя Беня. Ось уривок з листа Симона Петлюри: “Моя люба Лесінька. Я дуже тобі дякую за твого хорошого листа. Татко багато працює, згадує і мамочку, і Лесіньку. Бень воює з більшовиками та китайцями. А татко все думає, як би закінчилася війна, то він вмісті з Лесінькою та мамою поїхав би кудись в гори, щоб одпочити. Живе татко у вагоні і вже душно йому. Цілую тебе, моя доню...”.
15 січня 1919 р. Василь Бень отримав високе призначення – на посаду начальника Окремого залізнично-технічного корпусу. Та вже 29 травня того ж року був усунутий з цієї посади...
Чи не через цей епізод часом: «На ранок 30 квітня коло 9.10. год., коли я був на двірці, підійшов якийсь потяг. З вагону вискочив із мавзером у руці отаман [Василь] Бень та, нічого нікому не кажучи, почав стріляти в гурток козаків; чоловіка з чотири ні в чім невинних людей упало, обливаючись кров'ю. Все розбіглось. Ледве вдалося переконати того недоумка Беня, що все давно вже скінчено, та що це перша кров, що її недотепний післанець С. Петлюри пролив у цьому паперовому перевороті» (із спогадів командувача 9-го корпусу Армії УНР Петра Єрошевича про події перевороту Оскілка).

Після поразки Армії УНР підполковник Василь Бень повертається до рідної Галичини. В часописі “Червона Калина” з’являються його статті про боротьбу українців за свою державність. У зв’язку з тим, що Юзеф Пілсудський особисто знав Беня, то польська влада його не переслідувала. За рекомендацією митрополита Шептицького Беня призначають директором єдиної в Польщі державної української школи ім. Маркіяна Шашкевича. Невдовзі польське міністерство освіти було змушене визнати, що ця львівська школа стала однією з кращих у Польщі. А головне, що вона перетворилася на центр патріотичного виховання юних українців. Полякам лишалося бити вікна у школі та друкувати злісні наклепи на її директора.
У Василя Беня, який жив при школі, не раз гостювали Євген Коновалець, Андрій Мельник, Іван Ющишин, Роман Сушко та багато інших колишніх старшин УСС, а тоді вже членів УВО... Та надійшов “золотий вересень” 1939 року, коли в Галичину увірвалися червоні. Дивно, але Бень на захід на втік, хоча вже добре вивчив ментальність московської орди. 1940 року його звільнили з посади директора, а вже наступного року, 26 червня, арештували. “Доблесні” чекісти не барилися і тієї ж ночі по-звірячому закатували українського старшину у львівській тюрмі на Лонцького.

Після втечі червоних під ударами німців дружина Леся довго не могла впізнати змасакроване тіло чоловіка. Ідентифікувала лише за шкарпетками, на яких колись вишила дві літери – “В. Б”. Поруч з Василем Бенем лежав закатований брат Романа Шухевича – Юрко.
Поховали українського старшину на Янівському цвинтарі, на меморіалі УСС, але на початку 1970 рр. комуністичні вандали меморіал зруйнували. Однією з перших було знищено могилу Василя Беня.
Автор цих рядків понад 20 р. шукав місце поховання ад’ютанта Петлюри. І лише 1992 р., коли відновлювали стрілецький меморіал, могилу підполковника Беня було знайдено. Його тлінні останки ідентифікували. Близько 20 тисяч українців взяли участь у перепохованні. Його учні, земляки з Ременова, вчителі і школярі школи ім. Маркіяна Шашкевича, десятки священиків і вояків Національно-визвольних змагань проводжали Василя Беня на місце нового спочинку. Зі США приїхав син Костянтин.
Тепер Василь Бень спочиває поруч із прем’єр-міністром ЗУНР Костем Левицьким і командувачем УГА Мироном Тарнавським. А на фасаді львівської школи №34, де він 10 років був директором, встановлено меморіальну дошку. У шкільному музеї є відділ, присвячений Василеві Беню, на уроках школярі вивчають його життєвий шлях. Вічна пам’ять борцям за волю України!

Автор: Ігор Федик, заслужений учитель України, краєзнавець м. Львів.

 

Степан Скрипник — хорунжий Армії УНР, старшина для таємних доручень Симона Петлюри, патріарх Київський і всієї України — Мстислав (з 1989р.). Степан Скрипник народився 10 квітня 1898р. у м. Полтава в родині Івана Скрипника і Маріанни Петлюри, рідної сестри майбутнього Головного Отамана Війська УНР. Навчався Степан Скрипник у Полтавській гімназії. У 1918р. добровольцем вступив в українське військо. У складі Кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка Степан Скрипник брав участь у боях з більшовиками упродовж 1918–191 рр. У 1920р. проходив службу в 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Був підвищений до хорунжого за бойові заслуги. Упродовж 1920–1921рр. хорунжий Скрипник був особистим ад’ютантом Головного Отамана Війська УНР. З 1923 р. Степан Скрипник мешкав на еміграції у Польщі. Закінчив там Вищу школу політичних наук, був депутатом Сейму від волинського Українського об’єднання. Племінник Петлюри на той час був особистим ад’ютантом отамана і виконавцем таємних доручень. Зокрема, Степан Скрипник був дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським. У 1940р. Степан Скрипник був повітовим інспектором у м. Холм, брав участь у церковному та громадському житті. У часи Другої світової війни він повернувся в Україну як священик, де займався об’єднанням православних церков. У 1942р. він прийняв постриг під ім’ям Мстислава, був обраний Переяславським єпископом Української Православної Церкви. Був заарештований Ґестапо та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944р. мешкав у Польщі, Словаччині та Німеччині, у 1944–1947рр. був єпископом у Німеччині, а потім був обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. У 1949р. владика Мстислав очолив УПЦ в Америці. Він організував будівництво церковно-меморіального комплексу в Саут-Баунд-Бруці, де з тих пір поховано чимало військових, політичних і громадських діячів з числа українських емігрантів. У 1989р. Мстислав (Скрипник) був проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. У 1990р. йому вдалося прибути в Україну, де він став першим Патріархом УАПЦ. У 1992р. патріарх Мстислав передав в Україну прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР, який зараз експонується в Національному військово-історичному музеї України. Помер патріарх Мстислав у канадському місті Ґрімсбі у 1993р. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруці (США). У Полтаві у 1995р. відкрито меморіальний музей патріарха Мстислава.

1. Степан Скрипник - ад'ютант Петлюри і його племінник. Майбутній патріарх УАПЦ в однострої хорунжого Армії УНР.
2. Степан Скрипник - ад'ютант Петлюри і його племінник. Майбутній патріарх УАПЦ в однострої хорунжого Армії УНР.
3. Степан Скрипник. 28 березня 1920р.
4. Донька та дружина Симона Петлюри, Степан Скрипник та польський офіцер, підпоручник Мечислав Суніцкий.
5. Степан Скрипник.
6. Митрополит Мстислав зі своїми парафіянами, США. Ймовірно 1950-1960-ті роки.
7. Мстислав патріарх Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

 

Девоссер Михайло, народився 21 липня 1895р. в Познанці Гетьманській, повіт Скалат. 1914 року зголосився добровольцем до УСС і в їхніх рядах, а пізніше в складі Української Галицької Армії, перебув визвольну війну, дослужившись до ступня сотника. 30 травня 1915р. в бою під Гізієвом коло Болехова тяжко поранений. 1 листопада 1918р. командував частиною фронту на Персенківці під Львовом, а теж на інших південних відтинках. За Збручем одружився з Степанією Вітошинською, також учасницею визвольних змагань. Після повернення з війни поляки інтернували його в таборі в Пикуловичах, пізніше кілька разів саджали у в'язницю. Закінчивши агрономічні студії, не зміг працювати на українських землях, як “політично неблагонадійний”. Навчав у хліборобських школах далеко на Помор’ї, аж по дев’яти роках став управителем хліборобського ліцею в Черниці(Галичина). 1944 року емігрував до Тиролю і по кількох роках скитання в Австрії й Тунісі приїхав до Канади 29 травня 1951р. Тут став членом Стрілецької Громади. Належав до Братства Українських Січових Стрільців. Помер у Торонто 15 квітня 1973 року.

 

Олександр Загродський — генерал-полковник Армії УНР (в еміграції), командир 2-ї Волинської дивізії. Народився10(22) квітня 1889р.

«Звичайна теплушка. На нарах сидить в білизні Волох. Штани і чоботи лежать на полу. Перед Волохом миска з цукорками. З другого боку Волоха, на нарах, — Загродський! Обидва по-татарському підібрали ноги. З цікавістю оглядаю Волоха, котрого ще не бачив. З голови на лоб опустився довгий темно-рудий оселедець. Досить довга борода. На лиці сліди віспи. Вираз сірих очей твердий, неприязний. Кілька старшин гайдамаків в гарних синіх жупанах, підперезаних червоними поясами, дивляться на нас неприхильно.
— Ким будете і з чим прибуваєте? — питає Волох.
— Ми представники 2-ї Запорозької дивізії, прислані довідатись про повод арешту нашого старого командира і його штабу.
— Залишили Полтаву та ще питаєтесь?
— Наша дивізія шанує і вірить отаманові Болбочанові. Просимо сказать, чи в Києві відомо про те, що сталось?
Волох протяг папір. Була то телеграма такого змісту: "Арештованого отамана Болбочана достачить в Київ разом з штабом. Ви призначаєтесь командиром корпусу. Петлюра".
— Все зрозуміло. Наказові і Вам підчиняємось.
Разом засалютували.
— Скільки у вас багнетів, яка сила дивізії?
— 6000 багнетів, 300 шабель, 18 гармат, 40 кулеметів. Враз з помічничими частинами — коло 9 000 чоловіка.
— Немало. Полтаву можна було удержать.
Загродський кілько разів піддакнув: "Так, так, пане отамане!" В очі не дивився. При своїм дуже високім зрості весь час похилявся над Волохом, угодливо, без заховання гідності» .

Втім, не варто розцінювати цю "угодливість" як прояв слабкості характеру Олександра Загродського. Був це досвідчений тактик, розважливий і не схильний до авантюр командир дивізії. За свій довгий шлях на службі українській ідеї, мав безліч можливостей зійти з нього, як багато інших старшин, проте не зробив цього. А з перебіжчиком Омеляном Волохом його шляхи розійшлися, коли горезвісний отаманчик вдався до зради. Як і більшість командирів дивізій, Олександр Загродський на початку грудня 1919 року, коли Армія УНР перебувала в цілковито дезорганізованому і деморалізованому стані в районі «трикутника смерті», підтримав рішення командарма армії про про початок славнозвісного Зимового походу та перехід визвольної боротьби на партизанський манер. Пройшов зі своєю дивізією всі 6 місяців походу. Наприкінці рейду в березні 1920р. Загродський захворів на поворотний тиф, сестра-жалібниця саньми відвезла його одужувати до рідних в Зеленьків, проте невдовзі він повертається до командування. 6 травня похід закінчився, однак дивізію одразу кидають на передову.

31 травня наказом № 7 Головної Команди Армії УНР Загродського за вміле командування і бойові заслуги його дивізії в Зимовому поході підвищують до звання генерал-хорунжого. Протягом деякого часу він виконує обов'язки заступника головкомандувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Сам командарм так відгукувався про свого тимчасового заступника:
«Карєру свою військову в колишній російській армії [Загродський] почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного. В Українській армії був на "Запоріжжі", там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу». Ведучи постійні бої з більшовиками, чисельність дивізії зменшувалася, в кінці червня Загродський вкотре просив командувача Армії хоч на три дні відвести дивізію в резерв. Ситуацію рятувала мобілізація, яка проводилася в Ямпільському повіті. За Мазепинським полком закріпили Тиманівську волость, за 4-м сірожупанним — Краснянську, за Чорноморським — Томашпільську, за полком імені Залізняка — Клембівську; наказ про мобілізацію підписали отаман Загродський та сотник Олесь Волосевич. Восени 1920 року шість стрілецьких, кулеметна та Окрема кінна дивізії Армії УНР зведені у три групи, одну з них очолив Загродський.

Наприкінці війни 1920 року Загродський очолював резерв армії та займав посаду заступника командуючого українськими військами генерала Омеляновича-Павленка. Після відступу Армії УНР за Збруч — інтернований у Польщі — перебував у Каліші. Опікувався групою інтернованих українських вояків у Вадовицях (до лютого 1921р.) Після Олександра Удовиченка командував «Калішським обозом українських інтернованих вояків»; з його ініціативи організовано табірну гімназію, з вересня 1921 при 2-й Волинській дивізії відкрилися технічні курси, в подальшому переросли у військово-технічну школу. Влітку в Каліші почали діяти псалтирські курси, керівником курсів став начальник душпастирства Армії УНР Павло Пащевський, опікуном — Загродський. У квітні 1921 року головує на з'їзді Великої ради ордена «Залізного Хреста», вирішено нагородити панотців наперсними хрестами на орденській стрічці, ухвалили нагородити оденом Головного отамана (хоча він участі в Першому Зимовому поході не брав). В червні 1921 року очолив Українську спілку інвалідів Армії УНР, польський уряд з 1 січня 1925 року почав надавати благодійній організації фінансову підтримку. 30 жовтня 1921 року голова Раднаркому УСРР Християн Раковський вимагає від польського уряду видачі команувача 2-ї Волинської дивізії Загродського, поляки відмовили.

Призначений у травні 1922 року керівником сил у Каліші замість арештованого радянськими представниками влади генерала Петра Єрошевича, після низки протестів Загродського Єрошевич звільнений. В листопаді 1922 року представляє Військовому міністерству УНР статут нагороджень Залізним Хрестом. У травні 1932 вдруге зібралася Рада лицарів «Залізного Хреста», Загродського залишено надалі Головою орденської Ради. 4 жовтня 1929 року підписує акт купівлі цвинтаря в Щипйорному для поховань українських вояків. З 1936 по 1946 рік входив до Головної ради Хреста Симона Петлюри. У 1940-х роках спільно з Іваном Лютим-Лютенком розбудовував Український кооперативний союз у Холмі. Після Другої світової війни мешкав у Зальцбурзі, очолював Український допомоговий комітет та був ініціатором і членом УНДС Австрії.

З 1949 року — у США. Працював робітником на фабриці, яка виробляла деталі для літаків. Наслідком старих поранень втратив ногу. На громадських засадах очолив ініціативну групу колишніх вояків Української Армії. При президенті УНР Степанові Витвицькому виконував обов'язки шефа військової й цивільної канцелярії, був головою Громадського суду та членом ради Українського конґресового комітету Америки. У листопаді 1950 року відвідує земляків в Канаді в рамках акції збору коштів для хворого на рак горла полковника Олександра Петлюри, брата Головного Отамана. За ініціативою Олександра Загродського перевидано працю О.Доценка «Зимовий похід».

Еміграційний уряд УНР відзначив Загродського Комбатантським Хрестом, Воєнним Хрестом та Хрестом Вільного Козацтва та підвищив до звання генерал-полковника Української Армії. Помер у Нью-Йорку 4 серпня 1968 року. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Брук.


1. Олександр Загродський.
2. Олександр Загродський на похороні хорунжого полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка. Станіславів, 6 вересня 1920р.
3. Олександр Загродський на параді 1920 року серед польських та українських старшин.
4. Олександр Загродський - командир 2-ї Волинської дивізії, учасник Зимового походу, заступник головнокомандувача Армії УНР в таборі для інтернованих у Каліші. Польща, 1921р.
5. Олександр Загродський - командир 2-ї Волинської дивізії, учасник Зимового походу, заступник головнокомандувача Армії УНР в таборі для інтернованих у Каліші. Польща, 1921р.
6. Олександр Загродський.
7. Олександр Загродський на нагородженні Залізними хрестами учасників Зимового походу. Каліш, квітень 1921р.
8. Олександр Загродський.
9. Олександр Загродський. 1948р.
10. Олександр Загродський в еміграції.
11. Олександр Загродський в еміграції.
12. Олександр Загродський в еміграції.
13. Олександр Загродський в еміграції.
14. Президент УНР С. Витвицький нагороджує Івана Лютого-Лютенка Воєнним Хрестом УНР. Позаду Витвицького стоїть генерал Олександр Загродський. 1964р.
15. Олександр Загродський - член Правління Української спілки воєнних інвалідів. 1926р.
16. Могила Олександра Загродського.

 

Олекса Яворський - вояк УСС, поручник УГА, старшина Синьої сотні 3-го Окремого кінного полку Армії УНР, старший десятник дивізії військ СС “Галичина”.

Нижче приведено некролог, надрукований в українському щоденнику "Свобода" за 25 квітня 1987 року:

«"Свобода" принесла сумну вістку, що в суботу, 11-го квітня ц.р., помер у Торонто Олекса Яворський, закінчивши 91-ий рік життя, посол до Варшавського сойму, адвокат у Підгайцях, сотник Української Галицької Армії і УHP у дивізії "Чорношличники" у часах Визвольних Змагань та сотник дивізії "Галичина" УНАрмії в часі Другої світової війни. Д-р Олекса Яворський народився 25-го березня 1896 року в селі Котузів, повіт Підгайці. Гімназію закінчив у Бучачі 15-го червня 1914 року, склавши іспит зрілости. В 1915 році покликаний до австрійської армії, а вже в 1916 році він закінчив офіцерську школу з відзначенням, опісля в 1916-1918 роках брав участь у боях на російському, румунському та італійському фронтах. Поранений на російському фронті, за відвагу відзначено його бронзовою "малою" і "великою" срібною медалями.

Восени 1918 року у Львові як чотар австрійської армії належав до групи старшин, що приготовлялися до перебрання української влади на терені Східньої Галичини. Вміжчасі хворий на малярію лежав у шпиталі. Після відступу української армії зі Львова поляки вивезли його на Домб'є під Краковом, звідки опісля перевезли до шпиталя в Кракові. В 1919 році д-р Яворський утік зі шпиталя і через Чехо-Словаччину й Мадярщину дістався до Галичини, де вступив до Української Галицької Армії, як поручник ІІІ-ої, а опісля VIІ-ої Львівської бригади та брав участь у всіх боях Армії проти поляків, большевиків і денікінців. Зимою 1919-20 року захворів на тиф, а після виздоровлення, як комендант міста Немирова на Брацлавщині, зорганізував разом з отаманом Голубом повстанський відділ, з яким приєднався до Української Повстанської Армії УHP, що під командою ген. Омеляновича-Павленка і отамана Тютюнника оперувала в тилах большевиків. У рядах цієї Армії він відбув усі її численні бої в тилах большевиків. а відтак, після повороту зі Зимового Походу, на регулярному протибольшевицькому фронті, аж до осени 1920 року. За участь у Зимовому Поході був відзначений Залізним Хрестом.

Повернувши додому у 1920 році він закінчив право у Тайному Українському Університеті, яке відтак, після знесення українського бойкоту польських університетів, повторив у Краківському університеті в 1925-29 роках.
У 1922 році Яворський одружився зі Сгефанією Падох, найстаршою сестрою д-ра Ярослава Падоха — голови НТШ, яка померла кілька років тому в Торонто. Працюючи в Підгайцях у нотаріяті, Яворський відновив і розбудував українські кооперативи, читальні "Просвіти", "Соколи", кружки "Рідної Школи", Сільського Господаря і т.п. Брав участь у віднові нашого політичного життя як голова Повітового Комітету УНДО в Підгайцях і член Центрального Комітету УНДО у Львові. Як колишній старшина УГА і Армії УHP він був активним членом Української Військової організації. Повітовим і Окружним ад"югантом УВО.

Відзначаючи його заслуги, наше громадянство вибрало д-ра Яворського в 1928-1930 роках послом від партії УНДО до Варшавського сойму. Всі попередні польські вибори в 1922, 1928 і 1930 роках д-р Яворський перебував у тюрмі. Два рази вибрано його послом і він просто з тюрми їхав на засідання сойму до Варшави. В 1935-1939 роках аж до вибуху Другої світової війни він провадив адвокатську канцелярію в Підгайцях. 1-го вересня 1939 року поляки арештували його і завезли до Берези Картузької.
В часі Другої світової війни д-р Яворський провадив адвокатську канцелярію в Кракові, а відтак нотаріят у Самборі, звідки весною 1944 року його покликано до Української дивізії "Галичина", де він разом з хорунжим інж. Стисловським опікувався родинами дивізійників.*
В липні 1948 року д-р Яворський зі своєю дружиною і доньками Зоряною і Жданою при допомозі Н. Мулика переїхали з Німеччини до Едмонтону в Канаді. Тут розпочав життя тяжкою працею. В 1958 році дістав перший серцевий атак і через це в 1959 році переїхав з родиною до Торонто, щоб там знайти якусь легшу працю.

У 1960 році він дістав другий серцевий атак, а після виздоровлення став постійно.працювати в українській фірмі опалової оливи. Д-р О. Яворський успадкував по своєму батькові замилування до політики. Його ініціятиві й невсипущій праці завдячує Підгаєччина високий розвиток національного, культурного і господарського життя, який існував до вибуху Другої світової війни. Так в Україні, як і на еміграції, передовий син Підгаєцької землі писав до різних наших часописів, заторкуючи у своїх статтях суспільно-громадські теми нашої єміграції. У 1947 році Яворський відвідував своїх земляків в таборі УНРА в Німеччині. Розмовляючи з візником, що возив свого посла у виборчих роках на віча по селах Підгаєччини, цей візник "поучував" Яворського в присутності автора тих рядків, як треба робити "таборову українську політику". На це з усмішкою відповів наш посол: "Михаську, Михаську, ваша УНРА нагодувала вас, і ви готові політикувати, але тоді, як поляки вибивали нам зуби, не було таких відважних політиканів, як ви зараз у таборах ДП".
У Канаді св. п. д-р Олекса Яворський був великим прихильником поєднання усіх українців у Комітеті Українців Канади і пропагував об'єднання українців у вільному світі під проводом УНР. Нехай привітна канадська земля буде йому легкою, а пам'ять про передового українського воїна буде записана в анналах історії України!
Роман С. Голіят».

Олекса Яворський помер 11 квітня 1987р. в Торонто.

 

Маркіян Андрухович народився 12 квітня 1901 року у Станиславові, у сім’ї Володимира Андруховича, інженера залізниці. Навчався у Станиславівський державній ґімназії з руською (українською) мовою викладу. Гімназію не закінчує. В 1917р. вже доброволець легіону УСС. У 1918р. вояк Галицької армії. Визвольні змагання закінчив у званні хорунжого УГА у таборі інтернованих в Тухолі. Повернувшись до цивілю займається комерцією і вчителює разом з дружиною Іреною в Маняві, Солотвині, Яблуниці. Живе у горах, у Ворохті. І час-від-часу стріляє. Що дуже полюбляє це. Бо опріч всього він ще й бойовик УВО. В УВО вступив у Станиславові, де склав присягу під проводом Володимира Мокловича. У Станиславові мав власний склеп, який водночас був і конспіративною кватирою. А ще - пластун на псевдо "Панціо" (до Пласту вступив у Львові 1928 р. до куреня «Чорноморці», де вже був Роман Шухевич). А далі - знов війна, і "Польщу шляк трафив!", служба в УДП і блискавична смерть біля вікна від черги винищувача. Ну, й остатна чітка фраза: "Гівно вони мені зроблять..!".
«Срiбний перстень з iнiцiалами М. А., декiлька фотографiй та остання перед смертю фраза – от, власне кажучи, i все, що лишилося менi вiд дiда. У своєму життi дiд мав усе, чого забажав, – двi вiйни, кiлькох подруг, родину, дiтей, гiрськi краєвиди, раптову смерть з неба. Крiм того, вмiв добре стрiляти, їздити на конi, жартувати здебiльшого непристойно й солонувато. Його любов до лихослiв’я часом озивається в менi – саме в такi моменти я знаходжу найпотрiбнiшу формулу порозумiння зi свiтом.
Не таке вже й поганее було його життя, увiнчане останнiм вояцьким жартом. І жодне з його слiв не пропало – їх було почуто навiть у ревищi авiацiйної атаки. Я над усе люблю цi його останнi слова. Я повторю їх щоразу, коли мене атакують. Менi вiд них легше, я вiдчуваю за собою Когось Бiльшого, Його тепер уже неземну силу й пiдтримку. Гiвно вони менi зроблять – кажу я собi самому i так завжди стається. Це майже як срiбний перстень – захисне кiльце, нас поєднано, ми не самi.»

Епiтафiя //Юрій Андрухович "Центрально-східна ревізія".


1. Маркіян Андрухович.
2. Хорунжий Маркіян Андрухович серед станиславівців - інтернованих вояків УГА у таборі в Тухолі.
3. Маркіян Андрухович - «Паціо» з 10-го куреня Уладу старших пластунів «Чорноморці». Другий водний пластовий табір в Монастирку над Дністром. 1929р.

 

Фігуш Петро народився 23 квітня 1901 в селі Нивра Борщівського повіту Королівства Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина (нині Борщівського району Тернопільської області, Україна). Під час Листопадового чину Окружна Військова Команда в Чорткові направила його в Державну Жандармерію і після навчання в Станіславі він був зарахований до Залізничної Жандармерії як комендант залізничного транспорту. Пізніше він був направлений на службу в підрозділи охорони польських військовополонених у Копичинцях, і коли УГА перейшла Збруч у таборі в Проскурові. Після війни емігрував і жив у Канаді.

Виказка на Фігуша Петра. Станиславів. 1918р.

 

Іван Голуб — подільський отаман, полковник Армії УНР, керівник 220-ї розвідшколи у Львові (1942).

В історії було чимало постатей, на долю яких випадали різні випробування, та якась невидима сила утримувала їх на «гребені хвилі». Здавалося, що на них зусібіч чигає небезпека, а вони знаходять вихід із найскладніших ситуацій. Очевидно, що так було потрібно Богові, бо від їхньої активності залежав певний розвиток подій. До таких особистостей, безперечно, можна зарахувати галичанина Івана Голуба, який мав велику життєву енергію і брав участь у різних подіях, збуджував національну свідомість, на власному прикладі показував, що означає бути справжнім патріотом.

Іван Голуб син Остапа народився 13 квітня 1892 року в селі Маріямполі недалеко Галича. Військову службу він розпочав у лавах Українських Січових Стрільців і разом із ними у 1919 році дійшов до Поділля. Він зупинився в селі Ярах (тепер с. Ковалівка) Немирівського району Вінницької області. Тут Іван Голуб одружився з вчителькою Ганною Пилипенко. Коли в околиці організувалися повстанські загони, один з них очолив Голуб. Разом із повстанськими командирами Ананієм Волинцем та Степаном Лисогором загони об’єдналися у Брацлавську повстанську бригаду, яка визволила від червоноармійців міста Немирів та Брацлав у 1919 році.

З грудня 1919 р. по січень 1920 року Іван Голуб був начальником Брацлавської повстанської групи, яка в той час боролась уже проти денікінців. Пізніше Івана Голуба бачимо на чолі Брацлавського куреня ім. Гетьмана Павла Полуботка. Загін отамана Голуба нараховував 500 піших і кінних вояків та валку із 30 фір. Разом із козаками отамана Волинця повстанці вдруге звільнили м. Брацлав.

Коли національно-визвольні змагання за Українську державу зазнали поразки, Іван Голуб разом із дружиною перебрався в Галичину. Однак, за деякими свідченнями, обоє знову повернулися на Велику Україну. Там у Харкові 1925 року Голуба з дружиною було заарештовано і засуджено. Дружина Ганна отримала півтора року, а її чоловік — більше п’яти. Відбувши своє покарання, дружина Голуба вдруге виходить заміж і повертається на вчительську працю у Вінницю. Її колишній чоловік виходить із тюрми і знову опиняється в Галичині, де, на його думку, проживати було більш безпечно.

З початку 30-х рр. Голуб живе в Коломиї. Однак старожили стверджують, що він вів досить усамітнений спосіб життя, мало з ким спілкувався. Мав одне цікаве захоплення — розводив поштових голубів. Це, очевидно, було якоюсь родинною традицією, бо звідкись узялося прізвище Голуб. Разом з тим якась загадковість у поведінці Голуба і недовірливе ставлення до нього коломиян, не викинули його з колії активної громадської праці. Тут І. Голуб очолює часописи «Голос Покуття» (1934—1936), «Народна Трибуна» (1934), «Селянські вісті» (1937—1939), «Боротьба» (1938). У цих часописах він пише багато критичних статей на адресу польської влади, за що був неодноразово заарештований. Трохи дивно, але в Коломиї і. Голуб відкрито пропагував соціалістичні ідеї, а з приходом сюди Червоної армії в 1939 році навіть увійшов до складу Тимчасового управління м. Коломиї. З відступом радянського активу на схід у 1941-му він перебирається на Донбас.
Маючи великі організаторські здібності й журналістський хист, під час німецької окупації в місті Горлівці Донецької області він організував вихід у світ часопису «Український Донбас» (1941), у якому закликалося творити українську армію, через що німецька окупаційна влада після трьох номерів закрила газету.

Свою позицію Голуб повторював так: «Ми, українці, повинні використати момент і знищити німецькими руками все комуністичне, що залишилося в Україні».

У 1942 році він зачислений в Зондерштаб "Р" (розвідувальний орган абверу) керівником 220-ї розвідшколи у Львові, що готувала диверсантів для запілля Червоної Армії. В тому ж році Голуб із Горлівки перебирається до Вінниці, де працює інспектором Централосту й одночасно працює керівником обласного проводу ОУН (м). Через деякий час він уже в Житомирі, де німецьке командування дозволило йому створити штаб для викоренення в Україні наслідків сталінського режиму. Маючи великий авторитет, і. Голуб швидко створив мережу представників штабу по всій Україні. До праці в організації було залучено переважно офіцерів Армії УНР та симпатиків ОУН і членів організації мельниківського крила. Таким чином, спираючись на німців, І. Голуб та його ідейні побратими вирішили розбудувати українську підпільну організацію для створення майбутнього українського війська, а також за підтримки німців викоренити з України комуністичну ідеологію. Зокрема, у планах нової організації було звільнення військовополонених українців, колишніх вояків Червоної армії і залучення їх до українських військових формувань. Зазначимо, що ініціативи івана Голуба знаходили чимраз більше прихильників, зокрема і серед української діаспори в Берліні.

У лютому 1942 року він з дозволу німецької влади створив у Житомирі школу українських підстаршин (до 30 слухачів), яку через деякий час було закрито. Відомо також, що Голуб вів переговори з відомим повстанським командиром Тарасом Бульбою-Боровцем щодо згуртування всіх сил у боротьбі проти СРСР. На початку 1944 року у Львові колишній отаман очолив диверсійну школу, яка повинна була вести антирадянську боротьбу в тилу ворога. Голуб мав агентурні псевда "Гольт", "Голіяд". Крім того Іван Голуб — один з перших організаторів штабу УВВ (Українського Визвольного Війська) і його перший шеф. Цікаво, що в німецької влади Іван Голуб, очевидно, користувався авторитетом, допомагав українським патріотам влаштовуватися на роботу, рятував їх від переслідувань. Такі факти можемо вважати достовірними, бо, за свідченням очевидців, його бачили в уніформі полковника німецької армії у Львові в 1943—1944 рр.

Подальша доля полковника достеменно не відома. За однією з версій влітку 1944 р. на Івано-Франківщині Голуб був виманений на зустріч Службою Безпеки ОУН(б) та розстріляний. Про це свідчить протокол допиту звинуваченого Луцького Олександра Андрійовича від 1-2 серпня 1945 р.: «...Голуб, видя неизбежность поражения германской армии, стал в то время заигрывать с ОУН, высказав неоднократно свое намерение уйти от немцев и перейти в ОУН и в силу этих причин он принимал все меры к тому, чтобы себя реабилитировать перед ОУН. Мое освобождение из тюрьмы и то, что он создал мне соответствующие условия для отдыха, он хотел использовать как щит против нападок на него со стороны украинских националистов. Однако наша организация переговоры с ГОЛУБОМ использовала для того, чтобы его физически уничтожить. И действительно, в течении этого времени ГОЛУБ уничтожен СБ Станиславского областного провода ОУН."

 

Юрій Загородній – командир сотні 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки. Народився 15 квітня 1893 року в місті Гайсин (тепер районний центр Вінницької області).

У 1915 році він закінчив школу прапорщиків і був направлений на фронт Першої світової війни. Обіймав офіцерські посади у різних підрозділах. Під час Української революції 1917–1921 років українські військові, яким раніше доводилося служити у арміях різних країн, почали вливатися у збройні формування УНР. Серед них був і Юрій Загородній.

Протягом 1920–1923 років він був командиром сотні 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Брав участь у боях проти більшовиків на Поділлі – біля міст Бар, Дунаївці, Чортків. У вересні 1920 року його 3-й кінний полк здійснив форсування річки Дністер і першим з українських військ звільнив від більшовиків місто Кам’янець-Подільський.

“Третій кінний полк населення Кам’янця зустрічало оваціями. Там полк поповнився кількома десятками бійців, головним чином, шкільної молоді і вирушив у напрямку на Дунаївці” – описував пізніше ті події генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко у своїй книзі “Третя Залізна дивізія”.

Тоді кіннота 3-ї дивізії успішно громила більшовицькі загони і просувалась на схід. Біля села Заміхів – на межі нинішньої Хмельницької і Вінницької областей, підрозділи УНР захопили в полон татар, яких перед тим більшовики привезли з Казані і використовували для “м’ясних штурмів”. “З розмов із ними видно, що мають неясну уяву про те, з ким і за що вони б’ються. Так само не знають, що таке радянська влада. Скаржилися, що кіннота наша їх дуже рубала, не зважаючи, що вони кидали рушниці” – згадував генерал Удовиченко.

За участь у звільненні Поділля від московських військ Юрій Загородній був нагороджений Воєнним Хрестом та Хрестом Симона Петлюри. Але, на жаль, після серії успішних битв, під тиском ворога, який мав велику чисельну перевагу, українське військо було змушене відступити на територію Польщі. Так підполковник Юрій Загородній потрапив у польський табір для інтернованих. Після звільнення з табору залишився жити у Польщі і вступив на правничо-економічний факультет Познанського університету. У 1924 році успішно закінчив навчання на ньому і далі працював на різних посадах.

Після Другої світової війни разом з родиною виїхав до США. Мешкав у місті Клівленд у штаті Огайо. Брав активну участь в культурно-громадському, політичному та церковному житті української громади. Був співорганізатором та першим головою Об’єднання вояків-українців в Америці.

Навіть на чужині, Юрій Загородній не припиняв докладати зусилля і робив все можливе для втілення того, за що він боровся зі зброєю у руках – здобуття незалежності Україною. На жаль, йому не судилося дожити до втілення мрії сотень тисяч учасників Української революції 1917–1921 років. Військовий помер у 1966 році і був похований у США. Але справу його життя – боротьбу за свободу України – продовжують вже нинішні покоління українських захисників

 

1. Михайло Теліга (чоловік Олени Теліги) - кубанський бандурист, учасник визвольної боротьби. На фото Михайло Теліга в однострої адміністративного старшини Армії УНР.
2. Василь Яворський - один із організаторів 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії, відповідальний за набір у таборі Ганноверіш-Мюнден старшинського складу для 2-ї Української дивізії.
3. Еспер Башинський - генерал-хорунжий Армії УНР, командир 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії.
4. Микола Янчевський - генерал-хорунжий Армії УНР, начальник інспекторської частини штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР, булавний старшина для доручень при інспекторі піхоти Армії УНР.
5.Олексій Галкин (Галкін) – генерал-полковник Армії УНР, начальник Генерального Штабу Армії УНР (1918), військовий міністр (25.07.1920–24.12.1920).
6. Іван Омелянович-Павленко - командир Окремої Кінної дивізії.
7. Данило Лимаренко - організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
8. Содоль-Зілінський Петро - полковник Армії УНР, учасник Кримського походу 1918 року у складі 2-го Запорозького полку, ад'ютант Штабу ІІ піхотної Дивізії.
9. Михайло Білінський в однострої 1-го Гуцульського полку морської піхоти.
10. Володимир Сальський - командир Запорізької групи Армії УНР, з вересня 1919-го - командувач Армії УНР.

 

1. Генерал Наум Никонів. 1921р.
2. генерал-хорунжий Армії УНР Олекса Алмазов - командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону.
3. Полковник Михайло Крат. 1920р.
4. Генерал-поручник Армії УНР Микола Капустянський.
5. Генерал-поручннк Армії УНР Михайло Садовський.
6. Генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів — військовий міністр.
7. Генерал-хорунжий Володимир Сікевич. Фото 1940-х рр.
8. Генерал-хорунжий Гаврило Базильський. 1920-ті роки.
9. Віктор Зелінський - командир 1-ї Синьої дивізії, дипломат, очільник українських війських місій в Румунію, Польщу, Італію.
10. Генерал-хорунжий Олександр Пилькевич. 1921-22рр.

 

1. Генерал-поручник Армії УНР Сергій Дядюша.
2. Генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Ольшевський.
3. Генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Шепель.
4. Михайло Обідний - адміністративний сотник Армії УНР, начальник Головного Військово-історичного музею-архіву, етнограф.
5. Демид Антончук - державний інспектор Корпусу кордонної охорони УНР у 1919р.
6. Полковник Андрій Мельник. Фото з дипломатичного паспорту. Відень. 30.10.1920р.
7. Михайло Пересада-Суходольський - начальник штабу 3-ї Залізної дивізії, заступник начальника Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
8. Генерал Олександр Осецький. З 15 листопада 1918р. - Наказний Отаман УНР та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії.
9. Начальник Штабу Головного отамана генерал Микола Юнаків. Фото 1920 року.
10. Павло Шандрук - видатний український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції), головнокомандувач Української Національної Армії. Фото 1920 року.