Персоналії

Костянтин Здобудь-Воля, полковник Армії УНР, повстанський отаман. Народився 22 січня 1875р. у станиці Кримській Кубанського козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське піхотне юнкерське училище, після чого служив у російській імператорській армії. У званні капітана він брав участь у Першій світовій війні, у 1914р. потрапив у полон до німців. У таборі для військовополонених в м. Зальцведель Костянтин Здобудь-Воля став активним учасником українського військового руху. Підвищений до полковника, він став організатором та командиром 2-го Українського полку імені Максима Залізняка, що входив до складу Синьої дивізії, і разом з полком повернувся у лютому 1918р. до України. Після розформування дивізій синьожупанників його було призначено командиром Окремого Чорноморського коша, дислокованого у м. Бердичів. У жовтні 1918р. Костянтин Здобудь-Воля повернувся на Кубань, де відбулося протистояння кубанців з білогвардійцями. Не бажаючи бути мобілізованим до російської Добровольчої армії, Костянтин Здобудь-Воля перебрався до Галичини, звідки був переміщений до табору для інтернованих українців. У 1920р. Костянтин Здобудь-Воля опинився в м. Одеса, де очолив штаб 4-ї Українсько-Галицької бригади (під радянським командуванням) – формування з вояків Галицької армії, які перебували в місті ще під час окупації його білогвардійцями. На початку 1921р. Костянтин Здобудь-Воля влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти в Миколаївському повіті. У 1921–1922р. він став начальником штабу повстанського отамана Платона Черненка (Чорного Ворона). У серпні 1922 р. Костянтин Здобудь-Воля був заарештований у м. Київ чекістами, і на початку наступного року засуджений до страти. 9 лютого 1923 р. Костянтин Здобудь-Воля разом з іншими ув’язненими повстанцями підняв повстання в Лук’янівській в’язниці й загинув у бою з чекістами.

 

Нащадок Івана Богуна - старшина армії УНР Оникій Богун.

Оникій Богун - (1879-1937) - учасник національного українського руху на початку 20 ст., соратник Миколи Міхновського, сам себе називав безпартійним українським націоналістом школи Миколи Міхновського.
Учасник Першої світової війни, мав численні нагороди за мужність, брав участь в українізації перших полків, співпрацював з Військовим Клубом імені Павла Полуботка у 1917 році. Згодом адміністративний старшина в Уряді УНР і армії УНР. Служив в республіканському полку Петра Болбочана, де його називали «Батьком Богуном». Саме Оникій Богун запропонував в Запорізькій дивізії назвати один із полків іменем Івана Богуна.

Учасник Першого (1920 р.) і Другого (1921 р. )Зимових походів армії УНР, нагороджений залізним лицарським хрестом. Дивом врятувався з більшовицького полону і втік з-під розстрілу під Базаром. Активний співробітник військового міністерства і Головного отамана Симона Петлюри вже на еміграції. Один із синів Оникія - Іван Богун був теж вояком армії УНР, був заарештований 1937 року і засуджений на 10 років концтаборів.
Пропонуємо прочитати його автобіографію і спогади цього визначного українського вояка армії УНР, одного із нащадків славного прізвища Богун.
«Складно віднайти на цвинтарях України могили більшості уенерівців. Розпочато пошуки місця поховання адміністративного старшини армії УНР Оникія Богуна. він помер 7 вересня 1937 р. в острозі, і через два дні був похований на православному цвинтарі по вулиці Бельмаж, але могила не збереглася.

Уродженець с. Білоусівка лохвицького повіту полтавської губернії, учасник двох Зимових походів оникій Богун у боях з більшовиками був двічі поранений і контужений, у результаті чого на 75% втратив працездатність та слух, але продовжував боротися за визволення України. адміністративному старшині армії УНР о. Богуну вдалося уникнути розстрілу під Базаром і «пробратися» через кордон до польщі.
24 листопада 1921 р. він потрапив до табору інтернованих у каліші, перебував там до серпня 1927 р.21 Мріяв, щоб його діти здобули освіту в українській гімназії, вчилися в Українській господарській академії у подєбрадах, переймався переїздом до польщі своєї родини, повсякчас клопотався за це перед владою, хоче це «було нелегко і недешево». після того, як дружина у 1925 р. відмовилася їхати до польщі, о. Богун жив самотньо, «як монах».
З української станиці у каліші, отримавши дозвіл міністра внутрішніх справ і воєводи волині, у вересні 1927 р. він виїхав на постійне місце проживання у м. острог23. періодично писав дружині, хоча відповідей не отримував. оникій Богун повідомляв: «Живу в острозі, ні в яку політичну працю не втручався і не втручаюсь, але державно-громадської праці не припиняв для будівлі самостійної держави УНР актами 22. 01. 1918 і 22. 01. 1919 рр., бо ці акти для нас усіх безпартійних українців є свята святих під жовто-блакитним прапором».
Жив о. Богун при міському шпиталі, певний час мешкав у будинку родини старшини армії УНР андрухова (вірогідно, Зот пантелеймонович андрухов, старшина армії УНР, батько краєзнавця петра андрухова). Щороку на свято св. покрови за власні кошти замовляв молебні за діячів уряду УНР, контактував із секретарем відділу Уцк в острозі підполковником армії УНР костянтином климовичем, з керівником уенерівської розвідувальної мережі на волині іваном литвиненком, водночас мав напружені відносини із очільником резидентури в острозі яковом Малиновським (Голюк) та ін. Незважаючи на невеликі статки, оникій Богун долучався до пожертв, які проводив Уцк, двічі давав кошти на спорудження пам’ятника в. тютюннику у Рівному.
обставини життя українського інваліда, що поселився у волинському воєводстві, його намагання отримати обіцяну ділянку землі, влучні характеристики окремих діячів еміграції, проблеми внутрішньої боротьби демонструють емоційні листи вояка армії УНР о. Богуна до а. лівицького, в. Змієнка, в. сальського, п. пащевського, що зберігаються у фондах держархіву Рівненської області26, як також інший унікальний документ – «автобіографія адміністративного старшини військового міністерства Української Народної Республіки о. Богуна, 1925–1927 рр.».

У листопаді 1929 р. військова медична комісія у луцьку визнала о. Богуна інвалідом з правом військової ренти по іV категорії, однак цю ренту він не зміг отримати, позаяк не мав польського громадянства28. спроби отримати «обивательство» не увінчалися успіхом через нестачу матеріальних коштів в українського інваліда та недостатнє знання граматики польської мови. обіцянка надати йому земельний наділ у с. копитків Здолбунівського повіту залишилася нереалізованою, незважаючи на низку прохань і листів, які старшина армії УНР писав у різні інстанції, зокрема, своєму землякові, українському послові петрові певному.
писав оникій Богун і своєму синові іванові, який жив на полтавщині. У 1937 р. іван Богун був заарештований і засуджений на 10 років таборів.

Ми вибрали цікаві фрагменти спогадів Оникія Богуна з його життєпису:

«Автобіографія адміністративного старшини військового міністерства Української Народної Республіки ветерана Армії УНР Оникія Тимофієвича Богуна. Я є звичайний селянин полтавщини, с. Білоусівки лохвицького повіту. Народився по старому стілю 8 квітня 1879 р. в с. Білоусівці, і прожив в с. Білоусівці 26 років неупинно, до 1906 р. я син селянина, потомственного козака тимофія олександровича Богуна, мати теже потомственна козачка Марія Романовна ярмоленкова. Звичайно виховувався я репетитором по-російські, не було ні жадного по- няття про Украіну, але ж завше я дома і скрізь балакав тільки по-украінські, хотя поміщики із мене сміялися, що я балакав по-украінські, і поміщики мене завше називали хохлом-мазеповцем. але ж я на це не звиртав уваги, а завше балакав, як моя рідна мати балакала, бо я матір дуже любив, і мати не хотіла, щоб я балакав по-російські, і я цього і притримувався як селянин, балакав тільки по-украінські. Недалеко від с. Білоусівки, в 6 верстах, жив багатий поміщик граф ламз- дорф-Галаган2, мій батько там мав теж стосунки, і я бував в графа ламздорфа- Галагана. Його паничі балакали по-украінські, і я цим зацікавився, що такі багаті пани, а балакали паничі, особисто старший, цілком по-украінські, і був дуже прехільний до селян. і він зачув у конторі моє призвище Богун, і він цим зацікавив- ся, відкіля узявся Богун, і голосно говорив у конторі, що призвище Богун – це є знаменіта фамілія. і панич ламздорф-Галаган мною зацікавився, і узяв мене до своіх покоів, аж у сокиренці, і показав колекцію усих малюнків украінських діячів.
в цих малюнках був портрет і славного полковника Богуна, я цим заці- кавився і став роспитувати ламздорфа-Галагана про пол[ковника] Богуна. він мені охотно роз’яснив, показав 7-й том костомарова і твори сенкевіча «огнем і мечем» до уявлення діяльністі пол[ковника] Богуна. я, як молодий хлопчина, усего 16 років, цим дуже зацікавився і побув у ламздорфа усего 2 доби, знаємив- ся із деякими украінськими колекціями, і мене тут же зразу і захопило, закипіла моя украінська національна кров до любові неньки Украіни.
я був із батьком у конторі Русінових, у контору випадково зайшла дівчина Русінових із вищою освітою. вона запитала мене, відкіля я, і як призвище, я кажу Богун, дівчина почула слово Богун, дівчина мене пита, чі ви грамотний, я кажу іі – трохи грамотненький, вона знов пита мене – читати умієте, я кажу – умію. вона, дівчина, знов мене пита, чі я тут сам, чі ще хто є, я кажу, що із батьком і робітниками привизли збіжя на ваш винокурний завод. Русінова – дівчина до мене досікаіться і допитуіться, про історію Украіни ви що небудь знаіте, я іі відмовляю, що не знаю історіі Украіни, вона знов мені каже, як же так, що ви Богун, а не знаете історіі Украіни, я іі кажу, що нічого не приходилося читати. Русінова – дівчина бере мене у своі покоі, і зараз завела мене до своеі до- машнеі читальні, і музей та театр, і дівчина стала росказувати коротенько іс- торію Украіни із томів костомарова, і росказала мені про славного полковника Богуна. я тут зацікавився знов, як і в ламздорфа-Галагана, і дівчина мені під- свіжила украінську національну патріотізацію, і вона довідалася, що я добре грамотний, і помітила те, що я цікавлюся історією Украіни. вона побачила мого батька і каже, залишіть свого сина у нас. Батько іздивувався і не розуміє, у чім справа. дівчина росказала моєму батькові, що ваш син здібний до украінськоі справи. Батько знов не розуміє, у чім справа, і питає мене, що за справа. я кажу, що дівчина зацікавилася нашим призвіщем Богуном, і дівчина яра украінка, це я кажу батькові. Батько каже дівчині – нехай залишаіться у вас до мого приізду. дівчина охо- че мене приняла, познайомила мене із своіми братами, і я пробув в Русінових по- коях аж 2 неділі, усе знаємився із усякими украінськими книгами і малюнками та портретами украінських гетьманів та князів, і тут у цих портретах і пол[ковника] Богуна. я тут дуже зацікавився, і після цього я уже часто бував [у] Русінових і студіювався украінознавства при допомозі пані Русіновой. пані Русінова давала мені різних книжок на свою кватиру, цебто додому в село Білоусівку, особисто давала томи костомарова, твори куліша і Шевченка та філософію Грицька Сковороди. Сковорода – це був уроженец нашого сусіднего містечка чернух, від нас усего 10 верстов. пані Русінова. І таким чином я ізробився ярим украінським національним безпартійним патріотом і працівником по визволення неньки Украіни і націі украінського на- роду і будування Укр[аінськоі] держави, по сістемі М. дмітрієва, Міхновського, Мацієвича і Христіі алчевськоі, і еварницького та Шрага6 та інших укр[аінських] діячів, цебто будівлі великоі соборноі Незалежноі держави УНР.
Я одружився в лютім місяці 1901 р., узяв собі за дружину молоду дівчину 19 років, козачку татьяну іванівну орішенкову із м. чернух, із того м[іста], де народився наш славний філософ Г. Сковорода. дружина моя грамотна, із учи- тельсько-дівочоі школи, чудова хорістка і примірна честна трудова господиня, я залишився задоволеним своім подружям і дружиною і понині. крім цього, моя украінська національна кров не давала покою до всеукраін- ськоі національноі безпартійноі праці по визволення своєі батьківщини неньки Украіни і націю украінського народа та дійсно будування самостійноі національ- ноі велико соборноі держави УНР, про що і тоі я мріяв. На підставі цього наші политичні погляди із Русіновим розійшлися, бо вони мріяли про укр[аінську] мона[р]хичну державу, а я мріяв про УНР по сістемі дмітрієва, і Міхновського, олени пчілки, і інших, про що ми організувалися таємно в 1903 р. в м. полтаві і Харькові виборювати літературним і моральним чином велико-соборну держа- ву УНР, а із початку хотя повну автономію Украіни, а потім і самостійну Націо- нальну велико-соборну Незалежну державу УНР7 під жовтоблакітним прапором, гербом тризубом. це була наша мета і мріі іще в 1903 р. Моя дружина, як грамотна, і того містечка, що і Грицько сковорода, вона, цебто моя дружина, добре розуміла стан находженя неньки Украіни, і вона сознательно мені допомагала морально і матеріально прогресірувати промеж селянством украінську національну свідомість по визволення Украіни від москалів і австрійців. спочатку я проводив усю украінську національну безпартійну працю під приводом полтавского адвоката М. дмітрієва і черніговського адваката Шрага та кієвського інженера Бородая і професора еварницького та Христі альчевськоі на користь всеукраінськоі національноі безпартійноі справи по визволення націі украінського народу із мріями будування сНвсНд. про це найбільше дбав адво- кат м. Харькова М. Мехновський і професор к. Мацієвич, і я під іхнім кируванням усе чемно і честно та патріотично виконан, за це я набув собі честноі слави, і вони мені були учителями по укранізаціі.
24 грудня 1917 р. в м. киіві я здибався із своім старим знаємим в центральні Раді, в малім музеі, із паном адвокатом поручник[ом] М. Мехновським, він мене радо преняв, узяв мене на сніданок в старшинський клюб імені павла полубот- ка. тут при сніданку іще трапився мені знаємий професор туган-Баранівський. туган-Баранівський мене теж добре знав як украінського націоналіста. Мехновського гараздо більше цінив в украінські самостійні національні патріо- тізаціі, чім тугана-Баранівського.
тут пан туган-Баранівський в лиці пана Мехновського мені пропановує по- ступити до меністерства справ земельних сотрудником по культурі господарства, я на це відповів пану тугану-Баранівському – дайте мені трохи відпочинути і на- вістити свою сім’ю, і привисти трох[и] в лад своє сімейство і господарство. пан туган-Баранівський мені каже – ну добре, я це маю вас на виду, я кажу йому – добре, я приіду до вас 1 лютого 1918 р. На цім ми покінчили своі балачки із паном професором туган-Баранівським.
із паном пор[учником] Мехновським, поснідавше, пішли в військовий гене- ральний секретеріат в центральні Раді. Мехновський мене ознайомив із сітуаці- єю військовоі справи, і тут же мені пропоновує поступити в Генеральний секрета- ріат адменістративним старшиною для дорученння важних таємних справ. я кажу, що я уже пообіцяв своі труди пану проф[есору] тугану-Баранівському по культурі державного господарства по своі природні і практічні фахові праці, де я більше можу принести користі державі.
Мехновський мене просить, щоб я поіхав в м. Харьків до пана губерніального комісара, ученого-агронома, нашого знаємого о. о. Голубаєва із таємним дер- жавним дорученням. я кажу пану Мехновському – добре, згожуюся, бо це мені по дорозі, я якраз іду додому, на полтавщину, то я уже виповню ваше завдання. правдиво журба стараіться нас, дійсних украінців-патріотів, огорнути вели- кою журбою за убійство високого пана с. в. петлюри. але ми, дійсні украінці, національні патріоти безпартійноі громади УНР, відкидаємо усяку журбу, а лихо кидаємо під лаву, нехай журба з нашим лихом журится, а не ми, дійсні украінці патріоти. тримаємо себе бодро, нехай нас вороги бояться, а не ми, украінці, ми уже превик[л]и переживати гірке життя цілих 350 років, пережевем і це гір- ке життя, що трапилося на нашому всеукраінському національному широкому шляху, який заріс колючим терном, але ми цей колючий терен трощимо, як баба конопляну кострицю і розщищаємо цей широкий шлях, який веде до всНд УНР. Ми ним ідійдемо до наміченоі мети з горем і трудом, але з бодростью, із жовто- блакітними прапорами аж до м[іста] золотоглавого киіва і розтягнемо своі сині широкі штани від дуная і до дону та каспійське море, по всі своі рідні батьків- щині замаярять жовто-блакітні прапори, на які належить теріторія по закону природи націі 42-меліонного украінського народа, що це і гласить юридичний міжнародний національний закон. і ми мусемо цього добитися, хто від цього відмовляється з украінців, той є ворог Украіни, який не сердце має в своіх гру- дях, а каменюку, обвиту ланцюгом, і ми таких украінців геть ід себе, як гнелий зуб з рота. я, оникій Богун, уже тяжкий інвалід і старші, маюче дружину і 4 дітей і 2-є онуків, але мусен іще працювати і допомагати своім рідним братам дійсних украінців бороти різних проклятих ворогів всНд УНР. оце моя мета, оце моя мрія, за це я несу своє життя з самого 1901 р. і понині неупинно на украінські полетичні ниві в національні боротьбі, свідомо і сознательно, не звертаюче на свою дружину і 4 дітей і онуків, а мусен допомагати своім борцям, украінським національним патріотам безпартійноі громади УНР, що це я і виконаю не за стра- ха, а за совість, сидя в украінські станиці в м. каліші, польщі, з мріями поверну- тися до своєі рідноі сім’і і зложити своє тіло і кістки на своі рідні батьківщині, на крутому березі діда бурхливого дніпра, в м. киіві, а чи я цього діжду – не знаю. Не гнівайтеся моі рідні на мене за те, що я промайнував в ріжні мандрівці в національні боротьбі по визволення неньки Украіни, бо не я це робив, а робила моя національна честь-совість з самого 1901 року і понині, 22 січня 1927 р. і далі, що мусив це і виконати і виконую не за страха, а за совість до самоі своєі смерти, як кожний дійсний украінський національний патріот тільки на користь всНд УНР. Живу в м. каліші, не іду до своєі родини в містечко чернухи на полтавщину, бо я не визнаю комуничноі анархичноі безладноі влади шкурників-кровопійців нашо[го] честного украінського трудового безпартійного народа, який з голими руками мусин покоритися проклятим комуністичні владі, як бувші прокляті мо- нархичні владі, але наш змучений нарід украінський не зрадив і не зрадить наші ненці Украіні, я у це певен, але мусин іще коритися проклятим багнетів ріжних ворожих рук, але незабаром наш украінський нарід випресне з-під ворожих баг- нетів і заспіва свою національну пісню вільно і гордо, і зацвіте Украіна пишними квітками на славу усему украінському 42-меліонному народові і загальні без- партійні громаді УНР. терпіли терпеливо багато, ізтерпемо і менше, а діждемо своєі державноі національноі безпартійноі хати, а коли...? а діждемося, я у це певен, бо за 350 років добре натерпілися від московськоі монархичноі прокля- тоі влади, уже добре ізучили те, хто наш ворог, а хто наш приятель, і уже вдосіч покоштували ми, украінці, і партійноі реакційноі сувороі влади, яка перебула на наші батьківщині з 1917 р. і понині іще панує проклята комунічна влада на розбойничних гострих стальних штиках, але я з вірою у те, що зникне і комунічна реакція. а коли, а тоі, коли зникне партійна ріжна сварка в сриді украінських культурних діпломатів. а стануть усі дружно украінські культурні діпломати на один всеукраінський національний безпартійний широкий і прямий шлях, тоі зникнуть усі наші ріжні вороги, як мильний пухир. а всНд УНР вирене наверх з своіми культурними діпломатами, як гриби під дощ.
Ми, дійсні украінці і загальна громада УНР, гордимося і веселемося у те, що ми, украінці, уже є цілком всеукраінськими національними побидітелями-переможцями, уже, фалити Бога, нема Малоросіі і малоросів, і югоросіі з берегами черного моря, а є Украіна і украінці, про що це зна нарід усего світу, а це для нас, украінців, саме головне, і це є перша наша побіда-перемога. а для того, щоб бути і державно-теріторіальними побідителями УНР, то для цього іще потрибує багато енергі[й]ноі праці загалом усією безпартійноі громади УНР, що і робиться неупинно в на чолі високоі директоріі всНд УНР і вірних синів Украіни, в цім рахунку і я, оникій Богун. мусемо іще працювати, бо цього іще вимага від кожного дійсного украінця безпартійного національного патріота наша ненька Украіна своім могучим батьком лугом січ запоріжец і бурхливим дідом дніпром, що це і виконаємо не за страха, а за совість на славу Украіни і усі громаді УНР 42-меліон- ного народа, умремо, але не зрадемо і ганьбою себе не укриємо. Багато померло наших братів-побратима, але не вмерла і не вмре іхня слава, доки сонця в небі, бо ліпше лицарсько умерти, ніж ганьбою жити, що це кожен дійсний украінець національний безпартійний патріот запомята, і це усе лицарсько і викона. віль- не таємне виборне голосовання до державного установчого законодательного парламента – за це ми мусемо і умерти, в цім рахунку і я, оникій Богун. Моі любі читачі цієі моєі автобіографіі – от за що я зтрепав своі дорогі цвітучі молоді роки і щиро прошу свою рідню – за це мене не гнівайтесь, а навпаки – гордітеся, що ваш батько чи то дід зтрипав своє усе життя на всеукраінські національні без- партійні ниві в праці тільки будівлі сНвсНд УНР. отже, я уже тяжкий інвалід 75 % від тяжких ран і контуження від больше- вицьких багнетів на ниві битви з большевиками, але фалити Бога, іще доки що живий і тримаю своє життя на чужині з гострим стальним дісціплірованним шти- ком і шаблюка на ріжних військових позіціях на оборону держави УНР. Що сказав т. Г. Шевченко, а сказав те, раз національним добром сердце на- лито, воно повік не прохолоне, чи то в багача, чи то в середняка, чи то в бідняка сеідино, Украіну любить буде і за неі Бога молить буде в саму тяжку годину, як оце і нам трапелося, живуче десь на чужині, а любов наша пала до неньки Украіни і національна наша украінська кров кипить в наших патриотичних жилах до поборювання проклятих ворогів. ізбудувати всНд УНР, що це і мусить бути, а коли?... Не журімся, а борімся. Хоть за це прийшлося б умерти, то мусемо умерти, але не зрадити неньці Украіни і батькові лугу січ запоріжцеві, і могучому гордому бурхливому дідові дніпрові з бабусею десною, умремо, а не зрадемо, ліпше лицарсько умер- ти, ніж ганьбою жити. і я вірю у те, що буде сНвсНд УНР, а коли? Умер лицарсько від катів польських, від стріл першечасно наш прадід славний полковник винницький і бреславський іван семенович Богун за часів Б. Хмельницького в XVII віку, умер, але не зрадив, за те його честь і слава луна в украінські історіі, умремо і ми, а не зрадемо своєму украінському трудовому народові безпартійноі громади всНд УНР»…

Держархів Рівненської обл., інв. No 834, арк. 1-77зв.
Оригінал, рукопис.

Публікація, примітки Андрія Жив’юка

Джерело:

Руслана Давидюк. Життєписи діячів УНР як джерело
до вивчення Української Революції 1917-1921 рр. С. 10-12.;

«Автобіографія адміністративного старшини військового міністерства Української Народної Республіки о. Богуна, 1925–1927 рр.»С. 22-135.;
Реабілітовані історією. Рівненська область / редкол. тому (співгол. М. М. Дра- ганчук, співгол. О. В. Муляренко, відп. секр. А. А. Жив’юк та ін.); кер. кол. упоряд. А. А. Жив’юк. – Кн. 7. – Рівне : Дятлик М., 2017. – 680 с.

Оникій Богун похований в Острозі на кладовищі по вулиці Бельмаж. Останні роки свого життя він провів в Острозі живучи в будинку Зота Андрухова, теж вояка армії УНР.

 

Роман Сушко народився в с. Ременів Львівського повіту. Навчався у Львівському університеті. У серпні 1914р. з початком Першої світової війни вступив добровольцем до Легіону Українських Січових стрільців. Командував чотою, з осені 1915 р. – сотнею стрільців. 2 вересня 1916р. під час бою на г. Лисоня потрапив у полон до росіян. Наприкінці 1917р. Роман Сушко разом з іншими українцями вибрався з табору для полонених і в січні 1918 р. прибув до Києва. Тут Роман Сушко став одним з засновників київського формування Січових стрільців. Командував сотнею, згодом очолив 1-й полк Січових стрільців. Після роззброєння полку німцями поступив на службу до Окремої Запорізької дивізії, де сформував і очолив 3-й Січовий курінь. Після створення Окремого загону Січових стрільців перевівся туди, очоливши 1-й піший курінь. Брав участь у протигетьманському повстанні. У середині грудня 1918р. очолив 1-у Січову дивізію Армії УНР. У 1919р. очолював Північну групу Дієвої армії УНР. Був контужений під час боїв з більшовиками. У березні 1920р. сотник, згодом – підполковник Роман Сушко очолив 16-у бригаду 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у бойових діях проти Червоної армії під час українсько-польського походу на Київ і оборонних боїв. У 1921р. уже в ранзі полковника Сушко брав участь у Другому Зимовому поході на чолі збірної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії. У 1922р. полковник Сушко став одним зі співзасновників Української військової організації. Після утворення Організації Українських Націоналістів у 1929р. Роман Сушко став членом її Проводу. За належність до ОУН був ув’язнений польською владою. Напередодні Другої світової війни він керував підготовкою молоді ОУН в Австрії. На початку Другої світової війни керував легіоном добровольців з членів ОУН («Легіон Сушка»), на чолі якого взяв участь у вересневій кампанії німецької армії 1939р. Після розколу ОУН був на боці Андрія Мельника. У 1940р. був призначений крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Пізніше став одним з засновників дивізії «Галичина» у складі військ СС. Роман Сушко був вбитий у 1944р. у м. Львів за нез’ясованих обставин. Похований на Личаківському цвинтарі Львова.

 

Гриць (Григорій) Коссак народився в м. Дрогобич. Закінчив учительську семінарію, працював у Бережанській народній школі, керував Бережанською філією спортивного товариства «Сокіл» та товариством «Січові стрільці» на Дорогобиччині. На початку Першої світової війни у 1914р. був мобілізований до австро-угорської армії, де призначений командиром 2-го куреня Легіону Українських Січових стрільців. На початку 1915 р. Гриць Коссак виконував обов’язки команданта полку УСС, потім командував 1-м Полком УСС, в впродовж 1917–1918 рр. був заступником командира і командиром Вишколу УСС. У листопаді 1918 р. командував українськими силами в боях за Львів. Надалі очолював ІІІ корпус Галицької армії, а потім її тилові служби. На початку 1920-х рр. перебував у таборі для інтернованих українців у м. Ліберець в Чехословаччині. Згодом перебрався до Австрії, звідти – до Закарпаття (у складі Чехословаччини). У 1924р. Гриць Коссак переїхав до радянської України, де викладав українознавство у школі червоних офіцерів у Харкові. Одразу після початку сталінських репресій, у 1931 р. був заарештований, звинувачений у належності до фіктивної підпільної організації «Український Національний Центр» і відбув 5-річне ув’язнення. У 1938р. полковник Коссак був заарештований вдруге, засуджений до страти і 3 березня 1939 р. розстріляний у Москві. На честь Гриця Коссака названі вулиці у Дрогобичі, Стрию, Городенці й Коломиї.

 

Гаврило Базильський, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився 6 квітня 1880р. Походив з с. Соколівка на Черкащині. Закінчив Золочівську гімназію та Чугуївське піхотне юнкерське училище. Брав участь у Першій світовій війні, був контужений і поранений. У 1917р. полковник Базильський ініціював українізацію 258-го Кишинівського полку 65-ї піхотної дивізії, яким командував. У березні 1918р. він вивів свій український полк з Румунського фронту до України. В Українській Народній Республіці, а потім в Українській Державі Гаврило Базильський виконував обов’язки начальника 65-ї піхотної дивізії, у липні 1918р. був призначений командиром 42-го пішого Сумського полку (колишнього українізованого 258-го), а в грудні того ж року був призначений начальником 11-ї дивізії, до складу якої входив полк. З червня 1919р. Гаврило Базильський очолював 8-у Запорізьку дивізію. Звільняв Правобережжя і Київ від більшовиків. Відзначився в боях за Київ, під Проскуровом та Вінницею. Після важкої хвороби влітку 1920р. полковник Базильський був призначений начальником запасних військ Армії УНР. У вересні 1920р. він очолив 1-у Кулеметну дивізію, сформовану з запасних військ, а в жовтні 1920р. став на чолі 1-ї Запорізької стрілецької дивізії, якою у званні генерал-хорунжого командував до кінця боїв за визволення України.
Після боїв був інтернований на території Польщі, де залишився мешкати в еміграції. Гаврило Базильський був співзасновником Українського військово-історичного товариства в Каліші, опікувався українськими військовими цвинтарями.
Гаврило Базильський помер у 1937р. у шпиталі в м. Каліш.

 

Литвинович Ярослав із дружиною Лесею. Член уряду ЗУНР. Народився у с. Серафинці, Городенківського повіту. Навчався в гімназії Станиславова і торгівельній школі м. Львів. На початку 20ст. для налагодження і пожвавлення роботи «Народної торговлі» з відома «Просвіти» займався перебудовою крамниць при читальнях і церквах. З 1910р. - учасник Міжнародного кооперавтиного конгресу в м. Гамбург (нині ФРН), директор Крайового союзу для плекання і збуту худоби. З 9.11.1918р. очолював ДСТП ЗУНР. 12.11.1918р. на засіданні РДС обраний до складу комісії у справах державних фінансів, завданням якої була підготовка бюджету країни. 19.11.1918р. видав Тимчасовий розпорядок про заборону вивозу нафти і нафтопродуктів за межі ЗУНР. На початку грудня 1918р. змушений подати у відставку разом з К. Левицьким. У 2-му уряді ЗУНР у Станиславові функції державного секретаря торгівлі і промислу перебрав на себе голова РДС С. Голубович. Помер у м. Відень.

 

Михайло Шавала, поручник УГА. Народився 19 листопада 1892 р., в с. Стара Сіль, Старосамбірсбкого повіту. Закінчив учительський семінар в Самборі. Як командант сотні в курені сотника Петрикевича брав участь в боях з поляками від листопада 1918 р. на фронті бойової групи "Старий Самбір", з якою перейшов до Чехо-Словацької Республіки. Звідки емігрував до США.

 

Підполковник Армії УНР Іван Шура-Бура народився в м. Борзна Чернігівської губернії. Закінчив чотирикласне міське училище в м. Борзна та навчальну команду «вольноопределяющихся». Останнє звання у російській армії — підпоручик артилерії. У 1917р. перебував у німецькому полоні. У січні 1918 р. одним із перших вступив до 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. Згодом — командир кулеметної сотні 7-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії військ Центральної Ради. Після ліквідації дивізії у травні 1918р. повернувся у Борзну. Брав активну участь у протигетьманському повстанні. У грудні 1918р. виїхав до Києва, де вступив до 1-го Синьожупанного полку військ Директорії. Був командиром кулеметної сотні 1-го (згодом — 7-го) Синього полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З липня 1919р. — командир Синьої батареї у складі 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. «...Батарея під командою Шури-Бури виказувала надзвичайну хоробрість, маючи всього лише одну гармату. Вона весь час трималася на лінії своєї піхоти. Стріляючи прямою наводкою, гармата пропускала свою піхоту вперед, потім знову на кар’єрі випереджувала її і знову прямою наводкою крила вогнем ворога. Ця батарея, пізніше збільшена ще раз добутою від червоних гарматою, придбала собі своїми героїчними чинами велику славу в 3-й дивізії» (полковник О. Удовиченко, командир 3-ї Залізної дивізії). Шура-Бура — учасник Зимового походу: командир 5-ї кулеметної сотні 3-го кінного полку Армії УНР. У 1920р. служив у 3-й гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Листопадового рейду, в тому числі бою під Малими Міньками. В полон потрапив 16 листопада 1921р. Розстріляний червоними під Базаром 23 листопада 1921р. Реабілітований 25 березня 1998р. Його ім'я вибите серед інших на Меморіалі Героїв Базару.

 

Яків Шепель - полковник Армії УНР, повстанський отаман на Літинщині. Народився 23 листопада 1894р. У 1919—1921 роках оперував проти більшевиків на Літинщині, Хмельниччині, Козятинщині, Калинівщині (Вінниччина).

Був час, коли ім’я Шепеля не сходило з уст подільських селян і повторювалось рівночасно в трьох повітах — Вінницькому, Брацлавському та Літинському. Скільки разів совєтська преса радісно повідомляла, що “банди” Шепеля ліквідовані! Але проходило небагато часу і у Вінниці, Проскурові чи Летичеві хтось розкидав листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і приступаю до виконання своїх обов’язків. Отаман Шепель”...

Яків Тимофійович Шепель походив із селянської родини села Вонячин Літинського повіту (нині Городище Вінницької області). Воював на фронтах Першої Світової війни. Дослужився до прапорщика. Сам із себе був непоказний: невисокого зросту, худий, з блідим обличчям, на якому стирчав завеликий ніс. “Мав вигляд хлопця 16-17 років; вигляд був зовсім не бойовий”. "Отаман ще зовсім молода людина, 20 літ не більше, з поголеною головою та з чорним оселедцем, що непокірно в'ється, таким же непокірним, як і характер отамана. Коротко кажучи отаман-партизан до мозку кісток зі всіма його достоїнствами і вадами". Таку характеристику зовнішності Якова Шепеля дав кореспондент української газети "Шлях" 4 вересня 1919 р., під час лікування поранення отамана у одному із шпиталів Вінниці, якраз після боїв за визволення Вінниці 10 серпня 1919р. А поручник 5-ї бригади УГА, комендант української залоги м. Хмільника Володимир Колодницький у своїх спогадах зазначав, що Шепель "швидше скидався на гарну дівчину, яка обстригла й обголила свою косу, залишивши тільки оселедець, аніж на бойового отамана".

Попри свою зовнішність, Яків Шепель завдяки надзвичайній рішучості і відчайдушності мав надзвичайний авторитет серед козацтва і селянства Вінниччини.
Зі слів самого Шепеля його повстанська діяльність розпочалася у травні 1919 року, коли в Літині відбулися масові арешти української інтелігенції. Щоб врятувати інтелігенцію від розстрілу, Яків почав збирати загін. До першого відділу отамана зголосилося коло 150 селян, однак рушниць знайшлося заледве п’ятдесят. Повстання вирішено розпочати в ніч з 13 на 14 травня після умовленого знаку ракетою. Шепель розділив відділ на дві частини. Сорок чоловік вислав на літинську дорогу, яку охороняв більшовицький батальйон ім.Донського. Друга частина посунула на Літин. Зустрівши три більшовицькі автомобілі, озброєні кулеметами, селяни злякались йти далі. Відчайдухів виявилося лише шестеро — разом з Яковом. Власним прикладом вони вирішили розбудити селянську масу. По дорозі Шепель підключився до телефонної мережі та зажадав звільнення всіх арештованих українців. Він пообіцяв криваву розправу, якщо його вимога не буде виконана. Погроза подіяла: частину арештованих було звільнено. Зрозумівши, що сили більшовиків невеликі, шестеро повстанців увійшли до Літина. Коло пошти зустріли пост червоноармійців. Кинули бомбу, трьох вбили. З сусіднього будинку, де знаходився воєнком, по повстанцях відкрили вогонь з кулемета. Нічого не лишалось, як йти в атаку. У вікна комісаріату полетіли бомби. Це заспокоїло більшовиків: стрілянина стихла. Здобувши комісаріат, перекололи всіх, хто подавав ознаки життя. Забрали 10 рушниць, 4000 набоїв і багато бомб. В цей час прибули товариші, які передумали були йти до міста. Доозброїлися. І вчасно: на повстанців розпочав “рішучу” атаку червоний ескадрон. Загубивши декілька коней та людей, більшовики так же “рішуче” відступили. Після цього повстанці направилися в центр міста, де після короткого бою захопили автомобіль з кулеметами. Серед більшовицької залоги почалася паніка. Вже без перешкод дійшли до в’язниці і звільнили політичних арештантів. Кримінальників попередили, що коли піднімуть бунт, моментально будуть перестріляні. Забравши політичних з собою, пішли на вінницьку дорогу, де з’єднавшись з іншими повстанцями, атакували совєтські частини. Деморалізовані окупанти невдовзі капітулювали. Їхня зброя поповнила арсенал повстанців. О третій годині ночі Літин був повністю звільнений... Але 15 травня більшовики, підтягнувши сили, знову увійшли в місто. Обманувши повстанців мирними пропозиціями, вони оточили і роззброїли їх. Заарештували й Шепеля. Але під час транспортування йому вдалося втекти. В одній білизні дістався він села Гути, а потім і рідного Вонячина.

Окупанти вирішили в зародку загасити іскри повстання: для цього їм необхідно було знищити ініціатора — Якова Шепеля. Впродовж короткого часу більшовики сім разів посилали до Вонячина каральні загони з чужоземців. Але дякуючи комендантові села Паньковецькому, який прекрасно організував оборону, більшовики кожний раз з великими втратами відступали. Повстанці на той час мали лише 30 чоловік кінноти.
Бачачи, що більшовики не можуть нічого зробити з повсталим Вонячином, осміліли й селяни довколишніх сіл: коли Шепель перейшов в наступ і направився на м.Синяву, він вже мав три з половиною тисячі селян, озброєних косами, вилами і рушницями. В Синяві на той час було коло 400 добре озброєних червоноармійців. Побачивши таку силу селян, вони перелякалися і віддали Синяву без пострілу. Пишучи про повстання весни 1919 р. на Поділлі, червоний начдив 2 Ленговскій зазначав: “Как раз бедняцкие районы Литинского и Летичевского уездов дали особо значительный подъем бандитизма. Восстание было поднято под григорьевскими лозунгами: против насильственной коммуны, против евреев-коммисаров, в защиту религии и за ”свободные советы” — без коммунистов и с пропорциональным ограничением евреев”.

17 травня Шепель повертається в Літин переможцем. Про цей епізод війни згадує у своїх спогадах російський воєначальник Антонов-Овсєєнко: “К вечеру 17 мая Литинский гарнизон (рота) после боя с крупной бандой покинул город... Полуэскадрон ЧК (45 сабель) перешел на сторону противника”.

“17 мая, — зазначав Антонов-Овсєєнко, — атаман восставших прислал обращение ”Товарищу Подольскому губернскому комисару. Все крестянское население Литинского уезда в течении двух месяцев было узурпировано диктатурой кучки проходимцев, большей частью евреев, неизбранных ими, почему крестьянство, сорганизовавшись, стало под Красный флаг и сбросило навязанное ему правление евреев, называющее себя крестьянским. Город Литин и его уезд заняты красноармейскими крестьянскими войсками... Порядок в городе образцовый”.

Далі Антонов-Овсєєнко уточнював політичну платформу повстанців: “Проти комуни, за Ради, вільні від євреїв-комісарів, за християнську віру”. До звернення був прикладений список складу розігнаної ними Ради, серед 50 членів якої, майже половина (23) були євреями. Цей та інші документи показують, що окупант сприймався селянами Поділля у вигляді “жидівсько-комуністичної влади” і гаслами селян Літинського повіту на той час були: “Геть єврейську владу!”, “Геть комуну!”, “Хай живуть Ради селянських, робітничих і червоноармійських депутатів!”. Повстання з Літинського перекинулося на Вінницький повіт: “К 19 мая в районе Литина банда до 2000 ч-к с двумя орудиями наступает к Виннице... Кроме конного отряда Подольской ЧК к бандам примкнула часть нашей пехоты с одним орудием. 21 мая банда ворвалась в Винницу, заняла арестный дом... Наши потери велики — убито много мобилизованных коммунистов (среди них председатель трибунала — Евгений Эдельштейн), контужен Чаров, политком Бессарабской бригады”.
Шепель вів себе виклично: ніби підкреслюючи свою сміливість, неодноразово ходив у розвідку у стан ворога. Як спосіб деморалізації ворога, використовував він і поширення чуток. Так, у Хмільнику його людьми були поширені чутки, що Шепель, коли мешканці не виженуть більшовиків, всіх переріже. Населення зібрало 150000 крб. для більшовиків і ті вийшли з Хмельника, віддавши його без бою.

“По стратегічним міркуванням, — розповідав отаман Шепель, — мені необхідно було повести наступ на Лятичів, котрий в той час був зайнятий відомим ”воєнкомом” Араловим-Арським, племінником доктора Аралова. Як доносили мені стежі, большовики очікували мого наступу по Літинському шляху, для чого копали окопи. Була й виставлена сторожова ціпь з кулеметами. Вважаючи на те, що кулеметів в мене не було, я у відкритий бій з Араловим вступити не мав змоги. Випустити-ж змогу (тобто, втратити можливість) піймати Аралова я не хотів. Після наради зі штабом ми постановили піти на хитрість і зайти в тил Аралову з Волковинського шляху. Ми пустили вперед маленьку ватагу з червоними значками. Большовики, що були на пості, спинили цю ватагу і почали з ними розмову. В цей час останні частини підтягнули свої сили до мосту. Большовики спитали нас, якої ми партії. Ми одним голосом скрикнули: ”Повстанці” і кинулись через міст в місто, де, зустрівши кінноту.., знищили її дощента. В Лятичові ми також забили командира караульного батальйону. В склепах большовиків ми знайшли велику кількість кулеметів і рушниць. Всю зброю, яку ми там знайшли, здали в село Війтівці для населення”.

Оскільки більшовики, знаючи про наступ повстанців, заарештованих українців відправили до Деражні, Шепель звелів послати частину для переслідування окупантів. Наздогнати заарештованих не вдалось, але цей рейд викликав паніку серед більшовиків і 18 ешелонів червоноармійців спішно покинули станцію Деражню. 22 червня на ст.Майдани відбулася друга зустріч з Араловим. Частина Шепеля зайшла на цю станцію й село, що лежало недалеко від неї. Раптом розвідка донесла, що повстанці оточені червоними. Вважаючи на те, що повстанців було лише 150 піших, а також на недостатню кількість набоїв, вирішили фронтовий бій не приймати, а обійти ворога і несподівано вдарити з тилу. “З пятьма козаками, — оповідав Шепель, — я перейшов у тил Аралова. Почали стріляти з рушниць і кулеметів. Несподіванка, яку ми викликали в лавах Аралова своєю стріляниною, не піддається ніякому опису. Кіннота Аралова, яка кинулась з переляку втікати, відкрила стрілянину по своїй же піхоті, зробивши цим незвичайний переполох. Під Араловим під час переполоху було забито коня, і він на наших очах тікав без шапки за своєю піхотою... Ворог залишив на місці велику кількість забитих своїм же військом... Напротязі всього мого повстанського шляху, — завершував розповідь Яків Шепель — я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз же збирав сходи, на яких виносились постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто одмовлялись вступати в лави повстанців, виганялись селянством, а то і вбивалися ним”.

Зі спогадів подільського козака Якова Чекірди (уродженця с. Іванківці Проскурівського повіту), що воював в загонах Шепеля: "Постійний загін Шепеля складався з півсотні кінноти, але коли потрібно було підняти на боротьбу зо 2–3 тисячі людей, то це робилося в 2-3 години, бо кожне село виставляло до двох сотень озброєних людей. Більшість загону становила сільська інтелігенція: вчителі,писарі, семінаристи, діти священиків, дяків та добрих господарів. Всіх об'єднувала люта ненависть до московського окупанта та неймовірна завзятість у бою. Майже кожний козак із його ватаги носив у свойому серці велику тугу – то по замордованому батькові, то по зґвалтованій сестрі чи жінці, а то і по всій замордованій родині, і кожний старався при нагоді залити цю тугу ворожою кров'ю".

Невдовзі, після боїв під Вінницею, повстанці 28 червня і 5 липня 1919р. поперемінно захоплюють Літин. Вплив і зростання повстанських військ Шепеля набувало усе більшої сили. Так, наприкінці липня 1919р. в районі с. Трибухи Шепель об'єднує своє військо із загоном отамана Саранчі, в якого було 80 чоловік при 1 кулеметі. 27 липня 1919р. загін Шепеля отримав назву І-а Подільська дивізія повстанських військ у складі 14 500 багнетів. Дивізія діяла спільно з групою військ Армії У.Н.Р. Юрка Тютюнника, і спільно з галичанами брала участь у визволенні Жмеринки та Вінниці від більшовиків. Згадує генерал-хорунжий Армії У.Н.Р., командир "залізної дивізії" Олександр Удовиченко: "Прибув отаман Шепель з Летичева, і його повстанці приєдналися до 5-ої та 12-ої Повстанських Дивізій, сформованих раніше з метою забезпечити повстанцям провід та підготовку для ведення регулярної війни. Бойовий запал цієї групи був великий, але відчувався брак досвідченого командного складу, налагоджених штабових апаратів, старшин генштабу та артилерії".

Напередодні штурму Жмеринки з Шепелем зустрічався поручник 5-ї (Сокальської) бригади УГА Павло Лах, який залишив цікаві спогади: "З оповідань селян виходило, що цей Шепель якийсь характерник, що з кожної небезпеки потрафить виплисти на верх. Він являвся месником селян за кривди, наношені народові червоними солдатами і "чрезвичайними комісіями". При столі, над картою Жмеринки побачив я отамана. Я вклонився йому, на що цей став і подав мені руку. Я побачив перед собою молоденького козака, нижче середнього зросту, стрункого. На його високе чоло був закинений козацький чуб, а решта голови була низько підстрижена. Лице його було виголене, вусів не носив жодних, так що був подібний до двадцятилітньої дівчини. Село Вонячин – родинне село Шепеля. Мешканці його відзначаються національною свідомістю і великою ненавистю до всього, що нагадувало б червоних комісарів. Дев'ять місяців село ще в злуці з двома іншими, Івчем і Соснами, сміло ставило чоло набігам червоних банд з Винниці і Хмільника. Мені вже здавалось, що я в якімсь свідомім галицькім селі".

Влітку 1919р. на Поділлі з’явився новий ворог: Добровольча армія. Серед інших білогвардійці захопили важливий стратегічний пункт — вузлову станцію Жмеринку, яка з’єднувала південь та захід України з північними районами, зокрема, зі столицею — Києвом. Шепель вибив вишколених та надзвичайно добре озброєних добровольців зі Жмеринки. В руки повстанців потрапили величезні запаси мануфактури та продуктів харчування... Шепель розгорнув широкі дії проти білогвардійців. Денікінці змушені були визнати Шепеля за рівного — і почали з ним переговори на предмет бойової співпраці проти більшовиків. Переговори провадив полковник Перевалов, але Шепель на компроміс не пішов і, незважаючи на обіцянки денікінців озброїти повстанців, відмовився вести з ними будь-які переговори.

Врешті білогвардійці відкотилися до Чорного моря. По-ділля охопила червона пошесть. Отаман Шепель завдає дошкульних ударів Красній армії в районі Старокостянтинова, Літина, Летичіва, Меджибожа, Хмільника, Вінниці...
Про Шепеля на Поділлі ходили легенди. Так, буцімто одного базарного дня у Вінниці на майдані перед селянами виступила підсліпувата бабуся:
— Що ви за українці! Ви дбаєте лише про своє пузо. Скажіть, чого ви сидите?.. На що чекаєте? Ідіть, добрі люди, в Трибухівський ліс, де зустріне вас отаман Шепель: він дасть вам добру пораду.
Доки з’явилась міліція, “бабусі” і слід прохолонув. Як виявилося, цією “бабусею” був сам отаман Шепель. Яків був сміливою і відчайдушною людиною. До того, він був надзвичайно “доладний у справах конспірації та агентурної праці”. Не один раз йшов на ризиковані трюки. І всюди виходив живим і неушкодженим. Так, наприкінці зими 1920р. під виглядом селянина, якого пограбували червоні, давши йому за це квитанцію, він обійшов всі совєтські установи Вінниці, в тому числі й військові, скрізь тикаючи тією квитанцією і прохаючи повернути гроші за забраного воза й сіно. Його не дуже бентежила грубість окупантів, які скрізь відповідали приблизно однаково:
— Кулак, міроєд! Ми рєволюцію спасаєм, а он дєньгі... Вон отсюда, сволочь!
Провівши таким чином детальну розвідку, Шепель незабаром зі своїми загонами визволив Вінницю. Про це згадують совєтські історики: “Отаман Шепель 23 лютого 1920р. захопив Вінницю. Бій був чотири дні. В руки Шепеля дісталося майже все майно, яке більшовики взяли у Денікіна”.

Влітку 1920р. під тиском більшовиків загін Шепеля разом з україно-польською армією відступив на Захід. У Проскурові Якова Шепеля прийняв (разом з Ільком Струком) Головний Отаман Симон Петлюра. Є інформації, що восени 1920р. Шепель зводив бої з Красною армією в Чорнобильському повіті, де він співдіяв з отаманом Струком. Потім деякий час (на початку 1921р.) Яків Шепель працював при штабі Юрка Тютюнника, що перебував у Польщі — допомагав готувати повстання в Україні. Михайло Середа згадує, що одного разу (у квітні 1921р.) Симон Петлюра сказав: “Аби я мав під рукою трох-чотирьох таких отаманів, як Шепель, певно, що восени були би всі ми вдома”.

Влітку 1921 року, під час переходу Збруча, що тоді розділяв поневолену Україну на дві частини — польську і комуно-російську — Шепеля та Івана Паньковецького затримали червоні прикордонники. І знову, як колись навесні 1919р., його прийняли за хлопчака: “Можєш уходіть по добру-здорову, сопляк”. Виплутався і Паньковецький. На початку липня вони добралися до рідного Трибухівського лісу. Їх вже чекали Тодось та Харитін Паньковецькі, побратим Мандриляк та інші повстанці. І вкотре на телеграфних стовпах “хтось” розклеїв листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і вступив до виконання своїх обов’язків. Всім, хто був відпущений мною на відпочинок, наказую прибути в Трибухівський ліс для реєстрації. Отаман Шепель”. За короткий час, як пише М.Середа, отаман Шепель “мав у своєму розпорядженні декілька сотень добре вишколених козаків”.

За наказом генерала-хорунжого Тютюнника Яків Шепель — на своїй ділянці — готувався до всеукраїнського повстання, сигналом для якого мав стати перехід кордону загонами Юрка Тютюнника. Відомо, що в серпні 1921р. загін Шепеля нараховував 90 чоловік (так зване "ядро") і базувався у Соломірському лісі Хмільницького району. За певними відомостями від 8 вересня 1921р. загін Шепеля складався із 120 піших та 60 кінних повстанців при 1 кулеметі "Максим" та 3 ручних кулеметах. Загін розміщувався у лісах в районі Уладівки-Кам'яногірки-Бруслинова-Миколаївки. Помічниками Шепеля у цей час були Антон Бржесінський (мешканець с. Пустовійти), Федір Шмалій ("Залізняк") з с. Літинка, брати Паньковецькі (с. Вонячин), отаман повстанського загону "Орел" (Яків Гальчевський), комендантом штабу був "Хмара" (Семен Харченко). На початку вересня 1921 р. зафіксовано бій шепелівців із загоном 10-го червоного козачого полку в лісі біля с. Дяківці, внаслідок якого було поранено 22 повстанці. 5 вересня повстанці вчинили напад на містечко Янів (с. Іванів Калинівського району) та здійснили напад на продпотяг, що рухався з Хмільника до Вінниці. 10 вересня 1921р. в районі с. Почапинці Жмеринського району червоними було знайдено відозви Шепеля, які закликали населення припинити здачу продподатку, витрачати радянські гроші і чекати швидкого приходу Петлюри. В ніч на 12 вересня 1921р. загін Шепеля у 30 вершників при 1 кулеметі вчинив напад на с. Сахни Летичівського району Хмельницької області, де було вбито продагента, а також на Лознянський цукровий завод.

Сприятливий для повстанців час збігав, ворог дедалі частіше робив облави, а сигналу про початок всенародного повстання із з-за кордону не надходило. Для з'ясування обставин Шепель збирається за Збруч, щоб потрапити до штабу Тютюнника і Петлюри, передавши командування загоном сотнику Євгену Добровольському. Однак не судилося отаманові повернутися в рідну сторону до своїх побратимів. “Отаман Шепель був фаталістом, — пише М. Середа. — Він казав: ”Від ворожої кулі я не загину”. Він не помилився: над самим Збручем його забив револьверним стрілом зрадник — повстанець (Ф. Паньковецький), який повертався назад і мав реабілітуватись перед большевиками”.
Ще деякий час повстанці Шепеля після загибелі свого отамана продовжували героїчну боротьбу на Поділлі під командою Якова Гальчевського "Орла" до середини 1920-х рр., фактично ставши "залишенцями", і вписавши в українську історію сторінки нескореності і мужності Української нації.

За даними письменника і журналіста Олександра Дмитрука, Паньковецький відрубав отаману голову, щоб мати доказ своєї відданості злочинній совєцькій владі. Голова Шепеля, за інформацією Дмитрука закопана в дворі Вінницького обласного краєзнавчого музею (теперішньої музичної школи №1 по вул. Артинова, 21) де в 20-і роки містилося ЧК.

 

Микола Йосипович Куликівський народився 6 грудня 1884 року у містечку Торчині, тодішньої Волинської губернії. На Волині закінчив духовну семінарію. З 1905р. почав військову кар'єру. Служив рядовим у 124-у піхотному Воронізькому полку, який дислокувався у Харкові, а з 1911р. – у 21-у Сибірському стрілецькому полку. 1914р. отримав звання прапорщика, брав участь у початкових боях Першої світової війни, у ході яких у листопаді 1914р. потрапив до німецького полону. У 1916р. Микола Куликівський став одним з ініціаторів створення українських національних гуртків у німецьких таборах для військовополонених. Він був одним з організаторів 1-го Українського полку імені Т. Г. Шевченка (1916 – 1917рр.), що формувався з військовополонених-українців. З січня 1918р. М. Куликівський служив у 1-й Українській (Синьожупанній) дивізії. На початку 1919р. став начальником розвідувального відділу штабу Чорноморської дивізії Армії УНР. З березня 1919р. був комендантом бронепотягу «Запорожець». Саме тоді цей потяг брав участь у боях проти більшовиків на Східній Волині, зокрема, використовувався в напрямку Сарн. Він був озброєний 2 гарматами та 14 кулеметами, а особовий склад становив 23 старшини та 101 козак. З середини 1920 року Микола Йосипович продовжив службу при Генеральному штабі Армії УНР. 15 червня 1920р. він був старшиною для зв'язку між Головним Отаманом Симоном Петлюрою та Головою Ради Міністрів УНР. З п’ятого жовтня 1920р. йому присвоєне військове звання підполковника. Цікавий факт з біографії Куликівського – нагородження його Почесним мундиром і Почесною відзнакою Генерального штабу Армії УНР. Цей комплект вручався офіцерам, які працювали у Генеральному штабі або займали командні посади, виконували найвідповідальнішу у війську роботу і відзначилися заслугами перед Батьківщиною. Відомо лише про двох українських військових, які отримали такі відзнаки – це Симон Петлюра та Микола Куликівський. За участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного отамана Симона Петлюри Микола Йосипович також нагороджений Орденом (Хрестом) С. Петлюри. З початку 1920-х рр. він перебував на еміграції, відомо, що з 1923р. мешкав у Варшаві, від 1945 р. – у Мюнхені, а згодом – у США. Там полковник з Торчина долучився до патріотичної діяльності в українських емігрантських колах, зокрема у 1950 році був одним із засновників Українського національно-державного союзу у США. Не стало діяча 26 листопада 1956 року. похований в американському містечку Сауд-Баунт-Брук, де знаходиться своєрідний пантеон визначних українців. Пам’ятний знак на могилі М.Куликівського зроблений у вигляді Ордена (Хреста) Симона Петлюри. У газеті «Свобода» у пам’ять про діяча був поміщений некролог від Головної Управи УНДС з таким текстом: «Український національно-державний союз в ЗДА з сумом повідомляє Українське Громадянство, що дня 26-го листопада 1956р. на 72 році життя, помер Полковник Микола Куликівський визначний учасник українських визвольних змагань, старшина Армії Української Народньої Республіки та член-основоположник УНДС. Вічна Йому Пам’ять!».

1. Микола Куликівський серед членів Директорії і старшин Армії УНР. Кам'янець-Подільський. Друга половина літа 1919р.
2. Микола Куликівський серед членів Директорії і старшин Армії УНР. Кам'янець-Подільський. Друга половина літа 1919р.
3. Микола Куликівський на параді 6-ї Січової стрілецької дивізії після визволення нею м. Києва 1920р.
4. Микола Куликівський у сімейному колі. На грудях - почесна відзнака Генштабу Армії УНР(ця відзнака настільки рідкісна, що відтворити її реальне зображення вдалося саме за цією фотографією). Фото 1920-х років.
5. Микола Куликівський. Фото 1920-х років.
6. Некролог. Газета ''Свобода'', листопад 1956 року.
7. Могила М. Куликівського. Сауд-Баунт-Брук (США).

 

Микола Лукич Левицький із містечка Дубова Уманського повіту приєднався до Армії УНР у грудні 1919 року, тобто під час Першого Зимового походу. Було йому тоді всього 14,5 років (народився 10.5.1905)! Залишивши у Дубовій батьків та трьох сестер, Микола пішов разом Київською дивізією, яку очолював легендарний командир Юрко Тютюнник, захищати державну незалежність України. Разом із тютюнниківцями зазнав і радість перемог і біль поразки. Після інтернування перебував у польських таборах Стржалкова (Strzałkowo) і Щипйорно (Szczypiorno), де навчався у школі пластунів. А 14 грудня 1923 року виїхав на навчання у Чехію. У Празі вступив до Української реальної реформованої школи. 1 лютого готувався до матуральних курсів. Подав заяву до Української Господарської Академії в Подєбрадах, але не прийнятий. До слова, Микола був не єдиним козаком-підлітком. Відомо, що в Армії УНР служив майже його ровесник з Тального козак Тодось Сокурець. На відміну від Миколи, тальнівчанин не залишився за кордоном, а повернувся в Україну.

 

Петро Бабак (1900-1973). Воїн 4-ї Київської дивізії армії УНР, лицар Залізного хреста №5005, учасник Першого та Другого зимових походів.

 

Микола Самокішин. Народився 17.03.1901р. у містечку Печеніжин Івано-Франківської області. Навчався у школі містечка Печеніжин, українських гімназіях Коломиї і Станіславова. Матуру склав 1923р. в Станіславові. В 1918-19рр. стрілець УГА. В 1924р. призваний до війська польського. Випускник агрономічного факультету чеського університету. Вояк дивізії "Галичина".

 

23 січня 1894 р., в Чернігові, народився Аркадій Валійський — сотник Армії УНР, генерал в еміграції, чоловік акторки Марії Валійської. Після закінчення Чернігівської гімназії був мобілізований до Російської Імператорської армії. Офіцерський чин поручника отримав на фронті під час Першої світової війни. В 1917 році на чолі свого піхотного батальйону перейшов до Української армії. У війні з військами Червоної Росії поручник А. Валійський відзначився в боях під Житомиром. Закінчивши викладацькі курси, став інструктором у Школі підхорунжих у Житомирі. У 1919 році як командир сотні курсантів брав участь у бойових діях Волинської групи Армії УНР. Після передислокації Житомирської школи підхорунжих до Кам'янця-Подільського й перепрофілювання її в Юнацьку (Юнкерську) школу очолював курсантський курінь. Після катастрофи Армії УНР у кінці листопада — на початку грудня 1919 року перебував з Юнацькою школою в м. Ясло на території Підкарпатського воєводства Польщі. Від серпня 1920 року воював проти Червоної Росії з курсантським куренем у складі відродженої Армії УНР під командою генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Досяг звання підполковника. Після відступу в кінці листопада 1921 за ріку Збруч на територію Польщі перебував із своїми курсантами в концентраційних таборах інтернованих вояків Армії УНР у Ланьчуті, Вадовицях і Каліші. В Калішському концтаборі № 10 закінчив однорічні Академічні курси Генштабу Армії УНР. Після звільнення вояків Армії УНР з концтаборів у 1924 році працював у Польщі. В 1926 році записався на контракту службу у Війську Польському. Служив в 81-му піхотному полку в м. Гродно (Західна Білорусь) в званні майора. У 1931 році А. Валійський успішно закінчив дворічну Вищу Військову Школу у Варшаві (Академію Генштабу Війська Польського). У вересні 1939 року в складі частин Війська Польського обороняв Варшаву від німців. У кінці вересня після здачі Варшави пораненим попав у німецький полон й перебував у офлагу «А» для офіцерів Війська Польського в Лукенвальді під Берліном. У 1940 році ротмістр Абверу й колишній хорунжий Галицької Армії Олександр-Іван Пулюй-Пухер звільнив полковника А. Валійського з полону й доставив разом з Борисом Барвінським і Яковом Гальчевським (Войнаровським) до Варшави. У Варшаві полковник А. Валійський співпрацював під час німецької окупації з Головним Отаманом Армії УНР Андрієм Лівицьким і Військовим міністром Володимиром Сальським. У березні 1945 року Головний Отаман А. Лівицький підвищив полковника Аркадія Валійського до рангу генерала-хорунжого, а організатор Української Національної Армії в Збройних силах Німеччини генерал-поручник Павло Шандрук призначив його керівником Штабу УНА. Разом з генералом П. Шандруком вони прийняли у Південній Австрії присягу 1-ї Української дивізії УНА на вірність Україні, вийшовши з підпорядкування військ СС. Разом з 1-ю Українською дивізією і Штабом УНА генерал А. Валійський здався 9 травня 1945 року в полон Британській армії. Перебував разом з вояками Дивізії в концтаборі в м. Ріміні в Італії. Після звільнення в 1948 році з британського полону опікувався ветеранськими організаціями у Військовому міністерстві УНР в еміграції. Помер Аркадій Валійський 16 вересня 1976 року в Нью-Йорку (США). Похований на українському православному цвинтарі у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Автор спогадів з історії Визвольних змагань українського народу в 1917—1921 роках, а також з періоду праці на посту керівника Генштабу Армії УНР у Варшаві напередодні Другої світової війни.


1. Аркадій Валійський.
2. Відвідини протипанцирної бригади "Вільна Україна". Стоять: генерал-лейтенант Павло Шандрук, командир бригади Петро Дяченко, голова Штабу УНА підполковник Аркадій Валійський.
3. Члени Філадельфійського відділу Організації бувших вояків-українців Америки після нагородження Воєнним Хрестом. В центрі - сотник Армії УНР Аркадій Валійський (генерал в еміграції), який здійснював вручення нагород. З архіву газети українців США "Свобода". США, Філадельфія, 03.03.1963р.

 

Шумський Осип (1896, с. Боднарів Станіславського пов., нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — ?). Старший десятник сотні Романа Дудинського. Гімназист. 4 травня 1915р. поранений у битві на г. Маківці кулею "дум-дум" у ліву руку (втратив два пальці). З 01.11.1918 р. вступив до лав УГА. Урядовець Українських державних залізниць на станції у Боднарові. Після війни обіймав різні посади - був директором Українського кооперативного банку в Станиславові, Членом наглядової ради Окружного Союзу Кооперативів у Станиславові, Скарбничим Філії краєвого господарського т-ва "Сільський господар" у Станиславові. Помер 11.05.1939р. в Угринові Долішньому неподалік Станиславова.

 

Хорунжий УСС Степан Сміх. Родом з Гнильча, повіт Підгайці. Закінчив гімназію у Коломиї. У 1915р. вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. 3 листопада 1915р., у чотириденній битві з російськими військами в Семиківцях на Тернопільщині був важко поранений. Після лікування в Мукачеві його призначили вістуном, а потім — десятником до польової пошти у Пісочній. У цей час він склав іспит на вишкіл у Коші УСС, де був підвищений у званні до хорунжого. Навесні 1919р. добровільно пішов з сотнею на фронт під Львів. Як командант чети Першої бригади УСС воював в районі Городка і брав участь у наступі на Судову Вишню. 17.03.1919р. був важко поранений в обидві ноги. Помер 14 квітня від ран в Станіславівській лікарні. Поховали його 16.04.1919р. Поховання було знищено у 60-х роках разом з іншими могилами героїв УГА. На могилі з надгробним хрестом був напис: “Хорунжий Степан Сміх 14/4, 1919”.

 

Клим Утриско (5 лютого 1897, м. Комарно, Львівська область — 8 червня 1919, с. Ягільниця, Тернопільська область) — поручник Української Галицької Армії, командант сотні. Перший загиблий сотник під час Чортківської офензиви. Народився у Комарні, був вчителем.
Під час Першої світової війни — старшина-четар 80 австрійського піхотного полку. На початку польсько-української війни повернувся до Комарна та організував тут військову частину. Під його керівництвом військові довго чинили опір противнику під Скниловом та Любінем, а наступальні операції в Малому Любіні та Поріччі «записались золотими буквами в історії боїв УГА». Під час загального відступу УГА, зі своєю сотнею Клим Утриско відступив до Ягольниці, де в ніч з 7 на 8 червня 1919 року очолив контрнаступ і загинув. Його було поховано 10 червня 1919 року в с. Лисівці, де парохом був його краянин о. Йосип Вигнанський.

 

Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма. Хлопчина із світлини це Дмитро Кочержук. Народився 9 серпня 1895 році у гуцульскому місті Надвірна в селянській родині. Племінник відомого галицького гімназійного професора. Мав молодшого на два роки брата Олексу - із яким разом навчався в Станиславівській гімназії, а опісля розом воювали в УГА та Армії УНР. Обоє не вернулись додому. Загинули у 1919 році на теренах УНР. В "чотирикутнику смерти". Дмитро Кочержук пройшов Першу свтову війну на італійському фронті. У листопаді 1918 року добровольцем пішов в УГА, прори багаторічну втому від війни. Був учасником Чортківської офензиви. Служив в Пресовій кватирі УГА. За твердженням Омеляновича-Павленка побратими не забули Кочержука і відзначили його орденом Залізного Хреста - посмертно.

 

Павло Музика народився 7 липня 1904р. у селі Дмитровичі під Львовом. 14 березня 1938р. на політичному процесі у Золочеві Павло Музика свідчив на користь Володимира Качора, забезпечуючи йому алібі, що Качор 6 травня 1937р. перебував у домівці “Сили” у Львові, а не брав участь у нападі на дідичів Ясінських на Золочівщині (як і було насправді). За наказом прокурора в перерві судового засідання П.Музика арештований за нібито підмовляння інших свідків давати неправдиві свідчення, після допиту за кілька годин звільнений.
Попри свідчення друзів присяжні визнали вину Качора і він був засуджений до кари смерті (повішення), як і ще один підсудний, Ілярій Кук. Хоча, можливо, свідчення на користь Качора були прийняті до уваги президентом Польщі Ігнацієм Мосцицьким, який помилував його у серпні 1938р. Ілярій Кук, брат майбутнього головного командира УПА, був повішений на подвір’ї тюрми “Бриґідки” у Львові, натомість Володимир Качор з розвалом Польщі вийшов на волю і був активним учасником боротьби ОУН і УПА на Перемищині і Золочівщині аж до 1955р. На триваліший час Павло Музика заарештований польською поліцією 22 березня 1939р. – за приналежність ОУН. Сидів у тюрмі “Бриґідки”. Вийшов на волю з падінням польської держави у вересні 1939р. Під час Другої світової війни опинився з родиною в Берліні, згодом в таборі для переміщених осіб у Зальцбурзі. У 1948р. виїхав до Канади, працював в українських видавництвах у Торонто (“Мета”, “Гомін України”), відтак креслярем в провінційному уряді. Від 1970р. – на пенсії. Активний у громадсько-політичному житті української діаспори. Помер у Торонто 20 січня 1991р.

 

Доктор Булак Степан, народжений 25 січня 1893р. в Межибродах, повіт Стрий у Західній Україні. Гімназія й університет (право) — у Львові. В УСС і пізніше в УГА — четарем. В Армії УHP (Третя Залізна Дивізія ген. Удовиченка) — поручником. Учасник листопадового зриву у Львові, якийсь час ад'ютант Начального Вождя УГА, ген. М. Омеляновича-Павленка. Поранений у бою. Перебув у віську до кінця війни. По війні — адвокат у Сколім, бувши одночасно в проводах усіх українських організацій Сколього повітового засягу. З вибухом II Світової війни переїхав до Кракова, де був безплатним правним дорадником Українського Допомогового Комітету. Перебувши скитальщину найперше в Відні, а потім у таборах, приїхав до Торонто у 1951 році і став членом УСГ. При тому працював на провідних постах в інших українських організаціях та установах (Братство УСС, Український Відділ Канадського Легіону, Т-во Прихильників УНРади), скрізь добрий член і сумлінний працівник. Дуже щедро жертвував на національні цілі - пожертвував великими дотаціями більше 9000$, не враховуючи дрібніші пожертви.

 

Микола Битинський (1893-1972) - підполковник Армії УНР, видатний геральдист, художник і письменник. Майбутній автор Хреста Симона Петлюри був мобілізований до українського війська на початку 1919 року. Згодом його призначили командиром 1-ої саперної сотні 6-го технічного куреня 6-ої Січової стрілецької дивізії Армії УНР. На чолі цього підрозділу він брав участь у поході на Київ, обороні Замостя від більшовиків та всіх боях дивізії впродовж кампанії 1920 року. Перебуваючи в еміграції, Битинський працював художником, вчителював, брав участь у сутичках з угорськими військами в лавах «Карпатської Січі» у березні 1939 року, працював у музеї, був залучений до примусової праці на берлінському заводі «Rheinmetall-Borsig». Микола Битинський є видатним письменником та дослідником. В його доробку сотні художніх творів та кілька десятків наукових розвідок у царині геральдики, фалеристики, уніформології, історії мистецтва. Серед них – проєкти військових нагород УНР «Хрест Симона Петлюри» та «Воєнний Хрест», альбоми «Державні відзнаки України» з проєктами Великого, Середнього і Малого Державних Гербів України, «Герби усіх Земель України», «уніформа Українського Війська доби Визвольної боротьби» тощо. Він також був регулярним дописувачем українських емігрантських часописів.

 

Івана Литвиненко — полковник Армії УНР, інструктор старшинських шкіл УПА. Лицар Залізного хреста та Хреста Симона Петлюри. За твердженням радянських органів держбезпеки, один з десяти найбільш авторитетних та активних діячів спецслужби уряду УНР в екзилі.
Будучи командиром різних підрозділів, здобув серед вояків прізвисько "Мама" за надзвичайно людяне і турботливе ставлення до підлеглих. Іван Данилович Литвиненко народився 17 січня 1891 року у с. Хоружівка Роменського повіту на Полтавщині. У 1916 році закінчив Житомирську школу прапорщиків. Із 1917 року – в Армії УНР. Командував сотнею, куренем, полком. Зокрема, у 1918 році був командиром 1-го Запорозького пішого полку імені гетьмана Петра Дорошенка у складі Запорозького корпусу. Під час Зимового походу тилами більшовиків і денікінців у складі Запорозької групи командував Збірним запорозьким кінним полком імені Богдана Хмельницького, 2-ю бригадою 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР. Командування цінувало його за мудрість, розсудливість і вміння знаходити спільну мову з будь-ким та досягати порозуміння. Напевно, не випадково саме йому Симон Петлюра невдовзі доручив виконати особливе завдання – очолити військову місію УНР для ведення попередніх переговорів із генералом Петром Врангелем про об’єднання зусиль у боротьбі з Червоною армією і радянською владою.

У свідченнях Литвиненка, які збереглися в архівних фондах розвідки, зазначається, що зустріч із Петром Врангелем відбулася в Севастополі. На ній Литвиненко виголосив коротку промову, в якій зауважив, що вже була спроба домовитися про спільні дії, але з цього нічого не вийшло. «Врангель, – як згадував Литвиненко, – у своїй відповіді підкреслив: «Певний, що дійдемо згоди, а якби й не дійшли, то битись один з другим не будемо» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 68).
Під час перемовин вдалося швидко досягти принципової згоди про спільну боротьбу з більшовиками. Проте невдовзі війська Врангеля були розбиті в Криму, а сам він із рештками втік за кордон. Зазнала поразки й Армія УНР.
Іван Литвиненко опинився у польському Каліші. Там записався на курси для військовиків, де викладали генерали Всеволод Петрів, Віктор Кущ та інші. Усі слухачі не втрачали надії на швидке повернення в Україну та відновлення її державності за сприяння західних країн.

На початку 1924 року його запросив до себе у Варшаву полковник Микола Чеботарів, колишній начальник контррозвідки Дієвої армії УНР. Він мав намір реанімувати за кордоном роботу розвідки і контррозвідки уряду УНР в еміграції. Відтак відшукував осіб, які могли б взятися за організацію новостворюваної спецслужби. Як згадував пізніше сам Іван Литвиненко, «Чеботарів оповів, що викликав мене для того, аби я поїхав на Волинь, поселився в Острозі й придивлявся, що роблять там повстанці, які ходять від поляків і від нього в Україну в справах організаційно-розвідчих» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 71).

І. Литвиненко дав згоду. Спершу він лише вряди-годи виконував якісь доручення, зустрічав кур’єрів з радянського боку і доставляв їх у Варшаву, когось переправляв через кордон в Україну, знайомився з колишніми українськими вояками. Так тривало до осені 1926 року, коли М. Чеботарів покликав його до себе і попросив допомогти у впорядкуванні архіву Генерального штабу УНР, який привіз із табору для інтернованих українських вояків у Каліші. Це була величезна купа документів різного ґатунку, складених у понад двох десятках скринь, – накази, розпорядження, різноманітні протоколи, листи, записки, фінансові документи.

Увесь цей час Іван мешкав у М. Чеботаріва. Невдовзі робота, яка спершу здавалася цікавою, почала надокучувати, і він висловив бажання займатися чимось конкретним, а не перебиранням паперів. М. Чеботарів на це зауважив, що невдовзі мало завершитися формування українського Генерального штабу, в складі якого передбачалося створення спеціального підрозділу для ведення розвідки і контррозвідки. Тоді, мовляв, для всіх знайдеться справжня робота з гарантованою оплатою, передбаченою польським Генеральним штабом. Справді, на початку літа 1927 року структуру і персональний склад штабу затвердили. І вже у червні Литвиненко отримав першу зарплату – 250 злотих.
Уже тоді він перебував у полі зору органів ДПУ СРСР, про що свідчать численні повідомлення радянських спецслужб. Доволі красномовною є тогочасна характеристика на нього, що міститься у документі Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 26 червня 1928 року. «Із відомостей, які ми маємо, – йдеться у ній, – можна, характеризуючи Литвиненка, зробити висновок, що Литвиненко, не будучи політиком, є водночас переконаним українцем-націоналістом. Не маючи іншого фаху, окрім професії солдата, відповідно, і не розраховуючи на більш-менш пристойне матеріальне становище в Польщі, Литвиненко зійшовся з Чеботарівом, який залучив його до розвідувальної роботи. Націоналістичні переконання Литвиненка та його віра, що він співробітництвом з Чеботарівом «рятує Україну від більшовиків», робили з нього, безперечно, відданого співробітника Чеботаріва» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 2. – Арк. 350).

Тоді ж його відправили налагоджувати роботу безпосередньо на кордоні – у Могилянах, поблизу Острога. Та спершу він мав заїхати до польського розвідувального відділу у Здолбунові, де його керівник, капітан Літінський, виписав йому нові документи на прізвище Морозенко. Так починався новий етап у його житті, пов’язаний із суто розвідувальною діяльністю.

Про те, чим займався Литвиненко-Морозенко у Могилянах, можна дізнатися з повідомлення Іноземного відділу ДПУ УСРР «Про роботу У.Н.Р.» від 30 жовтня 1929 року: «Морозенко нині здійснює лише організаційну роботу на радстороні і розповсюдження літератури. Організація на радстороні будується за принципом трійок, які ведуть розвідувальну роботу, про масові організації не думають, але мають намір створити таку мережу організації, яка б охоплювала великий район і в потрібний момент могла становити силу. Нині Морозенко цікавиться розгортанням роботи в районі Шепетівського округу і особливо Ямполя. Переправу своїх людей на радсторону Морозенко здійснює через Мощаницьку стражницю польприкордонохорони» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 1. – Арк. 4).
Через рік Івана Литвиненка перевели з Могилян до Рівного. Дали завдання очолити і налагодити роботу центрального контрольно-розвідувального пункту на Волині. У його підпорядкуванні були пункти у Корці, Ланівцях, Могилянах, Костополі, Острозі, де порядкували українські старшини Яків Водяний, Яків Гальчевський, Тарас Бульба-Боровець та інші.

До агентурної роботи він залучав як місцевих жителів, так і втікачів із радянської України. Агенти поділялися на дві основні групи. Некваліфікованих і малограмотних використовували для переправлення через кордон антирадянських листівок та іншої літератури, поширення їх серед родичів і знайомих або розкидання в населених пунктах. Кваліфікованим агентам давали завдання збирати інформацію про органи влади, діяльність міліції та НКВС, настрої серед населення, чиновників, військових. Водночас вони мали інформувати населення про роботу уряду УНР в еміграції, розповідати про наміри відновити українську державність, залучати на свій бік симпатиків.

Як свідчать архівні документи, із втікачами з радянського боку ретельно працювали. У містечку Тульчин був зведений табір, де розміщували тих, хто не мав у Польщі рідних чи знайомих. Їх перевіряли, розпитували про становище в СРСР, брали на замітку для можливого подальшого використання.

Для опитування втікачів розробили спеціальну інструкцію. Вона складалася з таких розділів: «Військо», «Організація адміністративної влади села, району, округи та міста», «Кооперація», «Колективи», «Робітництво на всіх підприємствах», «Вищі учбові заклади», «Органи безпеки, ДПУ всередині держави», «Іноземні відділи ДПУ».

З-поміж запитань, на які пропонували дати відповідь, були такі: «Чи відомо старшинам та червоноармійцям-українцям, що за кордоном існує уряд УНР, який бореться за незалежність України?»; «Чи хотіли б українці-військовики мати свою незалежну державу та з яким устроєм?»; «Як виживають колгоспники та їхні родини?»; «Чи збір урожаю у порівнянні з одноосібним господарюванням покращав чи погіршав та яка цьому причина?»; «Терор ДПУ, хто проводить та за які провини, процентне відношення терору проти українців»; «Чи вживають терор агенти Іноземного відділу за кордоном та як цей терор організовують?» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 77–80).

Встановлювати необхідні контакти і залучати патріотично налаштованих українців до розвідувальної роботи Іванові Литвиненку допомагала його активна участь у громадській діяльності. Він очолював рівненську філію Українського центрального комітету, Український громадський комітет із ушанування пам’яті Симона Петлюри, сприяв встановленню пам’ятника отаманові Василю Тютюннику, ініціював зібрання коштів на бібліотеку імені Симона Петлюри в Парижі, був обраний делегатом Третього еміграційного з’їзду у Варшаві, тісно співпрацював із членами «Літературно-мистецького товариства імені Лесі Українки». Від імені української політичної еміграції Рівненського повіту за його підписом у вересні 1934 року був надісланий Меморандум до секретаріату Ліги Націй з приводу голоду в Україні.
У 1933–1934 роках, за свідченнями І. Литвиненка, у розвідувальній роботі намітився спад. Кількість кур’єрів, які приходили з радянської України, суттєво зменшилася. Інформація, яку вони надавали про настрої по той бік кордону, свідчила про зневіру людей у подальшу боротьбу з радянською владою і можливість її зміни у видимій перспективі, про побоювання за своє життя через масовий терор. Про це Іван доповідав під час свого звіту влітку 1934 року у Варшаві перед керівництвом Державного центру УНР. На тому заслуховуванні були присутні голова еміграційного уряду Андрій Лівицький, начальник Генерального штабу Віктор Кущ, військовий міністр Володимир Сальський, керівник спецслужби Всеволод Змієнко, начальник секції розвідки Володимир Шевченко та інші діячі.
У зв’язку з такою непростою ситуацією, а також серйозними перешкодами роботі з боку польської влади І. Литвиненко навіть ставив питання про припинення своєї діяльності на чолі центрального контрольно-розвідувального пункту. Але слова Андрія Лівицького змусили його переглянути свою позицію. Той, як свідчать архівні документи, сказав: «Ми мусимо проводити далі боротьбу, яку почав Петлюра, так як її проводив Орлик після Мазепи, тоді нас цілий світ буде поважати».
Тож після повернення з Варшави І. Литвиненко продовжив роботу на чолі контрольно-розвідувального пункту. Про той період його діяльності отаман Тарас Бульба-Боровець відгукнувся так: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним із найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу... Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка».
По-своєму характеризували його представники радянських спецслужб, для яких він був об’єктом пильної уваги упродовж багатьох років. У документі, складеному за агентурними і слідчими матеріалами 3-го відділу ГУДБ НКВС у 1939 році, під загальною назвою «Огляд політичних військово-фашистських, націоналістичних, католицьких, молодіжних і білогвардійських партій та організацій колишньої Польщі» він згадується у розділі «Українські терористичні організації в Польщі» серед десяти найбільш активних та авторитетних діячів екзильного уряду Української Народної Республіки. Його характеристика, наведена в «Огляді», є доволі красномовною: «Литвиненко-Морозенко – син куркуля, колишній полковник петлюрівської армії. В еміграції – керівник розвідки УНР на Польській Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Ракитному. Район його діяльності межував з територією трьох наших прикордонних загонів – Ямпільського, Славутського і Олевського на Україні. Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів» (Російський державний військовий архів. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 158. – Арк. 35).

На адресу зазначених прикордонних загонів з Іноземного відділу ДПУ УСРР надходили вказівки ретельно збирати й накопичувати всю інформацію про І. Литвиненка, місця його перебування, близькі зв’язки, родичів, знайомих, уподобання, звички, особливі прикмети. На нього відкрили справжнє полювання, яке тривало упродовж багатьох років, навіть після завершення діяльності уенерівської спецслужби у 1936 році.

На початку Другої світової війни про І. Литвиненка згадав отаман Тарас Бульба-Боровець, який почав створювати на Волині й Поліссі «Поліську Січ», а згодом – Українську повстанську армію. Він розумів, що без добре налагодженої розвідувальної мережі успіху не досягти. Кадри для цієї специфічної роботи відшукував з-поміж колишніх українських старшин.

Спершу І. Литвиненко очолював відділ розвідки Крайового військового штабу УПА-Північ. У той період обрав собі псевдо «Євшан». Згодом командир УПА-Північ Дмитро Клячківський (Клим Савур) зрозумів, що знання і досвід 52-річного ветерана визвольної боротьби раціональніше використати для підготовки молодих бійців. Його призначили інструктором старшинської школи УПА «Дружинники», де він викладав шестигодинний курс «Бойова розвідка» і керував випуском старшин. Нове заняття його захопило. Але з кожним місяцем перебування у сирих землянках і на холоді давалися взнаки давні хвороби. Ревматизм, на який захворів ще за Першого зимового походу, знову почав дошкуляти. Після особистої зустрічі з членом Центрального проводу ОУН Василем Куком (Лемішем) І. Литвиненко вирішив перебратися до міста і перейти у підпілля.

Йому виготовили новий паспорт на ім’я Солончака Данила Костянтиновича і на початку 1944 року направили до Львова, поставивши низку завдань із налагодження роботи у підпіллі. Після звільнення міста від гітлерівців радянська військова адміністрація спільно з органами держбезпеки почала пошук неблагонадійних, тих, хто воював у лавах Української повстанської армії і без особливої радості зустрів повернення радянської влади. Кожного просіювали через сито НКДБ: де був, що робив, з ким воював і проти кого, і так – аж до 1917 року. Невдовзі затримали й І. Литвиненка. Йому пообіцяли зберегти життя, якщо розкаже про свою діяльність у підпіллі.

І. Литвиненко спробував грати за своїми правилами. На допитах він розповідав про свою участь у Першому зимовому поході, життя в еміграції, діяльність уенерівського уряду і його спецслужби, яка на той час уже давно припинила своє існування. Але від нього хотіли почути інше. Розпитували про організацію підпілля ОУН і зв’язки з очільниками УПА. Він не заперечував, що мав такі контакти, але давав зізнання тільки щодо тих, хто вже загинув або перебував за кордоном. На певний час його випустили з в’язниці і встановили за ним стеження, маючи намір дізнатися про його зв’язки. А ще через цілеспрямований тиск, ідеологічний вплив і всілякі обіцянки намагалися схилити до співпраці. Та все марно.
Зрештою, оперативникам набридло з ним возитися. Відтак слідчий виніс постанову:

«…Незважаючи на те, що Литвиненку-Морозенку була надана можливість спокутувати свою провину перед Радянською владою, він за своєю особистою ініціативою не надав нам жодних відомостей щодо підпілля ОУН–УПА, приховує від нас відомих йому оунівців, водночас сам цей зв'язок з ОУН–УПА підтримує.

ПОСТАНОВИВ:
Литвиненка-Морозенка Івана Даниловича, який мешкає за адресою: м. Львів, вул. Яховича, будинок № 24, кв. 1 піддати арешту…» (ГДА СБУ. – Спр. 10418. – Арк. 3–3 зв.).
Арешт санкціонували 1 червня 1946 року. Слідство тривало до кінця року і завершилося 12 грудня винесенням військовим трибуналом військ МВС Київської області смертного вироку. Але ще понад два місяці І. Литвиненка тримали у камері смертників Лук’янівської в’язниці. Можливо, сподівалися, що він розповість усе, про що мовчав на допитах. Не дочекалися.

Розстріляли Івана Даниловича Литвиненка 17 лютого 1947 року.

1. Іван Данилович Литвиненко.
2. Полковник Іван Литвиненко на з'їзді членів Українського військово-історичного товариства у Варшавs. Осінь 1934 року.
3. Старійшина старшинської школи УПА «Дружинники» полковник Іван Литвиненко (у чорному мундирі) приймає парад випускників першого випуску школи. 1944 рік.
4. Фотографії з кримінального провадження щодо Івана Литвиненка, 1946 рік.

 

Отаман Київщини Іван Андрійович Грисюк (Гайовий) - народився у 1895 році в селі Дорогинка Васильківського повіту, Київської губернії в заможній селянській родині. Воював на фронтах Першої світової війни у складі російської армії. Потрапив у полон до австро-угорців. В Україну повернувся у 1918 році.

Навесні 1921 року Іван Грисюк почав боротися проти більшовиків на Київщині у 2-му Гайдамацькому запорізькому курені смерті отамана Богатиренка, став помічником отамана. Загін перемістився в Дорогинський ліс. Активних дій не здійснював, що викликало неабияке нарікання козаків і старшин загону. Богатиренко мотивував це небажанням жертвувати козаками. Натомість, Гайовий рвався до рішучих дій і бездіяльність отамана його обурювала. А після відмови Богатиренка зробити спільно з отаманом Гонтою-Унятовським наліт на Фастів, Гайовий арештував отамана, проте тому вдалося втекти, уникнувши розправи.

Згодом Гайовий зібрав окремий загін і діяв самостійно у Київському та Білоцерківському повітах. Восени 1921 року, дізнавшись про вирок колегії Київської губчека у справі членів і учасників Всеукраїнського центрального повстанського комітету (39 чоловік було засуджено до розстрілу), партизани отамана Гайового 7 вересня розібрали колію між станціями Кожанкою та Фастовом, внаслідок чого продмаршрутний поїзд у складі 61 вагона, злетів з рейок. 47 вагонів розбилося, серед уламків було знайдено 27 трупів і 21 пораненого. Протягом 1921—1922 років партизани Гайового ще понад 40 разів нападали на радянські й партійні органи.

Співпрацював із Козачою Радою Правобережної України. Заарештований органами ГПУ на початку жовтня 1922 року разом з іншими повстанцями (Олійником, Куценком та іншими). 28 січня 1923 року Київревтрибунал засудив Івана Грисюка і декілька чоловік з його загону до розстрілу, після чого згодом відбулося ще кілька судів над арештованими козаками повстанської «банди Гайового». Загинув під час повстання отаманів у Лук'янівській в'язниці Києва 9 лютого 1923 року.

Реабілітований 14 грудня 2016 року рішенням Апеляційного суду Київської області.

 

Василь Чабанівський. Народився 25 лютого 1887р. Старший осавул штабу 6-го Полтавського корпусу (1.10.1918р.), помічник начальника розвідчого відділу штабу Лівобережного фронту Армії УНР (15.12.1918р.), начальник оперативного відділу штабу Запорозького корпусу (25.01.1919р.), отаман-квартирмейстер штабу Запорозької групи (18.05.1919р.), т.в.о. начальника штабу 6-ї Запорозької дивізії (7.06.1919р. – 30.06.1919р.), т.в.о. начальника штабу Запорозької групи (1.08.1919р. – 25.08.1919р.), начальник оперативного відділу (18.04.1920р.) Головного управління Генерального штабу, штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії (8.08.1920р.), штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії (15.09.1920р.), оперативного відділу Головного управління Генерального штабу (1920р. – 1922р.), Управи навчання Головного управління Генерального штабу (30.09.1922), командир батальйону 2-го Гродненського полку Війська Польського (1939), член голови Української генеральної ради комбатантів (06.1945); військові звання – капітан російської армії, підполковник Армії УНР (5.10.1920р.), майор Війська Польського, Генерального штабу генерал-хорунжий (із 5.10.1926р.; наказ Війську УНР ч. 6, 1 лютого 1961р.). Закінчив піхотне юнкерське училище (Тифліс, 1910р.) та 2 курси Військової академії Генерального штабу російської армії (Петербург, 1917р.). Учасник походу українських армій на Київ літом 1919 року. З 1928р. – контрактовий офіцер Війська Польського. Учасник німецько-польської війни (09.1939р.). Як член Української генеральної ради комбатантів 25 червня 1941р. підтримав звернення до німецького уряду створити при Вермахті Український легіон. У 1943р. був одним з ініціаторів створення УВВ у складі Вермахту. Автор спогадів, зокрема “Стратег і полководець” (про Володимира Сальського).