Панцирні Авта та автотранспорт в Українських військах

Застосування бронеавтомобілів українськими арміями у 1917–1921рр.

У Збройних силах Української Центральної Ради, Української держави гетьмана Павла Скоропадського та Директорії, поряд з частинами й підрозділами традиційних збройних родів – на кшталт піхоти, артилерії чи кавалерії, – знайшли своє місце й новітні засоби збройної боротьби, породжені Першою світовою війною. Серед них необхідно відзначити бронеавтомобілі, роль яких була особливо високою, з огляду на маневрений характер бойових дій, що велись в період визвольних змагань українського народу 1917–1921 рр.
Станом на осінь 1917 р. на території України знаходилось доволі багато бронеавтомобільних частин російської армії. До них належали броньові автомобільні дивізіони армій Південно-Західного й Румунського фронтів – 4-й, 6-й, 9-й в арміях Румунського фронту, 7-й, 8-й, 11-й і особливий (останній – у складі Особливої армії) в арміях Південно-Західного фронту. Крім того,безпосередньо командуванню Південно-Західного фронту підпорядковувався броньовий дивізіон особливого призначення. На їх озброєнні знаходилось до сотні бронемашин кількох основних типів – кулеметних „Остін”, „Фіат”, „Джеффері”, гарматних „Гарфорд”, „Ланчестер”, „Пірлесс” та деяких інших. Бурхливі політичні події, що розгорнулись в той час на теренах колишньої Російської імперії, як відомо, позначились і на армії. Одним з проявів цього було формування національних частин, у тому числі й українізація. Поряд з частинами інших родів зброї, оголосили себе українізованими 7-й та 8-й броньові автомобільні дивізіони, а також дивізіони особливого призначення та Особливої армії. 9-й дивізіон демобілізував управління, відділення ж, що входили до його складу, були залишені напризволяще. Доволі складно розгортались події в 11-му дивізіоні. Тут були демобілізовані 43-тє відділення і частково – 47-ме, решта ж підрозділів, дислокованих в Дубно, Кременці і Волочиську, були українізовані. Поряд із тим значна частина бронеавтомобільних частин опинилась під впливом більшовиків. В останні місяці 1917 та на початку 1918 рр. бронемашини широко використовувались протиборствующими політичними силами в боротьбі за владу в багатьох українських містах – Катеринославі, Рівному, Харкові. Зокрема, в Харкові дислокувалось 29-те броньове автомобільне відділення, що мало чотири бойові машини (два „Остіни”, „Ланчестер” та „Вайт”). Особовий склад відділення не визнавав більшовицького перевороту в Петрограді, а на початку грудня 1917 р. оголосив про свою належність до українських частин. Та в ніч на 9 грудня до Харкова прибув більшовицький загін під командуванням Рудольфа Сіверса, який нараховував понад 1000 багнетів і мав, поряд із іншою зброєю, три бронемашини. Пізно ввечері того самого дня більшовики провели операцію зі знешкодження 29-го відділення. Заблокувавши виїзд з казарм власним броньовиком „Пірлесс”, вони після нетривалої кулеметної перестрілки захопили казарми і матеріальну частину 29-го автопанцирного відділення.

Використання бронемашин українськими військами під час боїв в Києві в січні 1918 р. доволі добре висвітлено в праці Бориса Монкевича. У місті знаходилась українізована бронеавтомобільна частина, очолювана поручником Борковським, до складу якої входило дві кулеметні бронемашини та одна гарматна. З самого початку більшовицького повстання в Києві ця частина взяла активну участь у боротьбі проти більшовицьких (чи збільшовичених) формувань. Відомо, що кулеметні бронеавтомобілі підтримували українські загони, що блокували завод „Арсенал”. Залога гарматної машини під командою В.Дітеля спричинилась до захоплення військами Центральної Ради готелю „Прага”, а згодом залучилась до знищення вогнищ опору на Подолі. Були і втрати – під „Арсеналом” одну з кулеметних машин було пошкоджено, а поручника Борковського важко поранено. У березні 1918 р. бронеавтомобілі, що залишились у відданих Центральній Раді військах,були зведені в „1-й Запорозький автопанцерний дивізіон” під командуванням сотника Болдиріва. Нараховувала ця частина 12 бойових машин – вісім кулеметних і чотири гарматних. Ця частина відіграла значну роль у Кримському рейді частин армії УНР. Він, поряд з іншими частинами, увійшов до складу сформованої 10 квітня для захоплення Криму групи військ, яку очолив полковник Болбочан. Загальна чисельність особового складу групи сягала 5 тис. осіб.11 квітня група залізницею вирушила на Крим.Бронеавтомобілі перевозились на платформах, а у разі зіткнення з ворогом, розвантажувались і вступали в бій (наприклад, 18 квітня під час оволодіння Мелітополем). 22 квітня Кримська група зайняла Джанкой. Далі автопанцирний дивізіон та частина піхоти на вантажних автомобілях пересувались по шосе, і близько 10 год ранку 24 квітня вступили до Сімферополя. За дві години прибули й українські бронепоїзди та ешелони з головними силами. Та подальшому оволодінню Кримом перешкодила невизначена позиція керівництва Центральної Ради у кримському питанні. Не маючи політичної підтримки, українські війська змушені були поступитись. 27 квітня почалась евакуація Кримської групи.

Після перевороту 29 квітня 1918 р. і приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського почалась планомірна розбудова Української армії. Її основними структурами стали вісім армійських корпусів, в складі кожного з яких, поряд з двома піхотними дивізіями та іншими частинами, формувався і автопанцирний дивізіон, який отримав номер і назву корпусу, до якого входив.Формувались ці дивізіони здебільшого на базі бронеавтомобільних дивізіонів колишньої російської армії.Зокрема, 1-й Волинський дивізіон(Рівне) формувався на базі колишнього Особливого дивізіону, 2-й Подільський (Вінниця) – 7-го дивізіону, 3-й Одеський (Одеса) – 4-го, 4-й Київський (Київ) – 11-го, 7-й Харківський (Харків) – 9-го, 8-й Катеринославський (Олександрівськ) – 8-го. Ще два дивізіони – 5-й Чернігівський (Чернігів) і 6-й Полтавський (Полтава) – формувались на базі частин армії Центральної Ради, відповідно 1-го Запорізького автопанцирного дивізіону і розміщеного вКиєві 2-го дивізіону.

Усі автопанцирні дивізіони армії Української держави були приведені до єдиної організаційної структури. Відповідно до затверджених штатів кожен дивізіон включав управління та дві батареї. Його особовий склад мав становити 90 осіб, у тому числі 15 старшин (сім в управлінні і по чотири в кожній із батарей) та 75 козаків (31 в управлінні дивізіону і по 22 в батареях). Озброєння дивізіону становили шість бронеавтомобілів, у тому числі два гарматних типу „Гарфорд” та чотири кулеметних. Однак реальний стан речей, особливо в частині забезпечення бойовими машинами, істотно відрізнявся від передбаченого штатами. Значна частина бронеавтомобілів була конфіскована німецькими та австро-угорськими окупаційними військами. Ті ж, що залишились, були дуже зношеними і потребували ремонту. За даними на кінець серпня 1918 р. 1-й дивізіон, дислокований на той час в Житомирі, мав два несправних броньовики. Ще одну бойову машину цього дивізіону (гарматна) забрали німці, а інша (кулеметна) – перебувала в розпорядженні начальника житомирської міліції. 2-й дивізіон у Вінниці і 3-й в Одесі мали по тринесправні броньовики. Трохи кращий стан був в 4-го дивізіону (Київ)–у ньому було шість,належних йому за штатом, бронеавтомобілів,але тільки два з них були справні. 5-й дивізіон, приданий Запорізькій бригаді, тежмав шість бронемашин, але їх технічний стан був невідомий. 6-й,7-й і 8-й дивізіони мали тільки несправні броньовики (відповідно 2, 6 і 3). Заходи командування з укомплектування дивізіонів часто наштовхувались на опір окупаційних властей. Зокрема, австро-угорське командування не дозволило вивезти з Одеси до Харкова чотири броньовики, призначені для 7-го дивізіону, – в результаті ця частина отримала тільки дві бойові машини. 2-й Подільський дивізіон намагався у жовтні 1918 р. отримати з Бердичівського автомобільного складу чотири бронемашини типу „Джеффері”, але з’ясувалось, що всі машини цього типу німці вивезли ще у вересні. Коли ж особовий склад дивізіону власними силами відремонтував один з наявних у ньому броньовиків, австро-угорське командування заборонило встановлювати на бойовій машині озброєння та випробовувати її. Зрозуміло, що з огляду на такий плачевний технічний стан озброєння автопанцирних дивізіонів Армії Української держави, не могло йтися про їх масштабне бойове застосування. Уся їх активність зводилась до епізодичної участі в каральних експедиціях для придушення антигетьманських виступів. Прикладом може бути операція, проведена 4-м Київським дивізіоном на початку серпня 1918 р. 5 серпня командир дивізіону полковник Новиков отримав вказівку першого товариша військового міністра відрядити наступного дня два бронеавтомобілі цього дивізіону в розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Новиков у відповідь зауважив, що бойові машини можуть бути виділені, але немає бензину. До того ж три чверті козаків дивізіону не мають взуття. Та, очевидно, проблеми з постачання вдалось вирішити, бо 7 серпня 1-ша батарея дивізіону вирушила в розпорядження Козелецького повітового старости для участі в придушенні повстання. В складі батареї нараховувалось три старшини (командир батареї сотника Борщова та два хорунжих – командири броньовиків) та 12 козаків. Також батарея мала бронеавтомобілі, одну вантажівку, один легковик та один мотоцикл. До 14 серпня 1-ша батарея в складі об’єднаного українсько-німецького загону брала участь в бойових діях, зокрема, в районі сіл Хрещата, Держанівка та маєтку Чемер. Однак інтенсивні бойові дії призвели до поламки одного з броньовиків і вичерпання запасу паливно-мастильних матеріалів. Внаслідок цього бойова діяльність батареїзвелась до того, що справний броньовик щоночі чергував біля комендатури в Козельці. За кілька днів батарею повернули доКиєва. Перемога протигетьманського повстання призвела до радикальної зміни політичної обстановки й руйнації структур гетьманської армії, що поглиблювалось агресією з боку більшовицької Росії. Зачепили ці процеси й автопанцирні дивізіони. Зокрема, бойові машини 5-го дивізіону потрапили до рук більшовиків, коли ті 13 січня 1919 р. захопили Чернігів. Більшовицькими трофеями стали й машини 8-го дивізіону. Частина особового складу і техніки 6-го і 7-го дивізіонів відступила із Запорізьким корпусом, однак при переході через територію Румунії все озброєння корпусу було вилучене румунськими властями. Техніка дислокованого в Одесі 3-го дивізіону була захоплена білогвардійцями. В розпорядженні Директорії залишився 4-й Київський автопанцирний дивізіон, на основі якого сформували дивізіон Осадного Корпусу Січових Стрільців. Полковника Новикова на посаді командира змінив сотник Капкан. Згідно з його рапортом від 25 грудня 1918 р. в дивізіоні налічувалось 10 бронеавтомобілів, 5 вантажівок, а також чотири спеціальних і п’ять легкових автомобілів. Але технічний стан був плачевний – справними були тільки два броньовики, два легкових і один вантажний автомобілі. Станом на середину березня 1919 р. в дивізіоні залишилось три бронеавтомобілі– гарматний „Отаман Мельник” та кулеметні „Отаман Петлюра” і „Отаман Коновалець”.

На базі 2-го Подільського дивізіону, згідно з наказом від 7 січня 1919 р., було сформовано автопанцирну батарею, для якої 17 січня отаманом Грековим був затверджений тимчасовий штат: 58 осіб особового складу (чотири старшини, 54 козаки), чотири бронеавтомобілі та 12 допоміжних транспортних одиниць. На базі 1-го Волинського дивізіону утворили 9-й дієвий дивізіон, який станом на середину березня 1919 р. мав у своєму складі сім бронеавтомобілів. Базою для відновлення дивізіону панцирних потягів Дієвої армії став Проскурів. Коли командир дивізіону 8 червня прибув до цього міста, він виявив, що на станції знаходиться одна гарматна площадка із залогою зі складу Запорозької Січі, і в той же день було завершено обладнання другої площадки, теж обсадженої запорожцями. Спроба перевести ці бойові одиниці до складу дивізіону не вдалась – командування Січі намагалось зберегти їх під своїм керівництвом. Близько ста бійців дивізіону панцирних потягів приділили до цих імпровізованих потягів як прикриття. Та недосвідчені залоги й, особливо, командири зі складу Січі проявили себе в бою не з кращого боку. За свідченням командира дивізіону, панцирний потяг „Стрілець” ледь не рушничним вогнем мусив підганяти їх в бій. Станом на 11 червня в Проскурові тимчасово було сформовано три панцирні площадки і велись роботи з подальшого обладнання панцирних потягів, але не вистачало гармат. Намагаючись уникнути в майбутньому повторення ситуації з потягами Запорозької Січі, наказом військам Дієвої армії Ч. 242 від 25 червня 1919 р. було визначено, що формування панцирних потягів, загальне керівництво їх службою, ремонт і постачання покладаються виключно на залізничну управу Головного інженерного управління. Усі панцирні потяги долучаються до 1-го залізнично-технічного куреня, командир якого мав завідувати панцирними потягамии, що діяли на лініях Проскурів–Деражня, Проскурів–Волочиськ, Проскурів–Старокостянтинів, і надати кожному з них номер чи назву. Таке переформування дало можливість привести панцирні частини до відносного ладу і зробило можливим подальше ефективне їх використання в боях у липні–серпні 1919 р. Істотного поповнення вдалось здобути 3 липня, коли частини 3-ї дивізії захопили в районі Могилева-Подільського й Шаргорода два більшовицькі панцирні потяги. Однак це був лише локальний успіх, оскільки українським військам не вдалось втримати Проскурів, залишений ними в ніч з 5 на 6 липня.

Підводячи підсумок досліджуваному періоду, відзначимо, що панцирні формування Директорії УНР так само, як і багато інших частин Дієвої армії, формувались на основі аналогічних підрозділів армії доби гетьманату. Проте внаслідок воєнних поразок дуже швидко було втрачено значну частину озброєння, особливо панцирних автомобілів. Натомість одними з основних засобів збройної боротьби стають панцирні потяги, здебільшого споруджені нашвидкуруч бойові одиниці. Незважаючи на примітивність конструкції, вони відігравали велику роль в умовах маневрених бойових дій, – як під час наступу, так і відступу, діючи як ар’єргард.

Окремі згадки про їх використання б/а містяться в історико-мемуарних творах, опублікованих у 20–30 рр. ХХст., наприклад, у працях Б. Монкевича чи П. Шандрука, праці І.Крип’якевича та Б. Гнатевича „Історія українського війська”. Деякі дані наводяться в дослідженнях сучасних українських істориків Я. Тинченка та В. Голубка. Побіжно торкаються цих питань сучасні російські дослідники М. Баратинський та М. Коломієць.

Джерела:
1. Моргун М. Деякі аспекти бойового застосування бронеавтомобілів українськими арміями у 1917–1920 рр.
2. Іллічов С. Панцирні частини у збройних силах Директорії (грудень 1918 – липень 1919 рр.).

 

Панцерник «Черник» серії «Остін» на ст. Сихів. Січень 1919р.

Достеменно відомо, що цей броньовик належав 9-му імператорському бронедивізіону "смерті". В 1918 році дивізіон в повному складі потрапив до рук українського війська. 18 листопада 1918 року панцерник приймав участь в боях за Київ під Мотовилівкою проти військ гетьмана, де загинув один з членів його екіпажу - стрілець Федь Черник, на честь якого і було названо цей броньовик.

 

Панцерник «Отаман Петлюра» класу «Остін» без задніх коліс та озброєння. Вінниця. Зима 1919-1920рр.

 

Панцерник «Швидкий» і козаки Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка. 1918р.

 

Бронеавтомобіль Запорізької дивізії «Гайдамака» класу "Гарфорд" на відкритій залізничній платформі. Розпізнавальний знак на борту - блакитне коло із незафарбованою серединою, знак на носі - блакитне коло із жовтою серединою. Поруч стоять німецькі старшини, та українець-вартовий (крайній праворуч) в шапці зі шликом. Фото зроблено орієнтовно в перших числах березня 1918 року, ймовірно в Києві, після звільнення міста від більшовиків.

 

Відділ українських панцерників класу "Остін" корпусу Січових Стрільців на більшовицькому фронті під Бердичевом. 1919р.

 

Панцирник на охороні палаца гетьмана Павла Скоропадського. 1918р.