Отаман Орел Гальчевський

Яків Гальчевський. Отаман Орел





Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проже*немо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски ле*тять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства. Бачачи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і зовдити московські імперіяльні звичаї.

Отже, з Богом – до діла!

Яків Гальчевський-Войнаровський. Проти Червоних окупантів, ч. 1. Українське видавництво. Краків. 1941



Біографічна довідка: Яків Гальчевський(отаман Орел, Орлик, Войнаровський ) (03.11.1894 (22 (21) жовтня за ст. ст.) —1943)- військовий і громадський діяч, вчитель, письменник, активний учасник повстанського руху в Україні.

Рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (м. Казань, 1914), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кінець 1916 — 1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917), штабс-капітан російської армії (літо 1917),

За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Ганни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами.

Організатор і командир Окремого Літинського куреня 2-го Українського корпусу (кін. 1918 — поч. січня 1919 рр.), сотник Окремого Гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919 р.), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919 р.), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23 квітня — травень 1919 р.), повстанський отаман (травень 1919 — 1925 рр.), командувач Подільської повстанської групи (1922), командувач повстанських загонів і організацій Правобережної України (1922—1923).

В червні 1919 р. в одному з боїв проти більшовиків Я.Гальчевського було поранено в лице і ногу.

1920-1922 – воював проти частин дивізій Г.Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

Створена Гальчевським Подільська повстанська група складалась із 4 кінних бригад:

1-а кінна бригада, командир Яків Байда-Голюк;

2-а кінна бригада, командир Василь Лісовий;

3-я кінна бригада, командир Мирон Лихо;

4-а кінна бригада, командир Семен Хмара-Харченко;

Вінницька сотня ім. Богуна, командир підхорунжий Онисько Рубака-Грабарчук.

Наказом Головного отамана Директорії УНР Симона Петлюри призначений останнім командувачем повстанських сил Правобережної України (1922).

Сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським)

1925 – з боями покинув терен УСРР, перейшов до Польщі, де змінив прізвище на Войнаровський.

Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).

Від 1 вересня 1930 р. – на службі у Війську Польському (перше звання капітан).

Командир сотні польського 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з вересня 1930 р., м. Бродниця, Польща), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939), начальник 108-ї поборової комісії (з 24 серпня 1939 р.), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27 серпня 1939 р.), 4-го батальйону 14-го полку (з 29 серпня 1939 р.), батальйону «Бродниця» полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії (з 11 вересня 1939 р.), командир батальйону «Бродниця» 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939 р.), майор Війська Польського.

Представлений до найвищої нагороди Польщі – ордену “Virtuti Militari”.

Радник організатора та командира Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця.

Організатор і командир Грубешівської української самооборони (Холмщина, 1942—1943).

Автор книги “Проти червоних окупантів (Т. 1. – Краків, 1941; Т. 2. – Краків-Львів, 1942), автор рукописів: “З воєнного нотатника” та історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованих (Грубешівщина, січень 1942).

Загинув 1943 року у бою із загоном Армії Крайової у с. Пересоловичі на Холмщині.

Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща; могила не збереглася).

 

"З воєнного нотатника" опубліковано Р. Ковалем. до речі раджу почитати

 

Малось на увазi ось це.
А нотатник дуже цiкава книга.Особливо про перебування в нiм.полонi.

Доречi десь зустрiчав,що Гальчевського укр.кола хотiли поставити на чолi УВВ у ДСВ,

 

Кілька уривків з мемуарів Якова Гальчевського "Проти Червоних окупантів"


"Ми рідко стріляли, переважне; вішали большевицьких інформаторів. Коротка ніч змушувала нас робити на день десь збірку в полі, в житах, високих українських житах, де навіть стоячої людини не видно. Хлібом і салом запасалися в тому селі, де мали переводити терористичну акцію. Заховувалися ми точно так, як на Поділлі: нікого з родини вбитих нами сексотів ми не кривдили, не переводили ніяких реквізицій. Були й такі сексоти, що вночі не спали дома. До таких приїздило несподі¬вано в білий день два-три козаки на фірманці, забирали сексота при людях на віз і вивозили з собою. Куди? Ніхто не вмів сказати. Більше їх родина не бачила, тільки жінки зрадників власного народу ломали в розпуці руки і чутка про таємних месників громом бігла по околиці. Мої терористи в чорних масках стали предметом неймовірних чуток і поголосок. Ніде не потрапили сказати, хто кермує цими таємними повстанцями, скільки нас і звідки ми приходимо. Ми самі, памятаючи про конечність мильної пропаганди, розповсюджували чутки, що появилася якась сильна таємна організація "Чорних Масок". Протягом двох тижнів цілий повіт був очищений від реєстрованих сексотів і сексоток, бо й такі були.


В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний. Може були одиниці мало свідомі початково, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного із нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя..."

 

наче перевидали книжку

 

Добре ,що перевидали ,а то старого видання геть не знайдеш.

 

Ось що повідомляв про структуру загону Гальчевського начальник розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії”:



“Начальник Штаба Коноплянко Павел Павлович, студент-юрист, деникинской службы полковник...
Помощник Гальчевского Пагуба (правильно Погиба - Р.К.) Петр, уроженец Кубани, 23 лет, старой армии поручик, был помощником у Хмары... Пагуба является главным советником Гальчевского, весьма предприимчивый и необыкновенно храбрый, пользуется большим авторитетом среди бандитов и населения.
Ад(ютант Платонов, артиллерийский Штабс-Капитан старой армии, был ад(ютантом Хмары.
Комендант Штаба Кохан - бывший Начальник Резерва Летичевской Милиции. Под его руководством совершается ряд убийств пойманных Совработников и красноармейцев. Ныне Кохан с отрядом около 40 сабель отделился и действует самостоятельно под руководством Гальчевского.
Начальник конной разведки Капустян - бывший Начальник Летичевской Милиции.
Командир комендантской сотни и хорунжий Ковалевич - галичанин.
Командир 1-й сотни Рогота (Рогоза - ?) Иван Сафронович, подпрапорщик артиллерии старой армии.
Командир 2-й сотни Новоселицкий, бывший красный командир 24 дивизии (?).
Командир 3-й сотни Грабарчук Онисим служил в О.О. 8-й Черказдивизии.
Командир пешей сотни Ковбасюк Евгений (сотня служит для пополнения конных частей).
Состав банды увеличивается по мере надобности...
Вооружение банды
Конные бандиты вооружены карабинами, винтовками кавобразца, патронами к ним от 30 до 270 шт., патроны все бандиты носят при себе. Большая часть (вооружена) револьверами и шашками, многие имеют шашки, бомб мало.
Пехота вооружена винтовками русского образца, обрезов в банде за исключением ездовых на тачанках не имеет никто. Банда имеет один ((Максим((, который возит за собой.., 2 ((Люиса((, один из них неисправный, к ним 10 кругов...
Документы и бланки имеющиеся в штабе банды
Имеется личное удостоверение командира 10 полка тов. Святогора.
Документ политрука 411 пехотного батальона.
Документ Начальника Летичевской уездной милиции.
Документ Начальника резерва Летичевской уездной милиции.
Документ Начальника районной милиции Капустяна.
Бланки с печатью политрука 411 пехотного батальона.
Бланки с печатью Начальника районной милиции Летичевского уезда.
Регистрационные карточки (неясно) волостей Летичевского Военного Комиссариата.., много партийных билетов, личных удостоверений убитых коммунистов и работников Соввласти, (которые) используются для известных целей.
По сведениям бандита Ковальского - деятеля банды Гальчевского, наиболее отзывчивым районом к формированию банд является район ограниченный линиями Копай-город Скитнево - (неясно) - Веньковцы и Бар - (неясно) - Ялтушково - Слобода Ходецкая.
Банда Кирилика проявляет себя в Ново-Ушицком уезде. Кирилик (неясно) галичанин, суворый, храбрый. Численность банды до 80 (преувеличенно). Банда Кирилика является частью банды Гальчевского, хорошо вооружена и одета в красноармейскую форму”

Яків Гальчевський-Орел, отаман Подільської повстанської групи.
Роман КОВАЛЬ

 

Так це станом на серпень 1923 р.

 

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів (1941-42) [pdf]
Оцифровано Гуртом
Видавництво: Українське видавництво
Формат: PDF - розпізнаний текст
Кількість сторінок: 367
http://depositfiles.com/files/tddjjyx95

 

Жорстокі спогади отамана Гальчевського

27 жовтня 2011 р. у приміщенні Української інформаційної служби (Ярославів вал, 9) відбувся круглий стіл на тему «Антибільшовизм в Україні актуальності не втрачає», під час якого було презентовано книгу спогадів отамана Якова Гальчевського «Проти червоних окупантів».


http://bilozerska.livejournal.com/533415.html



Роман КОВАЛЬ розповів, як він уперше почув про Гальчевського – з цікавого спогаду «спецушника» Чоботаріва, якому сам особисто не міг пробачити убивства отамана Петра Болбочана. Пан Коваль включив інформацію з цього спогаду у свій збірник про 33 отаманів. Розповідав, як він далі шукав про нього інформацію, як, працюючи з архівами, виправляв дрібні фактологічні неточності у спогадах (адже отаман писав їх через 20 років після описуваних подій).
«Я планую цю книжку дописати і перевидати», - каже Роман Коваль.

Отаман Гальчевський написав також велику історіософічну працю, вона лежить в архіві у Романа Коваля. Це щось на кшталт Донцова, каже пан Роман, але страшніше. Про націоналізм Донцова Гашьчевський, до речі, сказав, що той, на жаль, не дотягує до гітлеризму.

У книзі є розділ «Ворог немає статі» - про те, як повстанці повісили вагітну латишку. Хто б із вас, хлопці, зміг це зробити? Я б не зміг, каже Роман Коваль. А вони мусили – і зробили. Бо вона прийшла вивідати, де загін, і вивідала це, тобто, її вже не могли і відпустити. І я, людина, достатньо впевнена у собі, часом нахабна – я дивлюся на цих хлопців знизу догори....

 

Полковник з даром провидця


Існує величезна кількість прикладів, коли історія немов забувала прибрати зі світу останнього важливого свідка подій, аби той зміг поділитися з кимось побаченим і пережитим, перш ніж відійти на вічну ватру. Так зберігається нерозривна сув’язь, тяглість часів і поколінь, загальна картина минувшини, котра набуває властивостей дзеркала, щоб сущі мали нагоду побачити в ньому себе і зробити висновки на майбутнє. Крізь призму цих слів треба розглядати й мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника” (Київ: Діокор, 2006, 191 с.).
Передусім – хто він, автор непересічно цінних і цікавих мемуарів? Упорядник, редактор і автор передмови, київський письменник, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль подав у книзі доволі детальну біографію Якова Гальчевського. Народився він у 1894 р. в с. Гуті-Літинській Літинського повіту Подільської губернії (тепер Вінницька область) у сім’ї нащадків селянсько-козацького роду. Через ранню смерть тата жив із вітчимом, а після його смерті ще з одним. Українську національну свідомість Якову прищепила мати. Закінчивши учительську школу та однорічні вчительські курси, він отримав диплом учителя церковно-парафіяльної школи. Прагнув продовжити навчання в учительському інституті.
Але на перешкоді стала Перша світова війна. На посаді командира кінної розвідки російської армії він багато разів проявляв мужність і героїзм, за що був нагороджений кількома царськими орденами. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Яків Гальчевський повернувся додому. Трохи вчителював, трохи навчався у Кам’янець-Подільському університеті. Взяв активну участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. З приходом до влади Директорії повернувся до українського війська. Пройшов бойовий шлях від командира літучого відділу, куреня та полку до повстанського отамана під псевдонімом “Орел” антибільшовицьких загонів на Поділлі в 1921 – 1925 роках. Тільки восени 1925 р. він перейшов із рештою повстанців через р. Збруч і залишився на території Польщі.
На виконання волі Симона Петлюри він протягом 1930 – 1939 рр. служив за контрактом у Війську Польському. Взяв участь у німецько-польській війні 1939 року. Потрапив у німецький полон. У січні 1940 р. Гальчевський вийшов на волю, отримавши нагоду дописати мемуари “З воєнного нотатника”, а також двотомник спогадів “Проти червоних окупантів”, що вийшли в 1941 – 1942 роках. А у березні 1943 р. славний вояк загинув, захищаючи свою сім’ю від нападу боївки польської Армії Крайової. Пізніше польські шовіністи знищили і його могилу в м. Грубешеві на Холмщині.
Шість десятиліть щирі, відверті, критичні, суб’єктивні, навіть суперечливі, а для поляків, євреїв і росіян багато в чому нібито “несправедливі”, мемуари Якова Гальчевського зберігалися в його родині у Філадельфії (США), звідки колишня дружина автора Надія Которович надіслала їх Романові Ковалю для видання.
Позаяк, хочу більше зупинитися на кінцевому розділі мемуарів Якова Гальчевського під заголовком “Політичні висновки з польсько-німецької війни”, то про зміст книги майже не говоритиму. Його розкривають самі заголовки розділів: “У Війську Польському”, “Поляки і німці: передісторія війни”, “Напередодні національної ганьби”, “Суперечливі накази”, “Марш до Бзури і наступ”, “Марш під Ілов і капітуляція”, “У німецькому полоні”, “У в’язниці Ленчиці”, “До Баварії”, “Табір для полонених в Айнштедті”, “Щаслива поїздка”, “Українсько-білоруський табір у Люкенвальде”, “Святвечір у Люкенвальде”, “Останній обід у таборі”, “Зустрічі з українцями Берліна”, “Кінець сезону польської держави”, “Повітове місто Варшава”, “Зустріч із Миколою Чеботарівим”, “У гостях в Андрія Лівицького”, “Додому”.
Варто наголосити: німецько-польська війна очима її незаанґажованого учасника виявилася далеко не така героїчна, як її змальовують дослідники, а швидше – фанфаронськи-трагічна. І ще. Має цілковиту рацію упорядник мемуарів Роман Коваль, підкресливши у “Передньому слові”, що Яків Гальчевський “послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву. Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу дійшла до нас. Дай Боже, щоби слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нашим народам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва”.
А тепер піде мова про зміст кінцевого розділу, написаного екзильним полковником Армії УНР у Люкенвальде – Берліні в січні 1940 року. Прошу звернути особливу увагу на дату написання розділу, адже тоді ще ніхто не знав про розробку “Плану “Барбаросса”, наступних трагічних подій у Європі та світі. Яків Гальчевський, як досвідчений військовик із великим бойовим досвідом, вважав, що Друга світова війна затягнеться на три-чотири роки. Гітлерівська Німеччина постарається врахувати помилки Німеччини кайзерівської, перемагатиме противників почергово, вміло керуючись геополітичними чинниками і вдаючись до раптовості та рішучості. Навесні 1940 року впаде Франція, і їй не допоможе навіть розхвалена лінія Мажино. Всі європейські держави і державки опиняться під впливом осі Німеччина – Італія або будуть розгромлені на зразок Польщі. Сталін, як тупий фанатик, що мріяв про панування комунізму в цілій Європі, терпеливо ждатиме, доки Європа, знесилена боротьбою з Гітлером, не потрапить у хаос і скруту. Цим Яків Гальчевський пояснював позірну нейтральність дволичного Сталіна. “Світове жидівство докладе всіх зусиль, щоб вороже відношення комунізму до фашизму й народового соціалізму (націонал-соціалізму. – Р.П.) роз’ятрити так, аби наступив зудар”.
Сталін, хитрий і лякливий грузин, не нападе на Німеччину під часу її наступу на Францію, але буде стривожений швидкою поразкою останньої. Проте, для демонстрації сили СССР почне скупчувати війська на західному кордоні. Якщо Гітлер не захоче мати до весни 1942 р. серйозної небезпеки на сході, то мусить випередити Сталіна принаймні на рік і перший розпочати війну “проти кремлівського бандитського гнізда світового балагану”. Сталін зі своєю компанією кине гасло спасати “Родіну, Росію”, і москалі будуть битись, але під ударами німецьких армій розпочнуть “війну простором”. Російські стратеги намагатимуться знищувати на шляху свого відступу все. Сталін шкодуватиме, що перед війною знищив стількох своїх маршалів і 127 командирів дивізій. Реальність і обережність диктуватимуть Гітлеру не поспішати покінчити з Англією, а діяти проти неї голодом, підводною і повітряною блокадою. Щоб забезпечитись від США, Гітлер втягне до осі, крім фашистської Італії, і Японію.
Коли вибухне німецько-радянська війна, писав Яків Гальчевський, англійські й американські жиди зсолідаризуються з російськими жидами. І через порти на Далекому Сході почнуть підсилювати більшовиків військовою технікою, а може, й живою силою. Та поки СССР їх отримає, встигне програти не одну битву. Москва, падаючи в безодню, намагатиметься перетворити наш край на пустелю. Російські війська можуть знищити все українське населення. Українці будуть мобілізовані, щоб Сталін не боявся їхнього можливого повстання.
Як палкий українець-державник, автор мемуарів, подібно до інших патріотів свого часу, покладав великі надії на те, що “з моментом вибуху німецько-російської війни проб’є 12 година визволення всіх неросійських народів із московського ярма”. Росія, за його передбаченнями, могла б розпастися на “шерег національних держав”, а комунізм мусив би зістати “випалений гарячим залізом із душ і сердець всіх народів, якими два десятки років володіла банда міжнародних злочинців”. Усі політично думаючі українці повинні бути змобілізовані до боротьби проти комунізму. За переконанням автора, в цей доленосний історичний момент всі українські політичні партії мають створити всеукраїнський політичний осередок і з нього “вилущити” еміґраційний тимчасовий уряд, який може бути визнаний державами осі за уряд України. До його складу повинні увійти представники всіх політичних еміґраційних угруповань і провінцій – наддніпрянці, галичани, кубанці та кримці. Увесь патріотичний і творчий потенціал українців у світі повинен повернутися в Україну і працювати для її розвитку.
Якщо Гітлер не дасть українцям відновити свою державність і створить на окупованій вермахтом території адмінодиницю під назвою “Київське генеральне губернаторство”, то викличе пригноблення й розчарування в душах мільйонів українців. Нарешті, якщо після німецько-радянської війни українці не здобудуть своєї національної держави, це послужить доказом, що ми ще не доросли до державного життя. Тоді не треба винуватити в цьому когось, лише самих себе, і постаратися усунути його причини.
Мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника”, хоч присвячені подіям 1930 – початку 1940 рр., все ж дуже корисні й повчальні для сучасних українських політиків. Особливо в неспростовному висновку: головним нашим ворогом залишаються чвари та міжусобиці в політичних колах. Чи їх інспірують і підгодовують із-за кордону, чи вони породжені обмеженістю та недалекоглядністю самих наших лідерів – питання інше. Отже, маючи свою державу, маємо будь-що йти від стоклятого розбрату до порозуміння та злагоди. Адже “нема на світі України, немає другого Дніпра”.

Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України
м. Дрогобич Львівської обл.

 

ПОВСТАНСЬКО-ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯКОВА ГАЛЬЧЕВСЬКОГО У ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (1921 - ПЕРША ПОЛОВИНА 1922 РР.)
http://vuzlib.com/content/view/1968/52/

 

Яків Гальчевський зі штабом та штабовою сотнею.Вересень 1922 р.

Світлина взагалі то вражає! Адже всі з голеними головами та козацькими чубами!Звісно в Орла хлопці були відчайдухи ще ті. Але ж це 1922 р. Коли останніх повстанців добивали нещадно, і кожен навпаки намагався як найбільше,затесатися між населенням та маскуватися.
Одна річ носити чуби в Дієвій Армії як запорожці.А інша повстанці 1922р.!

 

Пполк.Павло Коноплянко,начальник штабу Подільської Повстанської Групи отамана Орла.

 

Отаман Гальчевський

http://www.youtube.com/watch?v=ZX5vPs2Eacs&feature=related

Отаман Гальчевський 2 частина

http://www.youtube.com/watch?v=HnHBbmM-REg&feature=related

 

З сайту "Народної війни"



п.с. Орел у формі Війська Польського

 

Ось що казав Гальчевський про Павла Коноплянка.

“Коноплянко, безумовно, українець, але вихований на російській культурі. Я не звертав уваги на те, що він був у армії Денікіна та що в його родині можна було почути російську мову. Мені важні були його щира ненависть до комунізму та посвята”.

 

А по подробнее о нем можно?

 

"....Кінчався місяць лютень. З циганської оселі прийшли ми на хутори в ліси під Вербицьким Майданом,а вечором цілий відділ перейшов до села Вербицького Майдану.Тут перебував мій знайомий підполковник Павло Коноплянко. З ним я пізнався торік восени і дав йому організаційні доручення.Тепер хочу справдити,що зробив він для поширення повстанчого руху.
Коноплянко був родом з Херсонщини,єлисаветського повіту. При гетьманській владі командував Державною Вартою,а потім був змобілізований до армії ген.Денікіна.Як прийшли большевики,то Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині,але довго там не втримався,та з цілою родиною виїхав на Поділля в летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При ньому був і його батько,дружина з сестрою та одна 3-річна дитина.Безумовно Коноплянко українець,але вихований на російській культурі. Я не звертав уваги на те,що він був в армії Денікіна,та що в його родині можна було почути російську мову.Мені важна була щира його ненависть до большевизму і комунізму,посвята для повстанчої праці і навіть рішення,не зважаючи на обтяження родиною,вступити до повстанчого загону.Осінню я противився ,щоби Коноплянко був з нами,тому радив йому заждати до весни,а цілу зиму підготовляти Летичівщину і своїх робітників на лісорозробках до повстанчої акціїї...."

"Проти червоних окупантів"
Яків Гальчевський

Нажаль щось детальніше поки не відомо. В пості № 15 я його виставив світлину.

 

Кривава драма в Турбівській цукроварні

Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів.
На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел.
Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів.
Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі...
Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб.
Біля робітничої касарні спішились.
Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети.
Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю.
Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду.
Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали.
Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником.
У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців:
– Ваши дакумєнти?
– А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали.
Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”.
– Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів.
У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ.
– Ви кто? – запитав Гальчевський.
– Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той.
– Ви арєстовани!
Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів.
– Ви міліция? Пошлі вон атсюда!
І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”.
У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє.
Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження.
Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх.
Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів.
Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака.
У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери.
Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий.
Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий.
“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.
Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”
Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.
За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.
Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.
Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.
І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:
– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!
Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:
– Ще не вмерла Україна...
Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.
Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!
Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...
Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...
Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...
Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.
Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

"За Волю і Честь" Р.Коваль

 

На все приходить час розплати

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.
Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.
Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.
– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.
Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.
Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.
Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.
Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.
Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?
Ординці пригнічено мовчали.
– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.
Знову мовчанка.
Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.
– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.
Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...
Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.
Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.
Всім їм було відтято статеві органи.
Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.
Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

"За Волю і Честь" Р.Коваль

 

Начал читать по другому разу Холодный Яр, узнал что есть книга Я.Гальчевского Проти чевоних окупантів, купил, прочитал с большим интересом.Козак Голота Вы в теме, что ещё посоветуете прочитать с этой тематики? Залишенец, Холодний Яр, Чорні Запорожці, Повернення отаманів, Провісники волі, читал.

 

"Проти червоних окупантів" сильна річ. Жаль що книга закінчується тільки 1922 роком. А він же партизанив до 1925р.А там багато цікавого..

Можу порадити "За волю і честь" Р.Коваля. і " Так творилося українське військо" 10 спогадів учасників визвольної війни 1917-1920-х років.

 

Нові подробиці про отамана "Байду" коменданта 1-ї Подільської кінної бригади Подільської повстанської групи.



Нове про отамана Якова “Байду”-Голюка

"Незборима Нація" за червень 2012 р