Степанівна: перша українка-офіцер в російському полоні. Святослав Липовецький Століття тому чи не найвідомішою українкою стала стрілець-доброволець Олена Степанів. Не лише служба у війську, за яку її відзначили нагородою за мужність та офіцерським званням, але й російський полон, привернув увагу європейської та російської преси до України та її боротьби. Цього року також випадає 60-ліття, коли Олена Степанів вийшла з «другого московського полону», відбувши в похилому віці 7 років радянських таборів. «На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, - по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем», - так згадувала в 1915 році російська преса про полон Олени Степанів. Але це була не перша згадка. Два місяця перед тим, начальник штабу 78-ї дивізії надсилав інформацію командуванню корпусу, що «на той же высоте находятся две роты украинцов Сечевиков, у которых некоторые офицерские должности заняты женщинами». ОЛЕНА СТЕПАНІВ НА ЛИСТІВЦІ. ВІДЕНЬ, СІЧЕНЬ 1915 РОКУ До Українських Січових Стрільців (УСС) Степанів, або як її кликали «Степанівна», потрапила із значними перешкодами. Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, де формувалися «усусуси», її висадили з потяга: «Командант приказав мені забиратись… Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?» А вже в січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах». ПОШТОВА МАРКА З ЗОБРАЖЕННЯМ ОЛЕНИ СТЕПАНІВ, 1915 РІК Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, про неї складали пісні: Там то приступом до бою Ішла Степанівна І не найдеться в Європі Дівчина їй рівна. Іде сміло, в руках зброя, Гарна як лілея: "Ідіть вперед, стрільці мої, На вас вся надія! Ідім сміло в бій завзятий - Це ж рідна землиця, Перед нами - ось дивіться, Як москаль валиться!.." В травні 1915 року понад 7-тисячна група австро-угорського війська потрапляє в полон. Серед 50 офіцерів буде й Степанівна. «Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», - цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова». ВИРІЗКА З РОСІЙСЬКОЇ ПРЕСИ З ФОТО ТА ІНФОРМАЦІЄЮ ПРО ПОЛОН «БАРЫШНИ-ОФИЦЕРА» В наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів. Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський: «Закликав мене і запитав, якої я народності, а коли я відповіла, що української, запитав: - Сепаратистка і мазепинка? Я потвердила. На тім ми розійшлися, при чім він заявив, що я тут не лишуся». Слід віддати належне – росіяни трактували Степанівну як діючого офіцера і в полоні вона користувалася всіма правами старшини – отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, якщо випадала нагода – мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як особливий в’язень – перебувала під посиленою охороною. Українці, які служили в царському війську, навіть симпатизували Олені: «В Журавні відвідали мене російські офіцери від летунів, українці, й фотографувалися разом зі мною та дали мені великий клунок різних консерв, бо як казали, в дорозі тяжко що-небудь купити». Проте, іншим було ставлення товаришів – полонених українців, які не особливо признавалися до Степанівної, а часто таки ігнорували її. Можливо через те, що була єдиною жінкою-офіцером. Австрійські ж старшини проявили до неї належну повагу. Коли капітан чех запропонував від імені інших офіцерів, щоб харчувалася разом з ними та жила в окремій кімнаті їх корпусу, то мотивував це просто.: «реґулямін (правила – С.Л.) наказує їм зайнятися товаришами в подібнім положенню, як моє», - згадувала Олена. ПЕРША СТОРІНКА АВСТРІЙСЬКОГО ЧАСОПИСУ, ДЕ ВНИЗУ ВМІЩЕНО ФОТО ОЛЕНИ СТЕПАНІВ ПІД ЧАС ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ Іншого разу опіку над Степанівною взяло вище офіцерство. На той час в неї не було коштів навіть на повноцінне харчування: «Австрійський полковник Пішелі (німець) закликав мене до себе, питаючи, яке моє фінансове положення. Я відповіла, що вечері не беру, бо мені досить обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф (він побирав 125 рублів місячно) зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішелі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. Як почула про се, було мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… Я взяла гроші, заявивши, що підпишу квит, що отримала їх, і зверну по війні на українські цілі. На те він пристав. І я з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла». Вже після війни в інтерв’ю, яке в Олени візьме відома письменниця Ірина Вільде, Степанівна констатуватиме, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Врешті, її початки (інцидент з висадкою з потяга), а також кінець служби в УСС (жінкам на початку 1918 року заборонять служити у війську) були свідченнями непростого становища дівчат-легіонерів. Ще одна хвиля міжнародної популярності чекатиме Олену Степанів, коли вона повертатиметься з російського полону. Це буде в 1917 році. Її шлях лежатиме через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених, саме цим маршрутом поверталися додому. Через рік ним їхатиме інший січовий стрілець Осип Навроцький, який згадував: «Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанівну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями». В Фінляндії і Швеції провідниці, з чисельними фотокартками Степанівни, не даватимуть спокою усусусу, вимагаючи розповідей про українку-героїню: «Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну», - записав у спогадах Навроцький. Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА). Між іншим, в УГА трапиться інцидент, який засвідчить її ставлення до ролі жінки на війні. Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанівній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину – адже звідтіля прийшов лист, що жінки бажають стати на захист Батьківщини. На це Олена Степанів відреагувала спротивом: - Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні… Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, Степанівна вирушить в згадане село. Як виявилося – жінки й не збиралися воювати, але за порадою місцевого священика написали листа до штабу армії, щоб підбадьорити вояків. Зорієнтувавшись в ситуації Степанів виголосила відповідну промову: «…дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків». Після І Визвольних змагань Олена Степанів вчителюватиме й займатиметься науковою роботою. Коли в часі ІІ Світової війни інтелігенція масово втікатиме з Галичини, зі страхом очікуючи чергової «московської» окупації, серед тих, хто назавжди покине Україну буде й чоловік Степанівної – Роман Дашкевич, в минулому командир гарматної бригади в Армії УНР. «Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», - згадуватиме син Ярослав. Як і Олені Степанів йому доведеться відбути радянське ув’язнення. З нього Степанівна повернеться в 1956-у, коли їй виповниться 72 роки. http://incognita.day.kiev.ua/stepanivna-persha-ukrayinka-oficzer-v-rosijskomu-poloni.html
10 листопада 1914 року командир австрійської дивізії генерал Флейшман, котрому були підпорядковані й Українські Січові Стрільці, вручив медалі ”За хоробрість “ 2 класу двом жінкам УСС – Софії Галечко і Олені Степанів.
Олена Степанів народилась 7 грудня 1892 року, випускниця Львівського університету. Саме там вона познайомилась з багатьма молодими українськими патріотами, які відвідували молодіжні військові формування в очікуваній у майбутньому боротьбі за незалежність нації. 13 січня 1915 року австрійська газета ”Neues Wiener Tagblatt“ опублікувала величезну статтю про Олену Степанівну з її портретом на першій сторінці і описом як українська молода жінка-патріот відважно бореться на фронті Першої Світової Війни. В зимовій сомпанії 1914-1915 рр. В Карпатах вона в складі 2-го батальйону УСС прийняля участь в рейді по тилам російських позицій, ціль котрого була розвідка і потреба відвернути увагу від основних сил. Кожного дня батальйон долав в горах, при нелегких зимових умовах пересування, до 60-ти кілометрів. В травні 1915 року Олена Степанів була призначена командиром стрілецького відділу (40 чоловік) у 2-му батальйоні і прийняла участь в боях на схилах гори Маківки, де російські війська були розбиті та відкинуті назад. Наприкінці травня 1915 року їй присвоєно звання хорунжого (молодшого лейтенанта) і нагороджено срібною медаллю ”Tarferkeit“. Трагедійним випадком 31 травня в запеклих затяжних боях вона разом з групою інших українців попала у ворожий полон і провела тяжкі для неї дні у російському таборі для військовополонених в Оренбургу, а потім у Ташкенті, де відсутні були елементарні норми санітарії. І тільки в липні 1917 року, дякуючи старанням Червого Хреста, вона була звільнена і через Петербург, Фінляндію, Швецію і Німеччину дісталася до Відня. Столиця зустріла її почестями як героїню війни. Восени 1917 року Олена Степанів повернулася в Легіон УСС щоб зустріти свого нареченого – сотника (капітана) артилерії Романа Дашкевича. На жаль він був полонений на початку 1917 року російськими військами, діставшими на той час велику перевагу в силі, і відправлений до Трансбайкальського табору для військовополонених.
В листопаді 1918 року після проголошення незалежної Західно-Української Народної Республіки та створення Української Галицької Армії (УГА), де стрільці бувшого Українського Легіону відігрівали рішаючу роль, Олена Степанів повернулася в діючу армію і служила у штабі групи ”Схід“, яка невдовзі була перейменована на 4-ту Золочівську Стрілецьку Бригаду УГА. В березні 1919 року бригада приймала участь у боях за повернення міста Львів, за що Олена була піднесена до звання четаря (лейтенанта). В липні 1919 року, після того, як УГА повинна була залишити Західну Україну, Олена Степанівна прибула до Кам’янець-Подільського, де два українських уряди обговорювали сумісні дії боротьби проти Радянської Росії та Польщі (Голубої Армії Андерса). Враховуючи Оленині знання декількох мов і військовий досвід, вона була запрошена на роботу до Міністерстві Закордонних Справ і відправлена з дипломатичною делегацією до Відня у листопаді 1919 року. Там вона накінець то зустрінеться зі своїм майбутнім чоловіком, вже полковником Романом Дашкевичем. Він прибув до австрійської столиці на початку 1920 року після того, як його артилерійська бригада корпусу УСС була розформована після смертоносних боїв 1919 року, які принесли гіркий кінець найкращого українського військового формування.
Після одруження з 1921 року поселились у Львові, Олена розпочала наукову діяльність, було видано 75 її праць по історії війни та географії. У вересні 1939 року , коли радянські війська вступили у Львів, Олена зосталася у місті, але розгул політичного терору того часу її обминув, тоді, коли чоловік мусів переховатися на території окупованій німцями. Під час окупації Львова німцями, її відвідали два офіцери німецької розвідки, які пам’ятали Олену з 1915 року, перебуваючи разом у таборі військовополонених у Ташкенті. Радянське ”освобождєніє“ в 1944 році принесло їй переслідування, безробіття, заборону друкуватися і арешт у 1949 році. Вирок – 10 років примусових робіт у таборах Мордовії. Олена Степанів була звільнена у 1956 році по хворобі, вернулася до Львова, але роботи в університеті більше не отримала. Проживала на невелику пенсію і померла у 1963 році від раку. Генерал-лейтенант Роман Дашкевич помер у 1975 році у ФРН.
