Окопные рассказы

...

 

Ось така цікава історія Вибачайте за такий виклад тексту - копія з ПДФ

Хто не шанує своїх предків, той не гідний нащадків.
РОДИННИЙ АЛЬБОМ

Доля Світлій пам'яті мого діда - єдиного діда, якого зберегли війни Мій вуєчний дід Юрій Сікачевський мешкав у Львові. Саме тут знаходився інститут прикладного та декоративного мистецтва, до якого я марно намагався вступити на протязі кількох років. Інститут не бажав мене бачити у своїх стінах, я ж не міг себе уявити в інших. Будучи абітурієнтом, завжди мешкав у дідовій сім'ї, де завжди панували лад та спокій, тому я себе тут відчував, неначе вдома. На той час дід давно вже перебував на пенсії, але все ще працював мотористом на водокачці, що постачала водою його рідний завод, якому він присвятив усі свої повоєнні роки. Водокачка знаходилась у Богом забутому місці, біля піщаних кар'єрів. Не вірилось, що за якихось десять хвилин пішої ходи звідси вирує Рогачка, починається Тракт Глинянський, а там далі - сірий і розпечений Львів. Рівномірно гуде мотор. Дрімає на лавочці в холодочку яблуневих дерев, ним і посаджених, мій дід, саме в цьому і полягала його робота. Маючи досить часу в перерві між вступними іспитами, я тут частенько-проводив своє дозвілля, вправляючись в малюванні його характерного видовженого обличчя з акуратними австрійським» вусиками під носом, та гарних спрацьованих рук. Отримавши в моїй особі вдячного слухана, дід розповідав усілякі бувальщини. Поступово з них вимальовувалася цілісна картина, його життєвого шляху, як частинка трагічної історії мого народу. Дід народився наприкінці XIX століття. Проминемо ми його сирітське дитинство, хіба згадаємо про те, що йому пощастило навчатись в українській гімназії міста Перемишль, - другого за величиною міста Галичини. Багато чоловіків усе життя живуть спогадами про свої армійські пригоди, можливо тому, що після служби приходить пора обзаводитися сім'єю. Кінчається казка - починаються будні. В діда розпочалася служба в 1914 році, коли призовників відповідного віку забрали до війська, бо розпочалася війна. Полки австрійської армії формувалися за місцем проживання, тож землякисусіди разом служили. Виховані на ідеях слов'янофільства, українці не палали особливим бажання віддавати життя за найяснішого цісаря і воювати проти єдинокровців. Полк, в якому служив мій дід, займав позиції в районі Рави - Руської. Це вже був 1916 рік. Війна усім добряче приїлася, дід надумав здатися в полон. Зізнався в цьому гріху своєму колезі, разом з яким вони і кашу з одного казанка їли, і укривалися однією шинеллю, підстеливши під низ другу, - отримав гарячу підтримку. Задумати то одне, виконати як? Як же здезертирувати, адже дід дослужився до капрала? Посилають його з другом у розвідку. Десь поруч мають бути і москалі. Сіріло. Вояки зайшли до лісу, це був кінець квітня, чи може початок травня, дерева вкриті молодим листям, ночі ж холодні, тому солдати ще не поскидали шинелей. Йдуть весняним лісом, слухають пташиний щебет, прагнуть відійти якнайдалі від своїх позицій, адже мета одна - полон. Збігло кілька годин. Чують, зближається гомін все ближче і ближче, вже видно російських солдат. Австріяки позастромлювали гвери штиками у землю, попіднімали догори руки та заволали на все горло: «Не стріляйте! Ми, брати-українці!! Здаємось!!!» Стоять, трусячись від страху, чекають вирішення своєї долі. Підходять дванадцять російських солдат, оточують їх, роздивляються. Старший, ні слова не кажучи, як зацідить дідові у вухо. - Єта мі сдайомсі! Вєді нас к сваім! Нагрузивши двох жовніриків, мов віслюків, усією амуніцією, рушили в сторону австрійських позицій. Тільки один москалик залишив собі гвинтівку, та й конвоює наших героїв. Йдуть солдатики дорогою, палять самокрутки, голосно регочуть, - жовнірики ж, сунучи на собі весь боєкомплект, спливають потом, ледве ноги перебирають. Доперли нарешті. Повернули жовнірам зброю, москалі полаштувалися один за одним, готові вже й до полону. Віддав Юрко свій борг, мазнувши старшину кулаком під око, та привів полонених до своєї частини. Про цей випадок писали мало не всі газети: «Двоє австрійських героїв заполонили дюжину росіян!» Діда нагородили високим орденом, ще й надали відпустку, якою він не скористався. Ідея все ж мусить спрацювати! *** Вже літо, вся місцевість перекопана шанцями, теплі бліндажі, ніяких воєнних дій, солдати відпочивають. Раптово, москалі спричиняють наступ. Австріяки дають команду: «Облишити позиції!» - Саме відповідний момент підійшов для здачі в полон, - подумав мій дід. Ослухавшись наказу, залишився на місці, сів на дно окопу і, час від часу пострілюючи вгору, аби знали, що тут ще є жива душа, почав чекати тієї миті, коли шанці перейдуть до рук росіян. На цей час нагодився на передову якийсь член імператорської фамілії, відмінив попередній наказ про відступ, австрійська армія перейшла в контрнаступ, відвоювала свої окопи, де і виявили мого діда-героя, що сам-один чинив опір тисячу разів переважаючому ворогу. За це його знову нагородили і ще більше прославили в пресі, як героя з героїв. Невдовзі осколком відірвало йому ліве яйце, поранення вважається легке, та скільки переживань молодого вояка стоїть за цією травмою? Рана ще більше зміцнила прагнення діда стати полоненим, не допомагали ні нагороди, ні відзнаки. Він добився свого, потрапив до ом- ріяного російського плєну. Неблизька дорога з Галичини в Одещину, саме цей шлях вкупі з іншим військовополо - неними пішки подолав мій дід. Найбільше враження справили на нього глибоке синє небо, безкінечні баштани і... дід - харктерник, який сторожував на одному з них. . . Солдати та ще й полонені - завжди голодні. Вдосвіта декілька солдатиків дісталися баш - тану, вибрали по кавуну, зірвали,' підняли поперед себе і... завмерли до обіду: не могли ні рукою поворухнути, ні ногою переступити, ні кавуна з рук позбутися. Так і стояли під гарячим сонцем, стікаючи потом, як від спекоти, так і від незбагненного жаху Аж десь перед обідом з'явився невисокий старенький дідусь в широкополому солом'яному брилику, побачив солдатів в незнайомих одностроях, спитав звідки вони і, дізнавшись, що то хлопці галичани, сказав, що рвати кавуни без дозволу - гріх, але вони цей гріх вже спокутували і кавуни в їхніх руках можуть спожити на здоров'я, нехай ідуть собі з Богом. Прибули полонені на Одещину, там на одній з цукроварень довірили їм відпрацьовувати свій хліб. Освіченого діда, ще й капрала, поставили за старшого. На цій посаді він благополучно пробув до самої революції, яка торкнулася своїм крилом і півдня Російської імперії. Почали формуватись комітети робітничих і солдатських депутатів. Видно, Юрко був справедливою людиною, завоював; авторитет серед працівників, бо його на «ура» обрали в цей комітет, - Почепив на груди червоного банта, - згадував, - так і совався скрізь із тією відзнакою. Складні то були часи. Не злічити кількості урядів, влад, отаманів, що по черзі урядували на Півдні. - Одеський вокзал, де я воював на боці Червоної армії, сім разів переходив із руку руки тільки впродовж однієї доби. Ми його таки взяли, тримаємо оборону, супротивник атакує. Вулиці перегороджені якимсь мотлохом, іде жвава перестрілка. Хто стріляє? Бог його знає. - Юро-о-о! - раптом чую вигук із протилежної сторони, - Юрко! Сікачевський! Це ти? - мене, як окропом облило. - А хто ж то там гукає? - Я, такий-то, сусід твій, ми ж корови разом пасли! - за цими словами піднялася над барикадою голова. На такий випадок солдати з обох сторін припинили стрілянину. За стільки років звістка з дому! Сльози занили діда, вискочили друзі назустріч один одному, забігли в якийсь під'їзд, міцно обнялися, завмерли на якусь часинку. - Чого ти носиш на грудях оту червону гонучу, за що кров проливаєш? - запитав сусід. - Я за свій народ, за його свободу воюю! Який народ? Яку свободу? Волю України відстоюємо лише ми-Січові Стрільці! Ходімо з нами Так скінчилася кар'єра Сікачевського в Червоній армії. *** До кінця випив він гірку чашу незгод разом із Січовими Стрільцями. Після поразки УНР армію роззброїли, стрільців розмістили в таборах військовополонених. Тих, хто мали родину на території Речі Посполитої, родичі могли забрати з цих таборів додому. З сім'ї діда залишилася в живих лише сестра, моя бабця, яка, отримавши звістку від брата, тут же поїхала за ним. Нудьга - найбільше зло у полоні. Сидять полонені на сонечку, спроквола балакають, всоте переказуючи одні й ті ж, всім відомі історії. Тут кличуть із комендатури: «Сікачевський, по тебе сестра приїхала!» Підбіг дід до вікна, заглянув до середини. - То не моя сестра, - та й, похнюпившись, пішов геть. Довелося вести його до комендатури під конвоєм. Справа в тому, що коли дід ішов на війну, моя бабця була ще дівчинкою-підлітком із тоненькими кісками, а тут на нього чекала заміжня дама в футрі, та ще й під вуалеткою. Лише слівце мовила, заперло дух - впізнав! Приїхали додому в Радимно. Почалося цивільне життя. Загосподарював, незабаром і одружився. Дуже переживав за своє поранення, Бог зглянувся, подарував йому один за одним три сини-красені. Життя було безхмарне. Помалу почав і в люди вибиватися, та скільки може тягнутися спокій?

 

В Гонконге обнаружили боевую гранату времён Первой мировой войны в партии картофеля, которая прибыла в страну из Франции, пишет CNN
Боевой снаряд немецкого производства доставили с продукцией в промышленную зону, где располагается завод по изготовлению картофельных чипсов.
По словам полицейских, граната находилась в стабильном состоянии, но была разряженной. Стражи порядка взорвали снаряд Первой мировой войны на территории завода в промышленной зоне города. https://informburo.kz/novosti/v-gon...-popal-v-stranu-s-francuzskim-kartofelem.html
Интересно, что они взорвали? Пустой и ржавый корпус?

 

Сейчас тут на форуме продается. https://reibert.info/lots/kniga-1918-g-velikaja-vojna-germanija.431193/

 

Вот племя петушиное...

 

...

 

Пролистал книгу в интернет-версии. Хорошая печать, яркие картинки, но к сожалению ничего большего и нового, чем в нашем разделе в ней не нашел. В принципе для начинающих интересоваться ПМВ неплохой вариант.

 

Привет из 2019-го . только надыбал тему.
"побежденная" пуля, вполне может быть, не стрелянная а выбита "победительницей", угодившей в подсумок, из цельного патрона.
Но на войне не был - пи..деть не буду

 

Да, видел, следов от полей нарезов нет...

 

...

 

Немного юмора..

 

Пехота тоже в душе летчики..

 

Кааааааароч. Шоб хорошие люди сего форума не заскучали совсем. Вот вам задачка. Сколько железных шапок на сим фото?)))
PS: Фото очень широкоформатное и тяжёлое по весу, потому на форум не загрузилось, пришлось залить на файлообменник, доступно по ссылке.
Здесь же оставлю сжатую копию

 

Маєш на увазі, скільки рогачів?

 

Так точно)

 

"Реконщики " палят щось...

 

Алкоголь на фронті
https://m.gazeta.ua/articles/histor...i-charkuvalisya-na-fronti-dobirka-foto/989584

 

Замочек с Ибейки.

 

Ігрулька... сам не граю, може кого зацікавить...

 

Рождественское перемирие: как спорт объединил Западный фронт
Во время Первой мировой войны немецкие и союзные войска на время забыли о вражде и сыграли в футбол.

25 декабря 2020, 15:05 Lifestyle
Рождественское перемирие случилось в Рождество 1914 года, когда во время Первой мировой войны на Западном фронте стихли звуки выстрелов и взрывы снарядов. Во время неофициального прекращения огня солдаты обеих сторон вышли из окопов и забыли о вражде.

Рождественское чудо
Начиная с 24 декабря многие немецкие и британские войска, сражавшиеся на Западном фронте, пели рождественские гимны друг другу через линию фронта. На рассвете в день Рождества некоторые немцы вышли из окопов и приблизились к позициям союзников, поздравляя их с праздником через нейтральную полосу, причём на их родных языках. Сначала солдаты опасались, что это уловка, но, увидев безоружных немцев, вылезли из окопов и обменялись рукопожатием со своими врагами. Мужчины даже вручили друг другу символические подарки: сигареты и еду, которая была с собой.

 

Рождественское перемирие 1914 года произошло через пять месяцев после начала войны в Европе и стало одним из последних подобных примеров. Такое больше не повторялось: дальнейшие попытки организовать временное прекращение огня пресекались угрозами офицеров и дисциплинарными взысканиями. Тем не менее рождественское чудо 1914 года стало – хотя и кратким – доказательством того, что даже во время вооружённого конфликта человечность может победить.

Нет — войне, да — спорту
Как мужчины, которые не говорят на одном языке, могут выразить дружеское расположение? Они сыграют в футбол.

Конечно, матчи не были серьёзными. Один из них длился всего час, после чего обе команды выдохлись. Воронки от снарядов и огромные солдатские ботинки существенно усложняли игру. «Футболистов», упавших в грязь, вытаскивали противники под аплодисменты зрителей, сидевших на парапетах.


Историческая реконструкция матча 1914 года

Фото: Getty Images

Рядовой 6-го батальона Чеширского полка по имени Эрни Уильямс, которому на тот момент исполнилось 19, в книге Питера Харта Fire and Movement: The British Expeditionary Force and the Campaign of 1914 изобразил, как футбол сблизил обе стороны. А в интервью 1983 года поделился воспоминаниями о том дне.

«Мяч появился непонятно откуда, не знаю откуда, но он был с их стороны, а не с нашей. Это был настоящий футбол. Некоторые сняли куртки и поставили их как штанги ворот. Один парень попал в ворота, и первому голу радовались обе команды. Думаю, там было как минимум пара сотен человек. Я тоже попробовал – тогда в 19 лет я был довольно хорош. Казалось, все радовались. Никакой враждебности не было», – рассказывал Уильямс.


Историческая реконструкция матча 1914 года

Фото: Getty Images

Бывший солдат вспоминал, что некоторые немцы говорили на английском, а вот шотландцы по-немецки понимали едва ли. Судьи в матчах не было, хотя для такой игры он и не нужен, говорил Уильямс. «Это всё равно что играть с детьми на улице, просто пинать мяч. Ни очков, ни счёта – ”рукопашный бой“. Ничего похожего на футбол, который показывают по телевизору. В сапогах, которые мы носили, было невозможно играть», – поделился военный.

Во время Первой мировой войны никто не ожидал празднований на поле боя, но эта по-настоящему волшебная история – доказательство того, что даже мировая война не может разрушить дух Рождества.

 

..

 

..

 

Це типу німці так з козломордих приколюються?