Мистецтво на тему Російсько-Української війни

Сподобався стиль. Хто не знає, що це за хлопці - додаю ссилку.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Норманська_бригада_(Україна)

 

https://www.artstation.com/sadania/albums/8250392

 

recycling

 

На прізвисько "Людожер".

 

Олег Шупляк .
"Русалка. Переправа." 2022.
Із серії " Андрофаги в Україні"

 

...

 

Дуже сподіваюся, що у цьому році Змії, так і станеться, як зображено на малюнку!

 

Малюнок Ярослава Ткаченка.

 

Просто залишу це тут

 

122гі, лендлізовські
Автор: Наталія Миколаївна Погодкіна.

 

Браунінг. Околиці Бахмута.
Рука майстрині та сама

 

Таня Чорновол , оповідання.
Три роки на фронті, хочу одного: бути хорошим солдатом

Хто я? Де я?
Чую крізь сон, як рація випльовує в ефір суворим чоловічим голосом: «Білка- Білка, я База - 552. Як прийняв?»
Ага, смішний позивний «Білочка» у нас в селище К. Значить я на позиції номер 2, в своєму улюбленому підвалі під кодовою назвою"санаторій курорт «Східна казка». Код 552 означає, що летить вороже ФПВ-крило. Зазвичай зранку вони профілактично відпрацьовують по моїй позиції. Тому вранці у нас узаконений сон.

Вони працюють, ми спимо. Солодко спати в укритті, коли по тобі працюють. Без іронії. Прильоти, коли ти в надійному укритті, завжди викликають викид ендорфінів… Чекаю своєї порції. І ось, гупнуло, стряснулося… Так, «прильот» по будинку. Посміхаюся. Поважають черті.

Рація знову ожила: «Дракон, Дракон 55…» «Три», -відповідаю по «зеленому». Щоб не виходити в радіоефір. Це значить – «450». Суміжники, побачили «приліт» ( крило має велике БК отож вибухає феєрично) турбуються…приємно

Я з любов’ю озираю свій підвал-сховище, якому по барабану всі «прильоти», крім КАБів… В підвалі, як в космічному кораблі. В темноті низького склепіння тихе гудіння, поблискують різними вогниками лампочки приладів - заряджаються батареї, тихо посапують хлопці, які на «прильот» навіть вухом не повели.. .

Отож я умовно одна. Включаю ліхтарик біля ліжка. Підвал перетворюється в покої арабського шейха-тут сотні квадратних метрів килимів. Ці бабусині килими давно пережили свої будинки, що стоять зовні чорними шкарлупками…

З любов’ю озираю своє господарство і вибираюся зі спальника в холод, щоб зробити каву. Дизельний обігрівач показує, що в приміщенні 9 градусів. Я його не включаю. Завжди треба економити ресурси. Нас зараз тут аж шестеро. Авто приїде лише через 12 днів. На іншій позиції в нас була буржуйка, там можна було натопити і роздягнутися до трусів… А тут не можна, ворог побачить звідки тепло -нам не вижити

Запалюю плиточку -розливається запах ладану. Згадую, що ввечері приліпила шматочок ароматної смоли до гарячої камфорки, щоб прибрати противний запах гарі, який ми приносимо з собою на одежі після роботи в спаленій хаті.

Взагалі на війні загострюються органи чуттів в тому числі нюх і війна дуже смердить. Отож приємний аромат це окреме задоволення.
В моїх підвалах, де обжилися, пахне нормально. В поміч мені ладан, палички кориці, чи дрібка ванілі, які кидаю в чайник, але найбільше помагає ультрафіолетова лампа, яка вбиває грибок- вічний супутник підземелля.

Каву готую довго і в турці. Замерзаю. Зате, яка радість потім знову застрибнути у спальник. Люблю пити каву в ліжку…
Згадала, який сьогодні день -три роки я на фронті.

Спробувала зазирнути в себе…Що це означає…
Відповідь прийшла неочікувана – в моєму житті зараз не має нічого нормального. Нічого нормального!!! Нічого нормально-людського. Окрім цієї ранкової кави в ліжку. Але навіть її не можна назвати нормальною. Бо «ранкова» кава в один день о 3 ночі, в інший о 5 вечора…

За три роки війна чотири рази змінила своє обличчя, я наче була на чотирьох різних війнах. Зараз війна це життя в підземеллі. Кожен місяць я три тижні в підвалі або на позиції один, або два або три і лише один тиждень трохи далі від фронту в хаті.

Під землею не має пір року, зміни дня і ночі, тижнів, буднів і вихідних. Аналогічно наша бойова робота, то вдень, то вночі, з різними проміжками, хаотично, сон шматками. То маленький шматочок, то великий шмат, то півдоби просипаю…То запланована робота фпв на день, то на ніч, то дзвінок командира: очікуємо штурм, це для «Стугни», значить чергувати на світанку.

Орієнтири в часі - будильник, що виставлений на 4 ранку ті 4 вечора -час доповіді оперативному черговому.
«Доброї ночі. 450» - нещодавно наклацала йому виринувши зі сну.
«Взагалі-то зараз післяобіду…Буває»-жартує він.
Ой, що про мене подумають…Ні, взагалі-то, я орієнтувалася, що день. Але в темені підвалу пальці самі настукали: «Доброї ночі». Треба перейти на привітання: «Бажаю здоров’я…»

Отак уривками пролітають підвальні дні. «Що у вас?- питають давні побратими з інших смуг фронту. «День бабака», - відпровідаю. «Аналогічно». От і поговорили. Говорю з зовнішнім світом мало, бо мій реальний світ в межах підвалу. Реальні люди лише ті, хто поряд з тобою.

Шматочок реального зовнішнього світ існує хіба на екрані «Стугни», але цим реальним світом ти насолоджуєшся лише віртуально , коли летиш на ФПВ. «Як гарно», - інколи скрикуєш, особливо надвечір, коли підсліпувате око ФПВ розмазує яскраві кольори в полотна імпресіоністів.

Назовні - вилажу на вечір, знайшла місце, де західнє сонце просвічує наскрізь розлом від прильоту, можна постояти в сонячному зайчику, щоб отримати вітамін Д. Перевірено- це піднімає настрій.

Взагалі сонце для нас заборонена розкіш. Завжди, як виходимо назовні запитуємо чергового: «Як небо?». «Чисто, але слухайте, якщо щось почуєте, знайте, що летить по вашу душу…», -якось пожартував черговий після того, як ворог місяць поспіль щодня лупив в район нашої позиції.

Тому ми виходимо з підземелля переважно під світлом місяцем.

Я знаю напам’ять місячний календар.

Вже три роки, а я не вилажу з умовної смуги діяльності піхоти. У мене звісно не 200 метрів до ворога, але не далі 4 км, повірте, це теж не багато.
З кожним днем ця смуга стає важкішою. І маневрувати в її межах вже важче. Пройшли ті часи, коли ми збирали абрикоси в покинутих садках, і ходили в туалет на подвір’ї хати, яка через дорогу. Укриттів все менше, дерев все менше, ворог системно перекрив під’їздні дороги ефпівішками. Невеликі вікна для заїзду авто залишилися лише вночі-фпв літають, але з меншою інтенсивністю. Проте скоро і ці вікна закриються…

Отож ми заїжджаємо в темноті, але не повній, приладу нічного бачення треба трохи місячного світла. Я командир, я керую ротаціями на позиції, тому я можу не знати дні тижня, але я знаю о котрій годині післязавтра і через тиждень і через два - сходить і заходить місяць і в якій чверті він буде.

Також у мене культ повнолуння. Адже тоді, вночі, після коменданської години можна працювати по ворожим авто на далекій трасі на звичайних денних фпв-дронах, тоді для польоту вистачає місячного світла.
Я тут якось нещодавно сміялася, бо один з суміжників мені розповів, як питав в моїх хлопців, коли у них ротація. «Командир сказала приїде на повнолуння…». Він подумав, що це щось романтичне, жінка-командир, це рідкість, хто зна, які у них таргани в голові… А виявилося все для роботи…

Ми це називаємо: роботою. Просто «роботою».
Ми не вживаємо слова «вбивати». Лише, щоб випендритися. Ну, наприклад: «Ти, Таню без настрою…» «Ага, нікого сьогодні не вбила…».

Але саме «вбивати» є нашими службовими обов’язками. Не вбивати, значить не справлятися з роботою. Але говоримо ми всі про це в системі ЗСУ дуже делікатно - «мінусуємо». Мінусуємо що? Щоб ви розуміли не м0скалів, ані п1дарів, а таке собі «ос». Що таке ОС? «Особовий склад» армії РФ.
І повірте, для нас це лише «ос», лише радість від виконаної ДОБРЕ роботи.
Але наша байдужість це ніщо порівняно з вселенським спокоєм РЕРівців. Це ті, які доповідають по рації про зони застосування ворогом ФПВ, щоб військові на смузі орієнтувалися. «559 на трасі біля залізничного переїзду», -говорить рація. (Цей код означає ворожий ФПВ.) Наступний вихід в ефір: «Переслідує авто». Наступний вихід: «559 мінус». Ми не знаємо, що мінус чи ФПВ, чи авто, хто там був військові, цивільні… Рерівець знає трохи більше він бачить за яких обставин пропадає відеосигнал. Але за його голосом ніколи не визначиш чи вдалося нашим врятуватися…

А ось у мене емоцій багато, без них ніяк. Але це не сумніви, не жалість, ні страх. Це скоріше азарт роботи… Організм мобілізує всі гормони, щоб накрутити цей азарт до краю. Адже важко, дуже важко переграти ворога. Важко організувати все так, щоб вбити його, а не він вбив тебе, тому потрібна бойова шаленість. Треба заряджати енергією всіх навколо-тоді буде результат.
Особливо в нашому випадку, коли сили не рівні…На один наш виліт фпв по ворогу відповідь -10 фпв по нас. «По нас» це не по нашій стороні, а конкретно в районі нашої позиції.

Якийсь час ми були змушені працювати з вікна про яке добре знав ворог. І це було так: сапер Макс крадеться з дроном на місце взльоту, слухає чи нічого не летить. Бувало, що летить, тоді він прожогом в туалет. Бабах-за стіною. Як, тихо, споряджає.
Ми злітаємо. І зразу в це вікно одне фпв, друге…

Робимо перерву, довгу, знову взлітаємо. Знову туди прильот. Вже фпв-крилом. Будинок горить. Гріємося в підвалі під ним - там так тепло. Жартуємо, що шкода, не запасли там дощової води, зробили би баню, і що закінчилося м’ясо, а то зробили би шашлики…
Добу мусимо чекати поки все перегорить, бо іншого місця взльоту у нас не має.

Перегоріло. Під гаслом, що згоріло вже не згорить знов злітаємо. Вже не з підвіконня, якого не має, а з підлоги. Ворог зруйнував всю фронтальну стіну- злітати стало легше.
Перенесли роботу на ніч. Повнолуння не можна пропустити. Але Макс, повертається з дроном, каже, що чує як пищіть ворожий БПЛА. Вранці, знаходимо його в кімнаті з тепловізійною камерою, не розірвався. Знов злітаємо. І як почалося. Ворог лупить в усе підряд. Достали ми їх. Мавіки шукають антену. ФПВ і крила летять в усі дірки, і вікна, дерева, дахи, де вона може бути.

Тиждень ми так гралися. Гра була важка, у нас було мало вильотів, але, як на диво, всі результативні. То військові авто вночі доганяли, то Віктор супер вдало влетів в укриття, де виявився великий склад БК, півночі детонував.

Я жартувала: «У нас в цьому місяці мало роботи. Може нам в рапорті ще антидронову діяльність вказати? Хіба це не вид антидронової діяльності - викликаємо вогонь на себе. Ми лише за тиждень з півсотні дронів на себе заманили…»
І щоб ви розуміли, описана історія-приклад вдалої роботи.
Буває гірше. Наші дрони садить РЕБ, ворог розстрілює мавіки, пошкоджує антени, буває цілу ніч авто не може заїхати на позицію…. Тільки під’їжджає, чуємо летить ФПВ, дзвонимо, авто - відкатується.

І так з дня в день, одне й теж саме. День Бабака. Як все обридло….

А потім озирну свій підвал і кажу собі: «Все добре. Головне ми живі. Просто вітаміну Д не вистачає, вилазі, шукай сонячного зайчика. У тебе ж все добре….»

І справді, без іронії. Я розумію, що нічого іншого я не хочу. Варто мені виїхати з позиції, прийняти перший за місяць душ, і всі мої бажання знову концентруються в одне – назад в підвал, знову працювати…

Три рочки на фронті-останні ниточки з цивільним життям розірвані.

Я не хочу ні у відпустку, ні в Київ, ні навіть кудись за кордон… Коли я попадаю в тилове місто, я ловлю себе на тому, що роблю там лише те, що треба для справи, ну наприклад віднести мавік на прошивку. Мені не цікаво зайти в ресторан. На позиції все смачніше…

Мені не треба в магазини. Я три роки взагалі не користуюся косметикою (виняток лише парфуми), я три роки не фарбувала нігті і щаслива, що мені не треба на це витрачати цілі години своє життя, я віддала всі сукні і шубу дочці і щаслива, що мені не треба підбирати туфлі під колір спідниці… Я собі дуже подобаюся у військовій формі. Хоча частіше, на позиції, задля маскування я одягнута, як бомж, та ми всі одягаємося в що попало, чим зручніше і смішніше тим краще. Це теж розвага – демонструвати мілітарі-бомж стиль , коли бронік під рожевою шубою
Я не бачу сенсу спілкуватися з друзями. Взагалі це проблема з кимось побалакати про телефону. Це важко уявити, тим хто не військовий, але ми ніколи не можемо усамітнитися. Навіть в тиловій хаті, у мене куточок за одіялом-шторкою. Завжди поряд є інші вуха… А варто відійти подалі: страшно, холодно, не має зв'язку.

Все спілкування для душі я знаходжу в своєму взводі. Ми тут дуже різні, дуже цікаві, і дуже рідні стали за три роки.

Ніколи не любила готувати і в принципі готую не дуже. Але ловлю себе на тому, що мені приємно «дякувати» моїм побратимам по-жіночому: приготувати їм, щось смачненьке і бачити, які вони задоволені.

Інколи я навіть роблю вилазки назовні щоб знайти, наприклад, в якійсь хаті борошно і соду, а потім зробити біляши. Виходить цілий пригодницький квест: спочатку бігаєш від дронів, шукаєш м’ясорубку, потім довго морочишся в неприйнятних побутових умовах. Зате, коли їх, рум’яних, повна каструля, щасливо кричиш на все підземелля: «Всі за стіл. Будемо святкувати…»

До речі, нам завжди є що святкувати. Заїхали на позицію, живі -святкуємо. Виїхали з позиції-живі святкуємо. Вдало політали -святкуємо День М0скаля. Погано – святкуємо День олігарха, адже дозволили собі втратити дрони на 5 штук баксів, ех, по-багатому розважаємося….
Сьогодні три роки на фронті…
«Чого я хочу?», -спитала я себе. Ви певно подумаєте, що я примітивна…Бо уявіть, єдине чого я зараз хочу це бути хорошим солдатом.

Я вже давно не думаю про повернення в цивільне життя. Фейсбук я читаю з думками: так добре, що я тут, а не в Києві. Стільки загроз, які невідворотні, маніпуляцій, які підлі, несправедливості відносно людей, які мені дорогі, я бачу хибні рішення для країни, і шкідливі настрої суспільства, які прогресують.

Тут в моєму підвалі, на своїй смузі, я хоча б щось вирішую…на щось впливаю.

І все що мені треба, це бути хорошим солдатом. Тобто давати кращий бойовий результат. Хочу давати дуже хороший бойовий результат, і бути дуже хорошим солдатом.
І орден хочеться.
Не смійтеся…
Мене подавали двічі за роботу якою я пишаюся. Інша справа, що я не отримала…
А ще більше хочеться зробити справу, яка знов заслуговує на орден…Ось так.
Чи я примітивна? Чи я обмежена? Чи я деградувала?. Якщо все що мені хочеться це бути хорошим солдатом?
Можливо… Проте зараз такі «обмежені» потрібні країні.
Що би там не було за океаном, що би не було би на Банковій, що би не було в суспільстві, ми будемо тримати фронт… Скільки треба будемо…
Єдине, що дуже хочеться розвиватися. Я давно вже звикла, що все що на війні міняється, то до гіршого. Нам стає все складніше виживати і «мінусувати» ворога. Якби хотілося розвиватися, вчитися на новій прогресивній зброї, отримувати нову зброю, зокрема ту, що працює з більшої відстані, покинути нарешті цю вкрай небезпечну передню смугу в якій ми товчемося вже 3 роки…
З такими думками бужу свою команду в своєму підвалі в двох км від ворога…і згадую, як нещодавно Вікінг, наш інженер -суперінтелектуал, завдяки якому наші дрони літають розказав мені свій сон: «Мені снилося, Таню, як нам с тобою 70 років. Ми в бою і стріляємо в роботів…»

Ще особливо хочу подякувати тим, хто 3 роки тому був поряд. ( Володя Редько і Мирослав Гай побачила вас в лайках)))

P.S. Відео ми знімаємо, лише коли жартуємо інших майже не має

 

Скажи мені, люба - скінчився вже лютий?
Лежу я під кригою, холодом скутий.
Нема ні хреста, ні самої могили…
Скажи мені, люба - шпаки прилетіли?
Скажіть мені, люди, чи лютий розтанув?
Лежу у багнюці, розчавлена танком.
Ніхто не ховає, та й що там ховати…
Згадай мене, сестро! Згадай мене, брате!
Скажіть мені, друзі, скажіть мені, сусіди -
Чи там, нагорі, розпустилися квіти?
Лежу під завалом, накрита стіною…
Скажіть мені, друзі - вже пахне весною?
Скажи мені, мамо, скажи мені, тато -
Вже можна без шапки надворі гуляти?
Бо шапку згубив я, коли мені в спину
Поцілив солдат із чужої країни.
Скажи мені, Боже - Ти чуєш? Ти бачиш?
Ти поряд сидиш і у розпачі плачеш.
Давай мені руку, скажи: «паляниця»!
Ми сонце запалим, і лютий скінчиться.
22.02.2023. Євгенія Комарова