Лідери ОУН-УПА!

Бандера Степан Андрійович

Видатний український політичний та військовий діяч. Ідеолог та теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття. Голова Проводу ОУН (б). Відомий по прізвиськах «Баба», «Лис», «Весляр», Штефан Попель.

Народився 01.01.1900 року в с. Угринів Старий, Калуського повіту, Королівство Галіції і Людомерії (тепер с. Старий Угрнів, Калуського району, Івано-Франківської області) в сім’ї греко-католицького священника, пароха села а згодом і посла до парламенту ЗУНР та УНР Станіслава Андрія Бандери. Батько походив із Стрия з сім’ї міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії (дівоче прізвище Білецька). Мати Бандери, Мирослава Бандера, походила із сім’ї греко-католицького священика цього ж села - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Бандера був другою дитиною в сім’ї. Старшою від нього була сестра Марта. Молодші: брат Олександр, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, яка померла немовлям.

Дитинство проводив в рідному селі, в будинку своїх батьків. Там і отримував приватні уроки від запрошених вчителів, оскільки у школі не навчався через те, що з 1914 р. всі школи Галичини були недіючими в зв’язку з початком війни.

Під час першої світової війни його сім’я пережила чотирикратне зміщення австро-російських фронтів, які проходили через село у 1914-15 та 1917 рр.

У травні 1919 р. під натиском польських військ та з відступоп Української Галицької Армії (УГА), він та його рідні змушені були переїхати до с. Ягольниця біля Чорткова де зупинилися в брата його матері, отця Антоновича. У вересні цього ж року вони знову повернулися до рідного села.

У вересні (жовтні) 1919 р. поступив до Української гімназії в м. Стрий, яка згодом перейшла під контроль польської влади. Там він навчався вісім класів, до 1927 р. Плату за його навчання справляли дідусь та бабуся, які мали велике господарство в Стрию. Згодом Бандера і сам почав заробляти на навчання за рахунок викладацьких здібностей.

В цей час намагався вступити до організації українського скавтінгу - Пласту. Однак на заваді цьому стала хвороба суглобів, якою він хворів з раннього дитинства.

У 1922 р. вступив до Пласту і став членом 5-го куреня ім. князя Ярослава Осьмомисла. У цьому ж році померла його мати.

У 1927 р. перейшов до 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона калина», членом якого був аж до заборони Пласту польською владою у 1930 р.

Після закінчення гімназії повернувся до рідного села. Там почав працювати у читальні «Просвіта», створив театрально-аматорський гурток та хор і заснував так зване руханкове товариство «Луг». При цьому проводив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної Української Військової Організації (УВО) в навколишніх селах.

У вересні 1928 р. переїхав до Львова та вступив до аґрономного відділу Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 р. Навчання у відділі тривало вісім семестрів; два роки у Львові, два останніх роки в Дублянах біля Львова. Диплом інженера-аґронома так і не отримав, через те, що був заарештований за політичну діяльність.

У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті та спорті. Був активним членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства «Сільський Господар», що займалось розвитком агрокультури на західних українських землях. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у «Пласті», як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещатарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю.

Цього ж року формально являвся членом УВО отримуючи завдання розвідувального, а потім пропагандистського характеру. Одночасно належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно пов’язана з УВО.

На прикінці 1928 р. був заарештований польською поліцією в м. Калуш за організацію святяв честь 10-річчя так званого Листопадового чинута створення ЗУНР у 1918 р. Однак невдовзі був.

На початку 1929 р. вступив до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та взяв участь у 1-ій конференції ОУН Стрийського округу. Ззавдання в ОУН у нього були загально-організаційними, спрямованими на Калуський повіт та членську працю в студентських осередках.

У 1930 р. очолив відділ з розповсюдження підпільних видань на Західно-Українських Землях (ЗУЗ), а через рік щей відділ доставки підпільних видань з-закордону.

У 1931 р. очолив всю референтуру пропаганди в Крайовому Проводі ОУН, якою в той час керував Іван Габрусевич (загинув у нім. концтаборі Заксенхаузен в Оранієбурзі біля Берліну у 1944 р.).

З червня 1932 р. заступник крайового провідника і референт пропаганди.

В липні 1932 р. Бандера з іншими делегатами від Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ взяли участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). На даній Конференції було закінчено процес злиття УВО і ОУН, після чого УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру.

У 1933 р. брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську. На берлінській конференції ОУН він був офіційно затверджений крайовим провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Євгеном Коновальцем виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні.

Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. Три найбільш відомі політичні вбивства того часу дістали розголос у цілому світі, ще раз дали можливість поставити українську проблему в центр уваги.

У квітні 1933 р. в Берліні відбулась спеціальна конференції ОУН в якій брав участь від Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полковник Андрій Мельник та інші, а від Крайового проводу ОУН – виконуючий обов'язки крайового провідника Степан Бандера. На конференції було прийнято рішення про ліквідацію міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Приводом для вбивства був акт помсти за пацифікацію («умиротворення») в Галичині у 1930 р. Тоді під керівництвом Пєрацького польська влада провела криваві акції проти українців - масове побиття, руйнування та спалення українських читалень та господарських установ. План замаху був розроблений Романом Шухевичем, приводив його у дію Микола Лебедь, а загальне керівництво замахом здійснював Бандера.

28.09.1933 р. атентат (замах) на шкільного куратора Гадомського, виконаний бойовиком Мадою був протестом проти нищення поляками українського шкільництва та полонізації.

21.10.1933 р. Бандера особисто керував замахом на члена ГПУ Олексія Майлова. За його дорученням вісімнадцятирічний студент Львівського університету Микола Лемик вбив Майлова у консульстві СРСР що по вул. Набеляка, 22 (нині – Котляревського) у Львові. Після чього Лемик добровільно здався поліції і судовий процес над ним дав можливість ще раз на цілий світ заявити, що голод у Великій Україні є справжнім фактом, який замовчує радянська і польська преса та офіційні органи влади.

14.06.1934 р. за два дні до вбивства Пєрацького, польська поліція заарештувала Бандеру разом із його товаришем, інженером Богданом Підгайним («Биком»), бойовим референтом ОУН, при спробі переходу чесько-польського кордону.

16.06.1934 р. за пацифікацію українського населення було вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Вбивство виконав Гриць Мацейко («Гонта»).

В цей час Бандера перебував під слідством у в'язницях Львова, потім у Кракові, а через деякий час у Варшаві, до кінця 1935 р. Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалось би притягнути до суду, але до рук поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН (так званий «архів Сеника»), який зберігався в Празі (Чехо-Словаччина). Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН, які перебували у підпіллі. Про причини успіхів поліції Бандері стало відомо перед самим процесом від його адвоката.

Аналізуючи всі можливі шляхи, якими архів потрапив до поляків, Бандера дійшов висновку, що єдиним, хто міг би бути польським шпигуном, був Ярослав Барановський, референт зв'язку з Краєм та діючий секретар ПУНу, рідний брат провокатора Романа Барановського. Висновок про зраду Барановського був однією з причин майбутнього розколу в ОУН.

З 18.11.1935 р. до 13.01.1936 р. над ним та одинадцятьма іншими підсудними (Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Кочмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак, Микола Лебедь) в окружному суді Варшави відбувся процес, на якому доказували їхню вину за приналежність до ОУН та за організацію та причетність до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі. Обвинувальний акт склав 102 сторінки машинопису. Підсудні відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом «Слава Україні!» та перетворили зал процесу у трибуну пропагандистських ідей ОУН.

13.01.1936 р. на передодні Нового року було оголошено вирок, за яким Бандеру, Лебедя, Карпинця було засуджено до страти, інших – від 7 до 15 років позбавлення волі.

Процес мав всесвітній розголос, польський уряд не наважився виконати вирок над трьома смертниками і розпочав переговори з легальними українськими політичними партіями про «нормалізацію» українсько-польських відносин. Згодом на підставі закону про амністію схваленого польським сеймом, Бандері і його двом товаришам смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі.

Це дало можливість провести над Бандерою та іншими ще один процес, 25.05.1936 р. у Львові, у справі кількох терористичних актів, які вчинили представники ОУН: вбивство директора гімназії Івана Бабія, який співпрацював з польською поліцією, та агента поліції Якова Бачинського. Бандеру почали судити, як крайового провідника ОУН та за причетність до вищезгаданих вбивств. На лаві підсудних окрім нього, був ще 21 член очолюваного ним Проводу.

24.06.1936 р., коли Бандера давав свідчення на процесі, у залі судового засідання до його слів уважно прислухався московський дипломат. Пояснюючи свою мету і методи боротьби українських націоналістів у тому числі і проти російського більшовизму, він заявив: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшовизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшовики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод...». Після цього НКВС дуже сильно зацікавилася діями ОУН та вирішили встановити полювання на його лідера.

Вирок Львівського судового процесу долучили до Варшавського і привели у виконання. Загалом Бандера отримав сім довічних ув’язнень по кожному епізоду.

Після цього, він, разом з М. Лебедем, М. Климишиним, Я. Карпинцем, Є. Качмарським, Р. Мигалем та іншими націоналістамибули поміщені до в'язниці «Święty Krzyż» («Святий Хрест») що у м. Кельц. Через деякий час покарання відбував й в інших в’язницях: у Вронках біля Познані і в Бресті-над-Бугом до вересня 1939 р. За той час Бандера провів три голодування по дев’ять, тринадцять і шістнадцять днів, одне з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а два - індивідуально, у Львові й Бресті.

 

....
13.09.1939 р. коли німецькі війська стрімко окуповували польські міста та села і положення польських військ було критичним, адміністрація брестської в'язниці та охорона поспішно евакуювалися, після чого всі в'язні вийшли на волю.

Після звільнення, він разом з іншими націоналістами, з Бреста, подалися у напрямку на Львів, пробираючись об’їздними дорогами, які проходили далеко від головних шляхів, намагаючись ні з ким не контактувати. По шляху користувались допомогою українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини налагодили контакти з діючою мережею ОУН, яка почала створювати партизанські загони, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю та боєприпаси для майбутньої боротьби. В Сокалі Бандера зустрівся з провідними членами ОУН, з якими обговорив ситуацію і напрямки подальшої співпраці. Це був час коли розвал Польщі вже був очевидний і було очевидно, що більшовики планують зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною.

З Сокальщини він вирушив до Львова в товаристві майбутнього члена Бюро Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. Львів вже був окупований радянськими військами. Там Бандера проживав на конспіративних квартирах та налагоджував тісну співпрацю з місцевим активом ОУН.

У жовтні 1939 р. по рекомендаціях деяких членів ОУН, він покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з іншими членами Проводу, перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами, частково пішком, частково поїздом, прибув до Кракова, де знову налагодив співпрацю з місцевим осередком ОУН.

У листопаді 1939 р. він вирушив до Піщан в Словаччину на лікування ревматизму. Разом з ним вирушили десятки звільнених з польських в’язниць українських політичних в'янів. Серед них було багато провідних членів ОУН, які були активними діячами в організації праці на ЗУЗ, на Закарпатті та в еміґрації.

Із Словаччини Бандера поїхав до Відня, де також була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також з Закарпатською Україною. Там він зустрівся з провідником ОУН на Українських Землях Тимчієм-Лопатинським. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку в Італію до голови Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полковника Андрія Мельника, для вирішення ряду питань, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру та приглушення нездорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом, які виникли одразу після смерті Євгена Коновальця, що призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, які проживали за кордоном. Краєві кадри прагнули відстояти авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д.Донцова, який пропагував культ сили. Старші ж провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими у своїх діях.

На початку 1940 р. прибувши до Італії, в Римі перш за все Бандера зустрівся із своїм братом Олександром, який там жив, здобув докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у місцевій станиці ОУН, якою керував Євген Онацький.

Через деякий час, зустрівшись з Мельником, Бандера почав домагатися від нього змін вичікувальної тактики ОУН, а також усунення з ПУН декількох його «ненадійних» членів (Ярослава Барановського, Олекси Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу між організаціями, внаслідок чого в лютому цього ж року було створено Революційний Провід ОУН.

Із листа Степана Бандери до Андрія Мельника від 10.08.1940 р.: «10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений Революційний Провід ОУН на ініціативній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН. Не мали ми тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані такої свободи в наших руках, ані тої зовнішньої позиції, що її завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. Зате ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й ми мали повне довір'я членських кадрів».

У квітні 1941 р. Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно було обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН (б) стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на всіх підконтрольних землях, організовує похідні групи ОУН (б) з тих, хто перебував за кордоном, і в тимчасовій домовленості та за підтримки німецької військової адміністрації створює українські легіони та організовує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими «Москвою» народами. Члени цього крила ОУН (б) стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила — «мельниківцями» або ОУН-М.

Перед вибухом німецько-радянської війни (1941-1945 рр.), Бандера ініціював створення Українського Національного Комітету (УНК) для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. За його розпорядженням були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), так звані Дружини Українських Націоналістів (ДУН - складалися з військових частин «Roland» і «Nachtigal»), організовано різні редакції газет.

30.06.1941 р. у Львові рішенням Проводу ОУН було проголошено відновлення Української Держави. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу.АдольфГітлер доручив рейхсфюреру SS Генріху Гімлеру негайно ліквідувати «змову українських самостійників», оскільки змагання ОУН за створення самостійної Української держави ніяк не входило у плани нацистів.

05.07.1941 р. Бандера буа заарештований у Кракові працівниками гестапо та вивезений до Берліну. Вслід за ним поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб бути з ним поруч. Деякий час Бандеру утримували під домашнім арештом, а відтак помістили до центральної в’язниці.

На початку 1942 р. його перевели до концентраційного табору Заксенхаузен та помістили в спеціальний барак «Zellenbau» в камеру № 73. Там він пробув до вересня 1944 р.

За час його ув’язнення, доля рідних склалася трагічно.Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 р. замордували польські наглядачі у концтаборі Аушвіц. Його батька, було вбито НКВДистами. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. було заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України - Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 р., а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 р. після майже 50 років життя у Сибіру. Ще одна сестра - Володимира - перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 р. до 1956 р.

В грудні 1944 р. через пропагандистську діяльність ОУН та підривну діяльність УПА, яких німці відчули, Бандеру та кількох членів ОУН звільнили з утриманням під наглядом, запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою переговорів Бандера поставив вимогу визнання Німеччиною Акту відновлення Української Державності та можливість створення української армії, як окремої, незалежної від німецької, збройної сили самостійної держави. Німці не погоджувалися визнавати незалежність України і пропонували створити пронімецький маріонетковий уряд та українські військові відділи у німецькій армії. Бандера рішуче відкинув ці пропозиції.

У лютому 1945 р. на Крайовій обширній нараді проводу ОУН (б) на Українських Землях, що була трактована, як частина Великого Збору ОУН (б), було обрано нове Бюро Проводу в наступному складі: С.Бандера, Р.Шухевич, Я.Стецько. Через два роки цей склад був погоджений на конференції Закордонних частин (ЗЧ) ОУН (б), після чого Бандера знову став Головою Проводу всієї ОУН (б) у тому числі і Закордонних частин.

Як провідник ОУН (б), у післявоєнний час він вирішив й надалі продовжувати збройну боротьбу проти «Москви», яка була надто важкою. Внаслідок цього він організував крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які підтримували постійний контакт з Краєм, аж до його смерті.

Повоєнні роки були напруженими не тільки для самого Бандери але й для його сім’ї, адже радянські спецслужби полювали не лише за ним, а й за його дітьми. Його дружині Ярославі Бандері, дітям, Наталі, Андрію та Лесі приходилось шість разів змінювати місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Це робилось перш за все заради надійної конспірації та можливого викриття Бандери та заради особистої безпеки сім’ї.

Протягом 1946–47 рр. американська військова поліція полювала за Бандерою в американській окупаційній зоні Німеччини.

У 1948 р. в ЗЧ ОУН (б) утворюється опозиція, якій Бандера протистояв як в ідейній, організаційній та політичній площинах. Цього ж року за його сприянням представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій.

У грудні 1950 р. (за іншими даними - в серпні 1952 р.) внаслідок розходження у питаннях стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим проводом ОУН, Бандера відмовився від поста голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши цим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції.

22.08.1952 р. він залишив пост голови всього Проводу ОУН (б). Але його рішення про залишення поста, не було утверджене жодною компетентною установою ОУН (б), а тому Бандера й надалі залишився провідником цієї організації до своєї смерті у 1959 р.

В 1953-1954 рр. намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями та досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. Також активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях, чим самим серйозно занепокоював керівництво СРСР.

У 1954 р. через необхідність дати своїй доньці хорошу освіту, він і його сім’я остаточно переїжджають до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагались приховати від Наталки важливість персони її батька, щоб не наражати дівчинку на небезпеку. Спогади Наталки, доньки Степана Бандери, про той час: «Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько.».

Саме в Мюнхені Бандера провів останні роки свого життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель (За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, а на поч. 1950-х рр. жив у Парижі, звідки у 1956 р. переїхав до США).

У 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН (б), яка по новому вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН (б) Степана Бандеру. Після цього він присвятив особливу увагу організації теренів, крайових зв'язків та зовнішній політиці.

02.10.1959 р., Службі безпеки ОУН за кордоном стало відомо про ухвалу в Москві вбити Степана Бандеру.

 

....
15.10.1959 р. у четвер, на сходах першого поверху в під'їзді будинку по вул. Крайтмайрштрассе, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені, о 13 год 05 хв. було знайдено тіло ще живого, залитого кров'ю Степана Бандери. У цьому будинку він мешкав зі своєю сім'єю. Його відразу ж було госпіталізовано, однак врятувати не вдалось.

Лікар при огляді трупа знайшов під правою пахвою прив'язану кобуру з револьвером (Бандера був ліваком), і тому про цей випадок відразу ж було повідомлено кримінальну поліцію. В свою чергу медична експертиза встановила, що «смерть наступила внаслідок насильного способу через отруєння ціанистим калієм».

Німецька кримінальна поліція відразу ж взяла фальшивий слід і протягом усього слідства так і не змогла нічого встановити. Паралельно із слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід ЗЧ ОУН створив власну комісію для дослідження вбивства провідника, яка складалася з п'яти членів ОУН з Англії, Австрії, Голландії, Канади і Західної Німеччини. Як виявилось пізніше виконавець вбивства - Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Бандері струменем розчину ціанистого калію.

З 08.10.1962 р. по 16.10.2962 р. в Карлсруе в приміщенні Вищого суду Західної Німеччини (Bundesgerichtshof), після проведеного ретельного досудового слідства, над вбивцею відбувся судовий процес, відомий, як «процес Сташинського». Під час процесу було доведено вину Сташинського у подвійному вбивстві, як Бандери (15.10.1959 р.) так і Лева Ребета (12.10.1957 р.). У якості захисника Бандери та Ребета на суді виступав Ярослав Падох.

19.101962 р. вироком суду, Сташинського, як виконавця вбивств було засуджено до 8-и років позбавлення волі. Головними організаторами злочину було визнано деяких представників уряду СРСР. Діями Сташинського, якого за вчинені злочини було нагороджено орденом Червоного прапора, керував безпосередньо голова КДБ СРСР Олександр Шелепін. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 06.12.2005 р, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов».

20.10.1959 р. Степана Бандеру було поховано на 43 полі мюнхенського кладовища Вальдфрідгоф.

Вбивство Бандери було заключною ланкою 15-річного ланцюга перманентного полювання на лідера українських націоналістів.

В останні 15 років життя Бандера опублікував велику кількість теоретичних праць, які аналізували політичну ситуацію в світі, в СРСР, в Україні, накреслювали шляхи боротьби. Ці праці не втратили свого значення для української нації і в наш час.

У 1965 р. у Мюнхені побачила світ унікальна 700-сторінкова книга – «Московські вбивці Бандери перед судом», у якій зібрано величезну кількість фактів і документів про політичний морд над Бандерою, відгуки світової громадської думки про процес над Сташинським в Карлсруе, детальний опис самого процесу.

«Московські вбивці Бандери перед судом» наводить цілу низку підготовлюваних замахів на Бандеру. А скільки їх ще залишилося невідомими.


Сучасний період

Прізвище «Бандера» стало одним із символів українського національно-визвольного руху XX сторіччя. Після проголошення Незалежності багато молодіжних, політичних та громадських організацій названо в його честь. Одною з неформальних назв Львова є «Бандерштадт», тобто «місто Бандери». На Волині часто проводять музичний фестиваль «Бандерштат».

У 1995 р. режисер Олесь Янчук зняв фільм «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» про повоєнну долю Степана Бандери та загонів УПА.

Нідерландським письменником Рохіром ван Аарде був написаний роман «Замах», присвячений політичному вбивству Степана Бандери.

У проекті «Великі українці» провідник українського визвольного руху посів 3-є місце (261247 голосів (16,12 %) від загальної кількості людей, які взяли участь в голосуванні). Проект закінчився гучним скандалом: Бандера, якого представляв Вахтанг Кіпіані, був серед лідерів голосування, але став третім, тоді як на підтримку майбутнього переможця Ярослава Мудрого, якого представляв Дмитро Табачник, за деякими даними, в останній день голосування з 80 номерів приходило понад 100 смс щохвилини. Шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані заявив, що результати голосування було сфальсифіковано, втім продюсер проекту Єгор Бенкендорф заперечив це. Ведуча проекту Ганна Гомонай висловила переконання, що слід провести службове розслідування у цій справі: «…станом на 14 травня, коли в ефір вийшов документальний фільм про Ярослава Мудрого, він справді був на 4 місці. Тому, очевидно, що переважну кількість голосів, яка не тільки дозволила князю перемогти, але і зробити це з колосальним відривом від інших претендентів – Ярослав Мудрий отримав за останні 2 дні перед ефіром».

01.01.2009 р. з нагоди 100-річчя з дня народження Степана Бандери Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» видало пам'ятний конверт, а також поштову марку, автором яких є Василь Василенко. На лицьовій стороні конверта поміщено зображення Степана Бандери, під яким розміщено логотип Організації Українських Націоналістів (увінчаний державним прапором України). Нижче зображення є напис «100 років від дня народження» та факсиміле особистого підпису провідника ОУН.

Сам 2009 р. на Тернопільщині проголошено «Роком Степана Бандери».

Крім того на сьогоднішній день у світі діють 6 музеїв Степана Бандери: - Музей Степана Бандери в Дублянах, музей-садиба Степана Бандери у Волі-Задеревацькій, Історико-меморіальний музей Степана Бандери у Старому Угринові, Музей Степана Бандери в Ягільниці, Музей визвольної боротьби імені Степана Бандери у Лондоні та Музей-садиба родини Бандерів у Стрию. На тихій фешенебельній вулиці Ліверпуль Роуд, 200, майже у центрі Лондона, в приміщенні Української Видавничої Спілки, в музеї Степана Бандери зберігаються особисті речі провідника ОУН: одяг, на якому запеклися краплини крові, посмертна маска. Музей влаштовано так, що проникнути до нього можна лише з середини приміщення. Прийде час, і цей музей можна буде повернути в Україну.

Також Степану Бандері встановлено пам’ятники у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Теребовлі, Бережанах, Бучачі, Дублянах, Микитинцях, Самборі, Стрию, Бориславі, Заліщиках, Червонограді, Мостиськах, селах Козівка, Вербів, Грабівка та Середній Березів. У місті Турка в 2009 р. закладено постамент для пам'ятника.

На честь Бандери названий проспект у Тернополі та вулиці у Львові, Луцьку, Рівному, Коломиї, Івано-Франківську, Червонограді, Дрогобичі, Стрию, Долині, Калуші, Ковелі, Володимирі-Волинському, Городенці та в інших населених пунктах.

На початку своєї незалежності у столиці Чечні, в Грозному була Вулиця Степана Бандери. Після приходу до влади Рамзана Кадирова вулицю було перейменовано.

За результатами опитування соціологічної групи Рейтинг, які озвучив директор групи Олексій Антипович, за скасування указу третього президента України Віктора Ющенка про присвоєння лідеру Організації українських націоналістів Степану Бандері звання Героя України в березні 2010 р. виступали 53 % респондентів, в квітні 2011-го їхня кількість зменшилася до 51 %. Між тим, збільшилася кількість супротивників ідеї скасування документа - з 28 до 32 %

Точки зору на особистість Степана Бандери вкрай полярні. На сучасному етапі він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України - після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, жителі Східної України, а також Польщі та Росії ставляться до нього в основному негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі і колабораціонізмі. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їх ставлення до Бандери.

20.01.2010 р. Президент України Віктор Ющенко своїм указом присвоїв Бандері звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (посмертно) - «за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу». 22 січня п.р. на урочистостях з нагоди Дня соборності в Національній опері глава держави зазначив, що «цього очікували мільйони українців і багато років». Присутні на урочистостях вітали вручення стоячи. За нагородою вийшов онук провідника ОУН, якого також звуть Степан Бандера.Дане рішення викликало неоднозначну реакцію як в Україні, так і поза її межами.

В Україні:

· Народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко заявив, що це присвоєння «грубо суперечить міжнародному та вітчизняному законодавству та веде до розколу країни».

· На думку представника партії БЮТ депутата Андрія Сенченка, «своїм рішенням Ющенко ускладнює становище в країні. Він робить це з метою посилення нестабільності», проте Андрій Шкіль вважає рішення Президента «позитивним, абсолютно позитивним».

· Радянський розвідник, Герой України Євген Березняк так поставився до указу президента: «Це ляпас усім ветеранам ВВВ. Більшої капості він не міг зробити! Я, коли почув це, вирішив відмовитися від звання Героя України. Але мої колеги -ветерани сказали: не смій цього робити, ти заслужив це звання, і не Ющенко тобі його присвоював».

· Доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк переконаний, що Степан Бандера одна з небагатьох постатей в українській історії 20 століття, яка заслуговує на найвище вшанування на рівні держави: «Єдина стратегічна і основна його позиція була спрямована на боротьбу за здобуття української незалежності. Навіть коли було знищено підпілля України, Бандера все ж залишався знаковою постаттю і обличчям української держави, внаслідок чого його ліквідували ... Бандера виконав місію національного прапора і символом прапора залишається досі. Для таких знакових постатей як Бандера логічно було б зробити Парк Слави національних героїв, з пам'ятниками і меморіалами».

Міжнародна реакція:

· Європейський парламент з подачі польських представників в парламенті офiцiйно висловив жаль щодо рішення нагородити Степана Бандеру (резолюцiя RC-B7-0116/2010 вiд 17.02.2010 р.). Депутати закликали нового президента Віктора Януковича переглянути це рішення свого попередника.

· Голова делегації Європарламенту з питань співпраці з Україною Павел Коваль (Польща) наголосив, що вважає ситуацію навколо нагородження Бандери найвищою українською державною відзнакою виключно внутрішньою справою українців.

· Голова «Словацького союзу борців із фашизмом» Павол Сечкар заявив, що «з боку Віктора Ющенка - це провокація» і що в роки Другої світової війни бандерівці лютували і на чехословацької території, а присвоєння високої нагороди було проведено без вивчення багатьох історичних фактів, і сумнів викликають «так звані заслуги» С. Бандери.

· Голова «Словацького об'єднання колишніх в'язнів концтаборів» Отто Вагнер заявив: «Бандера співпрацював з нацистами. Тому неофашисти можуть сприймати присвоєння йому звання героя України як черговий крок до реабілітації фашизму.

· Голова чеської конфедерації політв'язнів Надія Кавалірова висловила підтримку рішенню Президента України Віктора Ющенка присвоїти звання Героя України Степану Бандері: «Добре, що він (В.Ющенко) пішов на цей крок, багатьом чеським політикам є чого повчитися».

· Заступник Голови Ради Федерації Росії Ю. Воробйов назвав дії Ющенка щодо присвоєння Бандері звання Героя ганебними: «Це просто сором. Якщо б про це дізналися наші діди та батьки, то просто б перекинулися від обурення в своїх могилах.»

· У заяві МЗС Росії говориться що нагородження: «подія настільки одіозна, що вона не могла не викликати однозначно негативну реакцію насамперед в Україні. Вже відома позиція з цього питання цілого ряду українських політиків, що вважають, що вирішення подібного роду не сприяють консолідації української громадської думки».

· Колишній прем'єр-міністр Польщі Лешек Міллер заявив, що «Політична еліта Польщі, чутлива до поведінки німецьких властей щодо Еріки Штейнбах, на диво байдуже поставилася до знаменного жесту єднання президента Віктора Ющенка з терористом і злочинцем. Провідні польські політики не критикують Ющенка, тому що він має в Польщі заслужений імідж антиросійського політика.»

· Маршал сенату Польщі Богдан Борусевич заявив на зустрічі з головою Ради Федерації Росії Сергієм Міроновим, що присвоєння Бандері звання Героя України внутрішня справа українського керівництва.

· Міністр канцелярії президента Польщі Маріуш Ґандзлік заявив «Ми з подивом сприйняли рішення Президента України щодо Степана Бандери. Ми розраховували на велику делікатність з боку наших українських партнерів … Польща в розмовах з українськими партнерами неодноразово висловлювала свої заперечення в тому, що стосується надання пошани Степану Бандері та членам УПА. Для поляків Степан Бандера - постать надзвичайно неоднозначна».

· «Центр Симона Візенталя» направив лист до посольства України в США, в якому висловив «глибоку відразу по відношенню до тих почестей, яких удостоївся Бандера». У документі говориться, що Бандера був «посібником нацистів і винуватцем вбивства тисяч євреїв та людей інших національностей в роки Другої світової війни».

· Російська християнська антикомуністична громадськість у зв'язку з присвоєнням звання Героя України Степанові Бандері звернулась із заявою до Посольства України в РФ на підтримку цього звання та відправила заупокійну літію за душі Вождів Українського визвольного руху Степана Бандери, Романа Шухевича, Євгена Коновальця, а також всіх вождів і воїнів Української Повстанської Армії та 14-ї гренадерської дивізії Waffen-SS «Галичина» (1-ї Української). Заключну молитву прочитано українською мовою.

02.04.2010 р. Донецький окружний адмiнiстративний суд визнав незаконним та скасував указ Президента Вiктора Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України. Суд визнав протиправним и пiдлягаючим скасуванню вказаний указ, оскільки таке звання може присуджуватися тільки громадянам держави; набуття громадянства України є можливим з 1991 р.; особи, що померли до цього року не можуть бути громадянами України; Бандера Степан Андрійович помер у 1959 р., тому він не є громадянином України, через що не може бути удостоєним звання Героя України.

12.04.2010 р. Віктор Ющенко подав апеляційну скаргу на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 02.04.2010 р., мотивуючи її тим, що «рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі не відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому має бути скасоване». Були подані апеляційні скарги також від інших осіб.

23.06.2010 р. Донецький апеляційний адміністративний суд ухвалив апеляційні скарги залишити без задоволення, постанову Донецького окружного адмiнiстративного суду залишити без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції могла бути оскаржена у Вищому адміністративному суді України протягом одного місяця, чого зроблено не було.

12.01.2011 р. прес-служба Адміністрації Президента України Віктора Януковича повідомила, що: ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 23.06.2010 р. постанову Донецького окружного адміністративного суду від 02.04.2010 р. залишено без змін. Рішення набуло законної сили. Указ скасовано.

13.01.2011 p. адвокат, який представляє в Україні інтереси Степана Бандери (молодшого) - Роман Орєхов, сказав, що зараз немає юридичних підстав стверджувати, що історичних діячів Степана Бандеру та Романа Шухевича остаточно позбавлено звання Герой України, присвоєного указом президента Віктора Ющенка. Адвокат також припустив, що повідомлення президентської адміністрації від 12.01.2011 р., яке він назвав «провокацією», мало політичний характер і призначалося зацікавленим колам у Росії, а також російським репортерам, які приїхали в Україну висвітлювати перебіг судової справи.

Ці рішення викликали дискусії у суспільстві, в тому числі щодо юридичних наслідків вказаних судових рішень.

02.08.2011 р. Вищий адміністративний суд України залишив у силі рішення Донецького окружного адміністративного суду від 02ю 2010 року та ухвалу рішення Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року, якими визнано незаконним указ третього президента України Віктора Ющенка від 20 січня 2010 року про присвоєння Степану Бандері звання Героя України.

Колегія суддів не задовольнила касаційні скарги Ющенка, Юрія Шухевича (сина Романа Шухевича), Степана Бандери (онука Бандери), ВО «Свобода» і низки громадян України на дані рішення.

У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Степанові Бандері звання «почесного громадянина» міст Хуста (16.03.2010 р. - 20.04.2011 р. Хустський районний суд позбавив Бандеру цього звання), Тернополя (30.04.2010 р.), Івано-Франківська (06.05.2010 р.), Львова (07.05.2010 р.), Коломиї (12.05.2010 р.), Долини (21.08.2010 р.), Луцьк (17.12.2010 р.), Червонограду (29.12.2010 р.), Теребовлі (13.01.2011 р.), Трускавця (18.01.2011 р.) Радехів (18.01.2011 р.), Сокаля (20.01.2011 р.) Стебник (20.01.2011 р.), Жовква (24.01.2011 р.), Сколе (11.02.2011 р.), Бережани (24.02.2011 р.) Самбора (24.02.2011 р.), Борислав (25.02.2011 р.), Броди (09.03.2011 р.), Стрий (29.03.2011 р.), Моршина (05.05.2011 р.) та Яворівського району (16.02.2011 р.).

 

Твердохліб Микола

Полковник УПА. Командир Військової Округи-4 «Говерля». Референт Служби безпеки Карпатського краю. Відомий по прізвиськах Грім, Музика, Петро.

Народився 1911 р. в селі Петрилів, (Тлумацький район, Івано-Франківської області), в багатодітній сім'ї сільських інтелігентів. Усі його родичі загинули в радянських тюрмах та Сибіру.

Навчався у станиславівській гімназії.

Вступив до Пласту. Згодом вчився у старшинській школі. Після цього повернувся до Станіславова і відкрив господарський магазин, де, в умовах суворої конспірації, знаходилась «явочна квартира».

Згодом навчався в надтаємній школі розвідки в Мюнхені (Німеччина). Тут навчалися старшини січового стрілецтва та перспективна молодь.

Після чергового військового вишколу у Кракові продовжує нести службу у якості старшини у Дружині Українських Націоналістів (ДУН). Після розформування німцями в Білорусії батальйонів «Roland» та «Nachtigal» взяв участь у керівництві так званих «Похідних груп» на схід України.

Його рейдуючі з'єднання, переодягаючись у німецьку форму та будучи добре озброєними, нападали на німецькі гарнізони та частини. Одним з найуспішніших рейдів був напад на стратегічно важливий об'єкт в селі Горохів. Завдяки спільним діям бандерівців, мельниківців та бійців отамана Тараса Бульби-Боровця, повстанці за ніч розбили численні підкріплення німців, здобувши велику кількість продовольства, амуніції та зброї. Чергова сутичка між загонами повстанців та солдатами SS відбулася під селом Блюдники, де, при використанні німцями артилерії та танків, загинуло 17 повстанців. Сам Твердохліб з численними опіками та пораненнями був вивезений на лікування до Станіслава.

З кінця 1941 р. до початку 1942 р., після поранення, Грім провів у Станіславі, де одружився з Ольгою Герасимович.

З лютого 1944 р. - командир сотні. Після того, як Бутковський Іван залишив Україну, ставши керівником місії УПА закордоном, командиром Військової Округи-4 «Говерля» був призначений Микола Твердохліб.

В липні 1944 р. отримав підвищення до сотника.

З лютого 1945 р. - командир Карпатської ВО. Військова Округа охоплювала 4 області та 12 тисяч бійців. За особливі заслуги отримав звання майора.

З 1944 р. по 1949 р. являвся референтом Служби безпеки Карпатського краю.

Група «Говерла» була єдиною на той час Військовою Округою (ВО-4), тому чекісти всіляко намагалися хоч би щось дізнатися про її керівника та його штаб. Наміри партійного та військового керівництва СРСР знищити полковника вже в перші післявоєнні роки були настільки гіпнотизуючими, що вони видавали бажане за дійсне. В адресованому секретарю ЦК КП/б/У Лазарю Кагановичу донесенні серед інших «переможних» реляцій повідомлялося, що «с 1 января 1946 года по 1 января 1947 года… среди убитих… командующий 4-м округом УПА — Гром и ряд других руководящих лиц». Чутки про його смерть виявилися перебільшеними. Полковник Грім ще довгих шість з половиною років вимотував ворогів, котрі явно поспішили з «некрологом».

Проводив блискучі операції в селі Яблунів, містах Богородчани та Станіславі.

Грім разом з дружиною Ольгою, штабом та охороною базувався на Рожнятівщині.

У 1945 р. у нього народився син Ярема, який був переданий на виховання старшій сестрі його дружини Ольги, котра докладала усіх зусиль, щоб дитина виросла здоровою й повноцінною, однак обставини склалися так, що Ярема потрапив до дитячого будинку. Співробітникам МДБ було відомо про перебування йога батьків у підпіллі і про високу посаду Грома при керівництві УПА. Вони пробували зіграти на батьківських почуттях: через «посередників» підкидали їм фотографії сина і пропонували припинити безперспективний опір, гарантуючи життя та зустріч з Яремою. Від цього Гірм та його дружина зазнавали страшних душевних страждань, однак здаватися на милість ворога вони, вочевидь, вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин. Син виріс і зрозумів мотиви батьківської поведінки. Ярема пишався подвигом своїх батьків, що публічно визнав у перші роки Незалежності.

12.11.1952 р., на свято Петра і Павла, відбулась остання відправа підпільників з усього краю. Нею керували командири УПА Грім та окружний референт К.Петер (Сокіл). Грім виступив з промовою до побратимів, де закликав не здаватися і триматися до останнього, висловлюючи надію, що колись Україна таки стане Незалежною.

В 1953 р. після переходу його штабу до Надвірнянщини, було вирішено збудувати криївку на схилі гори Березовачка. В ній мали жити шестеро чоловік. Це була остання зима полковника Грома.

17.05.1954 р. підрозділам НКВС вдалось дізнатись про місце розташування криївки у с. Зелена (зарас Надвірнянського району, Івано-Франківської обл.) та оточити її. Грім відстрілювався від ворога майже день, а потім, знищивши основні документи, застрелився разом із дружиною Ольгою. Так закінчилась доля одного з найвідоміших провідників УПА, вірного сина України Миколи Твердохліба.



ФОТОАРХІВ




Грім (зліва) і його ад’ютант

 

Бульба-Боровець Тарас Дмитрович

Командувач УПА «Поліська Січ» (УНРА). Отаман. Генерал-хорунжий УВК. Відомий по прізвиськах Тарас Бульба, Чуб, Байда, Гонта.

Народився 09.03.1908 р. в селі Бистричі, Рівненського повіту, Волинської губернії, Російська імперія у родині багатодітного селянина Дмитра Боровця.

Сім'я Боровця була багатодітною (дев'ятеро дітей) та малоземельною. У дитинстві за схожий на картоплину ніс старші діти прозвали його «Бульбою», на що останній дуже ображався, однак дізнавшись про те, ким насправді був «Тарас Бульба», то почав своїм ім'ям пишатися.

Дитинство його минуло у розповідях діда Юліяна про предка Боровців, який воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за якою він вчився грамоти, став Шевченковий «Кобзар», подарований колишнім вояком армії УНР.

З чотирнадцяти років працював в каменоломні. Наполегливим навчанням здобув загальну освіту, а революційно-політичною діяльністю - авторитет серед робітників.

У 1930 р. відбув військову службу у польській армії.

Щоб переконатися, як живуть люди у розхваленому у пресі більшовицькому «раю», нелегально перейшов радянсько-польський кордон. Побував у Житомирі, Києві, Харкові, побачив так зване «щасливе» життя на власні очі, як вимирали селяни у колгоспах, містах. Живучи в лічених кiлометрах вiд радянсько-польського кордону, як й iншi жителi Захiдної України, був добре поiнформованим про страшний голодомор, який розв'язали бiльшовики в Українi: адже тисячi голодуючих, незважаючи на пострiли радянських вартових, нелегально переходили кордон у пошуках їжі.

У 1932 р. разом з друзями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), основним завданням якої було проведення культосвiтньої роботи, насамперед серед молодi. Організація підтримувала державницьку сторону Симона Петлюри.

За свою політичну діяльність потрапив до польського концентраційного табору «Береза Картузька». Однак через дев'ять мiсяцiв, завдяки «зразковій» поведінці, його звiльнили iз забороною проживати у прикордоннiй зонi. Виїхав у глиб Польщі.

В 1937 р. одружився з дочкою чеського колоніста в Луцьку Анною Опаченською.

20.06.1940 р. за наказом Президента УНР в екзилі Андрія Левицького мав сформувати та очолити Українську Повстанську Армію «Поліська Січ».

До початку війни діяв під псевдами Байда, Гонта. Потім усі накази уже підписував подвійним іменем Тарас Бульба-Боровець.

У ніч 01.08.1940 р. разом із розвідницею-кур'єром Валентиною Кульчинською перетнув радянсько-польський кордон для виконання наказу. Перепливаючи ріку Буг поблизу міста Влодави потрапив під сильний обстріл прикордонників. Кульчинська загинула, а Боровець до місця призначення почав добиратися сам. Згодом зайнявся підготовкою кадрів для майбутньої «Поліської Січі». Передбачалося створення й інших окружних бойових одиниць - наприклад, «Волинська Січ», «Полтавська Січ».

28.06.1941 р. перші загони «Поліської Січі» були створені Бульбою-Боровцем в Сарненському районі в селі Немовичі, де він видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніше, разом з німцями, окупували Польщу.

Готуючись до активних бойових дій протирадянських партизанів, Бульба-Боровець відіслав делегацію доБілоруської Народної Самооборонина чолі із хорунжимПетром Довматюком-Наливайком.

Білоруська народна самооборона була подібна до «Поліської Січі»:білоруси, як і українціпрагнули, здобутинезалежністьза допомогою гітлерівської Німеччини. Командування Білоруської самооборони схвалило план бульбівців щодо спільних бойових дій проти радянських партизанів. Відділами Білоруської самообороникомандувавкапітанВсеволод Родзьката його заступникпоручникМихайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводомпрофесораРадослава Островського, що потім був обранийПрезидентомБілоруської Центральної Ради. Однакневдовзі перед «Поліською Січчю» постала велика проблема - брак командного складу.

Наприкінці липня 1941 р. для того щоб вирішити кадрову проблему, Бульба-Боровець відправляється на переговори з керівництвомОУН (б), насамперед із Степаном Бандерою. Однак бандерівці поставили неприйнятні для нього умови: підпорядкування «Поліської Січі» Головному проводу ОУН(б). Не знайшовши спільної мови із бандерівцями, Бульба-Боровець відправився до політичного штабу ОУН (м) Андрія Мельника. Там, після триденних переговорів було укладено договір з восьми пунктів, за яким налагоджувалися стосунки та тісна співпраця між УПА «Поліська Січ»і ОУН (м). Однак, ОУН могла виступати лише як радник повстанській армії, а не як командний центр. Під час переговорів, до «Поліської Січі» зголосилося 10 старшин та підстаршин.

05.08.1941 р. прибувши до Рівного, Бульба-Боровець зустрівся із полковникомПетром Дяченком, колишнім командиромЧорних Запорожців, та полковникомІваном Трейком. З ними уклав договір, аналогічний тому, який він уклав із ОУН(м). Завдяки співпраці із колишніми офіцерами Армії УНР та з відомим в Україні Петром Дяченком,у «Поліській Січі» піднявся бойовий дух, а війська отримали кращий вишкіл.

20.08.1941 р. його загони разом із частинами Білоруської самооборони першими увійшли у містечко Олевськ. Налякані війною, з райцентру, державні радянські служби евакуювались на схід ще до приходу Бульби. На тодішньому великому стадіоні (нині дитячий садочок № 19) Бульба-Боровець вишикував свої загони і привселюдно із своїм військом прийняв присягу на вірність України, освятивши українські прапори сформованих загонів, їхню зброю і з піднятою шаблею над головою урочисто проголосив, «… звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів». «Комуністи, комсомольці та будь-які інші окупанти» були оголошені Бульбою ворогами української державності.

В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію - твердо сформовано УПА «Поліська Січ». Із спогадів Бульби-Боровця: «Наша «міліція»- це не та міліція, що її дозволяють німецькі «ортскоманданти» з розрахунку 1 міліціонер на 100 душ населення, озброєні тільки одними рушницями з забороною контакту та спільних дій міліції одного району з іншим районом. У нас в кожному більшому містечку стоїть гарнізон силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі - щонайменше 1-2 сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом наша «міліція» в усьому Поліссі перевищує 10,000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих наказам неофіційно — Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно — Окружної Команди Міліції в Сарнах».

У 1942 р. Головне командування УПА Бульби-Боровця видало наказ новоорганiзованим «Лiтаючим бригадам» партизанiв, у якому говорилося: «Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гiтлера…», внаслідок чого було вдало проведено «Шепетівську» (19.08.1942 р.), «Гощівську» та «Людвипільську» партизанські операції (28.03.1943 р.).

У листопаді 1942 р. Бульба-Боровець зустрівся з шефом Sipo і SD генеральної округи «Волинь–Поділля» оберштурмбанфюрером SS Пютцом в райцентрі Березне, що на Рівненщині для здійснення переговорів з приводу подальшого співробітництва у боротьбі з радянськими партизанами. Боровець дав згоду на співпрацю за умови визнання самостійності України та звільнення українських політичних в’язнів, включаючи Степана Бандеру та Ярослава Стецька, яких заарештували за причетність до проголошення Акту державності у Львові. Вимоги німецьким представником не були прийняті, а отже переговори не відбулись.

20.07.1943 р. щоб відмежуватися від новоствореної УПА, що здійснювала задуми Миколи Лебедя, Головне командування УПА Бульби-Боровця змінило свою назву. Відтоді його організація стала називатися Українською Народною Революційною Армією (УНРА). Після цього Боровець спільно з І.Мітрингою створив також Українську Народно - Демократичну Партію (УНДП). Незважаючи на ворожнечу, Бульба - Боровець всерівно з пошаною ставився до Степана Бандери, навіть виступив на його похороні у Мюнхені.

В одному з номерiв підпільної газети «Гайдамака» було розміщено текст промови Бульби-Боровця, у якiй є рядки, якi характеризують його погляди: «Я не є демократ, анi соцiалiст, анi так званий «гурра-нацiоналiст». Мало того, менi досi навiть було заборонено називатися українцем. Отже, я є «тутейшим» полiщуком... Я з них вийшов i вiд них анi на крок не вiдiйшов.

...Влада в Українi належатиме тому, хто її здобуває сам великою iдеєю i державно-нацiональним чином. Вождь мусить панувати не багнетом i нагаєм над тiлом свого народу, а тiльки над його душею, своєю духовною силою. Влада без iдейного пiдйому - це мертва бовтанина».

У листопаді 1943 р. передбачаючи швидкий крах нацистів та насування нового окупанта - Червоної Армії, Бульба-Боровець вирушив до Берліна, поклавши обов'язки керівника на свого начальника штабу Леоніда Щербатюка. Метою цього візиту була спроба домовитись із німцями про можливість використання полишеної ними в Україні зброї та визволення з ув'язнення Степана Бандери, що мало б покласти край необдуманим діям Миколи Лебедя, пришвидшити формування справжньої УПА. Однак німці заарештували Боровця та помістили в концтабір Заксенхаузен в спеціальний барак «Zellenbau» в камеру № 77. Зовсім неподалік, в камері № 73 сидів Бандера.

Зі спогадів Бульби-Боровця про спробу налагодити контакт із німцямми:

Ще у червні 1943 року представники німецької армії, за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві д-ра Хариті Кононенко, пропонували нам нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріялу. Німецька армія не ставила нам жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріял в антисовєтські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Д-р X. Кононенко приїхала до нашого штабу. Все було домовлено, але про це якось довідалось ґестапо. X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином до цього нового контакту не дійшло. Її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та нашою армією, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріяли, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда.

Після закінчення Другої світової війни жив у Німеччині в будинку українського письменника з Січеславщини Юрія Семенка.

Спiвпрацював з Українським Нацiональним Об'єднанням - полiтичним об'єднанням закарпатських українцiв. Згодом емiгрував до США.

З 1948 р. проживав в емiграцiї в Канадi, де створив Українську Національну Гвардію, брав участь у керівництві Спілки Визволення України. Автор спогадів «Армія без держави». Видав журнал «Меч і Воля». Крім того органiзував випуск ряду видань («Бюлетень Головної Команди УНГ», вишкiльнi зошити «Вiйськова справа», у яких вiн передав свiй бойовий досвiд молодим нащадкам, і т.д.), якi нелегально переправлялися в Україну, де воїни УПА вели героїчну боротьбу проти «червоного» окупанта.

З 1976 р. став членом Світової громадської військово-патріотичної організації українських козаків «Українське Вільне Козацтво», отримав козацьке звання генерал -хорунжий УВК.

Крім того являвся членом Української Радикально-Демократичної Партії, членом ЦК УРДП, очолював Революційно-Визвольний Центр, що постав на базі Української Національної Гвардії. Згодом через конфлікт з Іваном Багряним (з приводу необхідності вербування членів УРДП, як диверсантів для подальшого їх перекидання до СРСР) Бульба-Боровець вийшов з УРДП. Відтак діяльність Центру була припинена.

Помер 15.05.1981 р. в лікарні міста Нью-Йорк (США).

17.05.1981 р. в похоронному бюро П. Яреми в Нью-Йорку, де спочивало тіло отамана, була відправлена панахида при численній участі українського громадянства. Панахиду відправили отці В.Базилевський і Калиновський. Хором керував проф. В.Завітневич. Прикрасою співу була відома співачка Лина Ширей. Після панахиди з прощальними словами виступали С.Лантух, проф. Самійленко та В.Проник. Проф. Самійленко сказав, «…ми переживаємо сумну історичну хвилину, бо постать Тараса Бульби-Боровця - це частини історичного процесу постання української держави». З щирими словами співчуття виступив Володимир Процик від Постійної Конференції Українських Політичних Організацій. Прощальні слова на могилі покійного отамана сказала Ольга Смородська, дружина колишнього начальника Штабу «Поліської Січі» генерала Петра Смородського, що була зв'язковою штабу в «Поліській Січі». Свої співчуття також висловив командир похідного Буковинського Куреня сотник Петро Войновський, який прощав отамана від імени всіх військових організацій: потім промовляв побратим В.Скуйбіда, О. Калинник. Від родини покійного промовив С.Лантух. На поминальному обіді, крім вищезгаданих отців, був присутній також Архиєпископ Білоруської Автокефальної Православної Церкви Владика Із'яслав, який склав співчуття родині отамана та всій українській громаді. Він висловив переконання і тверду віру, що «…недавні змагання двох братніх сусідніх народів з безбожними ворогами не проминуть марно і ще принесуть свої плоди у формі незалежних держав України та Білорусі».

Під час поминального обіду, який відбувся в приміщені Православного Центру в Бавнл Бруку, промовляли з глибокою шаною до покійного отамана Тараса Бульби такі особи: військовий отаман з часів Визвольних змагань 1917–1920 рр. І. М. Лютий-Лютенко, сотник І. Поліщук, Т.Остапчук з Торонто, М.Ящук, Галина Біровець, яка з юнацтва знала покійного отамана, Петро Байбак, О.Калинник, п. Федір Карп'юк з Торонто, представник СВУ з Канади та інші.

Останньою з подякою усім присутнім і всім священикам, Владиці Ізяславові, проводові Церкви в Бавнл-Бруку, промовляла племінниця св.п. Тараса Бульби Марія Лантух. Вона подякувала також Ользі Смородській, як і всій її родині, полковникові І.Виннику й д-рові О.Лащенкові за часті візити до покійного в лікарні, за щире сердечне піклування над хворим отаманом; сотникові І. Поліщукові за організацію військового похорону для св.п. отамана, всім побратимам по зброї та присутнім за вияв глибокої любови, пошани та віддання останніх почестей св.п. Тарасові Боровцеві.

Серед присутніх була переведена збірка на видання історичних спогадів отамана Тараса Бульби. Після молитви всі відспівали «Вічная пам'ять» та «Видиш, брате мій».

Письменник Улас Самчук так згадував про Тараса Бульбу-Боровця в книзі «На білому коні» (1956 р.): «Високий і стрункий, з провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що то був у власній особі, пізніше широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім'я Тарас Боровець».

У 2005 р. у місті Березне було відкрито перший в світі пам'ятник генерал -хорунжому Української Повстанчої Армії «Волинська Січ» Тарасу Бульбі-Боровцю та передано до Рівненського обласного державного архіву публіцистичної спадщини Бульби-Боровця, яка зберігалась в Мюнхенському будинку письменника Юрія Семенка.


ФОТОАРХІВ





Був ростом до 2 м.

 

nikinshell ти є дурак яких мало.Якщо невчив історію то непоказуй свою дурість людям. С.Бандера мав освіту яку мало хто мав із ком.состава руських.Сталін розумних перестріляв у 1936-1938р.

 

Так жидів же перестріляв в 1936-1938р......Ви до кого Штефана Б прирівняли?

 

Його нетреба прирівнювати-він і так є герой і лідер свого часу.Ви просто неможете собі уявити що робили совети тоді у нас.

 

давайте пойдем простым логическим путем и будем оперировать только фактами ..Если бандеровцы .пособники фашистов резали и убивали мирных граждан на Западе Украины в послевоенный период .-то почему их там чествуют как героев .?Неувязочка .господа .получаетьса .

 

Сталина, Наполеона тоже чествуют....и даже Гитлера США тоже за их "демократизацию бомбежками и вторжениями" тоже чествуют(на каждый товар......) При чей либо заинтересованности(если это выгодно и на руку политическим интересам "заказчика") и должном финансировании можна и дьявола и фашизм расписать и вбить в головы как блажь земную...
Интересная инфа: http://www.ukrstor.com/ukrstor/poliszczuk-girkapravda.html
(и не говорите что сии факты москали в канаде наваяли)

 

Я не можу нічого сказати про те, що в УПА все було святе, так, були випадки звірячих вбивств польського населення, як акт помсти за вбитих українських селян і спалених хат польськими загонами крайової армії, однак це були поодинокі випадки, а не систематичність. Були також і випадки, коли розстрілювали зрадників, які здавали інформацію кгб про місцерозташування тієї чи іншої криївки, чи планів наступу СБ УПА - це більш були часті випадки. Але те, що українських дітей різали, пиляли їх це така суча брехня, що просто жопа, іншими словами не скажеш!!!

 

разве может поляк .который пострадал от Волынской резни писать обективно .это все равно что заставить еврея написать книгу об героическом пути дивизий СС.

 

Тому, Вам раджу уже спускатися з обкурки, не літати більше у космос, і читати правильну літературу!!!

Я вас уважаемый не оскорблял а про об курку вы зря так на меня, я вобще не курю. И это форум тут каждый выражает свое мнение, да я из крыма и что это меняет. У каждого своя точка мнения для вас он герой для меня никто. Но переходить на личности может не будем. И мне эту статью переслали специально искал на форуме настоящую биографию. и судя по тому как на моё сообщение набросились то оно тоже не лишено правды.

 

кто хочет разобратьса рекомендую прочитать
Список з десяти найкращих книжок про бандерівців і ОУН та УПА склала Українська служба ВВС, опитавши українських істориків. У списку є як художні, так і наукові й науково-популярні видання українських та іноземних дослідників.

Наукові роботи історики рекомендують як достовірні, максимально збалансовані та реалістичні. Варто зазначити, що три з чотирьох книг серед українських досліджень, рекомендованих опитаними BBC істориками, видані Центром досліджень визвольного руху.

Художні книги:
• "Музей покинутих секретів", Оксана Забужко, К., Факт, 2009;
• "Солодка Даруся",Марія Матіос, Л., Піраміда, 2004;
• "Червоний", Андрій Кокотюха, Х., Клуб сімейного дозвілля, 2012.

Українські дослідження:
• "Перемога або смерть. Український визвольний рух, 1939-60-ті роки", Іван Патриляк, К., Наш формат, 2012;
• "УПА – історія нескорених", Л., Центр досліджень визвольного руху, 2011;
• "Історія з грифом Секретно. Таємниці українського минулого з архівів КГБ", Володимир В'ятрович, Л., Центр досліджень визвольного руху, 2011;
• Монографія "Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: історичні нариси", К., Наукова думка, 2005.

Іноземні дослідження:
• "Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы", Александр Гогун, СпБ, Нева, 2004;
• "Повстанці за залізною завісою" (Guerrillas Tras la Cortina de Hierro), Енріке Мартінез Кодо, 1966;
• "Український націоналізм 1935-1949" (Ukrainian Nationalism 1935-1949), Джон Армстронґ, Columbia University Press, 1955.

 

Не стоит "срать" в чужих темах, тем более, что он для Вас никто... Создавайте темы о своих героях (Ульянов В.И, Джугашвили И.В., МуравьёвМ.А, Власов А.А. и т.д.) и общайтесь в этих темах с кем пожелаете!
Слава Украине! - Героям слава!

 

кстати Л.Д.Кучма .наш второй Президент после своего избрания захотел разобратьса в теме УПА .создал комисию из историков и знаете что они нарыли ? Но он побоялса общественного мнения зомбированых годами советской власти людей .и не обнародовал их выводы.
Мы пожинаем .и еще долго будем пожинать результаты пропагандической работы Кремля на протяжении 70 лет .Как сказал Ганди .Самое страшное .что остаетьса после колонизании -это воспитана в колонизации интелигенция .

 

Я з Вами згідний, що на особистості не переходити. Частково прошу вибачення, але частково, чому?! Тому що, такі дискусії навколо Бандери чи Шухевича, ніколи не призводять до якогось логічного компромісу, і немає значення звідки Ви, я маю багато друзів із Криму і всі вони гуманні, але якраз саме із східних та південних областей думка про УПА та бандерівців, чомусь дуже погана. Ви один із тих, хто пропагує погану думку, і Ви невинні у тому, так із малку Вас вчили, я Вам співчуваю!!! Для мене Бандера і Шухевич не є родичами, навіть далекими, і поклоняюсь я Господу Богу, але за правду я готовий на будь-що, тому що правда - це запорука доброго і незалежного існування націй у майбутньому, а я за це. Якщо Ви українофоб, то ідіть на вибори у Криму і віддавайте свій голос за путіна, буде Вам краще, там нема ні бандерівців, ні шухевичів!!!

 

Різний склад населення, різний діалект, різне життя -одні століттями з руським народом у православ.Ї, інші під іншими народами в католицтві, в війну одні з однієї сторони фронту - інші з другої сторони, різна культура, різні герої, різна історія............Такі ж самі протиріччя були б якби об.єднали Англію та Францію коли вони воювали .... Захід хоче бачити Бандеру героєм та ставити йому пам.ятники та валяти пам.ятники Леніну та радянським воїнам(серед яких українців було понад4млн,) для Сходу він на рівні Гітлера, ката, покидька(як і ОУН УПА, поліція і 14СС-дивізія де укарїнців разом до 100тис служило)...
Протиріччя в країні, протиріччя на форумі...чому дивуватися? Не дивуються ті, хто використовує ці протиріччя заради політичних бонусів

 

так .....ми різні ....але американський зброд авантюристів після певних сумнозвістних подій пройшов шлях в 50 років поки почав називатись американським народом .Ми вже пройшли 22 роки .і завдяки Путіну і його Януковичу .думаю .цей шлях пройдем значно скоріше .Совок кожен рік відмирає .а на його місце приходить Українець .

 

Ничего в этой "инфе" интересного нет. Интересен сам рассказчик.
Полищук - типичный продукт социалистической эпохи.
При папе - вийте (сельском старосте) до 1939 на Волыни семья Полищуков отнюдь не бедствовала .
Но после 1939 отец как представитель вражеского класса был казнёни всю семью в 1940 выслали в Казахстан. Плохо, трудно, голодно, но ведь попали не в Сибирь и не в концлагерь.
Кстати, 14 лет для Володи - это уже разрешённый в СССР возраст для смертной казни... Школу юноша закончил спокойно. На фронт как ссыльный призван не был. А идти добровольно защищать самому какое-никакое, но Отечество, и в мыслях не было.
Добавим, что в Средней Азии до 1942 года базировалась первая польская (сформированная из интернированных в 1939) армия Андерса, которая потом вышла через Иран и дралась с немцами и итальянцами в составе английской армии.
Почему бы уже шестнадцатилетнему Володе не пойти со своими соотечественниками? Ведь в Варшаве в 1944 и 12-летние повстанцы воевали...
Не пошёл.
В 1944 семья вернулась, но не на Волынь, а в Днепропетровск. Оттуда уже 20-летний Владимир отбывает в народную Польшу.
Так что с 1940 всё, что происходило на Волыни, для него известно только из рассказов его соотечественников и только по материнской линии. Отцовскую казнь, собственную ссылку полу-украинец Полищук "великодушно" Советской власти простил.
Чем и предал своего отца и его родину...
Единожды Иуда.
Народная власть в тогдашней Польше после замены Берута на Гомулку и бурных пятидесятых отнеслась к теперь уже поляку (думаю, про свою принадлежность к украинству он предпочитал особо не распространяться) по-отечески.
Он получил педагогическое образование и работу по специальности. Это "замаранному"-то юноше... За какие заслуги? Может, за стукачество? Или за выступления на собраниях с одобрением партиайно линии?
Дальше - больше. Юридическое образование, адвокатство и даже прокурорство!
Какие дел вёл адвокат и прокурор Полищук? Неужели защищал украинцев, выселенных из Карпат на побережье Балтики без права возвращаться и получать компенсации за оставленное хозяйство? С трудом верится...
Польская Народная Республика своему защитнику и прокурору даже кандидатскую степень даровала. На какую тему защищался энергичный полукровка? Наверняка что-то о "защите социалистичесокй законности".
Но пришёл 80-й бурный год... Для коммунистов запахло жареным. И вечный предатель ... сбежал в Канаду.
Чем и предал свою мать и её родину...
Дважды Иуда.
Уже в Канаде Полищук успешно сотрудничал в средствах массовой информации ... тех же украинских нациналистов, которых позднее начал беспощадно громить.
Правда, это была ОУН Мельника - вечная соперница ОУН Бандеры.
И первые работы Полищука, и последние были ЗАКАЗНЫМИ.
Менялся толькот хозяин.
Когда-то - те же украинские националисты.
Сейчас - ошмётки коммунистов бывшего СССР и идеологический аппарат Российской Федерации.
Предатель собственного отца и его родины,
предатель собственной матери и её родины,
существо без чести, совести, морали.
Вот вам ваш "вечный разоблачитель".
Многажды Иуда.

Что вы! Конечно, нет! НО с Полищуком не хотели иметь дело даже антиукраински настроенные поляки.
Публиковался он только в РФ и в коммунистических изданиях Украины.

 

Да, у каждого свои герои. Из 10 руководителей советских партизанских соединений Крыма ШЕСТЕРО были крымские татары, а из 2 тысяч подтверждённых советских партизан в Крыму 600 были крымские татары. Вам об это говорили?

Выше написано и про биографию, и про правду. Кстати, написано по автобиографии, изложенной Полищуком самолично.

 

Луцький Олександр Андрійович

Політичний діяч ОУН. Командувач Української народної самооборони (УНС). Командувач УПА-Захід. Командувач УПА-Захід-Карпати. Один з організаторів та військових начальників Легіону «Нахтігаль» (Battalion Ukrainische Gruppe Nachtіgall). Псевдоніми «Довбня», «Богун», «Марко», «Беркут», «Богдан»,«Андрієнко», «Клименко», «Боднар».

Народився 1910 р. в селі Боднарів, тепер Калуського району, Івано-Франківської області, в селянській родині.
Навчався в Станіславівській гімназії.
В1930 р.став членомОрганізації українських націоналістів (ОУН).
В1932р. після закінчення гімназії, служив у польській армії (1932-33 рр.).
В1933 р. призначений організаційним референтом Станіславівської окружної референтури ОУН
З вересня1933 р. - до початку1938 р.відбував покарання у ув'язненні через причетність до підготовки замахів на представників польської влади.
Зсерпня1938 р. по березень1939 р. - керівник Станіславівської окружної референтури ОУН. Вдруге був заарештований.
У вересні 1939 р. нелегально працював під чужим прізвищем в органах Радянської влади в одному з виконкомів Станіславської області і навіть був обраний депутатомНародних Зборів Західної України.
Через деякий час перетнув радянсько-німецький кордон та мешкав на території Генеральної губернії. Навчався вКраковіна курсах підготовки військових кадрівОУН (б), займався розвідувальною діяльністю.
З 1940 р. учасник 2-ої конференції ОУН у Кракові, підтримав фракцію Степана Бандери.
У березні-листопаді 1940 р. очолював Станіславівський обласний провід ОУН, вів роботу зі створення підпільної мережі з підготовки антирадянського повстання в регіоні.
Один з організаторівЛегіону «Нахтігаль» («Соловейко»). Керівник мобілізаційного відділу Проводу ОУН (б).
З березня 1941 р. учасник2-го Великого Збору ОУН у Кракові.
Брав участь у бойових діях у складі батальйону «Нахтігаль».
З кінця 1941 р. та до початку 1943 р. в званні обер-лейтенанта вермахту командував взводом201-го батальйону охоронної поліціїв Білорусії.
Згодом призначений на посаду заступника військового референта Проводу ОУН. За його ініціативою та за наказом Головного військового штабу УПА від 15 липня 1943 велося створенняУкраїнської народної самооборони(УНС) в Карпатах, а сам він був її командувачем.
Насерпень1943 р. УНС налічувала близько 2 тис. бійців і вела бої з радянськими партизанами командувача Путилівського диверсійного загону НКВС Сидіра Ковпака, німцями та загонамиАрмії Крайової.
Зжовтня1943 р.поберезень1944 р. - член Проводу ОУН(б).
Угрудні1943 р.на базі УНС було сформовано групуУПА-Захід, якою Луцький командував від грудня 1943 р. і до 26.01.1944 р., доки його не змінив на цій посаді майор, а згодом полковник УПА,Василь Сидор-Шелест.
Втравні1944 р. був заарештований таємною державною поліцією Третього рейху (Gestapo) і до червня п.р. утримувався під арештом.
Протягом серпня-вересня 1944 р. командував спеціальною групоюУПА-Захід-Карпати.
Після звільнення, через суперечності з головнокомандувачем УПАРоманом Шухевичем, буввідсторонений від командних посад в УПА та ОУН. Працював перекладачем військової референтури ОУН, перебував під слідством Служби безпеки ОУН.
29.01.1945 р.захоплений співробітниками НКВСразом із дружиною - підпільницею ОУН Юлією Луцькою (10.08.1946 р. засуджена до 10 років позбавлення волі). На допитах докладно розповів про історію створення УНС.
Вироком Військового трибуналу військ МВС Українського округу від 10.08.1946 р. Луцький був засуджений до вищої міри покарання. Страчений у м. Києві13.11.1946 р.

 

Да, у каждого свои герои. Из 10 руководителей советских партизанских соединений Крыма ШЕСТЕРО были крымские татары, а из 2 тысяч подтверждённых советских партизан в Крыму 600 были крымские татары. Вам об это говорили?

Представ те себе среди Татар не все предатели и мародеры и Есть и ученые и командиры. И среди русских есть падонки причем большие подонки. Национальность это не критерий человека. А состояние души.

 

ООООчень хорошо что мы так начали мыслить!!!

 

Білінчук Дмитро Дмитрович

Сотенний сотні УПА ім. Богдана Хмельницького. Референт Служби безпеки Косівського над районного проводу ОУНР. Псевдоніми «Хмара».
Народився 1919 р. в селі Ільці, Жаб’євського повіту, Станіславівської області (нині Верховинського району, Івано-Франківської області), в селянській родині.
У1940 р.його родину депортували до трудових поселень віддалених районів СРСР. Проте йому вдалося уникнути арештуНКВС, адже на момент арешту його не було вдома.
Згодом організував загін бойовиків з метою диверсійної діяльності проти представниківрадянської влади.
Під часнімецької окупаціїпроводив підривну роботу проти нового режиму.
У червні 1942 р.під час сутички у селіІльцях, застрелив коменданта поліції Пірожека. Після цього був заарештований таємною державною поліцією Третього рейху (Gestapo). Коли його перевозили до міста Коломиї, бійці УПА влаштували засідку та визволили його.
У1943 р.повітовий провідникОУН«Курява» залучив Дмитра Білінчука до ОУН і підпорядкував повітовому референтовіСлужби безпекиКостянтину Генику(1920 р. – 1950 р.).
Весною1944 р.після військового вишколу встаршинській школі УПА «Олені»став чотовим у сотніЮліана Матвіїва«Недобитого» (1912 р. – 1953 р.).
Влітку1944 р.очолив сотню УПА ім. Богдана Хмельницького в курені «Перемога».
З1946 р., після розформування сотні, Дмитро Білінчук став членом Косівського надрайонного проводу ОУН та референтом Служби безпеки.
Влітку1949 р.брав участь у рейді відділуУПАдо Румунії, який тривав 2 тижні і був проведений з агітаційною метою.
24.05.1952 р.через зраду потрапив до полону.
08.04.1953 р.був розстрілянийНКВСуЛук'янівській тюрміу місті Києвіразом із повстанцями М. Харуком («Вихором») іЮ. Матвіївим(«Недобитим»).