Книга пам'яті

72 ОМБр ім. Чорних Запорожців

Перше відлуння війни…
Спекотне літо 2014 року… Того літа на полях Донбасу рясно здіймали до неба золоті голівки соняшники. А серед цього жовтого медвяного моря грізно визирали жерла гармат і танків. На Донбасі палала російсько – українська війна…
Те літо стало найстрашнішим у новітній історії України. У кривавому протистоянні з російськими збройними формуваннями та їхніми ставлениками із самопроголошених Донецької і Луганської «Народних Республік» загинуло 1180 військовослужбовців Збройних Сил України, які в перші дні розв’язаної путінським режимом війни стали на захист Вітчизни, її територіальної цілісності та суверенітету. Щодня Україна здригалася від скорботних повідомлень із зони антитерористичної операції У Вічність ішли кращі…
Того спекотного літа відлуння війни долинуло і до Білої Церкви…14 – 15 липня 2014 року в зоні проведення антитерористичної операції загинули наші земляки, військовослужбовці 72-ої окремої механізованої бригади :
Старшина Воробйов Владислав Валентинович
Старший сержант Нехай Олександр Володимирович
Солдат Павлуша Сергій Валерійович.
ЗГАДАЄМО ГЕРОЇВ!

Спойлер

Владислав Валентинович Воробйов народився 14 листопада 1973 року у Києві.
У 1988 році закінчив вісім класів місцевої загальноосвітньої школи №168, потім у Київському професійно технічному училищі №4 опанував робітничу спеціальність «Слюсар з ремонту автомобілів» Весь вільний від навчання час присвячував спорту. Захопився велоспортом, неодноразово ставав переможцем різноманітних турнірів і змагань, врешті здобув звання майстра спорту. Після закінчення училища у 1991 році одразу отримав повістку про призов до Збройних Сил України.
У 1994 році солдата Владислава Воробйова було зараховано до складу українського контингенту Миротворчих сил ООН і направлено для участі у забезпеченні порядку й миру в колишню Югославію.
У листопаді 1995 року в колишній Югославії обстановка стабілізувалася, і українських миротворців було виведено до місць постійної дислкації. Владислав повернувся до Білої Церкви, яка на той час вже стала йому рідною, тут була його родина.. Спочатку продовжив військову службу у в/ч А2185, а потім демобілізувався і занурився у мирне, повсякденне життя.
А коли почалася війна на Донбасі знання і військовий досвід Владислава знадобилися рідній Україні. 9 березня 2014 року він був мобілізований до Збройних Сил України в рамках першої хвилі мобілізації на 45 днів, але додому вже не повернувся…
Він міг відмовитися, залишитися вдома, адже мав проблеми зі здоров’ям. Але, не роздумуючи, знову одягнув військову форму та став головним сержантом гранатометного взводу 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
З 7 червня 2014 року військові підрозділи 72-ї ОМБр вирушили в рейд вздовж кордону з РФ, взяли під контроль прикордонну зону біля населених пунктів Амвросіївка, Зеленопілля, Маринівка, Довжанський, утримували Савур-могилу, Червонопартизанськ. Їхнім завданням було дій- ти до кордону та відрізати терористів від логістичного забезпечення з Росії.
Але військово-політичне керівництво Російської Федерації для підтримки терористичних угруповань дало команду на початок обстрілів українських підрозділів з російської території з РСЗВ «Град» та «Ураган».
У липні 2014 року військовослужбовці 72-ї бригади опинилися у вогневому кільці. З одного боку по них вели вогонь з реактивний установок залпового вогню «Град» з російської території, на який вони не могли відповісти, а з іншого боку, одержавши вогневу підтримку та прикриваючись населеними пунктами, активізувалися проросійські терористи.
Нищівну силу «Градів» військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади вперше відчули 11 липня 2014 року в 04.30, коли їхні позиції вперше обстріляли з території Російської Федерації з реактивних систем залпового вогню «Град» та мінометів у районі с. Зеленопілля на Луганщині. В наступні дні обстріли стали регулярними. Вони несли руйнування, залишали випалену землю і забирали життя наших героїв. Одна з таких атак сталася 14 липня 2014 року близько 00.25 хв. Із РСЗВ «Град» був обстріляний спостережний пункт 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, що знаходився за три кілометри від м. Амвросіївка Донецької області. Четверо військовослужбовців бригади загинуло, 10 отримали важкі поранення. Серед загиблих був і старшина Воробйов. Трагічна звістка полинула до Білої Церкви, де свого Владислава не дочекалася дружина Анжела, доньки Єлизавета і Катруся. Полеглий воїн у смутку також залишив батьків і сина від першого шлюбу Вадима.
Вже минуло сім років, але рана у рідних все ще болить…
На прохання батьків вічний спочинок Владислав Валентинович знайшов на київському Лісовому кладовищі.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль- ної цілісності України, вірність військовій присязі» Воробйов Владислав Валенти- нович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
14 жовтня 2014 р. члени виконкому Білоцерківської міської ради під- тримали проект рішення про присвоєння Воробйову Владиславу Вален- тиновичу звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
14 липня 2014 року на російсько – українській війні загинув ще один наш земляк старший сержант 72-ої окремої механізованої бригади Нехай Олександр Володимирович.
Олександр народився 4 січня 1976 року у селі Сухоліси Білоцерківського району. Дитинство було щасливим і безтурботним. Ріс оточений любов’ю мами, Раїси Леонідівни, турботою тата, Володимира Миколайовича, підтримкою старшого брата Сергія та молодшої сестрички Людмили.
У 1990 році, закінчивши 9 класів Сухоліської загальноосвітньої школи, Олександр поїхав до Білої Церкви та став студентом м’ясо-молочного технікуму (нині Білоцерківський техніко-економічний коледж Білоцерківського національного аграрного університету). 1994 року разом із атестатом про повну середню освіту отримав спеціальність «Технолог холодильних установок» і повістку з Білоцерківського військкомату для проходження військової строкової служби.
З честю відслуживши у Збройних Силах України, 1996 року Олександр повертається до рідного села, одружується, дуже радів народженню сина Дмитра.
Спочатку Олександр хотів знайти себе в цивільному житті, але армія не відпускала. Тож у жовтні 2000 року він підписує контракт і стає сержантом Білоцерківського зенітно-ракетного полку, який у той час входив до складу 72-ї гвардійської орденоносної Красноградсько-Київської механізованої дивізії. Майже одразу Олександр пише рапорт командуванню з проханням направити його до миротворчого контингенту місії ООН у Лівані.
А далі майже 10 років свого життя сержант Олександр Нехай присвятить боротьбі за мир і спокій людства.
У травні 2012 року, завершивши участь у миротворчих місіях, старший сержант Олександр Нехай повернувся в Україну й приступив до виконання обов’язків головного сержанта роти інженерно-технічного забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади.
У лютому 2014 року розпочалася російсько-українська війна. 8 березня 2014 року була піднята по тривозі і 72-га ОМБр.
З перших днів російської агресії проти України особовий склад 72-ї окремої механізованої бригади став на захист нашої держави на Кримському напрямку, на Донеччині та на Луганщині. Підрозділи бригади виконували бойові завдання біля міст Маріуполь і Волноваха, прикривали російсько-український кордон у районі Степанівки, Дмитрівки, Червонопартизанська, Ізвариного, Старобешевого. І по всій лінії оборони інженерно-технічний взвод, у складі якого виконував свій військовий обов’язок старший сержант Олександр Нехай, повинен був гарантувати безпечний проїзд військової техніки та прохід особового складу. Щодня доводилося вирушати на завдання з розмінування території. Ворог діяв підступно, тому пересуватися дорогами було небезпечно: міни, яких учора ще не було або які розмінували, на ранок з’являлися знову й знову.
14 липня 2014 року Олександр Нехай разом зі своєю ротою повинен був перевірити на наявність вибухових пристроїв дорогу в районі с. Дібрівка Шахтарського району Донецької області. Вдень за цим маршрутом мала пройти військова техніка. На виконання завдання вирушили до світанку. Старший сержант Нехай дуже переживав, щоб нічого не пропустити, він намагався бути максимально уважним та обережним. Уже знешкоджено кілька мін. На годиннику було 5.00 ранку. Раптом ранкову тишу розірвав потужний вибух, одна з протитанкових мін, яку знешкоджував Олександр, вибухнула, забравши його життя…
Війна забирає кращих…
Поховали Олександра на землі, де він народився й виріс, у рідному селі Сухоліси лише через три тижні , після експертизи ДНК. І звичайно весь цей час у батьків, всіх хто знав Сашка жевріла надія, що можливо то не він, але війна відібрала у матері сина, у дружини чоловіка, у сина батька…
Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», старший сержант Нехай Олександр Володимирович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). 14 жовтня 2014 р. члени виконкому Білоцерківської міської ради підтримали проект рішення про присвоєння Олександру Нехаю звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
Спільним розпорядженням голови Білоцерківської районної державної адміністрації та Білоцерківської районної ради від 17.07.2017 р. № 351/ 29-0 для увічнення пам’яті мешканців району, які віддали життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України, прийнято рішення про занесення імені Нехая Олександра Володимировича до Книги почесних громадян Білоцерківського району «Золотий фонд району» (посмертно). 5 грудня 2014 р. в селі Сухоліси на будівлі школи, де навчався Олександр Нехай, було відкрито меморіальну дошку, а побратим Олександра вручив його сину орден Богдана Хмельницького, якого був удостоєний тато посмертно.
Немає більшого горя для матері, ніж втратити єдиного сина.
15 липня віддав життя за Україну ще один Герой з Білоцерківщини, солдат Павлуша Сергій Валерійович Сергій, дуже жадана дитина у родині Тетяни Олександрівни та Валерія Андрійовича Павлуш, народився 24 лютого 1987 року у місті Біла Церква. У 1994 році хлопчик пішов до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 12 з поглибленим вивченням інформаційних технологій. А коли закінчив вісім класів, разом із молодшою сестричкою перейшов до загальноосвітньої школи №21.
У 2003 році, одержавши свідоцтво про базову загальну середню освіту, юнак подав документи до Білоцерківського професійно-технічного училища ім. П.Р. Поповича, де протягом двох років опановував спеціальність «слюсаря з ремонту наземних транспортних засобів».
11 травня 2005 року Сергія Павлушу призвали для проходження строкової військової служби у Збройних Силах України. Військовий вишкіл проходив у в/ч А1232 (1129-й Білоцерківський зенітно-ракет ний полк).
Після звільнення в запас у травні 2006 року Сергій працевлаштовується в охоронну компанію ТОВ «А-1 Охорона».
2 березня 2014 року в усіх засобах масової інформації з’явилося повідомлення, що виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов привів Збройні Сили України в повну бойову готовність для захисту конституційних прав громадян, збереження територіальної цілісності та суверенітету.
З 3 березня у військкомати пішли добровольці, які хотіли стати на захист України. До Білоцерківського військкомату, не чекаючи повістки, прийшов і Сергій Павлуша.
Зі спогадів мами, у березні 2014 року Сергій чотири рази ходив до Білоцерківського військкомату з проханням, щоб його мобілізували.
18 березня 2014 року солдата Павлушу Сергія Валерійовича все-таки мобілізували до 72-ї окремої механізованої бригади. Хлопець за власні кошти купив форму, бронежилет, усе необхідне та вирушив на Житомирський полігон, де з 8 березня знаходилася 72- га бригада на доукомплектуванні та бойовому злагодженні, чекаючи наказу для подальших дій. Надії на те, що ситуація швидко нормалізується, ні в кого вже не було.
Справжні бойові дії для стрільця – помічника гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади Сергія Павлуші розпочалися з червня 2014 року, коли його підрозділ зайняв позиції в районі російсько-українського кордону. Вони ще навіть не встигли добре окопатись, як почалися обстріли, і Сергій вперше почув свист куль над головою.
У першій декаді липня 2014 року українські Збройні Сили перейшли в наступ проти проросійських сепаратистів, унаслідок чого було відновлено контроль над значною частиною російсько-українського кордону. Здавалося, ще трохи – і сепаратисти складуть зброю.
Але з 11 липня почалися обстріли українських військ з території Росії. Кожної ночі гатили «Градами», а зранку та з п’ятої-шостої години вечора починали працювати міномети.
Міномети стріляли з боку сепаратистів, а «Гради» – з Росії. 11 липня о 04.30 ранку з території РФ повністю накрили «Градами» наметове містечко з українськими підрозділами в районі Зеленопілля, а 14 і 15 липня – в районі Амвросіївки.
Ще 14 липня до 24.00 Сергій був на бойовій позиції, але дуже розболілася травмована напередодні нога, і він попросив командира, щоб відпустив його до бліндажа. А коли йшов спочивати, якраз у ту мить майже поруч розірвалася ракета «Граду», обпаливши своїм смертельним полум’ям.
Лише одна мить – і життя юнака на злеті обірвалося…
Потім буде цілий місяць важкого очікування результатів експертизи ДНК та малесенька надія, що, можливо, то був не Сергій, що, можливо, він десь у лікарні поранена. Але, на жаль, експертиза підтвердила, що Сергій Павлуша дійсно загинув.
14 серпня 2014 року на Маковея майже тисяча людей зійшлася до хати родини Павлуш у селі Храпачі Білоцерківського району, щоб попрощатися з мужнім воїном, підтримати родину.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Павлуша Сергій Валерійович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 14 жовтня 2014 року рішенням виконкому Білоцерківської міської ради Сергію Павлуші присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква». 24 лютого 2015 року на стіні Білоцерківського професійно-технічного училища ім. П.Р. Поповича, де навчався Сергій Павлуша, було відкрито меморіальну дошку на честь героя.
Білоцерківська земля має пам’ятати своїх Героїв. Правду кажуть, що пам'ять про полеглих – береже живих……Щира співчуття їх рідним і близьким полеглих воїнів. Вдячність всім хто пам’ятає! Герої не вмирають!
Розповіді про Владислава Воробйова, Олександра Нехая, Сергія Павлушу відкривають Книгу Пам’яті «Небесна гвардія Білоцерківщини».