1 Blitzmadels за работой у телефонов в центре сообщений 2 Blitzmadels за роботой у телефонного коммутатора 3 Blitzmadels в вермахт центре 4 Flakhelferin на пути к размещению в Берлин 5 Женщина член Luftschultz
1 Три Blitzmädel в момент захвата американскими войсками в 1945 году 2 Члены люфтваффе Helferinnen 3 Еще два члена Luftschultz 4 Трио из люфтваффе Blitzmädel на капоте грузовика Opal 5 Grave Elfriede Pohl
1 Пара медсестер 2 Женщины Врачи ожидают заказы 3 Blitzmadel и друг cuddling на капоте грузовика люфтваффе 4 Женщины члены группы Feuerwkrieg, военный пожарный отряд 5 BDM девушки раздают подарки для раненых солдат
1 Helferinnen Flak smocks, фото датировано 1944 2 Visiting u-boat base La Palice 1 3 Visiting u-boat base La Palice 2 4 Ожидание приветсвия подводников прибвывшей лодки в порт приписки 5 Прожекторная команда вблизи Kaserne Баден БЭИ вино-1944
1 Heer Nachrichtenhelferinnen приветствуют экипаж U-459 на базе 2 Группа Marinehelferinnen (Морской Вспомогательный) добро пожаловать домой лодка-U экипаж возвращается в порт 3 Группа Luftwaffenhelferinnen 4 Luftwaffe Flak-Helferinnen Эта фотография была сделана в дер Schweinwerfer-Stellung в Postmoor в январе 1945 года 5 Helferin унд Schaferhund
1 Luftwaffe Helferin 2 портрет Marinehelferin 3 Blitzmädel относящиеся к 14 Panzer отделу 4 Гражданские и технические работники при организации Todt 5 Heer Nachrichtenhelferin
1 Luftwaffenhelferin 2 Студия фотографии Ваффен СС Blitzmädel 3 Marinehelferin Elfried Neukum 4 Luftwaffenhelferin читает письмо из дома 5 портрет Luftwaffenhelferin Рут Krupizka
Зыы фотки содрал отсюда http://translate.google.ru/translat...w&sa=X&oi=translate&resnum=10&ct=result&prev=
Женщины Третьего рейха. Дом, плита и дети - идеология Третьего рейха ограничивала роль женщин в обществе этими тремя понятиями,но не все мирились с ними.Хочу повести разговор о тех истинных арийках,что сами рвались на фронт интересны мнения по этому поводу подтверждённые биографиями.Смысл понять и проанализировать психологию женщин нацисткой Германии,что превращало женское сердце в холодное,стальное нечто.
guten Nacht, мои дорогие камарады, у меня вопрос, что это за прелестная дама в огромной синей шляпе С ув.. http://www.youtube.com/watch?v=Ag95paikgio&feature=related
Uniformed German female fire fighter twisting valves on fire hose coupling as she practices her newly acquired skill as one of the thousands of German women who joined the work force to free men for military service. Location: Germany Date taken: November 22, 1944
Очень глубоко в этом сомневаюсь. Вроде уже говорено-переговорено о женщинах в такого рода мужской униформе... Точнее - связистки ОТ Маленькое примечание (не в обиду). Результаты деятельности электронного переводчика, особенно неотредактированные результаты, часто представляют собой просто набор слов. От этого становится очень грустно. Была бы не в теме - хрен бы почерпнула из подписей, а не информацию.
Re: Женщины Третьего рейха. Для начала: http://www.zeitgut.com/shop/product_info.php?cPath=56&products_id=120 Аж 45 биографий Во-первых, не ограничивала, а добровольно-принудительно, настойчиво рекомендовала. В то время, когда Гитлер орал с трибуны: "Пока жив хоть один мужчина, ни одна женщина не примет участия в войне!", в этой самой войне в ВХК было задействовано 500 000 женщин (не считая Красного Креста). Во-вторых, их перед мобилизацией зачастую не особо спрашивали. Мотивация у добровольцев была разной: кто-то хотел избавиться от родительской опёки, на кого-то действовали плакаты типа "Ты нужна Германии!"... В-третьих, свинское отношение к женщинам очень сильно способствует превращению сердца в холодное стальное нечто. А по-другому это отношение не назовёшь. Задели болезненную тему, никто за язык не тянул, посему готовьтесь к долгому и познавательному чтению Статья большая, 34 страницы, переводила её на украинский язык (ибо квалификационная работа), отлично читается при помощи гугловского переводчика.
НАЦИСТСЬКА ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА ТА ІСТОРІЯ ЖІНОК Націонал-соціалістичний рух прийшов до влади у січні1933 року, коли голова Рейху проголосив Гітлера канцлером, після того як партія здобула 33 відсотки голосів (на чотири відсотки більше, ніж на виборах у липні 1932 року). „Гітлерівський рух” (така назва стояла на виборчих бюлетенях) обіцяв позбавити німецьку націю принизливих умов, нав’язаних їй Версальським договором 1919 року, та зупинити економічну кризу пізніх двадцятих та ранніх тридцятих років. Щоб досягти цієї мети, було необхідно покінчити з ваймарським республіканізмом та встановити справжню Volksgemeinschaft (народну, або етнічну, співдружність). Це був двоякий процес, який вимагав припинення класової суперечки та обновлення національної єдності, віри у себе та сили. На початку та протягом виборчої кампанії ці обидві мети описувалися не лише мовою традиційного націоналізму та класової співпраці, але і мо-вою расизму. Для Німеччині була неприйнятною „расова дегенерація”, викликана передусім євреями (яких вважали одночасно і капіталістами, і марксистами та більшовиками), а також циганами, слов’янами, неграми на іншими небажаними „расово нижчими” меншинами, що становили загрозу для Volkskörper (тіло народу або раси), підриваючи його силу, здоров’я та вищість. Важливу роль у цих уявленнях відігравали теми роду . Націонал-соціалістичний рух та режим бачив себе виразно чоловічим. Його пропаганда змальовувала єврейських чоловіків ґвалтівниками та сутенерами; економічний та політичний антисемітизм йшов пліч-о-пліч із „сексуальним антисемітизмом” . Жіноча емансипація зображувалася результатом єврейського впливу. (Хоча це не точно, чинником для цього стало те, що єврейки відігравали головну роль у німецькому жіночому русі; вони вимагали, щоб жінкам стало доступним професійне вираження, вимагали визнання „жіночої сфери”, окремо фізичного, духовного та соціального материнства.) Жінки по „гарний” бік лінії расового поділу були „матерями Volk-у”, а ті, хто з іншого боку, – „дегенеровані” та „другорядні”. Вважалося, що „придатні” жінки повинні зробити свій внесок у національне оновлення як матері, тобто народженням дітей, оскільки після довгого спаду був бажаним ріст народжуваності. Натомість „непридатні” жінки взагалі не повинні були народжувати. У 1930 році, через шість років після того, як Гітлер полемізував проти єврейських жінок у своїй книзі Mein Kampf та відстоював стерилізацію мільйонів „нижчих” людей, один з його ідеологів „крові та тіла” поділив жіночу стать на чотири категорії: жінки, яких треба заохочувати до народження; жінки, чиї діти є прийнятними; жінки, яким не потрібно мати дітей; жінки, яких потрібно піддати стерилізації і таким чином завадити їм народжувати. До 1933 року націонал-соціалісти не були єдиними, хто пропонував такі євгеністичні, або расово-гігієнічні, заходи. Наприклад, один впливовий соціал-демократ вважав, що третина німецької популяції є „неповноцінною” та негідною мати дітей; деякі жінки, включаючи і декількох феміністок з радикального крила руху, також були прибічницями такої євгеністичної реформи, включно з примусовою стерилізацією. Але лише націонал-соціалізм перетворить такі ідеї та положення на складну, послідовну та систематичну практику расової політики, яка лише через декілька років призведе до нечуваного масового вбивства „нижчих” людей. Хоча в останні роки існування Веймарської Республіки та у перші роки нацистського режиму багато людей, включаючи і тих, які голосували за нацистів, у це не вірили, расизм – особливо антиєврейський расизм – був центром націонал-соціалістської політики. Звідси расизм був і у центрі націонал-соціалістичної родинної політики. З оглядом на те, що більшість досліджень про жінок у нацистській Німеччині не займається расизмом, а більшість досліджень про нацистський режим не займається жінками, корисно нагадати, що нацистський режим не був нейтральним у ставленні до родини, так само, як родинна політика не була нейтральною у ставленні до раси. І хоча мається на думці, що кожна з жінок має відмінну від інших історію, жіноча іс-торія під владою нацистського режиму відрізнялася від інших настільки ж, як життя від смерті. Звичайно, націонал-соціалізм мав і багато інших особливос-тей окрім расизму. Між тим, расизм був у його центрі, і був покликаний охопи-ти всі верстви суспільства. Виявилося, що в багатьох інших аспектах цей режим був абсолютно гнучким та здатним до пристосувань. Він не цурався перегляну-ти багато із своїх, на перший погляд, фундаментальних положень, якщо це ви-глядало корисним, включаючи і політику стосовно „вартісних” жінок. Але він ніколи не поступався жодним із своїх расистських положень, включаючи і його родинні аспекти та політику стосовно жінок „нижчого ґатунку”.
ВІД АНТИНАТАЛІЗМУ ДО ГЕНОЦИДУ: НАТАЛЬНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНОГО РАСИЗМУ Біля 50 відсотків жертв нацистського режиму складали жінки. Закони від 7 та 23 квітня виключили, разом з політичними противниками, єврейських чоло-віків та жінок із державних установ (серед них багатьох вчительок, так само, як і неєврейських чоловіків, одружених з єврейками) та з університетів, де частина жінок між єврейськими студентами була набагато більша, ніж серед неєврейсь-ких. Єврейські жінки, так само, як і чоловіки, стали жертвами ранніх антиєв-рейських заходів, які мали на меті відділення та виключення євреїв з політич-ного, професійного, економічного та культурного життя. Євреї обох статей ста-ли також жертвами расової політики, коли вона з політичної, економічної та культурної дискримінації перейшла на напади на тіло і життя. У 1938 році майже половина з 90 євреїв, убитих у листопадовому погромі („Кришталева ніч”), були жінками . Євреї обох статей були жертвами політики державного контролю народжуваності, або антинаталізму, яка вимагала примусової стери-лізації „расово неповноцінних” людей з метою расового оновлення. У червні 1933 року міністр внутрішніх справ виголосив програмну промо-ву про расову та популяційну політику. З цього приводу ним був вигаданий сценарій „культурного та етнічного ослаблення”, до якого призведе вплив „чу-жих рас”, особливо євреїв. Нації загрожували „расове змішення”, більше міль-йона людей із „спадковими фізичними та ментальними хворобами”, „недоум-куваті та нижчі” люди, „чиї нащадки більше небажані”, особливо там, де їхнє „відтворення перевищує середній рівень”. Він оцінив, що 12 мільйонів людей, тобто практично 20 відсотків населення Німеччини, небажані у ролі батьків та матерів; з іншого боку, народжуваність у середовищі „здорових німців” пови-нна була зрости на 30% (біля 300 000 дітей щороку). „Щоб збільшити чисель-ність спадково здорового потомства, ми повинні найперше запобігти відтво-ренню спадково непридатних.” Двома тижнями пізніше антинаталістична час-тина цієї програми стала першим націонал соціалістичним законом у галузі по-пуляційної політики. Він передбачав стерилізацію та її насильницьке здійснен-ня, при потребі й з участю поліції. Влада наголосила, що „біологічно непридат-ний спадковий матеріал” повинен бути „викоренений” особливо серед „нечис-ленних нижчих” людей, які „безперешкодно розмножуються”. Стерилізація по-винна призвести до „поступового очищення етнічного тіла”, починаючи з 400 000 „термінових випадків”, щоб охопити наприкінці півтори мільйони лю-дей. Половину тих, які були дійсно стерилізовані у наступному десятиріччі (не-відома кількість тих, хто був стерилізований з якихось інших причин, а не згід-но цього закону), становили жінки, а всі разом вони складали один відсоток на-селення у дітородному віці. З цією метою було засновано близько 250 спеціаль-них судів із стерилізації, які включали юристів, психіатрів, генетиків, антропо-логів та лікарів. Новонацифіковані медичні установи були вповноважені згідно з законом та під державним контролем розшукувати кандидатів для стерилізації серед населення. Величезна пропагандистська кампанія намагалася, хоча і з не-великим успіхом, переконати німців у необхідності та корисності антинаталіз-му. Ще ніколи в історії держава не об’єднувалася з теорією, пропагандою та політичною інституціональною практикою у провадженні антинаталістичної політики таких розмірів, політики, яка була „предтечею масових убивств”. Помилково описуючи націонал-соціалістичну політику стосовно жінок як „культ материнства”, феміністичні історіографії до недавнього часу рідко за-ймалися як особливостями расистського антинаталізму, так і жінками, які стали його жертвами. Більшість стерилізацій було здійснено через емоційні та інтелектуальні не-доліки: дійсної або позірної недоумкуватості, шизофренії, епілепсії та маніака-льно-депресивного синдрому. Закон про стерилізацію не стосувався виключно євреїв, циганів, негрів та інших „чужих” рас, але вони, звісно ж, були ним охо-плені (хоча Гітлер деякий час вважав, що чужі раси не заслуговують благодаті „расового вивищення” шляхом стерилізації). Політика стерилізації була суттє-вою складовою націонал-соціалістичної расової політики, як на цьому часто на-голошували нацистські вожді. Інакше кажучи, поруч з тим, що вони відкидали чужі раси або народи, нацисти відстоювали „відродження” німецького народу та дискримінаційні заходи проти „нижчого” людського матеріалу у власній на-ції. Таке відродження було необхідне для появи „раси господарів”, яку лише потрібно було створити. Були прийняті і окремі рішення про стерилізацію ци-ганів та чорних німців у рамках закону та поза ним. Вважалося, що німецькі єв-реї особливо схильні до шизофренії, а східноєвропейські євреї – до недоумку-ватості. Повчальним є випадок однієї німецько-єврейської жінки у Берліні. У 1941 році вона була стерилізована через шизофренію, про яку свідчили „депре-сія” та спроба самогубства. Її душевний стан, ймовірно, не був незвичайним: у тому році євреї, вже зведені до статусу нікчемної меншини, були змушені носи-ти жовту зірку; кількість самогубств серед них драматично зросла, починалися також депортації до таборів смерті. Відповідно до цього, у березні 1942 року євреїв було вилучено з регулярного законного процесу стерилізації. Але у де-яких таборах проводилися експерименти з новими методами стерилізації під керівництвом Гімлера, особливо на єврейських та циганських жінках (шляхом ін’єкцій у матку). Після очікуваної перемоги нацистів такі ін’єкції могли б ви-користовуватися на будь-якій групі генетично або етнічно небажаних жінок в усій Європі . Закон про стерилізацію стосувався обох статей, хоча спочатку деякі спеці-алісти хотіли пошкодувати жінок, оскільки їхня стерилізація передбачала скла-дне хірургічне втручання з супутніми ризиками, що могло викликати загальний спротив. Виявилося, між іншим, що політика стерилізації у жодному випадку не є нейтральною щодо дітонародження. Хоча лише 50 відсотків стерилізова-них припадало на жінок, вони складали 90 відсотків з декількох тисяч тих, хто помер від наслідків стерилізації – часто тому, що опиралися до останнього; ці смерті іноді порівнюються із смертями чоловіків, які віддали життя за країну як солдати на війні. Більш загально, політика стерилізації була проголошена „пріоритетною у сфері життя, шлюбу та родини” та однією з тих сфер, у якій „неполітичне” постало „політичним” – а ця сфера очевидно була особливо важ-ливою для жінок, як і все те, що пов’язане з зачаттям, народженням та вихован-ням дітей. Багато жінок, особливо молодих, намагалися завагітніти безпосеред-ньо перед операцією; цей спосіб протесту був досить значним, щоб отримати окрему назву: „протестні вагітності” (Trotzschwangerschaften). Це стало немо-жливим у 1935році, коли до закону про стерилізації було додано закон про ви-кидень, або аборт; аборт відтепер міг бути нав’язаний із расово-гігієнічних мір-кувань у перші шість місяців вагітності та здійснений разом із примусовою сте-рилізацією. І кількісно, і якісно найзначнішою групою „небажаних” були „недоумку-ваті”. Вони складали майже дві третини загальної кількості стерилізованих, а майже дві третини із цієї групи були жінками. Існує дві причини цієї нерівнова-ги: по-перше, жінки мали пріоритет при стерилізації, що зумовлювалося тим, що навіть жінки, неактивні гетеросексуально, можуть бути зґвалтовані та зава-гітніти без свого бажання; по-друге, було більше приводів, з яких жінку можна було проголосити „непридатною”, включаючи незвичайну сексуальну поведін-ку, дії на роботі, акуратне ведення домогосподарства та виховання дітей. Чоло-віків перевіряли переважно на основі поведінки на роботі. Наприклад, одна жі-нка була присуджена до стерилізації тому, що „її знання були обмежені механі-чно здобутою інформацією; вона здатна приготувати різну їжу, таку як пудинг, хлібний або рисовий суп, але лише так, як вона це звичайно робить удома”. Єв-рейська дівчина із східної Європи, яка працювала прибиральницею у єврейській лікарні у Берліні, присуджена до стерилізації як „несповна розуму”, тому що виконувала роботу „механічного характеру”.
Нацистська пропаганда стерилізації та расизму часто зверталася окремо до жінок, оскільки передбачалося, що їхній опір більший; це засвідчували повід-омлення таємної поліції. Родинно специфічна пропаганда підтверджує, що на-цистські уявлення про жіночу стать були діаметрально протилежними тому, що про це думали раніші жіночі рухи. Жінкам говорилося, що „державною метою” є найперше „відродження”, а не дітонародження. Жіночий „матерналізм” був мішенню для нацистських полемік та осуджувався як „сентиментальний гума-нітаризм”, разом із християнським милосердям та марксизмом. Говорилося про небезпеку, яка „походить безпосередньо від жіночого матерналізму”, так само, як і від „інстинкту жінок турбуватися про всіх, кому необхідна допомога”, тому що матерналізм, „як і будь-який егоїзм, діє проти раси”. Позірна особливість жінки „по своїй фізичній та ментальній структурі” відчувати „особливу схиль-ність до всіх живих істот” кваліфікувалася як „можливо найважчий гріх проти природи”. Шкільні підручники для дівчаток містили лише три сторінки про сла-ву німецької матері та дванадцять про можливу потребу „стерилізувати свою власну улюблену дитину” і про окремі моменти, пов’язані із забороною укладання шлюбу з євреями, циганами та іншими народами „нижчого спадко-вого ґатунку”. У 1935 році заборони укладання шлюбу посилили антинаталіс-тичну політику як ще один засіб проти появи небажаного потомства. Вересневі Нюрнберзькі закони забороняли німецьким євреям, циганам та неграм укладати шлюби або вступати у сексуальні стосунки з іншими німцями. Єврейським жі-нкам, як і чоловіками, загрожували суворі покарання у випадку порушення цих законів. Закон, виданий у жовтні, забороняв шлюб між стерилізованою та не-стерилізованою особами. Націонал-соціалістична політика стерилізації, що називалася також „попе-редженням негідного життя” була кроком до „знищення негідного життя” (ев-таназії або „акції Т4”). Цей крок був здійснений у 1939 році; наприкінці його 200 000 хворих та старих людей, як жінок, так і чоловіків, переважно пацієнтів психіатричних клінік, було вбито після того, як їх проголосили „невиліковни-ми”. Єврейські пацієнти були вбиті всі підряд без будь-якої селекції, таким чи-ном програма евтаназії була першою фазою систематичного знищення євреїв. При втіленні у життя програми „Т4” вперше був вжитий спеціальний смертоно-сний газ, але ця політика страт сягала корінням націонал-соціалістичного анти-наталізму. По-перше, вона виросла з менталітету, який стерилізацію витлума-чив не як особистий та вільний вибір, а як „гуманну” альтернативу вбивству на користь Volkskörper-у. Як „виключення без убивства”, стерилізація була замі-ною для „природи”, котра б „природним шляхом” (тобто, коли б сюди не були вплутані милосердя та медицина) не дозволила „нездатним” вижити. По-друге, втілення у життя політики стерилізації зробило звичними для медичних та пси-хіатричних спеціалістів тілесні втручання цього ґатунку та можливе смертельне завершення, особливо коли йшлося про жінок. По-третє, першими жертвами свідомої страти (1939-40) були 5 000 дітей віком до трьох років, чиїх батьків не встигла вчасно віднайти бюрократія, зайнята абортами та стерилізацією. Вреш-ті решт, багато хто з тих, хто у 1939 році приймали активну участь у „евтаназії” перед тим підтримували – або особисто провадили – політику стерилізації; вони відіграли важливу роль у масових вбивствах євреїв. Наприкінці 1941 року газові камери Т4 та чоловіча частина їхнього обслу-говуючого персоналу була переведена з Німеччини у новозбудовані табори смерті на окупованих східних територіях, де вони використовувалися для сис-тематичного вбивства мільйонів євреїв та циганів, як жінок, так і чоловіків, убивство яких набуло обсягів індустрії. Це переведення було значним з огляду на технології, менталітет та стратегію. Також воно мало значні наслідки стосо-вно родинної політики, які ще дотепер достатньо не вивчені. Між тим, сотні ти-сяч євреїв вже було вбито, головно через розстріли, ще до того, як почав вико-ристовуватися газ. Виглядає так, що есесівці, які це робили, мали певні „психо-логічні труднощі”, особливо коли розстрілювали жінок та дітей. Навіть Гіммле-ру та Ейхману стало погано, коли вони дивилися на знищення жінок та дітей. Газова технологія була введена наприкінці 1941 року не лише для того, щоб пришвидшити масові убивства, але і тому, що відшукувався „прийнятний спосіб”, „гуманна” альтернатива кровопролиттю, яка б звільнила есесівців від їхніх в основному родинно зумовлених поглядів. Перші рухомі газваґени (у Росії та Сербії) використовувалися в основному для вбивства жінок та дітей, а джерела зазвичай описують пізніші жертви як „чоловіків, жінок та дітей”. Коли євреї з новозаснованих гетто у Польщі були депортовані та вбиті, непомірно велику кількість жертв становили жінки. Коли в Аушвіці почали працювати стаціонарні газові камери, у них відправляли, відразу після прибуття, переважно єврейських жінок, особливо з дітьми – „кожне єврейське дитя автоматично означало смерть для своєї матері”; єврейських чоловіків зазвичай відправляли на примусові роботи. Майже дві третині німецьких євреїв, депортованих у табори смерті та вбитих там, становили жінки, так само 56 відсотків циганів, посланих у газові камери Аушвіца; відсоток жінок між мільйонами інших мертвих назавжди залишиться невідомим. Одна з нових студій про нацистський медичний персонал табору смерті відкрила, що ці чоловіки, лікарі, перетворені на убивць, були здатні функціонувати в основному завдячуючи чоловічій солідарності, одурманенню та вірі у „всезагальний нацистський чоловічий ідеал”. Провідні спеціалісти із знищення були без сумнівів сліпі до родинних аспектів геноциду, як це показав Гіммлер в одній промові 1943 року: „Ми задалися запитанням: що робити з жінками та дітьми? Я вирішив і тут знайти ясне рішення. По суті, я не вважав, що маю право винищувати чоловіків – убивати їх або наказувати убивати, – якщо одночасно залишу рости дітей, які стануть месниками.” Єврейські жінки, отже, були вбиті як жінки, тобто як засновниці та матері наступного покоління. Але Гіммлер пішов і далі, коли поставив жіночі жертви у середовище власного визначення геноциду: „Коли десь у якомусь селі я був змушений діяти проти партизанів та єврейських комісарів, ... я, як правило, наказував убивати дружин та дітей цих партизанів та комісарів... Повірте, було не так легко видати цей наказ, так само, як нелегко було його виконати настільки логічно, як було заплановано... Але ми повинні бути невсипущо свідомими, що вступили у примітивну, вбивчу, природну расову боротьбу.” Тут націонал-соціалістична расова боротьба (Rassenkampf) у своєму найбільш екстремальному вигляді визначена як боротьба не на життя, а на смерть, яку провадять чоловіки окремо проти жінок та дітей. Значення цієї дефініції расової боротьби, в центрі якої жінка, деякі історики визнали специфічним елементом націонал-соціалістичного геноциду над єврейським народом. Активістки у нацистській расовій політиці становили меншість серед тих, хто її здійснював, та меншість між жінками взагалі, але дуже безсердечну та діяльну меншість. Активніші з-поміж них зазвичай були незаміжні та бездітні; вони походили із усіх суспільних класів, крім найвищих; їхня участь у расистській політиці була в основному, як і у випадку керували в основному з багатьма чоловіками, наслідком їхньої роботи або професії. Хоча політикою стерилізації повністю керували чоловіки, деякі соціальні працівниці та лікарки допомагали у виборі кандидатів. Медичні сестри у шести центрах „евтаназії” допомагали лікарям-чоловікам у селекції та вбивствах. Деякі з жінок-вчених працювали із своїми гіпотезами з вивчення циганів та підведення основи для їхньої селекції та знищення; з цією метою вони використовували те, що вони як жінки мали легший доступ до циганів та їхньої культури. Співробітниці, які наглядали за жінками у концентраційних таборах, походили переважно з нижчої верстви суспільства та добровільно зголошувалися на цю роботу, оскільки вона уможливлювала для них просування по суспільній драбині. З усіх нацистських активісток вони були найближчі до операцій убивства та відповідальності за них; помилковою є думка, що вони „не впливали на активність нацистської держави.” Разом з тим багато жінок працювали пліч-о-пліч з чоловіками у складній бюрократії геноциду, старанно фіксуючи у державних та партійних канцеляріях процес визначення, сегрегації, експропріації та депортування євреїв. Окрім того, що націонал-соціалістичний расизм був інституалізованою державною політикою, він був також професіоналізованим.
Деякі історики наполягають на тому, щоб показати, що частка німецьких жінок у провині та відповідальності за нацистське зло полягає у тому, що вони погодилися бути лише жінками та матерями; ця точка зору була загальноприйнятою і базувалася на помилковому припущенні, що „більшість вигнаних та заарештованих” становили чоловіки. Між тим, уявлення про жінку як матір та дружину не була ні центральною у нацистських поглядах на жіночу стать, ні властива націонал-соціалізму. Від самих своїх початків націонал-соціалізм покінчив із цим уявленням, особливо у тому, що стосувалося всіх аспектів, пов’язаних з расовою політикою, яка була ядром націонал-соціалізму та чинила його новизну та специфічність. Ті жінки, які брали участь у расовій політиці та були за неї відповідальні, зазвичай не мали дітей і не поводилися як матері та дружини; швидше можна було б сказати, що вони діяли узгоджено з професійними та робочими стратегіями, які диктували чоловіки, та разом з ними втілювали у життя расову політику. заходів вживали не лише у Німеччи-ні; у тридцятих роках закони про шлюбні позики були прийняті також в Італії, Швеції, Франції та Іспанії, а у тридцятих та сорокових роках більшість євро-пейських держав ввели подібні податкові реформи та дитячі дотації, які випла-чувала держава. Проте, заходи, яких вживала німецька держава, були специфічними з декі-лькох причин. Річ була не лише у тому, що держава не покривала витрати на народження та виховання дитини (це в жодному разі не повинно було бути „за-йняттям, на якому можна було заробити”), та у тому, що у більшості інших кра-їн дитяча дотація виплачувалася вже за першу чи другу дитину. У нацистській Німеччині народження дітей було суспільним питанням, але витрати, які це пе-редбачало, залишалися справою приватною (на противагу тому чиннику, що держава вкладала величезні гроші у запобігання народженню). Ще більше впа-дало у вічі, що держава надавала допомогу не дружинам та матерям, а чолові-кам та батькам. Один з нацистських міністрів заявив, що „батьківство є понят-тям, що походить із споконвічного природного закону” та що „поняття „батько” є недвозначним та повинне займати центральне місце у межах фінансових за-ходів”, яких вживає держава. Метою грошової допомоги було не підняття ста-тусу матері у відношенні до батька, а, як підкреслив міністр фінансів, підняття статусу батька по відношенню до парубка. Батьківство було чимось, що є „при-родним”, і тому заслуговувало нагороди суспільства, передусім через значні привілеї, встановлені податковою реформою; незаміжні матері отримували до-помогу лише тоді, коли було відомо, хто є батьками їхніх дітей, і якщо ці бать-ки належали до категорії, яку німецька влада вважала гідною. Найважливіша та найхарактерніша відмінністю усіх цих кроків німецької держави полягала у то-му, що жоден з цих заходів не міг бути універсально вжитим: батьки та діти, які вважалися генетично або етнічно „негідними” не отримували нічого. Поста-нова про дитячі дотації була насправді прийнята лише після того, як були вста-новлені категорії бажаних дітей та прийняті закони, що її стосувалися: закон про стерилізацію 1933 року, нюрнберзькі закони 1935 року та закон про забо-рону другого шлюбу 1935 року. Служба, яка займалася шлюбними позиками, стала головною агенцією з відбору кандидатів на стерилізацію. Розглянуті у ширшому контексті нацистського режиму, державні заходи соціальної допомо-ги означали не лише підтримку сім'ї, але і були частиною популяційної політи-ки у вузькому значенні цього слова: „небажані” не могли отримати жодної до-помоги, вона належала лише „спадково здоровим німецьким родинам”.
У той час, як націонал-соціалістична держава вирішила допомагати бать-кам, Націонал-соціалістична партія пропонувала деякі пільги і матерям; і у першому, і у другому випадках люди „нижчого ґатунку” обох статей не мали права на жодні привілеї. Сестринська партія, Німецький трудовий фронт та окремі роботодавці надавали певну допомогу, особливо працюючим матерям. Партійна організація соціальної допомоги (Nationalsozialistische Volkswohlfahrt, NSV) мала відділення „матері та дитини”. Її голова Еріх Гільґенфельд підкрес-лював, що добра мати піклується про свою дитину з любові, а не заради якогось „заробітку”; „коли вона вимагає нагороду за піклування, яке дає, вона не є бі-льше доброю матір’ю”. NSV надавала допомогу бідним „добрим” багатодітним матерям, вагітним, вдовам, розлученим та незаміжнім матерям; допомагала їм знайти роботу, засновувала дитячі садочки, організовувала щорічні відпустки та брала на себе витрати на пологи та продукти харчування. Організація фінан-сувалася не з бюджету, а за рахунок членських внесків (що було цілком здійс-ненно, оскільки вона налічувала більше 15 мільйонів членів – багато німців ра-дше долучалися до організації, що займалася соціальною допомогою, ніж до Партії), добровільних пожертв та інших подібних джерел. У той час, як ця ор-ганізація допомагала тим, хто були бідні та „гідні”, Гіммлер у 1936 році органі-зував іншу організацію для допомоги матерям, чиї діти були народжені від зв’язку з чоловіками, які належали до так званої расової еліти, передусім з есе-сівцями; таким чином він хотів стати на перешкоді абортам. „Лебенсборн” не була організацією для примусового запліднення чи есесівським борделем. Ця організація заснувала добре обладнані пологові будинки (сім у Німеччині, а трохи пізніше і шість у Норвегії, один у Бельгії та один у Франції). У Німеччині після 1936 року у цих установах народило майже дві тисячі жінок (плюс шість тисяч в окупованій Норвегії), дві третини яких були неодружені. Перед тим, як прийняти їх у пологові будинки „Лебенсборну”, перевірялися їхнє та батька ет-нічне те євгенічне походження. Починаючи з 1939 року ці пологові будинки використовувалися для розміщення „гідних поваги” дітей, чиї батьки загинули або пропали безвісти, та яких доправляли з завойованих територій на сході. Величезна кількість матерів замість фінансової допомоги отримувала лише визнання та була закидана пропагандистськими посланнями. Заснована під час революції 1918-1919 рр. з метою зібрання соціальної допомоги для великих та бідних родин Ліга великих родин у 1935 році стала частиною партійної Канце-лярії з питань расової політики; звідти вона поширювала пропаганду нацистсь-кої расової політики, але не мала фондів для допомоги бідним родинам. Вона вважалася елітною організацією „арійських, спадково здорових та пристойних родин”, а голова Канцелярії стверджував наступне: „Ми більше не возвеличує-мо великі кількості, а робимо суворе розрізнення між тими великими родинами, які є справжнім багатством і для себе, і для народу, та тими, які, будучи вели-кими асоціальними родинами, обтяжують життя усієї нації.” У 1937 році дві сотні членів Ліги, в основному чоловіків отримали „почесні книжечки”, які да-вали їм право на особливі родинні привілеї. У 1939 році були введені відзнаки, які не передбачали жодних пільг (орден „хреста матері”) та вручалися матерям чотирьох та більше дітей; критерії для отримання цих відзнак були дещо м’якші, ніж ті, які застосовувалися при розподіленні матеріальних пільг, і до 1944 року ордени здобули п’ять мільйонів жінок. Результати пронаталістичної пропаганди та заходів соціальної допомоги, які були на службі пронаталістичним цілям, не були особливо відчутними. Рів-вень народжуваності, який у 1933 році був одним з найнижчих у порівнянні з іншими країнами світу, зріс до 1936 року приблизно на одну третину (з 14,7 до 19 відсотків, причому ристий репродукційний рівень зріс з 0,7 до 0,9) і таким чином досяг рівня кінця 20-х років; потім майже зупинився, щоб під час Другої світової війни знову впасти. До його зростання призвело покращення умов пра-цевлаштування, оскільки пари, які через економічну кризу не могли одружити-ся та мати дітей, зараз мали змогу створити сім’ї. З тих, хто одружився, лише чверть узяли шлюбну позику; зазвичай це були пари, які збиралися мати дітей, були також випадки, коли жінки після укладення шлюбу залишали роботу. зві-сно, ці пари очевидно не мали причин боятися, що обов’язковий медичний огляд відкриє якийсь недолік, через який їх, замість видати позику, піддадуть стерилізації. Користувачі позики, в основному, використовували пільгу змен-шення боргу лише з першою дитиною та більше воліли виплатити залишок го-тівкою. Дитяча дотація також не призвела до росту народжуваності. У відно-шенні до загальної кількості заміжніх жінок відсоток тих, хто мав четверо та більше дітей (нацистські демографи проголосили, що досягнення цієї кількості „зобов’язує поважати гідну” жінку), знизився з 25 у 1933 році до 21 у 1939. тридцять один відсоток пар, які одружилися у 1933 році ще й досі не мали дітей у 1938 році. Ті, хто одружився після 1933 року, в основному обмежувалися двома-трьома дітьми, не були також рідкісними родини з однією дитиною; так продовжувався етнографічний процес, який, до встановлення націонал-соціалістичного режиму, був характерний для Німеччини та для інших індуст-ріальних країн. Поведінка двох окремих груп ілюструє також обмеження та специфічність нацистського типу пронаталізму. Партійні функціонери, тобто „гідні” німці, які були справжніми мішенями пронаталізму та стовпами націонал-соціалізму, де-монстрували свою віру та пронаталістичні цілі лише тоді, коли об’єктом її були інші люди, але не вони самі. Нацистські демографи анітрохи не прихильно ди-вилися на те, що у 1939 році 18 відсотків функціонерів, які уклали шлюби між 1933 та 1937 роками ще досі не мали дітей, що 42відсотки мали одну дитину, а 29 відсотків – двоє дітей. У 1942 році в СС, організації, яку складали виключно чоловіки, відсоток неодружених був 61, а одружені у середньому мали 1,1 ди-тину; це ж саме стосувалося і лікарів, які були представниками найчастішої професії у Партії та організації СС. Кількість відданих націонал-соціалізму представників еліти, очевидно, була обернено-пропорційною кількості їхніх ді-тей. Навпаки, одна статистична група мала кількість дітей, вищу за середню; це були ті, кому відмовляли у шлюбних позиках та дитячих дотаціях через „не-пристойну” поведінку та кваліфікували як „великі асоціальні родини”. Націо-нал-соціалістські демографи часто підкреслювали, що половина родин з кількі-стю дітей, вищою за середню, належить до групи небажаних.
Під час Другої світової війни, коли середній рівень народжуваності падав, трапилося два невеликих, але помітних бебі-буми, які сучасники зауважили та намагалися пояснити. Потреби військової економії у 1939 році призвели владу до того, щоб заборонити працюючим жінкам, особливо представницям робочо-го класу, залишати роботу – заборона була недійсною лише у випадку вагітнос-ті. Молоді матері та вагітні були звільнені і від трудової повинності, введеної у 1943 році. Багато німкень були більш схильні до народження дітей, ніж до пра-ці заради військових потреб. (Між 1939 та 1942 роками кількість працюючих жінок зменшилася на до 500.000, але у 1944 році знову збільшилась до 800.000.) Їхня особиста стратегія – дітьми проти військового виробництва – очевидно бу-ла протилежна тій, яка була запланована для „неповноцінних” жінок із Східної Європи: військовим виробництвом проти дітей. Нацистська пропаганда за оновлення родини та за краще „становище мате-рі у суспільному житті” одурила багатьох німців того часу, включаючи і знач-ний відсоток жінок, які у 1932 році голосували за Націонал-соціалістичну пар-тію та котрі, напевно, – як і багато жінок в інших країнах – вірили, що проната-лізм – хороший шлях для матерів, та й жінок взагалі, отримати вищий статус. Вона також одурила чоловіків та жінок, які не сприйняли серйозно й інші цілі нацистської пропаганди, пов’язані, скажімо, з расовою політикою. У пропаган-ді, як і у політичній практиці, антинаталізм переважав у порівнянні з пронаталі-змом, а державні заходи соціальної допомоги були призначені батькам; допо-мога вибраним матерям була залишена партії, і еліта бачила у цьому нагоду для власної реклами. Жодна з постанов, прийнятих на користь матері та дитини, не стосувалася тих, хто був віднесений до категорії етнічно та євгенічно „нижчих”. Врешті-решт, головними темами нацистської популяційної пропаганди та полі-тики були не пронаталізм на культ материнства, натомість антинаталізм та культ батьківства та чоловічості. Хоча нацистське ставлення до родини не сприяло зростанню кількості ді-тей, він, принаймні перед війною, посилив запевнення суспільства у тому, що нацистський режим здатний побороти економічну кризу. Більшість людей дер-жавну допомогу, призначену дітям, сприймала як суспільну реформу, яка пови-нна поповнити їхні низькі доходи та допоможе вижити разом з дітьми, яких во-ни хотіли мати. Хоча антинаталістична політика стерилізації анітрохи не була популярною, невелика кількість людей активно займалася її жертвами або ти-ми, які не мали права на пільги, пропоновані „спадково здоровій німецькій” ро-дині. Сама по собі державна допомога родині не була ні специфічною рисою націонал-соціалізму, ні частиною націонал-соціалістичного расизму; вона була частиною ширших тенденцій, які з’явилися з досягненням рівня сучасної євро-пейської держави з розвиненими соціальними інституціями. І все ж націонал-соціалістичний режим пов’язав цю допомогу з расистською політикою, оскіль-ки скоротив пільги тим, котрі, на його думку, припадали до расово неповноцін-ної категорії. У цьому сенсі націонал-соціалістична політика „расової регенера-ції” полягала не у наданні допомоги родині та підкресленні цінності материнст-ва, а у своїй суті була направлена на руйнування традиційних родинних ціннос-тей. І інші види нацистської популяційної політики загрожували традиційному родинному життю. Наприклад, новий закон від 1938 року дозволяв розлучення, якщо один з партнерів, хворий „спадковою хворобою”, був підданий стериліза-ції або безплідний; це мало важкі наслідки для подружжів, особливо старших, і жінки через це були невдоволені. Намагання нацистів згрупувати німецьке сус-пільство в організації, члени яких були б одної статі та одного віку, сучасники також розцінювали як ще один напад на родинну. Один з популярних анекдотів того часу натякав на це перебільшення: „Мій батько – член СА, брат – у СС, молодший брат – у Гітлерюгенді, мати – у Націонал-соціалістичному жіночому союзі, а я сама – у Союзі німецьких дівчат.” „Але коли ж ви взагалі бачитеся?” „Ой, та зустрічаємося щороку на Національному партійному конгресі у Нюрнбергу.”
