Герої України. Доска пошани

Слава Герою і прекрасній людині - Валері Чібінєєву!!!

 

Президент України Петро Порошенко присвоїв звання Героя України капітану Сергію Колодію, командиру механізованої роти 93-ї окремої механізованої бригади (посмертно).
Капітан Колодій з червня 2014 року брав участь у захисті Батьківщини в районі проведення АТО. Протягом липня-серпня 2014 року брав участь у блокуванні Донецького аеропорту. 28 вересня 2014 року під час бою в аеропорту, особовий склад, який ніс чергування на взводному опорному пункті був заблокований незаконними збройними формуваннями. Отримавши інформацію про бій на взводному опорному пункті, для рятування життя підлеглого особового складу, капітан Колодій Сергій Володимирович, один, на БМП-2 висунувся для деблокування підрозділу, без прикриття. Під час атаки противником був змушений вступити в нерівний бій з танком російської армії, даючи можливість особовому складу вийти з опорного пункту і не потрапити у полон. У ході бою БМП було знищено танком, а капітан Сергій Колодій загинув, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
Ціною власного життя капітан Сергій Колодій врятував двадцятьох бойових побратимів. Так міг вчинити тільки справжній офіцер, герой і патріот. Сергій загинув за Україну, захищаючи її цілісність і незалежність. Загинув за єдиний український народ.
Раніше Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", капітан Сергій Колодій був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

 

Пам'ятаєте - Герой АТО Саша Чалапчий?
В бою втратив ноги. Не здався, працює, запустив цех по виробництву паливних брикетів. Такі наші українські ГЕРОЇ!!!!!!!

 

Полковник Андрей Ковальчук, заместитель командующего ВДВ. 42 года
24 августа 2016 года во время проведения военного парада по поводу 25-й годовщины Независимости Украины получил звезду Героя Украины из рук президента страны.
В 2014-м году Андрей Ковальчук был командиром 80-й отдельной аэромобильной бригады. Под его руководством были освобождены Николаевка, Славянск, Георгиевка, Лутугино, Круглик, Новосветловка, Хрящеватое, Победное, Счастье, Трехизбенка .

 

Більше вісімдесяти врятованих життів в «коридорі смерті» при виході з Іловайського котла ... Він проводив найскладніші операції в оточенні, під час безперервних бомбардувань із «Градів» і мінометів, під залізничним складом! Згоріли танки, БМП ... З колони техніки, залишилася тільки «Жужа» - бойова машина, на якій він примудрився вивозити поранених навіть на капоті! Доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, полковник - Всеволод Стеблюк 23 серпня 2016 був нагороджений Президентом України орденом «Свободи».

 

Сама"Жужа"

 

«НАЙВИЩА НАГОРОДА ДЛЯ ОФІЦЕРА – ЦЕ ПОВАГА ТА
ДОВІРА ЙОГО ПІДЛЕГЛИХ».

Спойлер

Офіцера з позивним «Літьоха» добре знають та поважають в одні із гвардійських механізованих бригад, що входить до складу сил ОТУ “Луганськ”.
Він начальник розвідки механізованого батальйону, сміливий воїн, грамотний командир та розвідник. Цьому хлопцю з Донеччини довелося воювати в районі ДАПу, селища Опитне, під ворожим вогнем кілька разів вивозити поранених бійців до метеостанції, при чому з осколком в нозі, тримати «опорник» під назвою «Мурашник» та безліч разів ходити на бойові виходи зі своїми розвідниками.
Про це та інше з власних уст героя нашого матеріалу: «Я народився та виріс у Краматорську. Навчався в одному із цивільних вишів, працював у різних приватних фірмах та навіть довелося бути круп’є в казино. Проте ніколи не здогадувався, що колись стану військовим, тим паче бойовим офіцером.
Коли Збройні Сили звільнили моє рідне місто, я твердо вирішив захищати Україну в батальйоні «Донбас». За кілька днів нас повинні були відправити в район Іловайська, однак Бог відвів… Один із наших авторитетних офіцерів з позивним «Майор» першим вирішив перевестися до гвардійського з’єднання, яка тоді вела активні дії під Донецьком. За ним пішло багато людей, в тому числі і я. В бригаді ми інтенсивно готувалися, приводили в належний стан бронетехніку та озброєння. Спочатку мене призначили командиром БМП2, а згодом прийняв механізований взвод, так як свого часу закінчив військову кафедру. Згодом наш підрозділ погрузили на залізничні платформи та ешелоном відправили під Красноармійськ (нині Покровськ). За кілька днів зведена група (дві БМП та одна МТЛБ) від нашої роти виїхала в район ДАПу проводити розвідку боєм. Однак, наші хлопці потрапили у засідку. Тоді в бою загинув сержант Андрій Фігурний…
За кілька днів, весь підрозділ відбув на передній край. У Тоненькому наш тодішній комбриг полковник Олег Мікац разом із полковником ВДВ з позивним «Кремінь»поставили бойові завдання лобовій (2 танки та 4 БМП) та фланговій групі (3 БМП та 2 танки). Перша повинна булла після артпідготовки атакувати Іверський монастир, де були добре обладнані ворожі позиції. Я входив у флангову групу, і нам необхідно було рухатися в сторону ДАПу. В новому терміналі, на середніх поверхах були наші «кіборги», тож вогонь потрібно було вести виключно по «0» та «4» поверхах. Із розбитою «пожежки» також могли працювати ворожі кулемети, які можна було «потушити» вогнем з БМП. Обмінялися частотами, ще раз уточнили завдання своїм екіпажам. І пішли вперед. Заходили через Опитне в сторону метеостанції. По нам відкрили вогонь, підбили нашого «мішку»... Цілей я так і не бачив, орієнтувався по трассерам.
По броні сипали кулі різного калібру, поряд рвалися снаряди, одна із куль пробила борт та поранила мого командира машини. Пропав зв’язок. Як потім стало відомо, це працювали ворожі засоби РЕБ. Ми зупинилися, щоб витягнути пораненого сержанта.
Тим часом десант іншої «бехи» спішився, бійці встали за броню ланцюгом та пішли вперед. За кілька хвилин їх накрило мінометним вогнем, на щастя всі осколки прийшлись по кінцівкам. Моя піхота почала на ходу спішуватися та прориватися до диспетчерської вежі. Я же поїхав евакуювати поранених. Мою гармату заклинило через 15 пострілів, тож довелося вести вогонь лише з кулемета.
Зібравши «300х», проскочивши диспетчерську, залетіли на метеостанцію. Там тоді стояв «Правий сектор». Навколо пробиті стіни, свистять кулі, однак не знаю, чому побіг стукати у фіртку. Добре, що не поліз через дірки, адже вони були заміновані. Занесли туди поранених і негайно за іншою партією.
Вивозили їх на одній машині, за нею менше всього полювали. Після вигризки другої партії, поряд розірвалася міна. Щось сильно вдарило в ногу і припекло. Однак швидко встав та, шкутильгаючи, сів на броню. Болю не відчув, сильно хотілося пити, в крові вирував адреналін. Потім нога вкрилася кіркою, це застигла на морозі кров. «Сепари» постійно гатили, видимості обмаль, болотом заляпало всі тремплекса. Скомандував механіку не смикати за важелі. Щоб не іти в сліпу, довелося відкрити люк, а тут перед обличчям пролетів боєприпас з СПГ. На щастя не зачепило. Так здійснили чотири ходки за пораненими, причому тоді вже заклинило і кулемет. На броні все ще був ПТУР, на випадок, якщо перед нами з’явиться ворожа машина. Раптом поступила команда негайно вивезти «300х» у Водяне. Там мені обробили рану та відправили у шпиталь. Коли рідні дізналися, що я поранений, мій батько Сергій теж пішов на фронт добровольцем. Воював в Пісках, причому також в тій же частині, лише в іншому підрозділі. В бою отримав сильну контузію та був комісований.
Після лікування я повернувся на «передок». Моя рота тоді утримували 17ту висоту, штучну земляну насип, яка неподалік злітної смуги летовища. Її бойовики назвали «Мурашник». Будували укріплення в ручну, техніка туди не могла підійти. Своїми руками ми зробили із неї такий невеликий «Сталінград». Там нас по шість годин крила «арта», не даючи підняти голови. Позиція в тактичному плані була досить відмінною, з нею ми мали змогу спостерігати за переміщенням ворожої техніки в районі «Метро», Нового терміналу та селища Жаб’яче. Із настанням чергового перемир’я, обстріли зменшилися, однак по нам все ще працювали танки та БМП, навіть були і штурми. Особливо дошкуляла ворожа «беха», яка виїжджала зі сторони метеостанції. Однак молодший сержант Корнієнко підбив її ПТУРом. Згодом очолив батальйону розвідку, підписав контракт.
Був випадок, коли я разом з групою виявив всі вогневі сили та засоби противника: бронетехніку, важке піхотне озброєння та бойовиків. Ми тоді потрапили під сильний вогонь, але на щастя залишилися живими та неушкодженими. На схему були нанесені всі ці важливі данні.
Скажу так: найвища нагорода для офіцера – це повага та довіра його підлеглих. А її можна заслужити лише в боях. Бійці повинні переконатися, що ти не злякаєшся чи не розгубишся, а в першу чергу подбаєш про них і підеш з поля бою останнім».

 

В Дніпрі відкрили меморіальну дошку на честь командира взводу 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї ОМБр лейтенанта Дмитра Решетняка, який помер 18 лютого 2015 року після поранень, отриманих днем раніше при обороні селища Піски.
Меморіальну дошку відкрили в школі №96, де свого часу навчався Дмитро Решетняк. Вшанувати пам’ять хлопця прийшли десятки людей: близькі, однокласники, військові побратими. Теплими словами згадували загиблого.
Дмитро Решетняк був відмінником у навчанні, завжди першим – на шкільних святах. Та ще й в колективі народних танців займався. Після школи вступив до гірничого університету, де закінчив військову кафедру. Далі була Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У 2015-му 23-річний Діма потрапив в АТО, командував взводом.
«Ніколи не думала, що на нашій школі може розміститися така сумна дошка. Проте ми зробили це за покликом душі. Щоб вшанувати героїв, які в такому молодому віці захищають країну. Таким був й Діма – він завжди прямо та сміливо зустрічав життя», - сказала директор дніпровської школи №96 Наталя Моргуль.

 

Не думаю, что эти люди не достойны быть здесь. Пусть у них никогда руки не болят.

 

Меморіальною дошкою вшановано загиблого учасника АТО Олександра Шикеру

26 вересня в м. Біла Церква відбулося відкриття меморіальної дошки загиблому за незалежність України, військовослужбовцю 58-ї окремої мотопіхотної бригади Олександру Шикері. Меморіальну дошку встановлено на фасаді Білоцерківської ЗОШ I-III ступенів №11, випускником якої був загиблий білоцерківець.
Олександр Шикера проходив службу в 13-му oкремому мотопіхотному батальйоні. Брав участь у виконання службових завдань в зоні проведення антитерористичної операції на території східних областей України та загинув 28 травня 2016 року в районі населених пунктів Верхньоторецьке — Новоселівка Друга (Ясинуватський район) Донецької області. У загиблого залишилась дружина та маленька донька.
На відкритті меморіальної дошки перед присутніми виступив міський голова Геннадій Дикий. Він висловив слова вдячності батькам загиблого військовослужбовця за те, що вони виховали справжнього героя. «Саме такі патріоти як Олександр є взірцем для майбутніх поколінь. Вони боронять нашу державу від агресора та забезпечують спокій і мирне небо нам та нашим дітям», - відмітив міський голова.
Під час заходу виступив військовий комісар Білоцерківського об’єднаного військового комісаріату Ігор Богданевич. Він зауважив, що Олександр Шикера, є справжнім захисником України – відданим патріотом та прикладом чоловічої мужності для підростаючого покоління, адже не шкодуючи власного життя став на захист нашої держави та загинув заради миру в Україні.
Представниками української православної церкви було освячено меморіальну дошку на честь героя–білоцерківця. Присутні вшанували пам’ять загиблого хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіальної дошки.
В заході взяли начальник управління освіти і науки міської ради Юрій Петрик, педагоги та учні Білоцерківської ЗОШ I-III ст. №11, рідні та друзі загиблого, представники громадськості і журналісти ЗМІ.
http://bc-rada.gov.ua/node/5960

 

Слава героям!!!

 

Павел Чайка, позывной «Сигл», 26-летний командир взвода 79-й Николаевской отдельной аэромобильной бригады, третий за всю историю Украины полный кавалер ордена «За мужество».

В армию Павел пришел еще в 2007 году, тогда отслужил срочную службу десантником в Николаеве, затем отслужил на контракте. Далее поработал два года в «Беркуте», и снова вернулся на контракт. Война для десантника началась еще возле оккупированного Крыма - бойцы стояли в километре от Армянска. - Мы сразу видели, что российские войска стоят напротив нас. Их вертолеты залетали на наши территории, было все понятно. Но никто не рассчитывал, что именно так все повернется. Сначала мы не стреляли, потому что все прекрасно понимали, что первый наш выстрел будет означать объявление полномасштабной войны. Нам говорили: «Терпите ребята, терпите». А дальше пошли уже «зеленые человечки», сепаратисты... Мы были готовы на тот момент отправляться в Крым и защищать нашу территорию. Развитие событий тогда никому не нравилось. Нас подняли по тревоге, и мы сидели, ждали, пока Верховная Рада примет решение «да» или «нет». Они долго думали, пока не дождались того, что российские войска уже все захватили. И тогда только нас выдвинули. Но было уже поздно, - рассказывает Павел. Он был одним из первых раненых в 79-й бригаде, в бою 3-го июня под Красным Лиманом. — Первый бой, конечно, был очень тяжелым. Ничего не понимаешь, опыта не хватает. Засада была организована на девятом блокпосту. Остановили нашу колонну, все ехали на БТРах, а мы — на УАЗике. Вышли из машины, начали вести бой. Отстреливались минут 40, затем отошли. В машине ехало пять человек — трое из них получили ранения, включая меня. Из засады удалось выйти с минимальными потерями, мы остались без одного бойца, семнадцать человек получили ранения. Могло быть намного хуже. Спокойно лечиться Павел не смог. Постоянно переживал за тех, кто остался воевать, понимал, что ребятам нужна помощь. И хотя врачи прописали ему месяц реабилитации, решил «лечиться» на передке и с заслуженного отдыха сбежал обратно в свое подразделение. 5-го июля освободили Славянск. 7-го поехали на Зеленополье. Попали под жесточайший обстрел. После – 23 дня окружения. Наших бойцов обстреливали, бомбили, им предлагали перейти на сторону врага. Закончились еда, боеприпасы. Но боевой дух остался несломленным. - Пока мы были в окружении, нам много раз предлагали сдаться, перейти на сторону террористов. Командир им в очень грубой форме ответил, что никто не сдастся. После того, как мы не пошли на их условия, нас начали бомбить еще сильнее, видимо, их это задело. Но никто панике не поддавался, все отходили по поставленному плану. У нас вовсе не оставалось еды. Сначала мы с трехразового питания перешли на двухразовое, затем на одноразовое. Ели один раз в сутки и немного. Когда еда закончилась, выживали, как могли. Застрелили двух зайцев, съели. Боеприпасов осталось ровно столько, чтобы пробить себе коридор. Мы были готовы вести бой до последнего патрона. Павел не просто вышел, а и вытащил оттуда отжатый у сепаров русский Камаз. Снаряд, попавший в машину, перебил трубки воздухопровода, однако кузов и остальные части не были повреждены. Бойцы перетащили грузовик в безопасную зону, отремонтировали и активно использовали в своих боевых операциях. - Это был российский КамАЗ, дополнительно обшитый металлом. На нем был миномет, они выехали стрелять по нашим. Но только они развернули этот миномет, как наши минометчики выстрелили первыми и попали точно в них. КамАЗ вышел из строя и остановился. Наши ребята оттащили его и оставили. А я вытащил его из окружения. Он после того много раз нас выручал. После – два аэропорта, Луганский и Донецкий. Вспоминает две сложные ротации в Донецком аэропорту. Во время ротаций в аэропорту самым сложным было зайти в здание терминала и из него выйти. — Я провел там два захода где-то по десять дней. Труднее всего было терять своих друзей, это всегда было самым сложным испытанием. Аэропорт забрал жизнь многих хороших ребят. В то время он думал, что уже все видел и ко всему готов. Но потом подразделение перекинули в район Дебальцево… — Мы зачищали Логвиново, вблизи Дебальцево. Бой начался в шесть часов утра, около одиннадцати мы заняли село и ждали поддержки других наших подразделений. Прождали 4 часа, пока из Горловки не подошли семь вражеских танков. Они просто «смели» нас оттуда, ведь мы были только на БТРах. Выбираться приходилось в экстремальных условиях. В течение километра дороги по БТРу десантников беспрерывно стреляли танки, находившиеся в нескольких сотнях метров. Как удалось вернуться домой живым? Павел отвечает просто: «С Божьей помощью!». - Летом, когда мы попали в окружение, я думал: "Ничего себе!". Но выжили, вышли. Позже, когда мы думали, что уже все видели, произошел Донецкий аэропорт. Тогда я думал: "Ого, что мы пережили, вот это так опыт получили". Потом мы поехали в Дебальцево, где нас расстреливали танки, и оказалось, что именно там был самый страшный бой. Все познается в сравнении, но хочется, чтобы таких сравнений было как можно меньше, - говорит Чайка. Война кардинально изменила ценности в жизни. Раньше думал, что у меня есть много бытовых проблем, а сейчас понимаю, что это все мелочи. Самая главная ценность — это жизнь, здоровье. Также война дала мне сумасшедший опыт. Я всегда мечтал стать офицером, а благодаря этой войне я им стал. Для меня это еще одна ступенька, которой я достиг. Свое будущее Павел видит только в ВСУ и, как любой солдат, мечтает о генеральских погонах. 26 февраля 2015 г. Президент Украины Петр Порошенко наградил командира аэромобильного десантного взвода 79-ой отдельной аэромобильной бригады, младшего лейтенанта Павла Чайку орденом «За мужество» I степени. Эта награда стала третьей для николаевского десантника за время проведения АТО. Ранее были «За мужество» III степени - за Красный Лиман и «За мужество» II степени - за Донецкий аэропорт.

 

Эдуард Шевченко.

Командир одного из отрядов легендарных «морских котиков» – 73-го морского центра спецназначения.
Кадровый военный, капитан 1 ранга. Родом из России. Война для него началась еще в марте 2014-го – когда на Ширлане начали готовиться к возможной атаке «зеленых человечков» со стороны Крыма. Тогда же ему предлагали перейти на сторону россиян и служить на территории полуострова. На такие предложения ответ у него был один: «Я давал присягу народу Украины».
С начала июня 2014 года находится в зоне АТО. Принимал участие в освобождении Славянска, Дзержинска, Краматорска, в боях за Северск и Ямполь. Бился под Углегорском, Дебальцево и Редкодубом, где его группа фактически «вытаскивала» из окружения пацанов из 25-го батальона «Киевская Русь».
После Иловайской трагедии его группа сопровождала и обеспечивала рейд 79-й и 95-й бригад в район расположения противника около Гранитного, указывала места для сооружения водных преград. Командир зашел туда первым, а вышел последним.
Так, перед взятием Дзержинска, Шевченко один, в гражданской одежде, зашел в город, чтоб оценить обстановку и подконтрольные боевикам объекты.
После этого сводный отряд из 33 человек под его командованием проник в Дзержинск в обход сепарских блокпостов, через поля, и в течение получаса поднял украинские флаги над админзданиями. После этого бойцам пришлось почти восемь часов ждать прихода основных сил ВСУ. Это были 7 часов 40 минут непрерывного обстрела – из танков, стрелкового оружия, ПТУРов. 33 человека противостояли 200 боевикам, 2 танкам и БМП. Только по горсовету, где заняли оборону «котики», танки дали 29 залпов. Когда противник подошел вплотную, Шевченко приказал бойцам спрятаться в подвале, а сам вылез на крышу здания, чтобы вызывать огонь на себя. Все горело и было в дыму – потом еще неделю командир выкашливал из себя черную токсичную субстанцию.
Тем не менее, именно действия отряда в Дзержинске нанесли значительные потери противнику и позволили нашей армии полностью взять город под свой контроль.
Про Шевченко и его бойцов есть еще много историй – тех, что назовут подвигами и когда-нибудь, через много лет, опишут в учебниках по истории и военному делу.
Эдуард Шевченко, которого подчиненные называют между собой не иначе как «батя», награжден орденом «Знак пошани», орденом Богдана Хмельницкого 2-й и 3-й степени, именным оружием. Полный кавалер ордена «За мужність».

 

Героям слава!!!
По теме...
Я думаю,таких ребят тоже нужно знать в лицо!
Виктор Паламарчук,Украинский миллионер из США отправил на Донбасс 200 тонн гуманитарки и беспилотники для ВСУ.
...Беспилотники и тонны гуманитарной помощи,отправил на восток Украины Виктор Паламарчук,который несколько лет назад начинал карьеру в Америке с уборщика,в итоге став миллионером.В украинской диаспоре о владельце компании по перевозке грузов Викторе Паламарчуке заговорили в 2014 году,когда началась война на востоке Украины и волонтеры из США и Канады обратились к нему с просьбой отправить гуманитарную помощь для армии.Пересылка из этих стран стоила порой больше,чем сам груз.Объем гуманитарной помощи был настолько большим,что Виктор просил волонтеров подключить компании конкурентов,считая,что никто не должен оставаться в стороне от событий на Донбассе.Когда в СМИ сообщили,что в ВСУ не хватает беспилотников,Виктор на собственные средства закупил дроны ценой от 2,5 до 7 тысяч долларов.
-«Мы их закупали во Франции и отправляли для волонтера Юрия Касьянова из организации«Армия SOS»,их там переконструировали и потом летали»— вспоминает бизнесмен.Всего за два года он переслал бесплатно более 200 тонн гуманитарной помощи для Вооруженных сил Украины.Это стало возможным благодаря успешному бизнесу украинца,которому после приезда в США сначала приходилось работать уборщиком и строителем.Но 6 лет назад,Виктор Паламарчук начал собственный бизнес по перевозке грузов.Сейчас украинец является владельцем большой компании,которая занимается доставкой посылок в Украину и другие страны.В США Виктор также продвигает украинские продукты и отмечает,что американцы ценят их за качество...
http://podvodka.info/ukrainskij-mil...nn-gumanitarki-i-bespilotniki-dlya-vsu-video/

 

Володимир Гринюк — Герой України, капітан ЗСУ 30 омбр, командир роти.