Герої України. Доска пошани

Президент нагородив воїнів АТО

Президент Петро Порошенко відзначив орденом «За мужність» українських воїнів, які виявили особисту мужність і високий професіоналізм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Глава держави підписав відповідний Указ, яким нагороджено 25 військових, з них 19 посмертно.
Серед нагороджених сержант Віктор Наливайко (посмертно), який в березні 2014 року був мобілізований у Збройні Сили України до складу 30 ОМБр, виконував завдання в Херсонській області на кордоні з окупованим Кримом. Брав участь в бойових діях за Савур-Могилу, населений пункт Степанівка, Зокрема, удвох з головним сержантом взводу, під постійними мінометними обстрілами противника, брав участь у пошуках зниклих військовослужбовців та техніки підрозділу на ворожій території. Під час штурму та зачистки населеного пункту Міусинськ, Луганської області протягом тижня відпрацьовував завдання по зачистці вулиць та будівель, брав у полон бойовиків. Під час чергової зачистки та ведення боїв з підрозділом ватажком якої був «Моторола» його група потрапила під ворожий обстріл, Віктор Наливайко отримав осколкове поранення голови несумісне з життям. Загинув 12 серпня 2014 року.
Орденом «За мужність» нагороджено гранатометника Артема Романова (посмертно). З липня 2014 року по 7 липня 2015 року виконував бойові завдання в районі АТО в Луганській області. У ніч на 23 березня 2015 року група, у складі якої він був, проводила розвідку на одному із напрямків про орієнтовну наявну кількість підтягнутої терористами техніки та живої сили. Після успішного виконання завдання, повертаючись на блокпост група виявила дві диверсійно-розвідувальні групи противника. Командиром було прийняте рішення про ліквідацію противника, хоча сили були не рівні. Двома пострілами з РПГ 26 солдат Романов ліквідував частину групи, що дозволило нашим солдатам, після прицільного вогню, майже повністю знищити диверсійно-розвідувальні групи терористів.
4 липня 2015 року, виконуючи бойове завдання в районі Бахмутського шляху, загинув під час рятування поранених бійців- саперів з 24-ї бригади. Під час виконання бойових завдань показував особисту мужність і героїзм, що допомагало без важких втрат, виконувати поставлені задачі. Був відмінний гранатометником, користувався авторитетом у товаришів і командирів.
Серед нагороджених посмертно також молодший сержант Василь Клименко, який з березня по серпень 2014 року брав участь в антитерористичній операції в Східних областях України. Молодший сержант був снайпером. В ніч з 23 на 24 червня 2014 року молодший сержант з іще шістьма військовослужбовцями їхав у відпустку. По дорозі додому вони потрапили в полон. Василь Клименко почав чинити опір бойовикам та був розстріляний.
Нагородити орденом “За мужність” III ступеня
БЕЛЯЄВА Івана Анатолійовича (посмертно) - старшину
БОКОВА Дмитра Владиславовича - сержанта
ІСАЄВА Сергія Володимировича (посмертно) - старшого сержанта
КАПАЦІЯ Романа Володимировича (посмертно) - солдата
КІНАХА Олександра Васильовича (посмертно) - солдата
КЛИМЕНКА Василя Олексійовича (посмертно) - молодшого сержанта
КНИША Леоніда Олександровича (посмертно) - солдата
КУШНІРА Олександра Вікторовича (посмертно) - молодшого сержанта
ЛЕГУША Володимира Володимировича - старшого солдата
ЛИТВИНЕНКА Павла Леонідовича (посмертно) - молодшого сержанта
ЛИХОВИДА Геннадія Еригоровича (посмертно) - солдата
НАЛИВАЙКА Віктора Валерійовича (посмертно) - сержанта
ОРЛОВА Олега Євгенійовича (посмертно) - солдата
ПОПОВА Петра Олександровича (посмертно) - молодшого сержанта
РОМАНОВА Артема Геннадійовича (посмертно) - солдата
САВІНОВА Едуарда Володимировича (посмертно) - молодшого сержанта
СТЕТІЯ Володимира Миколайовича - старшого солдата
СУХАРЄВА Олега Ігоровича - солдата
ТОМІЛІНА Володимира Юрійовича (посмертно) - старшого солдата
ТРОФИМЧУКА Валерія Васильовича (посмертно) - солдата
ЧУРІКОВА Валентина Миколайовича (посмертно) - молодшого сержанта
ШПИЛЬОВА Станіслава Валерійовича (посмертно) - молодшого сержанта
ШУВАЛОВА Іллю Валерійовича - старшого солдата
ЮСИПІВА Івана Романовича (посмертно) - старшого солдата
ЯРОВІКОВА Андрія Володимировича - солдата

 

Офіцер-герой, який пережив дві клінічні смерті та понад півсотні операцій, повернувся у стрій

Бурхливими аплодисментами привітали офіцери, курсанти та солдати Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного нового військовослужбовця військового вишу — лейтенанта Руслана Філіпсонова. Під час шикування героя АТО, який тепер проходитиме службу на посаді інженера служби РАО, начальник Академії генерал-лейтенант Павло Ткачук представив особовому складу
У стрій лейтенант Руслан Філіпсонов повернувся після двохрічного лікування. У 2014 році мобілізований офіцер виконував завдання у зоні АТО у складі 24-ї механізованої бригади на посаді командира взводу. 20 серпня Руслан зазнав важких поранень у боях під Лутугіно поблизу Луганська, де терористи здійснювали танковий прорив. Однак обставини, за яких це сталося, змусили заговорити про Руслана усю країну: він врятував з поля бою шістьох поранених побратимів, при цьому кожного виносив майже кілометр. Рятуючи сьомого бійця лейтенант Філіпсонов потрапив під обстріл ворожих «Градів», воїн зазнав важких поранень ніг, рук і черевної порожнини. Майже двохрічне лікування у лікарнях Лутугіно, Харкова, Києва, Львова, а також у клініках Австрії, тривала реабілітація — і лейтенант Руслан Філіпсонов знову у лавах Збройних Сил України. А те, що він двічі пережив стан клінічної смерті та понад 50 операцій зробило повернення офіцера-героя у стрій просто дивовижним. За мужність та героїзм лейтенант Руслан Філіпсонов нагороджений орденом Богодана Хмельницького ІІІ ступеня
— Після реабілітації Руслан не тільки став на ноги, а й повернувся до строю, щоб передавати свій безцінний бойовий досвід та знання новому поколінню захисників Вітчизни!, — зазначив під час представлення офіцера начальник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного генерал-лейтенант Павло Ткачук.
Під час шикування генерал-лейтенант Павло Ткачук також вручив бойові нагороди трьом військовослужбовцям Національної академії, які виявили мужність під час виконання бойових завдань у зоні АТО. Так, підполковник Микола Туранський, який у серпні 2014 року захищав Україну біля Веселої Гори на Луганщині, отримав медаль «Захиснику Вітчизни»; а танкісти — молодший сержант Артур Оліференко та старший солдат Олександр Голіков, які у вересні 2014 року допомогли українським підрозділам вийти з оточення під Щастям — ордени «За мужність» ІІІ ступеня.

 

У його активі – вже три відрядження у район проведення антитерористичної операції на сході України. Десятки успішно виконаних бойових завдань на лінії зіткнення з противником. Людина, яка в жодному разі не буде відсиджуватися у тилу.
Так характеризують одного з кращих бійців 93-ї окремої механізованої бригади водія-механіка БМП-2 солдата військової служби за контрактом на позивний «Бодя».
Бойовий досвід молодого контрактника розпочався восени 2014 року, коли разом з товаришами зустрів перші бої поблизу Пісків. Протягом п’яти місяців йому доводилося стримувати щоденні спроби противника прорватися углиб нашої оброни. Раз по раз ворог «накидав» мін, після чого намагався атакувати. Та усі спроби були марні: бійці 93-ї зустрічали бойовиків щільним вогнем у відповідь, не даючи ворогу можливості наблизитись до опорних пунктів.
Вже у 2015 році хлопець зустрів нові випробування долі, коли десять місяців поспіль випало оборонятися в районі шахти «Бутівка».
– Це була одна з найгарячіших точок в районі проведення АТО. По той бік був добре озброєний противник з чисельним особовим складом, – розповідає Богдан. – Та попри все у професійності з нашим підрозділом йому було вже не зрівнятися. Відстань між нами складала якихось 250-300 метрів, а тому нам необхідно було постійно пильнувати.
Під час одного з нічних чергувань на спостережному пункті Богдан відчув якусь тривогу, щось підказувало йому про небезпеку. І не дарма.
– Вдивляючись у прилад нічного бачення, помітив групу противника, яка намагалася непомітно підійти до наших позицій. Діяти потрібно було миттєво та обережно, – пригадує хлопець події тієї зимової ночі. – Доповівши командиру, було прийнято рішення на знищення ворога. В результаті бою одного з диверсантів було вбито, решта відступила.
Так завдяки пильності «Боді» було збережено життя товаришів, які чергували на спостережному пункті. Адже, скоріше за все, противник мав намір під покровом ночі непомітно проникнути на позицію та ліквідувати їх.
Нещодавно молодого бійця було нагороджено відомчою заохочувальною відзнакою Міністерства оборони України – нагрудним знаком «За зразкову службу». Вручив її особисто Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак.
Сам юнак не вважає, що зробив щось героїчне, просто виконав свій обов’язок. Він нагадує, що в темну пору доби на посту треба бути в рази пильнішим, адже в цей час більшість особового складу відпочиває і є ідеальною мішенню для диверсантів.
Наразі «Бодя» з бойовими побратимами вже майже півроку утримує позиції на одному з опорних пунктів поблизу Новотошківки на Луганщині.

 

Ігор Гофман. Той, що тричі повертався з пекла

Частина 1. Старий термінал
У вузьких колах тих, хто справді був «Там», та тих, хто серйозно цікавиться історією та ходом антитерористичної операції, Ігор Гофман, позивний «Упир» – людина-легенда. Не молода людина, власник та директор будівельного підприємства, восени 2014 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України, ставши кулеметником 3-ї механізованої роти 93-ї ОМБр. На Донецькому летовищі побував тричі – захищаючи старий термінал, башту управління та будівлю пожарної частини. Численні контузії та знову повернення до бою. Далі - оборона «Бутівки», інші бойові завдання. Демобілізований в 2015 році, Гофман через рік вже знову в армії – на службі за контрактом на посаді командира бойової машини-командира відділення. Разом з небагатьма товаришами, хто пройшов випробування аеропортом – знову в 93-й бригаді.
«Взагалі-то я був не призивний, - розповідає молодший сержант Гофман. – Проте після Іловайську мене перемкнуло, й я пішов до військкомату, дружина про це навіть не знала. Там подивились мої папери, й відповіли, що на фронті мені немає чого робити. Я уперся, пригрозивши все одно піти на війну, хоч би й в добровольчий батальйон. Тоді комісар виписав мені новий військовий квіток й направив на навчання до «Десни».
Вчили два тижні на механіка-водія БМП-2, але в район проведення АТО не відправляли. Був скандал, три рапорти про відправлення на фронт, після чого мене таки зарахували до третьої роти 93-ї бригади. Заступником командира мого взводу був покійний нині боєць з позивним «Колюня». Це він виводив наших хлопців з оточення під Іловайськом, не дивлячись на наказ здатися в полон. Вивів хлопців зі зброєю та документами. Його звали Слава Лисенко, і загинув він 17 січня на «пожарці» в 300 метрах від терміналу.
Перший раз ми їхали міняти хлопців зі взводу «Евересту». Раніше три спроби провести ротацію закінчились невдачею. Машини виходили з ладу, їх розстрілювали, водії блукали… Наша спроба була четвертою, з двох БМП дійшла одна. Моя машина. Тому на новий термінал нас приїхало всього семеро, одне відділення. Вночі перебрались на старий термінал. Хлопці там вже місяць тримались, морально і фізично були виснажені.

Спойлер

На новому терміналі була проблема – відсутність туалету, а на старому була земляна підлога, тож вирили ями. Взагалі проблеми з туалетами були для мене чи не найстрашнішими…
На другу добу мого перебування на старому терміналі після пострілу з РПГ в колону, що підпирала стелю на першому поверсі, почалась атака ворога. Ми почули крик: «300-ті, у нас 300-ті». Прибігли на допомогу, лежить хлопець на спині закривавлений. Один боєць перетягував його джгутом, а я почав писати на лобі маркером час. Хлопець просить – «не на лобі напишіть, на руці». Прохання було виконано. Поранений весь час казав, що не виживе, що в нього нутрощі розірвало. Ми втішали, як могли, проте він помер…
Мій пост був на першому поверсі, проте я помітив, що десантники покинули свої пости на другому, збившись до купи. Я побіг наверх. Біг та стріляв одиночними з РПК. Біля барикади зайняв позицію та почав бити в дальній кінець коридору. Було темно, тому вогонь вів навмання. 8 «рожків» скінчились, і я покликав десантників: «Мій пост знизу, поверніться на позицію!» Матом їх покрив добряче. Спрацювало: поки я дострілював останній магазин, вони добігли до барикади й замінили мене. Це було помилкою, адже набивати магазини треба було, не відходячи від позиції. Але ми були ще недосвідчені…
Коли я поповнив боєкомплект і повернувся, пост на другому поверсі знову було покинуто. Прибіг до барикади, спорожнив магазини, знову вниз на перезарядку. В цей час на другому поверсі пролунав вибух. Прибігли два десантники, кажуть хлопців завалило стіною.
Оскільки я розуміюсь на будівництві, то був впевнений, що когось з під завалу можна ще врятувати. Швидко піднялись наверх з Віктором Козаком, «Еверестом», «Ломом»… В мене вже тоді були проблеми зі спиною, тож раненого тягнути – вірна загибель. Тому прикривав вогнем з РПК. Стріляв у дальні кути, в середину кімнати одиночними. Ворог відповідав з темряви чимось безшумним, тільки чутно було удари куль. Тим часом, товариші відкопали пораненого й спустили вниз.
Я вже не розраховував на десантників, втомлений, сів посередині кімнати, тому що було чітке відчуття – треба бути в центрі, а не в куті. Вогонь противника у відповідь довів правоту мого рішення, тому що кулі чергами били то справа, то зліва від голови. Вони стріляли з чогось безшумного, бо тільки звук від удару куль в стіну було чутно. Очевидно, тактична підготовка противника підказувала, що мені було б логічно ховатись в кутах кімнати, і вони їх активно прострілювали.
Інтенсивна перестрілка тривала до 20:30. Біля мене вже поставили ящик з патронами, а один з хлопців ховався поруч і споряджав мені магазини. Я ж бив одиночними на упередження, аби ворог не вистрелив з РПГ чи не кинув гранату, щоб підійти поближче. Сил стріляти вже зовсім не було. На правій руці пальці не згинались від втоми, тож спуск натискав пальцями лівої.
Там був хороший хлопець з десантників, схожий обличчям на Дон Кіхота, який під час заміни магазинів, вів вогонь з кулемету калібром 7,62 мм. Дуже добре воював солдат з прізвищем Лаврик, та Владислав Солдат, що зараз служить в шостій роті заступником командира взводу. Простий хлопець. Випещені хлопці з накачаними м’язами лежали на підлозі, ховаючись від вогню противника, й споряджали магазини, за що і їм дякую. А «рубились» з, як потім ми дізнались, «Вимпелом» (загін спецпризначення ФСБ Росії) прості мобілізовані хлопці… 25 спецпризначенців поклали, 75 поранили…
Кулемет на другу добу бою заклинило повністю, почистити не вдавалось, патрон до патронника досилався ударом гранатою чи магазином по руків’ю затворної рами, гільзу не вдавалось вибити навіть шомполом, полум’ягасник не відкручувався… Довелось взяти інший РПК.
Знову атака, що тривала протягом дня. Супротивник снарядами підпалив велику купу сміття, але на протязі дня це нам не заважало – вітер гнав дим з полум’ям в бік Донецька. А ввечері напрямок вітру змінився і він погнав усе прямо на нас. Залишалась остання кімната. Яку моментально затягнуло вогнем та димом. Дихати немає чим. На карачках я ледве вибрався на вулицю. В кімнаті залишалась діжка з дизпаливом для генератора, якби вона підірвалась, нас би знесло вогнем… І холодильник з двома мертвими сепарами, міцно перемотаний скотчем…
Ми планували при подібному розвитку подій підірвати споруду старого терміналу. Підвал було заміновано, на колонах прив’язані 120-мм міни та міни ТМ, котушку з дротом вивели на вулицю. Та підрив не було здійснено – очевидно під час бою осколки перебили дроти.
Так ми разом з заступником командира 93-ї бригади, позивний «Тополь», опинились на відкритому просторі. «Тополь» взагалі себе вів дуже хоробро, підтримував хлопців, не давав відступити, до останнього тримався з нами.
Я сказав «Тополю»: «Вибачай, полковник, я вже труп». Серце боліло нестерпно. Справа в тому, що на другому поверсі під час бою в перила влучив гранатометний постріл, вдарило сильно. Після цього я ще 4 години стріляв. А потом серце почало давити, я відчував, що втрачаю свідомість. Кажу: «Треба йти, бо зараз помру, й доведеться мене нести». І пішли з хлопцями до нового терміналу. Туди зі старого перенесли пораненого з розірваним животом. Другий поранений був з кульовими ранами рук та ніг. Лікар на новому терміналі сказав, що той, в якого розірвано живіт, довго не протягне, а мені зробив укол. За його словами, серце вдарилось об ребра й тому боліло.
Тут під’їхала БМП, треба пораненого з животом терміново виносити. По машині б’ють з кулемета, а хлопці загальмували – два бійця погодились нести носилки, а ще двох бажаючих немає. Лікар взявся сам також нести, а останнє руків’я схопив я. Несемо, а в мене РПК ременем на руку намотаний. В темряві за якийсь ящик кулемет зачепився, я трохи протягнув його по терміналу, а потім залишив РПК. Донесли до БМП, кілька разів перечіпались та падали на злітній смузі, поранений викотився з носилок. Підібрали. З великим трудом поклали в десантний відсік та швиденько під вогнем відступили до терміналу.
В темряві ледве знайшов свій кулемет. А БМП не їде, лікар кричить: «Поверніть носилки, на чому інших переносити будемо?» А всі стоять і дивляться, як кулемет ворога іскри з броні вибиває. Я збігав та приніс носилки. А БМП все одно не їде.
Мене штовхають в спину: «300-й – в «беху»! Кажу: «Я не 300-й, я контужений». Все одне штовхають. Я побіг, сів в машину, закрили люки й БМП пішла.
Ми доїхали до середини злітної смуги, коли БМП підпалили бойовики. Механік-водій Сергій Ліновський не зупинив машину, не кинув. На палаючій БМП він проскочив через поле до яру, де стояв наш танк. Ми вискочили з машини й почали її гасити. Моторний відсік вигорів.
Тут під’їхав «Купол». Поранених забрали, а Сергій Ліновський та я залишились. Півночі чекали евакуації, потім витягнули згорілу машину.
Я відлежався на базі й через тиждень поїхав знову на летовище. На башту управління…"
Далі буде.

 

Ігор Гофман. Той, що тричі повертався з пекла
Частина 2. Вежа управління
Продовжуємо спогади молодшого сержанта 93-ї Гвардійської окремої Харківської механізованої бригади Ігоря Гофмана про страшні дні оборони Донецького аеропорту.
«Після виходу зі старого терміналу я трохи відлежався на базі, - згадує Гофман. - Був вибір - їхати на висоту 93/17, на якій я вже був раніше, чи на вежу управління. На вежі я ще не бував, то ж відправся туди. Пробули там кілька днів, тримали оборону на позиції «Броня». Вежу тоді обстрілювали з трьох боків.
Одного дня в середині грудня 2014 року «сепаратори» попросили повернути їм тіла загиблих. Вони сказали, що не будуть стріляти 20 хвилин, аби ми забрали трупи їх хлопців та поміняли їх на наших загиблих бійців. У бойовиків залишалось тіло нашого гранатометника Олега Нетребко, якого хлопці не змогли витягти через завал, тому ніхто не вагався. Між нами та дзвіницею й кладовищем було заміновано велику ділянку: мінували і ми, і «сепари», кожен своє, але нас цікавила ділянка двору навколо вежі та під стінами.
Погодились йти я з покійним Славою Лисенком, капітан «Лось» з розвідки чи 79-ї десантної бригади, не пам’ятаю, та бійці нашої роти Антонов, «Бандера». Слава з «кішкою» (залізні крюки на мотузці) йшов першим, за 20 метрів позаду був я, бійці та капітан «Лось», який керував процесом. Якщо б Слава підірвався, то інші б залишились живими. Там були міни, пам’ятаю, МОН-100 стояла – така собі зелена каструля біля телеграфного стовпа, розтяжки з Ф-1. Все переплутано дротами від ПТКР, а на тих дротах – гранати, але це було більш-менш примітивне, й ми дійшли без пригод. Найгірше - не бачили, що в нас під ногами, бо землю і всі саморобні вибухові пристрої засипало товстим шаром мінеральної вати і обшивки, зірваної вибухами з вежі управління.
Дійшли... Першого вбитого розчавив танк, його почали відколупувати, а той замерз, став плоским, як в анекдоті. Міліметрів 15-20 було тіло в товщину, розплющене гусеницями. Танк схоже кілька разів по ньому проїхав. Тому коли почали його виймати, труп розірвався навпіл: ноги з тулубом у вигляді картонної картини, а груди з руками були окремо. Не здогадалися тоді сфотографувати… Хлопці несли фрагменти тіла під пахвами, настільки вони були легкі та висохлі на морозі.

Спойлер

А наступний їх вбитий був у тільняшці під стіною вежі зі зворотного боку. До нього Славка йшов по обшивці та мотлоху метрів за тридцять, я йшов за ним та чекав на вибух. Коли ми перевернули «кішкою» цього, вірогідно, десантника, він теж розламався навпіл в хребті, грудна клітка окремо, ноги окремо. Тіло вже розклалося. Ми його винесли на шматках целофану.
Під ним виявилося ще тіло в шлемофоні та в зеленій формі. Ми подумали, що це наш зі згорілого БТРа, що стояв під вежею. Зачепили його «кішкою»... Всі трупи не були заміновані, хоча це могли зробити як наші на випадок відступу, так і «сепари», які частенько нишпорили поруч..
20 хвилин минули, потім ще 20... Ми все чекали, коли бойовики почнуть по нам стріляти, але роботу не припиняли. Під хлопцем у шлемофоні виявився ще один, третій, під третім - четвертий. Всього було три трупи в шлемофонах і зеленій формі. Їх склали на плівку, почали перевіряти документи, виявилося, що це російські танкісти. Екіпаж російського танка. Потім наші бійці згадали, що раніше тут було підбито танк, якого відтягнули з поля бою, а куди подівся екіпаж ніхто не знав. Виявляється, екіпаж сховався під стіною, там же й загинув, а зверху на них ще впав десантник. Нас не застрелили, ми не підірвалися. Все пройшло добре.
Наступного дня здали тіла. При них знайшли золоті речі, прикраси, зробили опис, і повернули все «сепарам». Вони ще поскаржилися, що наших загиблих віддають в красивих мішках, а ми вбитих бойовиків у шматках целофану. Але у нас не було нічого, крім волонтерського целофану.
Кожен день з кладовища та дзвіниці по нас працював снайпер. Тому ніколи не змінювали чергування на постах в один і той же час, зміни відбувались навмання. Треба було пробігти критим переходом до вежі з бокового крила: ось там він і намагався в нас поцілити. Крок йдеш, потім стрибаєш, потім біжиш – так не давали снайперу розрахувати відстань для упередження, тож його кулі зазвичай влучали мимо. Проте у ворога залишалась можливість стріляти в вікна з підствольних гранатометів чи з АГС. Тому й шукали ми, чим ті кляті вікна затулити, аби й захиститись від обстрілів, й зберегти змогу спостерігати за супротивником.
Хлопці вирішили пройтись вздовж злітної смуги, щоб зняти елементи огорожі з товстої металевої сітки, та закрити ними вікна з боку противника. Взяли зубило, кувалду і пішли знімати. Стояв туман і видимість скоротилася до сотні метрів. Зняли кілька сіток, поки не почало розвиднюватись. Коли повернулися, на вежі розпочалася пожежа, яка тривала весь день та всю ніч до ранку. Споруда вигоріла повністю. Згоріли наша зброя й речі, згорів майже весь боєкомплект. Неушкодженим залишався тільки пост «Броня» в західному крилі. Найбільш досвідченим серед нас був тоді старшина «Бабай», Едуард Читадзе…
До цього «Бабай» відзначився тим, що провіз через «сепарське» оточення воду, їжу і солярку на старий термінал. Перед цим дві машини розбили, і водії відмовлялися їхати. А старшина Читадзе погодився. Для нього це вже не перша війна з москалями. Він був у нас гарним та принциповим старшиною.
Поїхали вони тоді з молодим бійцем «Барсіком» не за традиційним маршрутом, а по-своєму. При цьому їхали, і фотографували «сепарські» позиції, махали «сепарам» рукою. Бойовики спочатку машину прийняли за свою, бо «КамАЗ» не мав військових позначень. Про те, що це машина ЗСУ, терористи розібралися вже в себе в штабі. Взяли Читадзе і «Барсіка» в заручники, ледь не розстріляли. Сказали, якщо в машині виявиться зброя або щось, крім їжі - вб’ють. А там була двохсотлітрова бочка з соляркою для генераторів. Її не помітили, бо «сепар», що поїхав з водієм, не наважився наблизитись до старого терміналу, сховався за рогом, і не бачив, що саме розвантажили. А своїм він доповів, що все нормально. Кілька разів Едіка виводили на розстріл, але все ж таки машину повернули, й наші хлопці дали «по газах».
Командир «сепарів» потім відчитав своїх - як українців пропустили через позиції? Ті виправдовувались: машина заїхала не так, як домовлялись, а іншим маршрутом.
Повернувся «КамАЗ» з хлопцями успішно, артилеристам вони повідомили координати, де бачили «сепарську» техніку, й ті накрили її влучним вогнем. Після цього «сепари» передали, що тіла Читадзе та «Барсіка» в разі чого не повернуть, якщо вони попадуться до них в полон або загиблими.
Ось цей старшина Читадзе був з нами в вежі управління. Коли почалася пожежа, я сидів обличчям до нього, а кулемет був за спиною, біля місця, де спали. Едуард раптом закричав: «Вогонь». Повертаюсь – кімната палає. «Бабай» заскакує в охоплене вогнем приміщення й починає штовхати ногами матраци з криками «Пожежа!». Я не зрозумів спочатку, що він робить. Схопився за вогнегасник, але не зміг зірвати чеку. Не вистачало сил, бо не побачив у напівтемряві дріт поперек шплінту. «Бабай» же бігає по кімнаті, штовхає матраци. Виявляється, під ними спали хлопці з нічної зміни (позивні «Лис» та «Чечен»), які завернулися від холоду під матраци. І він їх врятував, бо вони міцно спали, а кімната вже була охоплена полум'ям.
Читадзе сам загорівся і почав палати, як факел, від верху до низу, до плечей. Таке бачив тільки в кіно...
Другий вогнегасник спрацював. Збив полум'я, а «Бабай» катався по підлозі та кричав. Я повернувся і розрядив другу частину вогнегасника в кімнату, тому що там була зброя. Намагався іі врятувати, але не зміг. Заряду не вистачило збити полум'я.
Обернувся - Читадзе знову горить, знову кричить, катається. А я нічим не можу його загасити. У нас крім целофану нічого не залишилось, все палало. І вже почали вибухати патрони. Підбіг медик Роман Смішний, він дуже багато людей врятував на летовищі.
Роман Смішний, медик з десантної бригади, чемпіон СРСР з баскетболу, 2,05 м зросту, вік 50 років, як мені. Він схопив Едіка за плечі і тримав його на руках у висячому положенні, поки ми здирали палаючий одяг. Тканина тим часом вплавилась йому в пах,в сідниці, в ноги, одяг весь злипся зі шкірою.
Едік наш залишився голий, вежа охоплена полум'ям, ми в диму… Ледве знайшли вихід, вискочили в сусіднє крило. І виявилося, що у нас на сім бійців один автомат, та у десантників була пара кулеметів і кілька автоматів. Все інше було в вежі, горіло і вибухало.
Пожежа тривала близько доби. «Сепари» не зрозуміли, що там відбувається, і до нас не лізли. Мене «Лось» попросив взяти кулемет десантників і вийти на злітне поле під вежу - прикрити на всякий випадок. У мене на сторінці в Фейсбуці є відео, як ми з «Барсіком» цю оборону тримали. Вийшли з укриття, стали за розбитою помаранчевою діжкою водовозки, я з кулеметом, «Барсік» з автоматом, і дотемна три години чергували. «Барсік» питає: «Де «сепари» можуть бути?» Кажу: «За забором, метрів двадцять від нас, та в лісосмузі, метрів тридцять від нас, та ще в бік Донецька, метрів сто від нас». Так три години й чекали пострілів - сховатись ніде, поруч асфальт та розбита діжка. Але в разі атаки бойовиків, ми б її помітили першими і дали б «по зубах», адже з палаючої вежі вести спостереження було неможливо. Пощастило: вони не наважились наблизитися на дистанцію пострілу. У сутінках прийшли десантники, і нас змінили на посту.
«Лось» попросив пролізти вгору по сходах вежі в обхід полум’я на дах. І ми з моїм відділенням - Слава Лисенко, «Барсік», «Чечен» і «Бандера» - вдерлися наверх. На п’ятьох був один автомат і половина цинку патронів. Ми ще сміялися, що будемо відбиватися цеглою, благо що весь дах був всіяний її уламками. Під нами в цей час горів поверх, то ж наковталися диму, а підлога нагрілася так, що через підошви пекло. І вибухали боєприпаси. Ми регочемо з «Барсіком» до істерики, а покійний Славко образився та пішов від нас в інший кут. Ми ж не можемо стриматись, уявляючи картину кидання цегли з даху по бойовикам…
Вигорів кабель, і через дірки в підлозі ми стали бачити, що під нами відбувається. А під нами знаходилось ні що інше, як ящики з протитанковими ракетами і пострілами до РПГ-7. Слава попросив мене спуститися вниз, і спробувати залити все це водою. Я побіг, схопив 10-літровий бутель з водою. Десантники кричать: «Куди? Води не залишилося». Я відповідаю: «Зараз вибухне так, що вода нам не знадобитися». І з бутлем, з матюками, побіг гасити. Біжу, а за мною як за джином, сліди такі вогненні залишаються... До речі, підошви берців витримали, залишились цілими. Хоча важливо не це, а те, що добіг, вилив 10 літрів на ящики. Танцював навколо них, бо полум'я пекло просто нестерпно. Дуже врятувала німецька форма, яка врятувала від опіків. До речі, заряди від ПТКР на сходах до першого поверху під нами таки вибухнули, і від сходів нічого не залишилося.
Вранці Едік почав втрачати свідомість. Він грівся біля буржуйки, його трусило від ознобу, а евакуації не було. Ще скаржився, що так швидко вийшов з ладу, та не може нічим нам допомогти. Каже: «Дуже швидко погорів, не вбив ні одну падлюку». Я втішав його, адже він врятував бійців, й хлопці зобов’язані йому життям. Медикаменти всі згоріли в вежі, Роман Смішний обмотав його, як міг, намагаючись не торкатись обпечених ділянок тіла. Потім ми почули звук «Уралу», але через туман машина пролетіла по злітній смузі повз нас, й пішла в бік «сепарів». Я вискочив на смугу й намагався привернути увагу водія, махаючи руками. Хлопець-десантник з надписом на куртці ззаду «МЧС» ховався в вежі та волав, що зараз бойовики мене застрелять, а я боявся, що машина попаде під ворожий вогонь. Едіку погано, він помирає від опіків. Якби машину розстріляли, він би просто не витримав, помер би. Отже я вискочив на смугу та махав руками. Пропозиція стріляти в повітря була відкинута, адже в «Уралі» могли не зрозуміти й почати відстрілюватись. На щастя, в машині мене помітили в дзеркала та розвернулися.
В «Уралі» були бійці «Малюк» (Олексій Болдирєв, загинув 9 грудня 2015 року), «Ворон» (солдат Івко), незнайомий мені водій, якісь мішки… Ми швидко закинули Едіка до кабіни, завантажили зібрану обгорілу зброю, лягли з «Барсіком» до кузову, і так приїхали до міста Селідове. В лікарні перевірилися на отруєння чадним газом. Постраждалим виявився тільки «Бабай». Ми ж були боєздатними, тільки побитими і контуженими. Я повернувся в розташування.
Сумував за кулеметом, як за людиною. Він згорів, а я не міг з ним розлучитись: почистив його, змастив, але ствол покрутило від високої температури. Як друга загиблого віддав, руки тремтіли... Він мені на старому терміналі життя спасав, а я його лишився...
Рома «Диск», наш медик з 93-ї бригади каже: «Ігорю, тобі треба на шпиталь, якщо ти не поїдеш, то залишишся дурником, у тебе вже дах поплив». Він мені робив уколи тиждень, потім я відправився до шпиталю. 10-14 днів, не пам’ятаю вже, пробув на станції швидкої допомоги. Шпиталь був забитий. Не хотіли приймати. Невропатолог направив на комп’ютерну томографію, яка показала, що в мене реально пошкоджені мізки. І тут дзвонить Коля, позивний «Мєнт», говорить: «Ігорю, повертайся, нас добивають на висоті, нам труба». Я кажу: «Ясна річ, повертаюсь». До лікаря, підійшов, виписався «заднім» числом. Сів на автобус до Красноармійська. Звідти 15 січня 2015 року я знову поїхав на летовище».

 

Віктор Муженко

Наші воїни будуть краще вмотивованими на успішні бойові дії, коли їхню щоденну рутинну працю визнає командування і український народ.
Нагородив на лінії зіткнення солдат, сержантів і офіцерів за зразкову військову майстерність, мужність і стійкість. Ворог щоденно отримує від них по зубах. Їх не треба переконувати за що вони воюють. Перемога нашого козацького духу над російськими ординцями не за горами!
PS. На фото одні з нагороджених:

 

Ігор Гофман.
Той, що тричі повертався з пекла
Частина 3. «Пожежка»
Фінальна частина спогадів молодшого сержанта 93-ї Гвардійської окремої Харківської механізованої бригади Ігоря Гофмана про страшні дні оборони Донецького аеропорту.
«Хлопці кликали мене повертатись, бо людей катастрофічно не вистачало, - згадує Ігор Гофман, - тож, я попросив лікаря зі шпиталю виписати мене «заднім» числом. І він виписав мене датою 24 січня 2015 року, хоча вже 15 січня я виїхав до терміналу в групі підтримки від третьої роти з «Малюком» та «Бодею».
Ми не доїхали до терміналу метрів 300. Отримали наказ висадитись та зайняти оборону. Це була порожня будівля пожежної частини аеропорту, «пожежка», як її називали – між терміналом та вежею управління.

Спойлер

Слід відмітити, що місце було нам незнайоме, до цього там ніхто з військовослужбовців Збройних Сил України не тримав оборону. Приїхали ми лише зі зброєю та боєприпасами, бо планувалось воювати в терміналі на посту «Калитка», де все необхідне було, а на «пожежці» ні спального приладдя, нічого… Там знаходився капітан розвідки «Череп», лейтенант та 3-4 розвідники, та група наших хлопців: контужених і легкопоранених, які вийшли з вежі управління. За старшого серед бійців 93-ї ОМБр був молодший сержант Вячеслав Лисенко. За їх словами, пост, де вони були, зруйнував танк терористів. Той танк працював, напевно, зі системою лазерного наведення, бо гатив снаряд за снарядом в одну й ту ж пробоїну, аж доки не з’явився отвір крізь всю будівлю. Таким чином, в подальшому кожен снаряд вибухав вже всередині приміщення, детонуючи на внутрішній стіні, наносячи поранення тим, хто був у приміщенні. Це був новий російський танк, з новою системою наведення.
Перше, що я почув у темряві, було питання: «Хто в вас за старшого?». Оскільки хлопці мовчали, почекавши декілька секунд, я назвався старшим.
«Череп» пояснив, що наша задача - не виказувати своєї присутності, корегувати дії артилерії та прикрити відхід бійців з терміналу, якщо в цьому буде потреба.
Перший день пройшов спокійно на морозі та голому бетоні. Спостерігали, як «сепари» розстрілюють наших хлопців на терміналі та повідомляли про це командуванню. Радились, як побудувати оборону, щоб не виказати себе. Я висловив думку, що укріплення слід зробити всередині кімнат,відступивши півтора-два метри від вікон, щоб ззовні не було видно змін у приміщенні. «Череп» погодився, але коли я прокинувся після нетривалого сну, хлопці під його керівництвом вже заклали вікна за зовнішнім контуром стіни, використавши при цьому, серед іншого, уламки пінобетону.
Це була страшна помилка, бо, по-перше, пінобетон не захищав навіть від автоматної кулі, а, по-друге, через зміни зовнішнього вигляду вікон, супротивник відразу зрозумів, що всередині готуються до оборони. Тож ми себе повністю демаскували.
З третьої до четвертої години ночі ворог запросив час тиші, щоб винести своїх поранених та вбитих. Це було 17 січня 2015 року. Ми домовилися з хлопцями з «Правого сектору», що можемо за цей час винести поранених з терміналу через злітну смугу до них на метеовишку .
Чекали на дозвіл, але команди не було: щось десь не спрацювало. Нас запитали по рації, чи здатне наше приміщення прийняти всіх хлопців з терміналу та чи не перенести оборону летовища в будівлю пожежної частину. Я категорично заперечив, пояснивши, що приміщення «пожежки» крите звичайним оцинкованим металом, а два його крила дуже маленькі та ще й збудовані з червоної цегли, яка не витримає навіть великокаліберного кулемету. Тож цю ідею відкинули.
На випадок відходу з терміналу, я попередив своїх, щоб ті не вели вогонь по «сепарам». Адже хлопці при відступі могли не розібратись і залягти посеред поля. Стріляти мав тільки наш снайпер, і то в разі, якщо б бойовики відкрили вогонь з даху терміналу по відступаючим. Але до світанку команди на відхід не було…
Десь о-пів-на десяту перший танковий снаряд вдарив в стіну зі сторони Спартака. Після двох пострілів ворог змінив позицію. За цей час ми зробили укриття в ремонтній ямі «пожежки», перекривши її картонними дверми та товстою резиною.
Яма була довжиною 16 метрів прямо посередині будівлі. Я розділив її мотлохом, шматками металу навпіл, зробивши барикаду, щоб міна не поклала всіх, хто вкривався в ямі, разом. Барикада мала захищати бійців від осколків.
Розділивши групу бійців на три частині, одних бійців розмістив в тій ямі по обидва боки барикади. Віталій Івко, позивний «Ворон», з кулеметом зайняв позицію на одному фланзі, а я на іншому - теж з кулеметом та чотирма РПГ, оскільки навпроти моєї позиції були відсутні ворота й був шанс побачити ворожий танк, якщо він наважиться підійти близько. Двоє хлопців вели спостереження в бік цвинтаря.
Бойовики почали мінометний обстріл. Біля бійців, що вели спостереження, в приміщення попала 82-мм міна: одного поранило в руку, а снайпер отримав контузію.
Через півгодини з боку Донецька почався танковий обстріл. «Сепарський» танк працював серіями по 27 пострілів, потім від’їжджав на перезарядку хвилин на сорок. Може й не один танк працював, важко тоді було сказати…
Я відмічав час, кількість пострілів та доповідав. Капітан «Череп» був усередині, в найбезпечнішому приміщенні, та за допомогою рації корегував вогонь нашої артилерії.
Потім бойовики обстріляли нас з автоматичного гранатомету. ВОГ-17 потрапив «Ворону» прямісінько під ноги, уламками пробив обидві ступні. Перев’язали нашвидкуруч чим було, й він залишився на позиції з кулеметом.
Поступово приміщення перетворилось на купу уламків та сміття.
Перед початком четвертої серії танкового обстрілу, я ще встиг пожартувати, що російські танкісти запізнюються. Вразити ворожу машину ми не могли, бо вона стріляла з позиції між гаражів з відстані близько кілометру, а ми були фактично в ямі. Чули її добре, проте не бачили…
Славко Лисенко зайняв оборонну позицію біля воріт, позаду нього розташувався Віталій Нагорняк. Він ще встиг мене попросити спуститись до ями, бо я був нагорі й оглядав приміщення. Встиг зробити лише крок…
Вибухом від танкового снаряду мене кинуло на хлопців до ями. Здавалось, я відразу прийшов до тями (вже на похованні «Малюка» дізнався, що перебував у «відключці» 20 хвилин). Озирнувся, а моя шапка лежить там, де я стояв. Тобто вибухова хвиля підняла мене, 100-кілограмового чоловіка з кулеметом, й закинула до ями, а шапка залишилась на місці. Вже потім я роздивився, що на бронежилеті всю спину посікло уламками, броньована пластина витримала.
Внизу з’явилось чітке відчуття, ніби хтось на вухо сказав, що треба звідти вилазити й змінювати позицію. Починаю видиратись нагору, а боєць Коваленко, позивний «Генерал» в істериці хапає за ноги й тягне назад. Справа в тому, що яма була накрита, й хлопці почували себе у відносній безпеці. Танк продовжує працювати. Дуже щільно снаряди лягали. Та й міномет «сепарів» почав крити нас зверху, хоча на це ми вже не дуже звертали уваги.
Кричу: «Вилазимо до кімнати!» Тягну хлопців. Вилізли всі. Чую Віталія Івко – «Ворона», той просить: «Витягніть мене, бо ноги пробиті» . Пил стояв такий, що я ледь побачив його руки. Витяг. Тільки встиг з ним дістатися кімнати, 120-мм міна влучила прямісінько в центр ями. Все, що там було, спалахнуло.
В мене була єдина думка – в який бік соплом я поклав «мухи» (ручні протитанкові гранатомети). Пощастило, «мухи» спрацювали в бік вулиці. Це треба в майбутньому враховувати хлопцям – завжди зброю тримати в напрямку до ворога, на вулицю, щоб при влучанні в неї осколків, заряд не влучив у своїх.
Відгоріло в тій ямі, вийшов я оцінити ситуацію. Віталік Нагорняк сидить на своєму посту біля стіни, тільки сповз трохи вниз, наче втомився. Автомат в руці, направлений в бік ворога. Тільки голови нема…
Розтиснув пальці загиблого, підняв його зброю.
В кімнаті на спині лежав Слава Лисенко, позивний «Колюня». Той самий «Колюня», що зі своїм підрозділом вийшов з Іловайського оточення, зберігши зброю... Живіт його посікло осколками, вибухом відірвало праву руку, зламало шию та відтяло півстопи. Хлопці з «Малишем» перев’язали, як змогли, але було марно...
Це був поганий день - з 21 чоловіка нашої групи двоє загинули, 17 поранені… Більше ста двадцяти танкових снарядів влучило в той день в нашу будівлю, точніше в те, що з неї залишилось. Це без мін, якими нас накривали зверху, й які тоді ніхто не рахував…
Я сфотографував вбитих товаришів на всяк випадок, щоб у штабі не було сумнівів при підготовці документів родичам, якщо тіла б не вдалось вивезти. На старому терміналі я ще соромився робити фото загиблих, але коли вийшли з летовища, мені батько одного хлопця півтора місяці дзвонив, не вирів у загибель сина, хоч я пояснював, що спав поруч з його холодним тілом ніч…
Коли ми залишали «пожежку», тіла Віталіка та Славка поклали на броню, прив’язати не було чим. Приїхали в Тоненьке до медиків – виявилось, Віталіка ми втратили по дорозі. Сіли тоді з мехводом Сергієм Диновським та двома бійцями, й поїхали на злітну смугу шукати тіло побратима. На бій, що йшов навкруги, уваги вже просто не звертали… Сергій Диновський першим побачив Нагорняка, й ми його евакуювали.
Шпиталь був просто забитий пораненими, вони лежали й у коридорах. Вирішили лікуватись за місцем проживання, щоб не займати місця, яких вже й так не було. Заступник комбрига допоміг, підказав як написати рапорти. Сам підписав. Віднісся з повагою...
Як повернувся, першим ділом пішов до товариша, який просто дав 20 тисяч гривень на похорон бійців. Від себе. Хоч хлопців він особисто не знав. На ті гроші скупили Славі всі рози в його містечку, бо сказав хтось над закритою труною, що він їх любив. Він їх любив…
Віталія Нагорняка ховали теж в закритій труні. Місце на цвинтарі в Кривому Розі - навпроти його товариша, старшого лейтенанта Валерія Бердакова, командира протитанкового взводу нашого 1-го батальйону 93-ї ОМБр, який загинув на висоті в листопаді 2014 року.
Після поховань пройшли комп’ютерну томографію, МРТ – виявились закриті травми головного мозку. Якісь крововиливи. Травмувало спину. Ми ж тижнями сиділи на морозі без опалення, вимерзлі, як ті пси, людей набили… жах… Пролікувався два тижні та поїхав до своїх у розташування частини, реабілітацію не оформлював. Тоді мало хлопців з роти в строю залишилось, зі 100 чоловіків десь 16, на пости нікому ходити було. Тож повернувся без затримки.
Як я зараз оцінюю бої за Донецький аеропорт? Про це треба писати. Писати тим, хто там дійсно був і все бачив на власні очі. Не для самовихваляння.
Фіксувати факти. Бо розумні вчаться на помилках. Помилок було багато, але я б не став кидатись камінням. Давати оцінки, чи когось звинувачувати зарано. Ми не знаємо обставин, за яких приймались ті чи інші рішення, ресурсів, що мали командири. Всієї правди ми ще не знаємо…
А побрехеньок багато розповсюджується. І в ЗМІ, і в книжках… Чим більше на кітелю блискучих значків, сувенірних «орденів» та «медалей», яскравих шевронів «Кіборг», тим більше брехні з вуст деяких їх володарів, я помітив…
Стрілянина в стелю заради відео-зйомки, це не подвиг, а дурість та марна витрата боєкомплекту, який завозили ціною життя. Мене спитали, а як розрізнити: де бій, а де показуха? Та дуже просто. В бою в людини забруднені руки, форма, обличчя, а показуха - це чистенька людина з картинною позою. В бою не до фото-відео-зьомки.
У більшості своїй на летовищі хлопці воювали хоробро. І ефективно, враховуючи, що нам, мобілізованим, протистояли вишколені російські спецпризначенці. Хлопці з добровольчих батальйонів відігравали велику роль у піднятті бойового духу, і я їм дуже вдячний, хоча в обороні 90% роботи виконували військовослужбовці Збройних Сил»

 

Порошенко присвоил звание Героя Украины десантникам Андрею Ковальчуку и Валерию Чибинееву

В ходе военного парада по случаю 25-й годовщины независимости Украины Президент Петр Порошенко присвоил почетное звание Герой Украины полковнику, начальнику штаба – первому заместителю командующего Высокомобильных десантных войск Вооруженных Сил Украины Андрею Ковальчуку и командиру роты снайперов 79 отдельной десантно-штурмовой бригады Высокомобильных десантных войск ВСУ, капитану Валерию Чибинееву.
Глава государства вручил награды военным во время парада на Крещатике по случаю 25-й годовщины Независимости Украины. Оба воина мужественно защищали территориальную целостность, суверенитет и независимость Украины в зоне проведения АТО.

Спойлер

Полковник Андрей Ковальчук - участник антитеррористической операции с апреля 2014 года. На должности командира бригады 80 отдельной аэромобильной бригады умело и уверенно руководил действиями подчиненных подразделений бригады в Луганской и Донецкой областях, организовывал службу на блокпостах и опорных пунктах.
Благодаря решительным действиям полковника Ковальчука, четким и своевременно отданным боевым приказам, правильной организации ведения боевых действий и высокому патриотизму, подразделениями бригады под его руководством были освобождены Николаевка, Славянск, Георгиевка, Лутугино, Круглик, Новосветловка, Хрящеватое, Победное, Счастье, Трехизбенка.
В ходе ведения боевых действий в мае 2014 года под руководством офицера был взят под охрану аэропорт Луганск. Андрей Ковальчук лично спланировал правильное построение обороны и организовал ведение разведки, профессионально и умело руководил действиями подчиненных подразделений, благодаря чему не был допущен захват стратегически важного объекта противником. Во время штурма аэропорта боевиками в августе того же года лично руководил его обороной, в ходе чего было уничтожено до 200 единиц техники боевиков и регулярных войск Российской Федерации и до 400 человек живой силы противника.
За время АТО полковник Ковальчук был дважды ранен, но несмотря на это оставался выполнять задачи с подчиненным подразделением. В течение двух лет под руководством офицера бригадой не допущено потери боеспособности подразделений.
Капитан Валерий Чибинеев с первых дней российской агрессии встал на защиту территориальной целостности и независимости Родины. В составе 1 аэромобильно-десантного батальона принимал участие в освобождении Красного Лимана Донецкой области.
Во время ведения боевых действий в районе поселка Бирюково Луганской области в июне 2014 года подразделение возглавляемое капитаном Чибинеевым уничтожило диверсионно-разведывательную группу противника и взяло в плен двух военных террористических войск. Возле поселка Изварино Луганской области в июле того же года, вместе со своими собратьями вытащил из подбитого танка трех военнослужащих. В январе 2015 года оборонял Донецкий аэропорт вблизи взлетной полосы аэродрома.
Во время выполнения боевого задания на наблюдательном посту возле Авдеевки в июле 2016 года в ходе успешно проведенных операций группами снайперов под руководством капитана была уничтожена живая сила расчетов пулеметов и гранатометов и один снайпер. В целом 12 подтвержденных целей. В конце этого же месяца получил ранение в результате обстрела позиций артиллерией террористов. Не смотря на это продолжал руководить подразделением, что позволило удержать позиции, несмотря на многочисленные атаки террористов и обстрелы территории вражеской артиллерией.

 

Нагорода знайшла героя

У День Державного Прапора України державною нагородою - медаллю «За військову службу Україні» - було нагороджено головного сержанта батареї протитанкових керованих ракет 93-ї ОМБр сержанта Михайла Реуцького.
У 2015 році Михайло Реуцький (позивний «Тихий») воював у складі 11-го БТрО, яка 98 діб тримала бойові позиції поблизу Донецького аеропорту – на висоті 240 («Зеніт») та на шахті «Бутівка».
Нагороду своєму колишньому бойовому побратиму вручали командир 11-го БТрО 59-ї ОМБр полковник Володимир Федченко та його заступник капітан Ігор Ткаченко. Вітаємо Михайла Реуцького з заслуженою нагородою!
Слава Україні!

 

Герой України Євген Межевикін. Герою Слава!!