Герої України. Доска пошани

Після ампутації ноги вчитель біології повертається у військо

Головний сержант одного зі взводів окремої гірсько-штурмової бригади Олексій Сеник перед другою ротацією в район проведення ООС мав погане передчуття. Був майже впевненим —щось станеться з ним зле. Затримавшись ще на місяць понад запланований термін ротації, він зазнав важкого поранення, внаслідок якого йому ампутували ліву ногу.Після перебування у відділенні реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру (м. Ірпінь) Олексій Леонідович обов’язково повернеться до військової служби. Він це твердо вирішив, а родина підтримала.

Спойлер

Як шкільний вчитель став головним сержантом

За плечима у співрозмовника— 24 роки роботи вчителем біології на Хмельниччині. З перших днів подій на Сході прагнув поповнити ряди захисників. Проте вийшло це лише у 2016-му. Про цю історію Олексій Сеник розповідає так: «На власному прикладі хотів показати учням, що таке патріотизм. 27 квітня 2016-го підписав контракт із Летичівським райвійськкоматом. А в жовтні відкомандирували до окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Рік пробув на Луганщині. Восени 2017 року повернувся додому, побув трохи й торік у листопаді попрямував до окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Опинився на Донеччині. Моя ротація мала тривати півроку. Я лишився ще. На сьомому місяці зазнав поранення.

Запитую, що вразило під час першої поїздки в район проведення АТО. Співрозмовник трохи замислюється…

— Та звичайне життя, лише відчувається більша відповідальність, бо усвідомлюєш, де перебуваєш, що може статися. Виникали побутові проблеми: де помитися й попрати. Годували добре. Згодом на ВОПі самі зробили лазню. Воду гріли буржуйкою. І нічого страшного, що на стінках іній 5 сантиметрів, ще й шалений мороз. Нормально. Купили пральну машину, — розповідає Олексій Леонідович.

В окопах виживають завдяки друзям

За словами головного сержанта, морально витримати навантаження допомагали друзі поруч. Особливо дружний—колектив у механізованій бригаді. Коли Олексій Сеник зазнав поранення, саме ця бригада оголосила збір допомоги для нього.

Знайшов друзів він і серед гірських штурмовиків.

— У мене було два хороші друга. Один з них —Василь Васильович, колишній міліціонер з Чернівців, який пішов захищати Україну. Інший — прапорщик Женя, який перевівся з небойової бригади, родом з Кременчука. Ми разом ходили на чергування на спостережник, — ділиться Олексій Леонідович.

З молоддю головний сержант теж знайшов спільну мову, бо працював на рівні з усіма, попри вік. Якось самотужки зголосився копати й зірвав спину. Пролежав тиждень під крапельницями. Пригадує, як звільняли від снігу дорогу в село, аби виїхати машиною по воду. «Відкинули» близько кілометра шляху. Проте так і не змогли виїхати. До села лишалося кілометри чотири. Загалом будні мало чим різнилися між собою: чергування, огляд і чищення зброї, приготування їжі, відпочинок.

— Командиром у нас був випускник військового вишу, хлопчина років 23. Як сержант я показував приклад іншим у ставленні до нього, попри його молодість. Він командир, офіцер, і його слід поважати. Навзаєм він з такою ж повагою ставився і до підлеглих, — каже Олексій Сеник.

Білий спалах, потік теплого повітря — все, що пам’ятає про вибух

Олексій каже, що добре не пам’ятає момент поранення.

— Ми пішли на чергування в ніч з 6 на 7 червня, якраз напередодні Зелених свят. Чергування розпочиналося о десятій. Прийшли трохи раніше, чули перестрілку зі стрілецької. Потім по нас ударили великим калібром: спершу з СПГ, потім почали крити 120-ми. Одна з мін прилетіла до нас. Пам’ятаю лише білий спалах і потік теплого повітря. Уперше приходив до тями біля бліндажа, коли мене виносили. Вдруге, коли перевантажували з нашої машини у«швидку». Прокинувся наступного ранку, коли нас відправляли на Харків, — пригадує співрозмовник.

Його побратими розповіли, що мішками із землею поранених присипало добряче. Санінструктор Оля відкопала, вколола знеболювальней надала першу меддопомогу. Троє хлопців потім виносили важкопораненого. Під час евакуації до машини бойовики посилили обстріл.

Мрію облаштувати пасіку й посадити садок

До Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру в Ірпінь Олексій Сеник потрапив 27 серпня. Тут став на протез. Хизується електронною ногою, жартома називаючи себе Термінатором. Для страховки спирається на тростину — дається взнаки контузія.

Після реабілітації Олексій Леонідович твердо вирішив повернутися служити у Летичівський районний ТЦК та СП. Для нього є відповідна посада — інструктор по роботі з резервістами. Дружина та двоє дорослих дітей підтримують. Жартома кажуть, що йому нічого робити вдома.

— Служитиму до 60 років, як дозволить здоров’я. Поволі син облаштує побутові умови вдома, аби я міг обходитися без сторонньої допомоги. В Ірпені дуже добре, все пристосовано для людей з обмеженими фізичними можливостями. До кінця життя займатимуся фізкультурою. Треба зміцнювати м’язи, які дозволяють рухатися на протезі. Що найважче? Усвідомлення, що не зможешжити так, як до поранення. Ані краплини не шкодую, що віддав своє здоров’я, — ствердно каже Олексій Сеник.

Наостанок спілкування Олексій Леонідович зізнався, що мріє облаштувати пасікуй посадити садок — від горіхів до персиків. Нехай і ця його мрія здійсниться!

 

Vоїн – це я: Найбільший склад зі зброєю у східній Європі. Оборона – військовий 138-й ЦСпП ВСП Алекс

У Бахмуті ще до війни знаходився 1282-й центр забезпечення бронетанковим озброєнням та технікою, де зберігалось більше 250 танків, близько 300 БТР та 200 БМП. А неподалік у селі Парасковіївка знаходилась база стрілецької зброї. Оборона цих об’єктів була стратегічно важливою для українського війська. А для проросійських бойовиків, що на той час ще маскувались під місцевих жителів, захоплення цих об’єктів могло стати вирішальним. Однак українці вистояли. На обороні баз були 3-й полк Сил Спеціальних операцій. 138-й Центр Спеціального призначення Військової служби правопорядку, 80-та окрема десантно-штурмова бригада та 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

 

90-летняя патриотка из Иловайска прятала у себя и лечила раненых бойцов батальона "Донбасс"

90-летняя Клавдия Ивановна, несмотря на опасность, не только прятала, но и лечила в своем доме в Иловайске в августе 2014 года двух раненых защитников Украины из батальона "Донбасс".
Только сейчас два украинца, воевавшие в добровольческом батальоне "Донбасс", рассказали о своем чудесном спасении из окружения в Иловайске. Оба во время боев получили ранения, и оба обязаны жизнью Клавдии Ивановне – жительнице города, которой в 2014 году во время тех страшных событий было 90 лет, сообщает Диалог.UA со ссылкой на Reporters. В 2019 году женщина ушла из жизни, и потому сейчас появилась возможность рассказать о ее подвиге. Бойцы добровольческого батальона "Донбасс" с позывными "Бишут" и "Никитос", будучи серьезно ранеными (один – в ногу, второй – в голову) вошли наугад в квартиру, расположенную на втором этаже одного из домов. В квартире жила 90-летняя женщина, которая во время Второй мировой войны была на фронте санитаркой. Клавдия Ивановна оказалась патриоткой Украины, прониклась к бойцам сочувствием.
Оказалось, что она прекрасно помнила свои медицинские навыки: промыла раны, оказала помощь. Потом бойцы вспоминали, что у женщины было еще и отменное чувство юмора и самоиронии. Так, она с улыбкой рассказывала о преимуществах возрастных проблем со слухом во время обстрелов. Пенсионерка, не побоявшись оккупантов, прятала бойцов до тех пор, пока они ни смогли самостоятельно выехать на неоккупированную часть Донецкой области. В этом им помогли местные патриоты: обеспечили добровольцев гражданской одеждой и другим антуражем, чтобы замаскировать под обычных работяг. "Никитос" поехал через две недели, я – через три. Вывозил нас один из местных патриотов. Я пересекал блокпост небритый, с перегаром, в помятой одежде и кепке, прикрывавшей рану. В руках имел рабочий чемоданчик, мол, простой ремонтник, вот мой стеклорез. А "Никитосу" перед тем, как он уехал, сделали йодовую сетку на ноге. Когда его остановили на блокпосту, как мы и ожидали, он сказал, что вставлял в городе выбитые стекла, кусок рамы упал на ногу, вот она и отечная – видите, йодовая сетка. Задрать штаны до колена, к счастью, никто не требовал. Нам обоим опять повезло", – вспомнил "Бишут". Подвиг жительницы Иловайска – не единственный такой поступок на оккупированных территориях. Раненых украинских воинов прятали, а потом тайком вывозили на неоккупированную территорию и немало других людей в Донецкой и Луганской областях.

 

Vоїн – це я: знищена ПВК «Вагнера». ДПМ-97 «Вистрєл» у Дебальцевому – Герой України Василь Божок

Василь Божок, Герой України, танкіст. Випускник Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного 2013 року. Після випуску потрапив до 92-ї окремої механізованої бригади, де служить і зараз. У 2015 році підбив декілька танків противника, за що отримав орден «Золота зірка». Брав участь у бою на взводному опорному пункті «Сєрьога», де була знищена колона приватної військової кампанії «Вагнера», а також декілька одиниць російської військової техніки, включаючи ДПМ-97 «Постріл» («Вистрєл»).

 

Зачистка ворожого ВОП, контрнаступ українських сил. Авдіївка – Роман Чайка | Vоїн – це я
Роман Чайка, бойовий медик 72 омбр ім. Чорних Запорожців. У 2017 році був у складі штурмової групи яка зачистила від бойовиків російської окупаційної армії опорний пункт «Алмаз» який потім було перейменовано в «Орел» на честь загиблого Героя України Андрія Кизило.

 

Телепрограма "Vоїн – це я. Військовий злочин Росії – вбивство медиків. Дебальцеве – Олександр Данилюк"
Дебальцевому хвилини йшли на те, щоб врятувати життя українських бійців. Не було часу вивозити з поля бою, або чекати безпечної дороги, не було можливості і підготувати місце для проведення операції. Ставки були високими, а рішення, які доводилося приймати медикам, були важкими. Однак робота медиків у той час героїчна та неоціненна. Олександр Данилюк — один із них. Український лікар, хірург, військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової бригади у 2014-2015 роках. Лише за 9 днів до виходу українських сил із Дебальцевого йому довелось зробити майже сотню хірургічних втручань прямо в бліндажі, часто без необхідних медзасобів. Однак потрібно було зробите все можливе, щоб врятувати життя.

 

Телепрограма «Vоїн - це я». Танки і знищення бойовиків у Пісках – Євген «Адам» Межевікін
Євген Межевікін – легендарний "Адам", командир танкового батальйону 93 окремої механізованої бригади у 2014-2015 роках. Він прикривав українських військових у Донецькому аеропорту. Його екіпаж знищив щонайменше 5 танків противника. Герой України, з присвоєнням ордену "Золота зірка". У липні брав участі у звільненні селища Піски, у тому бою загинув командир танкової роти Олександр Лавренко, Герой України (посмертно). Він підірвав себе і свою бойову машину, не бажаючи здаватись у полон. Згідно слів очевидців, у Пісках працювали російські танки Т-72 та Т-90.

 

"Vоїн – це я. Олег Кузьміних. Обкатка молодого м'яса: росія тренувала спеців у Донецькому аеропорті"

 

"Викликаю вогонь на себе"

Указом президента №570 від 5 липня 2014 року за мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України в ході антитерористичної операції орденом Богдана Хмельницького III ступеня нагороджений заступник командира батальйону однієї з аеромобільних частин збройних сил майор Олег Апостол.
Як розповів начальник штабу цієї частини, офіцер виявив себе під час визволення Миколаївки в Донецькій області.
"Якщо інші підрозділи частини знаходились навколо цього населеного пункту, то підрозділ під керівництвом Олега Апостола 4 рази заходив у місто і штурмував укріпрайон терористів, зокрема промислову зону, ТЕЦ, розташовані неподалік блокпости тощо. Під час таких штурмів одного нашого військовослужбовця було вбито та ще 14 поранено. Попри це, люди йшли в бій і атакували ворога", - зазначив командир. Фактично група майора викликала вогонь на себе, даючи змогу фахівцям виявити вогневі позиції противника і прицільним та потужним вогнем уразити найбільш небезпечні і броньовані цілі. І з цим завданням підрозділ впорався на "відмінно". Невдовзі над Миколаївкою замайорів синьо-жовтий прапор. Деякі з побратимів хоробрих десантників, на жаль, цього вже не побачили, інші зможуть це зробити лише після лікування. Та завдяки діям таких офіцерів, як майор Олег Апостол, та його підлеглих люди зможуть жити в мирі, під чистим небом і синьо-жовтим прапором.

 

Телепрограма «Vоїн – це я. Підрив на міні в сірій зоні. Робота спецпризначенців»
Воїн на псевдо «Сільвер» розпочинав свій бойовий шлях ще у складі добровольчого підрозділу. Згодом підписав контракт з ССО ЗСУ. Під час бойового виходу підірвався на міні, встановленій російсько-окупаційними військами. Отримав важкі поранення, втратив ногу. Після лікування продовжив службу у підрозділі Сил спеціальних операцій. Яку роботу виконує тепер та чому вважає кращою реабілітацією — ротації до району проведення операції Об’єднаних сил — дивіться у програмі.

 

Танковий штурм Савур-Могили – Сергій Корсун | Vоїн – це я
Батальйонна тактична група «Колос» 51-ї ОМБр отримала розпорядження висунутися в район Савур-Могили наприкінці липня 2014 року. Військовослужбовці мали закріпитися на висоті, обороняти та здійснювати контроль за переміщенням ворога, оскільки з неї можна було бачити територію російської федерації. Однак, коли бійці «Колоса» наблизилися до кургану, виявилося, що там були не наші війська. Щільність вогню та вигідне розташування вогневих точок ворожих сил не дозволяли українським воїнам зяти Савур-могилу простими штурмовими методами. Після декількох спроб звільнення висоти від ворога, українські військові пішли на черговий штурм, ретельно зваживши усі попередні дії. Висоту було взято.

 

Телепрограма «Vоїн - це я. Російські танки та цілодобові обстріли з території Росії: оборона Савур-Могили»

Завдяки тому, що у серпні 2014 українські сили взяли під контроль Савур-Могилу, вдалося забезпечити контроль над важливою ділянкою фронту та коригувати вогонь артилерії по колонах що перетинали кордон з боку російської федерації. З території росії по українським військовим майже цілодобово працювала ворожа артилерія. Неоднарозово були спроби штурму висоти, в тому числі з використаннямтанків Т-90. Оборона Савур-Могили тривала майже місяць в умовах повного оточення. Лише 25 серпня, коли був отриманий наказ на вихід, українські військові організовано відійшли.

 

Телепрограма «Vоїн — це я»: Роман Киричук. Бої за Красногорівку

Серпень 2014 року. Донецьк було фактично оточено. Роман Киричук – на той час військовослужбовець 51 окремої механізованої бригади – виконував завдання біля Красногорівки. Це місто має важливе значення через залізничне сполучення та безпосередню близькість до Донецька. Тоді російсько-окупаційні війська ще займали Красногорівку, та прикривались мирним населенням. Ворог вів постійні обстріли. 16 серпня бойовики відкрили вогонь з самохідних установок. Під час бою один зі снарядів влучив прямо у танк, в якому був Роман з побратимами. Його історію дивіться у новому випуску програми «Воїн – це я».

 

Телепрограма «Vоїн — це я»: сучасна морська піхота України: гартовані війною — Юрій Содоль

Після анексії росією українського Криму з морпіхів та інших воїнів ВМС ЗСУ, які залишилися вірними Україні, сформували ротну тактичну групу та відправили для виконання бойових завдань в район АТО під Маріуполь. Відтоді морпіхи тримали майже 100 км фронту від Широкиного до Докучаєвська. За час боїв російсько-української війни морська піхота втратила 71 свого воїна.
Якою є морська піхота сьогодні, загартована сімома роками війни, — в інтерв’ю з командувачем морської піхоти ВМС ЗС України Юрієм Содолем.