Герої України. Доска пошани

Звичайний солдат, який робив надзвичайні вчинки.

На Полтавщині у Кременчуцький об'єднаний міський військовий комісаріат у військовому резерві проходить службу військовозобов'язаний, який протягом 2014-го року врятував не одне життя.
Олександр Оловаренко потрапив до війська 1 серпня 2014 року, а вже з 28 серпня він виконував завдання у зоні проведення Антитерористичної операції.
Зокрема брав участь в евакуації поранених та загиблих в Іловайську, Старобешевому, Волновасі та Донецькому аеропорту, також брав участь наданні медичної допомоги та у евакуації поранених та загиблих в Пісках, Опитному, Авдіївці, Тоненькому, Водяному на опорних пунктах «Зеніт», «Шахта Бутівка».
Внаслідок своєчасного та кваліфікованого надання медичної допомоги Олександр врятував життя не одному побратиму.
Неодноразово виконувати завдання доводилось під обстрілами противника.
9 листопада добровільно зголосився виконувати складне та небезпечне завдання - потрібно було евакуювати одного пораненого та одного загиблого військовослужбовця з ротного опорного пункту «Аеропорт». Незаконні збройні формування висунули дуже жорсткі умови: санітарний автомобіль повинен бути з відкритими та зафіксованими боковими і задніми дверима, екіпаж без зброї та тільки у складі водія та санітара, але Олександра це не налякало і він погодився без прикриття броньованої бойової техніки заїхати на територію РОП «Аеропорт» та здійснити оперативну евакуацію двох військовослужбовців 79 окрема десантно-штурмова бригада Миколаїв. Під час виконання цього надзвичайно небезпечного та ризикованого завдання, незважаючи на всі домовленості, санітарний автомобіль все ж таки обстріляли зі стрілецької зброї та гранатомету. В результаті успішно проведеної операції, пораненого військовослужбовця передали на наступні етапи надання медичної допомоги. Також вдалося доставити тіло загиблого військовослужбовця.
18 листопада при наданні медичної допомоги та подальшої евакуації поранених в ході мінометного обстрілу виявив професіоналізм, героїзм та мужність - незважаючи на мінометний обстріл, що досі тривав, Олександр Віталійович одночасно надавав медичну допомогу 9 пораненим товаришам, після чого вивіз їх із зони безпосереднього обстрілу до базового табору на автомобілі, усі поранені були доставлені в свідомості у Димитрівську лікарню.
16 грудня потрапив у полон особисто до «Мотороли», але після переговорів із заступником командира батальйону проросійські найманці відпустили бойового медика.
В період з 6 по 15 січня 2015 року виконував завдання на РОПі «Аеропорт» (позиція «Башта») і виявляв при цьому справжню мужність та героїзм - незважаючи на постійний артилерійський обстріл з боку НЗФ та поранення («Акубаротравма та контузія головного мозку») Олександр безперервно надавав першу медичну допомогу пораненим та хворим, до того ж виконуючи обов'язки стрільця на постах. Його компетентні, оперативні та професійні дії дозволили зберегти життя та здоров’я багатьом захисникам РОП «Аеропорт».
23 серпня 2019 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Олександр Віталійович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Оловаренко Олександр сповна виконав свій військовий обов'язок, але у разі необхідності готовий знову стати до строю, адже війна триває, і потрібно бути готовим захистити свою країну!

 

Обличчя_війни .

Уродженець Узбекистану, кореєць за національністю, але нині він - громадянин України і служить у Збройних Силах нашої країни, захищаючи її цілісність та незалежність. Це Ернест Григорович Тьо з 1 окрема танкова Сіверська бригада, який проходить службу на посаді механіка-водія танку.
До армії Ернест працював бренд-кухаром одного з відомих азійських ресторанів у столиці. І рішення підписати контракт з 1-ю ОТБр, піти захищати Батьківщину з гарного місця, круто розвернути життя на 180 градусів, і вчергове кинути виклик долі стало несподіванкою для дружини і маленької дочки.
В армійському колективі Ернеста люблять і поважають. До того ж співслужбовці не можуть не радіти таланту Григоровича на кухні: його знамениті узбецький плов і всілякі східні салати вже давно стали візитівкою батальйону.

 

Переглянути вкладення 17172105

 

«Батьківське серце» завжди оберігатиме першокласницю Злату

Маленька Златочка гордо вдягає кулон «Батьківське серце», коли збирається до школи, та обіцяє ні в якому разі не загубити важливий оберіг, а мати першокласниці лиш потай втирає сльози. .
— Відтепер «Батьківське серце» завжди оберігатиме мою школярку, — каже Катерина, мати Злати Зулінської. — Це дуже зворушливий оберіг, і на нагородженні було дійсно важко… Адже лише з Вінниччини більше ніж сотня діток залишились без батька, а це не просто статистика, за кожною історією — своя трагедія…
Злата не знає життя без війни. Коли вона тільки-тільки народилась, тато, Сергій Зулінський, пішов на фронт. А у січні 2015-го, коли дівчинка була зовсім крихіткою, батька не стало. Тридцятирічний чоловік загинув в останньому бою за Донецький аеропорт. Десантники потрапили під обстріл, коли їхали забирати поранених із летовища.
Першокласниця бачить тата лише на фото. Зазвичай, у військовій формі, щасливо усміхненого… Вона полюбляє гордо блукати вулицею, названою його ім’ям, роздивлятись батьківський орден «За мужність», та ніщо не замінить банального: «Па, пішли гратись!»…
— Злата пишається батьком, хоч ще й не надто усвідомлює, що таке війна, — додає мати дівчинки. — Ми ходимо на цвинтар, до стели загиблим, зустрічаємося з іншими дітками загиблих Героїв на свята. На щастя, волонтери про нас не забувають. Переконана, що донечка повинна знати історію країни, яку захищав її тато. А ще я точно знаю, що коли вона стане дорослою, обов’язково розповідатиме про нього своїм дітям та внукам.
Днями 114 пам’ятних відзнак «Батьківське серце» вручили дітям героїв Вінниччини, які загинули під час російсько-української війни.

 

Дівчина з дипломами економіста, юриста, мати двох дітей вирішила стати танкістом

Знайомтесь…слухач Курсів лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Анастасія Малайдах – єдина представниця прекрасної статі, яка навчається за спеціалізацією «Управління діями танкових військ». Одна-єдина серед близько півтори сотні хлопців, яка вирішила, як і вони, стати офіцером-танкістом!
– Вибір стати військовою – надзвичайно свідомий, і я до цього йшла з подій на Майдані й початку українсько-російської війни. Багато моїх друзів були активними учасниками Революції Гідності, а потім пішли воювати із загарбниками. Я не могла цього зробити разом із ними, бо в 2013 році народила першого сина, а в 2016-му – другого. Те, що я могла на той час робити, – це надавати посильну допомогу фронту. Але це було мінімальним і не відповідало моїм внутрішнім потребам, – розповіла слухач Анастасія Малайдах.У жінки дві вищі освіти: економічна і юридична. Тривалий час вона працювала керівником низки підприємств у юридичній сфері та IT-сектору. Мала дуже хорошу зарплатню у декілька тисяч доларів, але…
– Але коли діти підросли, пішли до садочку та школи, я підписала контракт зі Збройними Силами України. Це сталося в березні цього року. Розпочала службу в 24-й окремій механізованій бригаді на посаді номера обслуги розрахунку протитанкового взводу і майже одразу рушила в район проведення операції Об’єднаних сил, – говорить Анастасія. – Безпосередньо приймала участь у бойових діях на першій лінії.Розрахунок СПГ-9, в якому виконувала обов’язки жінка-військовослужбовець, прикривав підрозділ від можливого прориву позицій броньованою технікою противника.
– А коли дізналася, що за рік можна отримати офіцерські погони й здобути нову спеціальність, то вирішила вступати до Національної академії, – продовжила слухач Анастасія Малайдах.
Чому вибір припав саме на таку «важку» для леді спеціальність? – запитав у Анастасії.
– Усе просто і логічно. Коли моєю ціллю як піхотинця була броньована техніка і, зокрема, танк, то чому б не дізнатися більше про сам танк. Це, по-перше. А, по-друге, як майбутній командир танкового взводу я з досвіду попередньої посади розумію логіку того, хто на мене буде «полювати», його ймовірні дії, слабкі й сильні сторони. І сподіваюсь, що ці знання, які я здобула у розрахунку СПГ-9, будуть корисними в подальшій службі.

 

Цього воїна-богатиря називають «снайпер РПГ»

«Снайпер РПГ» − саме так у підрозділі називають сержанта Василя Дільного на псевдо «Кабул». 51-річний воїн, подібно снайперу − завжди спокійний і врівноважений, що б не коїлося навколо. А головне – завжди влучно б’є з РПГ. Хоча сам чоловік не надто любить розповідати про свої здобутки, від побратимів дізнаюся − має неабиякий бойовий досвід.

Спойлер

− РПГ, АГС, ДШК… Коли мова йде про захист побратимів, не важливо, що в дядька Василя опиняється у руках. Але якщо «навівся» на ціль з АГСу, то… − захоплено розповідає побратим.
З початку 2015-го Василь Дільний пройшов найбільш гарячі точки Донбасу: Опитне, Попасна, Новотошківське, Біловодське, Краматорський аеропорт… Спочатку в складі едельвейсів 128-ї бригади, а за два роки − у 10-й гірсько-штурмовій.Та що таке справжня війна відчути пану Василеві довелося набагато раніше. Пекельне сонце, спрага, пил… У 50-ти градусну спеку ми долали величезні відстані…. БТРи − перетворювалися на справжні душогубки…. Обстріли, засідки виникали раптово і просто нізвідки… Ми мали завдання − прикривати колони наших військових, що покидали район… Я бачив смерть побратимів… Мене переповнювала злість і бажання помститися… − згадує Василь Дільний.Перше, що пригадує Василь про свою війну. Йому було всього 18 років. Дуже хотів служити − пішов на строкову. За три місяці після «учебки» − відрядження на Схід.
Це був далекий 1987 рік. Задовго до початку українсько-російської війни на Донбасі. За майже два роки у бойовому батальйоні під пекельним сонцем пустельно-гірського Афганістану, жорстоких боїв із «душманами» та болісних втрат ще зовсім юним Василь дізнався, що таке справжня чоловіча дружба, мужність, героїзм… Ми чесно виконували поставлені завдання. Тоді це називали «інтернаціональним обов’язком». Але уже з перших днів перебування в Афганістані було зрозуміло, що це чужа війна.Його підрозділ одним із останніх покидав Афганістан. Прикривав колони радянських військ, що виходили у 1989 році. Витримав майже два роки пекла… Місяць, що лишився до кінця строкової, дослужував у Термесі у Союзі.Повернувшись додому, Василь Дільний − хлопець з Івано-Франківщини − довго не міг відпустити ту війну. Потім одружився, народилися діти… І те, що колись знову доведеться взяти до рук зброю, навіть і подумати не міг.Нині він гранатометник однієї з гірсько-штурмових бригад. На війну потрапив у п’яту хвилю мобілізації. Коли я сказав дружині, що мушу захистити нашу землю, вона намагалася мене відговорити. Казала, не йди, тобі вже 46 років, вистачить на твою долю війни. Я й сам переживав, що забув, чого навчився тоді … Але захистити рідну землю − обов’язок кожного чоловіка. Афганістан − то була не наша війна, − розповідає Василь Дільний.Узяв повістку і пішов. І в перші ж дні на Донбасі коли побачив, як окупанти знищують українські села, будинки, які люди будували й облаштовували роками, зокрема в Опитному, як нині і в Широкиному, поблизу якого його бригада тримала оборону понад вісім місяців, зрозумів − таке рішення ухвалив не даремно. Розбиті будинки, аптеки, школа, дитячий садок, у деяких хатах уже дерева почали рости… Якби наші чоловіки відсиджувалися вдома, не стримали окупантів і пропустили їх далі − такі хаос і розруха могли б охопити всю країну, − каже Василь Дільний.Василь розповідає, бої тоді велися дуже інтенсивно. Росіяни накривали з усього озброєння, яке тільки в них було… під обстрілом опинився чи не у перші дні на Донбасі. Одразу каже, згадав усе, про що, здавалось, вже давно забув. Як тримати зброю, виживати, що означає прикривати побратимів… Я був навідником АГС. Стояли в Опитному. Росіяни вели вогонь пересуваючись ярками, там же маскували зброю, гармати. Гатили по наших укріпленнях, техніці, наносячи значні збитки й поранення воїнам. Раптом по рації передали координати. Ми з напарником навелися, вистрілили по квадрату… Більше з тієї позиції нас не накривали, − каже воїн. Іноді буває такий щільний обстріл, голови страшно підняти, але мусиш давати відповідь, щоб окупанти не нахабніли,− каже пан Василь.
І хоч має, як кажуть хлопці, спокійну вдачу і міцні нерви, зізнається, першим під час обстрілу будь-кому з укриття висунутися непросто… Та бажання прикрити хлопців переважає, бо впевнений, так само вони потім прикриють його.Сміливості й натхнення чоловікові додають його рідні: кохана дружина та двоє дітей. Уже не одну його ротацію на Схід вони чекають на нього вдома. Хвилюються за нього та щодня телефонують, поки він у районі ООС. А ще додає сил дитячий малюнок козака з гарматою – подарунок від маленького школяра. Я отримав листа з цим малюнком ще у 2015-му. Коли було найважче, він надавав мені впевненості та сил. Бо я, як і той козак, теж мав гармату і боронив рідну землю… Носив його в кишені під серцем. Нині повісив біля ліжка у бліндажі, щоб не затирався. Уже третю ротацію зі мною, − розповідає Василь Дільний.
P.S. Кілька тижнів тому в пана Василя народився довгоочікуваний онук. Чоловік, який не так давно повернувся з району ООС додому, тішиться малюком та каже, дід зробить усе можливе, щоб йому ніколи не довелося свої малюнки передавати на війну…

 

Легендарний рейд, який здійснила 95 окрема аеромобільна бригада разом з іншими десантними та механізованими бригадами, став найдовшим у світовій військовіій історії. Хлопці пройшли понад 400 кілометрів, з них 170 тилами російських окупаційних військ. Звільнили декілька міст та ключових висот, як ось Лисичанськ та Савур-могилу. Але найголовніше – вони вивели з оточення українських військових, які були затиснуті на кордоні з російською федерацією, та регулярно обстрілювались артилерією з території росії. Герой України Олександр Порхун на момент здійснення операції керував 13 окремим аеромобільним батальйоном 95 оамбр. Його свідчення – доказ присутності російських військ на Донбасі та цінна жива історія новітньої України.

 

«ВОГОНЬ ВІЙНИ ГАРТУЄ ДУШІ»

Нині Євген разом зі своїм підрозділом захищає підступи до Красногорівки. І хоча сьогодні на передовій тиша, завжди пам’ятає прислів’я «Береженого Бог береже!»
Перебуваючи на спостережному посту, уважно контролює свій сектор відповідальності.
– Ворога не можна ігнорувати і ставитися до нього легковажно, – розповідає чоловік. – За шість років війни я вже досконало вивчив їхні дії та поведінку, тому наперед розраховую свої кроки і заздалегідь планую, що буду робити в тій чи іншій ситуації.
…У 2015-му Євген практично впритул намагався розстріляти російський Т-72, що атакував наші позиції на південній околиці Широкиного. Дуель між українським захисником та ворожим танком продовжувалася доти, допоки Євген не змусив броньованого монстра відступити. Сам він дістав контузію і після майже годинної перестрілки вже погано розумів, що з ним відбувається. Як каже чоловік, все робив на «автопілоті». І тільки коли за ним прийшли побратими, зрозумів, що небезпека минула…
Контракт у Євгена безстроковий. І хоча його цивільна професія цілком мирна – чоботар, він вже почувається справжнім військовим.
– Не можу залишити на передовій своїх товаришів-побратимів. Навіть після важкої контузії і травмування, коли висновок лікарів був невтішним: «Не придатний до стройової служби», я вже за рік повернувся до свого підрозділу. Реабілітацію проходив за програмою, яку сам собі склав. У ній було все: фізичні вправи, психологічні тренінги і спеціальні навчання. Після цього можу сам кого завгодно відновити і повернути до строю. Тому я тут потрібний.

 

93-тя ОМБр Холодний Яр

Колись він був одним із наймолодших ротних у 93 бригаді Холодний Яр, а тепер – один із наймолодших очільників штабу батальйону. Він є обличчям бригади, а відучора – Народний Герой України!
Знайомтеся, Володимир Шипка із позивним «Умка».Він – випускник Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного – після випуску у 2016 році майже одразу очолив роту у районі Гранітного на Донеччині. Наступна ротація – шахта «Бутівка» біля Авдіївки, де рота під командуванням «Умки» давала гідну відсіч й стримала збройну агресію Російської Федерації попри інтенсивні обстріли.Лідерські якості й безперечний авторитет у підлеглих, подекуди старших від «Умки» на життя, дозволили йому отримати підвищення й брати участь у плануванні воєнних операцій. Як результат – суттєве просування вперед 93 бригади у районі Новотошківського під керівництвом Володимира. Воно дозволило покращити тактичне положення батальйону, вирівняти передній край та ефективніше робити смерть ворогам.Вчора у Луцькому замку відбулася урочиста церемонія нагородження недержавним орденом "Народний Герой України". І ми безмежно пишаємося нашим Умкою і вдячні нагородній раді, що відзначили його.
Дякуємо Володимиру за захист!

 

«Vоїн — це я»: Дуель з Т-90 у Луганському аеропорту. 146 днів оточення – Роман Сегейда

Бої у Луганському аеропорту йшли не менш інтенсивні, ніж у Донецькому. Ворог застосував десантників, підрозділи головного розвідувального управління, 3 мотострілецьких бригади, новенькі бойові машини, танки Т-90 “Владімір” та Т-72 Б3, які з'явились вже після розпаду Радянського союзу в Росії.Прикордонна служба України зафіксувала запуск “Точки У” з території Російської Федерації по міжнародному аеропорту “Луганський”, який був повністю нею знищений.Після цього утримувати аеропорт не було сенсу і українські сили відійшли.Ромін Сегейда у 2014 році був заступником командира роти 80-ї окремої аеромобільної бригади ЗС України та захищав ЛАП від першого до останнього дня. Він добре пам'ятає і полонених росіян, і зустріч з Т-90, і збитий російськими найманцями з ПВК “Вагнер” український ІЛ-76. Його свідчення беззаперечний доказ російської агресії на українському Донбасі.

 

Герой України, який особисто знищив три танки ворога та близько 70 бойовиків, знається на інформатиці та хореографії

Символічно, що майор Володимир Гринюк із бригади імені князя Костянтина Острозького народився 14 жовтня у День Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва, День захисника України.

Спойлер

У юності Володя безмірно захоплювався професійними танцями. А пізніше здобув освіту вчителя інформатики. Мабуть, тому у його командирських тактичних побудовах завжди присутні артистизм і філігранність дій. В поєднанні з міцними знаннями, бойовим досвідом, вмінням вести за собою людей та особистою хоробрістю це для вороженьків – суміш моторошна.
Світлодарська дуга, кілька років тому. Повертаюся з нульових позицій на КСП батальйону Гринюка у вогкій темряві. Кількагодинна стрілкотня та гранатометні вибухи на передку вже майже вщухли, й у Гринюка з’являється час для розмови.
– Володю, звідки у мережах узялися такі цифри: ти начебто власноручно знищив 70 бойовиків і кадрових російських військових, 3 одиниці бронетехніки, ще й полонив цілу зграю їхніх вояків?
– Підрахунки не мої, але вони правдиві. Чесно кажучи, точну кількість особисто знищених мною одиниць противника мені самому визначити важко. Розумієте, найсерйозніші наші бої були швидкоплинними, коли тактична обстановка змінювалася щогодини. Не до підрахунків було. Приміром, Логвинове ми взяли, хоч тільки з третьої спроби, й відразу відступили на старі позиції. Силами ротної тактичної групи це село ми все одно б не втримали, та й не ставили це собі за мету. Моїм завданням було знищити ударний кулак, який там формував ворог. Проте, за даними розвідки вищого штабу, моя рота «офіційно» поклала там 183 бойовики. В цьому бою і я «палив» танки власноручно. Мій гранатометник, побачивши російську «сімдесятдвійку», закляк на місці. Я вихопив у нього з рук РПГ-7 з боєкомплектом, швидко зробив два постріли. Першим влучив під башту танка, другим, осколковим, відсік піхоту. Мені ще пощастило – у цього танка була неактивною гармата, ствол дивився вниз-набік. Далі пробираємося, бачимо – другий танк стоїть на позиції, підбили і його. Потім спалили третій. Навіть не дивились, чи вибігав там хтось із нього, чи ворожий екіпаж згорів разом з ним. Немає у нас до цих людей аніякого жалю. Адже вони прийшли на нашу землю вбивати українців. І з кожним полеглим нашим солдатом ми знищували їх дедалі безжалісніше. Щадили тільки полонених. Були серед них строковики з Росії, які спочатку розповідали баєчку про «загубились», а потім самі просили залишити їх у нас, щоб вижити. Були й «безстрашні та відчайдушні» кадирівці, які у полоні відразу ставали дуже вихованими «невинними овечками». Ми не тримали їх у себе довго, передавали далі.
«За даними розвідки вищого штабу, моя рота «офіційно» поклала в Логвиновому 183 бойовики»
– То був твій найважчий бій?
– Один з кількох, але він найцікавіший у тактичному сенсі. Спершу ми спробували взяти Логвинове двома ударними групами на бронетехніці – не вийшло. На додаток втратили два танки, один з яких був приданий мені. Його екіпаж, на жаль, не вижив. Ми відійшли, проаналізували ситуацію, і в мене народилось рішення – атакувати пішим порядком, і тільки так! Я взяв із собою в головну групу кількох розвідників, змінив бойовий порядок наступу підрозділів, почав третю атаку. Для «орків» наші піші дії були як грім серед ясного неба. Вони вдарилися в паніку, побігли. Й ми увірвалися на їхні позиції, як то кажуть, на їхніх плечах…
На чолі з Гринюком та розвідником на позивний «Гібон» 26 воїнів пішли в атаку лоб у лоб проти… більше ніж двох сотень ворогів
…Володимир описує цей бій далі. Бойовики підгадали момент, коли придані його роті танки відійшли у тактичний тил перезарядитись, та двинули у контрнаступ. І йому довелося прийняти вкрай нетрафаретне рішення: на чолі з ним та розвідником на позивний «Гібон» двадцять шість його підлеглих пішли лоб у лоб проти… більше ніж двох сотень ворогів! Розрахунок був тільки на специфіку психології бою: «якщо противник тебе контратакує, стало бути, має перевагу». Спрацювало. Контратака захлинулася, підійшло і закріпилося наше підкріплення. А майбутній Герой України під завісу бою отримав у зону хребта сніп гранатних уламків. Два з них після низки операцій хірурги витягти в шпиталі так і не змогли. Ще в нього в різний час було 3 контузії: у Дмитрівці після обстрілу «Градів», під Луганським від вибухів снаряда з САУ та протитанкової гранати. Осколки останньої посікли йому обидві ноги, однак він залишився в строю і ці поранення «в особистий рахунок» не бере.
За дев’ять годин під щільним ворожим вогнем мотопіхотинці Гринюка витягли з оточення 106 побратимів сусідньої бригади. А через дві доби бригадна розвідка доповіла про знищених ротою у тій операції 176 ворогів
Був у нього ще один бій уже після повернення у стрій у селі Рідкодуб, яким він пишається. Підрозділ отримав завдання: доставити на один з оточених противником опорних пунктів сусідньої бригади боєкомплект. Коли ж рота пробилася на місце, виявилося, що сусіди завантажені боєприпасами під зав’язку, однак вкрай деморалізовані й тому небоєздатні.
За дев’ять годин під щільним ворожим вогнем мотопіхотинці Гринюка витягли з оточення 106 побратимів сусідньої бригади. Втрати роти Гринюка при цьому становили сім осіб пораненими та два вбитими. А через дві доби бригадна розвідка доповіла про знищених ротою у тій операції 176 ворогів…
Про своє представлення до звання Героя України Володимир дізнався тільки в Києві на реабілітації, за дві години до вручення «Золотої Зірки». Там командир батальйону його збентежив ще однією новиною – вручати «Зірку» буде особисто Президент країни. Володимир каже, що розхвилювався тоді більше, ніж в бою…

 

«Vоїн — це я»: Жахливе поранення у Донецькому аеропорті, ближні бої з росіянами – Олександр Терещенко
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. 100 українських військових загинуло, більше 400 поранено.
Бої були настільки напруженими та близькими, що велись на відстані декількох сходинок між поверхами терміналів. Постійні диверсії, снайпери та перестрілки були цілодобовими. Росіяни застосовували міномети, танки, артилерію, зокрема і самохідний міномет 2С4 «Тюльпан» калібру 240 мм, який є на озброєнні лише у РФ.У результаті від Донецького аеропорту не залишилось нічого. І українські військові відступили...
Олександр Терещенко отримав важке поранення в аеропорту: втратив праву руку, кисть лівої руки та пошкодив праве око. Причиною цьому — є лише збройна агресія зі сторони Росії та розв’язання війни в Україні.Сьогодні Олександр Терещенко є заступником міністра у справах ветеранів України.

 

На Луганщині відкрили пам’ятник прикордонникам, які 25 серпня 2014 року героїчно загинули, відбиваючи вторгнення російських диверсантів на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Красна Талівка».

Ескізи стели розробила відома литовська художниця, волонтерка Беата Куркуль. Вона неодноразово писала портрети охоронців державного рубежу, котрі воюють у зоні АТО, а задум художниці допомогли втілити у життя співробітники Держприкордонслужби. На церемонії були присутні керівник Військово-цивільної обласної адміністрації Георгій Тука, заступник начальника Східного регіонального управління з персоналу полковник Олександр Птиця, начальник Луганського прикордонного загону полковник Роман Гоць, військовослужбовці відділу «Красна Талівка» та представники громадськості. Бій на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Красна Талівка» розвіяв багато міфів: і про те, що на Донбасі воюють «трактористи та шахтарі», а не кадрові російські військові, і про «непереможність» російської армії. Цинічно порушивши державний кордон, росіяни застосували спецназ, міномети, бронетехніку та навіть... бойову авіацію. Збройний прорив ліквідовано, ворог ганебно тікав, зазнавши великих втрат, але для українських прикордонників цей день назавжди увійшов в історію трагічною сторінкою: четверо наших кращих побратимів заплатили за перемогу своїм життям.

Спойлер

Терористичної активності так званих «ополченців» у районі Красної Талівки на початку літа 2014 року не було. Лінія фронту з бойовиками «ЛНР» проходила південніше – на околиці Станиці Луганської, де відбувалися постійні обстріли та бойові зіткнення. Натомість поблизу Красної Талівки і далі на північ росіяни засилали диверсійно-розвідувальні групи, застосовували психологічні атаки, під’їжджали до кордону на військовій техніці та стріляли з важкого озброєння. На початку літа обстановка стала вкрай напруженою, і вже ніхто не сумнівався: бойових зіткнень не уникнути. 22 червня поблизу українського села Деркульське на декілька кілометрів північніше Красної Талівки близько двох десятків російських диверсантів порушили державний кордон. Силами оперативної групи Сумського прикордонного загону під керівництвом підполковника Олександра Гавлюка, третьої мотоманевреної групи Західного регіонального управління та наряду прикордонного поста «Городище» диверсантам забезпечили «теплий прийом». Зазнавши значних втрат, порушники втекли на територію Росії. Друге липня 2014 року. Диверсійна група зайшла на півсотні метрів углиб української території з боку російського села Красний Деркул. З автоматичних та протитанкових гранатометів обстріляно позиції нашого наряду. Бойовики були настільки «старанними», що намагаючись влучити у вогневу позицію українських прикордонників, повалили декілька дерев і на російській території. Посадку, де знаходилися укріплення, було практично випалено. Лише завдяки блискавичним діям воїнів дивом ніхто не постраждав. Оперативники, які виїхали на місце події, зробили невтішні висновки: працював спецназ. Тактика і «почерк» свідчили про те, що бойовий досвід ворожий підрозділ отримував під час чеченської війни. 28 липня в районі населеного пункту Талове за п’ять кілометрів від лінії державного рубежу під час роботи пошукової групи реагування біля службового автомобіля пролунав вибух. Спрацював радіокерований фугас. Декілька військовослужбовців, зокрема, начальник штабу регіонального управління полковник Віктор Бабюк та начальник Луганського прикордонного загону полковник Сергій Дейнеко отримали важкі поранення. Після цього одразу розпочався мінометний обстріл. Підполковник Євген Пікус, ризикуючи життям, підігнав іншу машину, затягнув у неї поранених, сів за кермо та помчав до лікарні. Незважаючи на міни, які лягали майже поруч, небезпеку бути обстріляним з наших блокпостів (часу зупинятися та повідомляти пароль не було), він таки зумів урятувати життя товаришів. На жаль, особисто отримати нагороду – медаль «За військову службу Україні» Євгену Михайловичу вже не судилося…
Дванадцятого серпня вогнем, що вівся від російського села Волошино, ворожі артилерія та міномети практично знищили пункт пропуску «Красна Талівка». Але справжнє пекло почалося 25 серпня. Троє прикордонників несли службу на напрямку російського села Красногорівка та українського Талове у прикордонному наряді «секрет». Близько 15-ої години бійці помітили велику групу, яка зі зброєю, прокрадалася з Росії. Рішення було прийнято миттєво і безкомпромісно: ворога зустріли автоматним вогнем. Зав’язався запеклий бій. Старший наряду зумів повідомити про зіткнення. На цей час один вартовий рубежу вже був убитий, а інший – важко поранений.
За командою «До бою!» на допомогу нашим хлопцям одразу ж вирушив резерв відділу, який очолив підполковник Євген Пікус. Він, як і завжди, йшов першим, не ховаючись за спини підлеглих. І прийняв на себе перший вогонь з ворожої засідки. Сутичка тривала майже три години. Як з’ясувалося пізніше, бойова група осетинського спецназу, що складалася з чотирьох десятків військових злочинців, отримала завдання захопити міст через річку Деркул. Бойовиків підтримували мінометним вогнем з території Росії. Працювали ворожі снайпери.
У відділі прикордонної служби тоді не було ані бронетехніки, ані важкого озброєння. Однак, незважаючи на чисельну й технічну перевагу ворога, наші хлопці стояли на смерть і дали гідну відсіч агресору. Цей бій став останнім для багатьох російських спецназівців, які не очікували такого запеклого спротиву. Пройшло трохи більше години вогневого протистояння, і з боку кордону почувся характерний гуркіт. На допомогу диверсантам прибули два БТРи і дві БМП. Коли і цього виявилося замало, українських бійців обстріляли некерованими реактивними снарядами два бойових вертольоти Мі-24 збройних сил РФ. Одному Богові відомо, чого коштували воїнам години бою. Багато загиблих і поранених, знищені ракетами машини, патрони закінчуються, а зброю заклинює від перегрівання. Проте люди вистояли. Під прикриттям бронетранспортерів і вертольотів росіяни забрали своїх «двохсотих» і «трьохсотих» (більше 20 бойовиків) і відступили. Збройного прориву через державний кордон України не відбулося, а про виконання інтервентами подальшого завдання не могло бути й мови. Однак перемога коштувала надто дорого: полягло четверо воїнів-прикордонників. Троє – отримали поранення.
Підполковник Євген Пікус, старший прапорщик В’ячеслав Фірсов, старший прапорщик Дмитро Арнаут та молодший сержант Олег Сороченко нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Відтепер пам’ять про їхній героїчний подвиг назавжди закарбовано на стелі біля відділу прикордонної служби «Красна Талівка».
...У вересні 2014 року підполковнику Євгену Пікусу мало би виповнитися 35 років. Незадовго до свого останнього бою, почувши, що брат-близнюк Михайло – також офіцер-прикордонник – має намір приїхати в Талівку, Євген у телефонній розмові заборонив йому: «Нехай хоча б один із нас залишиться живим»...
...Старший прапорщик Дмитро Арнаут деякий час перебував у полоні в бойовиків у приміщенні Луганського СБУ. Терористам не вдалося зламати дух прикордонника, а він, як тільки вирвався, одразу ж повернувся в стрій...
...7 березня 2015 року у двадцятирічного молодшого сержанта Олега Сороченка народилася донька. Їй дали ім’я, яке подобалося батькові – Альбіна...

 

«Vоїн — це я»: 17 полонених росіян, стрільба по-мароканськи і вогнемет "Шмель" – Олександр Ламбурський

На підсилення вже наявних у селищі 3 та 5 мотострілкових бригад ЗС РФ зайшла 5 танкова бригада ЗС РФ з Улан-Уде, військові якої мали помітну бурятську зовнішність. Росіяни намагались повністю оточити місто Дебальцеве та заблокували автошлях 10 лютого 2015.
10-11 лютого тривали важкі бої. І вже 12 відбувся один з найбільших боїв в російсько-українській війні. Щонайменше 8 танків противника та о/с було знищено. Однак у селищі вдалось закріпитися ненадовго. 11 українських військових, на жаль, загинуло.
Олександр Ламбурський очевидець тих подій – військовий 30-ї ОМБР – був поранений, разом зі своїм підрозділом захопив у полон російських військових. Його свідчення це прямий доказ присутності регулярних російських військ на Донбасі.

 

Знищення бойовиків "ЛНР" і оточення Луганська – Олександр Сосницький | Vоїн – це я

Луганськ взято в оточення, а бойовиків фактично ліквідовано. Українські війська зайшли у місто. Таким насправді був серпень 2014 року, а війна вже фактично йшла до свого логічного фіналу — відновлення територіальної цілісності України.
Однак... згідно зі звітом Генерального штабу Збройних сил України, Росія ввела 8 зведених батальйонно-тактичних груп — по 4 до Луганська та Донецька, підтримуваних артилерією, танками та реактивними системами залпового вогню — 24 серпня, у День Незалежності України.

 

Він підірвав себе гранатою, прохрипівши дивну для терористів фразу: «Русские не сдаются! Слава Україні!».

Майор Лоскот Євген Олександрович, у 2011 році кадровий офіцер звільнився зі Збройних Сил України в запас. Але приймає участь у громадсько-політичному житті, за боротьбу незалежності країни в складі Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
Активний учасник Революції гідності, автомайданівець, 20 січня 2014 року отримує поранення в обличчя гумовою кулею під час сутички на Майдані.

Спойлер

Не витримав та 21 березня 2014 року добровольцем мобілізувався до лав Збройних Сил України на посаду заступника командира роти з озброєння розвідувальної роти
1 окрема танкова Сіверська бригада
А далі, як у страшному сні боротьба за н.п. Жовте, Раївка, Сабівка Слов’яносербського району, міста Лутугине Луганської області, за стратегічні блокпости, оборона Міжнародного аеропорту «Луганськ» та пекло...
У вересні 2014 року залишається під містом Луганськ прикривати відхід основної тактичної групи. Приєднується до бійців 22-го батальйону територіальної оборони «Харків», які залишилися без офіцерів та очолює обезголовлений підрозділ.
З матеріалів...
"7 вересня 2014 року капітан Євген Лоскот з двома вояками на бойовій машині піхоти (БМП) вирушили на допомогу бійцям територіальної оборони. Зупинилися посеред соняшникового поля, аби детальніше розвідати ситуацію. Метрів за двісті, на межі сільськогосподарських угідь і найближчого терикону, екіпаж виявив з півдюжини одиниць військової техніки, танк, велике скупчення позашляховиків. Капітан Євген Лоскот вирішив атакувати польовий командний пункт противника, використавши ефект неочікуваності. Заклинена башта бойової машини унеможливлювала гарматний вогонь, тож хлопці використали кулемет і автомати, чавили й таранили «Лексуси» і «БМВ». Коли російські бойовики прийшли до тями, старенька БМП вже залишала розташування. Проте в останню мить бойову машину підбив ворожий танк. Екіпаж розділився – один з воїнів зміг повернутися до своїх, другий потрапив у полон. Капітан Євген Лоскот встиг відійти з поля бою, зв‘язатися з «айдарівцями» та домовитися про допомогу у переправленні на інший берег Сіверського Донця. Добровольці попросили ще скоригувати артилерійський вогонь, на що офіцер погодився. Артилерія щільним вогнем накрила вороже угруповання.
Проте дістатися до своїх капітану Євгену Лоскоту не вдалося, його видали місцеві мешканці. Поранений офіцер потрапив в оточення та прийняв свій останній бій на закинутій фермі поблизу села Весела Гора Слов‘яносербського району Луганської області. Коли закінчились набої, не бажаючи здаватися в полон, він підірвав себе гранатою, прохрипівши дивну для терористів фразу: «Русские не сдаются! Слава Україні!». Після цього російські бойовики добили українського офіцера пострілом у голову."
Завдяки героїчним, рішучим та сміливим діям капітана Євгена Лоскота російсько-терористичні формування на добу пригальмували просування вглиб української території до міста Щастя Жовтневого району міста Луганськ. За цей час змогли вийти з оточення півсотні українських військових, підтягнулися до міста Щастя та закріпилися добровольці з
Офіційна сторінка 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ "Айдар"
і бійці
Офіційна сторінка 92-ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка. З того часу Євген Лоскот вважається зниклим безвісти. Лише 22 червня 2015 року рештки Героя були виявлені пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») на місці його загибелі. 2 вересня 2015 року був ідентифікований завдяки експертизі ДНК.
9 вересня 2015 року похований на кладовищі селища міського типу Десна Козелецького району Чернігівської області.
Указом Президента України №235/2017 від 23 серпня 2017 року за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі капітану Лоскоту Євгену Олександровичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Розпорядженням Козелецької селищної ради Чернігівської області від 19 лютого 2016 року вулиця Пролетарська в селищі міського типу Козелець перейменована на вулицю Євгенія Лоскота. З 2016 року в селищі міського типу Козелець проводиться турнір з більярду пам’яті Героя.
У вічному сумі залишились мама, дружина та син.