Герої України. Доска пошани

Друг Санта,не знаю чи він навіть мене пригадає,але я "авдіївські дачі" ніколи не забуду.
http://censor.net.ua/resonance/4314...ye_kak_verblyudy_taschili_polnyyi_boekomplekt

 

Не здатися після страшного поранення морпіху Олексію Бобчинцю не дозволила кохана

Олексій Бобчинець, бойовий командир і справжній чоловік, який після важкого поранення залишився у строю і не зрадив обов`язку. Історія важких випробувань і справжнього кохання під час війни, яку мають знати мільйони.
«Народився я у Славутичі, що у Київській області. Після дев’ятого класу вступив до Чернігівського військового ліцею, а після нього — у військову академію. Мене тягнуло до військової професії ще з дитинства. Мій батько служив у повітрянодесантних військах, і з дитинства мені вклав любов до цього роду військ», — розповідає про себе Олексій.
Олексій потрапив до 137 батальйону морської піхоти, у складі якого вирушив захищати українську землю від російського окупанта на Донбасі.
Перед відправкою на фронт батько Олексія дав синові пораду, щоб завжди оберігав своїх солдат: «Адже солдати роблять з нас офіцерів. Треба захищати і допомагати один одному. Один за всіх і всі за одного».
Побратими Олексія згадують свого командира як справжнього професіонала. Підлеглі говорять, що він завжди приймав правильні рішення, і ніхто не боявся з ним йти у бій. «Він завжди приймав такі рішення, які навіть для командира було важко прийняти. Навіть під час бою він розмірковував швидко. І це допомагало бійцям швидко відреагувати на атаку ворога, щоб вберегтися», — говорить побратим морпіха Сергій Терещук.
А вдома Олексія чекала молода дружина. Інна сама з Донецька і добре пам’ятає жахи війни, коли на Донбас прийшли російські окупанти. І тому відпускати коханого було особливо важко і страшно. «Перед ротацією чоловік намагався підготувати мене, що рано чи пізно він поїде на війну. Я знала, що там чекає на нього», — говорить Інна.
Там, на фронті, Олексій намагався при будь-якій можливості зателефонувати дружині. «Ми спілкувалися часто. Він говорив, що вже трошки залишилося, і він повернеться додому. Дуже сумували один за одним, — говорить Інна. — Я вже рахувала, що більше половини ротації він відбув. Чекала».
Чоловік завжди намагався буди веселим, коли говорив із рідними. І навіть коли у слухавці були вибухи та стрілянина, запевняв нібито то десь далеко, щоб не хвилювати коханих.
«Коли лейтенант Бобчинець заводив нас сюди — в зону АТО, він сказав: „Хлопці, ми всі звідси вийдемо живі“. І всі з цими словами його служили, бачили, що скільки з ним служили, то всі живі, — говорить Сергій Терещук. — У хлопців були, звичайно, невеличкі поранення, та найскладніше — у Олексія».
«У нас був висунутий АГС з позиції, щоб працювати прямою наводкою. Ми пішли перевірити, куди прилітають уламки та цілісність самого АГС. Ми підійшли до нього, роздивилися місце та вже почали повертатися назад. Я зробив три кроки і тут стався вибух... — згадує Олексій. — Я впав на живіт. Намагався встати, та не вдавалося. Розвернувся на спину і побачив, що в мене вже немає ноги. Її відірвало одразу ж вибухом. При собі у мене не було аптечки. Слава богу, позиція була поряд, і бійці одразу ж мені допомогли — наклали джгут та евакуювали».
На ношах пораненого доставили до найближчого пункту збору, куди могла під’їхати машина. І Олексія якомога найшвидше доправили в шпиталь.
Увесь час Бобчинець був при тямі. Дорогою до лікарні у тяжкому стані чоловік по пам’яті називав номери телефонів дружини, щоб їй зателефонували та попередили. «Він навіть намагався зі мною поговорити, коли його везли у реанімацію», — говорить дружина морського піхотинця.
За словами Інни, травма чоловіка — лише тимчасовий період труднощів, з яким їхня родини впорається. Сам морпіх говорить, що втрата ноги не стане перешкодою у його військовій кар’єрі.
«Не уявляю свого життя поза армією. Я обдумав усе і вже говорив із командуванням, щоб залишитися у строю. Буду продовжувати службу в академії, — ділиться своїми планами Олексій. — Хоча спочатку і були сумні думки, що моє життя не буде тепер таким, як раніше. Та потім взяв себе в руки. Адже поряд моя дружина, яка завжди мене підтримує у всіх починаннях. Вона допомогла мені не здатися».

 

О)))) Гора)))) Айдар Акбар!

 

Героям Слава!!!!!!!

 

Поранений просив не розрізати скривавлену вишиванку, бо її вишивала мати

Авдіївка — Покровськ. 60 км бездоріжжя. Мишко Адамчак, парамедик із позивним «Лемко», він же лідер популярного прикарпатського гурту «КораЛЛі», обережно веде реанімобіль. Усього кілька десятків кілометрів, однак евакуація пораненого бійця триває вже понад чотири години. Інакше не можна. Травми надскладні й потребують по-справжньому віртуозного водіння, бо кожна яма на дорозі може стати смертельною для воїна.
— Треба попередити медиків шпиталю, щоб приглядали за бійцем. Бо ще на передову завтра втече, — жартує «Лемко».
— Ага, як учора. Зранку привезли пораненого, а ввечері він уже знову воював, — підтримує розмову побратим Мишка.
Медики не показують утоми, хоч останні кілька тижнів вони ледь устигають ремонтувати колеса після доріг, щедро всіяних мінними осколками.
Нарешті! Довезли! Живий! Світанок медики зустрічають, повертаючись в Авдіївку. Завтра — нові битви за життя! А поки що можна й на сопілці заграти...
Мишко Адамчак — гітарист, клавішник, сопілкар. Із початку 2015 року йому вдається поєднувати гастрольне життя з роботою парамедика на передовій. Музикант пересідає з BMW на фронтову швидку допомогу, вивозить поранених із поля бою, дорогою наспівує їм пісні, щоб відволікти від болю. На фронті «Лемко» не розлучається із сопілкою й часто носить вишиванку під камуфляжем. Під час «відпустки» дає концерти, а потім знову поспішає на війну...
І хоча він побував уже в багатьох гарячих точках Донбасу, остання ротація під Авдіївкою стала однією з найскладніших. «Лемко» першого ж дня зрозумів: перемир’ям тут і не пахне.
— Ми чергуємо поблизу шахти «Бутівка», де вже не залишилося жодного живого місця від інфраструктури. Тут добре розумієш, що таке справжнє братерство. Наприклад, нещодавно випало рятувати одночасно п’ятьох поранених. Миттєво й без зайвих слів узялися до роботи всі: від старшого лікаря та анестезіолога до водіїв і чергових. До речі, четверо із цих бійців «наловили» десяток мінних осколків і кілька куль, витягуючи пораненого побратима з поля бою.
Скільки воїнів удалося врятувати, «Лемко» не рахує. Тільки зазначає, що за його ротацій не було жодного випадку, коли пораненого не довезли до шпиталю.
— Бачили б ви, як мужньо бійці поводяться. Ми ж знаємо, які в них поранення, а вони спромагаються жартувати навіть без знеболювання. Наполовину перебинтований хлопчина просить зробити знімок на пам’ять, і ти фотографуєш його, підбадьорюєш, а потім хвилюєшся, чи вижив. Ми не маємо часу на сантименти, у метушні навіть контактами ніколи обмінятися. Та ось розповідаю вам — і мурашки по шкірі. Запам’ятався хлопець у вишиванці. Він дістав складне поранення, вся вишиванка в крові, шанси вижити примарні. А він тільки просив, щоб вишиванку не розрізали: мати вишивала. Під час евакуації цього хлопця іноземний журналіст зробив фото, яке потім перемогло на конкурсі. Та це неважливо. Важливо те, що той боєць таки вижив.
А вільної хвилини «Лемко» дістає гітару або сопілку. Для нього музика — найкращий релаксант. Тим паче що тепер він має однодумця: «підсадив» на сопілку колегу-медика.
— За десятиліття російської пропаганди населення Сходу України неабияк постраждало ментально. Місцева влада тут ніколи не приділяла уваги культурному розвитку. Проаналізувавши заходи, що відбувалися, можна зрозуміти, що їхня якість, кількість і напрямок просто кричущі. Українську культуру в цих районах пригнічували. Якби вона була пріоритетною, то не було б такої кількості людей, схильних до алкоголізму, з пасивною громадянською позицією. Тому різноманітні мистецькі, музичні заходи вкрай потрібні. Тож вантажимо свою трембіту, дримбу, гітари, барабани й вирушаємо у незвичне турне.

 

19-річний морпіх: Окупанти скаржаться між собою, що спасу від наших кулеметників немає

— Тільки 11 з 700 військовослужбовців віком до двадцяти років погодилися на пропозицію командування про заміну їх у зоні АТО на військовослужбовців старшого віку, — така новина нещодавно сколихнула соцмережі в Україні.
Багато з таких юнаків, хто залишився на війні, мають за плечима не одну «гарячу точку», багатогодинні бої і гибель побратимів. Їм довелося швидко подорослішати, відкласти свої мрії до того часу, коли Україна стане вільною.
Так, Артему Сахошко лише 19 років. На фронті в безпосередній близькості до російських терористів він уже півроку. І за цей час встиг стати легендою серед окупантів. «Та ми їх навіть чуємо, що говорять, так близько наша позиція. Моє місце тут за кулеметом. Якось перехопили переговори терористів. Ох як вони жалілися на мене і мого напарника. Говорили, що вже спасу від нас немає. Це найкращий комплімент для українського воїна! — сміється морпіх. У слухавці виразно чутні постріли. — Звична справа. Стріляють наші „опоненти“. Яке перемир’я!? Лише важку артилерію не підключають, а як стріляли, так і стріляють».
До того, як хлопець підписав контракт із ЗС України, готувався стати викладачем фізкультури. Вчився у коледжі. «Ось так отримав диплом, а через пару тижнів став солдатом. Вважаю, що справжній чоловіки не можуть стояти осторонь, коли на його країну нападають. Тому прийшов у військкомат. Там подивились на мене і сказали, що мені дорога у морпіхи. Поїхав у Миколаїв, склав „фізо“, отримав відношення. Так і опинився в армії, — говорить Артем. — Рідні не підтримали мене, мати дуже переживала. Тому вони й досі не знають, що я на фронті. Коли чують вибухи чи постріли під час телефонних розмов, кажу, що я на полігоні».
Перед відправкою на фронт Артем встиг ще пройти курси інструкторів з кросфіту. «Так позивний отримав — „Крос“. Хоча через те, що я інструктор, мене не хотіли відпускати на війну! Командир хотів залишити мене в частині, щоб тренував бійців. Та моє місце тут — де, до терористів 200 метрів, — сміється хлопець. — І свій перший Новий рік тут зустрів. Росіяни нас так „вітали“, що бій тривав біля 10 годин. І все дарма, ні сантиметру нашої землі не отримали».
Морпіх говорить, що знайшов своє місце: «Воно в армії. Поки не уявляю себе в іншому місці. І коли почув, що нас — хлопців, яким до 20 років, хочуть вивести в тил, то був проти. Не погодився на пропозицію. Поки війна в моїй країні, моє місце тут».

 

Герой України полковник Сергій Шаптала,командир 128 бригади

 

Для ворога він — справжній «Тайфун»

Про 23-річного командира роти лейтенанта Василя Тарасюка в бригаді ходять легенди. Минув лише рік, як він закінчив Академію сухопутних військ, відтоді і воює на Донбасі. І вже багатьох вразив своєю мужністю. В боях за Авдіївку отримав три осколкові поранення, чотири контузії та орден Богдана Хмельницького...
Василь у мирному житті й на війні — це різні люди. Вони не подібні так, як не можуть бути подібними дзеркальне плесо тихого озера й невтримна лісова пожежа. У бою ротний страшніший для ворога за найспустошливіше природне явище, завдяки якому він і дістав свій позивний.
Вибухова хвиля від танкового пострілу здійняла лейтенанта в повітря й закинула метрів за десять у лісопосадку. Падіння на ґрунт було таким, що у Василя болем здригнулась чи не кожна кісточка. Краєм ока він помітив, як зверху на нього падають величезні грудки й пошматовані мішки з піском. За мить Василь знепритомнів.
Притомність повернулася разом із давно знайомими відчуттями: у голові гуло, у вухах дзвеніло, у роті від крові солоно та ще й присмак заліза. Усе тіло нило. Василь важко звівся на ноги, окинув затьмареним поглядом поле бою. За півкілометра, чадячи кіптявою, рачкував у тил до своїх російський танк, який він підбив. Панцирник утік недалеко. А це значило, що непритомним Василь пролежав лічені хвилини, бій іще тривав.
...Того ранку «Тайфун» як завжди робив обхід укріплень своєї роти. Зазвичай такої пори ворожі артилерійські обстріли були рідкістю. Але того разу було помітно, що бойовики щось задумали. Лінію оборони відразу кількох ротних позицій раптом покрили рясні мінометні розриви. А просто навпроти передового взводу з’явився російський Т-72, який став бити з гармати прямою наводкою по укріпленнях підрозділу.
«Тайфуна» пойняла тиха лють. Минулого тижня його роту щоночі діставав інший ворожий панцирник. Своїм вогнем він буквально перемелював інженерні споруди підрозділу, внаслідок чого осколками снарядів поранило трьох його хлопців.
Однак Василь разом із сусідньою ротою та гранатометним взводом батальйону його таки покарали. Спільними зусиллями вони прорахували найчастіші маршрути його руху і, коли той вийшов на доступну для ураження дистанцію, його підбили. Зосередженим вогнем рота Василя й батальйонні гранатометники знесли з нього активну броню. А сусіди влучним пострілом із СПГ в корму відправили його на брухт.
А тут новий нахаба! Стріляє, як у тирі, та ще й посеред білої днини! Лейтенант перебіжками дістався до найближчого станкового протитанкового гранатомета. Днями осколком міни на ньому розбило оптичний приціл. Але механічний працює, тож до пори СПГ встановили на резервній позиції. Дякуючи Богові за передбачливість підлеглих, «Тайфун» узявся до справи. Він перевірив заряд, навів ствол на танк, зосередився, зробив перший постріл. Промах!.. Гарячково перезарядившись, лейтенант скорегував приціл і вистрілив удруге. Є!.. Корпус танка огорнув чорний дим.
Певна річ, «сімдесятдвійка» на такій дистанції виявила його миттєво. Деякий час танк і Василь робили один по одному постріл за пострілом. А потім вони влучили одночасно: граната лейтенанта заїхала чудовиську під башту, а танковий снаряд ущент розніс позицію СПГ.
Ще з півгодини, тримаючись на ногах тільки силою волі, «Тайфун» керував боєм. На зміну підбитій «сімдесятдвійці» викотилася друга. І хоча вона обстрілювала іншу роту, Василь не міг залишитися осторонь. Тому що його підрозділові було зручніше, аніж сусідам, бити по цьому танку. Дистанція до нової цілі була трохи завеликою, влучити в панцирник було важкувато. Але відволікти увагу ворожого екіпажу на себе рота Василя могла, що вона й зробила...
Про Василя Тарасюка в бригаді ходять легенди. Це ж бо не жарт: торішнього випускника військової академії командування частини вже двічі представляло до звання Герой України! Але поки що на його грудях тільки орден Богдана Хмельницького.
Я кілька тижнів безуспішно намагався зустрітися з Василем під Авдіївкою. Різне заважало: то його рота веде бій, і до неї неможливо добратися. То Василя наказом відправили в шпиталь підлікуватися після контузії. Чергова спроба поспілкуватися зірвалась якраз того дня, коли Тарасюк вів дуель із танком і зазнав надважкої мінно-вибухової травми.
Урешті-решт вирішую спочатку поговорити з його побратимами. У роті «Тайфуна» я мало не з порога заявляю: «Хлопці! Хочу, щоб „Тайфуну“ присвоїли Героя України...» Результат, признаюсь, мене ошелешив: із ліжок і стільців позіскакували навіть ті, котрі щойно повернулися на відпочинок із «нулів» і ледве не спали на ходу. Перебиваючи один одного, чоловіки стали захоплено розповідати про свого командира, якому виповнилося всього-на-всього 23 роки. Всі ці хлопці мають поранення й державні нагороди. Багато хто з них значно старший за Тарасюка й воює довше. Але в кожному їхньому слові про Василя була величезна до нього повага та неприхована любов, начебто вони хвалилися рідним батьком або сином.
Головний сержант взводу молодший сержант Сергій Іщук із позивним «Кощій»:
— Командир має три осколкових поранення та чотири важких контузії. А ще він горів, підривався на бойовій машині. Двічі після обстрілів ми його викопували із землі! Він наче живе між фронтом і госпіталями, куди щоразу ми його всією ротою вмовляємо поїхати на лікування. Василь погоджується тільки тоді, коли на позиціях стає спокійніше.
Після восьми місяців боїв під Авдіївкою будь-хто з нас піде за ним хоч у пекло. Адже багато хлопців тут вижило завдяки йому. Взяти, для прикладу, цьогорічні зимові бої. Ми були змушені вибити сепарів з їхніх позицій у сірій зоні, бо на той час існувала реальна загроза нашого оточення.
Сховатися було ніде. Вузенькі та мілкі окопчики було забито тілами загиблих бойовиків, які перед нашою атакою готувались до штурму. Мороз був 26 градусів, міни й снаряди падали на нас дощем. До армії я служив у монастирі ченцем. Думав, що за роки війни позабував молитви. Але в ті години згадав і прочитав їх уголос усі!
Страшно було всім. Ми стріляли, і нас трясло чи то через холоднечу, чи то зі страху. А Вася спокійно керував боєм, підсилював позиції, евакуйовував поранених, він просто виконував свою командирську роботу...
Заступник командира роти старший лейтенант Роман Бойко:
— Бої січня-лютого цього року, на мою думку, мали для нас неабиякий тактичний зиск. Наш батальйон не тільки випередив ворога, зірвавши його плани наступу. Завдяки зайнятим позиціям ми перекрили йому безперешкодне постачання озброєння й техніки відразу на двох напрямках. Заодно нам удалося взяти під контроль Ясинуватську розв’язку. «Тайфун» не тільки брав участь у розробці всіх операцій. Він керував боями безпосередньо в бойових порядках роти.
У лютому під час особливо важких боїв його було знову поранено — у ноги осколками міни. Але він іще місяць не покидав окопи, бо нові позиції роти були на самому вістрі зіткнень, і кожен боєць у нас був на вагу золота. Ми його вмовили поїхати на лікування, коли він на одну ногу вже ледве ступав...

 

Погибший в АТО командир очаковских «морских котиков» посмертно награжден орденом «Народный герой Украины»

В пятницу, 9 июня в областной филармонии города Кропивницкий (Кировоград) негосударственным орденом «Народный герой Украины» были награждены 14 военных. Среди награжденных посмертно бойцов орден получил капитан I ранга 73-го Морского центра спецопераций Юрий Олефиренко.

«Во время мероприятия трех военных наградили посмертно, их награды получили матери и жены. Вместе с каждым героем на сцену выходили собратья и родственники, которые рассказывали о заслугах военных, которые защищают и защищали Украину ценой собственной жизни. Среди награжденных посмертно бойцов - капитан I ранга 73-го Морского центра спецопераций Юрий Олефиренко из города Очаков. Орден вручили дочери и жене легендарного командира. Также в знак памяти и уважения от имени председателя Николаевской облгосадминистрации Алексея Савченко родным погибшего передали книгу Бориса Билыка «Всегда в боевом строю». Она посвящена истории создания и существования 73-го Морского центра специализированного назначения», - сообщиил в ОГА.

По словам члена орденского совета Дмитрия Лазуткина, за годы войны в Украине награждено около 200 Народных героев.

Капитан первого ранга Олефиренко погиб 16 января 2015 года в зоне АТО под огнем российско-террористических войск.
При этом Олефиренко пожертвовал собой для спасения подчиненных.
Перед смертью каперанг совершил героический поступок - спас трех солдат, прикрыв их своим телом.
Олефиренко скончался от полученных ранений по дороге в госпиталь.

 

Юрий Брехаря-позывной«Чапай»
http://fakty.ua/247944-yurij-brehar...s-otryvom-bashni-chetvertuyu-vyveli-iz-stroya