ДОТ № 131 - історія брехні

До нас на розкоп підходив кременищанський абориген, розговорилися – «слідопит» зі стажем Новиченко Василь, вул. Якуніна № …4.
Він ділився розповідями про місця розкопок та може їх показати, адже «слідопитив» лісами від Ходосіївки до Поштової Вети.
Висновок після розмови: більше перебільшень та вигадок, ніж правдоподібності в розказаному ним.
Років 10 тому ми з ним якось зустрічалися, був незначний конфлікт, але мене він не впізнав або вдавав (це зрозумів за його «спогадами»).



З його розповідей дізналися, що його батько розповідав йому про події біля «розбитого дзоту», що в Лісниках біля піонертабору – ДОТ № 137.
Гарнізон ДОТу був зачинений на замки комісарами, а їхній лейтенант, під час бою з німцями, намагався потрапити в вогневу споруду,
яка на той час вже була блокована німецькою штурмовою групою.
Лейтенант загинув на узліссі Чернечого лісу, де проходила грунтова дорога повз ДОТ на південь до Кременища.
Його труп скинули в лісозахистний рів на узліссі, де він пролежав якийсь час.
Згодом лейтенанта поховали, чи прикопали, біля дороги на краю поля, де колись знаходився центральний вхід до табору,
деякий час навіть було видно могильний горбок, але згодом він зник.
Новиченко може показати приблизне місце поховання, яке колись вказував йому покійний батько.

Можу тільки сказати, що лише десь на початку 90-х ми підїхали до Новиченка, забрали його та виїхали на місце могили…
а там, перед входом в розгромлений умисною розрухою табір, остов винищувача МІГа в той час ще стояв…
на полі вже йшла повним ходом «розбудова держави».
На місці можливої могили лейтенанта знаходилося гігантське сміттєзвалище... біля якого ми лише походили в роздумах.
А нині, на цей час, там вже виникла ціла вулиця зі скромних хатинок суперкрутих новоселів, що місцеві лісниківці кажуть...
з роками процент новощасливців з корінними становить в процентному відношенні... 60 до 40.
Поступово, з роками, Чернечий ліс зменшується та відступає на південь до русла Вети.

 

Матрьона Григорівна Рибальченко якось розповідала нам про головний «секрет» 131-го, про який ніхто не знав, до моменту наших робіт в Кременищі:

«… Весною, вроді би це було, а рік вже точно не пам'ятаю.
До дзота под'їхали дві німецькі вантажні машини, здоровенні такі – криті брезентом.
Село у нас маленьке було, все на виду у людей.

Вийшло двоє німецьких офіцерів і декілька озброєних солдатів, слідом за ними з іншої машини висипало з десяток наших військовополонених.
Німці підійшли до дзоту та про щось недовго радилися та на якийсь час залазили всередину дзоту, військовополонені стояли весь час осторонь.
Потім полонені почали вивантажувати з першої машини якісь дерев'яні ящики та заносити їх всередину дзота.
Ми з матір'ю стежили за діючімся здалеку, але підходити не наважувалися, біс його знає, що у тих німців на умі.
Не довго вони копирсалися біля дзоту та затягували всередину ящики, згодом до нас підбіг один з полонених і наказав щоб ми терміново сховались в льох…
а німецькі машини кудись поїхали.
Через деякий час в дзоті щось рвануло так, що аж земля ходуном пішла.

Ми вийшли з льоху, дивимося, а з усіх дірок дзоту валить курява сіро-сизого диму.
Машини знову под'їхали до дзота, висипали з них солдати з офіцерами.
Офіцери знову залазили всередину дзота, вилізли через якийсь час, довго про щось кричали один до одного та розмахували руками.
Ми поступово підійшли ближче, наче роздивляючись ділянку свого городу та прислухаючись до розмов.
Знову полонені почали заносити всередину дзота ящики, хтось з полонених сказав, що це вони заносять вибухівку.
Ми сховалися в льосі, бо так наказали німці, через деякий час стіни та земля під ногами здригнулися та якби сіпанулася з під ніг.
А вибух був такої сили, що ми вже з матірю думали, що нас в льосі і завалить стінами та крівлею.

Німецькі машини через деякий час знову повернулися, я вийшла на город з льоху з цікавістю стежачи, що ж там таке буде діятися,
але ближче підходити не наважилася.
Німецькі офіцери в котрий раз полізли всередину дзоту, довгенько вони там були, вилізли та вже не кричали один на одного,
а поверталися до машин мовчазні.
Видно мене побачили і в мою сторону рушило декілька німців та полонених з відрами, з ними був молодий німецький офіцер.
Як виявилося, їм була потрібна вода, я показала де знаходиться колодязь.



Коли солдати верталися до машин, німецький офіцер сказав мені на ламаній російській мові показуючи на дзот,
що він дарує красивій дівчині російський бункер під погреб, так як його саперам не вдалось його знищити.
Німець на останок посміхнувся та витяг з кишені невеличку шоколодку, протягнув мені та сказав, що ці слова і досі пам'ятаю:
«Чоколядь… брать… вкусно!»

Так мені німці подарували цей дзот під погріб, але наша сім'я ним ніколи не користувалися, навіть і думки про це не було.
Я та інші дівчата з села, в нього залазить боялись, а ось хлопці – ті весь час лазили всередину.
Але що вони там всередині бачили та що там робили – я незнаю».

3-го вересня 88-го року була наша остання зустріч з бабою Матрьоною, а на слідуючий приїзд, десь в 90-і, мені сказали, що її вже немає.

 

Тепер можна зрозуміти, про походження в 5-сантиметровій підлозі бронековпака цих 3-х чи 4-х "дірочок",
та про незрозумілі потьоки якоїсь цементоподібної субстанції навколо східної та північної амбразур 131-го.
Район цих амбразур повністю збігається з розташуванням "дірок" в підлозі.



Саме про цей "таємничий процес" колись писав пан Максим...
Volodarsky как-то писал:
«… В этом бронеколпаке могла быть использована цементированная броня, характерная повышенной твёрдостью внешнего слоя.
А такая броня имеет паршивое свойство трескаться именно по цементированному слою при механических нагрузках как ещё на заводе
(ковке, выгибании), так и при воздействии снарядов и ударных нагрузок ВВ.
С литыми колпаками толком не могли справится накануне ПМВ даже в весьма развитой металлургии империи,
а в конце 20-х в СССР с качеством продукции было ещё хуже – литые БК так до ВМВ и не освоили.
Качество плит в колпаке разнится – похоже, что тыльная могла быть изначально «хуже», и внешний слой,
дефектный еще после выгибания на заводе, потрескался дополнительно после воздействия ВВ в ходе штурма».

Отже, внушні та зовнішні сліди (крім кульових попадань) на бронековпаку ніякого відношення до подій німецького штурму 131-го 4 серпня 1941 року не мають.

 

я тут на 3-й строінці писав Вам (...як художник- художнику...), що вибухів було ДВА...
...і що то був саперний підрИв.

 

Пане Рост, я вже казав... що всьому свій час, я ж не міг все зразу викладати... мало хто все зрозуміє.
Але професіоналів це не стосується, бо вони знають все наперед.
Пане Рост... а як же це... #834 ?

 

...на фото - стара пожежна каланча на вулиці Костьольній :
(ну, вони ж написали - "Кірхе штрассе"...?)

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861).
Костьол у Києві. (акварель) 1846 рік.

 

Не все так просто. Фотоапарат був розповсюджений більше серед молоді. А так він не був достатньо поширеним серед народу, як вам здаеться. У мене був батько фотограф і його запрошували знімати на весілля та похорони. І це було до 1985 року. Гарні фото треба ще було вміти зробити! Я сам займався цим ділом з 1992 року. Фактично на 80-90% це було баловство підліткове. Нормальних фотографів ще треба було пошукати. Так що Сашко правий абсолютно. Це вже не кажучи про матеріали та фотоплівку яку треба було ще купити та вміти проявити та мати Фотозбільшувач та місце для друку. І нелюбов до радянської влади тут взагалі не до чого.

 

А зараз... як казали колись знайомі "фольксбундівчани 90-х", коли робота наближалася до якогось логічного кінця... "...КОНЕЦ УЖЕ РАБОТАЕТ".



Ураноградщина... збірник біля села Карлівка, село... яке при совдєпії обізвали ім"ям сивої ппж вови каплана.



А це вам підземний вигляд традиційної совіцької "братскоя магила", на яку ви могли ложити квіти в день побєдобєсія -
скотомогильник відпрацьованого матеріалу... які... ПРАПАЛИ БЕЗВЕСТИ.

 

Я так думаю... ця світлина назавжди залишиться самою найкращою миттєвостю фіксації часу навколо 131-го,
яку зміг зупинити для майбутнього через обєктив своєї фотокамери ПРОФЕСІОНАЛ!

 

Для подальшого роз'яснення треба розглянути внутрішню будову споруди № 131, який вигляд вона мала без обсипки ґрунтом,
як розташовувалися її внутрішні приміщення.
Наприкінці 90-х план-схему іржавого бронебійного ПЕНЬКА люб'язно надав в особисте користування автор креслення – Олександр КУЗЯК.
Так сталося, що саме його план-схема знадобилася саме в цей час... як не раз вже повторювалося – всьому свій час.

 

Настав час розглянути послідовність спроб підриву (знищення) німецькими саперами бронековпака ДОТу № 131,
що міг відбуватися, імовірно, у 1942 або 1943 роках.
Через те, що Матрьона Рибальченко разом з матір'ю залишила село до початку бойових дій у районі 8-го БРВ,
вона б не могла бути прямим свідком спроби підриву споруди, якби цей процес відбувався в 1941 році.
Німцям було важливо знищити лише сам бронековпак 131-го, з якого можна було в майбутньому вести стрілецький вогонь або здійснювати спостереження,
оскільки основна бетонна частина споруди, що знаходилася нижче рівня землі, могла бути використана в бойових діях лише як сховище для живої сили,
і вона істотної небезпеки не становила.
Можлива послідовність підривів ковпака позначена на колажі нижче.



Перший підрив всередині бронепростору 131-го не приніс німецьким саперам бажаного результату внаслідок неврахованої підземної бетонної конструкції споруди.
Сапери розташували вибухівку на підлозі ковпака, практично посередині, можливо, вони очікували в такий спосіб зірвати з кріплень і відкинути вбік бронеперекриття даху,
а заодно проломити броню підлоги.
Але замкрутого простору, для створення вибухівкою потрібної сили тиску всередині бронековпака, досягти не вдалося, так як західна та східна заслонки на амбразурах
були прочинені, а північна – була повністю знищена під час первинної фази штурму в 41-му.
Плюс до цього ж потрібно додати відсутність бронедверей на вході в споруду, які були підірвані саперами під час блокування та зачистки ДОТу на початку серпня 41-го.
Отже, перша спроба підриву бронековпака 131-го завершилася безрезультатно в силу дрібної але вагомої неврахованої дрібниці в конструкції підземної частини споруди
саме під підлогою ковпака.



А причина невдачі – дуже проста... в відгорожувальній стіні невеличкого приміщення, можливо, яке використовувалося під боеприпаси до кулеметів в бронековпаку.
Стінка саме цього відсіку, хоча вона і незначна по товщині, розташовувалася як раз під місцем першого підриву вибухівки всередині бронековпака.
Ракурс зйомки – з пройому на місці розташування колишніх вхідних бронедверей.

 

Кінетичні сили при ударі вибухової хвилі плюс одночасне накернення підлоги камулятивною лійкою, а вибухівки повинно було бути не менше як 100 кг,
а то й більше, ці сили намагалися прогнути та провалити 50-мм лист броні підлоги ковпака.
На першому етапі сили вибуху практично це зробили, але... далі вона несподівано наштовхнулася на нову… несподівану перешкоду…
на суцільний вертикальний моноліт бетонної перегородки стіни відсіку споруди під підлогою.
Багатотонне 150-мм стельове перекриття бронековпака, без жодних наслідків… крім дрібних уламкових «пошкрябань», витримало цей жахливий удар
внутрішнього вибуху, чому могли посприяти відкриті бронезаслонки на амбразурах, та й відбувся вільний вихід тиску через вхідний блок 131-го.



Результатом першого підриву стала повна деформація та розвал на шматки, можливо, з обвисанням на арматурі, практично всієї верхньої частини стіни
вищезгаданого відсіку під підлогою бронековпака, а... можливо, і більшої її частини.
Нинішня стінка відсіку з дверним прорізом та дерев'яними рештками дверної рами – це вже наслідки після внутрішнього примітивного ремонту під час
консервації споруди в 50-ті роки, які цілковито відрізняються за якістю роботи від класичного заливання бетоном під час будівництва споруди на початку 30-х років.
Ось «звідки» і «чому», на дні вхідного бліндажа в період розкопок 88-го року, було виявлено безформну брилу залишків бетонного розчину з стирчащою арматурою.
Тоді ж було проведено ремонт вхідного отвору на місці колишнього кріплення вхідних бронедверей до 131-ї, які підірвали німецькі сапери в серпні 1941 року.
Є 100 % підтвердження цьому... що на стіні відсіку під ковпаком, що на стінах вхідного отвору в ДОТ досить чітко видно сліди
від примітивного вирівнювання вертикальних поверхонь за допомогою будівельної кельми, але це робили доволі незграбно та на скору руку – тяп-ляпськи!



УТОЧНЕННЯ, про яке якось забув... що цю післявибухобу БУЛЬКУ можна побачити з середини відсіку під бронековпаком –
правіше від правого кута дверей... ПРИЄМНОГО ПЕРЕГЛЯДУ ТА ПРОМАЦУВАННЯ!

 

...як на мене особисто
тре прикладати лінійку.
...ось ЦЕ фото - бачиться : зв"язка ДВОХ німецьких саперних зарядів, зв"язаних по боковій стороні.
прОгнутість нерівномІрно, оскільки детонатори стоЯть не по центру, а у бік....
це відбиток 2-х низІв коробок...

...приблизно так :
(сподіваюсь, зрозуміло ??)

 

Орляче око у вас, пане Рост, яке не відповідає загальному часу існування організму... взагалі, я чомусь внутріщам вдавлення зовсім не надав значення...
але знову це нагадувавння, що... – всьому свій час.
Лише в тонкостях деталей криється істина, а тепер фото уточнення.



Слід, залишений від продавлювання, практично ідентичний зі слідом від пролому, навіть допзаряди якось дуже в ряд стояли?
Цікаво, чому одиночний слід від пролому такий охайний і маленький, можливо, - від 1 кг, але він таку товщину бронелиста, напевно, не здолає... замало силенок буде.

 

Пане РОСТ, давайте разом будемо думати та... міркувати... що там було колись в середині бронебійного ПЕНЬКА під час підриву, мабуть щось і домислимо.



У кого є свої припущення, бітте шон... але будь ласка без тупостей...
пане Володарський - Ваше вагоме слово... Макс, якщо чуєш.

 

...особиста думка :
Ці ТРИ пошкодження підлоги зроблені у різний час (скоріше за все?)...
...АБО ...
...для ТАКОЇ одночасної детонації заряди повинні підірвані ВИКЛЮЧНО електропідривом (тобто - електродетонаторами)

 

Пане РОСТ, а яка Ваша думка по кількості одночасної детонації ТНТ, якщо по німецьких данних...
для підриву залізо-бетонної амбразури сапери штурмової групи використовували, їм рекомендували,
30 (тридцять) кг тілеснокольорового гівна... а тут ПЕНЬ при такій товщині стін та даху, але... вибух був всередині, а не назовні.

ТРЕБА консультація досвідченого САПЕРА з бойовим досвідом!

 

Пане РОСТ, цей колаж для більш тонкого розуміння наявного "одиночного" провалу в 50-мм броні листа підлоги 131-го,
який в два рази товщий за лобову броню "легендарного" танка Т-34 тих часів.

 

Зліва - "найбойовуща" частина стіни навколо центральної амбразури 131-го, яку на протязі 5 днів штурмувала німецька піхота та безперестанку обстрілювалася з артилерії.
Справа - французський бронековпак КСП, який короткочасно знаходився під вогнем 37-мм протитанкової гармати Пак 35/36 - "колотушка".
Шукаємо різницю і... ось так комісар евдокимов, з когортою однодумців, придумали серію киурівських казок для дурнів... казки про 131-й, про 127-й та і про 205-й також.

 

Из наградных листов политотдела штаба 147-й стрелковой дивизии 37-й армии:

« Снайпер-стрелок 600-го СП, ефрейтор СДОБНОВ Николай Григорьевич, 1916 г.р., из Чувашии, в Красной Армии с 1939 года
Лучший, меткий и смелый снайпер-стрелок в полку. За время боев с июля 1941 года, лично уничтожил около 40 немецких солдат и офицеров.
3.8.41 г., когда рота получила приказ наступать на левый фланг леса в районе с. Кременыще, тов. Здолбунов убил 6 немецких солдат, а троих, вместе с товарищем, он взял в плен.
В этом бою рота отразила несколько контратак противника, а тов. Здолбунов, проявив себя смелым, храбрым и неустанным бойцом.
9.8.41 г. был убит в бою в районе с. Мышоловка.
Представлен к награждению орденом Красного Знамени (посмертно).

П Р И М Е Ч А Н И Е: бывший ефрейтор Здобнов Н.Г. оказался в живых, после войны проживал в г. Кировоград, по ул. Андреевской 17/11, кв. 46.
В бою 9.8.41 г. Здобнов был только тяжело ранен: в левую ногу, в правую руку, в правое плече и голову.
Его подобрали санитары, отправили в госпиталь в Кыев, потом перевезли в Мариуполь.
Больше месяца был без сознания, спасло общее переливание крови.
В 1943 году Здобнов был демобилизован по I-й группе инвалидности.
26.1.1967 г. Кировоградськый облвоенком полковник Кобеза официально сообщил (№3/202): «… по вопросу награждения Здобнова Н.Г. орденом «Красного Знамени» сообщаю, что по учетным данным Главного управления кадров МО СССР в числе награжденных Здобнов Н.Г. не числится».

В наградном листе букву «З» фамилии ошибочно написали, как букву «С». В результате фамилия «Здобнов» начала звучать, как «Сдобнов»».

 

В Википедии маразм стоек и силён))

 

Те, що в братській могилі села Кременище поховані останки саме лейтенанта Якуніна та сержанта Максімова, – факт достовірно й офіційно ніким не підтверджений і абсолютно фантомний.
Ніхто з мешканців села не бачив трупів саме цих військовослужбовців в обличчя, цей факт навіть не підтвердила у 88-му році Матрьона Рибальченко, яка на той час залишалася єдиним свідком історії... № 131.
Якби не старання хотівських школярів, які дізналися від корінної кременищанки Матрьони Рибальченко прізвище сержанта Максімова, котра розповіла учням усе, що знала про сержанта з ДОТу №131,
адже вона знала його особисто, з ним вона спілкувалася особисто влітку 41-го, – усе так би й лишилося в порожнечі минулого.
А до зустрічі школярів із Рибальченком на околицях Кременища сіріли бетонними громадами до десятка цілих і зруйнованих ДОТів КиУР, що лише десятиліттями хвилювали серця місцевих та заїжджих нелегальних «копарів»,
яких прізвища «героїв» аж анітрохи не цікавили... їхні серця дзижчали лише від ферумного нашарування воєнних років.

До часу розкопок споруди у 88-му році, дійсні учасники та свідки «вилучення» та «поховання» трупів загиблих з ДОТу № 131 після закінчення бойових дій у 41-му році, вже давно до того часу вимерли та навіть були забуті їхні імена...
Своїх письмових спогадів ці «свідки» не залишили, тому що їм якось було у післявоєнний роки не до цього «героїзму».
Комісар Євдокимов у 70-ті роки міг лише чути розповіді з вуст кременищан, які вже в повоєнні роки перетворилися на каламутну легенду... « а мій батько казав... а моя баба казала, а вона знала краще усіх»,
які з роками селяни лише прикрашали подробицями в міру своїх фантазій.

Всі нині існуючі подробиці процесів «поховання» в 41-му році жителями села і «перепоховання» органами влади (чи військкоматом, чи сільрадою?) у 70-ті роки, нині виглядають занадто туманно та заплутано... навіть якось таємниче.
Вся ця тяганина кісток з місця на місце, яка нібито проводилися в 41-му та на початку 70-х років, але кого в результаті достовірно закопали в офіційну братську могилу ... а хрін його знає... «кого».
Цікаво, що бетонний більшовик на п'ядесталі з кулеметом на плечі височів серед Кременища ще десь з кінця 50-х років до перепоховання тут «якунінців» в 70-ті, стояв непорушно… на пустому місці,
бо на той час під ним ніяких поховань не було зовсім.
І виникає питання не тільки «кого», а й «скількох» туди «поховали» в 70-ті... бо завдячуючи буйним дослідницьким старанням колишнього киурівського комісара, адже до цього, впродовж приблизно 30 років,
самотня могилка-горбок біля 131-го нікого не цікавила.
Мало хто знає, що до моменту «перепоховання» в 70-х роках місце могили «героїв-якунінців» було по-простому... загублено... якщо воно ще й було.
З роками могильний горбок обплив, заріс та і... зник, а перед «перепохованням» в 70-х, місце «тимчасової» могили вже довелося «перепохователям» шукати.

 

Як показали розкопки 88-го року біля входу в 131-й, різноманіття кісткових останків людей лежало хаотично по всьому дну колишнього бліндажа 41-го року, що може вказувати на те, що,
цілком можливо, останки якоїсь частини гарнізону 131-го могли там знаходитися з моменту закінчення бою в серпні 1941 року.
Якісь таємничі «свідки» із кременищан повідомили Євдокімову, що трупи гарнізону, ще не гнилі та навіть ще не шматками, винесли зі споруди та поховали поруч із ДОТом,
але це абсолютно суперечить виявленому хаосу кісток під час розкопок 88-го року.
Так звідки на дні вхідного бліндажа в 131-й з'явилося це різномаття людських кісток?

Але мало хто надає значення періоду реконструкції та консервації вцілілих споруд на теренах киурівщини наприкінці 50-х років.
Щоб провести будь-які будівельно-ремонтні роботи біля входу в 131-й, спершу потрібно було розкопати доступ до вхідної частини споруди і та... зачистити колишнє дно бліндажа.
Саме до цього відрізку часу можна на 100% віднести кинуту біля входу «незрозумілу» бетонну брилу, яка була виявлена у 88-му році.
За кольором та якістю розчину, за дивакуватістю форми вилученого бетонного витвору, цей непотрібний «залишок» будівельних робіт зі стирчащими шматками тонкої арматури,
не можливо віднести до періоду закінчення будівництва 8-го БРО КиУР кінця весни – початку літа 1931 року.
Виходить, що військові будбатівці 50-х років, виконуючи свої роботи та... в процесі... мали топтатися по кістках загиблих, можливо припустити, що саме вони, під час своїх робіт,
виявили на дні бліндажа останки гарнізону і саме вони «поховали» частину виявлених кісток поруч зі спорудою.
Проте можна стверджувати, що там не було виявлено решток 13 осіб, про ту кількість гарнізону 131-го, про яку стверджував у своїх «бойових фантазіях» киурівський комісар.
Можливо, вилучення останків, абсолютно випадково виявлених під час консервації споруди, здійснювалося незграбно та непрофесійно саме руками простих солдатів,
ось саме з цієї причини на дні бліндажа залишилася частина дрібних і різноманітних кісток, яку було виявлено у 88-му році.
Якби поряд з ДОТом в післявоєнний період існувала «неофіційна» могила часів 41-го року, її б повинні були обов'язково перенести на «офіційне» місце в 50-ті роки, але чомусь цього на сталося.
В 80-90-ті роки доводилося брати участь в обстеженні неофіційних могил 41-го року в районі сіл Новосілки – Пирогів, які на той час були в охайному стані, з пірамідками та з огорожею…
на табличках написи сповіщали, що тут в 41-му році похований невідомий солдат.
В результаті розкопок виявлялося, що «неофіційні» могили вже давно були порожніми, останки забрали з могили в 50-ті, але місцеві люди продовжували доглядати за такими місцями, можливо,
з даниною пам'яті до цих місць.

 

В 90-ті був випадок в співпраці з Фольксбундом, приїхав син загиблого німецького солдата в 41-му році під Фастовом, щоб перепоховати свого батька на Фатерлянд… і почалося дійство.
Це дійство відбувалося біля старої церкви села Фастівець, де в 41-му розташовувався бойовий цвинтар одного з підрозділів 71-ї піхотної дивізії Вермахту на 20-30 загиблих.
Після «визволення» комуністофоби хрести знесли, могили зрівняли з землею, тому що саме таким способом вони боролися з ідеологічними наслідками війни, щоб меньше різали в очі відмінності людяності до мертвих.
Бо німецькі «людожери» чомусь ховали своїх загиблих в окремих індівідуальних могилах з іменами на хрестах, а більшовики звалювала своїх загиблих в традиційні…
«общаки-скотомогильники» братських могил… де на сотню було одне або пару імен, а більшість заритих – залишалися невідомими.
Німецькі могили в Фастівці виявилися порожніми, але… було добре видно по залишках шматків одежі та амуніції,
що це були саме німецькі могили з похованням загиблих в обгортку плащ-наметами… а куди ж зникли з могил останки?
Недалече «височів» простенький сільський «меморіал» з похованням воїнів-визволителів червоної армії… довелося ходити по селу в пошуках старожилів,
які б могли прояснити ситуацію зі зникненням останків з німецького цвинтаря… приїзджий німець був в розпачі.
Зовсім випадково, коли вже збиралися відїзжати, як по вулиці насилу шкардибає згорблена старенька бабуся з ковінькою в руці… вирішили її розпитати і…
«Німців викопували сільські активісти… всі молоді, які війни не бачили, це було десь в кінці 60-х років, коли почали робили в селі меморіал,
в якому перепоховали руських з братської могили, а вона була поряд з німецьми могилами коло церкви.
В меморіал поховали руських і туди ж викопували та клали німців… старі люди казали активістам… що ж ви робите – це ж німці… але вони суперечили людям, що їм було наказано начальством ховати,
а хто де – яка вже різниця… вони там всі разом… якось розберуться та помиряться».
Приїзджий німець з нетерпінням чекав, поки перекладач намагався довести йому розповідь бабусі… тому що цю ситуацію треба було якось йому зрозуміло роз'яснити…
Боляче було дивитися на перемішку емоцій обличчя зарубіжного гостя, який намагався зрозуміти та переосмислити в мізках цю прикру ситуацію… потім, німець трихи наблизився до «меморіалу»,
з якого на нього суворо дивилися бетонні барельєфи безумних профілів більшовицьких солдатів з зірками… по його щоках лилися сльози, а лице стало якимось кам'яним.
Ось що таке… планове та всенародне «перепоховання по-совіцькі» тупих та безмізкових виконавців, яким завжди все по-хрін.

Слід зазначити, що за розповідями деяких старожилів сіл з ближніх околиць Києва, на початку 50-х по селах їздили військові на вантажних машинах,
які розпитували у людей, шукали й викопували останки загиблих з неофіційних місць поховань «для урочистого перепоховання на офіційних місцях», а куди їх перевозили... ні перед ким служиві не звітували.
Так, у 50-ті роки в районі хутора Мриги військові розкопали близько десятка могил періоду війни, як поруч із хутором, так і на хутірських городах та на кладовищі.
Викопували загиблих як по 41-му, так і по 43-му роках, кістки складали в ящики без персонізації... в купу, а потім... можливо, десь у загальну яму.

 

Сувора і гірка правда. Післявоєнна відбудова 1945-1950 р.р. Ще не загоїлась від війни земля. Безліч безіменних могил, не поховані останки в колишніх окопах і дотах. Люди прагнули стерти сліди жахливої війни, забути її жахи. Але була потреба поховати і перепоховати. І тому у 50-х - 60-х перепоховальні команди діяли за командою зверху, нашвидкоруч, бо треба виконати вказівку. І через це багато імен і останків були назавжди втрачені. А далі прийшли партійні ідеологи, які міфологізували та ентузіасти пошуковці, які щиро вірили, що зможуть закінчити ту війну, поховавши до останнього полеглого і віднайти усі імена безвісти зниклих. Це була благородна місія пошуку, яка триває до сьогодні на різних ділянках колишніх ліній фронту ІІ світової війни. Тоді не вистачало професіоналізму, фаховості військових археологів і державної підтримки пошуку. Досвід пошуку здобували під час самого процесу. Свідки воєнних часів пішли в іншій світ. А реальні спогади пошуковців - це одне з важливих джерел. На їх основі ми можемо зараз зрозуміти, що насправді білих плям історії залишилось ще дуже багато і нажаль велика частина з них рукотворна. Це наслідок байдужості людей до історії та до збереження її пам`яток.