ДОТ № 131 - історія брехні

ПРОДОВЖЕННЯ початого на #84

«... Коли почалася війна, але фронт ще не підійшов до Києва, навколо ДОТу був зрізаний весь молодий яблуневий сад.
Потім попереду ДОТу, метрів за 100-150, почали копати протитанковий рів.
На цих роботах були задіяні сотні, а то і тисячі цивільних людей, які прямували на земляні роботи з найближчих сіл та з Києва.
Люди працювали змінюючись вахтовим методом, а жили в курінях безпосередньо біля місця робіт – літня погода сприяла цьому.
В сільських хатах квартирувалися здебільшого тільки відповідальні інженери та бригадири, які керували роботами, що проводилися.
Людей працювало на спорудженні укріплень так багато, що часом бувало, в спекотні дні, в сільських колодязях не встигала
за ніч набиратися випита ними за день вода.
Протитанковий рів копали з великими труднощами, оскільки його весь час заповнювало ґрунтовими водами з річки,
тому що він проходив недалеко від заболоченої заплави річки Вети.

Незабаром попереду ДОТу було вкопано щільні ряди товстих дерев'яних колод і між ними натягнуто густу павутину колючого дроту.
«Колючка» проходила попереду і позаду противотанкового рову в декілька рядів.
Протитанкових їжаків біля села вона не бачила.
Так само вона не чула про встановлення в цих місцях мінних полів.
Досить швидко всі сільські городи було перекопані, а територія Кременища перетворилася на лінії траншей, окопів та бліндажів.

Перед входом у ДОТ № 131 був викопаний бліндаж, який накрили маскувальною сіткою.
На захід, схід і в тил від бліндажа ДОТу йшли траншеї, стіни яких, в деяких місцях, були укріплені плетеними фашинами.
Глибина траншей давала змогу ходити в них людині на повний зріст.

Для маскування 131-й ДОТ, щоб приховати червоний колір бронековпака, його обмазали глиною, перемішаною з чорноземом.
Але незабаром пройшли проливні дощі і це грязьове «маскування» практично було змито водою.
А ось великий бетонний ДОТ (№ 133, тип «Б» на 3 станкові кулемети, 2-поверховий – Примітка)
в селі був замаскований під сільський сарай і нічим не виділявся серед навколишніх будівель.



Як видно з німецького фото, 133-й під сарай не маскувався... місцеві жителі помиляються, або це був такий збірний образ.
По старих оглядах - наступ з заходу, накладним зарядом підривалась бронезаслонка центральної амбразури... там досі видно наслідки.
133-й артилерією не битий, гарнізону скоріш за все був зачинений на навісний замок ззовні, штурмова група вимушена була виколупувати більшовиків
з-за бетонних стін примусовим способом.
Куди братися "опору" гарнізону 133-го... до вчиненого опору гарнізонами 135-го та 137-го!

 

Поступово роботи з будівництва укріплень підійшли до завершення і на бойових позиціях почали обживатися невеликі підрозділи піхотинців та гарнізони ДОТів.
У селі завжди все на видноті – незабаром усі селяни почали помічати, що з великого бетонного ДОТу (№ 130, тип «Б» на 3 станкові кулемети, 2-поверховий – Примітка),
що знаходився за 400 метрів від східної околиці села, кожен день між вогневими точками в районі Кременища почав ходити якийсь старший командир.
Прості люди називали його в селі «політруком» або «комісаром», тому що у нього на рукавах гімнастерки була нашиті великі червоні зіркі із серпами і молотами.
Він щоранку розносив між ДОТами газети і про щось довго розмовляв з бійцями.
Солдати гарнізону завжди швидко шикувалися в шеренгу і стояли на витяжку, коли комісар з'являвся біля ДОТу № 131.



Трохи вище на північ від сільського цвинтаря був розташований невеликий бетонний ДОТ (№ 135, тип «М2» на 3 станкові кулемети, 1-поверховий – Примітка),
яким командував лисуватий, літній лейтенант, з явним відвисаючим «пивним» животиком.
У своїх розмовах він завжди перемішував російські та українські слова, і дуже часто витирав носовою хусткою рясно-потіюче чоло.
Люди в селі прозвали його «Головою Колгоспу», хоча він про це знав, але ні на кого не ображався.
У вільний час він вистругував сільським дітям свистки з бузини, і ті завжди ходили за ним табуном і просили зробити ще.
Так як він був практично одного віку з комісаром, то вони часто сиділи під вечір біля хати сільських зборів, та удвох подовгу про щось розмовляли.
Обоє потроху випивали, але п'яними їх ніхто ніколи не бачив.

 

На наше надокучливе неодноразове запитання про кількісний склад гарнізону ДОТу № 131, Мотрьона Григорівна відповідала чесно,
що за стільки пройдених років уже не пам'ятає це.
Одного разу вона задумалася і сказала, що не впевнена повністю в правоті своїх слів, але їй так чомусь здається, що до початку бойових дій,
в ДОТі було чи то семеро, чи то восьмеро чоловік, але аж ні як не одинадцять.
Це були – Якунін, Максімов та ще четверо, чи пятеро бійців.

Оскільки будинок і город сім'ї Рибальченків розташовувався неподалік від вогневої точки, то в невдовзі господарі познайомилися з солдатами з гарнізону 131-го ДОТу.
В той час Мотрьоні Григорівні було сімнадцять років і, судячи з показаних нам фотокарток тих часів, вона була дуже симпатичною дівчиною.
З усього гарнізону ДОТу їй найбільше запам'яталися лейтенант Якунін і сержант Максімов, хоча тоді, у липні 1941-го, вона знала всіх інших солдатів тільки по іменах.
Частіше за всіх у «гості» навідувався саме сержант Максімов, і завдяки саме його розповідям про себе та Якуніна, сім'я Рибальченків запам'ятала імена,
прізвища та назви міст, звідки були родом тільки лейтенант і сержант.

В один з днів до хати зайшла заплакана мати Мотрьони Григорівни і, намивши повне відро молодої картоплі, поставила її варитися на вогонь у великому чавуні.
Вона розповіла, що випадково побачила, як, розташувавшись у траві біля ДОТу, солдати гарнізону «обідали».
Їжа бійців складалася... із сушеної вобли та сухарів, яку вони запивали водою з колодязя.
Мати розговорилася з лейтенантом Якуніним, і він їй зізнався, що тієї нормативної кількості крупи та консервів,
яку видають бійцям гарнізону з продскладу, вистачає ненадовго.
Його люди їдять кілька днів досита, а потім сидять на сухому пайку, адже запас продуктів завозять раз на тиждень, але це завжди буває з перебоями і запізненням.
Солдати були дуже худими, та й сам лейтенант зайвою вагою не страждав.

Так, за особистою ініціативою, сім'я Рибальченків почала підгодовувати гарнізон ДОТу.
Через день Матрьона Григорівна приносила солдатам варену картоплю, свіжі огірки та помідори – зрідка її мати передавала бійцям навіть свіжоспечений домашній хліб.
Якось увечері до хати зайшов лейтенант Якунін і на знак вдячності подарував господині дворучну пилку та оцинковане відро.
Не часто, в інші дні він став надсилати кого-небудь зі своїх бійців, щоб вони трохи допомагали по господарству.
Одного разу, під вечір, Якунін привів до матері двох хитких солдатів, які під його суворим наглядом ґрунтовно вичистили від гною хлів для худоби.
Виявилося, що бійці десь у селі дістали самогону, практично не закушуючи, крепко випили та проспали в бур'янах пів дня.
На страшне похмілля вони були покарані двогодинним прибиранням гною, до кінця роботи лейтенант води їм не давав.

 

Незабаром війна наблизилась до Кременища.
В район села почали підходити нові піхотні частини та займати побудовані польові укріплення.
Якось в хату до Рибальченків зайшов сержант Максімов і сказав, щоб сім'я якнайшвидше йшла з села, бо незабаром тут буде бій.
Близько години тому на протилежній горі від ДОТу вони бачили німецьку розвідку на мотоциклах.
Німці довго розглядали долину річки Вети з біноклів, але ДОТ по противнику вогню не відкривав.

Багато жінок з дітьми, поспіхом прихопивши якусь домашню худобу та зібравши мінімум необхідного,
розбрелися по родичах та знайомих по наколишніх селах ближче до Києва.
Разом з матір'ю, Матрьона Григорівна просиділа під час бойових дій в глибкому льосі у родичів з селі Лісники.
Про евакуацію з зони бойових дій простих людей більшовицькі командири нічого не говорили,
але відразу ж таки забрали на потреби армії корову Рибальченків.
Пізніше, коли в Лісники зайшли німці, всіх цивільних людей вивели колонами з зони боїв на південь – в район сел за Васильковом.

Якось в районі Василькова, разом з багатьма дорослими жінками, Матрьона Григорівна ходила до табору військовополонених,
де в той час німці дозволяли жінкам забирати додому з полону своїх чоловіків, братів, синів або прямих родичів.
Це стосувалося тільки українців по національності.

Жінки ходили вздовж огорожі з колючюго дроту, за яким німці тримали сотні, а може і тисячі, бувших військових червоної армії,
вони кликали своїх родичів та роздавали полоненим принесену з собою просту їжу – домашній хліб, варену картоплю,
качани кукурудзи, головки соняшників та яблука.

Раптом з-за дроту Рибальченків хтось, простягаючи руки, окликнув – це був якийсь худий, брудний,
бородатий старий чоловік в рваній одежі та ще й босоніж.
Це був колишній лейтенант з 135-го ДОТу – бувший «Голова Колгоспу».
Давлячись переданою жінками картоплею, «Голова» коротко встиг розповісти про бій в Кременищі,
поки напираючі зі всіх сторін голодні бранці не відтиснули його від дротової загорожі вглиб людського натовпу.

З розповіді полоненого Матрьона Григорівна запам'ятала, що – німці обстріляли ДОТ № 135 з артилерії, почався наступ, деякий час ДОТ чинив опір,
згодом закінчились патрони, більша частина бійців гарнізону забажала здатися, вони відчинили двері, німці їх постріляли при втечі,
хто залишився в ДОТі – тих взяли в полон.
Що трапилося в бою з ДОТом № 131 «Голова» незнав, але йому так здалося,
що якось він бачив здалека лейтенанта Якуніна тут серед колони полонених, яких німці виводили з табору на роботи.

Сім'я Рибальченків повернулася в Кременище тільки вже глибокою осінню, коли бої в районі Києва закінчилися».

 

Из всесоюзной газеты «Им было девятнадцать» издат. 1976 г. (по евдокимову) –
пели «Варяг», оборонялись 5 суток.
«… Свидетелями их подвига стали колхозники, не успевшие эвакуироваться...»

Книга «Письма героев обороны» издат. 1984 г. (по евдокимову) –
пели «Варяг», оборонялись 3 суток, в ДОТе был перископ + 3 станковых пулемета.
«… Правее по врагу вел огонь соседний дот.
Противник не выдержал и отступил.
Наши части организованно отошли на новые позиции».
«… Жители села с волнением и надеждой прислушивались к действиям гарнизона микрокрепости.
Спустя десятилетия они рассказывали мне, что единоборство с врагом продолжалось трое суток».
«… Очевидцы свидетельствуют, что в свои последние минуты герои пели «Песнь о Варяге»».
«… Так сложились обстоятельства, что документы воинов, погибших в доте, не сохранились.
Казалось, останутся безвестными их имена.
Помогла колхозница Матрена Рыбальченко.
Она запомнила фамилии лейтенанта Якунина и сержанта Максимова».

Брошюра «Подвиг на века. Город-герой Киев» издат. 2000 г. (по ясеву) –
пели «Варяг», оборонялись 5 суток... по примеру ДОТа № 205.
«… Первым детально изучил обстоятельства боя бывший военком КиУР и. евдокимов.
Гарнизон, возглавляемый Якуниным, по примеру лейтенанта Ветрова, решил дот не сдавать».
«… О подвиге гарнизона дота № 131 и. евдокимову докладно рассказал житель села Кременище П. М. Синельников,
который наблюдал за этим боем».



Оригінальний підпис світлини з ебею... Einwohner von Kremіnіschtsche warten auf das Ende des Angriffs auf den Eisenbunker, Kiew, Ukraine, 1941
дуже пресльозно жалкую, що зовсім немаю мізків, щоб перекласти підпис цього фото з німецької... ай-я-я-йя!!!

 

Мешканці Кременища чекають закінчення атаки на залізний бункер, Київ, Україна, 1941 рік...

...треба розумІти, що німецькі війська ВЖЕ обійшли "айзен-бункер", бо (відносно німців) село ПОЗАДУ (і - дотепер)...

 

Dankeschön за розуміння ситуації, пане Рост, я так мислюю, що кременищане зосередили всю свою увагу, з півночі на південь,
саме на вхідну частину до 131-го, бо вони стали «… свидетелями их подвига стали колхозники, не успевшие эвакуироваться...»,
можливо, нудьгуючі «колхозники» згуртувалися в очікуванні виконання... «Варяга»,
як про це в 70-х засвідчив евдокімов та в 2000-му цю подію остаточно та беззаперечно запресував своїми доказами ясев.
Тьфу, а про майора зі штабу 26-ї забув, вибачайте, він теж підгавкував про щось конкретне... про білий прапор - приманку для дебілів.

 

Панорама

 

Пане Андрій, Ваша світлина - шедевріонально... так і проситься на обложку якоїсь книги.
БРАВО, Ви навіть перевершили мою останню автопортретну світлину... Ви з під пелени, а я горизонтально... красиво - от що значить око та оптика.

 

Саня! Дякую!!!

 

Як видно в порівнянні, різниця зйомки в один місяць... але, що значить різниця зробити лише один крок... вперед!
Як кому пощастить... кожен бачить світ по-своєму... як і живе в цьому світі... кожен по-своєму.
Дуже велика різниця в приладі зйомки... квітнева - дешева пластмасова коробка, травнева - професійна оптична камера для якісного фіксування часу.
Здається, що німецькі сапери були б здивовані та в захваті, що зроблені ними дірки в броні виявлять таку зацікавленість в майбутньому часі... через 83 роки.

 

ПРОДОВЖЕННЯ початого на #104

23 ЛИПНЯ 1988 РОКУ (СУБОТА).

І тут розпочався «гальмівний» шлях у взаємодіях між тими, хто повинен був забезпечувати всім необхідним для виконання основних робіт,
ці наслідки тупого похєрізма змінити нам було неможливо, бо ми були лише виконавцями початого…
Автопарк по вул. Васильківській Московського району міста відмовив райкому комсомолу у виділенні транспорту для перевезення в цей день,
так як не було попередньої передоплати замовлення.
Молодих партєйців-ленінців, майбутніх партократів влади – «хозяев жизни» після 2000-х, цей їхній прорахунок не викликав ніяких емоцій,
бо вони живуть в іншому вимірі дійсності.
Райкомівці ні в чому нам не допомогли, а без доставки транспортом разноманітного інструменту, добираючись своїм ходом, – біля 131-го робити було нічого.

================== * ======= * ======== * ==================

Приміський маршрутний автобус № 251 вирушає від Володимирського базару до с. Круглик,
на цей час села Круглик та Кременище злилися розбудовою в одне – в один довгий населенний пункт між ДОТами 152-м та 131-м.
Ми шуткували в той час, що коли потрапляєш в село з заходу – це Круглище, а зі сходу – це вже Кремлик.
Тільки на дорогу виходить, з врахуванням виїзду з дому, більше 2.5 годин часу, і то, якщо дуже сильно вам пощастить.
Та й до того ж, в вихідні дні, маршрутні автобуси забиті не на 100, а на всі 200 % вмісткості, схвильованими та роздратованими власниками
дачних ділянок авіазаводу «Антей», розташованих на захід від с. Круглик – в районі ДОТів № 177 та № 176.

Зібралися в 08.00 на автостанції біля Володимирського базару, нудьгуючи з склавшихся обставин,
вирішили розкопати будь який з ДОТів в районі сіл Вета Поштова – Круглик.
Наш сьогоднішний склад становили: Войтенко Дмитро, Киянченко Анатолій, Коломієць Микола, Овчарик Михайло, Тіщенко Олег,
Белохвостов Сергій, Бадзюх Олександр, Чернявський В'ячеслав, Павло (?), Гур'єв Андрій та його 2 вірних «юних прикордонника».
До того ж на всю групу взяли шість штикових лопат, сокиру та декілька пошукових щупів.
У небагатьох з хлопців малися армійські саперні лопатки, які на той час були в шаленному дефіциті.
Як правило, «слідопитяри» зі стажем, цінуючи свій час та руки, обзаводились піхотними саперками часів 1-ї світової з ліній боїв оборони КиУР.
Це дуже добрий та якісний шанцевий інструмент, в особливості модифікація з плоским кінцем леза – держак якось робиш самотужки, але ж, все таки,
самі найкращі саперки – німецькі… велика рідкість на місцях колишніх боїв на киурівщині.

На кінцевій зупинці киянського народу зібралось тьма-тьмуща, по кількості посадки не на один,
а на декілька автобусів «ЛАЗ»… мабуть, з тракторними причепами.
Одні щасливці їхали покопатися в чорноземі ділянки, інші відпочивати на лоні природи чи просто посидіти з вудкою на березі озера Вета,
а найінші… поворушити лопатами глибинний грунт серед бетонних огризків глиб зруйнованих ДОТів.

 

... Згідно графіку руху під'їзджає транспортний засіб, збуджений людський натовп щільною стіною напирає на поволі рухаючийся борт машини
та начисто витирає його своїм одягом від дорожної грязюки та пилюки, зі зміїним шипінням компресорів вікриваються обоє дверей.
Водій покадровими рухами, гепнувшогося об землю з ліани лінивця, виповзає з кабіни, стає трохи збоку автобуса та зневажливо посміхаючись спостерігає,
періодично харкаючи шкарлупками розлузанного насіння, як щоденно ненависна йому пасажирська юрба методом навали шаленного тиску
забиває своїми тілами безрозтяжні металогабарити нутрощів автобусного салону.
Після кожного рейсу, саме після таких навально-штурмових загрузок пасажирів, водію доводиться кожен раз виконувати дрібний ремонт автобуса,
щоб завершити свою зміну та зарахувати трудодень.

Одномоментно хвиля біомаси радісно завиваючих киянців хлинула в дві вузькі шпарини входів до внутрішнього простору прямокутника залізної коробки на гумових колесах.
Нутрощі маршрутного «ЛАЗу», в якусь мить починають набиватися натовпом, ревучим та верещащим від емоцій боротьби, який не дивлячись на стать та вік собі подібних,
має одночасну ціль та надію вмостити свою сраку в м'які обійми автобусного крісла.
Прес натиску громадян злегка слабшає лише після того, коли шанс зайняти сидячі місця основною масою напираючих пасажирів остаточно втрачений.
Згодом починається наступна навала завиваючих щасливців майбутнього переїзду – під мичання та стогін юрби йде заключна фаза боротьби за захоплення території
тільки стоячих місць всередені поданого засобу приміського пересування.

Зі сплюснутої спітнілої людської гурби, яка за якусь хвилину часу забила та миттєво прийняла форму внутрішнього простору салону,
стирчать в різні сторони та на різну довжину, держаки лопат і сапок, вудки та сачки, відра та корзини, господарьські сумки та мішки.
З усіх сторін чутно гучні словесні перепалки сидячих громадян з обвисаючою над ними, перекошеною стіною згорблених стоячих співвітчизників.
Стоячі безцеремонно та без будь яких вибачень топчуться по ногах розслаблених сидячих щасливців, човгають по їх волосяних чи лисих головах,
спітнілих писках та мордах, спинах та плечах різноманітними речами та предметами ручної покладі, що викликає у сидячих панів бурхливу хвилю емоцій невдововлення,
неприязні та миттєвих вибухів оскаженілості, на що звисаючі невдахи цього переїзду відповідають аналогічними вплесками недоброзичливості
та зневаги до співіснуючих осіб в загальному середовищі пересування в ранковий період доби.

Поступово повітря салону починає заповнюватися переплетінням різнобарв'я бзда поту з-під пахв та давно не прасованої одежі, свіжого та вчорашнього
горілчано-винного перегару з цибульно-часниковим смородом, дешевих чоловічих та жіночих парфюмів, особливо відчутний вихлоп з пащеки
від щойно викурених дешевих совдєпівських цигарок без фільтру типу «Прима» чи «Ватра».
Буквально через клька хвилин ця важка суміш ароматів перетворюється в затхлий їдкий сморід, але ось що дивно, поступово ви звикаєте…
та адаптуєтесь до цього спеціфічного середовища, але носом всетаки відчувається ця густа суміш солодкувато-приторного внутрішньосалоння.

Кожен намагається фізичною силою відстояти свої власні права комфортного переміщення на відстань в громадському транспорті.
Чим довше триває діалог з'ясування напружених відносин між випадково зустрівшимися кийовлянцями, тим більше ідуть у вживання взаємні тонкощі образ
з відбірною нецензурщиною високочастотних звукових коливань з оральних отворів таваріщов з різними статевими різницями вираженими між ногами осіб.
В хід застосовуються, розмовляючих криком та схвильованних до скриготіння зубів співгромадян, та звучать взаємні тонкощі в порівнянні між протистоящими особими
з різними представниками великої рогатої худоби, гидкими плазунами та всілякими видами слизьких рептилій та отруйних гадів.

Мимоволі доводиться слухати нелюб'язні діалоги між різнополими пасажирами, які до момену загрузки, були на зупинці чемними та доброзичливими представниками будівельників «развитого социализма»:
– Мужчина, чого ти до мене притисся, аж мене раком на людей вигнуло … і не треба тут ман'ячить… чого ти трешся, падло, та ковзаєш своєю лапою мені по сраці…
ще б і в труси мені заліз… сучяра безсовістна… собака бєшена… який кобєль скаженний, а не мужчина... –
– Та нахрен ти мені здалася… розмічталася, корова безформена… у таксі їздь, щоб твою сраку... з кулачок... не зачіпали випадково… я шо спеціально це роблю? –
– Коля… Коля, ти чуєш… а ну бистренько пролізь сюди до мене… наваляй цьому кобелю скаженному, щоб до мене не приставав… а то вже внаглу мене залапувати начав… –
– Нехай паталогоанатом тебе облапує на нержавіючому столі… ох же і чудовисько безжопе комусь дісталось! –
– Коля… Коля ти чув мене, цей пєтушара-фастівський… щойно мені в душу насрав і тебе назавжди основательно оскорбив… ще й тебе гицелем обізвав... –

Від цього іпровізованого дійства стає трохи веселіше і ви злегка починаєте смакувати з високих тонкощів відносин між незнайомими людьми в замкнутому
та обмеженому середовищі, так як за спостереженнями цієї транспортної кориди суттєво скорочується час вашого перебування в залізній клітці
на чотирьох колесах з брудними дірками склянних отворів, це… – звичайний приміський маршрутний рейс з рухом одного автобуса на годину.
Але сьогодні № 251 рухається в потребному саме нам напрямку... дранг нах Вєтастелунг... рулювавщик, польні газ!

 

... Звертає на себе увагу сидячий попереду худорлявий дідок в старому, до білизни вигорівшому на сонці солом'яному брилі, з великими обвислими до вух полями.
Обома руками він тримає застромлений між колінами жмут бамбукових вудок, кінці яких похитуючись стирчять в різні сторони.

Раптово, цей небритий старюган починає чихати, але цей вимушений природний процес організму зараз був більш схожий на несамовитий рев збудженого самця
під час процесу закінчення невдалого статевого спарення, якоїсь давно вимерлої тварюки з далеких періодів первісного світу.

Періодичність звукових вихлопів старчого крику вимірювалась долями секунди, а процес орального реву супроводжувався обільними виверженями
фонтанів різнокаліберних бризок слюни та якихось незрозумілих згустків слизу – все це розліталося і з носа, і з рота.
Всі ці виверження фонтану дідуганських мокрот досить рясно вкривало попереду сидячих та стоячих зніяковілих громадян – на їх голови, їх волосся та одежу.

Спеціалісти з охорони здоров'я констатують, що навіть при одноразовому чиханні людський організм викидає такий згусток позитивної енергії задоволення,
який прирівнюється до викиду енергії при статевому оргазмі.
Закінчивши раптово нахлинувший оральний процес, блаженно стогнучий від нахлинувших на організм емоцій задоволення, дідок почав однією долонею
розтирати по небритому писку залишки вологої липкої речовини – йому б, саме зараз, ще б вийти на лоно природи та з насолодою перекурити…
дуже повільно струшуючи попіл з дорогої кубинської сигари, дивлячись на світ крізь щілини примружених та змутнівших від нахлинувшого кайфу очей.

Аж раптом, з надривним високочастотим вереском, – «Ах ти ж… падло йобанє, пащеку свою треба прикривати… скотина кончена! – обляпана слиною жіночка в літах,
раптово вскакує з сидіння попереду діда і з усієї дурі обох рук… починає періщити ровесника подій Парижської комуни дамською сумочкою по чому попадало,
а більше всього попадало по голові та по пучку стирчащих вудок.
Під час кожного удару дермантинової біжутерії по вудлищах, тонкі кінцівки рибальських снастей відхилялися, пружинили та періщили по писку нахиленого над дідом
стоячо-схиленого мужика, в цей час зафіксувавшогося обома руками за верхній поручень.
Раптово у стовбичащого кийчанина терпець не витримав, випрямившись та без будь яких слів, він з хрускотом обломив руками всю верхівку вудлищ та кинув їх на голову старця.

Скориставшись різкою зміною тактичної ситуації в обмеженому просторі театру дій конфлікту, представниця не дуже слабкої статі, перехилившись через крісло до дідка,
раптово втратила рівновагу та падаючи вперед, почала гальмувати своє падіння, інстинктивно обхопивши дідову голову обома руками.
Жіночі руки, наповнені солідною масою тіла українки, ковзнули по вершині та по полях старого головного убору, передня частина бриля не витримала такого раптового тормозного шляху та з хрустом почала рватися та до невпізняння змінювати свою первісну форму.
В результаті, з залишків шматків бриля виглядали тільки злі старечі очі, що було більш схоже, на ненависний погляд очей малюска з напіввідкритої раковини
під час виймання кулінаром океанічного делікатесу.
Всі хто з навколішних пасажирів спостерігав за ціми дійствами… дико реготати та коментувати цей акт жіночої помсти…
всім було весело від цього унікального епізоду ранкового імпровізу людських стосунків.

Думаєте, що на цьому все закінчилося… а дзюськи там.
Тут лише починається друга дія сьогоднішніх транспортних короткострокових сверхтісних стосунків між жителями міста-героя.
Як кажуть... з зплющенням писка в писок... з вимушеною посмішкою на обличчі та ненавістю в очах... коли людина незгодна
з такими тісними стосунками з незнайомими оточуючими.
Двері автобуса, зі страшенним свистом компресорів та металічним скреготом іржавих деталей, намагаються зачинитися,
вминаючи та ще більше спресовуючи у нутрощі салону тіла напівзвисаючих паломників, кричащих в дверях не від радості життя,
а тому що стискаються легені для вільного доступу повітря в легені організмів.
Нарешті двері зачиняються, давку в нутрощах салону навіть не можна порівняти з відомим всім порівнянням «банки з кількою в томатному соусі».
Але це ще не все таїнство кошмару нашого вимушеного пересування до передмістя столиці України… щоб покобирсатися шухлями серед уламків бетонних брил.

Після цього всього, водій набутими з часом відточеними рухами вислизає вужиком зі своєї відокремленої кабінки в спресовану біомасу пасажирів
та починає обілечувати радісно взвиваючих громадян, які нарешні дочекались цього передбаченого ними початкового дійства закону для переміщення істот
на деяку відстань по розбитих дорогах країни будівельників майбутьнього, яке на протязі більше півстоліття майоріло весь час десь попереду та ніяк і не наступало.

Вибачайте, але цей період часу переїзду я не взмозі описати, тому що це може зробити тільки гідний володар пись… менницького пера.
Опис наступного дійства – страшна та сміхотворна процедура життя пізднього совдєпівського реалізму, який змалювати словоутвореннями у всіх тонкощах деталей
та яскравостях емоцій… описати невсилі.

Хочете вірте, а хочете – ні, але наповнений під саме «неможу» автобус якимось дивом ще набивався переїздунами на кожній зупинці
до самої південної околиці міста – до масиву Теремки – бо далі була вже територія області.
Лишень в районі Чабанів, нікчемний відсоток киянців починає потихеньку залишати внутрішній об'єм перекошенного на один бік автобусу.

З неймовірною затратою фізичної енергії та емоційних напруг ми все таки вирвали… ні, поступово витягли частинами… ні, вислизнули
крізь пробиті силою щілини пресу організмів кийящан… свої тіла з пересувної коробки залізної автокатівні біля Вети Поштової – на повороті з траси на Круглик.
Андрій Гур'єв зі своїми «прикордонниками» вирватися з нутрощів транспорту не змогли, їх відсутність була нами виявлена,
тільки коли погойдуючий з боку на бік автобус зник з поля зору за поворотом дороги.
Цю «втрату» ми не оплакували, а лише зітхнули з полегшенням – «баба з воза…».

 

РЖУ В ГОЛОС!!! Саме так i вiдбувалась посадка в цей маршрут та в сусiднiй маршрут 252 до Ходосiвки. А ще, назавжди зi мною залишився звук шелестiння здоровенноi староi верби по даху автобуса, на розi тодiшнiх: вул. Горького та вул. Володимирськоi, пiд якою автобуси розвертались.

 

...ми сідАли на виставці, вже стОячи...

 

...але це було у влітку 1978-го

 

================== * ======= * ======== * ==================

Підірваний ДОТ з підземеллям вцілілих потерн (міна № 179) біля траси в районі на схід від с. Вета Поштова виявився без траншеї, ми не наважились розкопувати вхідний блок в потерну, так як було добре видно, що він розкопувався під час муруванням входу після війни.
В принятті рішення зіграв свою негативну роль тяжкий грунт – чернозем з глиною.
Трохи походили навколо пагорба давньоруського городища з прутами… знайшли декілька нерозривів німецьких 50-мм мінометних мін та розібраний 76-мм о/ф снаряд.



Таке ж рішення було прийнято біля цілого 2-поверхового ДОТу (№ 178) в районі будинку лісника по дорозі на Круглик…
вхід був напівзамурованим – бліндаж розкопувався під час консервації споруди в 50-і роки.



Жалюгідні залишки руїн підірваного 2-поверхового ДОТу в районі дач заводу «Антей» (№ 177) виявились засипаними землею та сміттям,
їх ми лише візуально оглянули та рушили далі… місце де німці вперше прорвали позиції 1-ї лінії оборони КиУР.
З роками дізнався, що саме в районі 177-го німці під час прориву лінії оборони вперше примінили свої... 150-мм Nebelwerfer,
що дало змогу прорватись підрозділам 71-й піхотної дивізії... більшовики були шоковані та глушені навіть тільки від розривів.
Руїни кишіли зміями, серед яких отруйних екземплярів виявлено не було.



Почали розкопувати підірваний 2-поверховий ДОТ (№ 154) по дорозі на північ від Круглика на Хотів.
Дуже скоро прийшли до висновку, що тут «… все вкрадено до нас», бо вхід був розкопаний за багато років до нашого імпрозованого візиту, знахідок ніяких.
Прямо від входу ДОТа в тил йшла траншея, де під землею виявились тонкі бетонні стінки з підлогою від знищенного вхідного бетонного дворику,
які ми зачистили до кінця – ніяких знахідок.
Вершина бокових бетонних стінок була сплюснутими вибуховою хвилею всередину траншеї під час підриву споруди.
Щупами, метрів за 50 на північ від 154-го, знайшли 76-мм бронебійний снаряд періоду післявоєнної розбірки,
коли місцеві «слідопити» збирали артгільзи виготовлені з кольорового металу.

 

В 80-х на початку 90-х було те саме!

 

З розчаруванням перейшли на 2-у лінію ДОТів в напрямку Хотова.
Зацікавив напівпідірваний ДОТ флангового вогню на колгоспному полі під лінією ЛЕП на схід від асфальтної дороги (ДОТ КК № 157).
Навіть візуально було видно, що споруда приймала участь в бою, тому були свідодством множинні уламково-кульові влучення в стіни та навколо амбразур споруди.



Грунт достатньо легкий – перемішка суглинку з піском.
Знову запізнились на пару десятків років – споруда была розкопана.
Серед знахідок: розколотий на великі шматки шолом СШ-40, деформована «сорочка» від РГД-33, багато великих рваних шматків корпусів
від 45-мм бронебійних снарядів, з десяток деформованих гвинтівочних патронів та пару стреляних гільз.
Скоріш за все, після війни в руїнах ДОТу сапери проводили знищення вибухових предметів, виявлених в цьому районі.



Від 157-го пройшлися до Кременища, де на північ від села... на старих місцях копаних-перекопаних виявили останки більшовицького солдата...
але про це трохи піздніше.
Додому поверталися після 20.00 через Хотів. Вдень дуже жарко, до + 30 С.

Ввечері на «Відрі» – штучне озеро на південний-захід від Вета Литовська, в невеликій компанії вживали алкоголь
та пускали з саморобної ракетниці армійські сигнальні ракети.
Здуру, довелось особисто запустити в вечірнє конзасівськє небо більше 20 штук, з наявних 40.
Довгий час район озера розквітав різнокольоровими спалахами ракет та гуркотом канонади стрільби, що було геть схоже на один з епізодів фільму
«Особенности национальной охоты».
День закінчився весело та неоднозначно, але…

А зранку піднявся в недоумінні та паніці, так як організм практично повністю втратив слухові якості.
В одному вусі щось ледве легенько дзижчало, а так... в повному залишку – могильна тиша.
В результаті 26.7 прийшлось звернутися до лікаря ЛОР, який констатував середню ступінь контузії лівого вуха та більш сильну ступінь – правого.
Лікування проводилось, до мого здивування, через штрикальні ін'єкції в м'які тканини сраки... погуляли на славу...

 

Деякі факти подробиць бойових дій виявлених в районі північніше с. Кременище
з досвіду «досліджень» кінця 70-х та початку 80-х років.
:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

... В ті далекі… минулі часи в процесі нелегального «слідопитства» використовувалися пошукові щупи з високоміцного сталевого омідненного дроту,
як тонка арматура, який застосовувася при виготовленні бетонних конструкцій при будівництві мостів.
Стандартна довжина щупа – людині по-груди, це десь півтора метри прута.
Спеціально для обстеження глибин блиндажів вирубувались прути двох метрової довжини, які при використанні вимагали від «слідопитника»
високих якостей витривалості та сили... знаходить тільки впертий... "трутні" такими прутами не користувалися.
В одиночному окопі для стрільби стоячи, все, що лежало на дні з 41-го, прутом вибивалося за три-п"ять занурень примітивного металевого знаряддя пошуку.
Але... але для цього треба було мати достатній досвід такого типу "слідопитства" та саме головне – саме... хотіти знайти.
Про різноманітність всіляких видів пузирів, потертостей та мозолів на долонях рук, казати не треба – це треба було бачити.
Ніякі види рукавиць не допомагали перешкоджати інтенсивному тертю, бо вони швидко протиралися та рвалися, а от долоні рук, з часом, ставали «дубовими»
від наростів мозолів… капронові колготи на струнких дівочих ніжках йшли заціпками навіть від легкого проведення копарьської долоні.

На захід від ДОТу № 130 до села Кременище, по 1-й лінії УРівських траншей, нічого суттєвого виявити нам не вдалося.
Тут була повна відсутність стріляних гільз, навіть дуже мало уламків.
По 2-й лінії траншей, від ДОТу № 130 на північний-захід до ДОТу № 135 – зовсім пусто, окрім декількох повних «цинкачів», гранат та розсипу патронів.
Намір та спроба розкопок вхідної частини ДОТу № 135 ніяких результатів не дали – вхід в споруду та частина ходу сполучення були вже дуже давно
та неодноразово перелопачені місцевими «слідопитами».

Лінія УРівських укріплень північніше Кременища на захід, в напрямку ДОТу № 133, теж нічим суттєвим не порадувала – дуже важкий напівглинистий грунт.
В цьому районі вже в кінці 80-х армійським металошукачем на рівній місцевості знаходили загублені чи кинуті більшовиками в серпні 41-го:
жмені патронів, зрідка «ергедівки» та повний магазин від ДП-27.
Скоріш за все, все більш-меньш «цікаве» було поступово зібране місцевими жителями одразу після війни, бо природної засипки «заліза» тут не було.

На північ від братської могили в Кременищі, де височіє бетонний більшовик з кулеметом на плечі,
в напрямку Хотова йде з легким підйомом на погорбок грунтова дорога, на височині вона проходить через чарующу ділянку старих дубів Чернечого лісу.
Праворуч та ліворуч від дороги проходить лінія вузької піхотної траншеї, в якій до підходу німців займав оборону якийсь з підрозділів,
можливо, взвод чи напіввибита в попередніх боях рота?, 600-го стрілецького полку 147-ї стрілецької дивізії.

Оборона невідомого більшовицького підрозділу була побудована досить грамотно, практично напівколом – навіть по незначній ширині між боковимим стінками
оборонного укриття стає зрозуміло, що підрозділ вже мав якийсь бойовий досвід та знайомство з уламковим шквалом німецького мінометного вогню.
В серпні 41-го траншея проходила по височині південного краю дубового лісу, звідки відкривався суттєвий прогляд північно-східної частини Кременища
та підходів до південної околиці села.
Напевно, саме з району цієї піхотної позиції, повинно було продивлятися розташування ДОТу № 131, який міг звідси навіть прикриватися вогнем з тилу.

Західний фланг оборони був суттєво прикритий природною перешкодою більш схожою на протитанковий рів – траншеєподібним яром
глибиною від 2 до 5 метрів, по довжині більше 200 метрів, шириною від 5 до 8 метрів.
Перпендекулярно яру, вздовж значної частини північної околиці Кременища, проходить насип дореволюційної вузькоколійки висотою від 2 до 3 метрів,
по якій зигзагоподібно проходить піхотна «австрійська…?» траншея, місцями вона спускається за північний скат насипу в укриття бліндажів –
ідеальні позиції для оборони піхоти, які чомусь більшовики в 41-му не використали.
З півночі район оборони поступово переходив під вікові дуби Чернечого лісу.

Розташування вузької траншеї на пагорбі нам показали місцеві «слідопити», які чомусь рахували це місце безперспективним для розкопування лопатами –
суглинок, лише в деяких місцях на схід – пісок.
Місцеві копарі завжди приміняли доволі примітивний метод «слідопитства»: брали штикові лопати та «на удачу»
розкопували вподобавші їм ділянки оборони під «нуль», не говорячи вже про розкопки ДОТів – сільські хлопці звичні тримати лопату в руках з дитинства!
Ось в цій траншеї, по-сезонно та періодично, ми і «паслися» з кінця 70-х років.
Пробити прутами напівглинястий грунт можна було лише весною, коли сходив сніг та земля насищалася вологою, або після сильних проливних дощів.
Саме в такий час ми і з'являлися «слідопитити» траншею під Кременищем… коли на мотоциклах, коли на велосипедах, а бувало... й пішки.

 

ПО-ПЕРШЕ, в багатьох стрілецьких осередках, одиночних окопах та по ходах сполучення траншеї зустрічалося доволі багато стрілецьких боеприпасів,
як в пачках, так і розсипом.
На дні глибокого центрального бліндажу, в стопках по двоє, зберігалися шість цинкових коробок з гвинтівочними патронами,
з яких дві були з бронебійно-запалювальними кулями.

Чомусь згадалося, як… лопата з глухим ударом несподівано упирається о щось металеве… глибина розкопу з відвалом грунту десь з головою…
викид землі прискорюється з тріпотінням серця та фантазіями передчуттів… внутрішній об'єм розкопу заповнений спеціфічним ароматом свіжого глибинного піску…
лопата гупає все сильніше та на все збільшуючийся таємничий розмір, що аж в роті зуби починають стукотіти… лопату геть…
на колінах, руками розриваються залишки жовтого піску… починає вимальовуватися обрис прямокутника коробки сіро-бетонного кольору…
зачистка долонями залишків грунту і…
по діагоналі цинкової коробки виникає, в повній красі, яскрава червоно-чорна смуга лакової фарби позначення для застосування боєприпасів.

Був лише єдиний випадок в практиці особистого «слідпитства» на лініях оборони киурівщини, а саме на оборонних позиціях
залишків підрозділів зведеного загону генерала Матикіна на Жуковому Острові, де доводилося неодноразово знаходити в достатній кількості гвинтівочні патрони –
гільзи виробництва 40-го року з вогнетримкими кільцями навколо капсюля, але кулі в гільзах були без кольорового позначення б/з…
а виявилися простими легкими «олов'яхами».

Головна особливість ділянки оборони, вузької траншеї північніше Кременища, полягає в тому,
що тут не було знайдено ні одної стріляної гільзи – зауважую, не однієї.
Створювалось таке враження, що більшовицький підрозділ грунтовно приготувався до довгочасної оборони, але з якоїсь невідомої причини в бій не вступив.
Це підтверджувалося практичною відсутністю в районі оборони уламків від артобстрілів противником, обстріл був, тільки легенька уламкова засмічуваність.
Треба зауважити, що на цій ділянці оборони не було виявлено нічого, що б підтверджувало німецьку піхотну присутность в цьому районі – пусто.
Лише в кінці 90-х металошукачем, метрів за 200 на північ від траншеї, знаходили під старими дубами гільзи
від німецької протитанкової рушниці (Panzerbüchse PzB-39), розрахунок якої, можливо, вів вогонь вздовж грунтової дороги в напрямку Хотова…
можливо, щось «варте уваги» в цьому напрямку намагалося втекти чи наступати… можливо.

 

ПО-ДРУГЕ, було знайдено достатньо багато протипіхотних ручних гранат РГД-33 в уламкових «сорочках», що вказує на приготування до бою в обороні.
В підкопі стінки ходу сполучення, між корінням старого дуба, в двох напівструхлих дерев'яних ящиках зберігалося більше сорока «ергедівок» –
такий собі невеликий «запас» на перспективу майбутнього бою.

В розкопі, глибше дубового коріння, зелені «тридцять треті» стояли в ящику руків'ям догори… в пустоті, лише під легкою сірою марлею павутиння
від переплетіння дрібного коріння… в уламкових «сорочках» з сріблясто-матовими защіпками-повзунами… на руків'ї знімаєш повзун з запобіжника…
взводиш руків'ям бойову пружину… і тоді з круглого отвору на тебе визирає
яскраво-червоне око попередження – «… встав підривач… і я готова до використання».

До речі, якщо пошуковим прутом потрапляєш саме в РГД-33, з глибини грунту долинає чітке дзижчання натягнутої всередині руків'я пружини,
а якщо граната лежить в глині – пружина буде просто таки гриміти диринчянням металевої спіралі.
В зустрічаючихся тут одиночних окопах, передбачених для ведення вогню лежачи, часто знаходили по дві «тридцять третіх» –
практично в повному кольорі, бо ці зелені красуні лежали в піску.
Всього по траншеї було знайдено більше сотні гранат, а може… а хто їх тоді рахував по-штучно.

ГОЛОВНЕ ЗАУВАЖЕННЯ: тут не було знайдено ні однієї гранати яку б приготували до бойового використання –
у взведенному стані та з встановленним в гніздо підривачем.
Всі РГД-33 були в уламкових «сорочках», а це 100% підтверження того, що колись тут приготувалися саме до бою в обороні.

В-ТРЕТІХ, в різних місцях траншеї неодноразово знаходили «трьохлінійки», саме виготовлення кінця 30-х –
початку 40-х років, притому з повними магазинами невикористаних патронів… навіть «гранені» моделі не зустрічалося.
Гвинтівки знаходились в повному бойовому стані та без будь яких технічних пошкоджень.
Скоріш за все, зброя була кинута при втечі, а не при запланованому відступі з позицій.
Цікавий випадок, що на одній з гвинтівок, замість брезентового ременя був пристосований своєрідний скручений шнур з переплетення телефонних дротів.
Гвинтівочні чотирьохгранні багнети, в окопах або поза них, тут не знаходили.

ЩО ЗДИВУВАЛО: в траншеї не було виявлено ні одного сліду або частин від застосування тут самозарядних гвинтівок СВТ та ручних чи станкових кулеметів.
Була знайдена велика кількість шоломів СШ-40, приблизно, більше десятка штук практично зеленого кольору, без будь яких слідів уламкових чи кульових влучань.
Тут не було виявлено ні однієї склянної пляшки з запальною сумішшю,
але неодноразово зустрічалися склянні баклажки для води двох видів – 0.7 та 1 літра з чорними гумовими корками.
Але тільки в цьому місці, в підкопах під брустверами декількох осередків, були (випадково) знайдені 250-грамові толові шашки
в стопках по чотири штуки, але без підривачів.
Пропарафіняний папір упаковок фасованої вибухівки прекрасно зберіг текст інструкції по використанню, тільки злегка набрав добротного темно-коричневого кольору.
На дні траншеї часто зустрічалися невикористанів штатні протигази, по стану їх положення був зроблений висновок,
що колись вони були акуратно вкладені в стандартних брезентових протигазних сумках для переноски.
Зрідка знаходили парні шкіряні підсумки заповнені невикористаними обоймами патронів, по їх положенню було видно,
що колись підсумки були підвішені на шкіряних чи брезентових поясних ременях та їх не поклали тимчасово, а скоріш за все – поспіхом скинули.

Піздніше, в середині 90-х, по дну траншеєподібного яру на захід від лінії оборони, армійським металошукачем було знайдено ще до десятка сталевих шоломів СШ-40,
які, можливо, були туди скинуті від грунтової дороги, що проходила поряд з цим природним утворенням.
На той час глина прекрасно зберегла захистний колір шоломів та їх внутрішнє спорядження.
В цьому районі були наявні знахідки тільки шоломів однієї модифікації – СШ-40.
Було схоже на те, що шоломи були скинуті бійцями при відступі чи панічній втечі, ни один з шоломів не мав жодних зовнішних бойових пошкоджень.
Також були знайдені декілька конячих кістяків, на одному з яких збереглося щось схоже на кавалерійське сідло, та трохи далі –
два стрілецьких бронещити часів ПСВ, які примінялися тут більшовиками при обороні 8-го БРО КиУР.