Бої у Вінницькій області 1941-1944 рр.

Вітаю шановне товариство! Цікавить вся інформація за дану область!
Не мені там бабка розказала шо у нас на городі таке було.....і тд.
Ділимось інфою,картами,думками...

 

https://reibert.info/threads/vinnica-vo-vremja-vojny.154288/
До теми щоб нікому не бігати по форумі не шукати фото...

 

Как видно из дневника начальника генерального штаба сухопутных войск Германии генерал-полковника Ф. Гальдера, 9 и 10 июля 1941 года велись дискуссии между А. Гитлером и членами высшего военного руководства о целесообразности наступления на Винницу 1-й танковой группы. Но, в конце-концов, от этого замысла отказались(1).

11 июля германские войска вышли на ближние подступы к Киеву, а 16 июля - к Фастову, захватили Белую Церковь(2). На левом фланге Юго-Западного фронта линия проходила от Днестра, Копайгорода, западнее Бара, Летичева, через Хмельник, западнее Калиновки, южнее Казатина, Сквиры и Белой Церкви.

Таким образом, германские войска с севера нависли над войсками 6-й и 12-й армий, защищавшими Винничину. Это являлось для них очень серьёзной опасностью, так как немцы могли их окружить (что, в дальнейшем, и произошло в районе Умани). В следующие два дня положение советских армий резко ухудшилось, т. к. враг 16 июля захватил Бар, а 17 - Жмеринку(3).

С запада на Винничину наступала 17 полевая армия (командующий генерал пехоты Карл Генрих фон Штюльпнагель) в составе 4-го армейского корпуса (генерала пехоты Виктора фон Шведлера), 52-го армейского корпуса (генерала пехоты Курта фон Бризена), 49-го горнопехотного корпуса (генерала горнопехотных войск Людвига Кюблера)(4). Непосредственно на Винницу наступали две дивизии 49-го горнопехотного корпуса: 1-я горнопехотная генерал-майора Хуберта Ланца и 4-я горнопехотная генерал-майора Карла Егльзеера.

Вот как описывает битву за Винницу российский историк А. В. Исаев в своей книге "От Дубно до Ростова"(5), написанной на основе рассекреченных советских документов и изданных в Германии историй боевых действий германских частей, воевавших на Востоке:
«После прорыва «линии Сталина» и продолжения наступления 17 армии Штюльпнагеля на восток, 12-я армия П. Г. Понеделина сумела сорвать планы противника, рассчитывавшего на полное окружение армии западнее реки Буг. Центральным пунктом, за который шла борьба в течение двух суток, стал город Винница. В нем были четыре моста, лишив которых войска П. Г. Понеделина противник мог поставить армию в тяжелое положение. Перехватив такой крупный узел коммуникаций, 17 армия могла рассчитывать на медленную переправу войск 12-й армии на восточный берег реки Буг. Соответственно соединения 12-й армии были бы прижаты к реке и уничтожены. Именно такие предположения легли в основу задуманной руководством XXXXIX горного корпуса операции:
«У Могилевска (правильное название — Могилевка — населенный пункт в 16 км на юго-восток от Винницы. — А.И.) нашей передовой группой захватывается первый мост через Буг. Тем самым создается предпосылка для того, чтобы выйти на подступы к Виннице восточнее Буга и окружить противника, который, по сведениям, силой до 50 000 человек стоит в лесах по эту сторону реки».
Для захвата Винницы немцы, нажимая с запада силами 4 горно-стрелковой дивизии, бросили с плацдарма у Могилевки к городу вдоль восточного берега Буга 1 горно-стрелковую дивизию Хуберта Ланца. Выйдя к Виннице с юга, дивизия Ланца берет под обстрел своей тяжелой артиллерии три из четырех мостов через Южный Буг в черте города. X. Ланц, после войны написавший историю 1 горно-стрелковой дивизии, описывает картину, открывшуюся его глазам с наблюдательного пункта:
«Видно, как бурые колонны русских столпились у моста, обстреливаемого нашей тяжелой артиллерией и одной 8,8-см зенитной пушкой. Мост уже сильно поврежден».
Одновременно Ланц ожидал переправы через Южный Буг и выхода к Виннице еще одной немецкой дивизии:
«Мы каждый час ожидаем подхода 24-й пехотной дивизии, которая должна «протянуть нам руку» с севера и помочь завершить окружение. Мы все время ждем, однако ничего не происходит».
«…Русские уже отошли к северу от обстреливаемого нами моста и начинают переправляться через Буг с помощью подручных средств. Мы не можем предотвратить это. Дополнительные боеприпасы для обстрела на максимальную дальность наших 15-сантиметровых закончились. По радиосвязи мы запрашиваем поддержку авиации, однако безуспешно. Для развития штурма в глубь большого города не хватает сил. Наши возможности также небезграничны. Не в силах сделать что-либо, мы можем только наблюдать, как бурые колонны отрываются от нас и уходят на восток».
«…Вплоть до утра 21.7 основные силы противника осуществили переправу через Буг. Битва за Винницу не приносит ожидаемого успеха, который был так близко».

В истории немецкой 4-й горнопехотной дивизии написано, что " 17.07 для обороны Винницы враг привлек новую, еще не вступавшую в бой и не имевшую потерь пехотную дивизию. Однако после 3-х дней упорных боев ее также удалось разбить, а остатки сил отбросить далее на восток. В этих боях смерть настигла отважного командира 13 горнопехотного полка, кавалера рыцарского креста полковника Зорко. ...Утром 20.07 Винница перешла под контроль сил дивизии".

Немецкие планы были сорваны своевременной рокировкой восточнее берега реки Буг в районе Винницы 45-й танковой и 99-й стрелковой дивизий. В боях также участвовала 60-я горно-стрелковая дивизия, переброшенная в полосу 12-й армии с Южного фронта. Нашим войскам также удалось сдержать натиск 4 горно-стрелковой дивизии с запада, стремившейся гнать наши войска к обстреливаемым артиллерией мостам в Виннице. Эффективные действия западнее Винницы позволили соединениям 12-й армии отойти на восток, избежав окружения.

Закончим выкладку германских данных о боях в районе Винницы словами полковника В. Мюллера, бывшего начальника штаба германской 17-й полевой армии: "17-а армия преследовала отступающего на восток врага. Сперва она прорвала его оборону на участке Збруч, а потом, в середине июля, - западнее Винницы... Советские войска проявили неожиданную для нас боеспособность. Они стойко оборонялись и переходили в контратаки большего или меньшего масштаба, но всегда ожесточённые и упорные, русские части часто бились до последнего солдата. В то же время в ряде случаев им удавалось в последний момент оторваться от наступающего врага"(6).

Теперь рассмотрим ход этих событий через призму советских документов и советской литературы.

С 9 по 17 (или 18) июля в Виннице размещался штаб 12-й армии под командованием генерал-майора П. Г. Понеделина(7). Штаб 6-й армии, под командованием генерал-лейтенанта И. М. Музыченко, с 7 по 13 июля, находился в Хмельнике, 14 июля переместился в Янов, а 15 и 16 июля находился в Стрижавке(8).

Ход боёв на Винницком направлении можно проследить на основании оперативных сводок штаба Юго-Западного фронта, посылавшихся в Генеральный штаб Красной Армии.

1) 17 июля - "враг в 14.00... захватил Жмеринку, ... 60 ГСД - с 18.00 ведёт бой Новоселица, Людавка, южная окраина Браилов"(9).

2) 18 июля - "Противник подтянул свежие силы мотопехоты, танки на Жмеринском направлении и нанёс удар в обход Винницы. В 18.00 бои проходили на южной окраине г. Винница. Обстреливают тяжёлой артиллерией переправы, склады и железнодорожную станцию. Данных о положении частей (12-й армии) нет"(10).

3) 19 июля: "12 армия с 5.00 приступила к выполнению приказа об отходе на промежуточный рубеж: Калиновка, Винница, Красное. О положении частей данных нет"(11).

4) 20 июля: "12-я армия ведёт бой на фронте Дубовая, Стрижавка, Винница. Главный удар противника на Гнивань, Винницу по обоим берегам реки Буг"(12).

5) В оперативной сводке за 21 июля г. Винница не упоминалась.

Какие же войсковые части защищали Винницу в те дни?

До этого времени мы знали о 99-й стрелковой дивизии, части 45-й танковой дивизии и различные сборные отряды(13). Но 99-й стрелковой дивизией к тому моменту уже командовал полковник П. П. Опякин, т. к. полковник М. И. Дементьев был тяжело ранен ещё в июне 1941 года(14).

А вот о чём вспоминал в своей книге лейтенант-пограничник А. Фуки: В районе "... кроме 8-го стрелкового корпуса... были сосредоточены и другие соединения и части Красной Армии. Фашисты старались их отрезать в районе Винницы. Сюда немецко-фашистское командование направило крупные подвижные силы, которые до 18 июля старались реализовать план окружения и разгрома наших войск. Вся территория Винницкого железнодорожного узла была забита большим количеством вагонов, а паровозов не было...* Немцы контролировали почти все дороги в восточном направлении. Обойти город ни с севера, ни с юга было невозможно... Генерал-майор Снегов (командир 8 стрелкового корпуса) принимает смелое решение пробиваться на восток через Винницу"(16).

Таким образом, можно считать, что Винницу защищали (как и прорывались через неё) значительно больше частей и соединений 12-й армии (а, возможно, и 6-й армии). Но, к сожалению, мы о них к этому времени не знаем. И поэтому перед историками ещё много работы.

Как видно из приведённых выше материалов, а также из книги "Освобождение городов"(17), нам надо перенести дату начала оккупации нашего областного центра с 19 на 21 июля 1941 года.

 

м.Бар
Велика Вітчизняна війна на терени району прийшла в середині липня 1941 року. На той час через район проходила розподільча лінія двох фронтів: Південно-Західного і Південного. Розподільча лінія між двома фронтами проходила через Черкаси-Вінницю-Бар.
На підходах до території району розмістилися підрозділи двох армій: 12-а армія Південно-Західного фронту (командувач генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін) та 18-а армія Південного фронту (командувач генерал-лейтенант Андрій Кирилович Смирнов). До складу 13-го стрілецького корпусу 12-ї армії (командувач генерал-майор Микола Кузьмович Кирилов) входили дві гірськострілецькі дивізії: 192-а (командир полковник Захарченко) та 58-а Кримська (командир генерал-майор Микола Гнатович Прошкін). Південну частину району захищали воїни 96-ї Вінницької гірсько-стрілецької дивізії імені Яна Фабріціуса (командир генерал-майор Іван Михайлович Шепетов) та інші частини 17-го стрілецького корпусу 18-ї армії (командувач генерал Іван Васильович Галанін). Наступальні операції проти наших армій вела 17-а німецька польова армія.
У тридцяті роки минулого століття (1931-1934) на території району було споруджено ряд довгочасних вогневих споруд (дотів), які входили до Летичівського укріпленого району. До сьогодні на полях та населених пунктах району видніються залишки 54-х дотів біля сіл Верхівка (8), Гайове (3), Гармаки (4), Журавлівка (2), Лядова (8), Польове (5), Мигалівці (19), Ялтушків (3), Мар’янівка (1), Барок (1). Окремі з них збереглися повністю.
На початок війни ці укріплення виявилися застарілими: їх основну масу складали споруди фронтального вогню, озброєні лише кулеметами. Під час стрімкого кулеметного наступу вони відносно легко були прорвані натиском німецьких військ, причому більшість цих об’єктів були пустими. 15 липня гітлерівці окупували Ялтушків та більшість сіл Барського району, а днем пізніше – м.Бар. Окупанти розстріляли близько 7,5 тис. мирних громадян, 2 тис. чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Хронологія наступу німецько-фашистських військ на початку липня 1941 року наступна:
10 липня 1941 р. Летичівський УР зайняли частини 13-го стрілецького корпусу генерал-майора М.К. Кирилова та 49-ї танкової дивізії 24-го мехкорпусу генерал-майора Чистякова, що відступали з боями від самого кордону в складі 12-ї армії генерал-майора П.Г. Понєдєліна. 192-а гірськострілецька дивізія генерал-майора Петра Привалова зайняла оборону на фронті Бар-Волоське-Деражня-Летичів. Командний пункт був розгорнутий у військовому містечку Вовковинці. На початок бойових дій склад цієї дивізії становив 8865 осіб, мав на озброєнні 9823 гвинтівки, 300 автоматів, 349 ручних кулеметів, 147 станкових кулеметів, 64 гармати, 112 мінометів, 134 автомобілі, 1 тягач, 3021 коня.
На ранок 13 липня гітлерівці розпочали штурм. 192-а дивізія зазнала значних втрат: убитих – 625 осіб, 27 поранених, зниклих безвісти – 1423 особи, втрачено в бою 177 коней, 11 гармат, 55 мінометів, 60 станкових і 125 ручних кулеметів, 1408 гвинтівок.
Цього ж дня були штурмовані 1-а гірськострілецька дивізія генерал-майора Хуберта Ланца на ділянці Шпиченці-Деражня – Пилипи; Пилипи – річка Рів – 4-а гірськострілецька дивізія генерал-лейтенанта Карла Егльзєєра; Козарівка-Ялтушків – 100-а легка піхотна дивізія Вермахту під командуванням генерал-лейтенанта Вернера Занне.
16 липня, захопивши містечко Вовковинці, ворог двома батальйонами піхоти та 200 мотоциклістами розпочав наступ на шосе вздовж залізниці в напрямку до сіл Лука-Барська – Васютинці. До кінця дня 16 липня фашистські війська майже без бою захопили місто Бар, обійшовши правим крилом фланг нашої 58-ї гірськострілецької дивізії. До середини дня в стрімкому наступі ворогом були захоплені навколишні села Окладне, Сеферівка та Буцні.
До кінця липня 1941 року німецько-румунським загарбникам вдалося окупувати всю область, територія якої була розчленована на дві частини: південні та південно-західні райони області. Територія лінії Могилів-Подільський – річка Лядова – східніше міста Бара, а далі по річках Рів і Південний Буг були передані сателіту гітлерівської Німеччини – фашистській Румунії, увійшовши до складу „Трансністрії” (Задністров’я). Решта районів відійшли до Рейхкомісаріату „Україна” під управлінням Еріка Коха із наступним уключенням їх до генеральних округів „Житомир” і „Волинь-Поділля”.
Окупаційний режим у районі був спрямований на колонізацію, нещадне економічне пограбування. У багатьох населених пунктах з метою ізоляції та подальшого знищення населення окупанти створили гетто, які використовувалися для примусового утримання переважно осіб єврейської національності. На території району окупанти створили 11 гетто та 6 поселень.
Найбільші звірства гітлерівців у роки окупації були направлені на єврейську громаду, яка тільки в Барі до початку Другої світової війни нараховувала до 10 тис. осіб. Багаточисельна єврейська громада міста мала єврейську школу (до 1932 р.). Перед війною вдалося евакуюватися 360 євреям, більше 9 тис. осіб залишилися в окупованому Барі. Гетто були утворені в грудня 1941 р. в місцях найбільшого скупчення євреїв району в Барі, селах Ялтушкові, Попівцях, Матейкові, Верхівці, Балках, Примощаниці, ст.Копай, містечку Копайгороді. 1942 рік розпочався з примусового масового поселення євреїв із будинків, де вони проживали, в окремо визначені управою місця. Люди гетто приживали в тяжких умовах: у холоді та голоді, під відкритим небом, за колючим дротом. В’язні піддавалися грубим знущанням, приниженням, насильству. Люди хворіли, пухли від голоду, замерзали. Щодень померлих на підводах відвозили в яри за містом, а тих, хто захворів на тиф, спалювали на території, складаючи тіла, як дрова.
Та найстрашніші сторінки єврейської трагедії м.Бара – це розстріли осені 1942 року. Масові розстріли людей барських гетто № 1, 2, 3 відбувалися в два етапи – 18-19 серпня та 14-15 жовтня 1942 року. У двох братських могилах жертв фашизму 1941-1942 років, що знаходяться на околицях міста на хуторі Котова та селі Гайове, лежать понад 6 тис. осіб, замучених, розстріляних або похованих живцем. Кілька братських могил жертв фашизму розташовані в сел.Копайгород (на єврейському кладовищі), ст.Копай (узлісся біля залізничної дороги), селах Примощаниця (братське поховання в окопах біля лісу), Попівці (єврейське кладовище), Балки, Ялтушків, Матейків (узлісся при в’їзді в село), на єврейському кладовищі міста Бара.
Німецькі окупанти на підпорядкованій їм території в утворених гетто винищили практично всіх в’язнів. Більше шансів мали в’язні гетто, що знаходилися в зоні румунських окупантів, що утворили два райони (претури): Барський – із центром на ст.Бар і Копайгородський. На поселення в Копайгороді румунські фашисти зібрали євреїв із сіл південної частини району, що склало понад 2 тис. осіб. Тих, хто не вмістився на „оборі”, розмістили неподалік у колишніх свинарниках с.Примощаниця.
До злочину масових розстрілів мирних жителів м.Бара (1941-1942 рр.) був причетний Г.В. Андрусєв, начальник окружної поліції, який отримав орден від окупантів. За тяжкі діяння перед Батьківщиною виїзна сесія Вінницького обласного суду, що чотири дні в жовтні 1966 р. засідала в Барі, присудила його до найвищої міри покарання – розстрілу. Його заступник при Барському відділенні жандармерії Олексій Кеба зумів уникнути кари, емігрувавши до Бразилії.
14 тис. жителів району були мобілізовано до Червоної Армії, а десятки партизанів взяли до рук зброю для боротьби у тилу. Організацію підпільного партизанського супротиву окупаційному режиму проводив перший секретар райкому партії А.Ф. Моняк, однак його загін з 15-ти чоловік було знищено. Восени 1941 року заявила про себе підпільна група у с.Ялтушків, яку очолив інженер місцевого цукрозаводу В.С. Банос. У квітні 1942 року тут було створено ще одну підпільну групу під керівництвом директора школи І.М. Щербацького. Обидві групи підтримували зв’язок з Кам’янець-Подільським обкомом партії.
У лютому 1942 року виникла підпільна організація у Бару, а в червні – підпільний штаб у складі Л.Л. Гуменного, С.І. Козловського, Е.Ф. Шкарлета, І.М. Щербацького, П.М. Кривди. Діяли підпільні групи і в селах Примощаниця, Верхівка, Митки, Трудолюбівка, Мартинівка.
Підпільники налагодили зв’язок із соратниками з сусідньої Кам’янець-Подільської області, приймали зведення радянського інформбюро, поширювали листівки, чинили численні диверсії на діючих підприємствах міста, спалили залізничний міст біля ст.Бар, здійснили кілька великих аварій на цукровому та спиртовому заводах. Зазнаючи великих втрат від дій підпільників і партизан, окупанти відповідали кривавим терором, який особливо посилився на початку 1944 року, під час відступу фашистських військ. 11 січня 1944 р. в м.Жмеринці було розстріляно вчителів-підпільників, жителів Барського району М. Гринника, А. Фальборка, К. Андріяша, які керували підпіллям у селах Примощаниця, Мартинівка, Митки.
У січні 1944 року у Вовковинецькому лісі висадився десант М.Р. Соболєва. Цей загін виріс у партизанське з’єднання ім. Щорса, до якого приєднались підпільники Бару та Ялтушкова. Командиром з’єднання був Я.І. Мельник.
20 лютого партизани зайняли села Барського району – Матейків, Трудолюбівку, Павлівку, паралізували залізницю Бар – Могилів-Подільський. 5 березня вони вступили у с.Верхівку та змогли дати відсіч нападам румунських військових підрозділів, озброєних декількома танками та артилерією.
8 березня поблизу Бара відбувся жорстокий бій партизанського з’єднання з німецько-румунськими військами. 9 березня партизани пустили під укіс ворожий військовий ешелон між ст.Бар і ст.Митки. У цьому бою їм вдалося знищити понад 500 гітлерівців, 37 фашистів було захоплено в полон.
Вінницьке партизанське з’єднання, яке очолював Яків Іванович Мельник, під час рейду районами Вінницької та Хмельницької областей (лютий-березень 1944 р.) двічі з боями пройшло селами Барського району: 22 березня – селами Матейків-Кошаринці-Верхівка, далі рушило на Слободу Гулівську, Зоряне, Бригидівку, Слободу Ходацьку. 22 лютого, зайнявши села Матейків, Трудолюбівку, Павлівку, партизани паралізували в цьому місці залізничний вузол Жмеринка – Могилів-Подільський. Повертаючись із Хмельниччини, з’єднання пройшло селами району: Слобода Ходацька, Бригидівка, Зоряне, Гулі.
19 березня 1944 року війська 18-ї (командувач генерал-лейтенант Євгеній Петрович Журавльов) та 38-ї (командувач генерал-полковник Кирило Степанович Москаленко) армії 1-го Українського фронту розпочали бої за визволення району. Особливо запеклими були бої в районі шосе Бар-Журавлівка-Ялтушків. 25 березня частини 305-ї Стрілецької дивізії під командуванням полковника О.Ф. Васильєва 74-го Стрілецького корпусу 38-ї армії оволоділи Баром.
В складі 2-го Українського фронту наш район визволяла 40-а армія (командувач генерал-лейтенант Пилип Феодосійович Жмаченко). У складі визвольних корпусів діяли стрілецькі дивізії: 70-а гвардійська стрілецька Глухівська дивізія (командир генерал-майор Іван Андрійович Гусєв). Південну частину району (Червоне, Каришків, Українське) визволяла 240-а Київсько-Дніпровська дивізія (командир полковник Терентій Хомич Уманський) 50-го стрілецького корпусу.
Криваві бої за визволення району весною 1944 року тривали майже місяць, остаточні – з 20 по 26 березня.
Частини 38-ї, 18-ї та 40-ї армій 1-го та 2-го Українських фронтів розпочали масові наступи на підступах до Бара з метою розгрому фашистських військ угрупування „Південь”. За свідченнями полонених Вермахту 101-ї легкої піхотної, 208-ї, 254-ї піхотних, 18-ї артилерійської дивізій, при відступі на захід по території Барського району в розпорядженні гітлерівців на той час було понад 10-12 тис. автомашин, піхота, артилерія, потужні танкові частини.
Північну частину району (по лінії сіл Комарівці-Гармки-Козарівка-Слобода Ходацька) визволяла 317-а стрілецька дивізія (командир полковник Микола Терентійович Жердієнко) 22-го стрілецького корпусу 18-ї армії. Центральну, найбільшу за площею частину району визволяли війська стрілецьких корпусів: 74-го (командувач генерал-лейтенант Федір Юхимович Шевердін), 101-го (командир генерал-лейтенант Василь Степанович Голубовський), 67-го (командир генерал-майор Дмитро Іванович Кислицин). У результаті Проскурівсько-Чернівецької та Умансько-Ботошанської фронтових наступальних операцій 1-го та 2-го Українських фронтів 26 березня 1944 року після важких з великими втратами боїв район було звільнено від німецько-фашистської окупації.
У боях за населені пункти району віддали своє життя 1186 воїнів, їх тіла поховано у братських могилах. 453 воїни-визволителі полягли за м.Бар. В 1952 р. на братській могилі у міському парку, де покоїться їх прах, встановлено пам’ятник.
Званням Героя Радянського Союзу відзначено 4-х жителів району: П.У. Богатиря, М.В. Медвецького, О.І. Якимчука, О.М. Щербакова, повними кавалерами ордена Слави стали Ф.А. Вітомський, М.А. Бринько, Г.П. Грабовляк, П.С. Ляховський, М.В. Савчук.
В Бару за роки окупації було спалено швейну фабрику, лікарню, відділення зв’язку, кінотеатр, зруйновано спиртовий та машинобудівний заводи, в жахливому стані залишено багато текстильну фабрику, багато житлових будинків. Пограбовано та зруйновано 64 колгоспи і радгоспи, школи, бібліотеки. Знищили 18 тракторів, 35 комбайнів, тисячі коней, усі ферми, дві МТС.
Понад 14 тис. осіб з Барського району брали участь у захисті Вітчизни на різних фронтах. За уточненими даними Книги Пам’яті, у Другій світовій війні загинули понад 8,5 тис. жителів нашого району. За неповними даними 535 жителів Бара полягли на військових фронтах. У боях за населені пункти району віддали своє життя 1186 воїнів радянської армії, які поховані та увіковічнені пам’ятними знаками в 7 братських могилах міста та прилеглих сіл. Воїнам-визволителям у районі встановлено 50 пам’ятників. У центрі міста в 1983 р. було побудовано меморіал Пам’яті. В центрі площі височіє обеліск та залізобетонна скульптура воїна-земляка. На гранітні плити алеї Пам’яті занесені прізвища 424 осіб, пошуки інших прізвищ героїв-барчан тривають і досі.
За роки окупації (з 16 липня 1941 р. по 26 березня 1944 р.) в районі було розстріляно й поховано лише в 5 братських могилах жертв фашизму понад 6,5 тис. мирних громадян, серед розстріляних – переважна більшість осіб єврейської національності, 28 підпільників. За окремими свідченнями, залишилися лежати мертвими на землях району 4700 полонених.

 

http://ruhm80.livejournal.com/80531.html
Ще дещо нарив..

 

Согласно«СПРАВОЧНИКА О ЛАГЕРЯХ, ТЮРЬМАХ И ГЕТТО НА ОККУПИРОВАННОЙ ТЕРРИТОРИИ УКРАИНЫ, 1941-1944», на территории винницкой области находились также: 1. Dulag №152. Существовалвавгусте 1941г. вг. Гайсин. 2. Отделение Stalag №349 (Умань). Существоваловянваре 1942г. вг. Гайсин. 3. Stalag №348. Переведёнвфеврале 1943г. изДнепропетровскавг. Гайсин. Сапреляпоавгуст 1943 г. внёмсодержалосьпорядка 3.2 тыс. военнопленных. 4. Лагерьвс. Коло-Михайловка (данные о нумерациии о временных рамкахсуществования пока не найдены). Узники данного лагеря и были задействованы при строительстве ставки Гитлера "Вервольф" («Справка о результатах оперативного обследования бывшей ставки Гитлера», 5. ЛагерьТернивська МТС 6. Stalag №378 (Operationsgebiet II) - лагерьвг. Калиновка . 7. Лагерьвс.Шевченковка . 8. Лагерьвг. Казатин, ул. Микояна 9. Лагерьвг. Немиров 10. Лагерьвг. Литин, находился на территории бывшего военног огородка 11. Лагерьвс.Рогизна . В«СПРАВОЧНИКЕ»именуется как«Концлагерь для военнопленных» (?) 12. Лагерьвг. Райгород . В«СПРАВОЧНИКЕ»именуется как«Концлагерь для военнопленных» (?) 13. Лагерьс.Гнивань, понекоторым данным–два лагеря–один на территории гранитных разработок, второй в лесу. 14. Лагерьвг. Вапнярка 15. Лагерьвг. Уланов 16. Лагерьвг. Хмельник 17. Лагерьвс. Мазуровка 18. Лагерьвс. Ивашковцы В«СПРАВОЧНИКЕ»именуется как«Спецлагерь».

 

Фрагмент немецкой карты по состоянию на 12.07.1941 г.

 

Фрагмент немецкой карты по состоянию на 19.07.1941 г.

 

Из журнала боевых действий партизанского отряда им. Сталина
January 30th, 14:51
31 декабря 1943 г.

В 11.00 группа в 46 чел., одетая в немецкую форму, сделала засаду на шоссе Винница — Бар в районе с. Пултовец и Демидовского леса.

Атакована и полностью сожжена колонна немецких автомашин в количестве 50 штук, 4 мотоцикла и 12 тонн горючего. Бой длился 2 часа. В бою убито 220 немцев и много раненых. Взято 40 винтовок, 1 пулемет, 17 автоматов, 20 тыс. патронов. Справа и слева на шоссе скопилось до 700 машин с солдатами и грузом. Ввиду разворота немцев для наступления отряд незаметно вышел из боя. Немцы завязали бой между собой, который длился 30—40 минут. Они пустили танки в количестве 40 штук, 1 бомбардировщик, 2 истребителя. Потери убитыми выяснены через разведку. Движение на шоссе остановлено было на 2 суток. Наши потери: 3 убитых и 2 раненых. Убиты были немец Шаубе Генрих, командир взвода Лысенко Емельян. В бою отличились: политрук 2-й роты Меух Н., командир 2-й роты Кручина М., командир взвода Чередниченко, партизаны братья Вансовичи Ян и Станислав, командир разведки Белань Иван, разведчики Куликов Сергей, Чухалев Василий, пулеметчики Дейнекин Николай, Зверев Николай... Руководил операцией командир отряда Слюсаренко и командир разведки Белань.

 

капець, я тут рию, шукаю інфу, а ти нічого не кажеш. Цікавить мене танкова битва під с. Зозівка Липовецького рн.

 

ок.

 

Выдвижение немецких и словацких войск к Липовцу

 

еще об этом http://www.istor-44gsd.ru/Html/Hrono_227.html

 

О, дякую трохи прояснилась ситуація. По моїм даним під Зозівкою стояла 6 і 25 німацькі танкові дивізії. В той час як з боку РККА були дві піхотні та одна легкопіхотна дивізії

 

7 января 1944 года. 930-й день войны
Житомирско-Бердичевская операция. 7 января 1-я танковая армия М. Е. Катукова овладела крупным населённым пунктом и узлом шоссейных дорог Липовец. К вечеру передовые части 1-й танковой армии продвинулись на 8—10 км к западу от Липовца. 1-я танковая армия совершила поворот на восток и наступала на Жмеринку с задачей главными силами к исходу 8 января выйти к Южному Бугу на фронте Селище — Могилевка — Ворошиловка — Тывров и захватить переправы. Части 11-го гвардейского танкового корпуса А. Л. Гетмана вырвались далеко вперед и перерезали железную дорогу на участке Винница—Жмеринка у населённого пункта Ярышевка. 40-я гвардейская танковая бригада наступала на Жмеринку через Гнивань. 1-я гвардейская танковая бригада, обходя Жмеринку с юго-востока, наступала на Тывров — Жуковцы, вышла к плотине у Сутиски и захватила её.

К исходу дня 7 января 38-я армия очистила от противника населённый пункт Комсомольское и вела бои на рубеже Мшанец, Кумановка, ст. Голендры, Нов. Гребля, иск. Константиновка, Конюшевка, северная часть Вахновки, Королевка, Феликсовка, Липовец, северная часть Ильинцы, Дубровинцы, Кашланы, Лукашивка. 38-я армия вместе с частями 1-й танковой армии продолжали продвигаться в направлении Винницы и вскоре уже были в 15 км от этого города.

К этому времени перед 1-м Украинским фронтом противник сосредоточил 30 дивизий, в том числе 17 пехотных, 10 танковых (1, 6, 7, 8, 16, 17, 19, 25-я, СС «Адольф Гитлер», СС «Райх»), одна (20-я) моторизованная и 2 артиллерийские. Главная группировка вражеских войск на участке Любар, Ильинцы, где активной обороной противник стремился выиграть время для подготовки оборонительного рубежа по рекам Случь, Горынь и Южный Буг, теперь насчитывала 13 дивизий, из них 7 танковых и одну моторизованную.

 

https://ru.wikipedia.org/wiki/Хроника_Великой_Отечественной_войны/Январь_1944_года тут вся хроніка. Кому цікаво

 

додам : наступ 6 та 12 танкових дивізій Вермахту 1941р.

 

http://rkka.ru/maps1944.htm

 

Фрагмент немецкой карты по состоянию на 29.02.1944 Г.

 

Доброго дня!
Можливо хтось надасть якусь інформацію,про бої в р-ні Липовець,ст.Липовець,с.Володимирівка,с.Іллінецьке.Місцеві розповідали,що під час 43-44 рр,в цих краях "багато" радянських солдат потрапили в оточення,і з боями виривалися з нього.
Так само і німці потрапляли в оточення в цій місцині.Кидали в невеличку річку все,аби якось перебратись,і не потрапити в оточення.
З пов.

 

В Сети есть в свободном доступе:

 

Це про конкретні населені пункти,про я які я запитував?
З пов.

 

Переглянути вкладення 6082288

Якщо там діяли словаки, то, мабуть, є. Треба читати...