1 грудня 1941 р. були заарештовані по домівкам комуністи, які залишились у місті по тим чи іншим причинам: 1. Балаба Михайло Кирилович, 1899 р. народження. Працював секретарем парторганізацій промартілі «Теплоенергія». 2. Безкоровайний Трифон Павлович, 1897 року народження. Працював завідуючим гужовим транспортом Міськради. 3. Горошко Іван Васильович, 1886 року народження. Працював директором будинку для інвалідів-старих. 4. Горошко Федір Іванович, 1909 р. народження. Працював головою правління промартілі «Соціалістична праця». 5. Гречаниченко Іван Юхимович, 1906 р. народження. Працював директором Лебединського Райунівермагу. 6. Губенко Іван Абрамович, 1890 р. народження, працював слюсарем Лебединського авторемонтного заводу. 7. Жук Борис Павлович, 1906 р. народження, працював завідуючим відділом кадрів Лебединського Райвиконкому. 8. Лазаренко Семен Олексійович. 1898 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Червона Зірка». 9. Підгородецький Антон Матвійович, 1896 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Теплоенергія». 10. Хоменко Іван Тимофійович, 1911 року народження. Працював завгоспом в промартілі «Червона Зірка». 11. Фалько Кузьма Васильович, 1890 р. народження. Працював столяром в Лебединському авторемонтному заводі. Всім заарештованих звезли в підвал Райвиконкому і міцно заперли, виставивши посилену охорону. Усім було ясно, що їх розстріляють. 2 грудня 1941 р. о 9 годині ранку заарештованих вишикували в коридорі підвалу і відрахували десять чоловік (одинадцятий був Балаба М.К.), вивели на вулицю в оточенні 50 німецьких солдатів, озброєних автоматами і повели по Михайлівській вулиці в напрямку лісгоспу. Дружина Гречаниченка І.Ю. кинулась упрошувати Безкостного І.Д., який тобі був начальником поліції, відпустити або в крайньому разі замінити на іншого її чоловіка. Мабуть вона, що небудь пообіцяла йому (чоловік її Гречаниченко І.Ю. до війни був директором Лебединського райунівермагу), бо Безкостний І.Д. згодився і під’їхавши на лінійці до Райвиконкому швидко забрав Балабу М.К., який сидів у підвалі і галопом погнав по Михайлівський вулиці, але тільки став під’їжджати до лісгоспу як пролунали постріли і таким чином обмін не відбувся. Коли вели заложників на розстріл то німці розганяли народ спереду і позаду процесії не підпускаючи близько нікого з людей. Повернувши по Михайлівській вулиці ліворуч на вулицю Короленка вони дійшли до тупика і тут біля молодого соснового лісу під великим бугром поставили арештованих в дві шеренги, розімкнувши їх одного і другого на 2 метра. В десяти кроках від них вишикувались 50 німецьких солдатів автоматників. Розрахунок було зроблено таким чином, що в одного заложника стріляло зразу 5 чоловік. По команді офіцера пролунав залп і дев’ять чоловік одразу попадали як снопи. Один лише Горошко Ф.І. стояв похитуючись і голосно лаючись кричав на німців: «Що ж, сволочі, і розстріляти до пуття не можете». Після цього пролунав по ньому другий залп. Впавши на коліна Горошко Ф.І. продовжував лаяти німців і тільки третій залп припинив його муки. Німці дали право поліцаям роздягти вбитих і забрати собі їх одяг, після чого розстріляних вкинули в яму, з якої мешканці вулиці брали пісок, і абияк засипали землею. Такий порядок у фашистів, що за одного вбитого або пораненого німця повинно загинути десять чоловік радянських людей, винних чи безвинних. Надто дорого цінували себе німецькі кати. Була б неповною картина, коли б нічого не було сказано про дійових осіб цієї сумної події в житті Лебедина. Балаба М.К. був залишений для підпільної роботи в Лебедині, але в зв’язку з тим, що підпільної роботи, яка планувалась не було, він залишився як рак на сухопутті. Під час окупації він ніде не працював. Після війни працював столяром в лісгоспі та Лебединторзі. В 1968 р. був живий. Безкоровайний Т.П. залишався в тилу командиром партизанського загону № 2. Загін не збирав, перетаскав до себе додому майже всю матеріальну базу і під час окупації торгував на базарі. Не встиг він половини продати того, що перетаскав, як його забрали і розстріляли. Горошко Ф.І., Гречаніченко І.Ю., Жук Б.П., Хоменко І., були забрані по мобілізації в Радянську Армію ще в липні 1941 р. 10 листопада 1941 р. по святковому зодягнені зустрічали вступ німців в Лебедин. Горошко І.В., Губенко І.О., Фалько К.В. старі, хворі люди залишились дома, гадаючи, що може їх вихор подій не зачепить. Лазаренко С.О., Підгородецький Я.М., Хоменко І.Д. і до Радянської Армії не пішли і в партизанах не схотіли бути. Що заробили, те й получили. Куліш І.Д., який вдарив цеглиною німецького офіцера, залишився живий. В 1944 р. він покинув сім’ю і виїхав з Лебедина в Ганівку-Тернівську Білопольського району де працював робітником на цегельному заводі. В Лебедин він більше не приїжджав і подальша доля його невідома. Німецький офіцер, якого Куліш І.Д. вдарив цеглиною, залишився живий, але до служби в армії, як інвалід був непридатний. В серпні 1943 р. після звільнення Лебедина від окупантів, рідні розстріляних відкопали трупи і переховали їх на кладовищах. З грудня 1941 р. було опубліковано наказ німецької комендатури, який зобов’язував усіх євреїв носити жовті зірки на грудях верхнього одягу діаметрів в 10 сантиметрів. 5 грудня 1941 р. о 11-ій годині на Інтернаціональному майдані проти кінотеатру був повішений єврей Вейнблат, який їхав через Лебединський район і не знав про наказ носити жовту зірку. 10 грудня 1941 р. повішений на тій же шибениці мешканець м. Лебедина по професії заготовщик, Юдкевич Іван Васильович 1890 р. народження, що проживав по вул. Сумській (на розі Коновальської вулиці) за те, що прізвище його схоже на єврейське, хоча він по національності українець. 17 грудня 1941 р. повішено мешканця м. Гадяча Златоверхого, нібито за зв’язок з партизанами, а якими невідомо. 1 січня 1942 р. в м. Лебедині був грандіозний похорон одного німця і одного поліцая вбитих в бою партизанами загону Карпова К.Г. 8 грудня 1941 р. під с. М.-Вистороп. Ховали їх з усією військової шиною в сквері ім. Леніна (між Міськрадою и Райвиконкомом), а 3 січня 1942 р. ховали в цьому ж сквері трьох поліцаїв теж з військовою шаною и церковним обрядом. Такі похорони були не поодинокі і за час перебування окупації сквер майже увесь зайнятий під кладовище. Пам’ятник В.І. Леніну що був у цьому сквері в кінці листопада 1941 р. був по наказу німецького коменданта зруйнований заступником бургомістра техніком Педосенком В.П. 28 січня 1942 р. в середу о 5 годині вечора повішено в Лебедині на Інтернаціональному майдані (проти кінотеатру) зв’язкового і розвідника партизанського загону Карпова К.Г. Філонова-Феоктистова Миколу Івановича, народження 22 вересня 1918 р., уродженця м. Ленінграда, сержанта Радянської Армії, який попав в оточення. Коли він вступив на ешафот та голосно промовив: «Гину за батьківщину, за Сталіна». В газеті «Лебединський вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на сторінці другій, колонка 4 опубліковано вирок: «ВИРОК. Колишній руський сержант Філонов-Феоктистів Микола Іванович, що народився 22.9.1918 р. в Ленінграді, нині мешканець с. Токарів 28.01.1942 р. в 17 год. дня прилюдно повішений. Філонов-Феоктистів вів, як партизан, довгий час свою шкідницьку роботу в районі Лебедина. Декілька разів знаходили у нього зброю, яку він носив без дозволу. Крім того, він не раз загрожував міліціонерам та хотів їх застрелити. Він збирав відомості про німецьке військо та українську міліцію і ганьблячи Україну він хотів виправдати себе. Комендант міста». 7 лютого 1942 р. в суботу розстріляно якогось єврея з Харкова, прізвище якого невідомо. 10 лютого 1942 р. в вівторок повішено громадянина м. Лебедина Крамаренка, який переховував у себе якусь єврейку. Усім євреям без винятку наказано було жити в будинку № 37 по вул. Охтирській (цей будинок в 1943 р. спалили. На місці цього будинку в 1960 р. було збудовано продовольчу крамницю). Вихід з двору дозволявся тільки з 10 годин до 12 годин. Решту часу повинні знаходитись в приміщенні. 12 лютого 1942 р. в четвер усіх євреїв в кількості 32 чоловіка вивезли на автомашині в авіамістечко де розстріляли їх у льоднику, а надбудову над льодником запалили. З загальної кількості євреїв: чоловіків 5, жінок 13 і дітей 14. Загинув від німецької кулі зубний лікар Левінман Ісаак Хонович, його дружина, дочка і внучка; Богуславський Наум Вольфович; Калужський (солдат Радянської Армії, який попав в оточення); сім’я Шатан в кількості 4 чол. і сім’я лікаря Крижак в кількості 6 чол.; Робінсон. Крім сім’ї Левінман І.Х., Богуславського Н.В. і Калужського всі останні євреї не були мешканцями Лебедина, а зупинились в місті під час евакуації з метою переховатись тут. 14 лютого 1942 р. в суботу був повішений військовополонений Віктор (прізвище невідомо) старший Лейтенант по звинуваченню за зв'язок з партизанами. 18 лютого 1942 р. (середа) розстріляно Гримала Михайла Павловича 1912 р. народження, якого затримали біля лісу по дорозі з Лебедина в с. Межиріч без документів. 6 березня 1942 р. в п’ятницю були розстріляні, а трупи закопані в канаві біля бойні: Граціанова Євгенія Олександрівна 1896 р. народження (до війни працювала зав. їдальнею авіамістечка) за постачання партизан продуктами, лісник Лебединського лісництва Зеленський Дмитро Никифорович 1899 р. народження і його син Зеленський Василь Дмитрович 1924 р. народження за те, що не повідомили німців про місцезнаходження партизанських землянок в лісі під Михайлівкою, а також за постачання партизанам продуктів. В цей же день було розстріляно військовополоненого Миколу (прізвище його невідомо), який працював перекладачем в німецькій комендатурі за те, що він не виявляв, що він єврей і за зв’язок з партизанами.
12 березня 1942 р. в четвер був арештований лісник радянського лісництва Бурлюк Федосій Ягорович 1882 р. народження за те, що він місце де була база партизанського загону № 2 не показав німцям. Після допиту напівмертвого його вкинули в камеру де він вночі повісився. 19 березня 1942 р. в четвер повішений за зв’язок з партизанами голова правління колгоспу «Червоний лан» В.-Висторопської Сільради, член КПРС Ярошенко Трохим Андрійович, 1896 р. народження. 8 квітня 1942 р. в середу був заарештований Карацюба Омелян Пантелеймонович, 1904 р. народження по звинуваченню у крадіжці німецької собаки-вівчарки. Після тритижневого арешту доля його невідома. 2 травня 1942 р. в суботу був вбитий по дорозі з с. Будилка в с. Забуги Василенко Петро Васильович, 1905 р. народження, голова правління промартілі «ІІ п’ятирічка». До цього часу він переховувався у гром. Артеменко Євдокії Григорівни, яка мешкала по вул. Михайлівській. Василенко П.В. мав зброю: наган і дві гранати. 5 травня 1942 р. у вівторок був розстріляний Крилець Петро Якович, 1893 р. народження і Пантюшенко Микола Дмитрович 1905 р. народження по невідомим мотивам заарештовані вони були 25 квітня 1942 р. Десять днів їх примушували відкопувати нерозірвані авіабомби з метою, що бомби розірвуться і їх поб’ють, але бомби не зривались і врешті решт їх розстріляли. 24 червня 1942 р. в середу німецькими властями заарештована Лебединська адміністрація в кількості 8 чоловік – Безкостий Іван Данилович, Русинов, Олійник Олексій Іванович, Калениченко, Стеценко і інші за перевищення влади, хабарництво тощо і відправлені на роботи до Німеччини. Дальші їх доля невідома. В червні місяці 1942 р. був оголошений запис добровольців у Німеччину на роботи, яких набралось 94 чоловіка. Проводи від’їжджаючих добровольців були урочисто обставлені; виголошували напутні промови і побажання, грав духовий оркестр. На послідуючі ешелони добровольців не знайшлося і молодь забиралась примусово по повісткам. Вивезено примусово з Лебедина в послідуючі ешелони 514 чоловік, з них: чоловіків – 227 і жінок – 287. Всього відправлено на каторжні роботи з Лебедина до Німеччини 608 чоловіків, з них: чоловіків – 281 і жінок – 327. Зараз же після вступу у місто німців, громадяни Лебедина розпочали ремонт і обладнання церков. Більшість громадян міста працювали, не рахуючись із часом, на відбудові церков; понатаскували велику кількість будівельних матеріалів. Робота кипіла день і ніч і приблизно через місяць вже були відчинені церкви: Вознесенська, Троїцька, Миколаївська, Воскресенська, Мироносицька і Покровська. Дивно те, що громадяни в короткий час позносили начиння, яке у них переховувалося (хоругви, плащаниці, чаші, підсвічники, хрести, ікони тощо). Замість дзвонів були пристосовані балони з-під газу, мідні артилерійські гільзи і колеса автомашин. Відвідування церков було вже велике. На початку 1942 р. почав діяти молитовний будинок євангелістів по вулиці Піонерській (проти каплички), який відвідувала молодь, головним чином з-за хору. Аматорами артистами був організований театр в приміщенні кінотеатру, де ставились класичні українські п’єси, які раніше були заборонені до постановки. Тричі на тиждень демонструвались німецькі кінокартини. Слід сказати, що на виставах і кіносеансах завжди було повно народу. Іноді в театрі проводились вечори молоді, на яких дівчата танцювали з німецькими офіцерами. На вечорах грав отой же оркестр, що й до війни грав, під керівництвом Деремена П.Д. Райбібліотека була переведена в приміщення крамниці подарунків (проти Райфінвідділу), де вона ледве жила. Новою літературою не поповнювалась, на адміністративні-господарчі витрати кошти не відпускались. Перед кінцем окупації бібліотека зовсім припинила своє існування. Рештки не розтасканих книжок були складені в порожній крамниці і заперті на замок. На початку окупації завідував Райбібліотекою Тешенко Борис Іванович, а штат був той, що і до війни. Німецькі офіцери, комендатури оглянули книжковий фонд і дозволили видавати всю літературу крім військової, яку опечатали. Стешенко Б.І. боялись, щоб йому не попало, почав знищувати і палити політичну літературу. Німці довідавшись про це, що книжки без жалю знищувалися вирішили притягти до відповідальності Стешенка Б.І., але він зарані втік в один з північних районів Сумщини.
Виходила в м. Лебедині українською мовою однополоса газета «Лебединський вісник». Періодичність раз на тиждень. Тираж 600 примірників. Вартість одного номера газети 30 копійок. В газеті друкувались зведення німецького командування про військові дії на фронтах, різні антирадянські дописи і розділ об’яв – повідомлення „кого повісили або будуть вішати”. Редактором газети спочатку був Андієвській Віктор Миколайович, в 1944 р. якого засудили на десять років заточення з позбавленням довічно виборчих прав за антирадянську діяльність. Після відбуття покарання мешкав в м. Лебедині, а в 1966 р. вмер в Ворожбянській лікарні. Заступником редактора був Козловський Іван. Редакція газети і друкарня були в тому приміщення, що й до війни на Інтернаціональному майдані.... Помалу працював музей, в якому не всі експонати були виставлені для огляду. Більша частина картин і цінних речей були приховані і зберігались по людях до приходу Радянських військ, після чого знову були виставлені для огляду. Завідував музеєм Руднєв Борис Кузьмич. Абияк працювали школи. Матеріально були дуже погано підготовлені до учбового року. Не було завезено палива, а взимку школи опалювались тим паливом, що залишилось від минулого року. Заплутана справа була з програмами, які змінювались і перероблялись трохи не кожного місяця. В підручниках виривались аркуші де були портрети керівників партії і Уряду. Не викладалась зовсім історія і соціально-економічні науки. Піонерської роботи не було. Дисципліна в школі зовсім впала. Не краща дисципліна була і серед вчителів. Завідував районним відділом народної освіти (РВНО) вчитель Сік. З великими труднощами розпочала свою роботу районна лікарня. Не було реманенту, надзвичайно погане харчування хворих, відсутні були необхідні ліки. Хірургом працював молодий терапевт Лобко Микола Устимович, який не дуже розумів у хірургії і більше діяв за вказівками хірургічної сестри Асмоян Шакелат Лусагенівни. З лікарів в той час працювали: Медіокритська Вікторія Антонівна (терапевт), Кравцов Іван Панасович (терапевт), Рожевецька Ольга Іванівна (гінеколог). Працювала і поліклініка, але хворих чомусь було мало. Лікарі хворим рецептів майже не виписували, через те, що в аптеці ліків не було, а рекомендували вживати материнку, звіробій, бузину, липовий цвіт тощо. На початку окупації була прокуратура був і суд, який судив за радянськими законами, але незабаром вони припинили своє існування, через те, що правосуддя робили самі німці без суду і слідства. Кожен німець мав право вбити любого радянського громадянина і за це не ніс ніякої відповідальності. Місяця через два після вступу німців в Лебедин почали працювати установи, організації і підприємства міста. В приміщенні Райвиконкому була райміськуправа (районна і міська управа) з відділами: технічний, народної освіти, житловий, робітничої сили, секретар і бухгалтерія. Керівником райміськуправи був бургомістр Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. До війни працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку); заступником бургомістра він-же завідувач відділом робітничої сили Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець вулиці Берегівки. До війни працював техніком в райшляхвідділі); другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вулиця Ватутіна № 16. До війни працював техніком-будівельником Райвиконкому), який завідував технічним відділом. Завідувачем житловим і земельним відділом райміськуправи працював Батютенко Іван Дмитрович (до війни працював техніком міськкомунгоспу); секретарем райміськуправи був Козловський Іван Максимович; завгоспом Батюк Іван Антонович. Діловодство в усіх установах без винятку велося тільки на українській мові. На штампах і печатках текст писався на українській і німецькій мовах. Адміністративні й господарські організації й установи були побудовані по тому ж принципу, що і до війни з дуже незначною різницею. Наприклад, фінвідділ обкладав населення такими ж податками, по тим же ставкам, в ті ж терміни, що до війни, навіть на тих же самих бланках. Райсобез спланував пенсії по тих же документах і в тих же розмірах, що й до війни, але нового призначення пенсій не провадив. Працювала і райспоживспілка, яка розподіляла рештки не розкрадених товарів, які залишались на базі і незабаром припинила своє існування за відсутністю об’єкта роботи. Більш-менш жвава робота була на Заготзерно, яке приймало від земельних громад і одноосібників в обов’язкову поставку зерно, сортувало його і відправляло по нарядах в Німеччину. Як окремі установи були: паспортний відділ; карткове бюро, яке видавало картки на продовольчі товари тим хто працював і біржа праці.
На початку окупації була прокуратура був і суд, який судив за радянськими законами, але незабаром вони припинили своє існування, через те, що правосуддя робили самі німці без суду і слідства. Кожен німець мав право вбити любого радянського громадянина і за це не ніс ніякої відповідальності. Місяця через два після вступу німців в Лебедин почали працювати установи, організації і підприємства міста. В приміщенні Райвиконкому була райміськуправа (районна і міська управа) з відділами: технічний, народної освіти, житловий, робітничої сили, секретар і бухгалтерія. Керівником райміськуправи був бургомістр Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. До війни працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку); заступником бургомістра він-же завідувач відділом робітничої сили Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець вулиці Берегівки. До війни працював техніком в райшляхвідділі); другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вулиця Ватутіна № 16. До війни працював техніком-будівельником Райвиконкому), який завідував технічним відділом. Завідувачем житловим і земельним відділом райміськуправи працював Батютенко Іван Дмитрович (до війни працював техніком міськкомунгоспу); секретарем райміськуправи був Козловський Іван Максимович; завгоспом Батюк Іван Антонович. Діловодство в усіх установах без винятку велося тільки на українській мові. На штампах і печатках текст писався на українській і німецькій мовах. Адміністративні й господарські організації й установи були побудовані по тому ж принципу, що і до війни з дуже незначною різницею. Наприклад, фінвідділ обкладав населення такими ж податками, по тим же ставкам, в ті ж терміни, що до війни, навіть на тих же самих бланках. Райсобез спланував пенсії по тих же документах і в тих же розмірах, що й до війни, але нового призначення пенсій не провадив. Працювала і райспоживспілка, яка розподіляла рештки не розкрадених товарів, які залишались на базі і незабаром припинила своє існування за відсутністю об’єкта роботи. Більш-менш жвава робота була на Заготзерно, яке приймало від земельних громад і одноосібників в обов’язкову поставку зерно, сортувало його і відправляло по нарядах в Німеччину. Як окремі установи були: паспортний відділ; карткове бюро, яке видавало картки на продовольчі товари тим хто працював і біржа праці. Для підтримання внутрішнього порядку в місті і для приведення до виконання наказів і розпоряджень німецької комендатури була організована з молоді поліція, яка була озброєна російськими гвинтівками, форми одягу і відзнак вона не мала. Начальником районної поліції був Хоменко Олександр Мусійович. При районній поліції був слідчий відділ, де слідчими працювали: Слива Іван, Полянський Володимир (до війни працював робітником на авторемзаводі), Безкостий Іван Данилович (до війни працював робітником на авторемзаводі), Полтавець Михайло Андрійович. В місті було 8 самостійних дільниць поліції, які були підпорядковані районному управлінню поліції. Крім цього була ще шуцполіція, щось нібито політичної поліції, начальником якої був Ганжа Володимир Тарасович (вчитель з с. Кам’яне). Працівники цієї поліції носили форму синього кольору і були озброєні пістолетами. Шуцполіція і звичайна поліція за вказівками німецької комендатури виїжджали на боротьбу з партизанами, арештовувала громадян, охороняла приміщення арештного будинку, розстрілювала заарештованих, розносила повістки молоді, яка підлягала відправці на каторгу до Німеччини. В селах були організовані самостійні дільниці поліції, які були підпорядковані Лебединському районному управлінню поліції. Промислові артілі зовсім не працювали не дивлячись на спроби відновити їх діяльність; головним чином не працювали з-за відсутністю сировини, а також через дуже низьку оплату праці. З підприємств, які аби-як працювали, це млин, цегельний завод і авторемзавод. Останній ремонтував німецькі танки і автомашини. Директором цього заводу був Педосенко Євгеній Васильович. Працював не на повну потужність Будильський спиртзавод. На базі колгоспів були створені земельні товариства, які мали структуру колгоспів. Найменування і імена, які були присвоєні колгоспам були відмінені, а йменувались вони так: лебединське земельне товариство, Кобижчанське земельне товариство, Межиріцьке земельне товариство і так далі. Управління земельного товариства було в складі – голови і бригадирів. Також як і в колгоспах були норми виробітку, нараховувались трудодні, на які видавалась оплата натурою в дуже незначній кількості. На роботах вживалася виключно ручна праця через те що ніяких машин не було і вся земля оброблялась дідівським засобом. Сівозміни не вживались, угноєння не було та і гною не було – ферми були ліквідовані. Врожаї були дуже низькі такі як в XVIII сторіччі. Майже все зерно находило в заготзерно, як обов’язкова поставка. Крадіжка була надзвичайно дуже розвинена і боротьби з нею ніхто ніякої не вів. Земельні громади тваринництвом зовсім не займались, через те, що вся громадська худоба і всі інші тварини були реквізовані німцями, а ферми розтягнуті селянами на свої особисті будівлі. В м. Лебедині були дві земельні громади: Лебединська земельна громада і Кобижчанська земельна громада.
В газеті «Лебединській вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на першій сторінці опубліковано досить велику статтю німецької влади про новий порядок і сільськогосподарське виробництво. В ній між іншим сказано: «Німці несуть Вам порядок, безпечність і соціальну справедливість». Далі «Ваш шматок землі з хатою та іншими будовами стає виключно Вашим «Власним Господарством», яке звільняється від усіх податків і різних тягарів» (стаття «До українських селян!»). Це були слова, а ось вже самі справі: Наказ німецько-фашистського сільськогосподарського коменданта усім старостам про обов’язкове проведення сільськогосподарських робіт і здачу продуктів. 9 травня 1942 р. 1. З усією енергією повинен кожний староста потурбуватись про те, щоб зараз же на молочних пунктах були заведені правильні списки обліку корів і здачі молока. Тільки корови, оглянені ветлікарями, на які останнім видана довідка про те, що не дояться, звільняються від молокоздачі. З усіх інших корів повинен бути виконаний план, підігнавши молокопоставку за той період, доки молоко не здавалось. Тепер, при наявності підніжного корму, план молокопоставки повинен беззастережно виконуватися. Люди, які незважаючи на цей наказ, не здають молока, будуть позбавлені корови, яка буде передана сусіду, який згодний виконувати план молокопоставки. Коли хто-небудь буде, не дивлячись на цей наказ саботувати – буде покараний по законам військового часу, так як німецька армія край потребує масла. 2. Коли я приїжджаю в поле для того, щоб оглянути, як і що люди роблять, то я повинен бачити людей за роботою і не може бути такого становища, що при моїй появі кидають роботу і дивляться на мене, як на звіра з зоологічного саду. 3. Виорана або оброблена експірпатором земля повинна бути зараз же заборонована для того, щоб не губилась дорогоцінна волога. 4. Коли де-небудь росте конюшина самосівом, то така нива повинна бути залишена для корму, щоб взимку було вдосталь корму для худоби. В біжучому році немає необхідності суворо витримувати план посіву… Сільськогосподарський комендант Гейне. (ДАСО Ф.2071, оп. 1, спр. 5, арк.. 21). Постанова Ч. 4 Лебединської Районної Управи від 19 січня 1943 року. Про здачу яєць приватними господарствами в 1943 році. На підставі вказівок Німецького Сільськогосподарського Командування про заготівлю яєць, Лебединська Районна Управа постановляє: I Притягти всі приватні господарства міста й села району до обов’язкової поставки яєць в 1943 році. II Встановити середню мінімальну річну норму 140 штук яєць з кожного двору з такою помісячною здачею: 1. Січень-березень – 7 шт. з двору 2. Квітень 17 3. Травень 42 4. Червень 24 5. Липень 11 6. Серпень 17 7. Вересень 18 8. Жовтень-грудень – 4 III Вся система заготівель покладена на Райспоживспілку через її споживчу систему на селі. IV Вмінити в обов’язок Бургомістрам і Старостам сіл взяти під особистий контроль виконання яйцездачі кожним двором його села та систематично допомагати в роботі споживчим товариством. V До поставки яєць притягаються всі приватні селянські господарства, а також робітники і службовці, що мають своє господарство. Громадські господарства та держмаєтки одержують окремі плани яйцепоставки. VI З господарств, що не здаватимуть яєць, або грубо порушуватимуть, в бік зволікання, терміни здачі будуть вилучатись кури та стягуватиметься грошовий штраф у потрійному розмірі оціночної вартості недозданої кількості яєць. Голова Лебединської Районної Управи В. Міняйло. Оригінал цієї постанови знаходиться в Лебединському краєзнавчому музеї. Подібних наказів, постанов і розпоряджень було безліч. Одні торкались більше селян, другі робітників і службовців, а треті видавались і для тих, і для других. Для повної картини приведено ще два розпорядження для робітників і два загальних для всіх. Проводити їх всі тут немає сенсу й місця.
Оголошення На підставі постанови Головнокомандуючого Німецької Армії від 23 жовтня 1941 р., Лебединська Міська та Районна Управа доводить до відому всі державні, кооперативні установи і організації, а також і приватні особи, які мають найманих робітників і службовців про наступне: 1. Всі постійні робітники і службовці повинні сплачувати прибутковий податок з суми заробітку вище 201 карб. в розмірі 10%, заробіток до 200 карб. податком не обраховується. 2. З заробітку від 201 карб. і до 221 карб. утримується тільки різниця зверх 200 карб. 3. З тимчасових робітників і службовців, котрі виконують різного роду роботи, утримання податку проводиться в розмірі 10% не залежно від суми заробітку. 4. Утримання вищезгаданого податку провадиться безпосередньо підприємствами, організаціями і установами, а також і приватними особами, які мають найманих робітників, починаючи з 1-го січня 1943 р. і вносяться до каси Лебединського господарчого банку на рахунок Райфінвідділу, за минулий місяць не пізніше 5-го числа наступного місяця. 5. Про нараховані і сплачені суми податку бухгалтера підприємств, установ і організацій, а також приватні особи, які мають найманих робітників і службовців, повинні давати Райфінвідділу щомісяця звіт по встановленій нижче цього формі не пізніше 10-го числа наступного місяця. 6. За несвоєчасне перерахування утриманих сум податку і за не надання звіту у визначений термін на бухгалтерів установ, організацій і на приватних осіб буде накладатись штраф. Примітка: форма звіту наступна: 1) Решта заборгованості по податку на початок звітного місяця. 2) Загальна сума виплаченої зарплати за місяць. В т.ч. а) штатним оподаткованим робітникам і службовцям. б) тимчасовим робітникам і службовцям. 3) Сума нарахованого податку. 4) Сума сплаченого податку. 5) Решта на кінець звітного місяця. Лебединська Міська та Районна Управа. (Оригінал цієї постанови знаходиться в Лебединському краєзнавчому музеї). Наказ По Лебединській Міській та Районній Управі Від 15 червня 1942 р. Враховуючи необхідність скорішого відновлення зруйнованого більшовиками господарства та з метою більш інтенсивної допомоги в успішності боротьби проти жидо-большевицької мари, встановлюю з 15 червня 1942 р. в канцелярії Міської та Районної Управи, у відділах Управи та в усіх установах, що безпосередньо підпорядковані Міській Управі, 8-ми годинний робочий день з наступним порядком годин роботи: початок робочого дня – 8 год. За Берлінським часом, перерва на обід від 12 год. до 13 год., кінець робочого дня о 17 годині. У суботу робочий день з 8 до 12 годин. У неділю відпочинок. Контроль за виконанням цього, а також забезпечення корисною роботою всім апаратом повного робочого дня, покладаю не керівників установ та підприємств. Бургомістр Лебединської Міської та районної Управи Русанов (Оригінал цього наказу знаходиться в Лебединському краєзнавчому музеї). Об’ява німецько-фашистського коменданта м. Лебедина про смертну кару партизан і жорстоких репресивних заходів до населення, допомогаючого їм. 18 листопада 1941 року. 1. Усі захоплені партизани (обох статей, цебто чоловіки чи жінки) у військовому чи цивільному одягу будуть прилюдно повішені. Всякий опір при затриманні або супроводженні їх буде суворо покараний. 2. Всі села і двори, в яких будуть перебувати партизани або в яких вони будуть одержувати харчування, будуть покарані конфіскацію майна, спаленням будинків, розстрілом заложників і повішенням спільників партизан. Комендант міста Лейтенант Підпис (ДАСО Ф. 1949, оп. 1, спр. 77, арк. 1) Розпорядження ортскомендатури м. Лебедин про негайну здачу населенням міста зброї під загрозою розстрілу. травень 1943 року До 27 травня 1943 р. пропонується в останній раз усьому населенню міста і (навколишніх) сіл здати бургомістрам усю зброю, яка є, окремі частини зброї в розібраному стані, а також порох. Коли після зазначеного терміну, у кого-небудь буде виявлена зброя або її окремі частини на городі або на дільниці землі, належної певній особі – то особа буде розстріляна. Ті, які знають про місцезнаходження зброї і своєчасно не повідомлять, також будуть покарані. Бургомістри здають зібрану до 29 травня 1943 року в о(ртс) к(омендатуру) 1/504 в м. Лебедин Ортскомендатура (ДАСО Ф. 1949, оп. 1, спр. 7, арк.. 105). З наказу головнокомандуючого німецько-фашистської армії про застосування смертної кари до населення за допомогу партизанам. 2 липня 1943 року. Усім, хто постачає харчами осіб, які належать до банд, наділяє їх їстівними припасами, дають їм притулок або їх ховають, загрожує смертна кара. За неповідомлення найближчій військовій установі про осіб, які з’явились в селах або в інших місцях, які належать до банд, загрожує смертна кара. Головнокомандуючий армії
С апреля по сентябрь 1943 г. 167-я дивизия 38-й армии Воронежского фронта вела оборонительные бои у города Сумы. Интересует северо-восток от Сум, участок не задетый Курской дугой. По рассказам местных, бои там были вялотекущими и немцы после освобождения Сум в сентябре отошли оттуда сами. Есть ли в наличии текстовое описание этого времени и событий и менее или более подробные карты?
Немного инфы по Глуховскому району Сумской обл. по 41му году: http://hlukhiv.com.ua/articles/history/goliruch_na_tanki.html 67-річчю подвигу радянських воїнів в нерівному бою з німцями присвячується В такі ж прохолодні вересневі дні 67 років назад доля наступу німців на Москву вирішувалась у нас на Глухівщині в першому великому бою названому вже пізніше Черневським. Перепоховано лише 70 з тисячі загиблих Про нього в радянський час забули адже прославлені гвардійці Червоної армії програвати в книжках не могли. В житті була набагато страшніше – коли в упор поглядала смерть і захисту здавалось не було. Але що залишалось молодим необстріляним солдатам фактично без зброї голіруч кидатись на німецькі танки і відбивати нальоти авіації та артилерії? Ворог переважав всіма видами зброї, і це гнітило психологічно. Відступати не можна було також. Під Чернєво вперше в історії Великої Вітчизняної війни було застосовано так звані заградительные отряды. Йти на ворога – означало йти на вірну смерть, відступити – отримати кулю в потилицю вже від своїх. Тому багато хто просто в паніці – здавались в полон. Так зробили до 1000 людей, ще приблизно стільки полягли в нерівному бої на великій території. Вони стали безіменними героями вже тому, що командування не забезпечило їх боєприпасами і підтримкою танків та авіації – так часто було на початковому етапі Великої Вітчизняної війни. Але про таке говорили тоді лише пошепки. Цифра тих чиї останки були знайдені на полях Черневського бою вже в наш час не досягла позначки і семидесяти воїнів. Тож війна ще і через майже сім десятиліть продовжується. Адже поки останній солдат не буде похований на полі ратного бою не можна говорити, що закінчилась війна. Тому може така велика увага зараз до теми Чернівського бою. І вона з роками лише збільшується. До теми цього важкого бою у вересні 1941 року звертались і раніше. Одним з перших дослідив ці події глухівчанин Віктор Михайлович Ронін. Проводив активну пошукову роботу вчитель історії а згодом і директор Черневської школи Вадим Григорович Конопля. Одним із перших висвітлив проблему Черневського бою на газетних сторінках відомий історик з Шалигино Олександр Олексійович Маслов. Ініціативна група «Моноліт» почала свою активну пропаганду першого великого бою та трагедії червоноармійців на Глухівщині із збирання підписів за перейменування однієї з вулиць міста Глухова в Героїв Черневського бою. Досягши цієї мети діяльність перейшла безпосередньо в район на ті землі де проходив сам чотирьохденний бій. За ініціативи Олексія Івановича Щербаня, Миколи Федоровича Кубана, Івана Івановича Бороденка було відкрито спеціальний рахунок на який перечислили кошти всі хто бажав відкриття пам’ятного знака. Ідею відкриття на пам’ятного знаку на честь героїв Черневського бою підтримав в 2005 році тодішній голова райдержадміністрації Микола Ільченко, обласна влада. Трохи згодом лише завдяки зустрічі голови районної ради Миколи Васька з головою Фонду держмайна України Валентини Семенюк вдалося вирішити питання з отриманням гармат для відкриття меморіального комплексу. Його будівництво активно підтримували голова райдержадміністрації Анатолій Шишканов, заступник голови Тетяна Савенко. Як уже розповідала наша газета важко було обрати місце розташування меморіального комплексу. Адже вересневі події вже далекого 1941-го року відбувались на території багатьох сіл та хуторів розташованих по колу : Кравченкового, Калюжного, Некрасового, Семенівки, Перемоги (Холопкове), Баничі, Будищі, Шалигіно, Соснівки, Заруцького, Сваркового, Іванівки з епіцентром бойових дій у районі с.Чернєве під час деблокування радянськими військами Київського “котла” (тобто військ Південно – Західного фронту, які потрапили в оточення в районі м. Києва у вересні 1941 року).
<Зупинили просування німців на Москву> У бій проти озброєного ворога була кинута тільки-но названа однією із перших чотирьох гвардійських дивізій Червоної Армії – 2-га гвардійська (нині Таманська) стрілецька дивізія під командуванням відомого на той час гвардії полковника Адріана Захаровича Акименка (1898 – 1998). Але ворог з цим рахувавсь мало. Йому треба було любою ціною йти до серця Радянського Союзу – міста Москви. Стальний кулак фашистів вже намертво почав стискати до мільйона радянських воїнів навколо столиці Радянської України міста Києва. Наш Глухів фашистські війська 2-ї танкової групи Гейнца Гудеріана захопили ще раніше — 7- го вересня 1941 року, а декількома днями пізніше закрили в районі міста Лохвиці Полтавської області кільце оточення військ нашого Південно – Західного фронту, яким командував – Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Кирпонос Михайло Петрович. У створеному великому котлі” опинилося від 600 до 800 тисяч радянських воїнів на чолі з своїм командиром. Щоб допомогти нашим військам вирватися з Київського “котла”, Ставкою Верховного Головнокомандування Червоної Армії був розроблений план контрнаступу. Немаловажну роль при цьому відводилось військам Брянського фронту під командуванням генерал-лейтенанта А.І.Єременка, котрий у розмові з Й. В. Сталіним заявив, що його війська розіб’ють знахабнілого Гудеріана. Для цього треба було вдарити по танковими і моторизованими дивізіями знахабнілого Гудеріана на 300 кілометровому фронті від Почепа – Погара – Новгород-Сіверського Ямполя – Глухова – Путивля – Білопілля – Штепівки аж до Гадяча. На чотири дні надзусиллями новостворені гвардійці на Глухівщині стримували наступ ворога. Тут східніше та південно-східніше міста Глухова у вересні 1941 року висувалися дві радянські дивізії: 2-га гвардійська (нині Таманська) та 160-та стрілецька, які входили до складу Рильської бойової дільниці (командир гвардії полковник А.З. Акименко) оперативної групи Брянського фронту генерал-майора О.Н.Єрмакова. Їм ставилося завдання активними наступальними діями перерізати важливу для німців рокаду Путивль – Глухів, щоб перешкодити Гудеріану мобільно перегруповувати свої війська в район Глухова та Шостки, звідки він планував нанести свій головний удар на Москву в обхід її з півдня через Орел та Тулу. Спочатку контрудар наших військ розвивався досить вдало. Радянські частини, маючи район села Чернєве, як своєрідну “військову базу“ та “трамплін” для подальших своїх наступальних дій, 21 вересня 1941 року почали наступати у кількох напрямках. Перша частина військ пішла штурмувати села Холопове (Перемога) та Баничі, друга – хутори: Калюжний, Кравченків, села Семенівку та Некрасове, третя – Сваркове, Заруцьке, Іванівку Спостережний пункт командира Рильської бойової дільниці гвардії полковника Адріана Захаровича Акименка, одночасно він командував 2-ю гвардійською (Таманською) дивізією, розмістився за чернєвським болотом поблизу урочища “Берізки”. Там же, в районі протитанкового рову, який простягався від урочища “Більове” і по урочищу “Берізки” довжиною близько два кілометри, знаходилась частина артилерії другого ешелону. Інша частина займала бойові позиції на краю тодішнього райцентру селища Шалигіно, жерла гармат якої були направлені в бік с. Черневе. Атакуючим вдалося заглибитися на відстань від 4 до 6 км, від річки Клевень, але гітлерівське командування, занепокоєне стрімким наступом наших військ, змушене було додатково перекинути зі свого резерву в напрямку с. Чернєве до сотні своїх танків. Німецькі танкісти, підтримані своєю авіацією, разом з мотопіхотою та артилерією 17-ї танкової дивізії з приданим їй моторизованим полком “Велика Німеччина” (який до цього діяв в районі м. Білопілля Сумської області), скористалися з того, що частини 160-ї стрілецької дивізії вчасно не вийшли в район с. Веселе Путивльського району та с. Баничі Глухівського району та нанесли по відкритому лівому фланзі 2-ї гвардійської (Таманської) стрілецької дивізії нищівного удару, де в районі с. Перемога (Холопкове) 900-от новобранців з Курського поповнення потрапили в оточення і вщент були розгромлені. Ось, як про ці події пише сам фашистський танковий стратег Гейнц Гудеріан у своїй книзі мемуарів “Воспоминания солдата”: “Противник наступав на Глухів і Чолопкове (тепер Перемога – Авт.) зі сходу та північного сходу, частково оточивши наші війська, які оборонялися в цих пунктах. Перед фронтом 17-ї танкової дивізії були виявлені дві нові російські дивізії… , 17-ту танкову дивізію я підпорядковував безпосередньо штабу танкової групи, а полк “Велика Німеччина” передав у підпорядкування 17- ї танковій дивізії, якій поставив завдання знищити противника в районі Глухова. Дивізія це завдання виконала”. «Прямо на нас повзе німецький танк…» “Ще за декілька днів до бою, до села прибула німецька саперна команда на двох машинах для знищення мосту через Клевень, – згадує житель села Чернєво Петро Гнатович Гурець, якому тоді було 16 років. — Гітлерівські сапери накидали на міст соломи та прив’язали до дерев’яних паль толові шашки. Багато мешканців Чернєва бачили це, і один із них, вчитель місцевої школи Володимир Васильович Єрмольський підійшов до довгов’язого сапера і запитав на німецькій мові: “ Чому ви руйнуєте міст, коли ще радянських частин не видно?”. На що йому фашист, розреготавшись, відповів: “Рус, Круп, Круп (тобто російське с. Крупець Рильського р-ну Курської обл.) будуть йти, всього їх 21 тисяча, – із помітним відтінком глузування продовжив далі, – всі вони тут знайдуть собі могилу”. На жаль так воно приблизно і вийшло: багато наших воїнів загинуло тут. Потім німці підпалили міст і поїхали по селу міняти продукти, але при цьому населення не грабували … Коли вже до зруйнованого мосту через Клевень наблизились радянські війська, їм прийшлось налагоджувати переправу, збивати до купи залізними скобами дерев’яні колоди, які потім кріпили до залишившихся паль мосту, таким чином вийшов імпровізований новий дерев’яний міст, по якому потім артилеристи на конях переправляли 76 мм та 122 мм гармати та різне військове спорядження і йшли далі на Перемогу (Холопкове), Калюжний хутір, у бік шосе Путивль – Глухів. Деякі бійці залишались в селі і окопувались. Чернєвці бачили це, та теж на своїх городах викопували схованки у вигляді окопів, накритих зверху дерев’яними колодками. Ми теж вирили на своєму городі таке укриття, і коли розпочався бій, то до нього набилося народу душ 20-30. Коли німецькі танки, підтримані своєю піхотою пішли на село, то хтось із тих, що сиділи в укритті побачив, що прямо на нас повзе німецький танк і мене, як найменшого, попрохали вилізти з окопу і показати тим самим гітлерівцям, що тут знаходиться мирне населення. Німецький танк зупинився не доїжджаючи до нас, а з відчиненого люку виглянув механік-водій, щось прогелготів, розвернув танк і об’їхав наше укриття стороною. Всі хто сидів в окопі зітхнули з полегшенням, бо ще хвилину тому могли бути змішаними з землею та похованими тут живцем. А бій продовжувався далі. Все село було в диму. За декілька десятків метрів від нас у окопі сидів наш воїн. Коли німецький атакуючий цеп солдатів пройшов, не зачепивши його, то він почав стріляти в спину атакуючим. Тоді частина фашистських піхотинців розвернулась і оточила його окоп, в який полетіли гранати. Так і загинув невідомий військовий. Хоча б міг собі відсидітися і залишитися живим. Під час бою також довелось бачити залп легендарних катюш. Так дві реактивні установки зненацька виїхали з урочища Більове, стали на бойові позиції і дали залп по німцям, які знаходились в районі тракторного стану с. Чернєве, а потім також зненацька зникли, так як і з’явилися, у невідомому напрямку. Коли гітлерівському командуванню стало зрозуміло, що наші дивізії вже не в змозі завдати суттєвого удару, фашисти залишили на Черневській висоті своїх спостерігачів з рацією та кулеметами. Самі ж зібрались у похідні колони і вирушили в напрямку Глухова — Ямполя, сіл Білокопитове, Студенок, аби наступати далі — на Москву. -------------------------------------------------------------------------------- Під Чернєво вперше в історії Великої Вітчизняної війни було застосовано так звані заградительные отряды. Йти на ворога – означало йти на вірну смерть, відступити – отримати кулю в потилицю вже від своїх. Тому багато хто просто в паніці – здавались в полон. 1000 солдат і офіцерів полягли в нерівному Черневському бою. Ще майже стільки ж здалися в полон ворогу. Через що на довгі десятиліття про сам бій заборонялось говорити.
И еще: http://hlukhiv.com.ua/articles/interesting/ostanki_geroya_mojno_budet_naiti.html комменты почитайте - там есть оперативные сводки по тем местам
Деревню Иваницкое (ныне с.Иваница, Недригайловского р-на) судя по потерям в ОБД немцы держали почти трое суток. 5 –го сентября идут погибшие у Городища, 6-го соседней Деркачевки и 7-го у погибших стоит запись с.Иваницкое. Народ сидел в лесах и восстановить картину боя нынче сложно. Есть немного из воспоминаний Героя СССР Трынина А.С. Особенно памятным для Трынина было сражение за село Иваницкое 7 сентября 1943 года. Противник превратил это село в мощный узел сопротивления. В каждом доме - пулемет, на каждом перекрестке улиц - пушка. Рота атаковала село с ходу после тридцатикилометрового марша. Пулеметный огонь из двух крайних домиков прижал бойцов к земле. Артиллерии не было, у минометчиков вышли все мины, поэтому уничтожить пулеметы надо было своими силами. Трынин со своим ординарцем пополз по-пластунски к крытой черепицей хате и одну за другой бросил две гранаты в чердачное окно, откуда длинными очередями били вражеские пулеметчики. В это время со второй огневой точкой расправилась группа бойцов, возглавляемая командиром первого взвода. Пользуясь прекращением огня, рота овладела южной окраиной села, уничтожив в уличном бою более сотни солдат и офицеров противника. Лично старший лейтенант Трынин в бою за село Иваницкое истребил 10 гитлеровцев.
Визволення Недригайлівського району від ворога здійснили 141-а стрілецька дивізія 60-ї армії Центрального фронту та 167-а, 340-а Сумські, 24-а, 180-а стрілецькі дивізії 38-ї армії Воронезького фронту в період з 5 по 12 вересня 1943 р. Розвиваючи наступ після визволення Сум і Білопілля, радянські війська 5 вересня вступили на територію району. Цього дня 141-а стрілецька дивізія вийшла на рубіж Тернів, а 240-а, 180-а, 167-а, 340-а – зайняли Городище, Деркачівку, Великі Будки, Зеленківку, Комишанку. 6 вересня частини 240-ї стрілецької дивізії визволили Терни. У наступні дні ворог був вибитий з сіл Чемоданівка, Рудка, Беседівка, Гринівка, Курмани, Сакуниха. 8 вересня 157-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І.І.Мельникова визволила Недригайлів. 167-а стрілецька дивізія, а також полки, що входили до її складу, за успішні бойові дії нагороджені бойовими орденами. 109 воїнів цієї дивізії стали Героями Радянського Союзу, а на кінець війни вона іменувалася 167 Сумська-Київська двічі Червонопрапорна стрілецька дивізія. ...З репродукторів прозвучало зведення інформбюро: «В течении 9 сентября Советские войска вели наступательные бои на Прилуцком направлении и, продвинувшись вперед от 8 до 10 километров, заняли свыше 80 населенных пунктов, в том числе районные центры Сумской области Смелое, Недригайлов, Синевка и крупные населенные пункты Курманы, Сакуниха, Семеновка, Капустницы...» Ветеран Великої Вітчизняної війни, колишній командир гармати 576-го артилерійського полку 167-ї дивізії П.Ф.Єременко згадував, що частини його дивізії ввійшли в Недригайлівський район з боку Штепівської греблі і Верхосулки. На кордоні тодішнього Штепівського і Недригайлівського районів зав’язався бій, який тривав до трьох діб. 167-а дивізія, починаючи від Комишанки, наступала вздовж Роменського шосе і правіше від нього, звільнила ряд населених пунктів Недригайлівського району. Ветеран згадував, що його трофейна 105-міліметрова гармата в бою під Кулішівкою вистріляла по ворогові цілу автомашину снарядів. До речі, гармата зайняла вогневу позицію «у небольшой речушки с историческим памятником мамонту».
Після довгої перерви відновимо наповнення цієї теми. Цього разу підійдемо більш системно. Інформація буде подаватися по всім районам Сумщини відповідно до початку бойових дій на їхній території . Почнемно з 1941р. Нижче вказано час, коли велись бойові дії в тому чи іншому районі .Відповідно до цього списку і буде в подальшому подаватися інформація . ------------------------------------------------------------------------- № Район Період ведення бойових дій в 1941 р 1 Шосткинський 26 серпня по ЗО вересня 1941 року 2 Ямпільський 28 серпня по ЗО вересня 1941 3 С-Будський 28 серпня по 9 жовтня 1941 4 Кролевецький 1 по 6 вересня 1941 5 Конотопський 6 по 18 вересня 1941 р 6 Глухівський 7 вересня по 2 жовтня 1941 р. 7 Путивльський 8 по 28 вересня 1941 8 Роменьский 10, 18, 19 вересня 1941 р 9 Липоводолинський 19 по 29 вересня 1941 р 10 Недригайлівський з 21 вересня по 8 жовтня 1941 11 Білопільський 20 вересня по 8 жовтня 1941 року 12 Лебединський 23 вересня по 11 жовтня 1941 р 13 Охтирський 8 по 16 жовтня 1941 14 Сумський 9 по 18 жовтня 1941 15 Тростянецький 10 по 16 жовтня 1941 року 16 Буринський з 12 по 19 жовтня 1941 року 17 Вписарівський з 12 по 19 жовтня 1941 року 18 Краснопільский 14 по 19 жовтня 1941 -------------------------------------------------------------------------
Бойові дії на території міста і району проходипи в 1941р. з 26 серпня по ЗО вересня. В серпні - вересні 1941 року у боях проти з'єднань 2-ї танкової групи на території Шосткинщини брапи участь 143-я, 307-а, 298-а стрілецькі та 52-а кавалерійська дивізії, 141-а танкова бригада 13-ї армії Брянського фронту та 293-я стрілецька і 10-а танкова дивізії 40-ї армії Південно-Західного фронту. 26 серпня ворог відкинув частини 143-ї стрілецької дивізії на лівий берег р. Десна, захопив переправу біля Новгород-Сіверського і наступав у східному (смт Ямпіпь) та південному (м. Шостка) напрямках. Вже 27 серпня ворог захопив с. Івот, м. Шостка, селище Вороніж. 28 серпня на території району в бій з фашистами вступили 52-а каваперійська та 10-а танкова дивізії. Одночасно 26 серпня ворожі війська форсували Десну біля с. Пирогівка і повели наступ на с. Богданівка і с. Собич. На смерть стояли тут бійці і командири 1034-го стрілецького полку 293-ї стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор П. Ф. Лагутій. У перший день бою було підбито 10 ворожих танків, та противник посилював наступ. Командир дивізії перекинув у район Пирогівки з-під Вороніжа і Шостки ще й 1036-й стрілецький полк. Але втримати бойові рубежі на р. Десна воїнам дивізії не вдалося. Противник силами двох полків піхоти та ЗО танками 28-29 серпня відтіснив їх до с. Собич, де 30-31 серпня ворожий наступ вдалось тимчасово І зупинити. 1 вересня фашисти силами трьох полків та 130-150 танків повели наступ на фланги дивізії з боку смт Вороніж і с. Богданівну і через Чорні Лози та з боку с. Собич через с. Ліски та с. Заболотне, і Воїни 1034-го та 1036-го стрілецьких полків зазнали великих втрат І і змушені були відступити за межі району, зайнявши оборону по лівому березі р. Есмань. 28-30 серпня 143-я стрілецька, 52-а кавалерійська та 10-а танкова дивізії радянських військ здійснили наступ на м. Шостка і смт. Вороніж. 143-я стрілецька дивізія (635-й стрілецький полк в 1 складі 300 чоловік) зайняла с. Вовна, а 10-а танкова дивізія своїм 10-м мотострілецьким полком досягла рубежа с. Мироновка - східна околиця Шостки (Локотки). 19-й танковий полк цієї дивізії 29 серпня зайняв смт Вороніж. 52-а кавалерійська дивізія, зустрівши шалений! опір фашистів, не змогла оволодіти с. Івот і відійшла до с. Антонівка, і ЗО серпня 19-й танковий полк змушений був залишити смт Во¬роніж, а 31 серпня 10-й мотострілецький полк під натиском броньованої армади ворога (до 100 танків) відійшов на рубіж с. Собичеве - ріка Есмань.
Війська 13-ї армії вели бої на території району до кінця вересня, неодноразово намагаючись контратакувати, щоб повернути втрачені біля м. Новгород-Сіверський переправи через р. Десна. 1 вереацйі 143-я стрілецька дивізія оволоділа с. Каліївка, а 12 вересня в напрямі на м. Новгород-Сіверський перейшли в наступ 307-а, 143-і стрілецькі та 52-а кавалерійська дивізії. Але в цей же час із району с. Свірж на села Каліївка та Глазове великими силами перейшли в наступ і фашистські війська, які змусили наші дивізії видійти на рубіж р. Бичиха. 16 вересня 307-а стрілецька дивізія здійснила наступ на с. Глазове, але оволодіти ним не змогла. Наші війська зазнавали великих втрат. Того ж дня 143-я стрілецька дивізія і 141-а танкова бригада відбили у ворога села Дібровка і Вовна. Атаки наших військ тривали до 22 вересня, але значного успіху не мали. 27 вересні вони знову розпочали наступ, та вже 28 вересня змушені були' перейти до оборони, бо стало відомо про підготовку фашистами великого наступу по всьому фронту, який і розпочався ЗО вересня. Радянським військам довелося відійти за межі району. Кількісна перевага військ і техніки ворога забезпечила йому успіх у цих боях. Ціною великих втрат (тільки в боях під Шосткою і Вороніжем наші війська підбили і знищили 55 танків, одну бронемашину, 3 гармати) фашистам вдалося захопити територію району. Значними були і втрати захисників: більше половини воїнів втратила 293-я стрілецька дивізія, яка була сформована на Сумщині, а в полках 307-ї стрілецької дивізії на середину вересня залишалося лише по 100-120 чоловік.
Ямпільський рн. Бойові дії на території району в 1941 р.проходили з 28 серпня по ЗО вересня 1941 р., У бойових діях 1941 року брапи участь 143-я, 298-а стрілецькі, 21-а, 52-а та 55-а кавалерійські дивізії, 141-а танкова бригада 13-ї армії Брянського фронту. Розвиваючи наступ на схід після форсування р. Десна, ворожі війська 28 серпня вступили на територію району. Того ж дня їм вдалося зайняти с-ще Ямпіль. 10 вересня 21-а кавалерійська дивізія, яка з території Середино-Будського району пересувалась на лівий фланг армії (в район м. Глухів), вибила противника із Ямполя, але після її проходження селище знову зайняв противник. З 14 вересня на території району розгорнулись активні дії радянських військ - наступ з'єднань лівого крила 13-ї армії з метою розгромити противника в районі міст Новгород-Сіверський -Кролевець - Глухів. 298-й стрілецькій дивізії після запеклих боїв 14 вересня вдалося зайняти Ямпіль. Інші з'єднання успіху не мали. 16 вересня противник знову зайняв Ямпіль і Орлівку, створивши загрозу Хутір-Михайлівському. Безуспішні атаки наших військ продовжувались до 28 вересня, коли виявилась підготовка противника до великого наступу і наші війська перейшли до оборони. ЗО вересня почався наступ противника, кінцевою метою якого було оволодіння Москвою (операція "Тайфун"). Основний удар противника прийшовся по 298-й стрілецькій та 55-й кавалерійській (билась як піхота) дивізіях, проти яких від с. Шатрище наступали до 100 танків і мотодивізія. Обидві дивізії чинили противнику впертий опір, але стримати його натиск не змогли. Противник оточив 888-й та 892-й стрілецькі полки 298-ї дивізії, зайняв села Дупликівку і Степне, повів наступ на м. Севськ та селище Середина-Буда, завершивши окупацію району.
Середино-Будський рн. 1941р. Бойові дії на території району велись з 28 серпня по 9 жовтня 1941 року, з 1 по 16 березня та з 4 по 8 вересня 1943 року. У бойових діях в серпні-жовтні 1941 року брали участь 6-а, 132-а, 143-я, 155-а, 298-а, 307-а стрілецькі, 50-а танкова дивізії та 141-а танкова бригада 13-ї армії Брянського фронту. Відступаючи під тиском противника, наші війська 28 серпня різними способами переправлялись через р.Десна і займали обо¬рону на її східному березі: 6-а стрілецька дивізія на рубежі с. Нововасилівка - с. (Ьчкине, 50-а танкова (без танків) -с. Очкине - с. Боровичі. 30 серпня на північ від с. Нововасилівка по Десні зайняла оборону 307-а стрілецька дивізія, яка під час переправи через річку втратила багато людей і все важке озб¬роєння (кулемети, гармати, міномети), у зв'язку з чим була зведена в один стрілецький батальйон. 1 вересня противник форсував р.Десну і зайняв гай на північно¬му заході від с. Нововасилівка. 2 вересня 6-а і 307-а стрілецькі дивізії спробували ліквідувати це угруповання противника, але успіху не мали і були вимушені залишити Нововасилівку. 4 вересня по¬чався новий наступ, у якому, крім 6-ї і 307-ї стрілецьких, взяли участь також 155-а стрілецька і 50-а танкова, що діяла як піхота, дивізії. Успіху вдалося добитися тільки 6 вересня, коли 6-а стрілецька і 50-а танкова дивізії зайняли с. Нововасилівку, відкинувши против¬ника на західний берег р. Десни. На рубежі Десни вони утриму¬вались до 1 жовтня. Після невдалого наступу на м. Новгород-Сіверський 12 ве¬ресня на територію району відійшли 132-а і 307-а стрілецькі дивізії, які зайняли рубіж с. Боровичі - північний берег р. Бичиха, звідки до 28 вересня вони вели невдалі атаки на села Боровичі і Криво-носівка. 30 вересня противник розпочав рішучий наступ (початок опе¬рації "Тайфун"). Після короткого бою йому вдалося захопити с. Хильчичі, відкинути частини 132-ї стрілецької дивізії на ПІВНІЧНИЙ захід і на ранок 1 жовтня зайняти села Уралове і Рудню. 1-3 жовт¬ня з'єднання армії відійшли на рубіж: гирло р. Знобівка - села Мефодівка - Зноб-Трубчевська - Стягайлівка (132-а стрілецька диві¬зія), Стягайлівка - Лісне (307-а стрілецька дивізія), північний берег р. Знобівка - ліс на півночі від с. Велика Берізка (143-я стрілецьке дивізія). Запеклі бої в районі с. Лісне вела 307-а стрілецька дивізія; протягом дня 5 жовтня вона відбила 5 атак ворога з великими для нього втратами. В той же день виявилось, що дивізії, які вели бої на території району (155-а, 298-а, 307-а), опинились в оточенні. 307-а дивізія з частиною сил 298-ї 9 жовтня з важкими боями вийшла з оточення в напрямі с. Лемешівка (Брянська обл.). 155-а стрілецька дивізія і армійські тили, які вона охороняла, із оточення не вийшли. У боях на території району радянські війська зазнали величез- і них втрат. Так, 307-а стрілецька дивізія під час контратак на Криво-носівку в період з 14 по 29 вересня втратила до 1200 чоловік. На 5 жовтня в її полках нараховувалось по 100-120 чол. В 143-й 1 стрілецькій дивізії (1019-й, 1021-й, 1023-й стрілецькі полки і прида-ний батальйон 695-го стрілецького полку) на 1 жовтня налічувалось 600 чоловік.
Re: Ответ: Бои за Сумщину 25октября 1941г дивизия была переброшена из р-на г Рыльска в р-н г. Курска,где совместно с Курским Народным ополчением до 3 ноября сражалась на подступах к городу и его улицах,а вечером 3 ноября вынуждена была оставить Курск и начать отход в направлении Касторного. Бездорожье и сильная осенняя распутица недавали нам возможности использовать имеющуюся технику и мы вынуждены были отводить ее по жел. дор.полотну своим ходом. Из средств усиления мы имели только один самодельный бронепоезд, построенный Курскими железнодорожниками. Командовал этим бронепоездом Василий Чукрин. Под прикрытием этого бронепоезда мы в дневное время вели ожесточенные оборонительные бои, а с наступлением темноты, избегая окружения противником, отходили, готовили следующий оборонительный рубеж и снова дрались. Так к 3 декабря мы отошли к жел.-дор. станции Кшень, пройдя за месяц непрерывных боев около 100км. 535й полк в котором я тогда служил отходил вдоль ж.д. полотна через ст. Ноздрачево,Отрешково,Щигры,Черемисиново,Мармыжи на ст. Кшень,а др. части дивизии отходили в направлении Беседино,Соколья Плота,Тим, на рубеж р. Кшень. 11 декабря мы начали зимнее наступление в направлении с. Панское, с. Становое,Тим, а 6 января 1942г овладев ст. Шумаково перерезали ж.д. Курск-Харьков и вышли в р-н с. Любицкое. Теперь о Щиграх. 22 ноября 1941г более суток мы вели тяжелый бой с превосходящими силами противника западнее п. Щигры. Во второй половине дня 22 ноября под напором этих сил наши боевые порядки начали откатываться на рубеж ж.д. с. Щигры. Рельеф местности и древесные насаждения ограничивали визуальную возможность контролировать действия противника , вот и решили мы с помошником начальника штаба Евгением Поповым( погиб в январе 1943г) взобраться на крышу Щигровской церкви и оттуда проконтролировать движение боевых порядков противника. Подбежав к церкви мы увидели, что в здании церкви был прод. склад и жители Щигров, в основном женщины и дети не обращая внимания на огонь противника разбирают продукты, а какой то мордатый субъект пытается закрыть на замок дверь склада и не дает людям разобрать продукты. Отобрав у него замок, я запретил ему препятствовать людям, а сам с Поповым устремился на колокольню и оттуда на большой купол. Но фашисты были уже в р-не станции, заметили нас и пулеметным огнем заставили убраться с крыши. Когда же мы спустились вниз то оказалось
Re: Ответ: Бои за Сумщину , что этот тип все же закрыл дверь склада другим замком, и заставил людей убраться.Обстановка ежеминутно осложнялась. Все улицы паралельно ж.д. насыпи с Западной и Юго Западной стороны простреливаются плотным ружейно-пулеметным огнем и одновременно противник начал охват Щигров с Юга. Нужно было отходить за поселок, что бы прикрыться ж.д. насыпью и попытаться организовать оборону. Но противник уже успел захватить террикон восточнеее Щигров и поливал нас сильным пулеметным огнем. Добежав до ж.д. виадука через р. Щигры мы приказали саперам взорвать его и отходить вместе с нами. Через короткое время над нашими головами просвистели обломки конструкций и виадук перестал существовать. С наступлением сумерек, сопровождаемые сильным минометным и пулеметным огнем мы отходили на Горелово... Из воспоминаний ветерана
7го-8го января 1942г. 2 гв. дивизией при поддержке 14 танковой бригады была разгромлена 3 танковая дивизия фашистов в населенном пункте Выползово. В 15 часов начался артналет. Под прикрытием огня артиллерии пехота и танки продвигались к центру села зачищая дом за домом. Правильно расчитав направление отхода противника, через лощину за селом, там скрытно были размещены пулеметные расчеты которые довершили дело. В результате боя было уничтоженно 915 вражеских солдат и офицеров ,12 танков, 3 артиллерийские и минометные батареи и т.д. Наши потери были незначительны.
Фронт продвигался от Шостки в сторону Конотопа. При этом Кролевец ( райцентр между Шосткой и Конотопом) мало значится в оперсводках. Опрос местных жителей показал что в Кролевце особых боёв не было. Была какя-то свалка в р-не села Ленинское что в километрах двадцати от Кролевца в сторону Конотопа. Хотелось бы узнать про Кролевец:-- как сдали город
20 сентября 41г перейдя р. Клевень дивизия начала боевые действия в направлении с. Холопково-г.Глухов Из р-на с. Чернево в направлении с. Холопково действовал 395 гв. ст. полк под командованием гвардии майора Анастаса Хачатуровича Бабаджаняна, усиленный на правом фланге одним батальоном и спецподразделениями 535 ст. полка под командованием майора Петра Яковлевича Фиалко. А в это время второй батальон 535 гв. ст. полка приданный 875му гв. ст. полку под командованием гв. полковника Добровольского действовал в направлении г. Глухова.Учитывая сложность обстановки этот батальон был значительно усилен политсоставом. Третий батальон 535 гв. ст. полка находился в резерве командира дивизии в с. Шалыгино. Всем частям дивизии для успешной борьбы с танками противника были приданы группы СИТ (собаки истребители танков) которые показали себя в бою довольно эффективно. 23 сентября противник поддержаный крупными силами авиации и танков на уччастке 2 гв. дивизии перешел в наступление. Начались неравные бои.В этот день на участке между с. Холопково и с. Чернево погиб военком 395 гв. с. п. батальонный комисар Пивоваров. Обстановка силно осложнилась... Ушедший на Глухов 875 гв. с. п. с приданым ему батальоном 535 гв. с. п. оказался изолированным противником от остальных частей дивизии.Связи с ним не было.
24 сентября на территории с. Чернево разыгалось большое сражение в ходе которого только людьми находившимися на КП 535 гв. с. п. было уничтожено 14 танков противника. К исходу дня фашисты усилили активность пустив огнеметные танки которые начали жечь строения села и огнеметным огнем теснить нас к р. Клевень, левый берег которой был в большинсве непроходимым болотом.В этом бою геройской смертью погиб командир 535 гв. с. п. майор Фиалко и многие другие. Отойдя за р. Клевень мы 25 сентября заняли оборону по левому берегу реки на рубеже с. Шалыгино-с. Сосновка. В ожидании возвращения 875 гв. с. п. и батальона 535 гв. с. п. мы 30 сентября подготовили и провели из р-на Сосновка контрудар по скоплению противника в р-не с. Сварково, охладив этим наступательный порыв противника. Так активной обороной мы продолжали удерживать р-н Шалыгино-Сосновка до 5 октября 1941г. Интересно вспомнить один случай, когда перед уходом из этого р-на нас начали сильно беспокоить минометы и артиллерия противника ориентировавшиеся на триангуляционный пункт расположенный восточнее Сосновки. Ночью мы сместили этот пункт на несколько десятков метров и дезориентировав противника(являясь для него закрытой целью) в течении суток были вне попаданий фашистов.
Но обстановка на нашем участке обострялась более и более. И вот в 18 00 5 октября 1941г согласно приказу штаба дивизии 535 гв. с. п. начал отход из р-на села Сосновка , а 395 гв. с. п. из р-на с. Шалыгино. Следуя из р-на с. Сосновка по дороге на Шалыгино не доходя до моста через р. Обеста повернул влево и прикрываясь лесом пошел вдоль него, вскоре выйдя на полевую дорогу ведущую к ст. Локоть. На этой дороге колонну полка остановил местный житель и предупредив , что впереди в населенном пункте нас ждет танковая засада противника проводил нас полем в обход населенного пункта. Так благодаря его самоотверженному поступку, наша колонна не попала в засаду и мы перед рассветом 6 октября вошли в село Нехаевка, где покормив и проинструктировав людей мы снова выступили в направлении г. Рыльск. В это время группа танков противника вошла в село Нехаевка и обнаружив нас на дороге за селом обрушилась огнем и гусеницами на нашу колонну.После короткого боя с этими танками, колонна отбросив преследователей, прикрываясь танконедоступными местами рельефа местности, с большим трудом вышла из этого р-на. Переправившиь через реку Сейм и сосредоточившись на ее левом берегу против г. Рыльск, 2 гв. с. д. заняла оборону. Вскоре вышли сюда и 875 гв. с. п. с батальоном 535 с. п. Командиром 535 сгв. с. п. был назначен гв. майор Сыромятников, а комиссарами 395го и 535го гв. с. п. гв. ст. политруки Митрофан Скирдо и Федор Чурилов. Из воспоминаний ветерана 2 гв. ст. дивизии.
