Бои за Сумщину

Ответ: Бои за Сумщину

Как видно 23 августа в рн.Ахтырки активные действия почти не велись.
Немецкие части,в связи с потерей Харькова и дальнешей бесперспективностью наступления на Богодухов, готовились к отходу с Ахтырки, а советские вели перегрупировку и готовились к повторному настулению на 26-27 августа. Но в наступление перешли уже 25 числа, так как отступление противника было выявлено. И уже к 16 часам 25 августа Ахтырка практически была освобождена.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Немного остановлюсь на боях и выходе с окружения 93 танковой бигады. Которая штурмовала Ахтрырку и 18 августа попала в ней в окружение.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Следуя на предельной скорости по харьковскому шоссе, передовой батальон в 3 часа утра 10 августа в двух километрах восточнее Ахтырки внезапным налетом уничтожил позиции зенитной артиллерии противника. И затем танки устремились к городу, но навстречу им уже мчались вражеские танки. Наступил рассвет. У самого въезда в город, около кирпичного завода, что у развилки дорог, завязался ожесточенный танковый бой. Некоторые танки далеко проникли в город, где вели тяжелые бои в окружении.

Командир роты 215 отдельного танкового батальона гвардии капитан Терещук Иван Андреевич первым с 4 танками ворвался в город и занял оборону у перекрестка улиц у школы №7. В течение суток отважные танкисты, будучи окруженными, отбивали немецкие атаки.

…18 августа 93 танковая бригада попала в окружение. Гитлеровцы считали эту группировку наших войск обреченной и поэтому ограничились блокированием лесных дорог. Они не торопились с ее ликвидацией, а все усилия направляли на расширение прорыва.
В этих тяжелых условиях командир 93 танковой бригады полковник С.К. Доропей взял на себя руководство всеми окруженными частями и подразделениями и принял исключительно дерзкое решение на выход из окружения.
Он решил обмануть врага и вывести войска из западни незаметно, тихо, без боя. Для этого в ночь с 21 на 22 августа все части, строго соблюдая световую и шумовую маскировку, сосредоточились в восточной части обороняемого участка, в огромной лощине и непосредственной близости от грунтовой дороги, идущей из Ахтырки на Котельву. Для усиления эффекта мнимого наличия частей в районе окружения были заведены на полные обороты и оставлены в лесу негодные тракторы. Всему личному составу было приказано при встрече с противником избегать столкновений и уклоняться от общения с местным населением.

В это время по дороге из Ахтырки на Котельву почти непрерывным потоком следовали к фронту гитлеровские колонны, преимущественно танковых частей.

Выбрав момент, когда промежуток между колоннами фашистских войск был достаточно велик, полковник Доропей вывел наши части из лощины на дорогу и пристроил их к хвосту немецкой танковой колонны. Клубы пыли и дым от танковых двигателей способствовали введению в заблуждение врага. Военная хитрость осталась гитлеровцами незамеченной.

В таких необычных условиях колонна советских войск протяженностью свыше 5 километров, в тылу врага, без боя совершила 30-ти километровый марш.

На рассвете 22 августа, когда колонна приблизилась к рубежу боевого соприкосновения в районе Колонтаевки, полковник Доропей развернул свои танки в боевой порядок и с тыла нанес по врагу сокрушительный удар. Оборона фашистов дрогнула. Гитлеровцы, ошеломленные неожиданным нападением, разбежались и выход из окружения был успешно завершен.

Вся пехота при совершении этого ночного марша десантировалась на танках. Танками же буксировалась и артиллерия. При проведении этой смелой операции наши войска почти не имели потерь.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Хотя в этом воспоминании есть свои странности.
Населенный пункт Колонтаевка есть в Курской обл, а южнее Ахтырки недалеко Котельвы есть с.Колонтаев на р.Мерла.
К тому же согласно сводки 27 арми за 23 августа 93 тбр вышла из окружения и сосредоточилась в районе Старая Рябина. Этот населенный пункт находиться восточнее Ахтрки. И удалены эти два пунка друг от друга килиометров на 40.
К тому же с.Колонтаев 22 августа был занят противником. Так как противник 23.8 атаковал наши части из района юго-западной части нп Любовка (5 км юго-зап. г. Краснокутск). А Колонтаев находиться еще юго-западней.
Так что не очень ясно, если выходили из окружения на хвосте немецкой колонны идущей в Котельву, то в Старую Рябину выйти не могли . А если прорывались изначально на Струю Рябину, то однозначно не плетясь в хвосте немцев, а сомостоятельно двигаясь на восток.
К тому же школа №7 находиться ближе к восточной окраине города.
И чтобы выйти на шоссе ведущее к Котельве необходимо махнуть круг по городу и еще форсировать небольшую речку протекающую через город.
Так что эти воспоминания вызывают сомнения. Хотя на войне возможно все.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Теперь немого обобщим.

Бои на ахтырском направлении, разгоревшиеся в августе 1943 года, являются частью завершающегося этапа Курской битвы, вошедшей в историю под названием "Ликвидация белгородско-харьковской группировки немецко-фашистских войск".

Обороне Ахтырки фашисты придавали большое значение. Это объяснялось тем; что после потери Богодухова Ахтырка оставалась единственным опорным пунктом, откуда гитлеровцы могли оказать содействие Харьковской группировке своих войск. Противник занял оборону на белгородско-харьковском направлении, создав здесь 7 оборонительных рубежей глубиной до 90 км.

5 августа в бой была введена 27 армия генерал-лейтенанта С.Г. Трофименка, перед которой была поставлена задача - ударом в направлении Грайворон-Ахтырка овладеть городом Ахтырка и завладеть плацдармами на западном берегу Ворсклы. В своем составе 27 армия имела пять стрелковых дивизий: 71 (генерал-майор Н.М. Замировский), 147 (генерал-майор М.П. Якимов), 155 (полковник И.В. Капров), 166 (полковник Б.И. Полторжицкий), 241 (полковник П.Г. Арабей). Армию поддерживали: 4 гвардейский Кантемировский танковый корпус (гв. генерал-лейтенант П.П. Полубо-яров); 17 артдивизия прорыва (генерал-майор С.С. Волкенштейн); 2-я воздушная армия (генерал-полковник С.С. Красовский); 93 отдельная танковая бригада (полковник С.К. Доропей), 29 гв. воздушно-десантный полк(гв. майор Г.В. Кочетков), 7 гв. воздушно-десантная дивизия (гв. генерал-майор М.Г. Микеладзе), 47 гв. миномётный полк (гв. подполковник Ф.С. Макси-менко), 20 воздушно-десантный корпус (генерал-майор Н.И. Бирюков), 3 гв. Котельнический танковый корпус (гв. генерал-майор И.А. Вовченко), 40 армия (генерал-лейтенант К.С. Москаленко), 47 армия (генерал-лейтенант П.П. Корзун), 4 гв. армия (гв. генерал-лейтенант Г.И. Кулик).

Имея подавляющее превосходство в живой силе и стрелково-артиллерийском вооружении, армия значительно уступала противнику в тяжёлых танках, самоходной артиллерии и бомбардировочной авиации.

8 августа 27 армия вступила в пределы Ахтырского района. В центре армии наступал 4 гв. Кантемировский танковый корпус. Понеся большие потери в боях за Грайворон, на 8 августа корпус имел в своём составе 116 танков.

В ночь на 9 августа перед частями танкового корпуса была поставлена задача - прорваться на восточную окраину Ахтырки и подготовить условия для штурма города.

11 августа в 4 часа утра танки с хода атаковали Ахтырку. Бой сразу же принял ожесточённый характер. Фашисты хорошо подготовили город к уличным оборонительным боям. Основные магистральные улицы пересекали противотанковые рвы, на всех перекрёстках находились танки и самоходные пушки. Город обороняли полностью укомплектованная моторизованная дивизия СС "Великая Германия", части 11И19 танковых дивизий, 3 минометная дивизия, 112 и 255 части пехотных дивизий; около 250 танков, в т.ч. 75 тяжелых типа "Тигр".

Расчеты командира корпуса овладеть Ахтыркой с хода без участия пехоты не оправдались.

Общий штурм города был назначен на 16 часов 12 августа. С утра 12 августа к Ахтырке начали подходить стрелковые соединения, которые в 16 часов, после удара нашей авиации, перешли в наступление и продвинулись в глубь города на 500-600 м. Уличные бои продолжались с неослабевающим напряжением, противник усиливал сопротивление.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Утром 13 августа, после мощного вражеского удара с воздуха, 40 фашистских танков атаковали северовосточную часть города. Отважно дрались в этом бою танкисты 4 гв. Канте-мировского танкового корпуса и 93 танковой бригады. Они смело прорывались через огонь и громили врага с тыла. Отдельные танки прорывались к центральной площади города, но, будучи ограничены в маневре, в большинстве своем гибли. Объятые пламенем танки не выходили из боя и сражались до последней возможности.

Командование 27 армии, убедившись в бесплодности дальнейших наступательных действий, вечером 13 августа отдало приказ прекратить атаки и временно перейти к обороне на непосредственных подступах к Ахтырке. С наступлением темноты из окраин города были выведены все танковые части, которые с 9 по 13 августа понесли большие потери (80 танков) и нуждались в пополнении и отдыхе. Большие потери -12163 человека, понесённые 27 армией при первом штурме Ахтырки, не позволяли возобновить наступление. Главная задача наступления армии - освобождение Ахтырки - оставалась нерешенной.

Противник, отразив попытку 27 армии овладеть городом, в спешном порядке стал сосредотачивать крупные силы и сколачивать ( мощную танковую ударную группировку. 16-17 августа в полосу обороны 27 армии командованием Воронежского фронта была введена 4 гв. армия до этого, находившаяся в резерве Ставки.

Утром 18 августа фашисты нанесли мощный танковый удар по обороне 27 армии. Сильный артиллерийский и минометный огонь принял на себя передний край 166 сд. Затем последовал авиационный удар двумя группами по 30-35 самолетов в каждой. Одновременно с юго-восточной окраины Ахтырки начали двигаться два полка пехоты под прикрытием танков.

Противник нанес удар по 166 дивизии, которая больше всего понесла потерь во время уличных боев и являлась наиболее слабым звеном в обороне 27 армии. Прорвав передний край обороны, противник начал расширять участок прорыва, они пустили три волны танков по 50-60 в каждой.

Прорвав вторую оборонительную линию, танки противника вышли на оперативный простор и, не встречая серьезного сопротивления, овладели совхозом "Ударник". В районе совхоза разгорелись особо тяжелые бои, поскольку здесь шло наступление главной группировки танковых войск противника. Здесь решалась судьба всего сражения.

Овладеть совхозом было приказано 29 гвардейскому воздушно-десантному полку 7-й гвардейской воздушно-десантной дивизии.

На рассвете 21 августа боевые порядки дивизии были атакованы превосходящими силами противника. В бой фашисты бросили главные силы танковой дивизии и моторизованную дивизию СС "Великая Германия".

29 полк, глубоко вклинившись в расположение противника, потерял связь с соседями, фланги полка обнажились - и противник повел бой на окружение совхоза. Полк организовал круговую оборону.

С северо-запада наступало 27 танков, с северо-востока -12, с востока и юга на полк наступали большие группы автоматчиков. Фашисты применили новую тактику - на большой скорости танки противника подошли к траншеям гвардейцев и, высадив десант, отошли в укрытие. Фашистские автоматчики забросали траншеи гвардейцев гранатами.

К 9 часам утра весь совхоз и прилегающие к нему поля были охвачены ожесточённым боем, все постройки совхоза были стёрты с лица земли. Из командиров 3-го батальона в строю остался только один - остальные погибли или были ранены, а из роты противотанковых ружей вышел из боя только один расчет - 2 человека. От 7 стрелковой роты противотанковых ружей осталось 6 бойцов и 3 ружья, пулемётная рота попала под огнемётную атаку и почти вся сгорела.

За день боя 29 полк своими средствами уничтожил 9 танков и одно самоходное орудие. Бой продолжался. Тяжело было гвардейцам, вооруженным только автоматами и карабинами, противостоять врагу с танками. В результате многочасового боя, когда полк потерял все противотанковые средства, вражеские танки стали безнаказанно в упор расстреливать оставшихся в живых гвардейцев. Пулемётной очередью был сражён командир полка гв. майор Г.В. Кочетков, и в следующее мгновение его тело было раздавлено гусеницами "Тигра".

 

Ответ: Бои за Сумщину

Вечером 22 августа общими усилиями 7-й и 8-й воздушно-десантных дивизий кольцо окружения было прорвано и остатки 29 гв. воздушно-десантного полка соединились с частями своей дивизии. После двухдневного жестокого боя в окружении, полк насчитывал 723 человека из 3 тысяч. Полк понёс огромные потери, но своей стойкостью, упорством и мужеством сковал более одной трети сил главной группировки противника и тем самым подорвал его наступательные возможности. После боя за совхоз "Ударник" фашисты уже больше не делали попыток возобновить наступление.

В боях за совхоз "Ударник" и за освобождение города 8 человек удостоены высокого звания - Герой Советского Союза: М.Б. Багиров, А.И. Барданов, А.Н. Гайдаш, Г.М. Головин, В.А. Жуков, В.М. Покидько, В.А. Сидоров, И.А. Терещук.

В течение 19-21 августа 27 армия пополнялась боевой техникой и личным составом. Командованием Воронежского фронта армия получила приказ с утра 21 августа перейти в наступление и к исходу дня овладеть Ахтыркой. Выполнить эту задачу в течении трёх дней не удалось в связи с сильным противодействием противника и отсутствием танковой поддержки. Противник прочно удерживал непосредственные подступы к Ахтырке, подвергая боевые порядки 27 армии массированными ударами с воздуха.

Таким образом, наступление советских войск на ахтырском направлении в результате ожесточённого сопротивления противника было приостановлено по всему фронту.

После освобождения Харькова значение Ах-тирки как опорного пункта фашистов в общей системе обороны харьковского направления было утрачено. Угроза окружения ахтырского гарнизона, вынудила фашистское командование принять решение оставить Ахтырку и отвести войска на новый оборонительный рубеж. Эвакуация противника проводилась 23-24 августа под покровом ночи.

Отход фашистов из города был замечен разведкой 27 армии в 7 часов угра. Командующий армией отдал приказ на преследование противника.

25 августа в 8 часов утра войска 27 армии перешли в атаку и в течении дня.147 дивизия овладела южной частью Ахтырки, 155 дивизия - северной половиной города до р.Ахтырка. 166 дивизия к 16 часам сосредоточилась в центре города. Ахтырка была освобождена от фашистских захватчиков.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Немного о действиях Тигров GD в рн. Ахтырки.
Текст переведен с английского, так что могут быть неточности.


14-15 августа 1943, 36 Тигров были в распоряжении трех рот.
Новый батальон Тигров прибыл на фронт в середине августа, но 31 августа командующий батальона не был доволен средствами обеспечения и другими услугами, которые предоставлялись его боевой единице.
В сообщении, написанном 31 августа, он определил состояние батальона.
Штаб имел 3 транспортных средства Команды Тигра.
Взвод разведки имел 7 бтр без оружия.
9-ая Рота (прежде 13-ая Рота Panzer Батальона GD) не имела ни одногоТигра.
10-ая Рота была полной, кроме одного Тигра .
11-ая Рота потеряла четыре Тигра и большинство оборудования групп обслуживания в течение длинного пути.
Полное укомплектование по штату отсутствовало также, как и у подразделения обеспечения (меньшее на один взвод), также как всех транспортных средств положенных по штату.

Поезда, в которых новый батальон транспортировался, произвели разгрузку в Нижней Сыроватке в середине августа, что вынудило батальон пройти более чем 110 километров к месту их назначения( два километра к юго-востоку от Ясеновое). Десять Тигров выбыли из-за механических проблем разной степени сложности.
Несмотря на состояние батальона, приказы состояли в том, чтобы вступить в бой около Бельска (30 километров к юго-западу от Ахтырки) следующим утром, чтобы остановить русских форсировавших р.Ворскла. Батальон Тигров не имел ни поставок или возможности ремонта, не было ни ремонтной части, ни запчастей для ремонта.
Взвод разведки батальона изучал местность на ночь 14 августа. Была задача к 18-30 выдвинуться и удержать с.Грунь. Но Грунь была занята противником, который продвигался в северном направлении.
Батальон был перемещен в «Перше Травня», что пяти километрах к северо-западу от Груни, и подготовленный, чтобы атаковать 15-го августа.
Батальон Тигров присоединился к Kampfgruppe наряду с ротой танков Пантера, отрядом разведки и штурмовыми силами от GD . В 06-30 утра, с Тиграми во главе, группа отправляется в Грунь, с приказом прорываться к Бельску и уничтожать врага, который наступал. За один километр к северу от Груни, батальон подвергся обстрелу танков с высоты к востоку от северной стороны деревни, хотя это вызвало только поверхностные повреждения ведущего Тигра. Батальону приказывали атаковать, в направлении высоты обходя два глубоких оврага поперек их движения .
10-ая Рота прекратила обеспечивать огонь покрытия, в то время как 11 Рота продолжая продвижение выше обоих оврагов, подвергаясь обстрелу с танков и самоходных орудий. Только после длительного боя вражеский огонь был подавлен.
Хауптманн фон Виллебоис, командуя 10-й Ротой, был серьезно ранен, когда его Тигр был поражен приблизительно восемь раз 122 мм снарядами советской артиллерии. Тем не менее, батальон достиг кладбища в Бельске, и прошел через часть деревни двигаясь на южную окраину Груни преодолевая несильное сопротивление.
Шесть единиц техники были выведены из строя, включая два транспортные средства группы. Пять был поражен вражеским огнем, и семь Тигров перенесли механические поломки (проблемы с двигателем, трансмиссией или оружием). Однако, батальон продолжил продвигаться, вытесняя противника из северной окраины Буды без потерь для себя. Пополнение топлива и боеприпасов следовало за группой, и в 19-00 за батальоном, который подошел к Бельску только тремя исправными Тиграми. Центр Бельска была достигнут в 01-00, когда советские танки и артиллерия были уничтожены.
Это первое боевое действие батальона принесло следующие потери: Один солдат убит, один офицер, серьезно раненный, и три офицера и три солдата с менее серьезными ранами.
16 августа, батальон передвигается от Бельска в Грунь, и к лесу к юго-западу от Ахтырки.
Атакb 18 августа 1943 причинила следующие потери:
При атаке на Большое Озеро в 08-30, восемь Тигров подрываются на минном поле. Некоторые транспортные средства поражаются больше чем одной миной одновременно; противотанковые мины причиняли поверхностное повреждение, но те были заложены с большими снарядами, причиняя сильные повреждение ходовой части. Пять Тигров перенесенное легкое повреждение на этом поле, остальные три были выведены из строя. Батальон не вел никаких дальнейших действие тот день из-за полученного ущерба. Только один человек был ранен.
Только четыре Тигра остались эксплуатационными.
19 августа 1943, эти четыре исправных Тигра, совместно с танковым полком атаковали Пархомовку; каждый был оружием нападения, и враг оказывал сопротивление противотанковой артиллерией и танками КВ-1 и T-34. Потери за день составили три человека убитых и один раненный, а также один Тигр, тяжело поврежденный и два Тигра с поврежденным оружием.
Благодаря ремонту других машин, батальон Тигров имел 5 исправных Тигров к вечеру.
20 августа 1943, три из этих Тигров выбыли из строя из-за механических поломок, два из них с передачей и электрическими проблемами генератора. В то время, как группа продвигалась юг, чтобы соединиться с SS Totenkopf, пять вражеских танков были поражены двумя остающимися на ходу машинами.
22 августа 1943, были сведения, что единственный Тигр уничтожил шесть противотанковых пушке и много противотанковых ружей.
23 августа 1943, командующий батальона Тигров возглавлял kampfgruppe, состоящую из остающихся исправных танков Полке Panzer GD в целом - два Тигра, девять Пантер, три PzKpfw IV ( длинноствольное 7.5 cm орудие), три PzKpfw IV (короткое 7.5 cm орудие), три PzKpfw III, три огнеметных танка и одного командирского танка. Группа использовалась, чтобы отразить вражеские танковые атаки по фронту Полка Grenadier GD около Михайловки, 12 километров к юго-западу от Ахтырки. На счет одного Тигра было записано 25 вражеских танков и 7 противотанковых пушек.
24 августа 1943, группа переместилась на запад , заняв оборонительные позиции, со всеми исправными танками Полка Panzer GD и находящимися в запасе. Поврежденные танки переместил западнее в ожидании их изъятия. После этого осталось только два Тигра с командующим батальона. Сильное вражеское наступление было остановлено и уничтожено 4 танка противника.
Два остающихся Тигра сражались в течение ночи от 25-26 августа.
Дальнейшие действия 26-го августа показывают, что один Тигр сломался из-за двигателя и трансмиссии.
26 августа 1943 прибыло 6 новых Тигров.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Зупинимось на 1941р. Окупація Сумщини.

Наприкінці серпня 1941 року 40-а армія, захищаючи Сумщину, стікала кров’ю. Було прийнято рішення про підсилення її загоном особливого призначення, до якого увійшли курсанти Сумського та Харківського арт- училищ, Харківського піхотного училища, Сумський комуністичний батальйон, ряд інших підрозділів. Командиром загону було призначено генерал-майора артилерії Олексія Семеновича Чеснова – начальника Харківського артучилища. У складі 40-ї армії воїни цього загону обороняли Волокитине, Бабаківку, Буринь, Клепали, Ворожбу, Вирки, Суми і населені пункти на Курщині.

25 серпня 1941 р. передові частини німецької 2-ї танкової групи форсували Десну, а наступного дня на території Шосткинського району розгорілися жорстокі бої. У ніч на 27 серпня німці увірвалися до Шостки і селища Вороніж, а наступного дня зайняли Ямпіль. Були зайняті Кролевець, Дубовичі, Камінь. Німці вийшли на правий берег Сейму. 7 вересня після чотирьох днів оборони був зданий Конотоп. Німці втратили 40 танків і багато піхоти. Хоча місто захищало велике угруповання радянських військ (227-а стрілецька і 10-а танкова дивізія, а також 5-та бригада 3-го повітряно-десантного корпусу), фронт розсипався, і того ж дня німці увійшли до Глухова. 10 вересня частини 3-ї танкової дивізії генерала Моделя захопили Ромни і Глинськ. 10 вересня був захоплений Путивль. 28 вересня 1941 року танкова і моторизована ди-візії Гудеріана, прорвавши фронт, стрімко просувалися шляхом Синівка-Василівка-Штепівка. Однак, це були вже залишки дивізій. У них залишилося біля 30% танків і їх моторесурс скінчився. Але 30 вересня Гудеріан вже отримав паливо і запчастини. Відтак його друга армія захопила Свісу, Хутір-Михайлівський, Середино-Буду, а 7 жовтня – Ворожбу і Білопілля, 8 – Штепівку, 10 – Межиріч і Тростянець, 11 – Лебедин.

10 жовтня місто Суми окупували німці.

Тим часом в області почали діяти підпільні групи і партизанські загони. 10 грудня був створений підпільний обком КПУ, але його перший секретар Костянтин Білодід покинув його.

З допомогою зрадників (так довгий час будуть пояснювати) німцям вдалося вийти на слід більшості підпільних груп і ліквідувати їх, як, наприклад, групи Бадаєвої і Рахманової.

В газеті «Ленінська правда» за 23 лютого 1966 р. розповідається про ліквідацію загону в с. Зелений Гай. На мій погляд, тут винні не стільки зрадники, скільки наслідки хаотичної евакуцації й такого самого відступу наших військ: німцям просто дісталися папери НКВС, пар-тійних органів. Звичайно, зрадників теж вистачало. В матеріалах Шосткинської поліції можна побачити десятки таких доносів.

У березні 1942 р. уже в глибокому тилу ворога на окупованій теріторії об’єдналися партизанські загони, організовані на території України: Сабурова, Воронцова, Іванова, а також загони Ямпільського, Середино-Будського, Червоного та деяких інших районів Сумщини. Комісаром цього з’єднання ЦК КП(б)У затвердив секретаря підпільного Червоного райкому партії П.Х. Куманька. Для зв’язку з ним був направлений колишній голова Головашівської сільради Іван Андрійович Крикуненко.

Багатьох працівників ор-ганів НКВС Сумщини відправили як на фронт, так в партизанські загони.

Не можна сказати, що поява партизанів місцеве населення скрізь сприймало з ентузіазмом. Багатьом пар-тизанським загонам так і не судилося організуватися. Тільки в 12 районах області були створені загони партизан. Із 35 загонів було розгорнуто тільки 13. Спочатку загальна кількість партизан була всього 299 чоловік. Скільки залишилось зі 146 підпільних груп, теж достеменно не відомо (бо в СБУ інформацію мені не дали, а вищезгадана книжка «Історія України» називає 44 групи). Було закладено 30 баз зі зброєю.
У 2003 році у видавництві «АСТ-Прескнига» (м. Москва) вийшла книжка «Окупація. Правда і міфи». В ній наводиться цифра загальної чисельності 74-ох парти-занcьких загонів України у 12 631 чоловік за даними Центрального штабу партизанського руху. Проте ці цифри взяті з доповіді Сталіну 5 березня 1943 року. Це був час найбільшого підйому партизанського руху. Тоді кількість сумських партизан визначалась максимум в 1500 (!) чоловік.

За свідченнями тих, хто жив в партизанській зоні, до загонів записували всіх молодих хлопців і дівчат, зачитували присягу і списки відправляли до штабу. Сама поява партизан для населення ставала трагедією. Мало того, що часто під страхом застосування зброї, відбиралися продукти, худоба, але забиралися силою в партизани молоді хлопці та дівчата. Директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко наводить у своїй книзі багато таких свідчень. Я, до речі, працював разом з Цикалом Василем Івановичем в одному сумському СПТУ. Сам він родом з Лебедина.

Так ось, Цикало розповідав, як партизани забрали корову в його знайомих.

За всю війну ці партизани не знищили жодного німця. Лебединські комуніст Безостий став начальником поліції, а його однопартієць Русанов – бургомістром. Обидва брали участь у розстрілах мирного населення, в першу чергу євреїв.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Пізніше партизанські з’єднання, які керувалися і оснащалися Центральним штабом, було кинуто на Західну Україну для боротьби з ОУН-УПА. Крім загону Ковпака таких груп було 180. Знову цитата чекіста Комарова: «Ніколи не забудемо ми співробітника нашого управління, старшого лейтенанта Федора Уланова. В лютому 1945 р. біля села Рикове Дрогобицької області на групу з п’яти чекістів на чолі з Улановим напало близько 100 бандерівців. Сміливці вели бій до останньої кулі. Оунівці захопили непритомного офіцера в полон, піддали його жахливим тортурам, відрізали вуха, викололи очі, але за вісім діб катування Уланов не назвав їм навіть свого імені. Озвірілі недолюдки спалили його живцем».

Виходить, що в Уланова не було документів. Цікаво, у що ж тоді він був зодягнений і за кого себе видавав? Значить, їхня група діяла, як псевдобандерівці? Що могли робити сумські чекісти в селах Західної України, які завдання вони отримували, якими методами діяли?

Коли 1941 року під тиском військ фашистської Німеччини, відступала Червона армія, вона залишила красномовні свідчення перебування радянської влади на Західній Україні: в тюрьмах знаходили залишки людей з виколотими очима, вирватими шлунками, відрізаними вухами, відрубаними головами, як свідчення тих тортур, які застосовували до мирного населення радянські чекісти, слідчи НКВС. Зрозуміло, що бандерівцям було в кого навчатися такому «ремеслу»...

За період окупації в Сумській області було знищено 6000 німців і їх прислужників, а німці відповідно знищили 43730 мирних громадян і 66993 військовополонених. Щось в цій аріфметиці смерті вигляда не адекватно. Чому так – міркуйте самі.
Українська допомогова охоронна поліція, створена на початку грудня 1941 р., діяла під керівництвом німецької жандармерії. Будувалась вона за адміністративним принципом. Займались охороною мостів, шляхів, несли охоронну службу в населенних пунктах, проводили обшуки, облави, арешти, охороняли табори з військовополоненними, здіснювали паспортизацію. Ця поліція була представлена своїми органами в Глухівському районі, в Конотопі, районними відділами в Кролевці, Миропіллі, Путивлі, Червоному, Шалигиному, Шостці, Ямполі. В Путівлі існувала поліція «Гема».

З газети «Ленінська правда» за 12 вересня 1984 р. зі статті О. Гордуса «Кривавий слід» ми дізнаємося про поліцію Тростянця. Заступник начальника І.Г. Смілянський, поліцаї: Іван Бугай, Єгор Бугай, Антон Чмирок, Михайло Лопушок, Петро Лопушок, Адольф Кришбаум, Василь Коренський, Пантелеймон Веленський, Василь Кочерженко, Григорій Більсь-кий, В. Кочерга, І. Хоменко, А. Обрусник брали участь у знищенні підпільної групи в кількості 20-ти чоловік.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Під час війни в окупованій області працювало 4 маслозаводи, 5 млинів, 4 переробні заводи (Глухівський засолзавод, Роменський м’ясний, Сумський плодоовочевий, Будильський спиртзавод), 4 торфопідприємства, 2 лісопильні підприємства (Глухівський і Сумський), Охтирська меблева фабрика, цегельні заводи (Конотопський і Роменський), Роменський алебастровий завод, Лебединська кооперативна керамічна виробнича артіль, Сумський цвяховий завод, Конотопський шкіряний завод, Глухівський пенькозавод, Роменське акціонерне товариство «Прогрес». Працювали районні шляхові відділи, ремонтно-будівельні контори, заклади сільського, лісового, водного господарства, районні земельні управління, машино-тракторні станції, ветеринарні лікарні.
-----------
Погортаємо сторінки газет часів окупації. Почнемо з газети «Сумський вісник».
Газета випускалась відділом освіти і пропаганди міської управи. Радянська влада називається тут «жидівсько-більшовицькою», замість вождя Сталіна, тепер вождь – Гітлер. Весь інший стиль публікацій збережений з радянських часів. Редактор газети має прізвище Свободний.



Перший номер газети вийшов через 9 днів після окупації Сум (19 жовтня 1941 року) українською мовою. У ньому розповідалось, які завдання ставить міська управа у відновленні життя в місті.

З огляду на це міська управа звертається із закликом до населення всіляко допомагати встановленню нового порядку.

Відновлюється свобода приватної торгівлі всіма видами товарів і продуктів, різні кустарні промисли, голярні, їдальні, ресторани тощо.

Вільна торгівля огранізовується самим населенням. Спекуляція суворо забороняється. Відновлюється повна свобода релігії. В неділю відновлюється церковна служба в Іллінській церкві.

Радянські гроші пребувають в обігу нарівні з рейхсмаркою за курсом 1 марка = 10 крб.

Подібна інформація друкувалася і в інших окупаційних газетах.

З 1 квітня 1942 року на окупованій території діяло Тимчасове положення про квартирну платню. У банки вносили плату за житло. Всі квартири були поділені на категорії, за якими встановлювався розмір квартплати. За житло з опаленням, водогоном, електрикою встановлювалася плата 1 крб. 20 коп. за квадратний метр. За підвальні помешкання і ті, що потребували ремонту, плата була 30 коп. Великим родинам надавалась знижка. Кухні, передпокої, ванні кімнати, туалети не оплачувалися.

 

Ответ: Бои за Сумщину

На всіх промислових підприємствах був встановлений восьмигодинний робочий день. Головним наглядачем над підприємством був німецький керівник. З українського боку призначався управляючий виробництвом, допомогав йому виробничий староста, який був ніби посередником між керівником підприємства і штатом трудівників.

Німцями було запроваджено 12 різних податків, але поступово.

Був ліквідований житловий податок і культурно-побутовий, як «жидівсько-більшовицький». У березні 1942 року введуть податок на будівлі, а також земельну ренту. Не стягувався прибутковий податок із селян, бо з них брали єдиний сільськогосподарський податок. Щоправда, пізні-ше прибутковий з селян стягуватимуть, але оподатковувати почнуть тільки з прибутку 200 карбованців. Гроші, зібрані, місцевими податками залишались 50% на потреби самій місцевій громаді.
Наводиться в газеті досвід старости з села Штепівки, який став керувати тим районом. Він відкрив дві лікарні: одну в селі Марківці , а іншу – у Василівці. В кожному селі була амбулаторія. Працювала в районі 21 школа, а в самій Марківці була гімназія. Діяв шкіряний завод, маслозавод, МТС. Запрацювало товариство взаємного кредитування.

Газета не повідомила, що 20 лютого 1942 року в м. Сумах проводився розстріл євреїв. Розстрілом керував польовий комендант Шимель та начальник німецької поліції Вольф Штайп. Такі ж розстріли проходили в Ромнах (7 тис.), Конотопі, Кролевці, Глухові.

У Сумах діє заборона на вільний вихід з міста. Відділ комендатури, що видає перепустки, знаходився на Троїцькій 4. (Коли 2004 року Щербань виселяв з цієї адреси Сумську ЦРЛ, щоб влаштувати собі там резиденцію, один з працівників цієї лікарні розповів, що тут під час окупації розміщалась ще й польова жандармерія. В газеті я знайшов підтвердження цій інформації).

Друкуються повідомлення про розстріли кого і за що. В 44-му номері «Сумського вісника» генерал-майор, польовий комендант зменшує комендантську годину, розбирають шибеницю за добру поведінку сумчан. Міліціонер з с. Нижня Сироватка знайшов під мостом дві міни і отримав нагороду 200 крб. Два міліціонери з Краснопілля – Овсієнко і Зайцев – спіймали двох «жидівсько-більшовицьких» шпигунів. Отримали 150 крб. Були взяті на облік комуністи (100 чоловік), а поліцаї відшукали 128 чоловік, а потім їх кількість зросла до 400 чоловік.

Німці приділяють велику увагу боротьбі зі спекуляцією, крадіжками, пограбуваннями. Мешканці Оболоні жалілся на часті пограбування помешкань, і міліція знайшла там ціле кубло малолітніх злочинців.

У газеті вживається термін «поліцай» і термін «міліціонер». Про міліцію йде мова, коли кажуть про тих, хто слідкує за окупаційним порядком у межах міста. Також в газеті зустрічаються терміни «українська допомогова поліція» і «українська залізнична варта».

 

Ответ: Бои за Сумщину

...У пресі у 2005 році промайнули повідомлення, що на Сумщині були сформовані підрозділи, які брали участь в Сталінградській битві на боці німців. Я не зустрічав документального підтвердження, що тут конкретно були сформовані підрозділи і відправлені на Сталінград. Натомість німці формували інші підрозділи добровольців, а також проводили їхню підготовку у відповідних таборах. Вони, зокрема, повідомляли про черговий випуск таких добровольців.

З розповіді тих, хто був у Сумах під час окупації, відомо, що на Гоголівській площі, у будинку, де тепер СБУ, був якийсь військовий підрозділ німецького командування, скоріш за все – такий табір. Інші вказують на те, що цей табір розміщався на теріторії сучасного артучилища.

В обласному архіві є така невеличка інформаційна книжечка, яка розповідає про службу в добровольцях. З неї дізнаємося, що в 1942 році рядовий доброволець німецької армії отримував 325 крб., заступник начальника групи – 450 крб., начальник групи – 525 карбованців. Зарплата видавалася частинами кожні 10 днів. Через кожні півроку доброволець мав відпуску на 14 днів. Для добровольців випустили спеціальну медаль. Ті, хто зголошувався служити, мали зареєструватися в Ортскомендантурі, яка співпрацювала з біржею праці. У разі смерті добровольця родичам виплачувалась допомога за твердим тарифом. Добровольців могли використовувати як для поповнення війська, так і на допоміжній службі.

За матеріалами О.Ленського

 

Ответ: Бои за Сумщину

Очень интересная, подробная информация. Особенно, в таких малоизвестных вопросах, как окупационный режим, истинное лицо партизанского движения (чего от них было больше местному населению - пользы или вреда), взаимоотношения гитлеровцев с местным населением - т.е. те вопросы, которые при советской власти освещались однобоко, с характерными купюрами и умалчиванием. Ещё раз спасибо за эту тему на форуме. Как раз со знания этих "мелочей" и вырисовывается полная картина о временах ВОВ.

 

Ответ: Бои за Сумщину

В серпні 1941 року німецька армія підступила до Сумської області , а 19 жовтня Сумщина була повністю окупована. Два роки тривав окупаційний режим , лише 19 вересня 1943 року був звільнений останній населений пункт. Після вторгнення на територію Сумщини, гітлерівці приступили до реалізації своїх планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади. На початок війни, у 1941 році, Сумська область складалася з 31 району. Німці ж намагалися ввести свій адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким Сумщину передбачалося поділити на 8 гебітів (округів) з центрами у Ворожбі, Глухові, Конотопі, Лебедині, Охтирці, Ромнах, Сумах та Шостці . Але цей поділ не був введений.

Сумська область була включена окупантами до так званої військової зони, яка цілком перебувала під владою німецького військового командування.
На захопленій території діяв німецький окупаційний апарат, якому допомагали створені органи місцевого управління. Округами керували гебітскомісари, управління великих міст очолювали штадскомісари, а невеликих – ортскомісари. „Зі звільненням України Німецькою Армією вся влада перейшла до рук Німецького Командування, Україна управляється українським народом, але вищий контроль провадять німецькі установи. Власне управління країни українцями вимагає діяльності, порядку та твердих переконань. Передусім повинні бути забезпечені інтереси Німецького війська”, – повідомлялося старостам усіх районів.

На території Сумщини були створені місцеві органи управління, які повністю були підпорядковані німецькому командуванню: міські, районні, сільські, общинні управи. На чолі міських і районних управ стояли голови управ, бургомістри керували громадами (общинами), в які входило кілька сіл, а в селах призначалися старости.

Після окупації нашої області нові правителі почали вводити свої порядки. Зразу ж був виданий наказ про введення комендантського часу, згідно з яким населенню заборонялося „перебувати на вулиці з 18 години вечора до 6 години ранку. Хто з’явиться на вулиці раніше вказаного часу – буде заарештований”. Заборонялося також освітлювати кімнати у вечірні години.

Все населення проходило обов’язкову реєстрацію. Старости та бургомістри вели облік людей, реєстрували вибулих і прибулих. Місцевим жителям „понад 16 років життя” видавалися тимчасові посвідчення, які вони повинні весь час носити при собі. Такий порядок був введений для полегшення нарахування і стягнення подушного податку. Згідно з розпорядженням Головнокомандуючого воєнною областю від 23 жовтня 1941 року „кожний працездатний житель є платником подушного податку. Подушний податок стягується для покриття дефіцитів і встановлюється в розмірі 5-ти карбованців у місяць”.

Для забезпечення нормального життя та праці установ, організацій, управління селами, лікувальної та ветеринарної мережі на 1942 рік був введений подвірний податок з сільського населення. Нарахування подвірного податку проводилося в залежності від кількості працездатних і непрацездатних членів сім’ї в розмірі 100-600 карбованців з селянського двору.

Старости сіл і бургомістри відповідали за благонадійність населення на ввіреній їм території, для чого складалися списки мешканців. Перший список – „благонадійних”, за яких староста міг поручитися, до другого списку заносилися комуністи, кандидати, воїни Червоної Армії, активісти, в окремий список вносили євреїв з позначкою „є” або іноземців з позначкою „і”.

 

Ответ: Бои за Сумщину

На Сумщині вже через декілька днів після окупації нацисти стали прибирати до рук сільськогосподарську галузь. Вони принесли на завойовану територію свої методи господарювання. У постанові Німецького військового командування від 30 грудня 1941 року зазначалося: „Зразу зі вступом німецьких військ українське селянство стало по новому працювати”. У лютому 1942 року був введений Закон про новий земельний лад, згідно з яким всі колгоспи були перетворені в громадські господарства. „Громадське господарство – це переходова форма сільськогосподарського виробництва від більшовицького колективного господарства до нових форм господарювання. Громадські господарства працюють за напрямними німецької влади”. У громадських господарствах вся робота розцінювалася за трудоднями. Були встановлені норми трудоднів на рік: чоловіки повинні були виробити 150 трудоднів, жінки – 100, підлітки та старі від 60 років – 30. За небажання працювати у громадському господарстві накладався штраф у розмірі 100 карбованців. Взагалі штрафи і податки були улюбленим методом накопичення казни німецьким керівництвом. Податки стягували з усього, штрафи платили за найменшу провину.

Селяни наділялися землею для одноосібного користування і об’єднувалися у хліборобські спілки. Для забезпечення догляду за громадськими господарствами та хліборобськими спілками райони були поділені на дільниці, які мали назву опорні пункти. Опорними пунктами керували німецькі офіцери.

Для керівництва роботою сільського господарства було створене Українське допоміжне сільськогосподарське бюро по Сумській області, в районах діяли районні допоміжні бюро. Сумська обласна контора „Заготскот” розпочала свою діяльність за попередньою конструкцією з 1 грудня 1941 року. Вона займалася прийманням всіх видів живності, відгодівлею свиней, організовувала заготівлю кормів для худоби та птиці. В Сумській області під час окупації діяла 31 районна заготівельна контора. Населення окупованої території було зобов’язане виконувати поставки, встановлені органами влади. Плани здачі постійно збільшувалися. Всі розпорядження про постачання сільськогосподарської продукції та тварин обов’язково закінчувалися фразою: „Зобов’язання по поставках, предписані державою, повинні неухильно виконуватися, і той, хто буде саботувати їх виконання, буде покараний, а продукція буде вилучена примусово”. Після вторгнення нацистів на територію нашої області всі ріки, озера, ліси і поля „з їхніми індустріальними підприємствами, живим і мертвим реманентом” були проголошені „власністю німецької держави”. Рибальством займалися лише спеціальні товариства, яким конторою „Заготскот” був встановлений план заготівлі риби. Полювати дозволялося лише німецьким військовим. „Населення може користуватися в лісі лише відкритими громадськими шляхами”.

Складовою частиною діяльності окупаційного режиму була політика примусової праці. Вже у листопаді 1941 року, з метою виявлення наявності робочої сили, при комендатурах поліції у містах утворювалися Управління робочої сили, які керували біржами праці. Всі громадяни віком від 18 до 50 років були зобов’язані зареєструватись при дільничних конторах біржі праці, одержати робочу картку і щодня відмічатися в конторі до одержання постійної роботи. За ухилення від реєстрації та роботи жорстоко карали.

Окупаційна влада проводила набір робочої сили для праці в Німеччині. Була розгорнута пропагандистська кампанія, щоб налагодити масовий добровільний виїзд. Німецькі агітатори намагалися спокусити людей принадами всіляких благ, котрі начебто очікують їх у Німеччині: високими заробітками, кращими умовами праці та відпочинку, набуттям цінних спеціальностей і кваліфікації. Старостам і бургомістрам давали заявку на кількість людей, яких потрібно було відправити на роботу. Направленню до Німеччини підлягали всі працездатні чоловіки і жінки віком від 15 до 50 років. Коли ж не було бажаючих добровільно їхати на роботу, застосовувалися примусові методи: конфіскація майна, худоби, арешт, розстріл. Накази та розпорядження про вербування робітників обов’язково закінчувалися так: „До осіб, які не будуть підкорятися та відмовляться від вербовки, треба буде вжити заходи, які вказані в наказі комендатури, а саме: відбирання всіх харчових продуктів у цілого сімейства, грошовий штраф батьків та позбавлення права на одержання землі”. Рекомендувалося у виділених для поїздки в Німеччину осіб зразу ж відібрати паспорти або відповідні документи. „Піклувалася” нова влада і про сім’ї робітників, які виїхали до Німеччини. Вони мали право одержувати щомісячну грошову допомогу в розмірі 130 карбованців (з адміністративного розпорядження). Для забезпечення спокою на окупованій території створювалися каральні органи, поліцейські формування. Український народ активно залучали на службу німецькій армії. „Поняття „міліція” походить від комуністичних часів і тому його не треба вживати ні письмово, ні усно”. Замість неї для охорони порядку створювалася караульна служба та допоміжна поліція. Каральним органом була також охоронна поліція, яка підлягала міським і польовим комендатурам і контролювала в’язниці і табори. При прийомі молоді в охоронну поліцію ставилися такі вимоги: зріст не менше 1,65 м, здорові і сильні, гарний характер і бездоганне минуле. Всі чоловіки від 17 до 30 років підлягали перевірці з приводу здатності їх для служби у допоміжних загонах німецької армії „Хіві”. Допущені до служби місцеві жителі постійно перевірялися таємною поліцією чи службою безпеки і завжди перебували під контролем.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Підприємства, які не були евакуйовані, перелаштовувалися на випуск продукції для німецької армії. По всіх промислових підприємствах був встановлений восьмигодинний робочий день, а в суботу – на дві години коротший. Робота починалася о сьомій годині ранку і тривала до чотирьох годин дня за офіційним Берлінським часом. Німецький керівник був головним наглядачем над підприємством. З українського боку призначався управляючий виробництвом, допомагав йому виробничий староста, який був ніби посередником між керівником підприємства і штатом трудящих. Всі підприємства області підпорядковувалися німецькому командуванню, були переведені на воєнний лад. Вся харчова, переробна промисловість працювала для задоволення потреб німецької армії.

Під час окупації не припинялась робота шкіл. За проведенням освітньої роботи серед молоді слідкувала обласна організація „Просвіта”, в районах діяли районні відділи пропаганди і просвіти. Всі діти шкільного віку повинні були відвідувати школу: навчання у школах дітей віком 7-11 років було обов’язковим. На батьків, діти яких не ходили на заняття без поважних причин, накладався штраф до 300 карбованців. За розпорядженням ортскомендатури від 10 жовтня 1942 року влаштовувалися п’ятикласні елементарні школи „із всякого рода спеціальностей”, пов’язані з вивченням історії, географії, релігії. Були вказівки від німецького керівництва про створення спеціальних шкіл і залучення в них молоді. Час від часу видавалися нові розпорядження про тимчасову заборону викладання Закону Божого, історії та географії в початкових школах і гімназіях, про введення релігійно-морального навчання по одній годині на тиждень у 5-10-х класах, про відведення більшої кількості годин для викладання німецької мови замість інших іноземних.

За розпорядженням німецької влади у культосвітніх закладах вилучалася радянсько-політична література за винятком підручників геометрії, фізики, алгебри та хімії. За невиконання цього розпорядження встановлювався штраф 5000 карбованців. Зібрані книжки використовувалися як писальний папір, для обгортання, виготовлення пакетів для ліків тощо.

В період німецької окупації в області працювали музеї, бібліотеки, історичні архіви, друкувалися газети. Для розваг німецького війська у грудні 1941 року було вирішено організувати у м. Ромни єдиний музично-драматичний театр, взявши за основу такого театру капелу імені Леонтовича і об’єднавши всі мистецькі сили, що досі працювали у Ромнах по відокремлених мистецьких об’єднаннях. У театрі ставилися вистави українських драматургів: оперета „Сорочинська ярмарка” М. Старицького, опера „Наталка-Полтавка” І.Котляревського, комедія „Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка, виступав хор імені Леонтовича з українським репертуаром. У Сумах під час окупації діяв Сумський український драматичний театр.

За метеріалами В.А.Марченко

 

Ответ: Бои за Сумщину

Далі трохи зупинимось на історії Лебединського краю в роки Другої світової.

День 22 червня 1941 р. (це була неділя – вихідний день) видався надзвичайно гарним – теплий, тихий, сонячний. О 6 години ранку радіо передало останні новини, в яких не було нічого особливого, потім як завжди була ранкова фіззарядка, за нею передача для працівників сільського господарства. О 7 годині теж було передано останні новини, такого змісту як і ті, що передавали о 6 годині і після них диктор повідомив, що о 12 годині буде передано по радіо важливе урядове повідомлення, яке саме – не казав. Більшість людей гадали, що буде передано який новий закон. В цей період часу часто урядом видавались нові постанови і закони... А диктор через кожні півгодини все казав, що об 12 годині буде передано важливе урядове повідомлення, і ось настала дванадцята година.

Всі хто був і цій час дома сіли біля репродукторів і приготувались слухати це повідомлення. Виступав по радіо тов. Молотов В.М., який сказав, що сьогодні на світанку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Вітчизну. Мінськ, Львів, Київ і багато інших міст бомбили з повітря. Є жертви. Прикордонні війська стримують навалу ворога. Партія і Уряд закликають народ, в цей тяжкий для нашої країни час бути стійкими, витриманими. Зміцнювати трудову дисципліну, множити економіку місць, всі сили на розгром ворога.

Люди були дуже схвильовані цим повідомленням, але паніки не було. Всі вірили в могутність нашої Вітчизни, були впевнені, що партія і уряд вживуть всіх заходів для розгрому ворога. Пройде місяць, але не більше півтора, як ворог буде відкинутий, розгромлений на його території.
О другий годині дня в залі засідань Райвиконкому відбулася нарада активу міста, де були розроблені конкретні заходи по виконанню плану оборони. Нарада була недовга, менш години, і зразу вийшовши з будинку Райвиконкому всі розійшлись по своїм установам вживати заходи по виконанню накреслених міроприємств. Голова міськради Карпов К. і автор цих рядків зразу пішли в Міськраду і за півгодини написали обов’язкову постанову виконкому Міськради про невідкладні міроприємства по місту у зв’язку з воєнним становищем. Там було сказано про світломаскування квартир, про вуличне освітлення, про охорону джерел водопостачання і промислових підприємств, про участь населення в гасінні пожеж, про поводження людей під час повітряних нальотів і багато інших заходів (оригінал цієї постанови експонується в Сумському обласному краєзнавчому музеї). Після того як ми написали і підписали цю постанову, я відніс її і друкарню і сказав, щоб на ранок вона була надрукована в потрібній кількості, а Карпов К. пішов по комунальним підприємствам (електростанція, гуж транспорт, готель тощо).

В понеділок зранку я взяв 4 підводи на транспорті Міськради і зайнявся перевезенням майна в приміщення піонер клубу. До обіду Міськрада була вже на новому місці й устаткована так нібито вона була тут вже не один рік. Монтери з’єднали проводку з лінією, а вона вже була проведена ще в березні, а телефоністи перенесли апарати з старого приміщення, поставили на столах і з’єднали з підведеною лінією. Після обіду Міськрада нормально працювала вже в другому приміщенні.

З понеділка повністю була запроваджена світломаскування. Ліхтарі на вулицях не включалися, вітрини в крамницях не освітлювались. Місто було в темряві. Вікна в житлових будинках завішувались світлонепроникними матеріалами – фанерою, ковдрами тощо. В установах на електролампи навішувались ковпаки з текстури, а вікна заставлялись щільно фанерою. В понеділок переїхали в інші приміщення Райвиконком, райспоживспілка, школа № 7, а в вівторок перегородили вулицю. У звільнених приміщеннях повним ходом йшло устаткування госпіталю.

 

Ответ: Бои за Сумщину

В неділю 29 червня в обідню пору прибула в госпіталь перша партія поранених. Жінки тепло зустріли бійців. Приносили в подарунок різні ласощі, цигарки, тютюн тощо. Медсестри перевіряли, щоб не давали пораненим міцних напоїв, або заборонених для хворих продуктів – ковбаси, консервів тощо. Ті поранені, що могли ходити жваво розмовляли з відвідувачами біля парканчику про події на фронті.

З кожним днем все більше і більше стали з’являтись місті біженці з прифронтової смуги. Спочатку вони прибували одинаками, хто як зумів і на чому добратися до Лебедина, а потім стали приїздити організовано, ешелоном. Майже щоночі десяток-півтора вагонів прибувало в Лебедин з евакуйованими євреями з Овруча, Бердичева, Житомира Олевська і інших прикордонних міст. Місце для зупинки була відведена для них російська школа (там де тепер знаходиться школа глухонімих). Всі вони вимагали влаштувати їх на невелику квартиру (2-3 кімнати з ванною) в центрі міста, якщо не поруч з міліцією то на найближчій біля неї вулиці. Але райком КП України і Райвиконком прийняли рішення направити їх в села, щоб вони змогли там працювати в колгоспах, для чого правлінням колгоспів дано розпорядження щоденно відряджати полуторки в розпорядження Міськради для вивезення в села евакуйованих євреїв. Колгоспні шофера працювали на вивозці сумлінно. Годин до 4-5 дня приміщення російської школи повністю звільнялось від людей, а на ранок знову така-ж картина. Ті шофера, які по 2-3 тижні щодня возили евакуйованих казали, що на другий день після приїзду в село біженці вимагали від голови колгоспи квартири, а також виписати їм яєць, меду, масла і курей. На пропозицію голови колгоспу йти працювати, спочатку заробити, а потім вимагати, вони від праці категорично відмовлялись, посилаючи на хворобу і різні причини. Дивно те, що щодня шофера робили по 3-4 рейса в таке невелике село, як Ревки і за яких-небудь 3-4 дні роботи вони привезли в село більше біженців ніж у цьому всіх жителів, а пройшло три тижні роботи шоферів і євреїв в селах району немає зовсім. Де вони дівались і коли зникали невідомо. За час з початку війни і до моменту окупації в м. Лебедині залишились з числа біженців-євреїв близько півтора десятка людей, які були на початку грудня 1941 р. розстріляні німцями на території лебединського авіамістечка.

Біженці не єврейської національності їхали більше підводами, які були спеціально обладнанні. На дорогах було збудовано з фанери або заліза щось схоже на циганське шатро, серед скарбу якого виглядала жінка з дітьми. Так як і в циган ззаду підводи бряжчала цеберка. По берегам Псла, а також біля озера Лебедин цих підвод було завжди багато. Тут паслися коні, в казанках варили страву, прали білизну. Одні від’їжджали, другі при’їжджали і так безпере водно день і ніч. Звідки вони прибували і куди їхали нікого це не цікавило. Ця категорія евакуйованих не була такою вимогливою, як перша та власне вони нікуди і не звертались за допомогою. Такий рух біженців на підводах не зменшувався і не збільшувався до самої глибокої осені. Багато було за цей час в нашому місті різних випадків і пригод з евакуйованими. Приводити їх тут немає рації та й місця. Але про один з трагічних випадків я не можу не згадати, без жалю.

Молоді, вродливі, життєрадісні люди, років 30-35, евакуйовувалися по підводі з Одеської області, він працював директором середньої школи, а вона, його дружина, вчителькою в цій-же школі; у них було двоє чепурненьких дітей – хлопчик і дівчинка. В лебедині вони зупинились в Чалівці, біля річки. В лісі вони натрапили на гриби, назбирали їх, наварили та добре поїли, отруїлись ними і всі загинули. Майно по акту було передано на збереження транспорту Міськради, а їх заховали всіх в одній могилі на Покровському кладовищі. Думка була така, що два-три місяці війна закінчиться, ми піднімемо акт, знайдемо родичів загинувших, віддамо їм майно, покажемо могилу, але вийшло зовсім інакше. Війна поглинула все. Не залишились ніяких документів транспорту, померли і ті люди, що працювали до війни тут, нічого не залишилось того, що було до війни, все загинуло. Встановити прізвища цих людей, звідки вони – встановити не можна. Безвісти загинули.

 

Ответ: Бои за Сумщину

У дворі Райвійськкому завжди було повно людей. Майже ніхто з військовозобов’язаних не проходив медичної комісії. Ледве встигши скласти списки відправили мобілізованих партію за партією на вокзал, спочатку з духовим оркестром, а потім після батьківського слова військового комісара капітана Семилітки П.

В перших числах липня місяця був створений з партійно-радянського активу винищувальний батальйон, завданням якого було вести боротьбу з можливим повітряним десантом фашистів; виловлювати і знешкоджувати диверсантів, шпигунів; охороняти від диверсії промислові об’єкти; здійснювати патрулювання по місту. Спочатку в цьому батальйоні було більше 100 чоловік, але поступово кількість бійців все зменшувалась і через місяць залишилось не більше 65 чоловік. Трохи вище я сказав про ті завдання, які стояли перед батальйоном, тепер розповім про те, що ж ми робили. Щодня після закінчення роботи ми збиралися в штабі батальйону, який був в тому будинку, де зараз Райбібліотека для дорослих, а потім після переклички строєм йшли по вулицях К. Маркса, Замковій і Михайлівській прямо в парк. Там вчились ходити строєм, вивчати армійські статути, шляхом зачитки (один читав, а решта курять або дрімають), а одного разу стріляли з польської гвинтівки по 5 патронів і польського ручного кулемета теж по 5 патронів. О 7-ій годині вечора наші заняття кінчались, а як не хватало курева то й раніше, і ми тим шляхом прямували до свого штабу. Їдучи в парк і з парку ми весь час співали одну пісню «Катюша» (розцвітали яблуні і груші), як тільки її кінчали зразу-ж знов починали спочатку і так без кінця (виходило так, як ото в попа була собака). Крім Катюші ми більш нічого не співали. Командиром винищувального батальйону був Пивоваров Петро Полікарпович. Він людина не військова (в той час він працював директором Кінотеатру), військових тонкощів не знав, сувору дисципліну держати не міг, через те, що йому довелося командувати своїми друзями і приятелями, з якими він і більшості був на «ти». Великим недоліком батальйону було ще й те, що в батальйоні не було зброї. З серпня місяця в штабі батальна було введено, так зване «казармене положення», цебто в декількох кімнатах стояли тапчани, на яких лежали самі матраци набиті соломою. Чоловік 20 бійців повинні були ночувати в штабі на випадок тривоги, а зброї знов таки не було. Тоді вирішили, щоб брати з собою мисливські рушниці кому припадала черга получати в штабі, але таких у яких були рушниці було небагато, 3-4 чоловіка в день, а решта ночувала так без зброї, аби не дома.

 

Ответ: Бои за Сумщину

В кінці липня було видано розпорядження райміліцій здати населенню всю зброю навіть і мисливську. Контроль за виконанням цього розпорядження був недостатній, а тому значна кількість зброї, особливо на селі, залишалась у населення. Ті рушниці, що були здані близько місяця валялись у дворі міліції, а потім навантажені на автомашину, як дрова і відвезені у Суми. Після цього наказу на чергування приходили без рушниць, мотивуючи тим, що здали зброю в міліцію. На прохання командування батальйону, видати з одібраних у населення рушниць, частину придатної зброї для озброєння бійців, міліція відмовила в проханні. Ночувальників з кожним днем становилося все менше та без зброї не було сенсу й ночувати. Райком партії і Райвиконком зовсім перестали втручатись у справи винищувального батальйону, охолонув і командир, якого в серпні забрали в партизанський загін. В середніх числах серпня в штабі батальйону сиділи біля телефону працівники ОСО-Авіахіму, а батальйон фактично перестав існувати.

За рішенням Сумського обкому КП України у нашому районі організовувались чотири партизанських загони. Перший під командуванням голови Міськради Карпова К.Г. (місце розташування загону Гарбузівка, Ситники); другий загін під командою зав. Транспортом міськради, партизана громадянської війни Безкоровайного Т.П. (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво); третій загін під командуванням Карпова І.О. секретаря Нарсуду (місце розташування загону Боковенька, М.–Бобрик) і четвертий загін під командуванням директора Учительського Інституту Скоробагатька Ф.Є. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба). В райкомі партії складались списки бійців партизанських загонів, визначались завдання кожному загону, розподілялось продовольство, спорядження, одяг тощо. Загальне керівництво всім рухом опору, покладалось на районний підпільний партійний комітет у складі Сердюк Іларіон Іванович (перший секретар райкому партії), Іщенко Іона Григорович (другий секретар райкому партії) і Линник Олександр Миколайович (голова виконкому райради). Командування всіма партизанськими загонами доручено було Линнику О.М. (партизан громадської війни, депутат Верховної Ради СРСР). Починаючи з другої половини серпня місяця велась інтенсивна заготівля харчових продуктів, взуття і одягу для партизанських загонів. Все це звозилося у двір транспортної контори Міськради де ї зберігалась по коморах (в’їзд у двір контори був з базару, що на «помийнику», приблизно там, де зараз стоїть крамниця лісоторгівельного складу). Особливу увагу було приділено заготівлі спирту, який доставлявся з Будильського спиртзаводу і зберігався в поїздах транспортної контори. Чомусь спирт майже щодня переливався з однієї посудини у другу обов’язково в присутності декількох чоловік, іноді, навіть, і не з партизан. Тут же в підвалі на перевернутих ящиках лежали в безладі огірки, помідори, шматки хліба і таке інше, що мабуть було закускою після зняття проби спирту. З підвалу завжди чути було жваву розмову і йшов густий тютюновий дим. Робота по організації партизанських загонів, їх склад і місце розташування були таємні, але не дивлячись на сувору таємницю люди про все це добре знали.

 

Ответ: Бои за Сумщину

Для охорони майна населення міста, а також для порядку міськрадою через своїх депутатів були організовані по вулицях патрулі, в обов’язки яких входило стежити за порядком на вулицях, особливо за світломаскуванням, затримувати в разі появлення шпигунів та злодіїв, а також охороняти колодязі від отруєння їх диверсантами. Патрулювання вів по черзі кожен двір, але не менше як дві особи в патрульний загін. Для виконання цих обов’язків виділялись звичайно чоловіки, але зв’язку з тим, що дозволялась підміна, виходили на чергування здебільшого старі жінки, які посідавши на лавці, найближчої колодязя, сиділи і займалися пересудами невісток та плітками і годин в десять вечора розходились до дому спати. На цьому патрулювання, власне кажучи, і закінчувалося, а в другій половині серпня місяця воно зовсім припинило своє існування.

Незабаром після початку війни, приблизно з початку липня місяця, почалося масове патріотичне піднесення. Багато з молоді з’являлись в райвійськкомат і прохали записати їх добровольцями, оголошуючи в газеті „Соціалістичне життя” про свій вступ добровільно в армію, але були й такі, на превеликий жаль не поодинокі випадки, коли оголошували через газету про свій вступ до армії, а насправді сиділи дома доки не прийшли німці (штукатур Брага з Боднівки, Бубон Горошко і інші). Пішов добровольцем в Радянську Армію і перший секретар Лебединського Райкому комсомолу Курило Володимир Михайлович (після війни він залишився живий і в одному з районів західної області України працює секретарем райкому партії і до цього часу (1969 рік).

З самого початку війни, розповсюджувались різні версій про шпигунів і диверсантів, причому фантазії не було меж. Усякого не Лебединського мешканця хто носив бриль або галстук підозрівали в шпигунстві. Дуже багато було балачок про випадки отруєння колодязів шпигунами, для чого уведено було патрулювання по місту.

Селищанською вулицею їхав на мотоциклі якийсь чоловік досить гарно одягнений і з бакенбардами. В зв’язку з тим, що дорога на цій вулиці дуже піщана їхав помалу і декілька разів мотор переставав працювати. Хлопці, які в той час грали на вулиці в футбол, оточили цього мотоцикліста, стягли його з машини і передали дорослим, які повиходили з дворів. Він щось булькотів і не міг стояти на ногах. Німецький шпигун вирішили люди і гуртом потягли його в міліцію. Там заперли його п’яного в камеру, а ранком виявилося, що він з льотчиків Лебединського авіамістечка, приїхав в Лебедин по яких справах авіаполку і маючи вільний час вирішив з’їздити до знайомих дівчат в село Боброве звідки і їхав. Цей штрих приведено з метою показати пильність населення і навіть дітей. Таких випадків було дуже й дуже багато і приводити всіх їх тут нема сенсу та місця. До цього треба додати, що з початку війни і до моменту окупації шпигунів, диверсантів и повітряних військових десантів на території Лебединського району не було виявлено.

 

Ответ: Бои за Сумщину

В крамницях з кожним днем становилося все менше й менше різних ходових товарів. В перші дні зникли махорка і тютюнові вироби, мило, сірники, сіль, а потім і все інше крім кофе і зубного порошку. Нестійкі стали ціни на базарі. Поширилась спекуляція продовольчими товарами і предметами широкого вжитку.

По місту у різні сторони їздять підводи евакуйованих. Куди вони їдуть і звідки невідомо, та цим ніхто і не цікавиться. Біля репродукторів, що на будинку радіостанції, юрби людей, які слухають зведення інформбюро.

В Міськраді завжди людно. Одні беруть свідоцтво на евакуацію. Це свідоцтво в дорозі давало право в першу чергу сісти в потяг, одержати в дорозі харчування і таке інше, а ті що їхали без свідоцтва цих переваг не могли мати. Райком партії і райвиконком надіслали до Міськради список громадян м. Лебедина, яким не слід видавати свідоцтва на евакуацію. Мети заборони видачі свідоцтва не зазначено, але й без цього було відомо, що в списку були всі ті, що залишались в партизанських загонах, а потім були ще й ті яких намічалось залишити для підпільної роботи в місті. Голова Міськради Карпов К.Г. з самого початку війни в Міськраді не працював. В перші дні війни він з ранку і до смерку був присутній на щоденних засіданнях то в Райкомі, а потім коли він був затверджений командиром партизанського загону він зовсім перестав цікавитись роботою Міськради. Зав. відмісцьгоспом Коростіль О.Д. теж був коли не на засіданнях, то виконував різні доручення райкому партії і Райвиконкому і в Міськраду з’являвся тоді коли потрібна була печатка до якого не будь акта. В Міськраді працював один секретар з апарату який поступово танув, як сніг у березні місяці. То одного заберуть в армію, то другого, а заміняти ніким.

Не струнко почався учбовий рік в школах міста. В приміщенні Учительського Інституту було організовано госпіталі теж саме і в школі № 7. Учительський Інститут тимчасово було переведено в хірургічне відділення райлікарні, а потім через два тижні розміщено в різних школах міста. Класи російської школи і школи № 7 були розміщені по іншим школам. Ті ж школи, які прийняли класи інших шкіл були надзвичайно перевантажені. Діти навчались через день і то по якійсь скороченій програмі.

8 вересня 1941 р. о 12.20 годині чотири німецьких бомбардувальника вперше показались над Лебедином і скинули декілька бомб на авіамістечко, які не завдали ніякої шкоди. Поява ворожих літаків, вибухи бомб, стрілянина з зеніток створили в місті тривожний настрій. На підприємствах і в установах почали копати у дворах щілини, пристосувати підвали і різні укриття, що підсилювало панічний настрій мешканців в міста Лебедина.

12 вересня 1941 р. об 11 годині 10 хвилин шість німецьких літаків налетіло на південну частину міста і скинули безладно бомби. Декілька бомб впали на авторемзавод тепер завод поршневих кілець), які не заподіяли істотної школи будівлям і спорудам, вбивши тільки двох підлітків – синів директора заводу, які стояли на ганку контори і спостерігали, за польотом бомбардувальників. Декілька бомб, з тих які скидались на авторемзавод, відхилились від цілі і впали по вулиці Щорса. Одна з бомб влучила в будинок викладала Учительського Інституту Волошина Петра Євдокимовича і вбила його стару матір. Останні бомби були безладно скинуті в район вокзалу і біля нього не завдавши істотної шкоди. Біля залізничного переїзду по Охтирській вулиці була викопана трикутником щілина, куди під час нальоту літаків набилося повно народу і хлопець, який прибіг не мав можливості втиснутися за відсутністю вільного місця, а ліг в декількох метрах від щілини. Одна з великих бомб попала у вершину трикутника щілини, змішавши людей з землею. Комісія, яка виїхала на місце пригоди визнала по решткам, що в щілині було приблизно п’ятнадцать чоловік, які всі загинули. Хлопець, який не зміг влізти в щілину, а лежав у віддалі від неї залишився живий. Хто ці люди, що загинули, звідки вони, скільки їх було у щілині, невідомо.

З 10 вересня 1941 р. в місті пішли балачки про німців, які нібито висадились з літаків в Недригайлові, то приїхали на мотоциклах в с. Вільшану побули там недовго і поїхали. Ніхто точно нічого не знав, а видумував те, що йому захочеться. Штаб винищувального батальйону, вірніше не штаб (винищувального батальйону вже не було), а чергові ОСО-Авіахіму весь час тримали телефонний зв’язок з Недригайлівським і Штепівським районами для вияснення місця появи фашистів.

15 вересня 1941 р. об 10 годині 40 хвилин налетіло 8 літаків, які скинули декілька бомб на Труфанове болото, які не завдали ніякої шкоди. Починаючи з цього дня ворожі літаки щодня з ранку і до смерку кружляли над м. Лебедином, вишукуючи об’єкти для бомбардування, але бомби скидали рідко.

У крамницях цілком зникли товари і більша частина крамниць не відкривалась зовсім, інші навпаки були відчинені день і ніч і не запирались (крамниця під Райфінвідділом). Через таке тривожне становище не збирався і базар. Люди сходились десь у кутку вулиці групами чоловік по 10–15 і тут одні продавали, а другі купували. В разі нальоту ворожих літаків всі зразу ховались під дерева або по хатам. Похорони померлих відбувались без музики, щоб чути було гудіння моторів літаків, а по-друге мідні труби духового оркестру блищали на сонці й могли бути об’єктом для ворожих літаків. Не було вінків и довгих процесій. Покійників везли на возі, прикривши труну для маскування зеленою тканиною або биллям. Проводжаючи не йшли за труною щільно лавою, а так поодаль по 3-5 чоловік попід тинами, а вже на кладовищі всі сходились до купи і ховали так як слід.

 

Ответ: Бои за Сумщину

З 15 вересня 1941 р. почали звільняти робітників і службовців, яким оформлювали трудові книжки і інші документи, а також видавали евакуаційні гроші; надійшло розпорядження палити архіви установ, але точних вказівок, що знищувати, а що залишати не було, а тому не без зловживань, особливо з фінансовими документами. Архіви банку і ЗАГСу були вивезені 14 вересня 1941 р. В цей же день виїхав залізницею дитячий будинок. Повантажили на платформу станки і різні машини авторемзаводу, деякі частини машин електростанції і других підприємств. З колгоспів відправили своїм ходом на схід порідку велику рогату худобу голосним чином, з таких колгоспів: ім. К. Маркса (Бишкінь), «Авангард» (Лебедин) і «Червона Зоря» (Бережки). Всього було відправлено 260 голів великої рогатої худоби. В ці дні були відправлені на схід теж своїм ходом трактори колгоспів.

Трудова дисципліна в установах и на підприємствах міста зовсім впала. Хто хотів і коли хотів приходив на роботу; побувши трішки йшов собі додому. Після нальоту літаків взагалі вже не працювали. Керівники організацій і установ на роботу приходили рідко і то тільки для того, щоб відмітитись, що був, посилаючись на те, що вони дуже завантажені засіданнями в Райкомі партії і Райвиконкомі або, що вони зайняті партизанськими справами. В основному вони займались підготовкою для себе транспорту, бували на возах будки, складали туди свій скарб і забравши сім’ю рушали в дорогу на схід, мало турбуючись про долю свого підприємства чи установи.

В школі № 1 розташувалася якась військова частина, бійці якої юрбами ходили по місту; у дворі стояли похідні кухні, паливом для яких були шкільні меблі. Командний склад цієї частини виїхав кудись декілька днів тому, а бійці жили доки були продукти харчування.

Всі школи міста припинили заняття. Установи не працювали, з підприємств міста працювала одна електростанція. Майже всі лікарні вже евакуювалися, а через це і поранених нікому було обробляти. Жалісливі жінки взялися самі приймати поранених і доглядати за ними. В палатах і коридорах лікарні соломи, понатаскували з дому простирадл і поклали поранених; ці-ж жінки робили перев’язки і годували хворих, тим що назбирали по дворах, але харчі були добрі і поранені не голодували. Госпіталь в цей час виїхав з Лебедина кудись на схід країни.

22 вересня 1941 р. через місто по шляху на Михайлівку пройшла свіжа дивізія, одягнена в нове обмундирування і добре озброєна. Народ вітав молодих бійців, пригощали їх хто чим зміг. Люди мали надію, що вони відкинуть німців або принаймні зупинять їх.

23 вересня 1941 р. вперше чути було гарматну стрілянину в бік Недригайлова, Веприка. Стрілянина з кожним днем все посилювалась, а по вечорам видно було навіть спалахи.

25 вересня 1941 р. в місто стали надходить великі партії поранених з тієї дивізії, яка три дні тому пройшла через Лебедин по дорозі на Михайлівку. Бійці казали, що поранені вони були в боях під Штепівкою. Весь цей час сотні жінок були зайняті доглядом за пораненими. Одні збирали білизну, другі прали Ії, треті зносили харчі (курей, мед, фрукти, овочі тощо), інші варили їжу, окремо були такі, що доглядали хворих. Вони не рахувались з часом, додому тільки навідувались, а всі думки їх були біля поранених. Це була велика патріотична робота. Це був героїзм. На жаль після війни це нічим не відмічено і зараз дуже важко встановити хто ж персонально приймав участь в цій роботі.

За матеріалами О.В. Білика

 

Ответ: Бои за Сумщину

Дивізія про яку згадує автор це 100 с.д., яка не задовго до цього була перейменована в 1-у гвардійську стрілкову дивізію.