Бiй пiд Крутами

Водночас, красиву легенду про загибель В. Наумовича особисто я чув на початку 1990-х років десяти разів та від різних людей. З посиланням на нащадків родини Наумовичів. Що буцімто В. Наумович був другом В. Шульгіна, вони разом потрапили до більшовицького полону, і коли їх страчували – обійнялись. Їхні тіла застигли в обіймах, і так вони були поховані в одній труні на Аскольдовій могилі. А звідти, коли кладовище знищувалось у 1930-і рр., рештки були перенесені родиною Наумовичів на Лук’янівське кладовище. Причому, разом з ними і рештки сотника Омельченка забрали та перепоховали…

Що важливо: ще на початку 1990-х історик Сергій Білокінь відзначав, що у чисельних некрологах Шульгіна ані словом не згадується ця історія, а також – що він похований в одній труні з Наумовичем. Крім того, в цій історії бентежило, що Наумовича (а також – українського націоналіста Шульгіна), поховали поруч з дідом – відомим москвофілом та проросійським діячем.

Однак історію Володимира Наумовича, як учасника бою, активно «просувала» відомий історик та некрополезнавець Людмила Андріївна Проценко, яка ще за радянських часів особливо цікавилась темою українських поховань. У цьому було, до деякої міри, особисте зацікавлення Людмили Андріївни: її рідний дядя, мічман Дружина, був одним із ад’ютантів гетьмана Павла Скоропадського, і як склалась його доля після листопада 1918 року, дослідниця не знала. Отже, не вірити словам та публікаціям Людмили Проценко не було жодних підстав. Крім того, на Лук’янівському кладовищі родина Наумовичів навіть встановила табличку, що він загинув під Крутами…

 

Отже, вся історія вигадана? Можливо, не зовсім…

Не виключено, що хтось з членів родини Наумовичів переповідав Людмилі Андріївні Проценко історію про те, що у 1930-і рр. на Лук’янівці були перепоховані Володимир Наумович, його друг – Шульгін, а також якийсь їх командир, які загинули у 1918 році… Звісно, Людмила Проценко, як історик, почала шукати по газетах: а хто ж загинув у 1918 році, і натрапила на полеглого під Крутами Володимира Шульгіна. Обидва були студентами, ну і далі неважко дофантазувати.
Іронія та трагізм історії полягає в тому, що у 1918 році загинув ще один В. Шульгін – Васілід. Син відомого російського націоналіста, видавця та редактора газети «Киевлянин» Василя Віталійовича Шульгіна. Причому, загинув він, швидше за все, 14(1) грудня 1918 року саме під час бою з військами Директорії. Де поховали Васіліда Шульгіна – достеменно невідомо. Представників цієї родини зазвичай ховали на власній ділянці Байкового кладовища, але за умов, коли у Києві перебували війська Директорії, вочевидь, могли поховати там, де змогли…

У 1960-х роках Василь Віталійович Шульгін бував в Україні та зокрема у Києві. Він був захоплений радянськими військами у 1944 році в Югославії, до 1956 року утримувався у Володимирській в’язниці, а потім постійно мешкав у Володимирі. Після звільнення він писав різні пропагандистські книжки та статті на замовлення КПРС, а взамін мав змогу відвідати могили своїх близьких. Зокрема, Василь Шульгін шукав могили двох своїх синів: загиблого у 1918 році та зниклого безвісти в Криму восени 1920-го. І в Києві куратори від КГБ мали пред’явити йому якісь могили… Або якусь історію. А зважаючи на те, що дід Володимира Наумовича був соратником Василя Шульгіна та товаришем його вітчина (теж відомого російського націоналіста з Києва), то історія зі спільною могилою цілком би підійшла…
Поголоски цієї історії (а в радянські часи плітки, на жаль, часто були єдиним джерелом інформації) могли кінець-кінцем трансформуватись у той міф, який ми всі знаємо. Поміж іншим, Володимир та Васілід Шульгіни були родичами, але належали до двох різних політичних гілок родини.

У пошуках інших поховань крутян

Цифри втрат у бою під Крутами – це тема, яка була дискусійною, починаючи з 1918 року. Загальновідомо, що 19 березня 1918 року на Аскольдовій могилі було поховано 28 юнаків: студентів, гімназистів та кількох неідентифікованих осіб.

Серед похованих не було одного з гімназистів 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії Павла Кольченка. Ось що згадував про це Ігор Лоський: «Не було тут лишень згаданого голови гімназійних зборів Павла Кольченка. Аж пізніше довідались, що Кольченкові вдалося втікти з большевицьких рук, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з большевицького панцирника і після нелюдських знущань мертвого кинули на Ніжинському двірці». Отже, Павло Кольченко – 29-й, і не факт, що його тіло привезли для поховання до Києва.

Михайло Михайлик у своїх споминах, написаних на підставі не лише власних вражень, а ще й свідчень побратимів, перерахував такі втрати: «Уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5-10 юнаків, студентський курінь до 50 студентів. Перетомлені всі спали в вагонах, а на ранок встали на станції Бобрик, де разом з відійшовшим зі ст. Гребінки Кошем от. С. Петлюри, мали дати новий бій Москалям. Сюди прибігли з Ніжина, занятого вже Москалями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих Москалів. Вони ж принесли страшну звістку про розстріл 46 (?! – прим. Ред. «Літопису Червоної Калини») студентів». Аверкій Гончаренко, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, у своїх спогадах, опублікованих у 1939 році, згадував: «Втрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин».

Традиційно різні автори сприймали твердження Гончаренка буквально: «втрати» — означає «вбиті». Але це, вочевидь, не так. На військовій термінології «втрати», це: загиблі, поранені, зниклі безвісти та дезертири. Крім того, цілком можливо, він подав втрати школи за весь період боротьби з більшовиками у грудні 1917 – січні 1918 років. Відтак, левова частка «втрат» Гончаренка буде припадати на категорію зниклих безвісти/дезертирів.

Якщо брати безпосередньо втрати під Крутами, то, виходячи з твердження Михайлика та наявних джерел, це – до 50 студентів та гімназистів, 30-40 юнаків, і приблизно стільки ж представників вільного козацтва та інших підрозділів. Звісно, деяка частина з них виявились потім живими, частина – поранених, але близько 50 – були страчені, або загинули.

Отже, де поховані інші крутяни, та зокрема Павло Кольченко? Це питання десятиліття бентежило дослідників. За часів президентства Віктора Ющенка, коли тема Крут та боротьби за УНР була у «тренді», з’явилось чимало «істориків-краєзнавців», які показували різні могили буцімто учасників бою. Проводились навіть ексгумації похованих там, але жодних підтверджень, передусім – предметних або документальних, так і не було виявлено. Зважаючи на кон’юктурність цієї теми у часи правління Ющенка та бажання окремих діячів вислужитись перед президентом, траплялись відверті перекручення подій та фактів.

 

Кілька років тому було розвінчано ще один історичний міф про поховання крутян: йдеться про серію фотографій з похорон, опублікованих ще навесні 1918 року. Пізніше вони неодноразово передруковувались. Мною було виявлено, що на фото насправді – не Аскольдова могила, а Нове Братське кладовище у м. Київ. А відтак, крутяни могли бути поховані не на всім відомому кладовищі, а на іншому – Братському. Однак, історик Віталій Скальський переконливо довів, що ця серія фотографій не стосується поховання крутян. Вона була зроблена за 9 днів до цього – 10 березня 1918 року, під час поховання інших осіб. Але потім у пресі почали підписувати ці фото, як поховання «січовиків, загиблих під Крутами». Детальніше про цю подію 10 березня, а також тих, хто там був насправді похований, докладно розкажемо в одній із подальших публікацій.

Але де інші могили загиблих у бою під Крутами? На це питання проливає світло несподівана знахідка у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління в Україні.

У 1921-1922 роках в Армії УНР, яка перебувала на інтернуванні у Польщі, проводилось опитування, збір інформації та документів про те, хто де та коли був поранений, або загинув у боях за волю України? Один із вояків, підхорунжий панцирного потягу ім. Кармелюка Сергій Бондарівський, повідомив, що на ст. Крути «в кінці січня 1918 р.» був розстріляний його товариш – поручник Чернігівського партизанського коша вільного козацтва. А поховали його у Ніжині, на загальному кладовищі, у «БРАЦЬКІЙ» могилі. У той час це повідомлення не стало сенсацією, оскільки, як уже зазначалось, бою під Крутами ще не надавалось особливого, тим більше – сакрального значення. Але зараз, завдяки задокументованому 100 років тому свідченню, яке зберіглось в архівах, ми можемо казати, що існувало ще бодай одне братське поховання загиблих крутян – у Ніжині.

Вочевидь, подальші пошуки істориків дадуть змогу більш повно дослідити: чи було це поховання, де воно знаходилось, і скільки людей там лежало?

Отже, про один короткий бій, порівняно невелику події, десятиліттями точаться дискусії і раз-по-разу з’являються нові факти та документи. Не виключено, що найближчим часом будуть віднайдені й інші цікаві факти про бій під Крутами та його учасників.

 

Так хто ж мав прибути на допомогу під Крути? Ярослав Тинченко.

Бій під Крутами, який відбувся 29 січня 1918 року — знакова подія української історії. Студенти та гімназисти, курсанти та їхні викладачі стали на захист щойно проголошеної Української Народної Республіки. Чимало з них загинуло у цьому та інших боях за незалежність України. Майже кожен автор, який писав про цей бій, ставить питання: так хто ж був винен у тому, що загинули юнаки? Існують різні відповіді, називають кілька імен. Публікація, яка вийшла у київській газеті "Трибуна" 1 лютого 1919 року під назвою "Гайдамацький кіш (З минулого). Січневі бої 1918 р.", значною мірою ставить крапки над "і". У статті не згадано Крути й Допоміжний студентський курінь січових стрільців, проте у ній фігурує "загін Тимченка". Отаман Федір Тимченко і був тим самим командиром з’єднаних українських сил, що захищали Київ з боку Бахмача, і до складу яких входили 1-а Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та Студентський курінь.

На момент публікації статті Симон Петлюра був Головним отаманом УНР, тобто — головнокомандувачем збройних сил Директорії. Статтю написав один із його помічників на псевдо І. Хмарний. Тож текст був покликаний возвеличити роль Петлюри в січневих боях 1918-го. Але прискіпливий читач зверне увагу на кілька фактів, які роблять протилежне — кидають тінь саме на Головного отамана.

Отже, у статті "Гайдамацькій кіш" подано наступні факти у контексті бою під Крутами:

1. "9 січня отаман гайдамацького коша з наказу міністра Порша одержав права головнокомандуючого на всю Лівобережну Україну". Іншими словами, на момент бою під станцією Крути Симон Петлюра перебував у статусі командувача усіх військ у цьому районі.

2. 16 січня 1918 року Симон Петлюра отримав наказ вирушити до Бахмача. На той момент частина Гайдамацького коша — курінь Чорних гайдамаків — вже кілька днів захищав фронт під станцією Гребінка. Решта коша — 400 вояків куреня Червоних гайдамаків — вже чотири дні перебували в ешелоні, готові до виїзду.

3. Але того дня Гайдамацькій кіш так і не вирушив на допомогу бахмацькій залозі. Того дня у Києві почались збройні сутички на вулицях з прихильниками більшовиків, і Петлюра вирішив поцікавитись у військовому міністерстві УНР: може, потрібна їхня допомога у столиці? Йому категорично відповіли, що треба вирушати в дорогу та виконувати наказ.

Симон Петлюра серед вояків Гайдамацького коша Слобідської України на подвір'ї Микільського військового собору у Києві, березень 1918 року. За Петлюрою зліва — начальник штабу коша (тимчасовий командир 3-го Гайдамацького полку) сотник Олександр Удовиченко. Ліворуч від Петлюри — старшина Куреня Чорних гайдамаків О. Савельєв. Серед вояків — юнаки з куреня Чорних Запорожців, а також, швидше за все — бійці Допоміжного студентського куреня січових стрільців.


4. Попри повторний наказ, ешелон Петлюри доїхав лише до станції Святошин. Там майбутній Головний отаман УНР вирішив перепитати: може, все ж потрібна допомога у Києві? Оскільки зв’язку не було, зранку 17 січня він надіслав до військового міністерства свого уповноваженого. Той проблукав там цілий день, і кінець-кінцем знов отримав категоричний наказ: рушати на Бахмач — на допомогу загону Тимченка! Водночас надалі у Києві дійсно прохопились, що з наявними силами не зможуть здолати більшовицьке повстання. Як згадував один із працівників Військового міністерства УНР Микола Удовиченко, в один з цих критичних днів до нього на помешкання прибула делегація вільних козаків. Вони запитували: як можна зв’язатись із молодшим братом Миколи — Олександром Удовиченком, який був у Гайдамацькому коші начальником штабу. Миколі вдалось відправити повідомлення брату, і незабаром усі війська, зібрані на той час під командою Петлюри, прибули до Києва. Серед них були й герої Крут.

5. Мемуарист стверджував, що Гайдамацький кіш нарешті вирушив зі станції Святошин 17, і лише 18 січня прибув на станцію Бобрик, де і спіткав загін Тимченка. Що це був за загін, звідки він відступав і де воював перед тим, автор статті замовчав — очевидно, свідомо.

Крім відповіді на питання про те, хто саме мав би прибути на допомогу військам під Бахмачем, у цій статті міститься цінна інформація про те, який подальший бойовий шлях спіткав учасників бою під Крутами.

Отже, спочатку "козаки Тимченка" долучились до куреня Чорних гайдамаків, з яким увірвались до охопленого повстанням Києва в ешелонах — крізь залізничний міст. Потім увесь Гайдамацький кіш, включно з учасниками бою під Крутами, воював на Печерську. А під час відступу з Києва 1-а Українська юнацька школа ім. Б. Хмельницького була спільно з чорними гайдамаками, а Допоміжний студентський курінь січових стрільців — з червоними. На ту мить у лавах оборонців України залишалось "до 60 січових стрільців" — студентів і гімназистів. Подальша доля Допоміжного студентського куреня січових стрільців у нашій літературі вже висвітлена досить докладно: незабаром після звільнення Києва він був розформований.

Українська преса січня 1919 року про бій під Крутами згадувала мало. Важливішою темою в той час була перемога над гетьманом Павлом Скоропадським і його прихильниками. Бій під Мотовилівкою, облога Києва, поховання 16 січових стрільців у Царському парку — ось події, які були на першому місці. Але після приходу до влади Директорії "бренд" Студентського куреня січових стрільців одразу використали у відновленій Армії УНР. До неї ввійшли:

а) Окремий загін Українських Січових Стрільців;

б) Чорноморський Кіш;

в) Українська Сіра дивізія;

г) Запорізький загін;

д) 1-й полк залізничників;

е) Студентський полк Січових Стрільців;

ж) Другий Український корпус (Подільський).

Усі з’єднання та частини, перераховані у цьому списку, були чисельними бойовими формуваннями. За винятком Студентського полку. Хто до нього входив, яка була чисельність цього формування — достеменно невідомо. Зрозуміло лише, що цей полк створений у пам’ять Допоміжного Студентського куреня Січових Стрільців, і дотичні до нього були ветерани. Полк мав організовуватись у складі Окремого загону січових стрільців. Студентський полк згадується і в першому бойовому розпорядженні, яке стосується початку облоги Києва: "Січовим стрільцям одній сотні заняти ст. Фастів о 22 годині 16 листопаду, а рештою обезброіти ворожій нам елементи м. Білої Церкви і оголосити загальну мобілізацію Васильківського і Київського повіту з яких почати формувати полки. Залізничному полку, Студентському полку, 1, 2, 3-му Сердюцьким полкам виступити з м. Киіва о 2-ій годині ночі з 16 на 17 листопаду і розміститись: Залізничному полку на посту Волинському, Студентському полку село Жуляни, 1, 2, 3-му Сердюцьким полкам у Святошині".

Наступна виявлена згадка про Студентський полк стосується вже 29 січня 1919 року. Йдеться про опублікований у газеті "Українська Ставка" наказ №1 по Студентському полку про заміну посвідчень. У цьому документі зазначається адреса канцелярії полку в Києві — вул. Лютеранська, 2. Наказ підписаний отаманом полку Ф. Королем та осавулом Падалкою.

Остання згадка про цей Студентський полк — опублікований у газеті "Республіканські вісті" 8 лютого 1919 року наказ отамана полку С. Короля. Там йдеться про оголошення запису студентської та учнівської молоді не молодше 18 років. Причому "за інформаціями звертатися до коменданта ст. Жмеринки". Впадає в очі, що в одній публікації йдеться про Ф. Короля, в іншій — про С. Короля. Вочевидь, в обох випадках ідеться про Семена Короля, одного з організаторів та керівників Допоміжного Студентського куреня на початку 1918 року. Подальші сліди цього підрозділу губляться. Не виключено, що весь цей час він існував у досить маленькому складі: командира, осавула, канцелярії, і якогось невеличкого гуртка студентів та гімназистів.

Газета "Республіканські вісті" від 8 лютого 1919 року.

Щодо вшанування загиблих крутян, українська преса зими 1919 року була дуже скупа на повідомлення. В газеті "Українська Ставка" двічі — 3 січня та 30 січня 1919 року — опублікували вірш автора, підписаний літерами "М.К." "Під Крутами. Молись, моє серце, молись!". 30 січня у провідному органі Директорії, часопису "Українська Ставка" подано короткий і пафосний текст: «Сьогодні минае рік з часу бою під Крутами. Там пролялась в перше широкою струею кров синів украінського народу "кров добра, не чорна" в бою проти московськоі орди за кращу долю нагого народа, за волю Украіни, за Самостійну Украінську Народню Республіку. Громада молодих ордів-завзятців змагалась там з хмарою хижих шулік, що насувала за жиром на нашу краіну. Вони впали в нерівному бою — лягли там кістьми, не стримали орди, але ії крівава жертва не пропала на марне, вона зродила Мотовилівку, вона збудила народ і нині повстають вже за те саме святе діло тисячі з народу. Піднімаеться весь украінський народ до помсти, спішить на бій з ордою за спільну справу народу, невгомонна, хоч люто скрівавлена Галичина, з далеких гір карпатських і мадярського підгіря лине славна Гуцулія — близиться вже день помсти за іхні муки. Повні надій і сили оддали вони однодуше без вагання свое молоде життя за волю Украіни. Оддали з вірою в статочну перемогу украінського народу над своіми гнобителями. Перемогти доручили вони нам».

На що слід звернути увагу — це на дату публікації — 30 січня. Отже, автор або редакція вважали, що бій відбувся цього дня. В історичній літературі подаються дві можливі дати бою: 29 та 30 січня. Дискусія про правильну дату точиться з 1918 року!
Вдалось знайти ще одне важливе повідомлення, яке стосувалося бою під Крутами. Виявляється, родини загиблих студентів і гімназистів організували панахиду у річницю їх смерті. Написала про це лише одна газета — "Нова Рада". Текст вийшов у номері від 6 лютого 1919 року — у день вступу до Києва радянських військ. Замітка "Панахиди по крутянським жертвам" стоїть над статтею "Вступ совітського війська".

 

Вірш Олександра Олеся «Під Крутами». 20 січня 1923р.

 

Стаття М. Ковальського «Крути», опублікована в тижневику «Тризуб» (Париж) за 22 січня 1926р.

 

З протоколу засідання управи Української академічної громади про проведене вшанування 18-ї річниці бою під Крутами. 7 квітня 1936р.

 

Список бібліографічних джерел до історії бою під Крутами. «Студ. Шлях», Л., ч. 1 (21). Січень 1933р.

 

Програма Святочної академії в річницю бою під Крутами. Січень 1956р.

 

Янів В. Вірш «Крути». 1950-ті роки.

 

Вірш М. Щербака «Герої Крут».