Бiй пiд Крутами

"Етюди про Крути. Як насправді виглядала станція Крути і коли саме відбувся легендарний бій" (Ярослав Тинченко 23 Січня 2023р).

Цікавий артефакт, безпосередньо пов’язаний з легендарним боєм під Крутами, несподівано виринув у вільному продажу у інтернеті восени 2022 року. Це – оригінальна фотографія будівлі станції Крути, а також – водокачки, зроблена наприкінці весни – на початку літа 1918 року. При збільшенні фото навіть чітко видно дві вивіски з написом: «Крути». На платформі біля станції стоять українські та німецькі військові, а також пара хлопчиків-підлітків. Підпис на звороті, виконаний українською мовою, теж приємно вразив: «На щиру вспомину Варі від А. Кокош, 20.10.1918, Ст. Крути». І припис, зроблений, вірогідно, цією ж Варею, але кілька десятків років потому, теж має деяке відношення до історії Крут, хоч і пов’язаний з долею тієї дівчини, яка подарувала фото: «Станция Круты. Рекин Аккулина Петровна (Комаровс. р-н), 16.10.1955 р.»
Вірогідно, Варя записала дату смерті своєї подруги, а також – її прізвище по чоловікові та ім’я-по-батькові. Що характерно, попри те, що запис зроблено російською мовою, але наприкінці стоїть скорочення «р» – від слова «рік» українською. Цікава примітка і про Комарівський район: такий дійсно існував до 1959 року у складі Чернігівської області, і саме до нього належала станція Крути.
Ця фотографія серед інших затертих фото та листівок була принесена кимось на вуличну скупку старих речей. І потім була виставлена на продаж у інтернеті. На щастя, ніхто з товстосумів, які нині збирають україніку, однак особливо не поспішають ділитись придбаними зображеннями та артефактами з дослідниками, цю фотографію не помітив. Але, все одне, довелось поторгуватись – майже за 2500 гривень фото було придбано для Національного військово-історичного музею України, у складі якого функціонує Меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут».
Чим унікальна ця фотографія? Абсолютно всім. По-перше, на фото ми бачимо досить симпатичну дерев’яну споруду, криту залізом, з багатьма вікнами на першому поверсі (у залі очікування) та затишним другим поверхом з балконом – коменданта станції. Водночас, на обох малюнках бою під Крутами, виконаних у 1930-і рр. начебто на підставі свідків очевидців, зображено зовсім несхожу на оригінал кам’яну споруду. По-друге, можна чітко роздивитись водокачку: за свідченнями одного з очевидців, полонених студентів та гімназистів було страчено та закопано саме біля неї. По-третє, написи на звороті свідчать про те, що дві дівчини-українки ще у 1918 році добре знали історію Крут, шанували її, й одна подарувала іншій саме це фото – бо бій залишив великий слід на серці. І та Варя, якій подарували фото, дбайливо його берегла все життя, попри те, що в країні панував радянський режим…

І звісно, знахідка цієї фотографії повністю перекреслює той антураж, в якому кілька років тому знімався художній фільм «Крути, 1918», а також автоматично робить неісторичним відомий київський мурал на цю тему. Історія з фотографією станції Крут яскраво доводить, як один факт може радикально змінити уявлення про епохальну подію. Власне, про інші такі факти і хотілось би розповісти.

Коли відбувся бій під Крутами

Це питання я вперше почув у 1991-1992 роках від дуже шанованих істориків, які цікавились питанням Крут ще в радянські часі, Оксани Йосипівни Щусь та Сергія Івановича Білоконя.
Оксана Щусь з 1950-х років займалась історією збройної боротьби радянської влади проти «українських буржуазних націоналістів» – УНР. Саме вона була автором невеличкої статті про бій під Крутами у виданій у 1987 році енциклопедії «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні». Вона розповідала, що оригінал статті був у кілька разів більшим, але члени редакції були категорично проти її розміщення, і кінець-кінцем скоротили до кількох речень. У статті було зазначено, що бій під Крутами відбувався 15-17 (28-30) січня 1918 року. Оксана Йосипівна була переконана, що бій стався 15-16 січня, але одна публікація в українському виданні 1918 року змусила її подати й іншу дату – 17 січня.

Сергій Білокінь – історик, який першим почав писати та розповідати про Крути ще у 1989-1990 рр, неодноразово наголошував на тому, що в найпершій публікації, де більш-менш докладно описується ця подія, авторства Олександра Шульгина, написано, що бій відбувся 15 або 16 січня.
В історичній літературі та публіцистиці, присвяченій бою під Крутами (а це – десятки збірників та сотні публікацій), переважає думка про те, що бій стався 29 (16) січня 1918 року. Але раз-по-разу навіть зараз трапляються статті, де стверджується, що бій під Крутами відбувся в якийсь інший день. Відповісти на питання про точну дату бою досить просто, і одразу це зробимо. У науковій літературі широко відомо про доповідь-телеграму командувача більшовицькими військами М. Муравйова про бій під Крутами. Вона була відправлена зі ст. Бахмач о 1:45 17 січня 1918 року.

 

Зміст цієї телеграми неодноразово публікувався у різних виданнях. Наукова публікація цього документу була здійснена у 1971 році: на підставі оригіналу – телеграфної стрічки з обов’язковими для того часу відмітками з зазначенням точної дати її надсилки – до хвилин (Директивы командования фронтов Красной Армии (1917–1922 гг.): Сборник документов: В 4 т. – Москва, 1971. – Т. І: Ноябрь 1917 г. – март 1919 г. – С. 42).
Тобто, вночі з 16 на 17 січня, після дводенних боїв (які стались 15-16 січня за старим стилем), М. Муравйов відзвітувався про перемогу. Навіть якщо гіпотетично припустити, що час у телеграмі – 1:45 – це насправді день (тобто, 13:45), все одне йтиметься про більшовицьку перемогу 16-го січня, а не наступного дня. Адже з усіх джерел – як українських, так і радянських, відомо, що бій тривав до сутінок, які в цей час року настають між 16:00 та 17:00.

Хто першим порушив питання про наслідки бою

Як і в наші часи, найбільш зацікавленою стороною щодо з’ясування обставин військової події були родини тих, чиї близькі зникли безвісти.
1-а сотня допоміжного куреня січових стрільців, до якої належали студенти та гімназисти, вирушила з Києва 14 (27) січня 1918 року. А одразу після бою 15-16 (28-29) січня до Києва прибули поранені (яких привіз лікар 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького П. Бочаров, про що буде розказано пізніше) та вцілілі підлітки-гімназисти – близько 20 осіб зі «стареньким полковником» (вірогідно, П. Сварикою). Отже, саме вони стали першим джерелом інформації для брата В. Шульгіна Олександра, батьків Андрія Соколовського та інших родичів зниклих безвісти. І тому, на момент повернення до Києва українських військ 1-2 березня 1918 року (нового стилю) родини зниклих мали досить чітке уявлення про те, що та коли сталось під Крутами?

Студенти старшого віку (як, наприклад, Ігор Лоський, який пізніше написав детальні спогади), та юнаки 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького продовжили воювати з більшовиками. Але й вони після звільнення Києва могли одразу надати цінну інформацію про дату та обставини бою під Крутами.
Відтак, впродовж 3-5 березня 1918 року у газеті «Нова Рада» були опубліковані оголошення батьків гімназиста Андрія Соколовського та Олександра Шульгіна (генерального секретаря міжнародних справ Центральної Ради) з проханням допомогти розшукати близьких. У всіх оголошеннях батьків А. Соколовського (їх було кілька) одразу йшлось про 16 січня, а Олександр Шульгін написав у своєму зверненні про 15, або 16 січня.

 

Версія про 15 (28) січня 1918 року

Активні бої під Крутами тривали два дні, а отже кожному з їх учасників закарбувалось у пам’яті те, що його найбільше вразило. Зокрема, учасник бою у складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького Митрофан Швидун був поранений 15-го січня 1918 року (як свідчить посвідка, видана йому товаришем у 1921 році). Саме тому все життя він вважав, що це і є правдива дата бою. Вочевидь, такої ж думки дотримувався і відважний старшина Кінного полку Чорних Запорожців Михайло Бензик – той самий товариш М. Швидуна, який разом із ним був юнаком 1-ї Української військової школи та написав згадану довідку.

У різні роки та різним людям М. Швидун розповідав свою версію бою, яка раз-по-разу з’являлась в українській пресі. У 1942 році під ініціалами «М.Ш.» у луцькій газеті «Український голос» (де, власне, і мешкав у той час Митрофан Швидун) було опубліковано текст «Спомини учасника бою під Крутами». Серед іншого, автор досить докладно описав позиції, на яких українські війська стримували супротивника: «У віддалі приблизно коло верстви перед ст. Крути ми викопали окопи, обложили їх шпалами та залізничними рейками й поробили примітивні бліндажі. Поставили гармати і скоростріли».

Про сам бій Митрофан Швидун згадував таким чином:

«15-го січня година 5-6 ранку. Туман. Мряка. «Панцерник» спереду піхоти. Починається бій. Стрілянина спочатку рідка, потім чимраз густіша. Коло години 11-ої лави большевицької піхоти чим-раз збільшуються, як чорні стіни посуваються по снігу й намагаються обійти наші позиції з флангів.
Командування заздалегідь звертає увагу на всі ворожі рухи та дає відповідні накази. Артилерія наша й большевицька стріляла прямою наводкою просто в чоло.
Година 3-я. Несамовитий бій. Гуркочуть гармати. Клекочуть скоростріли. В зимових сутінках блищать вогненими нитками полети стрілен. У вогні палають ешелони.
Піхота виходить із окопів і йде в атаку назустріч большевицькій піхоті. Густа стрілянина. Лави наближаються одна до одної. Підходять зовсім близько. Наші скупчуються в лави та з криком «Слава», «Ще не вмерла» вступають в бій на багнети.
Большевики, переважаючи в кілька десятків разів, беруть відразу на кілька багнетів одного українського вояка й розшматовують його тіло в повітрі.
Безупинна стрілянина. Несамовиті крики одчаю й розпуки. Розриви гранат. Свист куль. Це все робить враження якогось пекла.
Година 11-та ночі. Наказ відходити.
Під прикриттям «панцерників» і артилерії піхота відходить в напрямку Ніжина.
Стрілянина стихає. Підходять наші «панцерники». Большевики захоплюють ст. Крути, припинивши наступ.
Підраховуємо свої втрати. Большевики в темноті глибоким кільцем обійшли ліве крило піхоти, де був «Студентський курінь», і захопили з нього кілька десятків чоловік у полон. Знущалися над ними жахливо, виколюючи очі й вирізаючи на плечах, де були погони, клапті тіла. Мучили доти, доки нещасні не переставали жити.
Ми сідали до вагонів і черга за чергою відїжджали до Києва»
(М.Ш. Спомини учасника бою під Крутами // Український Голос, Луцьк, ч.3, січень 1942)

У цьому бою М. Швидун дістав поранення у ногу. Швидше за все, або вогнепальне – без пошкодження кістки, або – поранення багнетом. Бо опис «розшматованого» вояка – це, вірогідно, щось бачене ним особисто. Вірогідно, саме на свідчення таких бійців, як М. Швидун та М. Бензик, Олександр Шульгін і спирався, коли написав у своєму оголошенні від 5 березня про те, що бій стався «15 чи 16 січня».

Хто та коли вперше написав про 17(30) січня?

Про дату 17(30) січня 1918 року вперше написав юнак 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького з криптонімом «Б. С-ко» у виданні «Військово-науковий вістник Генерального Штабу» (Київ, 1918, ч. 3). Його «Спогади про Крутські події» були написані 1-го червня 1918 року (як це видно з дати поруч із підписом), а видані – влітку того ж року. Безпосередньо дату мемуарист не називає, проте називає день тижня, в який це сталось – середу (а це і було 17 січня).

 

Крім того, цей «Б. С-ко» першим серед усіх мемуаристів докладно описує бій під Крутами:

«Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової линії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалєрії чоловік з 60. Оце і вся сила відряда “действующаго на Слободской Украине”, як голосно писали тоді газети. З ранку послали кавалєрію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.
Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, кудиж решта ділося — не відомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові “пропав обід! Та ще й з м’ясом”. Знову счинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці більш, як половина, пішли на линію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! З штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник. На штабному потязі поїхало кілька і юнкерів. До штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Годині о 4-ій вернулася наша розвідка (січовиків і юнкерів) і зробила доклад, що большовики накопляються біля роз’їзда, а фланги большовиків вже наступають. Всі чекали, знали, що через кілька хвилин почнеться діло. Сотник куріня “Студентів-Січовиків” увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям. На правому фланзі стояли юнкера і кілька кулеметів (щось біля 3-х). Годині о 5-ій на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в большовицьке розташування. (Як потім оповідали, наш артілєрійський вогонь наробив багато клопоту большовикам, котрі стояли в Плісках). Пригадую і досі, як увесь час героічно вів себе артілєрійський офицер у блакітно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. О початку шостої години на лівому фланзі почали цокать рушниці все частіш і частіш. “Пішла баталія”, подумав я, напруживши свою увагу. Відразу різко затахкав ручний кулемет “Люіс” кулеметчика з сотні студентів. Чутно було, що стріляв кулемет дуже добре, роблячи перерви тільки тоді, як перемінявся зарядний діск. Я, як подивився на сторожову хатку, де сидів з Люісом та цокав кулеметчик, то аж завидно стало. Артілєрія ж увесь час гупала скажено: раз-поз-раз!… Але, як почався бій, то большовицька артілєрія змовкла, стріляла увесь час тільки наша.
Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах. Але, хоча раніш біля кожного кулемета було по 3 чоловіка, тепер залишилося по двоє. Зненацька і на нашому фланзі почали лупати постріли. Десь аж на самому краю залопотів кулемет “Шварцлозе”: токо-токо-токо-токо-токо-токкххх. І в умі я замічаю, що погано стріляє, задержки. Дивлюся все таки на той бік, де стріляють. Бачу… з ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу “недольот”. Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв ще ленту на большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішником кроків 200–150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого й не чує.
Так сяк добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав отступати! “Пропали!..” подумав я, бачучи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли большовики, розбивши наш правий фланг (майже третя частина право-фланговців була побита й поранена). “Чого ж лівий фланг не відступав відразу?” запитав я одного з офіцерів. Бо наш штаб утік і ми не мали зв’язку. На станції почалася маленька стрілянина; большовики, зайнявши станцію, почали обстрілювати наш потяг. Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон большовикам. Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися).
Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю».

 

Цікаво, що цей нарис «Спогади про Крутські події» у подальші 100 років жодного разу у жодному з кількох десятків пам’ятних збірників не передруковувався. Водночас, ті, хто знав про спогади, активно використовували інформацію у своїх статтях, проте без жодних посилань. Наприклад, середовище т.зв. «Союзу Гетьманців-державників» наприкінці 1920-х – 1930-і рр. опубліковано низку статей та навіть військово-історичних праць, використовуючи публікації «Військово-наукового вістника Генерального Штабу», але ніде жодним словом ці автори не обмовились про першоджерела. В контексті історії з Крутами передусім ідеться про тексти Степана Цапа – ветерана Армії УНР, який не брав участь у цьому бою, проте неодноразово писав про нього на підставі спогадів інших, і передусім – ось цього «Б. С-ко». Власне, Степан Цап, спираючись на «Спогади про Крутські події» (але «скромно» замовчуючи першоджерело), став писати про те, що бій стався 17(30) січня 1918 року. І потім у нього також з’явились послідовники.

Перший дослідник бою під Крутами

Перший дослідник, і сам – безпосередній учасник бою під Крутами Михайло Михайлик завжди відстоював дату бою під Крутами – 16 (29) серпня 1918 року. Треба сказати, що М. Михайлик не був пересічним юнаком. По-перше, в 1-й Українській військовій школі ім. Б. Хмельницького він очолював раду юнаків – тобто, був обраний іншими юнаками в якості свого представника для неформальних контактів з керівництвом. По-друге, як і Митрофан Швидун, він був поранений під Крутами, а відтак цей день (та його дату) мав запам’ятати досить докладно. По-третє, у 1921 році у таборах інтернованих вояків Армії УНР М. Михайлик став ініціатором вшанування перших юнаків – вихованців 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл. На чолі ініціативної групи (до якої входив і вже згаданий Митрофан Швидун) він звернувся до Головного Отамана УНР С. Петлюри з проханням допомогти знайти у частинах Армії УНР усіх перших юнаків. По дивізіях було видано відповідні накази, відбулась звірка документів. Всього таких виявилось 18, і більшість з них виявились учасниками бою під Крутами (інші колись належали до 2-ї школи, яка у той час на чолі з С. Петлюрою діяла на іншому напрямкові).

Цікаво, що згідно виявлених документів, гурток уцілілих учасників бою під Крутами на чолі з М. Михайликом у 1921 році збирав довідки та свідчення про цю подію. Колишні юнаки прагнули вшанувати цей бій на рівні уряду та командування УНР. Це видно з листа С. Петлюри до командувача Армією УНР та військового міністра від 7 березня 1921 року про збір даних учасників «в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Киіві, за захоплення арсеналу». Але керівництво та командування УНР у той час не вважало за доцільне якось окремо виділяти та вшановувати саме крутян.

Попри смерть у молодому віці (у 1924 році), Михайло Михайлик залишив докладні спогади про ті події, в яких він брав безпосередню участь. Всі вони були написані у 1921 році – у таборах інтернованих. На підставі зустрічей з товаришами по зброї та власних спогадів Михайло Михайлик написав дві великі та докладні статті про події під Крутами: «Виступ Першої Української Вiйськової Школи» (Літопис Червоної Калини. – Львiв, 1932. – Ч. 3) та «День 16 сiчня 1918 р.» (Літопис Червоної Калини. – Львiв, 1932 р. – Ч. 2).
Цікаво, що у пізніш часи статті М. Михайлика не «вписувались» у концепції низки різноманітних дослідників бою під Крутами, які не лише критикували, а іноді навіть і ігнорували його свідчення. Так сталося і в наші часи.

 

І знов про справжню дату бою

У січні 2014 році на сайті «Історична правда» з’явилась стаття історика М. Ковальчука «Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки», в якій він стверджує, що «насправді легендарний бій відбувся не 29, а 30 січня». Автор зазначає, що «нові архівні знахідки дозволили виявити неточності й детально реконструювати перебіг бою під Крутами», водночас його стаття написана у публіцистичному стилі, з вільним авторським баченням подій під Крутами, без публікації жодного документу, або посилання на джерела. У зв’язку з цим складно аналізувати всю статтю. Однак, можна проаналізувати висновки М. Ковальчука.
Перше. Отже, автор статті стверджує: «Аби додати героїки до крутянських подій, почали писати про багнетну атаку студентської сотні проти наступаючих сил червоних – хоча в дійсності така атака могла стати лише смертним вироком для невишколених і погано екіпірованих юних січовиків».

Оповідання про контратаку та рукопашний бій міститься у спогадах більшості учасників бою. Прочитавши ці свідчення не складно переконатись, що їх автори були далекі від думки «додати героїки». Ще у першій статті Олександра Шульгіна про Крути, опублікованій 5 березня 1918 року, описуючи те, що стало відомо про долю брата, він записав: «Частина куріня побачивши небезпеку встигла одступити, решта ж, коло 50 чоловік, залишилися на своєму посту, дожидаючи розпорядження. Тим часом большевики їх оточили… По тим чуткам, які вдалося зібрати, скілька душ було разстріляно, а чоловік 20 неначе б то прорвалося і втекло». Ключовим словом у цьому повідомленні є «прорвалося». З оточення… Не складно зрозуміти, що це могло статися винятково внаслідок рукопашного бою. Досить докладно у своїх сподах описав обставини для атаки колишній студент Ігор Лоський:

«Стан був розпучливий. Швидко мусіли замовкнути українські кулемети, не маючи більше амуніції. А большевики наступали все ближче. Вже можна було розпізнати постаті матросів, тої «краси й гордости революції», які йшли в першій лаві. Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі той наказ переплутано й студентська сотня почула, що треба наступати. Так що в той час, поки праве крило розпочало відступ, ліве рушило наперед. Можна собі уявити, що ворог скористувався з оголення правого крила й зайшов у тил студентській сотні. В той час смертельно поранено сотника Омельченка, що ще збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом й щасливо дібрались до свого ешелону, який стояв в пару кільометрів від станції. Та ж частина, що була ближче до залізничного тору, відступаючи не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливе. Кілька людей з них заколено багнетами підчас тої невдалої атаки, більшість попала до полону».

В іншому місці своїх спогадів Ігор Лоський згадує про одного з побратимів, який безпосередньо загинув від холодної зброї (але внаслідок рукопашної чи був добитий – мемуарист не уточнив): «Спокійніше вела себе сестра іншого шостиклясника Соколовського. Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів буде лежати на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою». Це був той самий Андрій Соколовський, якого так відчайдушно розшукували охоплені горем батьки…
Михайло Михайлик, який у складі резервної 4-ї сотні розташовувався за студентською сотнею, бачив та чув, як відбувався цей бій:

«Падали чорні постаті, за ними йшли нові, знову падали і знову йшли, одні за другими, і чорні і сірі лави… Наші окопи, станція і потяги засипалися ворожими стрільнами і кулями, але кріпко трималися наші.. Посилали по набої до відїхавших за півтори верстви потягів, вистрілювали їх, знову посилали… Але грізні вістки: «нема набоїв», «псуються скоростріли» пролетіли по окопах, а тут чорні постаті знялися, крики «кра», «слава», і все перемішалося… Стріляли один в одного… Облилися кровю багнети… Але вдесятеро більше ворогів перемогли. Почався скорий, вже неорганізований відступ до потягів, а Москалі з криком «ура» кинулися до станції, яку охороняли 50 студентів, переважно з тих, що не уміли стріляти».

 

Згадує про рукопашний бій та пошматованого багнетами українського вояка і Митрофан Швидун (його спогади вже цитувались раніше). Не виключено, що він описав смерть сотника Омельченка: це виглядає закономірним, адже командир намагався врятувати своїх юнаків та бодай своєю смертю врятувати частину з них. В радянських джерелах ми можемо знайти відповідь – чому багнетна атака не була для Студентської сотні аж надто фатальною. У досить широко відомих спогадах комісара замоскворецької червоної гвардії С.І. Моісєєва докладно описуються бійці його загону – ті самі, які йшли в атаку на студентську сотню. Значна частина – юні робітники (що мали ті ж 16-18 років), які до бою під Крутами також не мали жодного бойового досвіду, або непридатні до фронтової служби старші люди. Серед загону були і фронтовики, але на українців вони бігли неорганізовано, у величезному безладі. Безпосередньо про бій комісар згадував таке:

«Задача взять Круты — узловую станцию между Бахмачем и Нежином — была возложена на Московский и Тверской красногвардейские отряды. Здесь многим довелось проверить свою стойкость под огнем врага.
Вытянувшись длинной вереницей теплушек, наш состав медленно приближался к станции Круты. Около открытых дверей вагонов толпились красногвардейцы с винтовками в руках, готовые каждую минуту начать перестрелку с противником. Впереди — бронированный вагон. Установленное на нем трехдюймовое орудие вело редкий огонь.
Так мы и продвигались вперед, пока не остановились перед разобранными неприятелем рельсами. Дальнейшее наступление решили вести стрелковой цепью.
Перед нами лежало открытое поле. Красногвардейцы выпрыгивали из теплушек. Новенькая военная форма на многих смотрелась неуклюже, шинели топорщились. Руки, еще не привыкшие к оружию, неловко держали винтовки (виділення – Ред.). Но все в бойцах дышало задором и отвагой.
— Цепью, так цепью!.. Даром, что в цепи не ходили, а белогвардейскую сволочь все равно расколотим!
Таково было общее настроение.
Бойцы проворно спускались с высокой железнодорожной насыпи, направляясь в лощину, которая тянулась параллельно линии неприятельских окопов, преграждавших пути к станции Круты.
Мы продвигались перебежками: ложились и вновь устремлялись вперед. Враг вел артиллерийский и ружейно-пулеметный огонь.
Красногвардейцы, как и было условлено, не открывали огня с дальнего расстояния. Бойцы сами пресекали попытки соседей начать стрельбу без команды:
— Не стреляй! Патронов мало! <…>
А вот Петр Титов. Он старается точно выполнить все, что наказывал командир. Но вид у него невоенный, винтовку держит так, словно боится потерять.
Все шло более или менее организованно, пока красногвардейцы не заметили движения в стане противника. Тут многие открыли беспорядочный ружейный огонь.
Пожилой красногвардеец, видимо из бывших солдат, вскочил на ноги. Он весь побагровел от досады:
— Не стреляй, вам по-русски толкуют!… – и крепко выругался. Его громкий голос далеко разнесся по цепи. Стрельба чуть стихла, а потом вновь возобновилась.
Со стороны станции донесся грохот сцепляемых вагонов, и тотчас в небе расстаял дым уходящего паровоза. Красногвардейцы поняли, что враг спасается бегством. Без всякой команды бойцы бросились вперед. Все перемешалось, районные подразделения перепутались: вперемешку с замоскворецкими бойцами устремились вперед краснопресненцы и рогожцы. Красногвардейцев охватил могучий порыв. Люди сами стихийно избирали главное направление: центр неприятельских окопов и железнодорожную станцию.
— Держи белогвардейскую сволочь! Не давай садиться! Бей буржуев!.. Ура-а!..
Красногвардейцы стреляли на бегу.
Широкими шагами мерил пространство впереди других Петр Титов. Пригнувшись, он держал винтовку наготове. Теперь она не мешала Титову. Он крепко сжимал оружие, и не отрывая глаз от юнкерских окопов, время от времени бросал одни и те же слова:
— Торопись, ребята!
Я бежал рядом с Афоничевым.
И ему, и другим красногвардейцам, побывавшим на фронтах империалистической войны, было совершенно ясно, какой огромной опасности подвергался отряд, наступая в таком исключительном беспорядке. Но изменить ход событий уже никто не мог.
— А, будь что будет! – с ноткой отчаяния воскликнул Афоничев, подмигнул мне и привычным движением перехватил винтовку.
Как буря, мчались бойцы вперед, — надвигалась неудержимая лавина, готовая смести на своем пути любое препятствие!
Если бы у врага сохранилась решимость к борьбе, то в степи перед Крутами на месте красногвардейских отрядов осталось бы кровавое месиво. Но, к счастью для нас, юнкерский заслон, оставленный в окопах, был полностью деморализован нашим штурмом. Юнкера прекратили огонь и, высыпав серой массой из окопов, что было духу бросились к станции.
Миновав пристанционные дома, мы выбежали на железнодорожные пути. Но догнать юнкеров не смогли и увидели лишь последние вагоны поезда, скрывшиеся за поворотом. Захватив Круты, красногвардейцы стали тщательно осматривать станцию и поселок. Они уже знали, что при взятии города нужно прежде всего убедиться, нет ли тайных складов оружия, не спряталась ли где-нибудь кучка белогвардейцев.
Не прошло и десяти минут, как бойцы уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пыль и грязная солома никак не гармонировали с их холеными лицами и шинелями из дорогого сукна. Белогвардейцы были перепуганы и заискивали перед конвоирами, которые смотрели на них с нескрываемым презрением, но не произносили ни звука.
— Что-то вчера не такие были, господа офицеры! — раздался певучий, насмешливый голос молодой украинки, вышедшей из укрытия.
— На станции стали скапливаться местные жители. Появилась какая-то пожилая женщина с заплаканными глазами, сверкающими ненавистью. Она рвалась к офицерам и пронзительно кричала:
— Убийцы! Убийцы!».

 

Моісєєв не описує рукопашну, але з контексту його слів виходить, що червоногвардійці бігли з різною швидкістю, неорганізовано, і перші, хто добігли, цілком могли скористатись багнетами. Інша справа – далеко не всі з них володіли цією зброєю. Треба також розуміти, що рукопашна бійка – це подія, яка відбувається секунди, максимум – лічені хвилини. Отож, хтось міг у ній взяти участь, хтось – побачити, а більшість учасників атаки – взагалі не знати про рукопашну бійку, яка сталась.
Отже, заперечувати рукопашний бій на багнетах – немає жодних підстав.


Друге. Наступне твердження М. Ковальчука: «Але найбільша плутанина в історії крутянських подій пов’язана з датою самого бою. Коли в березні 1918 р. уряд УНР вирішив вшанувати пам’ять загиблих під Крутами, виявилось, що в штабі українського командування немає докладних відомостей про час, місце і перебіг бою»
Головна проблема цієї тези полягає в тому, що згідно опублікованих станом на зараз джерел (передусім – повідомлень у пресі весни-літа 1918 року), уряд УНР не мав жодного відношення до вшанування пам’яті загиблих під Крутами. Більше того – взагалі ніяк не збирався їх вшановувати. За винятком Олександра Шульгіна, який хоч і був міністром, але займався цим питанням винятково приватно – у пам’ять загиблого брата.
Як уже неодноразово зазначалось, впродовж 3-9 березня 1918 року намагалися з’ясувати долю зниклих безвісти під Крутами лише батьки Андрія Соколовського, Олександр Шульгін, інші небайдужі громадяни.

 

Кінець-кінцем 10 березня 1918 року голова Центральної Ради Михайло Грушевський з власної ініціативи запропонував «перевезти їх тіла до Київа, поховати на Аскольдовій горі і приняти похорон на кошт держави». В подальшому ініціативною групою родичів зниклих безвісти (загиблих) було створено «Комітет по влаштуванню похорону студентів-січовиків», якому від держави було надано хіба-що потяг до Крут – для розкопок могили та привезення тіл.
Коли 19-го березня 1918 року відбувались похорони крутян, голова уряду УНР прем’єр-міністр Всеволод Голубович та інші міністри вийшли лише на ганок Центральної Ради. Причому ніхто з них не виступав: постояли трохи мовчки. Про присутність членів уряду УНР на кладовищі київська преса нічого не повідомляла.

Після похорон, коли постало питання про пам’ятник, збірку грошей на нього організувала редакція часопису «Нова Рада». Збирали родини загиблих, викладачі гімназій, приватні особи. Від уряду УНР не надійшло жодної копійки. Це все докладно описувалось у «Народній Раді» та інших газетах того часу. Зрештою, це й не дивно: керівник уряду того часу, Всеволод Голубович, заслужив серед сучасників та істориків негативну оцінку і як політик, і як громадський діяч, і особисто – як людина.
Попри те, що членами Центральної Ради було ініційовано розслідування бою під Крутами, де-факто про його хід (якщо він узагалі був) та результати нічого невідомо. Отож, ані уряд УНР, ані «штаб українського командування» навесні 1918 року взагалі не переймались питанням: коли саме стався бій під Крутами? Ця подія їх просто не цікавила.

Ця історія повторилась у 1921-1922 роках вже на інтернуванні, коли М. Михайлик та інші порушили питання про вшанування полеглих крутян, але у фінальному наказі за підписом С. Петлюри про бій взагалі не згадується. І лише у 1932 році, після публікації у львівському виданні «Літопис Червоної Калини» спогадів та матеріалів учасників бою Ігоря Лоського та Михайла Михайлика, бій під Крутами набув того сакрального значення, в якому ми його сприймаємо зараз.
Третє. Нарешті, головний висновок М. Ковальчука про дату бою: «Більшість документів українських частин в ході цих боїв було знищено. Визначити дату крутянського бою зі слів його учасників виявилось непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод безнастанних бойових дій. Зате у радянській пресі вказувалася точна дата зайняття «переможцями» станції «Крути» – 29 січня. В дійсності, це було хибне повідомлення зі штабу Муравйова, яке насправді стосувалося станції «Плиски». Та оскільки інших достеменних свідчень у розпорядженні представників української влади не було, цю дату вирішили вважати правильною».

 

До цієї тези існує кілька суттєвих зауважень.

Головне: в якій саме «радянській пресі» було опубліковано дату бою під Крутами? Яка назва видання, дата виходу, зміст повідомлення? В якій саме радянській газеті Олександр Шульгін та батьки Андрія Соколовського могли прочитати про бій під Крутами, та ще й з тими подробицями, які вони наводили у своїх оголошеннях? Багато сучасних дослідників вже чимало разів гортали пресу, в тому числі і більшовицьку, за лютий 1918 року, але доки що ніхто з них не знайшов публікацію, про яку пише М. Ковальчук.
Не складно здогадатись, що про долю своїх близьких батьки Соколовського та інших розпитували всіх очевидців, що повертались з-під Крут. Для батьків юнаків це не був «епізод безнастанних бойових дій» (як стверджує історик) — це був день найбільшої трагедії їх життя. Отож, якщо вже 3 березня батьки Соколовського заявляли, що їх син зник (загинув) внаслідок бою під Крутами 16-го січня 1918 року, то вони цей факт знали напевно. І мало вірогідно, що про долю свого сина вони б вичитали в якійсь радянській пресі.
Оскільки у статті М. Ковальчука не містить посилань на джерела, то не зовсім зрозуміло: про яке саме повідомлення М. Муравйова йдеться? Бо рапорт про остаточне взяття Крут М. Муравйов поза всякими сумнівами відправив зі ст. Бахмач о 1:45 17-го січня – адже в російських архівах зберігся оригінальний бланк цього телеграфного повідомлення. Крім того, зі змісту цього рапорту (перерахунку військ, які брали участь у бою) можна зробити однозначний висновок, що йдеться саме про Крути.
Крім того, складно повірити, що кадрові офіцери російської армії М. Муравйов та В. Антонов-Овсєєнко могли переплутати станції, що належали до різних класів. Справа полягає в тому, що станція Пліски була проміжною (знаходилась просто при залізничному шляху), а станція Крути в той час була вузловою (на перехресті доріг). Згідно існуючих правил, які діяли на всіх просторах колишньої Російської імперії, будівлі станцій різних класів відрізнялись своїми параметрами. Аби навіть вночі, в умовах можливої відсутності світла, за обрисами, машиністи могли зорієнтуватись на місцевості. Кожна станція була обладнана чотирма величезними вивісками з назвами: по одній з кожного боку. І на станціях завжди були присутні люди: як працівники залізниці, так і пасажири, в яких легко можна було запитати про назву.

Отже, версія про те, що бій під Крутами стався не 16 (29), а 17 (30 січня 1918 року, доки що виглядає надзвичайно «сирою» та непереконливою.

 

Відомо про три періоди, коли відбувався активний пошук свідків бою під Крутами. Перший раз – у 1918 році, з ініціативи родин загиблих юнаків. Удруге – у 1921-1922 роках, коли про це порушив питання колишній голова ради юнаків 1-ї Української військової школі ім. Б. Хмельницького Михайло Михайлик. Але до публікацій спогадів у той період не дійшло. Нарешті, втретє – у 1932 році, завдяки редакції львівського «Літопису Червоної Калини», яка опублікувала рукописи Михайла Михайлика та Ігоря Лоського. Потому впродовж найближчих років з’явились друком ще деякі спогади, передусім – командира куреня 1-ї Українського військової школи ім. Б. Хмельницького Аверкія Гончаренка. Але справжніх учасників бою під Крутами, які поділились своїми спогадами, залишилось небагато. Достовірних мемуарів, написаних особами, які безперечно є крутянами – всього в районі десятка. Проте текстів різноманітних дослідників, а також псевдоучасників бою набереться не одна сотня.

Голова організаційного комітету Студентського куреня Петро Сварика

Куди ж поділись справжні учасники бою під Крутами? Зокрема, тривалий час було незрозуміло: хто саме організовував Допоміжний Студентський курінь Січових Стрільців та безпосередньо очолював 1-у його сотню, яка брала участь у бою під Крутами? На це питання нарешті відповів історик Юрій Юзич у своїй статті «Герой-розвідник Семен Король», який розібрався з різними вояками на прізвище «Король» та знайшов того, який безпосередньо керував 1-ю сотнею – Семена Короля. Як виявилось, він був страчений більшовиками у липні 1920 року.
У цій же публікації історик згадав про полковника Петра Сварику – голову організаційного комітету допоміжного студентського куреня січових стрільців. Але Ю. Юзич не знав про долю цієї людини. На той час 50-літній П. Сварика був одним із ініціаторів створення куреня, а до того – членом українського клубу «Родина» в Києві. Рідний брат Петра Сварики Василь пізніше став генерал-хорунжим Армії УНР. На «розстрільну» анкету Петра Сварики я випадково натрапив, коли працював над зовсім іншою темою: масовою стратою колишніх білогвардійських офіцерів та біженців радянською владою у Криму восени 1920 – навесні 1921 років. Він був засуджений до страти серед інших 273 офіцерів та урядовців у Феодосії 27 листопада 1920 року.

 

Згідно анкети, на той момент Петру Михайловичу Свариці було 53 роки. Він походив з Хмелевської волості Роменського повіту Полтавської губернії. Закінчив кадетський корпус та 2-е військове Костянтинівське училище (у 1886 році). Більшу частину життя служив вихователем у Володимирському Київському кадетському корпусі. У вересні 1919 року, коли Київ зайняли білогвардійці, Сварика перейшов на посаду квартирмейстера Київського Костянтинівського військового училища, і вже з ним евакуювався до Криму.
Чи залишився у Криму Петро Сварика добровільно, чи його, як і гурток інших викладачів та працівників училища просто покинули у Феодосії під час евакуації – сказати важко. Але, як і інші офіцери та урядовці, що залишились у Феодосії, він з’явився на реєстрацію, потім був замкнений у казармах, а далі – страчений разом з іншими на околиці міста.

Чому Петро Сварика опинився у білогвардійців? Зараз щодо цього можна лише висловлювати припущення. Вірогідно, після трагічної загибелі юнаків під Крутами, а потім – сумної історії поневірянь у справі розслідування бою, Петро Сварика міг розчаруватись в ідеях УНР та повернувся до звичної роботи – вихователем кадетського корпусу. У приміщенні корпусу залишалось чимало підлітків-сиріт – дітей загиблих під час Першої світової офіцерів, яким не було куди піти, і за ними треба було дбати, доглядати та захищати. Адже, більшовиками у різні часи було брутально вбито кілька київських кадетів. Коли білогвардійці зайняли Київ, то ними було евакуйовано кадетський корпус, а хлопці старшого віку вступили до військового училища. Вірогідно, з ними ж перейшов і Петро Сварика. Так, кінець-кінцем, він опинився у Криму.
Займаючись темою масових страт у Криму, мені вдалося дослідити останні години життя засуджених на смерть у Феодосії, і навіть пройти шляхом, яким вони йшли в останнє. Їх вивели величезною групою з віленських казарм, які знаходились зовсім неподалік Чорного моря, та повели малесенькими вулицями міста на околицю. Заручників супроводжував батальйон конвоїрів, де всі бійці – від рядових до командного складу, самі були вчорашніми білогвардійцями. Вислужуючись перед більшовиками, вони суворо стежили за своїми недавніми соратниками. Біля кладовища, де чимало ярів та заглиблень, смертників страчували по кілька десятків за раз. Перед тим вони мали зняти свій одяг та чоботи. Екзекуція продовжувалась кілька годин, і засуджені на смерть судячи з усього покірно чекали у черзі. Серед тих, хто того ж дня був страчений з Петром Сварикою, трапляються і деякі інші відомі прізвища. Зокрема, генерал Гнат Васильченко – командир 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави та деякі з його колишніх підлеглих, які внаслідок повстання Директорії проти влади гетьмана Павла Скоропадського перейшли на бік білогвардійців.

 

Доля лікаря школи Петра Бочарова

У 1918 році у Києві більшовиками були страчені і деякі інші учасники бою під Крутами – це поранені, доставлені до міста, а також лікар, який їх привіз. У спогаді Митрофана Швидуна, чи не єдиного з усіх крутян, фігурує інформація про надання медичної допомоги у боях під Крутами (він сам був поранений у ногу, а тому знав про це напевно). «Становище вище ускладнювалося ще й тим, що ми мали багато ранених. Поблизу не було ані шпиталя, ані санітарних поїздів. Шкільний лікар, відомий хірург Бочкарєв (насправді Бочаров – Ред.), із своїм персоналом прикладав усіх зусиль, щоб допомогти нам. Між нами були тяжко ранені, які вимагали негайної операції. Наскоро приспособлились звичайні товарні вагони в примітивні санітарні, і ранених відправляли ними до Києва», – згадував Швидун.
І трохи нижче по тексту Швидун описує долю лікаря Бочарова та поранених: «Вояків, які були тяжко ранені й не могли залишити шпиталя, большевики замучили. Лікаря військової школи, який одного дня вертався із шпиталя додому, большевики арештували на Олександрівській вул. і розстріляли в Чека, що містилося в царському палаці». Петро Бочаров був дуже відомим у Києві та далеко за його межами фахівцем: заможні люди його знали, як непересічного хірурга, бідні – як лікаря, який допомагав безкоштовно. І першими про його вбивство написали навіть не київські, а одеські газети. Там же було опубліковано підтвердження, що Бочаров у ту мить виконував обов’язки військового лікаря 1-ї Української військової школи:

«Возвратившийся из Киева в Одессу жел.-дорож. врач ст. «Застава» Семперович передает подробности убийства главного врача украинского военного училища хирурга д-ра медиц. П.В. Бочарова – старшего брата оперного артиста Бочарова, подвизающегося в одес. Гор. Театре. Оказывается, что этот популярный в Киеве хирург погиб из-за своей шинели с красной подкладкой (покойный был в чине д.с.с.(дійсний статський радник, цивільний чин, який відповідав званню генерал-майора – прим. Я.Т.). Когда д-р Бочаров ехал из училища домой, экипаж его был остановлен группой, состоящей из 2-х солдат и 1 матроса, которые потребовали от него удостоверение, что он врач. П.В. Бочаров указал матросу и солдатам на свою нарукавную повязку «Кр. Креста». Но солдаты не поверили этому знаку, заметив: «Этак каждый генерал заявит, что он врач»… Повидимому у врача не были при себе бумаги и солдаты заявили, что отведут его в революционный штаб для установления личности. Но они вместо дворца штаба, повели д-ра Бочарова в Мариинский парк, где зверски его убили. Извозчик долго ожидал своего врача, но другой, приехавший извозчик сообщил ему, что нечего ждать больше: д-р Бочаров убит. Кучер отправился на полуразрушенную квартиру врача, где был лишь один родственник – 13-летний гимназист из Одессы – Семперович. Прибывшая вскоре сестра покойного отправилась в революц. трибунал, но там ей не поверили и сказали, что не может быть чтобы убили такого хорошего человека, что в «списке» д-ра Бочарова не было… Но, когда сестра Бочарова заявила, что она сама опознала в Мариинском парке тело брата, ей ответили, что это прискорбное недоразумение…»

 

Петро Васильович Бочаров був корінним петербуржцем. Він народився 22 листопада 1857 року у родині мирового судді. З 1882 року служив військовим лікарем у Києві, і відтоді зжився з цим містом. У 1917 році Петро Бочаров перебував на посаді лікаря 1-го Київського Костянтинівського військового училища, на базі якого і було створено 1-ї Українську військову школу ім. Б. Хмельницького. Петербуржець не став їхати до захопленої більшовиками батьківщини, і свідомо залишився на українській військовій службі. Між іншим, його приклад наслідувало і чимало інших російських аристократів, які в січні 1918 року пліч-о-пліч з гайдамаками та вільними козаками воювали проти більшовиків. Але про це ми розкажемо в іншій статті.


Коли українські та німецькі війська звільнили Київ, обставини вбивства Петра Бочарова були розслідувані надзвичайно докладно. На превеликий жаль, ця трагедія для більшовиків та їх посіпак стала видовищем, шоу… І що найбільш трагічно – серед юрби «глядачів», які спостерігали, як вбивають лікаря, напевно були ті, кого він лікував. Адже вбивство відбувалось у Маріїнському парку, неподалік від стін «Арсеналу», на якому багато хто з робітників знав Петра Бочарова та був особисто йому забов’язаний за безоплатну медичну допомогу. Сестра лікаря забрала його тіло та поховала на Аскольдовій могилі.

Але як склалась доля поранених, які були привезені зі ст. Крути? У найбільш повному некролозі Бочарова згадується, що зранку 27 січня він вирушив до лазарету 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, де побачив, що там усе розгромлено. Митрофан Швидун згадував, що поранених вояків більшовики закатували. Невже так сталось насправді?

У газеті «Нова Рада» 5 березня 1918 року було опубліковано оголошення командира Київського козацького полку (вочевидь, вільного козацтва) К. Павлюка, про те, що 27 січня більшовики забрали з лазарету Києво-Печерської Лаври його підлеглого Андрія Антоненка, а також інших поранених козаків. Їх долю К. Павлюк не знав, і це намагався з’ясувати. У ті ж дні у морзі військового госпіталя, Олександрівської лікарні, а також деяких казармах почали виявляти замордовані тіла українських військових. Отож, цілком вірогідно, що були серед них і юнаки, які дістали важкі поранення під Крутами.

Як народився та помер міф про Володимира Наумовича

Торік історики Ярослав Бульбонюк та Ярослав Файзулін віднайшли запис у метричній книзі про те, що студент Володимир Наумович, який, як вважалось, загинув під Крутами, насправді був похований на Аскольдовій могилі 22 (9) грудня 1918 року. Тобто, він загинув під час боротьби військ Директорії проти прибічників гетьмана Павла Скоропадського за Київ, або вже після вступу переможців до міста. Цікаво, що ані в публікаціях 1918 року, ані у пізніших спогадах про участь та загибель Володимира Наумовича під Крутами взагалі не згадується.