Листопадового чину. http://uk.wikipedia.org/wiki/Листопадовий_чин Пам"ятаємо героїв. Не забуваємо і про все інше.
Ніхто і ніколи не називав листопад місяцем свободи – але, за дивним і незбагненним збігом, багато визначальних для України як держави подій відбулося саме пізньої осені. Рахуйте: сьомого числа 1917 року проголошено Українську Народну Республіку. Першого числа 1918 року – українські війська захопили Львів, а одинадцятого числа того ж року офіційно була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Ну і порівняно недавно – Помаранчева революція теж розпочалася у листопаді. Українці настільки оригінальний народ, що революції робить в найпаскуднішу пору року. Коли все гарно, тепло і пахуче, він і пальцем не ворухне, а ось коли холод… Все ж таки, листопад, певно, не найкраща пора для державотворчості, відтак усі здобутки благополучно покидали цей тлінний світ – і УНР, і ЗУНР, і на виборах 2010 року виграли аж ніяк не поборники демократії… Але будемо раціональними, а містику залишмо любителям Хелловіну. Принципово не вірячи у збіги пропоную прогулятися в історію. Час дії – листопад 1918 року. Триває боротьба за Львів. Протягом трьох тижнів як до українців, так і до поляків прибували поповнення, найчастіше – добровольці. Але – групі гімназистів останнього року навчання, які приїхали до Львова допомогти своїм, відповіли: «Йдіть додому і пильнуйте книжки, а у Львові все вирішить військо». Гімназисти ж – молоді і здорові юнаки 17 – 19 років (часом і більше, враховуючи перерву у навчанні 1914–1915 років, коли генерал-губернатор окупованої російськими військами Галичини граф Бобринський закрив усі вищі за початкові школи «у зв’язку з воєнними діями»). Попри нестачу військових, попри те, що солдати не витримували від утоми варти, попри нестачу геть усього – «Йдіть додому і пильнуйте книжки!». Доброволець же далеко не військовий фахівець, його треба довго вишколювати, але складно знайти більш ідейних і відданих вояків. І це та причина, чому жоден командир не відмовляється від охочих повоювати. Жоден – та тільки не українські командири у листопаді 1918 року. 21 листопада наші відділи відступили з міста. Зразу ж опісля, 23 листопада, Сенат Львівського університету скликав збори, як сказали б зараз, викладацького складу. Перша ж одноголосна ухвала звучала так: «Припинити викладання на необмежений час для полегшення молоді запису до польської армії та закликати студентство до того окремою відозвою». Відозву написав Ян Каспрович – визначний польський поет і викладач тодішнього польського університету. Ще через рік вступ до Університету було законодавчо перекрито тим, хто не служив у польській армії, а викладати можна було тільки за умови складення присяги на вірність Польській державі. Відчуваєте різницю? Вже не згадую, що у випадку українців виступали армійські командири, які тільки що пройшли світову війну, а у випадку поляків – університетські професори, яких на війну і не взяли б з елементарних вікових причин. Тут маю невелике прохання – не кидайтеся згадувати поляків негарними словами. Вони це чинили тому, що так їм диктував елементарний здоровий глузд. Глузд державника. Постанови суттєво вдарили по українцях і сприяли ескалації конфлікту між двома народами – річ очевидна. А щодо нас, українців, додам: за неповний рік до того деякі діячі Центральної Ради своїми тілами прикривали – ви думаєте, кого? Більшовиків Радека і Пятакова. А у 2004 році на Майдані поруч з Ющенком Тимошенко з'явилися Азаров і Литвин. Так і хочеться зацитувати Ліну Костенко: «Недарма кажуть – щирі українці. Ця клята щирість погубляє нас». Адже питання не в поляках і не в більшовиках. І Азаров, бідака, тут ні при чім. Питання до нас. Щось мені підказує: якби не «пильнування книжок» і його рецидиви, то українці мали б усі шанси перемогти. Або принаймні не так оглушливо програти. Не закликаю до барикад. Вигляд димлячих руїн абсолютно не радісний. Але кожна справа вимагає послідовності. Але війна від мирного часу відрізняється чітким розрізненням допустимого і недопустимого з точки зору фінальної цілі. Не важливо, кривава війна, чи ні. Важливо, що відомо, за що воюємо. Ціль протистояння завжди конкретна. А якщо ціль підмінюється туманними ідеями – то програєш у той самий час, коли так чиниш. Діячі Центральної Ради мету незалежності підмінили міфічною «революційною демократією», а офіцери стрілецтва восени 1918 року організовуючи повстання намагалися слідувати ідеалові фахового війська, якого просто ніде було взяти на етапі здобуття державності. Ми ж з вами у 2004-му демократію замінили мріями про всезагальну згоду. А тим часом вкласти в уявні схеми реальне життя практично неможливо. Ідеали мають право на існування. Але тільки якщо вони залишаються стратегічною метою, до якої йдеться через конкретні тактичні кроки. І щоб було кому вчити наступні уроки, бажаю всім нам бути ідеалістами у стратегії і прагматиками у тактиці. Не можна одночасно воювати і жити мирним життям. Не дадуть. Ніхто ще не всидів на двох кріслах. А ми намагаємося. І гепаємося. Оглушливо. Альтернатива проста – або робимо таки вибір, або і далі чухаємо боки.
