23 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ГЕРОЇВ. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА День Героїв відзначають понад сімдесят років. У суворі роки німецької окупації, у час протибільшовицької збройної боротьби, українці на чолі з ОУН вшановували пам'ять Героїв. У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив відзначити 23 травня як День Героїв. Воно було покликане відродити в українців героїчний дух минулих поколінь, які дали нашій історії яскраві приклади героїзму лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. Чому саме травень обрано для вшанування Героїв? Тому що в травні віддали своє життя у визвольній боротьбі такі кращі сини України XX століття: З травня 1924 року – головний ідеолог державної самостійності України початку XX століття, один із співавторів ідейних засад українського націоналізму Микола Міхновський (родом з Полтавщини); 25 травня 1926 року в Парижі від кулі більшовицького агента загинув головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-21 років Симон Петлюра (родом з Полтави); 23 травня 1938 року в Ротердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого Провідника УВО та ОУН полковника Євгена Коновальця (родом зі Львівщини). В роки німецької, а згодом радянської окупації цей день відзначався у підпіллі та в українській діаспорі. З проголошенням Незалежності День Героїв відзначається в Україні. Українські герої поставили свободу рідного народу понад свої особисті інтереси і присвятили власне життя служінню Українській Нації. Українські герої – це прості люди, жінки та чоловіки, хлопці та дівчата, діти та літні люди, які стали до лав: руських дружин великого князя Святослава і короля Данила козацьких полків Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського Української Галицької Армії Мирона Тарнавського Січових стрільців Дмитра Вітовського Армії Української Народної" Республіки Симона Петлюри Організації Українських Націоналістів Євгена Коновальця і Степана Бандери Української Повстанської Армії членів визвольного руху шестидесятників активістів Небесної сотні воїнів АТО/ ООС. Колоніальне минуле, в якому перебувала Україна залишило у спадок світоглядну систему, яка ґрунтувалася на цінностях шкідливих для розвитку Української Нації й заперечує її існування та право на вільне життя. Прикладом цього можна назвати відзначення чужих свят, вшанування чужих героїв, написання відповідно до чужих ідеологічних засад історії, підручників, книжок, фільмів. Відповідно до української національної ідеї має бути створена власна світоглядна система, яка передбачає встановлення власних державних свят. Одним з таких свят має бути День Героїв. День Героїв, це свято величі духу українських вояків – борців за волю України і є символом незборимості Української Нації. Борці за волю України, які загинули в боротьбі з ворогом залишилися нескореними. Їх гаслом було “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Для нас то є свято, тому, що на величі вчинків й величі духу плекають нових героїв, нових захисників української нації, захисників незалежної України. Головним критерієм при складанні переліку українських героїв має бути наявність праці чи то боротьби за українську незалежну соборну державу, незалежно від часу, місця перебування чи обставин, які були на той час. На Святі Героїв ми вшановуємо пам’ять видатних діячів українського визвольного руху княжої та козацької доби, часів української революції та Другої Світової війни, десятиліть національного спротиву ОУН-УПА та часів відродження української державності. Також ми вшановуємо героїв Небесної Сотні, які чинили шалений опір антиукраїнській владі , борців за територіальну цілісність і незалежність України – вояків АТО/ООС, які є взірцем служіння українській нації для сучасної молоді. Свято Героїв потрібно щоби на вчинках героїв, які захищали свій край, виховувалися нові покоління захисників Батьківщини. У всіх народів є ціла система свят, що возвеличують подвиги співвітчизників, бо на цьому будується світогляд, культура, та виховання нації. Відзначення Дня Героїв – це свідчення твердої волі українського народу йти накресленим Героями шляхом боротьби до найвищої мети – Незалежності, розквіту і слави Української Самостійної Соборної Держави. В цей день небайдужі та вдячні нащадки вивішують національні прапори для вшанування пам’яті борців за свободу кожного українця, за кращу долю та волю України і з повагою та почуттям власної гідності промовляють: ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! СЛАВА УКРАЇНІ!
«Батьківщину не можна захищати на трійку» Сергій Кульчицький Військову кар’єру обрав за прикладом свого батька – офіцера. Після закінчення 8 класу, потайки від батьків, подав документи в Усурійське суворовське військове училище, пізніше закінчив Далекосхідне вище загальновійськове командне училище. Обрав шлях морського десантника. Служив за Полярним колом, біля Мурманська, після проголошення незалежності України наполіг на переведенні в Україну. Він належав до рідкісної категорії офіцерів, які назавжди залишаються в душі солдатами, дбаючи в першу чергу про своїх підлеглих. Уся довірена йому техніка була в бойовому стані. Міг сам день провозитися в гаражі, ремонтуючи БТР. Запчастини на складі вимінював на талони на горілку. 2014-го він сформував перший добровольчий підрозділ із активістів Самооборони Євромайдану – 1-го резервного батальйону Національної гвардії України. Знайти спільну мову з бійцями, які ще вчора були з ним по різні боки барикад, було непросто, але авторитет генерала був величезним. Під час навчань на полігоні в Нових Петрівцях він неодноразово наголошував добровольцям: «Я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, якщо ви будете мертвими. Моє завдання – підготувати вас так, щоб якомога більше з вас залишилося живими». Разом з ними генерал-майор Кульчицький вирушив у зону бойових дій, що розгорталися на сході України. Від першого дня він був разом зі своїми бійцями, жив у наметі, дбав, щоб хлопці були вдягнені, захищені, нагодовані, нерідко сам готував. Нарівні з іншими брав участь у бойових операціях. Бійці називали його «Батею». «Враження він складав одне – офіцер, яких мало. Коли генерал-майор Кульчицький загинув, серед нас прозвучала фраза: «Пацани, ми – сироти». Ми розуміли, що таких офіцерів – одиниці, і ті моменти у відродженні Нацгвардії, які він започатковував, ніхто не стане доробляти», – згадував про генерала боєць батальйону оперативного призначення НГУ Іван Дацко. 1963, 17 грудня – народився в німецькому місті Веймар, де на той час служив його батько, уродженець Тернопільщини. 1992 – повернення в Україну, до 14-го окремого батальйону Національної гвардії України (військова частина 1441, місто Тернопіль). Служив також на різних командних посадах у Криму, в Івано-Франківську Протягом 2005-2010 років командував 2-ю окремою Галицькою бригадою Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, яка дислокувалася у Львові. 2014, 29 травня – загинув разом з 11-ма побратимами, повертаючись на базу з району гори Карачун під Слов’янськом. Вертоліт Мі-8 Національної гвардії України, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький, обстріляли проросійські бойовики з зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК). Посмертно нагороджений званням Героя України. 2016, 30 листопада – батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, який колись почав формувати генерал Кульчицький, і який досі виконує бойові завдання на Донбасі, присвоєно його ім’я.
Рівно 6 років тому, 29 травня 2014 року, поблизу Слов’янська сепаратисти збили український вертоліт Мі-8. Тоді загинули 12 воїнів Нацгвардії та колишніх "беркутівців", які летіли на ротацію. Серед загиблих був і легендарний генерал Сергій Кульчицький. Генерал, який у стислі терміни сформував боєздатний підрозділ із учорашніх майданівців – і завоював безмежну довіру, повагу й любов тих, із ким за лічені тижні до початку російської агресії проти України перебував по різні боки барикад. За місяць після загибелі генерал Кульчицький був удостоєний найвищої державної відзнаки –Золотої Зірки Героя України. Але, певно, для нього самого куди більшою нагородою стало би те, що створений ним добробат нині носить його ім’я. І що хлопці, яких він виховував, засвоїли уроки, гідно воюють і бережуть чесне ім’я свого підрозділу. А ще - досі сумують за своїм "Батею". І прагнуть помститися за його загибель. Генерал Кульчицький був знаною та авторитетною у військових колах людиною. Але хто може розповісти про нього краще, ніж бійці з його добробату? Ті, хто з перших днів і до сьогодні боронить Україну у складі батальйону імені генерала Кульчицкого. OBOZREVATEL поспілкувався зі свідками життя й загибелі одного з найкращих командирів новітнього українського війська. Роман Іванишин, псевдо "Замок" Я з Майдану в батальйон потрапив. Десь через тиждень після 20-х чисел лютого оголосили збір – і ми всі, хто вже встиг роз’їхатися по домівках, злетілися в Київ. Нам організували автобуси – і повезли на Петрівці. Переночували ми в наметах, а на ранок було перше шикування. Зараз я розумію: на військо ми були мало схожі. То була банда татарів зі списами. Хто в що вдягнений, кожен зі своїми ідеями й думками… Тоді ми вперше побачили генерала Кульчицького. Він вийшов, подивився на нас – і сказав: "Хлопці, ви не готові до прямих бойових зіткнень із ворогом. У нас є місяць на підготовку. Підготувати бійця за місяць – неможливо. Але те, як горять ваші очі, мені підказує: натхнення, мотивації, запалу у вас вистачить на кілька бригад. Тому ми з вами в будь-якому разі щось придумаємо. Дамо їм жару!" Тоді ми не сприймали жодну людину в синій формі, з погонами. Але він – він був інший. Не паркетний, а реально бойовий офіцер – він то все давно розумів. Це була людина з величезним досвідом. Дуже стриманий, виважений чоловік. І щирий патріот. Генерал розумів: якщо зараз із цих мамайців (із нас) не зліпити щось боєздатне – з чим завтра воювати? Нема часу на спесивість, гордість, зарозумілість. Є проблема – її треба вирішувати. Є люди – з них треба зробити військо. Інших не дадуть. Інших – нема. Інші – сидять вдома. Генерал Сергій Кульчицький 5 канал Можливо, він і злився. Але ніколи не показував цього. Мені запам’ятався один жорсткий момент. Навіть половина з нас тоді не зрозуміла вчинку одного з хлопців… У якийсь із днів нас вишикували літерою П, аби краще було чути, генерал вийшов і дещо нам розповідав. І тут один виходить – і простягує йому такий невеличкий сувенір, щось на зразок магнітика на холодильник, у формі статевого органу. І каже: ви знаєте, вам оце з Майдану передали… Ми оніміли. А генерал взяв у нього цю штуку, повернувся, поставив її позад себе на бордюр, знову повернувся до нас – і продовжив спілкуватися, наче й не було нічого. Він зробив вигляд, що нічого не трапилося. І от такими моментами, такими проявами стриманості, виваженості він і підкорив нас. Генерал був істинним лідером. Він був вищим від провокацій. Тільки така людина могла завоювати довіру й повагу. Сергій Петрович кожного божого дня обходив усі напрямки підготовки. Міг того не робити, бо на той час очолював Головне управління з бойової підготовки – і цілком міг покластися на інструкторів, які були поставлені на кожен напрямок. Але генерал щодня особисто проходив кожен із напрямків і дивився, чим люди займаються. Чи правильний матеріал їм подають. Особливо його цікавив напрямок бойової підготовки. Зброя, матеріальна частина, стрільба, метання гранат, тактика підходу на позиції – оце його цікавило найбільше. І деколи він зупинявся. Врізалося в пам’ять, як ми сиділи на одній із навчальних точок, а перед нами стояв офіцер – і щось там читав із плану-конспекту. Генерал підійшов, послухав трохи та й каже: "Що ти їм читаєш? Їм за два тижні – в бій. Ти покажи їм реально, що треба робити. Візьми автомата, покажи кілька прийомів…" А той стоїть і не знає, що йому робити. Найімовірніше, він і сам не знав… Тоді генерал каже: "Добре, йди вбік, візьми книжку і сам її читай. А я їм поясню цю тему". Ставить його збоку – і починає нам пояснювати: "От, дивіться, хлопці..." І тут той офіцер зробив помилку: дістав телефон – і почав з кимось розмовляти. Сергій Петрович почув, повернувся й каже: "Я тобі що сказав? Читай вголос!" Вичитав його, як дитину. Той офіцер уже з обіду мав на одне звання менше. Різні тоді офіцери були. Дехто нас тихо ненавидів. Бурчали: нащо їх тренувати? Це м'ясо. Вони йдуть у розхід. Нах*на їх тренувати, вони все одно не вернуться… Були й інші: щирі, натхненні. З багатьма ми досі дружимо. І вони будь-що намагаються нам допомогти. Це та свідома частина команди генерала Кульчицького, яку він набирав. Бо він відбирав найкращих для того, аби з нами займатися. Бо хотів, аби ми вижили. Генерал Сергій Кульчицький, одне з останніх фото Еспресо Пам’ятаю, як питали в нього: "Що нам робити? Ви дивіться, як забезпечені інші армії світу! А ми? Що ви нам дали? Автомати? Бо ж навіть броників і шоломів спершу нам не видали"… А він відповів: "Синку, держава дала тобі автомат, держава дала тобі набої. Твоя бідна, пограбована московитами та їхніми опричниками держава. Віддай їй належне. Будь її вірним сином. Тобі дали зброю – виконай свій обов’язок. Ти складав присягу на вірність державі – дотримайся її тоді, коли твоїй державі реально скрутно"… Ці його слова для мене стали прикладом. Але ціну цих слів ми зрозуміли пізніше. У Петрівцях ми довго не були. Нас як змогли підготували. Ми доукомплектувались, привели зброю до ладу, заледве отримали жилети й шоломи… А далі нас перекинули в Барвінкове, вже безпосередньо в зону проведення АТО. І вже першої ночі частину з нас звідти позабирали – і ми зайняли блокпости. Ті, що, як ми дізналися пізніше, залишили 95 десантна житомирська і 25 дніпровська бригади. Хлопці пішли вперед, а нас, аби не оголювати їхні попередні позиції, у той же день туди й кинули. Генерал Сергій Кульчицький galnet Тоді ми ще не розуміли, що коїться. А зранку прийшли борти. Почали прилітати Мі-8, нас туди вантажили – і летіли… Нам казали: "Хлопці, все нормально, 8-12 годин побудете – і вас заберуть. Не беріть із собою нічого зайвого. Форма, жилет, шолом – більше вам нічого не треба. Ніяких рюкзаків, курток. Ви туди й назад"… І – півтора місяця. Саме стільки ми простояли на 6 блокпості на Карачуні і наші хлопці на 5 блокпості на Молочарі. Там, де загинув генерал… Там ми генерала бачили чи не більше, ніж на полігоні. Він часто прилітав. Хотів нас бачити. Переживав, аби не сталося біди. Бо там з нами були представники "Ягуару" і "Беркуту". І генерал боявся, що між нами буде конфлікт. І не дарма боявся. Уявіть, що ви цілу зиму з ними б’єтеся на Майдані. Що свої перші контузії ви отримуєте ще там. А потім опиняєтеся лицем до лиця… Перші два дні йшов дощ. Ми не відразу зрозуміли, що з нами – івано-франківські "беркути". Ми бачили людей у формі і думали: круто заряджена якась спецура з нами, прикольні круті пацани. І десанти. А коли припекло сонце і всі почали сушитися, перевдягатися, ми побачили, що на крутих пацанах – футболки чорні з надписами "Беркут". Боже мій… Очі кров’ю налилися. Зброя на руках. Нас – разів у 4 більше, ніж їх. Ми на той момент уже в десантів "намутили" гранат, тубусів 18-х і 22-х РПГ. І так: "Ну що, мужики, давай поквитаємося?" – "Давай!" – І до них… Генерал Сергій Кульчицький 5 канал Тоді там, на Карачуні, могло бути всяке. Десантники зупинили. Сказали: "Пацани, досить, у нас ворог помінявся вже. Давайте ми зайдемо в Слов’янськ, виб’ємо їх звідти – і тоді вже сядете й переговорите"… Знайшли слова. А потім – хлопці довели. Кров’ю змили ганьбу підрозділу, в який потрапили. А потім – загинули разом із генералом. І я вам скажу: це стало актом примирення. Ми після того багато переосмислили. Дуже багато. Шкода, що такою ціною… … БК нам не бракувало. Ми його в десантури брали. А ось із їжею й особливо з водою були проблеми. Наші два блокпости ж у повному оточенні були. Ми на 360 периметр тримали. Тож такі гості були рідкі – і дуже бажані. Ми того борта, який десь раз на тиждень прилітав, як манни небесної чекали… До того ж нам із Барвінкового передавали наші рюкзаки. Ми ж там усі речі полишали, бо "на кілька годин" їхали… На бортах тоннаж був обмежений, і якщо можна було щось завантажити окрім основного вантажу, який людям везли, нам по кілька рюкзаків передавали з бази… Того ранку генерал прилетів, як завжди. Я після нічного був, тому тоді якраз спав. А хлопці його зустрічали. Вертушка сіла на Карачуні. Генерал вивантажив, що нам мало йти – і полетів на 5-ий, на Молочар. І вже там, після взльоту, в нього і влучили… Хлопці це бачили. Що тоді почалося – це важко уявити. Наш ротний, який згодом виявився зовсім не ротним на паперах, бо не може рядовий офіцерську посаду обіймати, нашим ротним був якийсь офіцерик, якого ми жодного разу так і не побачили… Так от, він підняв кіпіш. Прибіг: "Пацани, це ж*па! Генерала збили!" Побіг до десантників: "Пацани, дайте БТР, а краще два – там генерала і "беркутів" збили, ми їдемо туди!" Подзвонили пацанам (тоді був зв'язок), вони підтвердили. І сказали, що вже їдуть туди, будуть щось робити… … Якби Сергій Петрович тоді не загинув – упевнений, міністром оборони став би не Степан Полторак, а генерал Кульчицький. Він був здатний багато чого зробити. Був достойніший за будь-якого військового, якого я знав на той момент. Він завоював довіру й повагу. За ним ішли. За ним пішли ми. А за нами – пішли би райони, області, тисячі й тисячі людей. І, думаю, та мерзота з центру управління польотами, яка вже не знаю, за скільки срібняків злила маршрут борта – добре це усвідомлювала. Бо я переконаний: генерал загинув не стільки через хитрість ворога, скільки через підлість зрадника. Генерал не був підконтрольним. Він був патріотом. Робив усе за правилами й за совістю. Є статут, є присяга, є добровольці, є війна. І тут нічого робити політикам. Вони свій бій уже програли. Бо гармати говорять там, де замовкли дипломати. Вони не впорались – прийшла наша черга. А генерал як ніхто здатен був зробити потужний хід. Тому його і боялись. Тому його і злили. Прибрали чужими руками. Його загибель – це був стратегічний хід наших запроданців. Переконаний у цьому. Олександр, псевдо "Малюк" …Яким був генерал? Він був виваженим. Розумним. Енергійним. Власним прикладом наставляв хлопців. До кожного знаходив окремий підхід і розумні слова… Повчав багато. Ми ж на початку були не дуже військові люди – він повчав і нас, і офіцерів, які вчили нас і далі, після його загибелі… Він був далекоглядним. Розповідав нам: "Хлопці, за день нічого не закінчиться, вам потрібно набратися сили, набратися терпіння – і з холодним розумом та палким серцем підійти до цієї справи". Генерал був для нас прикладом. Взяв за плече – і повів із собою. Він був смішним, мав відмінне почуття гумору… Коротше, скучаємо ми за ним... Таких людей після його загибелі ми більше не зустрічали, мабуть. Із ним ми зрозуміли, що ми – сила. Були. І зараз є. Правда, його нема… Коли ми поїхали на Схід, він поїхав із нами. І там ми ні на хвилину не припиняли підготовку. Готувалися між відпочинком і службою. Він особисто ходив із нами, бігав. Вчив тримати зброю, тримати контроль… Я до того служив строкову службу – і бачив генералів: пихатих, зарозумілих, огрядних дядьків. Генерал Кульчицький був зовсім іншим, підтягнутим, розумним. І попри те, що він був генералом, дуже поважною людиною – не гидував говорити з бійцями, сидіти з ними в курилці, спілкуватися, пояснювати, коли ти щось робив не так – і вчити, як треба робити… І ти приймав усі зауваження. Бо розумів, що за людина перед тобою, скільки вона пройшла, цінував, що ця людина до тебе по-людськи звертається. Як батько. І ми слухалися… Генерал Сергій Кульчицький Галнет Було таке, що він привіз хлопців на блокпост, зіскочив із броні – і пішов уперед. Бо ж ніхто з нас не знав, що робити. І хлопці йшли за ним. Зліва, справа, але позаду, за ним. А він йшов першим. А тоді розвертається, сміється – і каже: "Загубите ви свого генерала, ох, загубите"... Жартуючи казав, звісно. А хлопці всі: "Та ні, Батя, ти що!" І от – загубили. Якби ж знати майбутнє, може, все б по-іншому було… …Той паскудний день спершу був таким же, як багато інших. Сонячний день був. Ми несли службу в посиленому режимі. Це ж 2014 рік був. Ми ще не розуміли, що робиться. Тільки відчували, що робиться щось дуже хиже. Він прилетів, як завжди. Привіз нам боєприпаси, воду, хліб… Він ніби щось знав. Бо сів не в полі, яке ми охороняли і де мав сідати його борт, а зовсім в іншому місці. Зовсім близько до нас. Ми всі бігли до нього привітатися. Привіталися. Поговорили. Він нас всіх зібрав – і провів таку "п’ятихвилинку": розказав плани на майбутнє, пояснив, що робиться, яка загалом ситуація… І все. Вони полетіли. Але недалеко. До двох кілометрів від нас вони відлетіли – і їх збили. Було чітко видно, що це ПЗРК. Було чітко видно потрапляння у вертоліт. Вибух… Після вибуху борт пролетів ще метрів 700 – і впав… І ми побігли туди. Поки хлопці з десантури чекали наказ, бо це могла бути засідка, могло бути будь-що – ми побігли. Ми тоді не розуміли того всього – і просто побігли рятувати життя хлопців. Думали, вони впали, але всі живі. Що їх взяли в кільце, але ми зараз навалимося – і відіб’ємо. Що нам, молодим-нежонатим… Але, як виявилося, відбивати не було в кого і не було кого фактично. Коли ми туди прибігли, багато ще хлопців живих було. Але вони були дуже тяжкі "трьохсоті". На руках у нас повмирали… Була коротка сутичка. Ну як сутичка? Це був сад, кущі. Було нерозуміння: а чи є хтось у тих кущах. І мені простіше вистріляти в ті кущі пів ріжка, ніж чекати, поки мене звідти підстрелять… Ми підбігли, зачистили, подивилися… Висунулися вперед, вліво, вправо, розбили сектори. Кожен зайняв оборону. А вони втекли. Коли ми це зрозуміли, почали збирати рації, телефони, особисту зброю, тіла… Комусь це треба було робити. Я би не хотів, щоб мене отак лишили в полі. Ніхто би не хотів… Маю тверде переконання, що генерала злили. Хоча я спілкувався з тим, хто вижив, і він казав, що маршрут слідування знали тільки він і командир борта. Пілот, помічник і командир, який загинув, більше ніхто. Інші знали точку вильоту й точку прибуття. А от із лівого боку, з правого чи по центру вони полетять – того ніхто, окрім них самих, не знав. І, власне, ворогу, який знав, що борти літали з періодичністю 4-5 днів, нічого не варто було сісти в саду, поїсти сухпай і почекати 3-4 дні. Бо в нас не було стільки людей, щоб охопити всю ту величезну територію... Можливо, вони так і зробили. Сіли – і вичікували. І, найімовірніше, вони навіть не розуміли, хто летів на тому борту. Їм важливо було збити борт як одиницю. Загибель генерала Кульчицького стала ударом для його вихованців – бійців добробату, який згодом назвуть іменем полеглого командира galnet Спершу в нас була паніка, відчай, розчарування. Було нерозуміння, що буде з нами далі. Куди ми. Що ми… Ми сиротами лишилися. За долі секунди лишилися сиротами… Але потім, на зло всім, вирішили: в пам'ять про генерала маємо продовжити його справу. Ми не здамося. І не здаємося. Ось уже 6 років… Ми в десятки разів підсили свою команду. Набули досвіду ведення такої війни – гібридної. Ми ж не знаємо інших воєн. Тільки цю, таку нерозумну з одного боку, нашпиговану технікою з іншого, війну. Ми стали зліші. Стали розумніші. Підтягнули безліч розумних хлопців. І я вам скажу: ніхто з них не збирається ще йти додому і ставати якимось прибиральником чи йти бетон на будівництві мішати. Всі лишаються в армії. Усі твердо хочуть перемоги. Усі прагнуть закрити цей рахунок. І тільки потім, із чистою совістю, їхати додому, до жінок, до дітей.
Ходив у розвідку до «сєпарів» під виглядом… алкоголіка. У Національному військово-історичному музеї України серед експонатів, які розповідають про оборону ДАПу, привертає увагу стенд пам’яті співробітника музею Всеволода Воловика (псевдо «Сєва»), який 21 листопада 2014-го загинув під час оборони Донецького аеропорту. — Свого часу Всеволод Воловик закінчив Калінінградське військове авіаційно-технічне училище, у 1993 році звільнився у званні капітана, — розповідає науковий співробітник установи Дмитро Махтаров. — Тема армії була йому близькою, тому він і прийшов працювати в наш музей. Всеволод, зокрема, багато уваги приділяв участі українців в Афганській війні, був відповідальним за цей напрямок роботи. Роботу в музеї Воловик активно поєднував з діяльністю у військово-історичному клубі «Перевал», одним із засновником якого був. Буквально по крихтах збирав інформацію про бойові дії в Демократичній республіці Афганістан, щоб донести її до молоді, бо вважав: багато фактів і подій приховані або перекручені. Брав участь у реконструкції конкретних боїв Афганської війни. Коли ж розпочалася Революція Гідності, Всеволод серцем і душею її підтримав. Події на Майдані збіглися в часі з виконанням відповідальної роботи з організації виставки «Афган: солдати війн не починають». І Воловик удень готував експонати в музеї, а ввечері вирушав на Майдан Незалежності підтримати однодумців. А з початком російської агресії Всеволод, не роздумуючи, добровільно прийшов до військкомату. «Він не міг спокійно дивитися на те, що відбувалось на Донбасі, — пригадувала дружина Всеволода Світлана Волик. — Казав: “не можу просто сидіти та протирати штани, я повинен намагатися щось зробити для цієї країни”. Досвід у Всеволода у військовій справі був великий. Він воював в Афганістані, тому пішов на цю війну ділитися досвідом». А ось як розповідає про побратима Олена Білозерська у книзі «Щоденник нелегального солдата»: «Сєвка» — розвідник від Бога. Спортсмен без шкідливих звичок, що у свої під п’ятдесят мав вигляд на тридцять з хвостиком. Він вештався вулицями окупованих міст, зображуючи алкоголіка — у старих спортивних штанях з відвислими кишенями (відвислими, тому що там граната). Крутився по базарах, курив якісь бички, стоячи біля бойовиків і російських військових, ніхто на нього не звертав уваги, а зібрана інформація була безцінною». Під час одного з розвідувальних рейдів під Луганськом Воловик потрапив у полон, де провів 45 діб. Бойовики так і не дізналися про його військову професію й відпустили за обміном полоненими. Та Всеволод невдовзі знову відправився на фронт, тепер уже в складі ДУК «Правий сектор». Навчав розвідницької справи молодих бійців, формував розвідроту у складі 5-го окремого батальйону. Коли ж опинився під Донецьким аеропортом, на зв’язок з рідними виходив зрідка. Телефонував лише у хвилини затишшя, аби не було чутно вибухів і пострілів — щоб родина не хвилювалася. 21 листопада 2014 року Всеволод Воловик разом з розвідником Володимиром Байдюком підірвались на ворожій міні. У пам’ять про безстрашного розвідника 2-га рота спеціальних операцій ДУК «Правий сектор» має ім’я капітана Всеволода Воловика.
