«ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ» ЧИ ТРАГІЧНЕ 17 ВЕРЕСНЯ 1939 РОКУ? Мы идём за великую Родину Нашим классовым братьям помочь Каждый шаг, нашей армией пройденный, Прогоняет зловещую ночь!!! З «Пісні Червоних полків», 1939 р. 17 вересня 1939 року Радянський Союз атакував кордони Польщі. Подія ця серед сучасних українців досі не має одностайного тлумачення. Пам'ятаю, що починаючи з шкільної лави доводилися чути спочатку про «Золотий вересень» – Визвольний похід Червоних полків, які хлібом і сіллю зустрічали селяни Західної України та Білорусі… Згодом довідався про те, що незважаючи на зловісний пакт Ріббентропа-Молотова, подія ця має оцінюватися позитивно українцями з огляду на те, що українські землі зрештою були об’єднанні в одній державі, яка переживши комунізм стала незалежною. В кінці ж прийшло розуміння того, що ті страшні втрати, які понесли українці в результаті радянського вторгнення не можна виправдати нічим. Чим же насправді був «Золотий вересень»? І яке значення він має для українців, а також як впливає на їх сучасні взаємовідносини з сусідніми народами, зокрема з поляками? Розглядаючи це питання, спробуємо якомога об’єктивніше розглянути ситуацію з боку усіх діючих сторін та не робити з українців якогось спеціального вийняту, підшуковуючи приклади аналогічного поводження в подібних історичних обставинах з боку інших народів (в тому числі тих, що в той час були нашими суперниками). Фатальна кривда Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, Т. Шевченко «Полякам», 1847 р. З часів збройного приєднання Галицько-волинського князівства до Польської корони у ХIV ст., Галичину та Волинь та Поділля охопила хвиля полонізації. Добровільний перехід представників руської еліти у католицизм, а потім і у польську культуру поглибив розкол поміж верхами та низами місцевого фрагменту колишнього давньоруського етносу. Руське походження та колишнє значення таких важливих центрів як Холм, Львів, Володимир та Кам'янець поступово забувається, ці міста в рамках середньовічної Речи-Посполитої стають центрами польської католицької культури, в яких станом на 1914 р. польське населення абсолютно домінувало за своєю чисельністю та впливами. Втім, пам'ять про їх походження та історичну кривду поляків на цих землях, залишалася одним з тих стрижнів навколо яких згуртувався позбавлений своєї еліти у правлячих колах православний український народ – наступник руського етносу на південних та південно-західних землях колишньої Русі. ХІХ - поч. ХХ ст. в усіх без виключення слов’янських землях, які знаходилися під чужоземним пануванням, характеризувалися піднесенням національних ідей. Австрійське, німецьке та російське панування не змогли придушити національного відродження слов’ян. Тож на руїнах цих монархій виникають нові слов’янські держави. Було закономірно, що національне відродження українців та поляків, що йшло паралельними курсами, було приречено напоротися на діаметрально протилежне відношення до долі Західноукраїнських земель. Міцно осілі тут впродовж століть поляки вже вважали ці землі з-діда прадіда своїми. Так само, наприклад, і зараз вважають споконвіку своїми землі ірландського Ольстера нащадки протестантських англійських колоністів. Так само вважали німці споконвічно своїм містом Гданськ, незважаючи на те, що його корінне слов’янське населення (поморці предки сучасних кашубів) було підступно вирізане хрестоносцями під час одпуста св. Домініка у тому ж таки ХIV ст (до речі постраждали тоді і його німецькі мешканці). Різниця лише в тому, що у Львові до різанини тоді не дійшло, тож його руський елемент хоч і в меншині дійшов до новітніх часів. Німці і досі вважають Гданськ своїм містом, незважаючи на те, що його корінне слов’янське населення було вирізане при штурмі міста хрестоносцями у тому ж таки ХIV ст. У Львові до різанини не дійшло, тож його руський елемент хоч і в меншині дійшов до новітніх часів (За http://www.jessner.homepage.t-online.de/dzgold.htm) Конфлікт був неминучий. Молода хвиля польського державотворення з розгону вдарилася у зустрічну хвилю українського державницького руху. Місцем такого зіткнення став Львів 1918 р. Трагічна війна, в якій годі казати про героїчність однієї сторони, замовчуючи героїчність іншої. Фатальна війна, в якій кожна сторона мала свою правду, де кожний вважав себе оборонцем «свого Львова», де натхнені ідеєю державотворення билися навіть діти, і де до честі сказати жодна сторона не опустилася до репресій проти мирних мешканців.
Листопадові бої за Львів – трагічне, але закономірне зіткнення двох народів, що боролися за свою державність (фото з Польського національного цифрового архіву) Необхідно зауважити, що намірами українського визвольного руху, вихованого у демократичних традиціях Австро-Угорської монархії аж ніяк не було допровадити до виселень польського населення з українських земель. Польському населенню по факту його тривалого існування пропонувалося в'язати участь у розбудові української держави. Така пропозиція була незносна для поляків Галичини загалом, і Львова зокрема. Вони вперто билися тут за свою польську державу, чим продемонстрували егоїстичність по відношенню до свого століттями покривдженого сусіда. Але до правди казати, таку егоїстичність продемонстрували не тільки вони, але й багато інших народів. Так, мадяри століттями билися за незалежність від Габсбургів, а коли вибороли собі друге панівне положення в Австро-Угорської монархії, не менш шалено гонобили своїх сусідів словаків чи підкарпатських українців. Ті ж прав на свої держави мали не менше ніж вони – вчорашні «покривджені». Таку ж егоїстичність проявляло потім керівництво ОУНб, коли відчуваючи свої сили, висловлювало претензії до слабкішого але союзного білоруського національно-патріотичного підпілля та партизанки на деякі поліські землі Білорусі. Як би там не було, українці свою війну за незалежність у 1918-1921 рр. програли. Особливо обкраденими відчували себе західні українці, від яких під тиском тогочасних обставин змушені були відректися навіть їх наддніпрянські брати. Угода Й. Пілсудського з С. Петлюрою передбачала те, що Західна Україна стає Східною Малопольщею. В міжвоєнній Польщі, яка незважаючи на свою однозначну політику на полонізацію українського населення, залишилося тим не менш багато учасників визвольних змагань, які займали до цієї негостинної (але не будемо писати надміру круто) держави, позицію різного ступеню толерантності від спроб домовлятися до відвертого її не сприйняття. На позиції відвертої ворожості до Польської держави стала УВО, а згодом ОУН. Але слід визнати, що цим вона буквально втілювала слова маршала Й. Пілсудського «Державу нам ніхто не подарує в презенті її потрібно виборювати». В польській пресі часто пишуть, що ОУН була злочинною організацією, що провадила терористичні акції, співпрацювала з ворожими державами зокрема Німеччиною, готувалася до повалення Польської держави. Втім, якщо наші сусіди задумаються і згадають свою власну історію то пригадають, що так само трактували їх визвольні змагання, їх збройні виступи-повстання російські чи німецькі патріоти. Славетне повстання Т. Косцюшка з точки зору патріотів єдиної і неділимої Росії була страшною зрадою Можна також згадати, що відчували поляки у «своєму» передвоєнному Гданську. І може тоді можна зрозуміти, що українці не мали багато підстав бути лояльними, не відчували себе чимось винними польській державі. І тоді в міжвоєнні десятиліття поляки це добре розуміли. Розумніші люди ставили питання про зацікавлення українців в польській державі, менш розумні натискали на полонізацію, намагаючись в такий спосіб раз і назавжди вирішити польське питання. І цим натиском кидали українців в обійми третіх сил, які натякали на допомогу в розбудові української держави, насправді ж розігрували «українську карту». Так вели себе, наприклад німці, і не тільки з українцями. Бажаючи дестабілізувати Британську Імперію, вони підтримували ірландський рух за незалежність. Піднімаючи Великоднє повстання, ірландці сподівалися на допомогу німців, яка так і не прийшла. Англійці були просто шоковані, яка страшна зрада! Який удар у спину! Шоковані були і багато лояльних ірландців. Дублін 1916 р. – це свого предтеча Львова 1918 р. Повстання придушено, але спинити рух ірландців до незалежності вже нічого не змогло. Оправившись від шоку, під впливом ірландських терактів, прогресивніша частина британського суспільства зрозуміла, якої кривди весь цей час допускалася Британія на своїх сусідах. Розуміла українських протест і прогресивніша частина польського суспільства, але вже не могла нічого зробити. Адже ОУН стала на безкомпромісну боротьбу за Соборну незалежну українську державу, і речників польсько-українського компромісу, сприймала, ще гірше ніж своїх ворогів. А українському селянинові було взагалі далеко до розуміння всіх цих процесів. Найбільшу злість у нього викликав факт просування польських колоністів на схід, роздача їм земель, які він вважав своїми. З іншого боку розсудливіші не могли не бачити й те, як мають тяжко працювати ті ж самі польські осадники, щоб хоч якось прожити. Тому ворожість до польського уряду, далеко не завжди супроводжувалася такою до свого сусіда поляка. Аж тут настав день… Старі рахунки Довго ми на той день чекали З надією, нетерплячою в душах Коли без слів Товариш Сталін На мапі люлькою стрілки рушить Я. Качмарський, Балада вереснева Розгром під Варшавою був страшним ударом і краєм ідеї розносу світової революції на багнетах червоних полків. Довелося розбудовувати в окремо взятій країні. Україна, яка не підтримала С. Петлюру, а потім С. Петлюру-Й. Пілсудського, умивалася кров’ю. Репресії та великий Голодомор 1932-33 рр. довели, що немає такої ціни з якою б порахувалися більшовики на шляху до своєї гегемонії, гомогенізації та витворення лояльного до їх ідеології суспільства. Український національний фактор, про який вони знову заговорять у 1939 р. більшовики використовували вже не один раз, виключно як принаду для останніх недобитків-романтиків, які так поспішали з самоідентифікацією. Тож палачі з НКВС потім мали лише зачистити чергове національне відродження, перетворивши його… у розстріляне. Будівля НКВС у Харкові і досі стоїть, як символ «Розстріляного відродження» (Фото автора) Очищення країни від «ворогів» тривало. Наповнювалися патріотами ями в Вінниці, Київській Биківні, Харкові, Донецьку… Тривала розбудова велетенської армії агресії. Безправний селянин, платив за цю «велич» своїм потом і кров’ю. Керований Сталіним СРСР, перетворився в могутнього гравця на міжнародній арені. Тож, час було сплатити полякам борг за 1920-тий. А вміло маніпулюючи Гітлером, прокласти собі шлях до «останнього моря». По приходу Гітлера до влади Німеччина також перетворюється на агресивну державу. Її ріст був викликаний тим, що західні держави планувати спрямувати німецьку агресію на Схід, сплативши у свою чергу борг більшовикам. Про те яких потворних форм досягне німецький режим тоді ще не здогадувалися. З інтересами Сталіна інтереси Гітлера, що приєднав Австрію, перекроїв Чехословаччину міцно стикнулися в питанні Польщі. Польща в міжвоєнний час з усіх сил прагнула досягнути такої потуги, щоб стати самостійним гравцем на міжнародній арені. Й. Пілсудський добре пам’ятав досвід війни з більшовиками і розумів безперспективність будь-яких перемовин з ними. Але в той же час розумів він і те, що німецькі амбіції теж не знають меж. Зважаючи на це після приходу Гітлера у 1933 р. до влади в інтересах Польщі він запропонував Франції разом припинити порушення Німеччиною Версальських умов і превентивним ударом нейтралізувати її. Й. Пілсудський у 1933 р. звернувся до західних держав з пропозицією превентивного удару по Німеччині, що порушувала умови Версальського миру Втім, почувши відмову переконався, що Франція є слабким союзником. Тож, Польщі залишалося лише домовлятися з Німеччиною. В результаті постав польсько-німецький договір про ненапад – підписаний 26 січня 1934 р. у Берліні. Він призвів до тимчасової нормалізації польсько-німецьких стосунків у 1934-1939 рр. Проте Й. Пілсудський, нажаль недооцінив Гітлера, якого вважав за нормального раціонального політика. З боку німців це була якраз спроба недопущення превентивного удару, в той час як Німеччина ще не досягла потрібного рівня озброєння. Розуміючи, що в разі чогось воювати Польщі прийдеться самій, старий Й. Пілсудський закликав своїх наступників за-будь-яку ціну зберігати мир з Німеччиною. І деякий час полякам це вдавалося. Вони навіть змогли звести рахунки з Чехословаччиною, з боку якої відчували себе покривдженими. Адже остання вміло маніпулюючи Французькою підтримкою залишила за собою населену переважно поляками Тешинську Силезию (Заольжжя), підсунувши Польщі натомість частину Словаччини, населену словаками – Спіш та Ораву.
Вступ польських військ до Тешина, жовтень 1938 р. Незважаючи на те, що домінуючим населенням Тешинської Силезії були поляки, її приєднання до Польщі часто вважають зрадницьким ударом по «братній» Чехословаччині Але дозволимо собі залишити питання складних чехо-польських стосунків за межами цієї публікації, зауваживши, що «братніми» вони аж ніяк не були. Реагуючи на зростаючу потугу Німеччини, Польща пробує набути нових гарантій безпеки. 6 квітня 1939 р. Міністр закордонних справ Польщі Й. Бек підписав у Лондоні двосторонній польсько-британський договір з гарантіями військової допомоги у випадку німецької агресії. Тижнем пізніше до цих гарантій приєдналася Франція. Зрозуміло, що така ситуація викликала миттєву реакцію в Берліні.28 квітня 1939 р. Гітлер промовляючи в Рейхстагу об’явив новопідписану умову Польщі з Британією та Францією порушенням польсько-німецького договору про ненапад і вважав такий акт анулюванням цього договору з боку Польщі. З цього моменту Німеччина готується до агресії проти Польщі. Розробляється відповідний план «Вейс». Свої приготування до війни Гітлер маскує ультимативними вимогами про повернення Гданська та дозвіл на будівництво шосе через Поморський коридор. Весь цей час на захід дивився й інший потужний гравець Радянський Союз, який в існуванні Польщі не мав жодного зацікавлення. У міжвоєнні десятиріччя Кремль підтримував чи навіть організовував різні дестабілізуючі акції, як збройні, так і розвідувально-диверсійні, проти Польщі. Вони реалізувалися зокрема при допомозі членів Комуністичної партії західної України (КПЗУ). Втім незважаючи на становище українців у Польщі, підтримка комуністичних ідей в українському суспільстві значно скоротилася, коли на території СРСР на початку 30-х рр. дійшло до примусової колективізації та голодомору, який поглинув кілька мільйонів жертв. У зв’язку з падінням свого значення і звинуваченням у зраді, КПЗУ 1938 р. була розпущена. Польща ж після Радянсько-польськоїБажання забезпечитися проти СРСР призвело до підписання договору про ненапад у Москві 25 липня 31 грудня Загалом у 30-х рр. Радянський Союз починає активно висувати свою позицію на міжнародну арену. Він дуже зацікавлений у використанні Гітлера для війни з Заходом (згадаймо фактичну допомогу СРСР його приходу до влади у 1933 р.). Ініціюючи бутафорські перемовини з західними державами про спільні дії проти зростання Німецької агресії, Сталін у той же час йде на зближення з Гітлером. Антипольська позиція радянського Союзу також безумовно впливала і на позицію Німеччини. В цей час Радянський Союз також активно випробовує свої сили і демонструє всьому світу свою міць на Далекому Сході. Незважаючи на японські інтриги, Німеччина вичікує результати боїв на річці Халхін-Гол. Їх успішний для СРСР хід ще до закінчення боїв у кінці серпня 1939 р. остаточно доводить німцям, що з Совєтами необхідно рахуватися. 23 серпня 1939 р., підписуючи договір про ненапад з СРСР, згідно таємному протоколу німці віддають у зону радянських інтересів не тільки Західну Україну і Білорусь, але й частину етнічної Польщі з лівобережною частиною Варшави включно. Трохи менше ніж за часів Російської імперії, але достатньо, щоб зрозуміти, що ні про яке визволення українців та білорусів не йшлося. Слід зауважити, що з боку СРСР даний таємний протокол звичайно був грубим порушенням договору про ненапад з Польщею.
Пакт Молотова-Ріббентропа не тільки породив «Золотий Вересень», але й став ключовим кроком до розв’язання другої світової війни (за http://ukrslovo.org.ua/ukrayina/istoriya/syndrom-paktu.html) Залагодивши цю справу, Гітлер прагне показати всьому світу непоступливість Польщі проти його законних вимог. Німці шалено тиснуть на Польщу. Негайно повернути Гданськ і дозволити будівництво автостради через Поморський коридор - так звучать їх вимоги. Втім Й. Бек, маючи гарантії військової допомоги, відчуває, що в разі компромісів з Гітлером їх чекає доля вже принесеної в жертву замирення агресора Чехословаччини. Тому Польща обирає варіант битися, розраховуючи втягнути у війну своїх союзників і разом перемогти Гітлера. Гітлер же сподіваючись, що західні союзники подарують йому і це, аби він просувався далі на схід, 1 вересня 1939 року атакує Польщу. Разом з мостом на Віслі біля містечка Тчев вранці 1 вересня 1939 р. остаточно вибухнув і спокій у Європі (Фото з http://odkrywca.pl/tczew-1939,421989.html) А що Сталін? Згідно своїй ідеї використання Гітлера вичікує. Адже удар західних союзників по Гітлеру у напівзруйнованій Польщі максимально відповідав би його планам. Тоді зносячи з гральної дошки всіх цих ослаблених гравців можна було б реалізувати ідею світової революції «до останнього моря». Тоді план «максимум» не вдався, і союзники не ударили. Тож довелося приймати рішення, як приховати свою участь у розв’язанні війни до «кращих часів». Адже німці відверто декларують, що вони діють разом з СРСР і запитують Москву, коли та приєднається до агресії? Кремль вперто відмовчується, чи повідомляє, що Червона армія ще не готова до удару. Тоді німцям залишається натякнути про те, що якщо Совєти не ударять то вони розглянуть можливість створення в радянській зоні інтересів якоїсь незалежної держави (імовірно української за зразком Словаччини). А це вже в інтереси Сталіна зовсім не входило. Тож В. Молотов терміново відповідає Й. Ріббентропу, що наступ може розпочатися раніше ніж вказувалося до цього. Сталін хитрить до кінця. СРСР в ноті від 17 вересня 1939 р. польському уряду представляє свою участь, як гарантію безпеки українців та білорусів в умовах, коли Польська держава перестала існувати. Радянським солдатам терміново промиваються мозки, що німецький фашизм, який таврувався з часів Громадянської війни в Іспанії, раптом став союзною силою, про те що треба визволити братів і принести їм на багнетах волю. Вранці 17 вересня радянські фронти атакують Польщу. Вторгнення Окрик один пролетів вздовж кордону А за ним враз артилерія заграла То в бій з швидкістю літньої бурі Армія Червона вирушала Я. Качмарський, Балада вереснева Польські історики дуже часто пишуть про неочікуваний зрадницький удар в спину. Проте власне чого ще можна було сподіватися тоді від СРСР? Розуміючи загрозу з боку СРСР, Польща тим не менше не змогла накопичити достатньо сил чи вибудувати свою політику так, щоб знайти проти нього міцного союзника. Тож результат був закономірний. СРСР знайшов можливість для того щоб Польщу ліквідувати. Сам Сталін добре пам’ятав як спіймав облизня у 1920 р. під станами Львова. Тож тепер нічого не могло стати йому на заваді. Вторгнення радянських військ не було безкровним тріумфальним походом. Незважаючи на те, що верховний командуючий польським військом Маршал Е. Ридз-Смигли віддав неадекватний становищу наказ: «З Совєтами не битися. Вогонь відкривати лише у випадку спроб роззброєння з їх сторони», польські війська на всьому фронті чинили опір. Зрозуміло, що він з самого початку не мав шансів. Адже майже усі збройні сили Польщі були відтягнуті на захід для боротьби з німцями. Тож на сході знаходилися лише частини Корпусу охорони пограниччя (КОП) та деякі інші частини зі зниженою боєздатністю. Незважаючи на це поляки намагаються оборонятися, зокрема на Україні в смузі наступу радянського Українського фронту. Так важкі бої радянським військам прийшлося вести за ділянку Сарненського укріпленого району у с. Тинне над р. Случ, де польськими військами було зайнято недобудовані довгочасні вогневі точки.
Тут під с. Тинне червоноармійці у вересні 1939 р. викурювали бійців польського корпусу охорони Пограниччя. А у липні 1941 р. вже їх будуть викурювати гітлерівці на позиціях Коростенського та Новоград-Волинського УРів (фото І. Андрєєва) Основні ж польські сили відступають на схід та на Полісся. Радянські війська просуваються: Шепетівська (північна) група армій – на Сарни, Рівне та Луцьк-Володимир-Волинський, Волочиська – на Тарнополь, Львів, Кам’янець-Подільська (південна) – на Чортків-Стрий та Коломию. Ця остання група фактично не давала залишкам польських військ відступати до Угорщини та Румунії. Схема дій радянських військ проти Польщі 17-20 вересня 1939 р. (За Мельтюховым, 2009) Вранці 19 вересня танковий авангард Червоної армії з боку Винників з ходу намагалися оволодіти Львовом. В цей час гарнізон міста Львова під командуванням ген. В. Лянґнера вів бої з німцями, що облягали місто з трьох боків. Втім радянську атаку також було відбито. На момент підходу Червоної армії Львів вже штурмували гітлерівці. На фото позиції гітлерівців на Кортумовій горі (фото за Литвин, 2009) З появою більшовиків місто опинилося у суцільних лещатах. Після краху спроб військ командувача польським південним фронтом генерала К. Соснковського пробитися до Львова з півночі, оборонці Львова були приречені. Згідно домовленості Львів знаходився у радянській окупаційній зоні, тож радянське командування добилося того, що німці припинили штурми Львова і відійшли на ліню розмежування. Натомість гарнізон Львова після 10 днів оборони проти німців здався на милість більшовиків. Схема дій радянських військ проти Польщі 21 вересня - 12 жовтня 1939 р. (За Мельтюховым, 2009) Станом на кінець вересня – початок жовтня військові дії ввела ще польська операційна група Полісся, що утворилася з частин КОП, які відступили до Полісся та моряків Пінської військової флотилії, під загальним командуванням генерала Ф. Клееберга. Відступаючи на схід ця група постійно вела бої з Червоною армією. Зокрема успішно діяла в районі Шацька, а після переправи за Буг в районі Витично (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B4_%D0%A8%D0%B0%D1%86%D0%BA%
Могила командира операційної групи Полісся Ф. Клееберга поблизу містечка Коцк, де він провів останню у вересневій компанії битву з німцями (Фото К. Войцеховського) Що відучували під час чого походу звичайні червоноармійці? Ті самі солдати, які через короткий час змушені будуть битися не на життя, а на смерть зі своїм вчорашнім союзником. Радянські органи безпеки реєстрували поверхневе проведення пропаганди у військах. Так, червоноармієць військової частини 4474 Ленінградського військового округу Макаров вважав: «Радянський Союз став фактично допомагати Гітлеру у захопленні Польщі. Пишуть про мир, а на самій справі стали агресорами. Населення Західної України та Білорусії не потребує нашої допомоги, а ми їх захоплюємо і тільки формально повідомляємо, що не воюємо, а стаємо на їх захист». Тож справжній сенс «Визвольного походу» розуміли і самі «визволителі». Втім вибору у радянського солдата, як і звичайного радянського громадянина було не багато… Червоноармійці - учасники «Визвольного походу» Важкий вересень "Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені, не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." С. Бандера В польській історіографії, відмічається, що не тільки українці Західної України, а навіть євреї з ентузіазмом вітали вступ Червоної армії. Радянська пропаганда одразу стимулювала їх стихійний виступ проти «польських поневолювачів». Радянські військові керівники закликали цивільне населення до вбивств і насилля. Зокрема командувач Українським фронтом К. Тимошенко в одному з звернень закликав: "Зброєю, косами, вилами i сокирами бий своїх одвічних ворогів – польських панів". Оцінюють, що жертвами безпосередньо Червоної армії загинуло 2500 польських військовополонених i поліцейських та кілька сотень цивільних осіб. Відмічено численні акти насилля над польським цивільним населенням з боку українського населення. Відмічається також диверсійна діяльність, яку за вказівкою німців проводили діячі ОУН на тилах польської армії. Радянські, а наразі й російські джерела, намагаються спростувати тезу про спеціальну стимуляцію самосудів, насилля та грабежів проти польського населення під час радянського вторгнення. Зокрема, М. І. Мельтюхов у своїй книзі «17 вересня 1939 р.» наводить конкретні свідчення того, що радянськими військово-польовими судами військовослужбовці винні у насиллі проти цивільного населення чи перевищенні своїх повноважень притягалися до відповідальності. Інколи звичайно досить символічної, втім ні про яку стимуляцію буцімто не йшлося. Зважаючи на це радянські заклики бити польських панів, в світлі слів цього автора напевне слід розуміти, як заклики битися з польською армією? Зрозуміло, що в умовах коли законність та порядок на якийсь час перестали існувати з тіла українського народу, мусимо це визнати, піднялися як його темні маргінальні прошарки, що прагнули скористатися з безвладдя, розжитися за рахунок сусіда та звести особисті рахунки, так і особи, які з надмірним «ентузіазмом» сприйняли радянську пропаганду про вили та сокири. Розраховуючи на підтримку Совєтів вони пішли вбивати своїх сусідів поляків. Свою роль в роздмухуванні ворожнечі зіграла і КПЗУ, яка незважаючи на свій розпуск, тим не менш паралельно з ОУН (про це пізніше) намагалася вести повстанські дії проти польської влади. Звичайно, що накопичена до того часу «історична образа» зіграла тоді і ще зіграє, для поляків свою фатальну роль. Століття притискання українців дадуть в руки більшовиків, а потім німців потужний механізм для роздмухування братовбивств поміж поляками та українцями. А найжахливіше буде ще попереду… Суттєву роль у антипольських виступах українського населення відігравало також ОУН. Напередодні війни ОУН, сподіваючись на допомогу Німеччини і маючи перед очима приклад створення Словацької держави (Гітлер коли хотів, міг собі дозволити існування навіть слов’янської держави) активно розбудовувала свою військово-політичну структуру. Справді в середовищі німецької військової еліти були наявні особи, що співчували прагненням українців до незалежності. З українцями їх єднала нелюбов до Польщі та прагнення до переділу кордонів у Європі. Тож абсолютно не дивує факт того, що німецькі спеціальні служби відносно швидко налагодили контакт з Українською військовою організацією (УВО), а пізніше ОУН. Проте в військових планах гітлерівців українське питання виступало лише як другорядне. Готуючись до війни німецька сторона припускала, що в час атаки Польщі, ОУН підніме повстання в Східній Галичині і приступить до диверсійних дій. Наміри ці однак не були реалізовані, адже напередодні вибуху війни «українська» політика Гітлера змінила свій напрямок: в березні 1939 р., початково підтримувана німцями Карпатська Україна була за згодою Берліна зайнята мадярами. Розчарування OУН по відношенню до німців посилилося після підписання пакту Ріббентропа-Молотова. В такій ситуації Крайова рада ОУН відмінила повстання. Зрештою після підписання договору з Москвою, воно вже було не на руку Берліну. Не можна також виключити, що самі німці вже не хотіли українського виступу. Незважаючи на це літом 1939 р. ОУН активно навчала своїх членів, у спеціальних таборах на території Західної України. З липня по кінець серпня тут пройшло вишкіл 967 осіб. ОУН розповсюдила також інструкції для поведінки в умовах німецько-польської війни. В них воно підкреслювало, що українці з 1918 р. лише чекають нагоди, щоб відновити боротьбу і поновити свою державність. Зрозуміло що не могло бути й мови про військову службу в інтересах Польщі. Саботування мобілізації було визнано за одне з головних завдань. Втім, зрозуміло, що українське населення було великим, і не підлягало повному контролю ОУН. Тож масового ухилення від мобілізації практично не відбулося. Навіть при бажанні (частина ж українців не була настільки свідомою, чи була нейтральною чи лояльною до Польщі) уникнути мобілізації було важко. Тож станом на 1 вересня у лавах Війська Польського з німцями билися 100000–115 000 тис. солдат української національності.
Станом на 1 вересня 1939 р. у лавах Війська Польського з німцями билися 100–115 тис. солдат української національності Найбільше їх було у підрозділах піхоти, хоча можна було також знайти їх у підрозділах кавалерії, артилерії та інших родів військ. Перші тижні вересня 1939 р. вони вірно билися за Польщу. Як вважається, в тогочасних боях загинуло 8000 українців у польських мундирах, приблизно в дав рази більше було поранених. Зафіксовано звичайно і випадки дезертирства, проте вони були порівняно не часті,і за частотою не перевищували подібне явище серед солдатів інших національностей. Ситуація значно погіршилася після 17 вересня. Тоді явище втечі українських солдатів з війська стало масовими. Пояснити це можна напевне тим, що німецько-польський фронт наблизився до теренів, заселених українцями, тож українські солдати опинилися поблизу своїх рідних місць. Окрім того ослабленню морального стану військ сприяла інформація про вступ до війни Червоної армії, що викликало загальне падіння бойового духу в польській армії. Зміні настанов українських солдат сприяла агітація комуністів з розпущеної КПЗУ, що вдалася до активних диверсійних дій, та ОУН, яка також розпочала на території Західної України повстанські дії. Деякі дослідники вказують, що відсутність диверсій на стратегічно-важливих об’єктах, свідчить, що такі дії не носили ознак запланованого загального повстання в інтересах німців. Мова може йти лише про виступи місцевих осередків ОУН, перейшли до встановлення української влади та хотіли отримати зброю. Напевне свою роль зіграла віра місцевих керівників ОУН в те, що в разі якщо німці побачать сформовану українську владу на відвойованих без їх допомоги землях то змінять своє відношення до українців. Зрештою так само думали поляки по відношенню до СРСР, коли намагалися самостійно скинути німців на території Західної України у 1944 р. (Операція «Віяло») і зустріти радянську армію, як господарі на своїй землі. Можливість в кінцевому рахунку порозумітися з німцями відстоював і новий керівник ОУН А. Мельник. Слід пригадати, що ще до підписання вересневого пакту з СРСР, в липні 1939 р. німецьке командування створило «український легіон» під керівництвом полковника Р. Сушка Р. Сушко – командувач «українським легіоном» у 1939 р. (За Посівнич, 2009) ОУН розглядало цей легіон як можливість бойового вишколу (згадаймо досвід створення таких легіонів у Австро-Угорщині як українцями, так і поляками). Зрештою тоді все було не так визначено. Адже відомо, що Німеччина та СРСР були хижаками, які з недовірою ставилися один до одного і постійно випробовували сили один одного. Так наприклад німці дуже неохоче пішли зі Львова. Тут навіть дійшло до бойового зіткнення поміж обома арміями. Втім Сталін виявляв тверду наполегливість, і тому принаймні до запланованої «Барбароси» ні про яку підтримку українців не могло бути й мови. Хоча звичайно не можна виключити, що частина з цих виступів була пов’язана і з групами ОУН до яких не дійшов наказ про відміну постання. Питання це вимагає подальших досліджень. Необхідно також зазначити, що легіон Р. Сушка не брав участі у диверсійних акціях, а восени 1939 року був взагалі розпущений. Як би там не було, тили польської армії охопила низка збройних виступів, які поляки намагалися жорстоко придушувати. До одного з найбільших зіткнень дійшло, коли вибухнули кількаденні бої за місто Стрий поміж групами ОУН та підрозділами польського війська. Відповіддю польської військової влади на ці бої були репресії, які виконувалися згідно з правом війни: осіб схоплених зі зброєю в руках (а часто і без зброї і тих хто просто потрапив під руку) розстрілювали. Польські дослідники вказують, що під час цих зіткнень ОУН було спровоковано низку звірств та вбивств мирного населення та полонених. Великий матеріал з цього приводу наводять дослідники Владислав та Єва Семашки. Вибух насилля з боку українців по відношенню до цивільних поляків чи військовополонених в жодному випадку не виправдовуючи його, тим не менш можна пояснити як раніш вказаною активізацією звичайного для кожного народу маргінального елементу, що користується з будь-якої ідеології будь-то комуністичної чи націоналістичної аби домогтися свого, так і діяльністю занадто радикальних ОУН-івських ватажків. Українські виступи, як і припускало керівництво ОУН призвели до польських репресивних заходів. Так під час заворушень у Стрию поляки спалили читальню «Просвіти», кооперативні магазини, понад 20 господарств, вбили 6-х мешканців с. Синьовдине (імовірно тих хто під руку попався) та жорстоко побили священика. Відповідаючи на комуністичні та націоналістичні виступи польські війська, відступаючи, спалювали кожне село, з якого падав в їх сторону хоча б один постріл. Кількість українських жертв такої відплати залишається невідомою. Необхідно зазначити, що в процесі придушення українського повстання польські військові якби і хотіли (адже гуманізм та шляхетність у військовому вирі на жаль відступають на другий план) не могли не припуститися помилок. Бо діяли проти формально цивільного населення, яке мусили ідентифікувати за участю у збройних акціях чи за зброєю в руках. Тож в найкращому випадку були помилки, найчастіше це були прості прояви помсти. Втім і це не було особливістю східних «кресів», адже таких же дій польські військові припуститилися і в Бидгощі, коли провокація диверсантів та членів німецьких організацій викликала необхідність силової «зачистки». Тоді факт придушення диверсії був використаний німцями для розгортання терору проти польських мешканців Бидгощі. (див. такожhttp://rtviforums.com/forum/index.php?showtopic=2377&st=20). Відступаючі польські частини також отримували інформацію про українську «зраду». В умовах болісті від поразок до «помсти» було дуже недалеко. Окрім того польський народ, точно так само як і український мав свій власний маргінальний елемент, як у війську, так і серед цивільного населення, поводження якого в умовах воєнної анархії розпалювало міжнаціональний конфлікт. Цей конфлікт, на жаль, часто доходив до різанини. Тим не менше, про жодні сплановані антипольські заходи, як це буде пізніше в випадку УПА-північ на Волині у 1943 р., у 1939 р. мови вести не можна. Розповідаючи про ті події слід однак пам’ятати те про що пише Андрій Леон Сова: «Якщо у Війську Польському лояльно билося біля 200 тис. українців та білорусів, то в антипольських виступах були задіяні щонайбільше кілька десятків тисяч представників цих народів. Порівняння цих даних мають переконувати істориків у великій обережності з будь-якими узагальненнями, які так легко виходять з під пера, але такі трудні для виваження, зокрема при аналізі такої дуже делікатної матерії, як людська поведінка». Слід зазначити, що вплив на відношення українців до тих подій справляла не тільки ОУН. «Заклик УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання - менш радікальної української організації в Польщі) на підтримку Польщі від 24 серпня 1939 р., на мою думку викликав великий вплив на поведінку українців під час війни. Переконався у цьому особисто в певних частинах воєводств Станіславівського та Тарнопольського у вересні 1939 року» – писав польськ. проф. Ольгерд Гирка.
Епілог Визволили вас з кайданів Польських бутів, польських штанів Тож в радянських народів ряду Будьмо світити голим задом o. Серафін Кашуба Тож «Визволення» відбулося. Що ж отримали в результаті його «визволені»? По результатам «Визвольного походу» та організованого плебісциту за приєднання до СРСР Західна Україна вперше стала полігоном будівництва соціалізму. Радянські заходи з ліквідації капіталізму на практиці означали перш за все націоналізацію підприємств та вилучення земель у великих приватних володарів та монастирів. Було скасовано платність злотого та введено рубль, за курсом, який створював велику купівельну спроможність «визволителів» та призвів до миттєвого банкрутства місцевого населення. Особливо вдарили такі обставини по біженцях з Польщі, окупованої гітлерівцями. Зустріч Визволителів Хоча основою радянської ідеології було поняття про пануючий робітничий клас, на теренах Західної України, радянська система зробила ставку на деполонізацію та українізацію. Свідки тих подій загадують навіть демонстративні звернення до місцевих мешканців командувача Українським фронтом С. Тимошенко українською мовою. Командувач Українським фронтом С. Тимошенко був українцем родом з Бессарабії, який увійде в історію у зв’язку з поразками під Києвом у 1941 р. та Харковом у 1942 р. Формально українці з другосортної перетворилися на титульну націю, втім на практиці польське пригноблення змінилося незрівнянно важчою радянською дійсністю. Адже, хоча радянський терор перш за все охопив польське населення Західної України, втім всюдисущий НКВС звик шукати ворогів скрізь. Тож знайшов немало їх і серед «визволеного» українського населення, зокрема серед тих, хто допомагав йому утвердитися. Тобто комуністів з розпущеної КПЗУ, більшість яких були репресовані. У польських джерелах можна часто прочитати, про те, що українці охоче доносили на поляків до НКВС чи інших радянських органів. Втім з українського боку зафіксовані такі ж самі випадки по відношенню поляків до українців. І справа тут не в конфлікті народів, а в тому, що радянський апарат терору завжди вмів розділяти і панувати. І немає жодних сумнівів, що вони могли підшукати «аргументи» як на одних так і на інших. А згодом, коли почалися вивезення людей на схід, а Західну Україну охопив жах і непевність завтрашнього дня, отримати будь-яку інформацію на будь-кого для радянських каральних органів вже не становило жодного клопоту. Як писав потім один із свідків тих подій «Страх…витав у повітрі та повільно проникав у кожного», а одночасно поширювалося переконання«у всевіданні і всеприсутності НКВС». Вивезення людей на схід проводилося спочатку під прикриттям боротьби з безробіттям, а на практиці означало нейтралізацію небажаного елементу. Перед вибухом радянсько-німецької війни Західну Україну охопило чотири хвилі таких вивезень. Депортованих вивозили до Казахстану, Чуваської республіки та до Сибіру. Радянський апарат терору зайнявся систематичним полюванням як на польських та українських патріотів, так і членів колишньої КПЗУ. За час першої совєтізації (офіційний термін, що вживався у той час у позитивному значенні) Західної України, НКВС фактично повністю розгромило як польське націоналістичне так і ОУН-івське підпілля. Така радянізація Західної України закінчиться у 1941 р. масовими вбивствами в’язнів численних тюрем розташованих на Західній Україні, яких НКВС вже просто не могло чи не бажало вивезти. За перший тиждень радянсько-німецької війни у тюрмах буде знищено 21 000 чоловік… По відступу Червоної армії у тюрмах Західної України залишилися жахливі результати масового винищення в’язнів. Жертви на подвір’ї Тернопільської тюрми (Фото з http://www.tarnopil.info/forum/viewthread.php?thread_id=239) Аналогічно діяли націонал-соціалісти Німеччини на підкорених землях Польщі. Широко застосовувався принцип використання українців, яким німці трохи більше благоволили проти поляків. Поляки ж на території Генерал-губернаторства (таке утворення створили з більшої частини території окупованої Польщі) підлягали онімеченню (аналог радянізації на теренах СРСР). Було проведено широкомасштабні репресії проти польської інтелігенції. Проте працівники гестапо у порівнянні до своїх радянських колег виявилися не спроможними остаточно впоратися з польським підпіллям на своїй території. Вони навіть зверталися за допомогою до «фахівців» з НКВС, які проводили відповідні консультації. Втім навіть не різниця ідеології, а нещирість Сталіна, яку добре відчували німці, пряма загроза з боку СРСР прискорила те, що А. Гітлер приймає рішення про нову війну на сході. І в цій війні він знову буде розігрувати українську карту. Проте сподівання українських націоналістів остаточно виявляться марними, тепер вже почнеться їх криваве переслідування. ОУН зазнає розколу, її радикальніше крило С. Бандери створить Українську повстанську армію (УПА), що розпочне бойові дії проти як проти гітлерівців, так і проти Совєтів. С. Бандера зокрема напише «З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили..» Поляки, які незважаючи на все пережите, стійко триматимуться тези «Не віддамо землі, звідки наш рід», стануть у цій боротьбі "третіми зайвими". А отже новий конфлікт був неминучий… Підводячи підсумок всього вищевикладеного залишається лише констатувати, що заміна польського ладу на «совєтізацію» принесла українському народу нові, не бачені раніше втрати і болісні випробування. Зважаючи на це день 17 вересня 1939 р. слід визнати одним з найтрагічніших в нашій історії. На роль дня возз’єднання українських земель у дійсності краще підходить 22 січня – день злуки УНР та ЗУНР, а пам’ять про 17 вересня має завжди нагадувати нам - українцям, що своїх інтересів ми маємо досягати в першу чергу власними силами. Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н. Парнікоза І. Ю. Читать полностью: http://h.ua/story/339731/#ixzz2gB6HZq7j .
Доповню вищеопубліковане себе , автор посту не підкреслив той факт - що ОУНб ( Бандерівці) при облозі міста германцями , почали палити склади з боєприпасами які знаходилися на Збоїсках щоб пришвидчити здачу міста Німцям. За сьогоднішньою класифікацією трактується як терроризм... Zawilski A. Bitwy polskiego wrzesnia. Krakow: Znak, 2011 Тобто автор ціленаправленно односторонньо Героїзує ОУН - але настравді по логіці вони ( Українці ) були маріонетками та посібниками Гітлера
Бен Ладен , Аун Синрикье , ІГІЛ І навідь ХАМАС також провадять свою політику - політику террору та геноциду знищуючи мирне населення.
Jestes polakiem? Lub pacyfista, czy jakims, do cholery, liberalem? O, sluchaj, Pawel, a czym zajmawsie Pilsudski, jak nie bylo Polskiego panstwa? Czy byla taka sobie polska "Ruslana", ktura pomachala latarkami i postala Polska? O, rrzepraszam pana, zapomnialem ob dzialalnosc AK.
Пілсудський та АК не мордовали мирне населення....! Не заходили в село у ночі , та не вирізали дітей та похилого віку людей...Також ні Пілсудський ні АК не протикали багнетами священників коло вівтарів... Яка різниця хто я , просто досліджував даний проміжок історії - і картина зовсім інакша , ніж та що тут приподана... Факти свідчать протилежне... Доречі - прості Українці того часу , працювали і задоволенно жили поруч з Поляками Євреями. А ті коко манила романтика , хто не хотів вчитися та працювати в полі , ті котрі хотіли все й одразу - саме вони вбивали невинних ЛЮДЕЙ , саме людей без зброї , і байдуже якої ти нації та віри - саме головне що людина...
Про АК сказати нічого не можу - в наших краях її не було. А діяльність польських військ на теренах Гуцульщини, куди вони прийшли в 1919 після відступу румунських військ була далеко не людською. До речі щодо деяких подій, які описують поляки: вони приписують УПА мордування польських сімей в селі,де за всю історію не було ЖОДНОГО поляка. Якщо когось цікавить можу дати конкретне посилання.
Вітаю шановних форумчан. Я сам з Новоград-Волинщини, до 1939 року землі нижще Корця належели Паській Польщі. Питання ? Чому в Корці стоїть памятний знак голодомору 1932-33 років коли його в Корці не було. Бо була Панська Польща.?
Польща завжди була хижаком, що використовувала слабкість сусідніх країн та народів. І для українців поляки більше вороги, ніж союзники. Тому СРСР зробив цілком логічно і цей його крок можна лише підтримати. А те, що в сучасній Україні зараз часто починають лити сльози за окупацію советами Польщі, то то виключно від убогості багатьох сучасних українців, які своєї історії не знають. А ще доставляє, коли в нас починають звинувачувати СРСР в розстрілах поляків в Катині. "Астанавитесь!" (с). Якщо б їх СРСР не заарештувало та не ліквідувало, вступили б ці поляки в Армію Крайову та в 1942-1944 роках винищували б українців.
Це роблять, переважно всі народи і держави. "У нас немає ні вічних союзників, ні постійних друзів, але вічні і постійні наші інтереси, і захищати їх - наш обов'язок". - відома цитата Державного мужа. Вчімось! А на даний час, у нас інтереси співпадають, так як співпадали перед ДСВ з Райхом. Отже союзники. В історії дужу часто буває, що досягнувши мети, союзники починають нові "перегони" між собою. Багато, хто що зробив в історії замість когось. Напрклад, ті ж самі німці... Вони ЗРОБИЛИ, а ми маємо це осудити (особливо, ще й коли вони програли). Якщо ми політики..., а не ідеалісти в дитячому садку.
Дуже сумніваюся, що мій родич, який попав в радянський полон і був розстріляний, вступив би АК, тим більше, що три його брати з "польським" прізвищем загинули в УПА.
